Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ "ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА"

ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД ВХОДЖЕННЯ КОЛИШНІХ ЧЛЕНІВ ОРГАНІЗАЦІЇ ВАРШАВСЬКОГО ДОГОВОРУ ТА ДЕРЖАВ БАЛТІЇ ДО НАТО (В КОНТЕКСТІ ПЕРСПЕКТИВ УКРАЇНИ)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

ЛІПКЕВИЧ Світлана Ярославівна

Львів - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету "Львівська політехніка" Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:кандидат історичних наук, доцент ЗІНКЕВИЧ Роман Дмитрович, завідувач кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету "Львівська політехніка".

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник ПАТЕР Іван Григорович, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, завідувач відділу новітньої історії;

кандидат історичних наук, доцент ДЕМ'ЯНЮК Олександр Йосипович, професор кафедри гуманітарних дисциплін Луцького інституту розвитку людини Університету "Україна".

Захист відбудеться 25 січня 2008 року о 12⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті "Львівська політехніка" за адресою: 79013, м. Львів-13, вул. С. Бандери, 12, навч. корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету "Львівська політехніка" за адресою: 79013, м. Львів-13, вул. Професорська, 1.

Автореферат розіслано "13" грудня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних

наук, доцент І.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

інтеграція нато європейський безпека

Актуальність теми. Зміни, які відбулися і відбуваються на планеті у останні десятиліття і які змінили вигляд всієї світової системи міжнародних відносин, підштовхують людство шукати шляхи створення нової ефективної системи безпеки і співробітництва. Саме тому, нові виклики і загрози безпеці вимагають близького міжнародного співробітництва й прийняття сумісних державних рішень та дій, тому що відповіді на виклики та загрози, які виникли, можуть досягнути ефективного результату лише шляхом об'єднаних зусиль.

За роки, що минули з часу припинення “холодної війни”, головним чинником європейської безпеки став Північноатлантичний альянс - найважливіша військово-політичною організацією сучасності, яка розвивалася з урахуванням трансформацій європейського простору безпеки. Стратегічною метою НАТО було переділ сфер впливу на встановлення безпеки в Європі, зміцнення демократії в країнах Центрально-Східної Європи та перетворення Альянсу в наріжний камінь нової архітектури загальноєвропейської безпеки.

Розширення поля безпеки під егідою НАТО на схід стає все більше реальним та очевидним і до 2015 року повинно охопити майже всі країни Європи. Зрозуміло, що Україна також не хоче залишатися поза його межами, адже євроатлантична інтеграція справедливо розглядається як найважливіший чинник внутрішньої і зовнішньої політики держави. Вона має унеможливити перетворення України на буферну державу та сприятиме її включенню до європейського політичного та економічного простору.

Актуальність дисертаційної роботи полягає в тому, що врахування національної стратегії безпеки України, кінцевою метою якої є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур безпеки, оцінка діяльності Північноатлантичного альянсу як провідної структури безпеки на європейському континенті у сучасних умовах вимагають всебічного аналізу та вивчення процесів міжнародної інтеграції, вироблення адекватної державної політики, спрямованої на реалізацію власних національних інтересів у контексті загальноєвропейського цивілізаційного розвитку.

Зв'язок роботи з планами наукових досліджень. Дисертація виконана відповідно до плану та програм науково-дослідної роботи з історії збройних формувань і Воєнної організації України, що здійснюється кафедрою історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету "Львівська політехніка", а також відповідає навчальним програмам Львівського військового ордена Червоної Зірки інституту Сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету "Львівська політехніка".

Хронологічні рамки даного дослідження охоплюють 90-ті роки XX - початок XXI століть. Саме даний проміжок часу відзначався появою нових глобальних ризиків і транснаціональних загроз, що призвело до істотної трансформації окремих елементів системи гарантування національної безпеки провідних країн світу, розроблення нової стратегії НАТО, докорінної зміни відносин між Сходом та Заходом, розширення Північноатлантичного альянсу на Схід Європи.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - вивчення досвіду входження колишніх членів Організації Варшавського Договору та держав Балтії до НАТО та застосування його до України на основі узагальнюючого джерелознавчого аналізу військово-теоретичних та історичних праць, документів і публікацій в пресі, змісту, тенденцій та закономірностей розвитку системи євроатлантичної безпеки, місця НАТО, її інтересів і пріоритетів в цій системі, з'ясування місця і ролі України в системі міжнародних відносин та в сучасній архітектурі безпеки на європейському континенті, виходячи із реалізації проголошеного курсу держави на інтеграцію до НАТО і Європейського Союзу.

Визначена мета передбачає вирішення таких основних завдань дослідження:

- проаналізувати основні передумови зміни стратегії НАТО наприкінці XX століття в контексті визначення її ролі в розробці побудови системи міжнародної безпеки на сучасному етапі та встановити механізми здійснення реалізації нових відносин Альянсу з пострадянськими країнами Європи;

- оцінити вплив розширення НАТО на середовище безпеки на європейському континенті з урахуванням відповідних військово-політичних змін та інтересів держав цього регіону;

- узагальнити досвід трансформації оборонної сфери країн Центрально-Східної Європи і Балтії на їх шляху до Північноатлантичного альянсу, заходи політичного керівництва цих країн у галузі інформаційної політики щодо поінформованості суспільства відносно НАТО;

- вивчити й узагальнити позитивні аспекти діяльності країн під час вступу до НАТО з метою адаптації цього досвіду до українських військово-політичних реалій;

- розкрити геополітичні передумови вибору Україною стратегії євроатлантичної інтеграції, проаналізувати історію відносин, сучасний стан, головні тенденції розвитку співробітництва між Україною та НАТО.

Об'єктом дослідження визначено історію розвитку системи міжнародної європейської безпеки крізь призму аналізу стратегії, напрямів, форм та методів діяльності Північноатлантичного альянсу у контексті формування нової архітектури міжнародної безпеки.

Предметом дослідження встановлено аналіз історичних подій, що призвели до інтеграції країн Центрально-Східної Європи та Балтії в НАТО, стратегія євроатлантичної політики України в умовах закінчення епохи глобальної конфронтації та визначення ролі НАТО у формуванні системи міжнародної безпеки на сучасному етапі.

Методологічну основу дисертаційної роботи складають загальновизнані у сучасній історіографії принципи об'єктивності, історизму, фахової відповідальності, проблемно-цільовий, порівняльний аналіз з метою визначення стану і теоретичного обґрунтування проблеми створення нової архітектури європейської безпеки. Системний підхід дозволив представити комплексне бачення системи міжнародної безпеки як сукупності елементів, що складають її цілісність. При аналізі джерел для виявлення загальних і особливих рис у процесах та явищах, пов'язаних зі створенням сучасної системи безпеки в Європі, автор використовував емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи дослідження. Оцінка перспектив того чи іншого явища та можливих варіантів його розвитку здійснювалася за допомогою аналітико-прогностичних методів. Крім того, на окремому етапі дослідження було застосовано контент-аналіз друкованих засобів масової інформації.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у комплексному вивченні проблеми, яка до тепер не була предметом спеціального дослідження. У дисертації вперше у вітчизняній історіографії виділено з низки традиційних для історичної науки тем у самостійний напрям дослідження створення нової системи безпеки на європейському континенті і застосовано нові концептуальні підходи для її вивчення. Узагальнено та проаналізовано концептуально-правові та практичні аспекти внеску Північноатлантичного альянсу як військово-політичної організації у загальні зусилля, спрямовані на створення надійних механізмів гарантування міжнародного миру і безпеки після радикальних змін в євроатлантичному геостратегічному середовищі.

Комплексно досліджено досягнення в реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції України, проаналізовано наявні прорахунки, які заважають ефективному здійсненню обраного зовнішньополітичного курсу держави. Доведена необхідність формування системи національної безпеки України з врахуванням її національних інтересів і міжнародних факторів. Певною мірою заповнюється прогалина в історіографії проблеми створення системи гарантії національної безпеки держави шляхом цілісного розгляду динаміки реалізації політики України у сфері захисту національних інтересів.

Практичне значення дисертації зумовлюється її науковою новизною та актуальністю. Її висновки та рекомендації узагальнюють історичний досвід інтеграції посткомуністичних країн Європи у загально-континентальну систему безпеки, шляхи модернізації оборонної галузі цих країн, висвітлюють чинники трансформації НАТО на сучасному етапі її розвитку. Розроблені у дисертації положення передбачають можливість їх застосування органами державної влади з метою ефективної реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції України. Матеріали роботи можуть бути використані при подальшому вивченні закономірностей розвитку архітектури європейської безпеки, в науково-дослідних роботах з проблем оборонної проблематики, у навчальному процесі для викладання у вищих навчальних закладах курсів з актуальних проблем міжнародної безпеки, а також в інформаційній та практичній діяльності Міністерства оборони України.

Особистий внесок дисертанта у розробку проблеми полягає в тому, що на основі аналізу документів і матеріалів, наукових праць, публікацій у пресі, зроблено спробу комплексно охарактеризувати процес трансформації НАТО наприкінці XX - початку XXI століття. Автор висвітлив хід реформування оборонної сфери країн-кандидатів на вступ до Північноатлантичного альянсу, заходи військово-політичного керівництва цих країн щодо поінформування суспільства відносно НАТО, визначив характерні риси стратегії євроатлантичної інтеграції України.

Виконане наукове дослідження - самостійна авторська робота.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення дисертації були опубліковані у 4 статтях та апробовані на науково-практичній конференції: "Актуальні питання та шляхи переходу підрозділів Збройних Сил України до євроатлантичних стандартів з урахуванням досвіду їх підготовки та участі у міжнародних миротворчих операціях та навчаннях" і опубліковані в тезах доповіді: "Ставлення військовослужбовців України до її вступу в НАТО протягом 1996_2006 року" (ЛІСВ, 2006), на науково-практичному семінарі "Протидія транснаціональній злочинності як реалізація євроатлантичної стратегії України: історія, політика, право", опубліковані в тезах доповіді: "Країни Балтії на шляху до Північноатлантичного альянсу: оборонний аспект" (Львів, НУ ВСУ, 2007).

Структура та обсяг роботи. Структура дисертації підпорядкована меті й завданням дослідження. В основу покладено проблемно-хронологічний виклад матеріалу. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів з висновками до кожного із них і загальних висновків (188 сторінки), списку використаних джерел та літератури (307 позицій). Загальний обсяг дослідження становить 211 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" подано Загальну характеристику роботи: обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання для її досягнення, визначено об'єкт і предмет дослідження, наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, їх апробацію та публікації.

У першому розділі дисертації - "Історіографія та джерельна база дослідження" - зроблено огляд наукових праць, проаналізовано українську та зарубіжну історіографію проблеми, розкрито основні напрямки сучасних наукових досліджень за темою дисертації, визначено чинники впливу на трансформацію Північноатлантичного альянсу і його розширення у Центрально-Східному регіоні Європейського континенту.

У роботі відзначається, що питанням перманентної трансформації Північноатлантичного альянсу, його впливу на стан та перспективи трансатлантичної і, зокрема, європейської безпеки присвячений чималий масив зарубіжної та вітчизняної літератури. Він різноплановий за проблематикою, глибиною висвітлення аспектів, а також масштабний за формою. В той же час, аналіз літературних джерел показує, що практично всі праці як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, які присвячені розширенню НАТО, а також роботи із проблематики євроатлантичної інтеграції України, носять в основному політологічний характер, а історичний досвід інтеграції країн Центрально-Східної Європи та країн Балтії в Альянс в цих працях наведено окремими прикладами і застосовано авторами як ілюстративний матеріал в їх дослідженнях. Практично відсутні історичні роботи, що узагальнюють наукову розробку даної теми.

Проблеми формування нової архітектури євроатлантичної безпеки, зокрема роль НАТО в цьому процесі, наслідки розширення Альянсу на Схід, широко обговорювались і обговорюються на сторінках наукової літератури та у засобах масової інформації. Зазначеним питанням присвячені численні монографії та статті провідних політологів країн Європи та США.

Серед них заслуговують на увагу праці загальновідомих американських політологів З. Бжезинського, Г. Кіссенджера, Д. Кеннана і Ч. Купчана, К. Грея та інших Див. напр.:

[1]. Бжезинський З. Велика шахівниця. - Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. - 236 с.

[2]. Киссенджер Г. Дипломатия. - М.: Международ. Отношения, 1998. - 798 с.

[3]. Кеннан Д., Купчан Ч. Три мнения о расширении НАТО// США: экономика, политика, идеология. -1997, № 6. - С. 59_65.

[4]. Gray C.S. NATO and the Evolving Structure of Order in Europe: Changing Terms of the Transatlantic Bargain? Paper № . 1/ The University of Hull. - Oxford, 1999. - 95 p.. В них розглядаються питання широкомасштабних змін у світі, пристосування до них Сполучених Штатів Америки та їх союзників по НАТО, проблеми розширення Альянсу, зокрема, на Схід. Висвітлюється процес євроатлантичного співробітництва нового типу, геостратегічні імперативи США, можливе майбутнє Європи і питання гарантування її безпеки за допомогою міжнародних об'єднань тощо.

Проблемам розширення НАТО присвячені роботи директора Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру А. Ротфельда, президента фонду "Євразія" Ч. Мейсона, співробітника Гессенського фонду миру і конфліктів Х. Шпангера, Г. Брауна та інших [1]. Ротфельд А. Формирование новой европейской системы безопасности// Мировая экономика и международные отношения. - 1998, № 6. - С. 20_28.

[2]. Мейсон Ч. Опасности имперской политики США// Компас: Вестник иностр. информ. ИТАР-ТАСС. - 1998, № 29. - С. 25_32.

[3]. Шпангер Х-Й. НАТО на пути к плюралистическому сообществу безопасности?// Мировая экономика и международные отношения. - 1997, № 10. - С. 28_35.

[4]. Нужно ли НАТО расширяться? Доклад независимой группы под председательством Г. Брауна// США: экономика, политика, идеология. - 1995, № 8. - С. 69_75.. У своїх роботах вони розглянули процес розширення Північноатлантичного альянсу з різних точок зору: як розширення світового співтовариства ринкових демократій, як поширення політичного впливу США, як заповнення вакууму безпеки в Центрально-Східній Європі, і як геостратегічну противагу Росії.

Проблематиці розширення Альянсу на Схід присвячено певний масив досліджень російських політологів, який висвітлює проблеми створення принципово нової геополітичної ситуації, а у зв'язку з цим місце і можливий вплив Росії на міжнародні відносини у світі, і зокрема на Європейському континенті [1]. Воронов К. Европа и Россия после Балканских войн 1999 года: драматические уроки// Мировая экономика и международные отношения. - 2000, № 4. - С. 27_35.

[2]. Рогов С. Россия и США на пороге XXI века// Свободная мысль. - 1997. - Май. -С. 92_102.

[3]. Глинский-Васильев Д. Политические ограничители расширения НАТО и возможности России// Мировая экономика и международные отношения. - 2000, № 7. - С. 15_29.

[4]. Косолапов Н. Российско-американские отношения: в чем суть кризиса?// Мировая экономика и международные отношения. - 1996, № 7. - С. 71_80..

У своєму дослідженні дисертант опирається на ґрунтовні спеціальні роботи вітчизняних науковців М. Басараба, К. Білої, О. Деменка, А. Калашнікова, О. Ковальової, В. Константинова, О. Палія, О. Полторацького, А. Соболєва, О. Томашевича [1]. Басараб М.Б. Досвід європейської інтеграції Польщі: Перспективи для України: Автореф. Дис. канд. політичних наук: 21.01.01./ Нац. ін-т стратегіч. досліджень. Нац. ін-т проблем міжнародної безпеки. - К., 2004. - 15 с.

[2]. Деменко О.Ф. Євроатлантична інтеграція України (політологічний аналіз): Автореф. дис. канд. політичних наук: 23.00.02./ Національна академія оборони України. - К., 2004. - 18 с.

[3]. Калашніков А.В. Протиборство Північноатлантичного Альянсу та Організації Варшавського Договору (1949_1991 рр.): Автореф. Дис. канд. історик. наук: 20. 02.22./ Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів, 2005. - 20 с.

[4]. Полторацький О.С. Роль НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки: Автореф. дис… канд. політичних наук: 23.00.04./ Київ. ун-т ім. Т. Шевченка Ін-т міжнародн. відносин. - К., 2003. - 18 с., а також дає розгорнуту характеристику цих праць.

У дисертації підкреслено, що практично всі роботи вищезазначених науковців мають політологічний характер. Наприклад, О. Деменко висвітлює якісні особливості євроатлантичної інтеграції України в контексті посилення всесвітніх та європейських інтеграційних процесів, формування нових механізмів регіональної та глобальної безпеки. Автор комплексно досліджує досягнення в реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції України, аналізує прорахунки та суперечності, які заважають ефективній реалізації зовнішньої політики держави.

Простежується нова геополітична ситуація на європейському континенті, яка склалася в результаті припинення дії Організації Варшавського Договору та підвищення ролі НАТО у розвитку глобальних миротворчих процесів.

Автор звертає увагу на те, що уваги заслуговує робота А. Калашнікова "Протиборство Північноатлантичного Альянсу та Організації Варшавського Договору (1949_1991 рр.)". В дисертації розкриваються істинні витоки створення та протиборства НАТО та ОВД, ґрунтовно проаналізовано хід, особливості, основні напрямки, а також загальнополітичні та військові наслідки цього протиборства.

В розділі доведено, що процес розширення Північноатлантичного альянсу на Схід та його наслідки для України, його вплив на стабільність в Центрально-Східному регіоні Європи, політичні та військово-стратегічні аспекти проблем безпеки, партнерства та співробітництва широко висвітлено у загальнотеоретичних та спеціальних наукових виданнях.

Цікавий аналітичний і фактологічний матеріал опублікований у випусках науково-аналітичного бюлетеня Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України "Євроатлантикінформ". Багато фактологічного матеріалу щодо міжнародної співпраці у військовій сфері містяться на сторінках збірників, які висвітлюють засідання так званих "круглих столів" з даної проблематики.

Значною допомогою для автора стали матеріали, які видаються Відділом громадської дипломатії штаб-квартири НАТО в Брюсселі: "Новини НАТО", "НАТО ревю", путівники самітів, тематичні довідники.

Огляд історичних праць, спеціальної літератури з проблематики трансформації НАТО, розширення Альянсу на Схід, євроатлантичної інтеграції України, дали дисертантові можливість зробити висновок, що незважаючи на значний обсяг публікацій в історичному контексті проблема реформування оборонної сфери країн-кандидатів на вступ до Північноатлантичного альянсу, досягнення й недоліки трансформації збройних сил майбутніх членів НАТО розкриті доволі фрагментарно, а то й упереджено.

У другому розділі - "Трансформація і розширення НАТО у 90-х роках минулого століття" - висвітлено доктринальні погляди, які панували в НАТО наприкінці XX століття, реакцію керівництва блоку на зміни, які відбулися у сфері європейської безпеки, процес створення власної системи безпеки у нових незалежних країнах Центрально-Східної Європи, зокрема у Польщі, Угорщині та Чехії, інтеграцію цих країн у військово-політичні структури Північноатлантичного альянсу.

Автор доводить, що розвиток подій у Центрально-Східній Європі на початку 90-х років минулого століття, розпад Радянського Союзу, розпуск Організації Варшавського Договору призвели до стратегічного вакууму в регіоні. У цих умовах держави Центрально-Східної Європи, колишні члени Варшавського Договору, заявили про свій намір вступити до НАТО. На початку 1994 року держави-члени Альянсу зобов'язалися прийняти нових членів, розпочався процес підготовки до розширення НАТО. На мадридському саміті у липні 1997 року, у кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного двохстороннього діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО.

У розділі детально висвітлено досвід інтеграції Республіки Польщі в структури Північноатлантичного альянсу, зокрема трансформацію оборонної сфери держави на шляху до загальноєвропейської системи безпеки.

Дисертант відзначає, що відтоді, як у 1994 році почався процес підготовки до розширення НАТО, Республіка Польща обрала стратегічну мету - отримати повноправне членство в Альянсі. На думку політичного керівництва держави воно давало змогу активно і рівноправно брати участь у створені механізму, який гарантував би європейську безпеку.

У цих умовах польська дипломатія намагалася використовувати доступні можливості впливу на держави Альянсу під час багатьох контактів на різних рівнях. Військово-політичне керівництво Польщі почало активну реалізацію програми НАТО "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Крім участі у програмі ПЗМ військове міністерство республіки ухвалило угоди про співробітництво у військовій сфері з відомствами оборони практично всіх країн Європи, включаючи й всі сусідні держави.

На початку 1997 року комітет з питань оборони при Раді Міністрів Республіки Польщі розробив проект нового закону про національні збройні сили, основною метою якого було створення умов щодо відповідності армії до оборонних потреб і соціально-економічних можливостей країни. Крім того було ухвалено 15-річний план модернізації збройних сил Польщі. У період з 1998 до 2012 року планувалося здійснити широкомасштабну модернізацію озброєння і військової техніки, забезпечити оперативну сумісність збройних сил країни з Об'єднаними збройними силами НАТО.

Дисертант наводить конкретні факти заходів військово-політичного керівництва країни щодо виконання плану модернізації польського війська. У той же час, на підставі фактологічного матеріалу відзначається, що, незважаючи на зусилля керівництва держави, збройні сили Польщі суттєво не відповідали вимогам Альянсу. У жовтні 1998 року польський уряд змушений був трансформувати "Програму модернізації Збройних Сил Республіки Польщі на період до 2012 року" у новий документ - "Програму інтеграції з НАТО і модернізації Збройних Сил Республіки Польщі на період до 2012 року", головною метою якого було значне підвищення боєздатності польського війська при його одночасному скороченні. Нова Програма була змістовно розширена за рахунок збільшення кількості конкретних завдань Польщі у процесі інтеграції до структур Альянсу, у документі також було прискорено темп скорочення та реструктуризації збройних сил, а також підготовки об'єктів військової інфраструктури.

Використовуючи фактологічний матеріал автор детально висвітлює хід докорінного реформування польської армії і розвиток військового співробітництва країни з державами-членами НАТО, що дозволило Республіці Польщі у березні 1999 року стати повноправним членом Північноатлантичного альянсу.

У розділі висвітлено зусилля і заходи військово-політичного керівництва Угорської Республіки, завдяки яким вона отримала членство в НАТО у березні 1999 року.

На початку 1993 року Парламент Угорщини ухвалив два основоположних документи: "Базові принципи політики безпеки" і "Базові принципи оборони Угорської Республіки". Ці документи лягли в основу воєнної доктрини. На цей час визначення чисельності Угорської Армії, її організаційна система, кількість та якість технічних засобів, територіальна розташованість не відповідали завданням, що лягли на збройні сили з точки зору зміцнення військової оборони країни. Вони не гарантували потрібної безпеки, тому виникла потреба у докорінній реорганізації армії, в її перебудові протягом тривалого часу.

У дисертації детально проаналізовано труднощі та перепони на шляху побудови угорського війська нового зразка, наведено численний фактичний матеріал щодо перетворень в оборонній сфері держави і військового співробітництва з країнами-членами Північноатлантичного альянсу. Автор підкреслює, що незважаючи на те, що у країні протягом інтеграції у структури Альянсу відбувалися зміни уряду, досягнення зовнішньополітичних цілей, включаючи зусилля до євроатлантичної інтеграції та їх пріоритетне значення, були практично незмінними.

У розділі досліджено організаційні та координаційні роботи керівництва країни щодо вступу в НАТО. З цією метою було створено кабінет євроатлантичної інтеграції при уряді, а у структурі Міністерства закордонних справ з грудня 1995 року, згідно з рішенням уряду, почала функціонувати міжміністерська комісія з інтеграційних питань. Перед прийняттям остаточного рішення щодо вступу країни до Альянсу ухвалено проведення всенародного референдуму. На підставі фактологічного матеріалу дисертант висвітлює хід "комунікаційної стратегії", згідно з якою здійснювалася відповідна інформаційно-роз'яснювальна робота серед населення, що дозволило сформувати переважну більшість громадян, яка виявила бажання інтегруватися в НАТО.

У роботі показано, чому у "першій хвилі" розширення НАТО повноправним членом Альянсу стала Чеська Республіка. У своєму прагненні інтегруватися у військово-політичні структури Північноатлантичного альянсу, Чеська Республіка зіткнулася з такими ж труднощами, які відчули Польща та Угорщина. Вона, практично, вжила такий же обсяг заходів у військовій сфері, тільки з тією різницею, що її армія, до того як країна обрала незалежність була збройними силами Чехословаччини, а не поділялася на національне військо Чехії чи Словаччини. Саме тому, спочатку Чехії потрібно було створити власне військо на основі фрагменту колишньої армії Чехословаччини, а вже потім пристосувати до вимог майбутнього членства в НАТО.

Автор доводить, що згідно з наміром домагатися прийняття у члени НАТО в Чехії розпочався процес досягнення відповідності базовим принципам, втіленим у Вашингтонському договорі, таких як демократія, свобода особи та іншим відповідним положенням. Внаслідок обраного політичним керівництвом Чехії курсу на вступ до НАТО національні збройні сили загалом і сухопутні сили як їх головна складова були істотно реорганізовані з метою наблизити їх до вимог Альянсу. У ході заходів щодо зміни організаційно-штатної структури військ, стандартизації озброєння і військової техніки, уніфікації засобів зв'язку і бойового керування та іншого, відпрацьовувалися питання практичної взаємодії збройних сил Чехії та інших країн Північноатлантичного альянсу.

Таким чином, доведено, що входження Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО було однією з найголовніших подій у сучасній історії Центрально-Східної Європи. Досвід цих країн щодо вступу у Північноатлантичний альянс відмінний від досвіду інших країн-членів НАТО, тому що "перша хвиля" розширення Альянсу передусім була політичною подією. Великою мірою вступ Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО був політичним авансом для цих країн, бо зрозуміло, що у військовому розумінні вони не відповідали натовським стандартам. Приєднання їх до НАТО був всеосяжним, комплексним процесом, політичні, економічні та оборонні складові якого однаково важливі.

У третьому розділі дисертації - "Друга хвиля" розширення Північноатлантичного альянсу на початку XXI століття" - проаналізовано досвід інтеграції у структури Північноатлантичного альянсу Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії та колишніх радянських республік Балтії, розкрито зміст і характер завдань, що вирішувалися у цих країнах у сфері військового будівництва протягом їх вступу до НАТО.

В розділі відзначено, що ухвалені главами держав та урядів країн НАТО на саміті у Празі у листопаді 2002 року рішення щодо розширення, трансформації і посилення Альянсу, коли перед світом постали нові серйозні загрози, були спрямовані на посилення обороноспроможності Альянсу як необхідної умови для виконання нових завдань. Саме тому сім країн Центрально-Східної Європи та Балтії отримали запрошення щодо вступу до НАТО.

Автор констатує, що під час становлення посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи цей регіон являв собою дуже чутливе середовище, що мінялося у широкому спектрі, геостратегічне становище країн у центрі Європи з економічного, політичного та військового погляду було досить складним. У зв'язку з відсутністю міжнародних гарантій їх безпеки, відстояти свою незалежність вони були у змозі лише за умов розбудови якісних збройних сил, які б відповідали вимогам сучасних бойових дій та за умов підтримки союзників.

У розділі показано, що політична орієнтація країн Центрально-Східної Європи на приєднання до структур європейської безпеки і Північноатлантичного альянсу обумовила процес модернізації національного війська. Детально проаналізовано зміну структури військових частин, скорочення особового складу і озброєння, визначені пріоритети у концепції військової освіти і оснащення військ сучасним озброєнням і військовою технікою національного війська Румунської Республіки, Республіки Болгарії, Словацької Республіки та Словенії.

Дисертант констатує, що розбудова збройних сил вищезазначених країн поділялася на ряд етапів, під час проведення яких вирішувалися завдання створення нових організаційних структур, загальна модернізація армії, підвищення професійного рівня військовослужбовців. Підкреслено, що перебудова національного війська була спрямована на ефективне використання обмеженої кількості людських ресурсів та озброєння й на створення якісно озброєних та мобільних частин і з'єднань.

Автор звертає увагу на те, що особливе місце серед країн, які на той час були запрошені до Альянсу, займали країни Балтії - колишні республіки у складі Радянського Союзу. Геополітичне становлення країн Балтії - Латвії, Литви й Естонії - визначався порівняно малою кількістю населення й територіальними розмірами, незначним мілітарним та економічним потенціалом. Тому після розпаду СРСР і саморозпущення Організації Варшавського Договору даний субрегіон опинився на межі геополітичної конкуренції "центрів сили" - США, Євросоюзу та Російської Федерації, в результаті чого країни Балтії стали залежними від характеру відносин держав-велетнів і міждержавних об'єднань.

Це спонукало їх здійснювати стратегію швидкого залучення до європейської системи соціально-економічних відносин і безпеки, що заздалегідь була визначена як найбільш доцільна (з точки зору політичної, економічної, соціальної, загалом історичної перспективи).

Дисертант стверджує, що на першому етапі (1992_1994 рр.) провідні країни Північноатлантичного альянсу, враховуючи фактор розташування російських військ на території колишніх республік СРСР, надавали допомогу країнам Балтії лише у підготовці військових кадрів, створенні структурних основ національних збройних сил, сумісних з натовськими і здатних протидіяти можливій агресії на період часу, необхідного для отримання міжнародної допомоги з метою збереження суверенітету. Після підписання Латвією, Литвою та Естонією на початку 1994 року документу співробітництва з Альянсом "Партнерство заради миру" практично розпочався другий етап, основним змістом якого була розробка конкретних планів двосторонньої діяльності і уточнення обсягів допомоги блоку щодо зміцнення їх національної безпеки.

Виходячи з подібності шляхів вирішення проблеми інтеграції країн Балтії в НАТО, автор детально проаналізував вплив вимог Північноатлантичного альянсу до своїх майбутніх членів на процес військового будівництва в Латвійській Республіці, тому що різноманітні організаційні заходи, які були здійснені у Литві та Естонії концептуально збігаються з діяльністю латвійського державного керівництва.

У розділі підкреслено, що у процесі створення національного війська латвійське військово-політичне керівництво керувалося воєнною концепцією, в основу якої були покладені такі принципи: недоторканість і непорушність державних кордонів, відмова від визнання будь-якої держави в якості ворога, незастосування сили у вирішення міжнародних конфліктів. Протягом шести років у Латвії були закладені основи щодо побудови невеликих за чисельністю, але професійно вишколених збройних сил.

Автор доводить, що поступовий прогрес у проведенні внутрішніх реформ та адекватне сприйняття цього прогресу у країнах-членах НАТО, демонстрація здатності військово-політичного керівництва Латвії до співпраці з іншими країнами у просуванні спільних цілей безпеки, активне запозичення позитивного досвіду щодо процедур, методів та стилю роботи, що є спільними для інституцій інших країн, особливо країн-членів НАТО, увінчувалися успіхом у прагненні Латвії набути членство у Північноатлантичному альянсі. На саміті у Празі у листопаді 2002 року Латвійська республіка отримала запрошення розпочати переговори про вступ до НАТО.

У розділі показано, що після запрошення Латвії приєднатися до НАТО військово-політичне керівництво держави зосередило свою роботу в чотирьох сферах: участь у колективній безпеці, перегляд концепції державної оборони і структури національних збройних сил, створення професійної армії, удосконалення оборонного бюджету. Крім того, розуміючи, що першочерговою умовою приєднання до НАТО є громадська підтримка, крім здійснення інтенсивних внутрішніх реформ та відповідної підготовки, керівництво країни розпочало інтенсивну пропагандистську роботу з населенням з метою досягнення його підтримки.

29 березня 2004 року у політичному житті Латвійської Республіки відбулася знаменна подія - вона разом з Болгарією, Естонією, Литвою, Румунією, Словаччиною та Словенією стала новим членом Альянсу.

Таким чином, у цьому розділі автор дійшов висновоку, що вирішуючи проблеми гарантування національної безпеки, країни "другої хвилі" розширення НАТО обрали курс на приєднання до Альянсу - організації, яка об'єднує країни, що дотримуються принципів демократичного державного устрою, ринкової економіки і свободи особи. Членство в Альянсі стало одним із пріоритетних напрямів оборонної політики цих держав, тому що означало повернення їх геополітичної та суспільної ролі на європейському континенті і водночас зміни у внутрішньодержавному ладі в суспільстві. Вони перестали бути посткомуністичними країнами, в яких відбувалися важкі процеси трансформації, і завдяки євроатлантичній інтеграції стали державами, що взяли на себе частину відповідальності за майбутнє Європи.

У четвертому розділі дисертації - "Україна на шляху євроатлантичної військової інтеграції" - досліджено тенденції розвитку відносин України з НАТО, проаналізовано заходи військово-політичного керівництва держави щодо інтеграції у структури Північноатлантичного альянсу і ставлення українського суспільства до цього процесу.

Автор відзначив, що утвердження суверенітету України відбувалося у складних умовах демонтажу великої союзної держави, який набув значною мірою обвального характеру, наявності протилежних концепцій у суспільстві щодо орієнтації незалежної держави, шляхів та методів утвердження України у світі. Попри всі проблеми і труднощі, помилки, які допускалися, особливо на першому етапі, становлення незалежної української держави відбулося. Проголосивши свою незалежність і шукаючи шляхи гарантування безпеки, Україна однозначно стала на позицію входження в майбутньому до європейської системи колективної безпеки.

У розділі дана розгорнута історія становлення й розвитку співробітництва України з Північноатлантичним альянсом: перші контакти з НАТО на рівні візитів керівництва Української держави до штаб-квартири Альянсу і відповідні заходи посадових осіб НАТО; розвиток участі України у програмі Альянсу "Партнерство заради миру"; встановлення відносин спеціального партнерства між ними; створення спеціальних органів співробітництва з Альянсом (Міжвідомчої робочої групи з питань участі України у програмі ПЗМ та Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО); процес формалізації відносин Україна-НАТО, який зафіксував зобов'язання сторін на найвищому рівні у політичному документі "Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору".

Дисертант аналізує заходи керівництва країни щодо курсу на євроатлантичну інтеграцію у правовій площині: затвердження у 1998 році "Державної програми співробітництва України з НАТО на період до 2001 року"; прийняття рішення Радою національної безпеки і оборони України від 2002 року "Стратегія України щодо Організації Північноатлантичного Договору", яке було ухвалено Указом Президента України; прийняття Верховною Радою України у червні 2003 року Закону "Про основи національної безпеки України"; розробку у 2003 році нової редакції "Воєнної доктрини України", яка наголошувала, що кінцевою метою проведення політики євроатлантичної інтеграції України є вступ до НАТО, та інше.

У розділі детально висвітлено партнерство України з НАТО у військовому вимірі, яке відіграє важливу роль у реформуванні військової сфери, прискорює і посилює удосконалення боєздатності і боєготовності частин і підрозділів Збройних сил України, сприяє досягненню взаємосумісності між українським військом та Об'єднаними збройними силами Альянсу. Це стало можливим завдяки використанню Україною позитивних аспектів історичного досвіду колишніх членів Організації Варшавського договору та країн Балтії по вступу до НАТО.

Автор узагальнив і проаналізував дані соціологічних досліджень щодо ставлення громадськості України до НАТО протягом 1996_2006 років. Відзначено, що у всіх наведених соціологічних дослідженнях чітко простежується невизначеність громадян України щодо ставлення до НАТО та інтеграції нашої держави в її структури. Це, насамперед, визначається недостатньою інформованістю громадськості та політичною байдужістю, наявністю негативних стереотипів, які стосуються НАТО. Питання політичної орієнтації української громадськості, її ставлення до Північноатлантичного альянсу дуже ускладнюється тривалою певною невизначеністю зовнішньополітичного курсу держави. Дисертант підкреслює, що інформаційна політика, яка стосується поінформованості українського суспільства щодо НАТО, повинна бути компетентною, прозорою та правдивою, тому що в умовах надзвичайного поширення інформації будь-яка прихованість або неправдивість, викликає лише невизнання, негативне ставлення, більш того, ворожість, до об'єкту або заходу, у позитивності якого нас наполегливо переконують.

Таким чином, у цьому розділі автор доходить висновків, що реалії сьогодення свідчать, що з погляду на наявні транснаціональні загрози, на рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко. Саме тому членство України у Північноатлантичному альянсі або іншому військово-політичному блоці може бути оптимальним рішенням у сфері захисту національних інтересів держави. Оскільки сьогодні НАТО є майже єдиним активним фактором формування загальноєвропейської безпеки, то ставши членом цього військово-політичного блоку, Україна дістане можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки стосуються її національної безпеки, але й створюють сучасну архітектуру безпеки на європейському континенті в цілому.

ВИСНОВКИ

Наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке до цього часу не було предметом спеціального дослідження. Отримала певний і комплексний розвиток історіографія запропонованої теми дослідження, узагальнено і проаналізовано питання інтеграції в НАТО країн Центрально-Східної Європи, колишніх членів Організації Варшавського Договору, та колишніх радянських республік Балтії, відстежений процес євроатлантичної інтеграції України.

Вирішення даної проблеми стало можливим завдяки розв'язуванню таких завдань: проаналізовано основні передумови зміни стратегії НАТО наприкінці XX століття у контексті визначення її ролі в розробці побудови нової архітектури європейської безпеки та встановлено механізми здійснення реалізації нових відносин Альянсу з пострадянськими країнами Європи; оцінено вплив розширення НАТО щодо безпеки на європейському континенті з врахуванням відповідних військово-політичних змін та інтересів держав цього регіону; узагальнено досвід трансформації оборонної сфери країн Центрально-Східної Європи і Балтії на їх шляху до Північноатлантичного альянсу; розкрито геополітичні передумови вибору Україною стратегії євроатлантичної інтеграції, проаналізовано історію відносин, сучасний стан, головні тенденції розвитку співробітництва між Україною та НАТО.

Комплекс методів, що був використаний для вирішення завдань дисертаційного дослідження, дозволив отримати наукові результати, які зосереджені в таких положеннях:

1. Процеси світового розвитку останніх років, зокрема на європейському континенті - глобалізація, руйнація двополюсного світового порядку, чисельні воєнні конфлікти на ґрунті етнічної і релігійної непримиренності та сепаратистських ідей, зростання міжнародної злочинності, нелегальна міграція, незаконний продаж зброї та особливо небезпека масштабних терористичних актів з використанням зброї масового ураження - призвели до появи нових викликів і загроз, а внаслідок цього до нових підходів у вирішенні проблем національної безпеки будь-якої країни. Такі зміни клімату безпеки в Європі потребували створення нової архітектури європейської системи безпеки і визначення в ній місця Північноатлантичного альянсу.

2. Входження Польської, Угорської та Чеської республік до Північноатлантичного альянсу було однією з найголовніших подій в історії країн Центрально-Східної Європи у середині 90-х р. ХХ ст. Досвід цих країн щодо вступу до НАТО відмінний від досвіду інших країн, які до того приєдналися або мали намір вступити до цього блоку, тому що "перша хвиля" розширення Альянсу передусім була політичною подією, котра вимагала політичної рішучості як з боку країн-претендентів, так і з боку керівництва Північноатлантичного альянсу. Великою мірою вступ Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО був політичним авансом для майбутніх країн-претендентів на вступ, бо зрозуміло, що у військовому розумінні нові члени НАТО не "дотягували" до натовських стандартів в оборонній сфері.

3. Приєднання Польщі, Угорщини та Чехії до Північноатлантичного альянсу був всеосяжним, комплексним процесом, політичні, економічні та оборонні складові якого однаково важливі. Інтеграція ґрунтувалася на засадах демократії, на спільних цінностях і взаємних інтересах, що визначали критерії вступу до НАТО.

4. У процесі інтеграції до Північноатлантичного альянсу Польщі, Угорщини та Чехії виявилося, що поряд з політичними і законодавчими напрямками, важливе місце посідає військовий напрям - поглиблення інтероперативності і сумісності їх збройних сил до стандартів і процедур Альянсу, виконання якого є довготривалим і витратним процесом. Процедура вступу цих країн до НАТО не завершила процес інтеграції оборонних систем Республіки Польщі, Угорської Республіки та Чеської Республіки з військовою системою Альянсу, тому що до дня вступу зазначені країни виконали лише основні вимоги, натомість багато завдань серед узгоджених у рамках планування військового будівництва вимагали вирішення і реалізації в наступні роки. Процес адаптації збройних сил цих держав до стандартів НАТО у плані їх технічного переоснащення був неминучий. Це вимагало враховувати не тільки наявні потреби, але й реальні можливості кожної держави. Саме тому, він потребував доволі тривалого часу.

5. Вирішуючи проблеми гарантування національної безпеки, країни "другої хвилі" розширення НАТО обрали курс на приєднання до цієї організації, яка об'єднує країни, що дотримуються принципів демократичного державного устрою, ринкової економіки і свободи особи. Членство в Альянсі стало одним із пріоритетних напрямів оборонної політики цих держав, тому що означало повернення їх геополітичної та суспільної ролі на європейському континенті і водночас зміни у внутрішньодержавному ладі і в суспільстві. Вони перестали бути посткомуністичними країнами, в яких відбувалися важкі процеси трансформації, і завдяки євроатлантичній інтеграції стали державами, що взяли на себе частину відповідальності за майбутнє Європи.

6. Стратегічний зовнішньополітичний курс країн-претендентів на інтеграцію в європейський політичний, оборонний, правовий простір і перспективне приєднання до Північноатлантичного альянсу характеризувався послідовністю й цілеспрямованістю. Всі зусилля країн-претендентів було спрямовано на виконання розробленого на той час Плану діяльності кандидатів до вступу в НАТО. У свою чергу, здійснення цього Плану дозволило підвищити обороноздатність країн-претендентів та боєготовність національного війська, що наблизило їх до головної мети - інтеграції у Північноатлантичний альянс.

7. Підготовка і вступ до НАТО країн: Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії та колишніх радянських республік Балтії у "другій хвилі" розширення Альянсу спричинили найбільшу трансформацію держав-претендентів з часу набуття незалежності, а членство в НАТО вирішально вплинуло на їх міжнародну позицію, внутрішній політичний, економічний, оборонний розвиток, сприяло зміні їх законодавчої системи тощо. Військова й оборонна політики цих держав відбудовувалася відповідно до загальноєвропейської системи колективної безпеки. Вони були скеровані на розвиток добросусідських відносин і базувалися на двох взаємодоповнювальних і щільно пов'язаних один з одним принципах: самостійна оборона, яка спирається на національні збройні сили, і укріплення міжнародного військового співробітництва, яке скеровано на гарантування європейської безпеки.

8. Суспільно-інформаційну політику країн-претендентів на вступ до НАТО було спрямовано на те, щоб забезпечити достатню поінформованість та підтримку громадськістю членства країн в НАТО та цілей Альянсу, що істотно вплинуло на досягнення стратегічної мети зовнішньої політики зазначених держав.

9. Реалії сьогодення свідчать, що із погляду на наявні транснаціональні загрози, на рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко, особливо з огляду на рівень економічного і технологічного розвитку тої чи іншої країни. Саме тому членство України у Північноатлантичному альянсі або іншому військово-політичному блоці може бути оптимальним рішенням у сфері захисту національних інтересів держави, оскільки сьогодні НАТО є майже єдиним активним фактором формування загальноєвропейської безпеки. Врахувавши досвід Польщі, Угорщини, Чехії та держав Балтії щодо вступу в НАТО Україна дістане можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки стосуються її національної безпеки, але й створюють сучасну архітектуру безпеки на європейському континенті в цілому. Питання про членство в НАТО або інших військових організаціях повинно бути для України такою проблемою, яка вирішуватиме стратегічні завдання у сфері національної безпеки держави.

10. Без широкої суспільної підтримки вступ України до НАТО є неможливим. Така підтримка має забезпечуватись утвердженням сучасних національних ідеалів, поширенням серед широких верств громадськості сучасних знань щодо основ безпеки в умовах глобальних викликів і загроз, поліпшенням обізнаності населення України про діяльність НАТО. Це змушує ретельніше проаналізувати перешкоди, що існують на шляху до НАТО та можливі варіанти їх подолання.

Інформаційне забезпечення політики євроатлантичної інтеграції вимагає істотної модернізації Збройних Сил України. Сьогодні недостатньо лише інформаційних повідомлень, газетних статей, телевізійних сюжетів, які висвітлюють діяльність Альянсу і політику держави щодо євроатлантичної інтеграції. Потрібна не тільки об'єктивна інформація про НАТО, а робота з цільовими групами населення, що враховує й регіональні особливості нашої країни.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ліпкевич С.Я. Оборонна політика Латвійської Республіки щодо інтеграції у Північноатлантичний альянс// Схід: аналітично-інформаційний журнал № 5. - Донецьк, 2006. - С. 73_77.

2. Ліпкевич С.Я. Військове будівництво Республіки Польща на шляху інтеграції в НАТО// Вісник Національного університету "Львівська політехніка". "Держава та армія". - Львів, 2006, № 572. - С. 193_200.

3. Ліпкевич С.Я. Трансформація громадської думки України протягом 1994_2006 рр. щодо вступу у Північноатлантичний альянс// Військово-науковий вісник. - Випуск 9. - Львів: ЛВІ, 2007. - С. 87_99.

4. Ліпкевич С.Я. Україна на шляху до євроатлантичної військової інтеграції// Схід: аналітично-інформаційний журнал № 3 (81) травень-червень. Донецьк, 2007. - С. 76_84.

АНОТАЦІЯ

Ліпкевич С.Я. Історичний досвід входження колишніх членів Організації Варшавського Договору та держав Балтії до НАТО (в контексті перспектив України) - Рукопис.