Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний університет “Львівська політехніка”

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

20.02.22 - військова історія

ВІЙСЬКОВО-ПОВІТРЯНІ СИЛИ УКРАЇНИ В 1917-1920 РР.

ХАРУК Андрій Іванович

Львів-2000

ЗАГАЛЬНА ХАРКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останнi роки, особливо пiсля розпаду СРСР i здобуття Україною незалежностi, рiзко зрiс iнтерес до iсторiї України у цiлому, i зокрема - до iсторiї її збройних формувань. Особливо цiкавим в цьому вiдношеннi є перiод 1917-1920 рр. - час нацiонально-визвольної боротьби українського народу за встановлення державностi. Саме в цей час виникають першi регулярнi українськi вiйськовi формування рiзних родiв зброї. Процес утворення українських Збройних сил в даний перiод не можна оцiнювати однозначно - були в ньому i позитивнi моменти, i численi недолiки, якi, в кiнцевому пiдсумку, стали однiєю з причин воєнної поразки українських держав i втрати ними незалежностi. Об'єктивне вивчення iсторiї українських Збройних сил перiоду 1917-1920 рр. та належна оцiнка їх ролi у визвольнiй боротьбi українського народу є одним iз важливих завдань, що постали зараз перед вітчизняними істориками.

На протязі 1917-1920 рр. в Україні існувало ряд національних державних утворень - Українська Народна Республіка доби Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського, Українська Народна Республіка доби Директорії, Західноукраїнська Народна Республіка. Кожне із цих державних утворень мало власні Збройні сили, більшою чи меншою мірою чисельні і боєздатні. Саме Збройні сили були на всіх етапах національно-визвольного руху вказаного періоду вирішальним фактором існування української державності, оскільки на кожному з цих етапів незалежність України доводилось захищати із зброєю в руках від чужоземних зазіхань.

Характерною рисою історії України періоду 1917-1920 рр. було те, що в цей час паралельно протікали два взаємопов'язаних процеси - державотворення і становлення національних Збройних сил. Збройні формування стали одним з головних чинників, що зумовили появу Української Народної Республіки в 1917 році, а недостатня увага з боку Центральної Ради до створення боєздатної армії призвела до відчутних поразок у війні з більшовиками, і, в кінцевому підсумку, - до падіння УНР. За часів гетьмана П. Скоропадського відбувалась планомірна розбудова Збройних сил України, однак цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин не дозволив перетворити їх у реальну силу, здатну захистити державність. За часів Директорії УНР національні Збройні сили стали взагалі єдиним фактором, який забезпечував існування української державності. Це ж саме стосується і Західноукраїнської Народної Республіки. Від самого виникнення ЗУНР у листопаді 1918 року її існування перед обличчям польської загрози підтримувалось завдяки Збройним силам - Українській Галицькій Армії.

Становлення Збройних сил України періоду 1917-1920 рр. відбувалось з урахуванням національних військових традицій і на основі досвіду Першої світової війни. Ця війна увійшла в історію людства як перша війна моторів, у якій в небачених досі масштабах використовувались новітні технічні винаходи - автомобілі, танки, літаки, засоби радіозв'язку тощо. В арміях воюючих держав поряд iз традицiйними родами зброї, - такими, як пiхота, кавалерiя чи артилерiя, - з'являються і нові роди, в тому числі і авіація. Так само і в Збройних силах України перiоду 1917-1920 рр. iснували новi роди зброї, покликанi до життя Першою свiтовою вiйною. Серед них помiтне мiсце належить вiйськово-повiтряним силам. Вiйськово-повiтрянi (авiацiйнi та повiтроплавнi) формування iснували в структурi українських Збройних сил на всiх етапах нацiонально-визвольної боротьби даного перiоду i взяли посильну участь в цiй боротьбi. Однак протягом десятиліть сам факт існування військово-повітряних сил незалежної України замовчувався радянською офіційною історіографією. Незважаючи на значну активізацію досліджень української військової історії, досі не створено цілісної картини розбудови і бойового шляху військово-повітряних сил України періоду 1917-1920 рр. Розв'язання цього завдання є дуже актуальним і, безумовно, сприятиме утвердженню історичної правди про національно-визвольну боротьбу українського народу в період 1917-1920 рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана дисертаційна робота є складовою частиною досліджень із загально-кафедральної теми “Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відродження своєї державності у 1917-1921 роках”. Вона органічно доповнює і розширює вказані дослідження, розкриваючи один із аспектів національно-визвольної боротьби, а саме - участь в ній військово-повітряних формувань.

Об'єкт дослідження. Об'єктом даної наукової роботи є Збройні сили України періоду 1917-1920 рр.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є історія створення та розбудови військово-повітряних сил України, їх організаційна структура, чисельність, оснащення, командний склад, а також участь українських військово-повітряних формувань у національно-визвольній боротьбі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють насамперед період національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. Водночас автор вважав доцільним дослідити і період 1912-1916 рр,, щоб показати базу для формування військово-повітряних сил України.

Територіальні рамки дослідження охоплюють насамперед територію українських незалежних держав, що існували в досліджуваний період. Поряд з цим автор вважав за необхідне в окремих випадках розширити ці територіальні рамки, щоб дослідити український військовий рух в тих підрозділах російського військово-повітряного флоту, які знаходились за межами України.

Метою дослідження є відтворення на основі джерелознавчого аналізу архівних документів, науково-історичних праць і мемуарів цілісної картини становлення і розвитку українських військово-повітряних сил періоду 1917-1920 рр. Загальній меті підпорядковані основні завдання:

1. Проаналізувати базу для формування військово-повітряних сил України, а саме: бойові і допоміжні авіаційні підрозділи, елементи інфраструктури та виробничі можливості підприємств авіаційної промисловості, що знаходились на території України станом на 1917 р.

2. Охарактеризувати процеси становлення військово-повітряних формувань доби Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки, проаналізувати їх бойовий склад, організаційну структуру та технічне оснащення.

3. Показати участь українських військово-повітряних сил у бойових діях періоду 1917-1920 рр., дати оцінку їх ролі у національно-визвольній боротьбі українського народу, дослідити тактику бойового використання військово-повітряних підрозділів.

Методологічна основа дисертаційної роботи - загальноприйняті у сучасній історіографії принципи об'єктивності історизму, світоглядного плюралізму, фахової відповідальності. З метою об'єктивного осмислення досліджуваних явищ і процесів застосовувалися проблемно-хронологічний підхід, методи аналізу і синтезу, аналогій, систематизації та узагальнення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана дисертаційна робота є першим в українській історіографії комплексним дослідженням історії національних військово-повітряних сил періоду 1917-1920 рр. У дисертації охарактеризована база для формування військово-повітряних сил України, що існувала станом на 1917 рік, розкриті процеси становлення військово-повітряних формувань доби Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Директорії УНР та Західноукраїнської Народної Республіки. Досліджена організаційна структура, бойовий склад та технічне оснащення військово-повітряних сил України, проаналізовано участь авіаційних і повітроплавних підрозділів у бойових діях на різних етапах національно-визвольної боротьби українського народу періоду 1917-1920 рр. Розглянуто деякі питання тактики бойового використання військово-повітряних формувань даного періоду.

На основі глибокого аналізу використаних архівних та опублікованих матеріалів сформульовано ряд принципових висновків щодо місця військово-повітряних сил в загальній структурі Збройних сил України та їх ролі у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки даного дослідження можуть бути використані при вивченні історії Збройних сил України та національно-визвольної боротьби українського народу, при написанні узагальнюючих робіт з новітньої історії України та її Збройних сил, а також при викладанні курсів історії України та історії української державності у вищих навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача: на основі об'єктивного і неупередженого аналізу історіографії та джерел здобувач зробив спробу комплексно охарактеризувати становлення і розвиток військово-повітряних сил України в період 1917-1920 років, дослідити їх участь у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Реалізація: узагальнюючі висновки, що випливають з даного дослідження можуть бути корисними для сучасних дослідників, а також комондно-виховних структур Збройних сил України. Вони можуть бути використані у підготовці майбутніх офіцерів, а також у виховній роботі серед особового складу Збройних сил України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення даної дисертаційної роботи апробовані у 3 публікаціях, на засіданнях кафедри історії України, науки і техніки Інституту гуманітарної освіти Державного університету “Львівська політехніка”, а також на наукових конференціях “800-річчя Галицько-Волинської держави: історія і сучасність” (Львів, 1999), “Друга світова війна і Україна: причини і наслідки” (Львів, 2000), “Державність України та її роль у світовому співтоваристві” (Львів, 2000).

Структура роботи. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

військовий повітряний бойовий авіаційний

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його хронологічні та територіальні рамки, мету і завдання, визначено ступінь розробки проблеми та її джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі - “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто стан наукової розробки теми. Відзначено, що історія українських військово-повітряних сил періоду 1917-1920 рр. не була безпосереднім об'єктом спеціального дослідження. Певною мірою вона висвітлювалась у науково-історичних та мемуарних працях, які торкались військово-політичних аспектів національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. Перші такого роду праці з'являються в 20-30 рр. і видаються на західноукраїнських землях. До них слід, в першу чергу, віднести дослідження І. Крип'якевича, Б. Гнатевича, З. Стефаніва, а також спогади П. Франка, Р. Земика, І. Лемківського.

Радянська історіографія міжвоєнного періоду здебільшого ігнорувала події українських національно-визвольних змагань або ж подавала їх у вкрай спотвореному вигляді. Однак окремі праці радянських істориків містять певний фактичний матеріал, що стосується предмета даного дослідження. Це, зокрема, публікації А. Можаєва, Ф. Шимановського, А. Шиукова.

У період після Другої світової війни дослідження з історії українського війська проводились виключно за кордоном. До найбільш цікавих праць українських військових істориків, виданих в той час, слід віднести дослідження Л. Шанковського, О. Удовиченка, М. Капустянського.

За радянських часів жодних досліджень українських Збройних сил періоду 1917-1920 рр. не здійснювалось. Однак після відновлення незалежності України з'являється цілий ряд праць, присвячених даному питанню. Це - праці Л. Дещинського, В. Голубка, Я. Тинченка, М. Литвина та інших. Однак усі їх праці присвячені загальним військово-політичним питанням, а дослідженню українських військово-повітряних сил в них відведено порівняно мало місця. Історії української військової авіації присвячені порівняно нечисленні статті Р. Мараєва, В. Бендик, Д. Веденєєва. Певний інтерес становить і комплексне дослідження В. Савіна з історії розвитку авіації в Україні. Деякі цікаві відомості, що стосуються участі української військової авіації в бойових діях періоду 1917-1920 рр., наводять у своїх працях сучасні російські дослідники В. Кондратьєв, В. Куліков, М. Хайруллін.

При вивченні бази, на основі якої формувались українські військово-повітряні сили, використовувались праці, присвячені російській військовій авіації періоду Першої світової та громадянської воєн. Це, зокрема, книги В. Шаврова, П. Дузя, А. Григорьєва, А. Александрова та інших, а також спогади радянських військових діячів В. Примакова, І. Кудріна, Є. Ахматовича, В. Павлова.

Оскільки історія українських військово-повітряних формувань періоду 1917-1920 рр. ще далеко не повністю розкрита в опублікованих працях, то для її поглибленої розробки довелося звернутись до архівних матеріалів. Основу джерельної бази даного дослідження склали матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Це, насамперед, фонди керівних органів українських військово-повітряних сил. Зокрема, у фонді 4588 “Військово-повітряні частини Центральної Ради і Української Держави” міститься інформація, що характеризує розвиток української військової авіації в період з грудня 1917 р. до грудня 1918 р. Фонд 2300 “Головне управління Військово-Повітряного Флоту УНР” включає документи, що стосуються організації і діяльності військової авіації періоду Директорії.

Відомості про структуру, кількісний склад, командування та дислокацію військово-повітряних підрозділів містять також фонди вищих військових органів управляння державних утворень, що існували на території України. Зокрема, періоду Центральної Ради та Директорії стосуються матеріали фондів 1075 “Військове міністерство УНР” та 1076 “Генеральне секретарство по справах військових”. Фонди 1074 “Міністерство військових справ Української Держави” та 1077 “Головне управління Генерального Штабу Української Держави” містять деяку інформацію про військово-повітряні сили періоду гетьманату. Дані про українські авіаційні формування періоду 1919-1920 рр. знаходяться у фонді 1078 “Головне управління Генерального Штабу УНР”. Інформація про історію створення, склад та бойову діяльність авіаційних підрозділів Української Галицької Армії зосереджена у фонді 2188 “Начільна команда Галицької Армії ЗО УНР”. Фонд 1122 “Народний комісаріат військових справ УСРР” містить дані про спроби більшовицького уряду України створити власні військово-повітряні сили.

Цікаві дані про розвиток українського національного руху у військово-повітряних частинах російської армії, про участь військових авіаторів в національно-державному будівництві містяться у фондах цивільних органів влади та громадських організацій, зокрема у фондах 1115 “Українська Центральна Рада”, 1063 “Рада народних міністрів УНР”, 811 “Український військовий комітет при Центральній Раді” та 4100 “Всеукраїнська Рада військових депутатів”.

Серед матеріалів Центрального державного історичного архіву у Києві слід відзначити матеріали фонду 830 “Терещенко - землевласник і цукрозаводчик”, які містять деяку інформацію про розвиток авіаційної промисловості в Україні в період Першої світової війни.

Поєднання архівних матеріалів, більшість яких не залучалась до наукового обігу, з критично осмисленими опублікованими матеріалами, виданнями преси, мемуарними працями суттєво розширило джерельну базу дисертації, дозволило дослідити процеси формування національних військово-повітряних сил, їх організаційну структуру, кількісний склад, роль та місце у національно-визвольній боротьбі українського народу 1917-1920 рр.

У другому розділі - “База для формування військово-повітряних сил України” - характеризується база для створення військово-повітряних сил, що існувала на території України станом на 1917 р. Зауважено, що ця база була успадкована від колишньої Російської імперії. Вона складалась з трьох основних компонентів - бойових авіаційних підрозділів, допоміжних та навчальних формувань, а також підприємств авіаційної промисловості.

На території України станом на осінь 1917 р. дислокувались досить значні, як на той час, сили російської військової авіації, що нараховували кілька сот бойових літаків. Вони включали армійську авіацію Південно-Західного та Румунського фронтів (7 авіаційних дивізіонів, а в їх складі - понад 40 авіазагонів і до 250-ти літаків), морську авіацію Чорноморського флоту (понад 60 літаків) та Ескадру повітряних кораблів (16 важких бомбардувальників). У структурі російської військової авіації, розташованої на території України, були наявні авіаційні підрозділи різного цільового призначення, орієнтовані, насамперед, на безпосередню підтримку сухопутних військ та військово-морського флоту, зокрема, здійснення фронтової розвідки, коригування артилерійського вогню, нанесення тактичних бомбоштурмових ударів та прикриття власних підрозділів від нападу з повітря. Слід також зазначити, що технічне оснащення вищевказаних підрозділів далеко не повністю відповідало вимогам часу, наявні в них літаки, за окремими винятками, відносились до морально застарілих типів, значна частина авіатехніки була вкрай зношеною і потребувала заміни чи капітального ремонту.

Неодмінним компонентом військово-повітряних сил були допоміжні авіаційні частини, призначені для ремонту і технічного обслуговування літаків, а також для постачання авіаційних підрозділів різними видами майна, боєприпасами, паливно-мастильними матеріалами. На території України знаходилась розвинута система технічного обслуговування російської авіації, основними складовими ланками якої були чотири авіаційні парки. Виробничі потужності цієї системи дозволяли здійснювати повний комплекс робіт аж до капітального ремонту літаків та авіадвигунів, а також виготовлення цілого ряду запасних частин. На відміну від добре налагодженої ремонтної служби, система матеріально-технічного постачання російської військової авіації була вкрай недосконалою, громіздкою і малопродуктивною, а основні авіаційні склади знаходились за межами території України.

Російська військова авіація мала широку мережу навчальних закладів, розташованих, головним чином, на Півдні України та в Криму. Однак ці заклади не повністю задовільняли потреби фронту як у відношенні кількості підготовлених фахівців, так і у відношенні якості їх підготовки. Особливо гострою була нестача пілотів-винищувачів та механіків-мотористів.

У складі російських військово-повітряних сил, розташованих на території України, знаходились досить числені повітроплавні підрозділи. Ці частини здатні були у повному обсязі виконувати завдання, притаманні даному роду зброї (насамперед - коригування артилерійського вогню), проте їх бойова активність суттєво обмежувалась через нестачу необхідних матеріалів.

Станом на осінь 1917 року на території України діяв цілий ряд підприємств авіаційної промисловості, здатних здійснювати повний цикл створення бойових літаків - від проектування до льотних випробувань і запуску у серійне виробництво, однак їх виробничі потужності відставали від вимог фронту. Відсутність необхідних потужностей з випуску авіаційних двигунів та деяких інших комплектуючих зумовила залежність авіазаводів, розташованих в Україні, від імпортних поставок. Внаслідок цього виробничі потужності цих підприємств використовувались не повністю, виробництво літаків велось неритмічно. На території України знаходились також значні наукові авіаційні центри, спроможні забезпечити теоретичну підтримку авіаційній промисловості та військової авіації.

Таким чином, можна стверджувати, що Україна наприкінці 1917 року мала певні стартові можливості для формування власних військово-повітряних сил. Тут знаходились числені бойові підрозділи із складу сухопутної та морської авіації, допоміжні авіаційні підрозділи, повітроплавні формування, авіаційні навчальні заклади, а також авіазаводи, бази, склади та інші елементи інфраструктури. Для того, щоб реалізувати ці можливості і створити повноцінні національні військово-повітряні сили, політичному і військовому керівництву України потрібно було розв'язати ряд завдань, а саме - запезпечити збереження майна авіаційних підрозділів та установ від розграбування і вивезення за межі України, не допустити руйнації авіаційної промисловості, а також зберегти кадровий потенціал авіації.

У третьому розділі - “Становлення національних військово-повітряних сил в добу Центральної Ради (березень 1917-квітень 1918 рр.)” - аналізується розвиток українського національного руху в підрозділах військово-повітряного флоту Росії в період весни-осені 1917 р. Досліджено процеси становлення українських військово-повітряних сил в листопаді 1917-січні 1918 рр., їх участь у боротьбі проти більшовицької агресії. Проаналізовано діяльність військового керівництва УНР щодо відновлення національних військово-повітряних сил після вигнання більшовиків з території України в березні-квітні 1918 р.

Формування українських вiйськово-повітряних сил в часи Центральної Ради вiдбувалось у надзвичайно складних умовах i утруднювалось цiлим рядом внутрiшнiх i зовнiшнiх факторiв, а насамперед - відсутністю у політичного керівництва країни чіткої концепції розвитку Збройних сил в цілому і військово-повітряних формувань зокрема, браком кадрiв, незадовiльним технiчним станом i недостатньою кiлькiстю лiтакiв та iншого авiацiйного майна, протидiєю бiльшовикiв, агресiєю Радянської Росiї тощо.

Вже з весни 1917 р., одразу після падіння самодержавства, національно свідомі військові авіатори включились до українського визвольного руху. Зокрема, до складу Українського генерального військового комітету увійшли полковник О.М. Пількевич - командир 1-го повітроплавного дивізіону, командир дивізіону повітряної оборони Ставки головнокомандування підполковник В.О. Павленко та ряд авіаторів нижчих рангів. Влітку 1917 р. у цілому ряді авіаційних і повітроплавних підрозділів виникають українські громади, створюючи тим самим передумови для українізації цих частин. Однак до листопада 1917 року процес становлення військово-повітряних сил України відбувався стихійно - без належного керівництва з боку політичних центрів національно-визвольного руху і виключно завдяки ініціативі окремих ініціаторів українського військового руху.

Лише з утворенням наприкінці листопада 1917 року Управління Повітряного Флоту цей процес набув більш організованих рис. Активізується українізація військово-повітряних підрозділів. Важливим завданням українського військового керівництва стала передислокація авіаційних частин з прифронтової смуги, де відчутними були впливи більшовиків, до внутрішніх районів України. Протягом грудня 1917-січня 1918 рр. було переміщено, насамперед в Київ і його околиці, близько 20 авіазагонів. Робились спроби перевести в Україну і деякі українізовані авіаційні підрозділи з-за меж її території, однак в більшості випадків здійснити це не вдалося. Крім українізації частин колишнього Повітряного флоту Росії, велось і формування нових українських авіазагонів. Зокрема, в грудні 1917 р. у Києві був створений 1-й Український армійський авіазагін. Розгорталася робота із збирання і обліку авіаційного та повітроплавного майна. Станом на початок січня 1918 р. в реєстрах управління української авіації вже числилось 188 літаків різних типів. Командування української авiацiї вживало також максимальних зусиль щодо збереження матерiальних та кадрових ресурсiв. З метою розв'язання кадрової проблеми здійснювались заходи щодо створення української авіаційної школи в Києві, взяття під контроль авіашкіл в Криму. Однак розвиток військово-повітряних сил України в добу Центральної Ради суттєво гальмувався через відсутність у тогочасного українського політичного керівництва чіткої концепції побудови національних Збройних сил. Орієнтація лідерів Центральної Ради на відмову від регулярного війська і побудову армії на територіально-міліцейських засадах могла в кінцевому випадку взагалі унеможливити існування військово-повітряних сил як виду зброї, що потребував високопрофесійного персоналу.

Слід мати на увазі, що розбудова національних військово-повітряних сил відбувалась в умовах майже безперервних бойових дій, відбиття зовнішньої воєнної агресії. Бойове хрещення українська військова авіація пройшла уже в січні 1918 р. Ще не вийшовши із стадії формування та реорганізації, не досягнувши оперативної готовності, українські авіаційні підрозділи взяли посильну участь у бойових діях першої українсько-більшовицької війни. Зокрема, українські авіатори вели повітряну розвідку, а в період оборони Києва завдавали бомбових ударів по позиціях більшовицької артилерії.

Тимчасова більшовицька окупація України призвела до згубних наслідків для національних військово-повітряних сил - значна частина авіаційного майна була розграбована і вивезена до Росії, серйозного удару було завдано керівному складу та організаційним структурам авіації. Фактично після вигнання більшовиків в розпорядженні командування армії УНР залишився тільки один боєздатний авіаційний підрозділ - Запорозький (1-й Український) авіазагін. Тому основною турботою командування стала відбудова зруйнованого, впорядкування та збір авіаційного і повітроплавного майна, відновлення дiєздатних структур управлiння вiйськово-повiтряними силами. Поряд з тим, тривала і робота на перспективу - протягом березня-квітня 1918 р. була розроблена нова органiзацiйна структура українських вiйськово-повітряних сил, побудована за територіальним принципом. Однак в життя ця структура була втілена вже після гетьманського перевороту і падіння УНР.

Таким чином, можна стверджувати, що формування основ військово-повітряних сил України розпочалося ще до прголошення УНР. Процес цей проходив у надзвичайно складних умовах і утруднювався цілим рядом несприятливих факторів. Але, незважаючи на це, ВПС УНР були утворені і взяли участь у боротьбі проти більшовицької агресії.

У четвертому розділі - “Військово-повітряні сили Української Держави гетьмана П. Скоропадського (травень-грудень 1918 р.)” - аналізується розвиток українських військово-повітряних сил за часів гетьманування Павла Скоропадського.

Часи Української Держави стали єдиним в історії української авіації 1917-1920 рр. періодом мирної розбудови. Велось планомірне формування бойових та допоміжних авіаційних і повітроплавних підрозділів, вживались заходи щодо комплектування їх технікою і особовим складом, розгорталось бойове навчання. Зокрема, було утворено вісім корпусних авіаційних дивізіонів, понад 30 авіаційних та кілька повітроплавних загонів. Влітку 1918 р. у вказаних підрозділах нараховувалось майже 200 літаків різних типів, в тому числі і важких бомбардувальників. З метою налагодження системи тилового забезпечення було реорганізовано авіаційні та повітроплавні парки. Були також утворені необхідні органи керівництва в центрі і на місцях, а саме - управління інспекторів авіації та повітроплавання, управління трьох авіаційних та двох повітроплавних районів. Гостроту кадрової проблеми вдалося дещо послабити завдяки широкому залученню колишніх російських офіцерів-авіаторів. Поряд з тим, робились спроби налагодити систематичну підготовку кадрів. Вживались заходи по реанімації авіаційної промисловості України, для чого був створений спеціальний орган - Комісія з будівництва авіазаводів. Надходили, щоправда, в невеликій кількості, сучасніші літаки з-за кордону - з Німеччини та Австро-Угорщини. У серпні 1918 р. була відновлена дослідна робота в галузі авіації на Центральному аеродромі. Проте організаційні заходи керівництва військово-повітряних сил Української Держави гальмувалися цілим рядом факторів: хронічною нестачею коштів, відносно слабкою кадровою базою, морально застарілим та зношеним парком літальних апаратів. Внаслідок цього переважна більшість військово-повітряних підрозділів так і не стала боєздатними.

Переоцінка військовим керівництвом Української Держави ролі і місця військової авіації в системі Збройних сил призвела до розробки нової, більш прогресивної структури національних військово-повітряних сил. В її основу був покладений, поряд із територіальним, цільовий принцип організації. Замість корпусних авіаційних дивізіонів мішаного складу передбачалось сформувати однорідні дивізіони цільового призначення - розвідувальні, винищувальні, гарматні. Впровадження нової організаційної структури мало зробити українські військово-повітряні сили більш пристосованими до тогочасних умов, динамічнішими і гнучкішими у використанні. Мала суттєво спроститись система управління та матеріально-технічного забезпечення військової авіації. Передбачалось створити високоефективну систему підготовки кадрів. Але внаслідок падіння гетьманського режиму і наступних подій ця структура так і не була запроваджена в життя в повному обсязі.

Виходячи з вищесказаного, можна стверджувати, що в період гетьманату П. Скоропадського здійснювалась планомірна розбудова національних військово-повітряних сил України. Проте, через несприятливу внутрішню і зовнішню обстановку, завдання створення боєздатних ВПС так і не було реалізоване у повному обсязі.

У п'ятому розділі - “Військово-повітряні сили Директорії УНР” - розглянуто організаційну структуру та бойову діяльність військово-повітряних формувань Дієвої армії Директорії УНР в період з кінця 1918 р. до кінця 1920 р. Аналізується також останній період існування військово-повітряного флоту УНР - перебування в польських таборах у першій половині 1921 р.

Вiйськове керiвництво Директорiї УНР, незважаючи на вкрай складну внутрiшню i зовнiшню обстановку, змогло створити ряд боєздатних авiацiйних пiдроздiлiв, об'єднаних у самостiйний рiд вiйськ - вiйськово-повiтряний флот. Був створений необхiдний апарат управлiння військово-повітряним флотом. Поступово була сформована і нормативна база для його дiяльностi.

Вiйськово-повiтряний флот Директорiї УНР активно використовувався у вiйнi за незалежнiсть у 1919-1920 рр. Поряд з бойовими операцiями (ведення розвiдки, нанесення бомбоштурмових ударiв з метою пiдтримки наземних вiйськ) не менш важливим напрямком дiяльностi вiйськово-повiтряного флоту УНР було здiйснення кур'єрських польотiв для зв'язку із закордоном. Передбачалось навіть створити цілу мережу регулярних авіаційних ліній, що з'єднали б Україну з іншими країнами. Однак даний план, як і багато інших, так і не був реалізований в повному обсязі.

Слід мати на увазі, що сили військової авіації Директорії УНР протягом усього періоду їх існування лишались досить скромними. Антигетьманське повстання об'єктивно призвело до майже цілковитого розвалу української армії. Це повною мірою стосувалося і військово-повітряних сил, які втратили більшість кваліфікованих кадрів та майже все технічне майно. На початку 1919 р. вони складались із двох невеличких авіазагонів, що нараховували усього сім літаків. Лише наприкінці весни-влітку 1919 р. українські авіатори зуміли перегрупувати свої сили. Фактично заново була створена система управління військово-повітряними силами, а також сформовані бойові підрозділи - чотири авіаційні загони та повітроплавний дивізіон. Найбільшої могутності було досягнуто напередодні наступу українських армій на Київ-Одесу в серпні 1919 р., коли в розпорядженні Директорії було, за деякими оцінками, до 26-ти літаків. Надалі сили авіації УНР поступово зменшувались і восени 1920 р. були зведені до єдиного авіазагону - 1-го Запорозького, який нараховував 3-5 літаків. Однак і цей мізерний у кількісному відношенні підрозділ приймав активну участь в бойових діях до останніх днів боїв в листопаді 1920 р. Навiть пiсля остаточної поразки у вiйнi за незалежнiсть та iнтернування пiдроздiлiв армiї Директорiї в польських таборах, командування вiйськово-повiтряного флоту УНР вживало максимальних зусиль для збереження авiацiйних пiдроздiлiв, сподiваючись на продовження боротьби в майбутньому.

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що військове керівництво Директорії УНР змогло створити хоч і нечислені, але цілком боєздатні військово-повітряні сили, які приймали активну участь у бойових діях в 1919-1920 рр.

У шостому розділі - “Авіація Української Галицької Армії” - аналізується історія створення, кількісний склад та бойова діяльність авіаційних і повітроплавних формувань Української Галицької Армії в період з листопада 1918 р. до квітня 1920 р., а саме їх становлення і участь в українсько-польській війні з грудня 1918 р. до липня 1919 р., спільні бойові дії з Дієвою армією УНР влітку-восени 1919 р. та перебування на службі у денікінців, а згодом у більшовиків взимку 1919 - навесні 1920 рр.

Керiвництво ЗУНР та командування УГА з самого початку їх iснування приладало максимум зусиль щодо створення боєздатних вiйськово-повiтряних частин. Їх зусилля в цьому напрямку суттєво гальмувались через недостатню матерiальну базу авiацiї, що була зосереджена на територiї Галичини, поганий стан iнфраструктури i нестачу квалiфiкованих кадрiв. Проте цi недолiки вдалося подолати (значною мiрою, завдяки допомозi уряду гетьмана П. Скоропадського). Завдяки зусиллям командування УГА i особового складу авiацiї за короткий строк (близько мiсяця) авiацiйний пiдроздiл УГА досяг оперативної готовностi i змiг приступити до бойової дiяльностi. Протягом зими-весни 1919 р. командування авiацiї УГА здiйснило ряд органiзацiйних заходiв, спрямованих на оптимiзацiю структури вiйськово-повiтряних пiдроздiлiв. Через нестачу власних кадрiв, командування авiацiї УГА було змушене широко залучати iноземних фахівцiв. Для послаблення залежностi вiд iноземних кадрiв робились спроби налагодити пiдготовку авiацiйних фахiвцiв власними силами, однак повнiстю вирiшити кадрову проблему так i не вдалося.

Бойове хрещення авiацiя УГА прийняла в українсько-польськiй вiйнi. Вiйськово-повiтрянi частини УГА приймали участь в бойових дiях на всiх етапах цієї вiйни, проте iнтенсивнiсть бойового використання авiацiї УГА можна оцiнити як порiвняно невисоку (в перiод найбiльш напружених боїв здiйснювалось лише два-три бойових вильоти в день). Це можна пояснити кiлькома причинами, а насамперед - незадовiльним технiчним станом авiапарку. Частка справних лiтакiв у ньому не перевищувала 1/3, а можливостi систематично поповнювати його чи хоча б належним чином обслуговувати не було. Крiм того, бойову дiяльнiсть ускладнювали постiйнi проблеми із постачанням авiацiйних пiдроздiлiв паливно-мастильними матерiалами i боєприпасами. З огляду на це авiацiя УГА кількісно була досить невеликою - одночасно в її складі оперувало максимум два десятки літаків. Найвищої чисельності авіація УГА досягла в квітні-травні 1919 р., коли в її складі нараховувалось три авіаційні і одна повітроплавна сотня та до двадцяти боєздатних літаків. Надалі її сили поступово зменшувались - спочатку до двох, а пізніше до однієї авіаційної сотні, що мала не більше десяти літаків. Незважаючи на це, її бойова діяльність була суттєвою підтримкою діям українських наземних військ. Основним завданням авіації УГА в українсько-польській війні була повітряна розвідка. Бомбові удари завдавались лише в перший період війни (грудень 1918 - лютий 1919 рр.), а в наступнi мiсяцi вiйни служили лише доповненням до розвiдувальних польотiв. Штурмові нальоти та повітряні бої мали епізодичний характер.

Пiсля загибелi ЗУНР її збройнi сили (УГА), а в їх складi - i вiйськово-повiтрянi пiдроздiли, продовжували iснувати ще близько десяти мiсяцiв, послiдовно перебуваючи на службi у Директорiї УНР, білогвардійців та бiльшовикiв. На першому iз цих етапiв авiацiя УГА взяла активну участь в боях iз бiльшовиками та денiкiнцями протягом серпня-жовтня 1919 р. Внаслiдок цих боїв сили її були вичерпанi, i єдина наявна на той час авiасотня УГА була виведена iз складу боєздатних пiдроздiлiв. Не вдалося вiдновити її боєздатнiсть i за час перебування на службi у денікінців в груднi 1919 - лютому 1920 рр. Лише пiсля переходу на бiк бiльшовикiв авiація УГА знову досягла достатнього рiвня боєготовностi i наприкiнцi квiтня 1920 р. була кинута в бiй проти полякiв, де й остаточно припинила своє iснування.

Узагальнюючи проаналiзованi матерiали, пов'язанi з iсторiєю авiацiї УГА, слiд вiдзначити, що, виникнувши майже на голому мiсцi, вона стала найбiльш активним i боєздатним українським вiйськово-повiтряним формуванням дослiджуваного перiоду. Незважаючи на хронічну нестачу літаків, іншого технічного майна, а також проблеми кадрового забезпечення, авiацiя УГА проiснувала пiвтора року, майже протягом усього цього часу беручи участь у напружених боях і продемонструвавши високу ефективність.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено основні результати дослідження, визначено роль і місце військово-повітряних сил в структурі Збройних сил України періоду 1917-1920 рр.

Провідну роль в національно-визвольній боротьбі українського народу за встановлення державності в період 1917-1920 рр. відігравали національні Збройні сили. На усіх етапах цієї боротьби в структурі українських збройних формувань існували військово-повітряні частини. Становлення національних військово-повітряних сил, як і Збройних Сил в цілому, розпочалося ще до офіційного проголошення української держави - Української Народної Республіки. Першим кроком на цьому шляху стала українізація восени 1917 р. ряду авіаційних і повітроплавних підрозділів колишньої російської армії, котрі дислокувались на території України. Після проголошення Третього універсалу Центральної Ради ці часто стихійні заходи отримали організаційне оформлення і були переведені у планомірне русло. Це стало можливим завдяки створенню наприкінці листопада 1917 р. окремих компонентів системи управління національних військово-повітряних сил.

Вже на етапі становлення керівництво українських військово-повітряних сил зіткнулось з цілим рядом серйозних проблем як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, які з більшою чи меншою гостротою проявлялись на усіх етапах національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. і суттєво обмежували боєздатність військово-повітряних сил. До найбільш серйозних проблем слід віднести гостру нестачу кваліфікованих кадрів - як льотних, так і технічних, моральну застарілість і поганий технічний стан літаків, що знаходились в розпорядженні української військової авіації. Загальний розвал економічного життя призвів до руйнації системи матеріально-технічного постачання і технічного обслуговування авіації, зумовив розлад роботи і зупинку підприємств авіаційної промисловості, розташованих на території України. Однак, дослідивши архівні та опубліковані джерела, можна стверджувати, що, незважаючи на негативний вплив усіх перерахованих факторів, військово-повітряні сили України були створені і вже на початку 1918 р. взяли участь у боротьбі проти більшовицької агресії. Надалі розвиток національних військово-повітряних сил здійснювався в умовах майже безперервних воєнних дій, які, здебільшого, велися одразу на кількох фронтах. Єдиною більш-менш тривалою мирною паузою був період гетьманату (травень-грудень 1918 р.).

Підсумовуючи досвід участі українських військово-повітряних сил в національно-визвольній боротьбі періоду 1917-1920 рр, можна зробити наступні висновки. Становлення національних військово-повітряних сил в даний період ускладнювалось цілим рядом перешкод. Незважаючи на це, українські авіаційні та повітроплавні підрозділи були сформовані і брали участь в бойових діях, продемонструвавши можливість і доцільність використання військово-повітряних сил не лише у крупномасштабних конфліктах (якою була Перша світова війна), але й у обмежених конфліктах низької інтенсивності.

Основним видом бойової діяльності військово-повітряних сил України в досліджуваний період була розвідка, на яку припадало до 70-75 % навантаження авіації. Досить велике значення мали штурмові дії авіації, які в умовах маневреної війни розглядались як ефективний засіб протидії ворожій кінноті. Бомбові удари завдавалися майже виключно по стаціонарних цілях - залізницях та залізничних станціях, мостах тощо, і лише в окремих випадках - по польовим цілям типу артилерійських позицій. Більш-менш інтенсивні повітряні бої мали місце лише в Галичині під час українсько-польської війни, на інших же театрах воєнних дій ймовірність зустрічі з повітряним противником була низькою, оскільки українським авіаторам протистояли порівняно невеликі ворожі військово-повітряні формування. Бойове використання повітроплавних підрозділів документально підтверджено лише в Галичині, де прив'язні аеростати використовувались формуваннями УГА для коригування артилерійського вогню. Поряд із цим переліком основних завдань, авіація залучалась до виконання ряду менш традиційних функцій - таких, як контроль з повітря за розташуванням і пересуванням власних частин, здійснення кур'єрських польотів за кордон та участь у різного роду пропагандистських акціях.

Важливим уроком, який не втратив своєї актуальності і сьогодні, є той висновок, що навіть в умовах кризи суверенна українська держава не повинна відмовлятись від створення і утримання на належному рівні високоефективних Збройних сил, невід'ємним компонентом яких повинні бути добре оснащені і підготовлені військово-повітряні сили.

ПУБЛІКАЦІЇ

Результати дисертації опубліковані у наступних працях:

Харук А.І. Військова авіація доби Центральної Ради (листопад 1917 - квітень 1918 рр.) // Вісник Державного університету “Львівська політехніка”. № 344. Держава та армія. - Львів, 1998. - с. 100-107.

Харук А.І. Військово-повітряні сили Української Держави: еволюція організаційної структури // Вісник Державного університету “Львівська політехніка”. № 377. Держава та армія. - Львів, 1999. - с. 104-112.

Харук А. І. Військово-повітряні сили України в 1917-1920 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2000. - Випуск 7. - с. 280-283.

Харук А.Авіація Української Галицької Армії в українсько-польській війні (прийнято до друку у Військово-науковий вісник Військового інституту ДУ “Львівська політехніка” у квітні 2000 р.).

Харук А. Військово-повітряні сили Директорії УНР (прийнято до друку у Вісник ДУ “Львівська політехніка” “Держава та армія” у травні 2000 р.).

Размещено на Allbest.ru