Державна політика України у сфері техногенної та природної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В СФЕРІ ТЕХНОГЕННОЇ ТА ПРИРОДНОЇ БЕЗПЕКИ (КІНЕЦЬ ХХ - ПОЧАТОК ХХІ СТ.): ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі гуманітарних та соціальних наук Академії пожеж-ної безпеки ім. Героїв Чорнобиля Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Попок Андрій Андрійович,

Академія пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля

професор кафедри гуманітарних та соціальних наук

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Плисюк Василь Пилипович,

Львівський національний аграрний університет

МАП України

завідувач кафедри українознавства

кандидат історичних наук, доцент

Пилявець Ростислав Іванович,

Український інститут національної пам'яті, головний спеціаліст

Захист відбудеться 15.05.2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті „Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України за адресою: 79013, м. Львів - 13, вул. С. Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету „Львівська політехніка” за адресою: 79013, вул. Професорська, 1.

Автореферат розісланий 07 квітня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої радиІ.В. Буковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Безпека людини, її життя і здоров`я Конституцією України визнано найвищою соціальною цінністю. Кожний громадянин України має конституційне право на безпечне для життя і здоровья довкілля. Ці невід`ємні конституційні права і свободи людини і суспільства в цілому є об`єктами національної безпеки України.

Глобальний розвиток людської цивілізації, крім позитивних надбань, породив чисельні загрози життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави. Значне місце серед цих загроз займають небезпеки техногенно- природної сфери. Багато з них в тій чи іншій мірі притаманні й Україні.

Потужний промисловий розвиток, характерний для більшості країн світу в ХХ ст., призвів до значних антропогенних порушень і техногенної перевантаженості територій, і як наслідок, до зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій різного характеру.

Тривалий розвиток промисловості призвів до накопичення значних обсягів токсичних і екологічно небезпечних відходів. Комплекси з утилізації цих відходів часто характеризуються як застарілі та недостатньо ефективні та потребують кардинального покращення фінансування. Економічні проблеми призвели до критичного стану основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення. Серед найбільш небезпечних наслідків особливо гострою є проблема підтримання в належному технічному стані ядерних об`єктів.

Загальнополітичний курс України на побудову демократичного, відкритого суспільства сприяв, як побічний ефект, поширенню негативних факторів глобальних, транснаціональних процесів. До них слід віднести, насамперед, спроби везення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, поширення міжнародного тероризму і загрозу використання з терористичною метою небезпечних об`єктів на території України, збільшену можливість незаконного ввезення в країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних засобів тощо.

Загрози техногенно-природної сфери посилюються взаємовпливом інших загроз національній безпеці України, зокрема демографічною кризою, істотним скороченням внутрішнього валового продукту, зниженням інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку, недостатніми темпами подолання структурної деформації в економіці і так далі.

Характер і масштаб природно-техногенних загроз національній безпеці України показує, що її рівень не може бути достатнім, якщо на державному рівні не буде вирішено завдання захисту населення, об`єктів економіки, національного надбання від надзвичайних ситуацій техногенного, природного або іншого характеру. Ясне розуміння цього факту обумовлює вжиття з боку держави адекватних заходів, суть яких полягає у створенні цілісної системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та проведення виваженої державної політики з цих питань, в тому числі і на міжнародному рівні.

Отже, актуальність теми дослідження полягає в тому, що досвід формування та розвитку державної політики в сфері техногенної та природної безпеки може бути використаний у розробці фундоментальних наукових теорій аварій і катастроф, прогнозуванні розвитку катастрофічних природних явищ та оцінці їх впливу на складні технічні системи, розробці національних норм та вимог щодо забезпечення безпеки населення та об`єктів економіки, створенні уніфікованної системи моніторінгу та виявлення катастроф, тощо.

Це особливо важливо зараз, коли Україна переживає складний час свого утвердження як суверенної країни.

Науковим обгрунтуванням доцільності проведення дослідження стала відсутність в Україні спеціальних праць з цієї тематики, де були б:

- узагальнено історичний досвід формування державної політики в галузі захисту населення від надзвичайних ситуацій та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру;

- визначені головні чинники, що впливали на прийняття рішень керівництвом нашої країни щодо участі українських рятувальників у спільному проведенні планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки;

- розкриті характерні риси та особливості забезпечення належного рівня безпеки та захисту населення, об`єктів економики і національного надбання держави від негативних наслідків надзвичайних ситуацій, що розглядається як невід`ємна частина державної політики забезпечення національної безпеки і державного будівництва;

- виявлені основні тенденції та закономірності цього процесу;

- надані можливі напрямки щодо використання отриманого досвіду в сучасних умовах.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до завдань науково-дослідницької роботи Черкаської академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля, а саме - спеціальної теми з історії розвитку системи захисту населення від надзичайних ситуацій, що розробляється на кафедри гуманітарних і соціально-економічних дисциплін (НДР: шифр „Рятівник-ІІ” №020U0001140), де автор приймав участь у підготовці проміжних та підсумкових звітів, а також згідно до наукових заходів Інституту державного управління у сфері цивільного захисту АЦЗ України.

Мета і завдання дослідження. На підставі аналізу опублікованих документів та статистичних матеріалів розкрити з історичної точки зору процес формування та розвитку державної політики України наприкінці ХХ - початку ХХІ ст. в галузі цивільного захисту, попередження й ліквідації надзвичайних ситуацій, пожежної безпеки, подолання наслідків радіаційних катастроф, організації надзвичайної допомоги, діяльності міжнародних організацій, спеціалізованих закладів системи ООН та інших питань, а також надати деякі пропозиції щодо вдосконалення системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Досягненя означенної мети передбачає вирішення таких завдань:

проаналізувати стан наукової розробки питання та визначити основні напрями дослідження;

визначити головні фактори, що впливали на процес формування та розвитку державної політики України в сфері техногенної та природної безпеки наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.;

розкрити державні програми за пріоритетними напрямками захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, узагальнити досвід їх формування та здійснення у зазначений період;

дослідити процес створення договірної і правової бази в рамках міжнародного співробітництва України щодо попередження та реагування на надзвичайні ситуації;

розглянути характерні особливості участі сил реагування України в проведенні аварійно-рятувальних робіт в зонах лиха на території країн-партнерів;

запропонувати можливі напрямки щодо використання отриманого досвіду в сучасних умовах.

Об`єктом наукового вивчення стала техногенна та природна безпека в Україні наприкінці ХХ - початку ХХ ст.

Предмет дослідження - процес формування та розвитку Державної політики в галузі реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру зазначеного періоду.

Методи дослідження. Методологічну основу проведенного наукового дослідження становлять принципи історизму, об`єктивності, всебічності. Процес формування державної політики України в галузі реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру розглядався в контексті конкретної обстановки. У зв`язку з цим було використано історичний та логічний методи, за допомогою яких були визначені тенденції та закономірності розвитку означенного предмету дослідження. Використання методу порівняльного аналізу дозволило виявити особливості прийняття державних рішень щодо застосування рятівників України у взаїмодії з аварійно-рятувальними підрозділами країн-партнерів у складних ситуаціях для захисту населення від надзвичайних ситуацій технеогенного та природного характеру, які стали об`єктом дослідження.

Поряд з цими методами дослідження застосовувалися і загальнонаукові, такі як: аналіз, синтез, індукція, дедукція та ін. Завдяки їм, автору вдалося встановити основні фактори, що впливали на формування та розвиток державної політики України в сфері національної безпеки України з питань реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

Особливе значення при підготовці дисертації мало використання спеціальних історичних методів дослідження: проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, а також сумісних: статистичного, класифікації та ін.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період формуання та розвитку державної політики України в галузі реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру в яких приймали участь вітчизняні рятувальники сумісно з організаціями та системами зарубіжних країн аналогічного призначення, й які виникали на території України та поза її межами наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

Вибір хронологічних рамок наукового пошуку зумовлено суттєвими змінами, що відбулися в державній політиці України в галузі цивільного захисту, пожежної безпеки, надзвичайного гуманітарного реагування, проведення підводних робіт особливого призначення та ін., характерних для зазначенного періоду.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці та комплексному вирішенні наукового завдання, яке до цього часу не стало предметом спеціального дослідження. Крім того, більшість аспектів даного наукового пошуку не набули об`єктивного та всебічного висвітлення в історичній літературі.

Автором вперше у вітчизняній історичній науці визначені головні фактори, що впливали на розвиток державної політики України з питань реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.;

розкриті характерні особливості вироблення концепцій, стратегій і програм у сфері техногенно-природної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації існуючим загрозам національним інтересам України;

з`ясовані особливості участі України в формуванні договірної, правової та методичної бази для виконання забов`язань держави у відповідності з укладеними міжнародними договорами, угодами та конвенціями;

виявлені основні тенденції розвитку техногенних та природних загроз, особливості їх реалізації та здійснено прогноз на майбутнє;

розроблені деякі практичні рекомендації щодо подолання наслідків надзвичайних ситуацій разом із країнами-партнерами на сучасному етапі.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що положення й результати дослідження можна використати при розробці проблем військово-історичної науки, теорії й практики подальшого реформування системи МНС України, зокрема поступової демілітарізації і оптимізації структури рятувальних служб, пожежної охорони та сил цивільного захисту у контексті проведення воєнної реформи; у навчальному процесі вищих навчальних закладів; поліпшенні підготовки офіцерських кадрів, фахівців України на базі зарубіжних спеціалізованих центрів та організацій, а також зарубіжних представників в учбових центрах (закладах) України, а також у науково-пошукових та дослідницьких роботах.

Окремі положення дисертаційного дослідження можуть бути використані при створенні фундоментальних наукових теорій аварій і катастроф, при прогнозуванні розвитку катастрофічних природних явищ та оцінці їх впливу на складні технічні системи, а також при формуванні національних норм та вимог щодо забезпечення безпеки населення та об`єктів економіки, уніфікованої системи моніторінгу та виявлення катастроф тощо. Вони спрямовані, насамперед, на розробку єдиних міждержавних основ соціально-економічного, правового та нормативно-методичного забезпечення регулювання безпеки та захисту инаселення, об`єктів, територій і навколишнього середовища прикордонного регіону та суміжних з Україною держав від аварій та катастроф техногенного і природного походження.

Фактичний матеріал, узагальнення і висновки дисертаційного дослідження уже використовуються в ході вивчення зі студентами, курсантами та слухачами Черкаської академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля курсу „Захист населення від надзвичайних ситуацій” та можуть використовуватися в системі інших вищих навчальних закладів України.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що всі наукові результати дослідження автором здійснені особисто. Публікації у наукових виданнях видані за його авторством.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на міжнародній науково-практичній конференції “Пожежна безпека” (Черкаси, 2007), на семінарах і засіданнях профільних кафедр.

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в трьох опублікованих працях автора у наукових фахових виданнях та матеріалах і тезах конференції.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів та висновків. Обсяг тексту основної частини дисертації становить 150 сторінок. Список використаних джерел складає 323 найменувань. Повний обсяг дисертації - 185 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначені об`єкт, предмет, мета й завдання дослідження, його хронологічні межі, методи дослідження, з`ясовані наукова новизна та практичне значення дисертації, наведено інформацію про апробацію результатів дослідження та щодо публікацій автора у фахових наукових виданнях.

У першому розділі - „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” проаналізовані стан наукової розробки питання та визначена джерельна база дисертації, а також розкрито методологічну основу і алгоритм дослідження. Встановлено, що незважаючи на наявну джерельну базу, зазначена проблема не знайшла висвітлення у вигляді комплексної наукової праці.

Зазначено, що питання захисту населення від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, зокрема стосовно державної політики України в цій галузі, не залишалися поза увагою науковців, які з самого початку намагалися з`ясувати для себе причини виникнення таких явищ, як природні та техногенні загрози, дати їм класифікацію, визначити роль та місце людського фактору, основні шляхи і способи у їх подоланні, тощо.

Аналіз літератури і джерел за темою наукового пошуку показав, що до проблеми захисту населення України від надзвичайних ситуацій в системі національної безпеки дослідники звернулися ще на початку 90-х років ХХ ст., з часу виникнення та становлення молодої незалежної держави.

Дисертантом була вивчена і проаналізована значна кількість наукових праць вітчизняних вчених, що своїм змістом перетинаються з темою дослідження. Ці праці умовно можна поділити на сім груп. Так, першу групу праць, на думку автора, складають публікації з питань становлення і розвитку громадянського суспільства, статусу і діяльності політичних партій та громадських об'єднань, в яких розкриваються проблеми екології (насаперед, це: Болотських М.В. Історичний аспект еколого-соціального змісту здійснення земельної реформи в Україні (90-ті pp. XX ст. - 2005 p.) // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 8. -- Луганськ: Вид-во СНУ ім.В.Даля, 2005; Угрин Л.Я. Екологічний рух України: особливості і тенденції розвитку // Вісник Львівського університету. Серія суспільних наук. Вип. 30. - Львів: Світ, 1992; Базовкіна С., Кремень В. Партії та громадські об'єднання України. - К.: Либідь, 1992; Угрин Л.Я. Екологічні організації, рухи та партії в системі суспільних об'єднань України. - Дис... канд. політ. наук. - Львів, 1994; Государство и природа. - Симферополь: Крымская ассоциация “Экология и мир”, 1999; Розбудова громадянського суспільства в Україні (історико-політичне дослідження) // Л.Ю.Беренштейн, П.П.Панченко, О.П.Реєнт, С.С. Коломієць та ін. - К.: Інститут історії України НАНУ, 1999; Екологічні проблеми розбудови громадянського суспільства в Україні. - К.: Інститут історії України НАНУ, 2000; Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади та соціокультурні передумови демократичних трансформацій в Україні. - Львів: “Червона калина”, 2002; Моргун В.А. Суспільно-політичні проблеми розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні: історичний аспект. - Донецьк, 2004 та ін.).

До другої групи віднесені дисертаційні дослідження з проблем загроз в природних екосистемах, розвитку агропромислового комплексу і здійснення аграрної та земельної реформ в цих умовах (Болотських М.В. Управління природоохоронною діяльність в процесі здійснення земельної реформи в Україні (1990 - 2005 pp.) // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 9. - Луганськ: Вид-во СНУ ім.В.Даля, 2006; Болотських М.В. Соціальні аспекти реалізації земельної реформи в Україні в екологічному вимірі (90-і pp. XX ст. - 2005 p.) // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 10. - Луганськ: Вид-во СНУ ім.В.Даля, 2006; Кропивко О.М. Громадські об'єднання України в реформуванні аграрного сектора АПК (1991-1995 роки). - Дис...канд. іст. наук. - К., 1997; Кравчик В.А. Виникнення пожеж в природних екосистемах. - Львів: Довіра, 2002; Живора С.М. Аграрна реформа в Україні (1991-2001 роки). - Дис...канд. іст. наук. - Запоріжжя, 2002; Рома О.І. Стан системи реагування на надзвичайні ситуації медико-біологічного характеру в 2002-2003 рр. - Львів: Деол, 2004 тощо).

Всі вони дають загальне уявлення про проблеми в природних екосистемах, стисло розкривають стан системи реагування на біологічну, хімічну та гідродинамічну небезпеку, в деякій мірі визначають способи і методи захисту населення від надзвичайних ситуацій. Проте, стосовно формування державної політики України в сфері природної та техногенної безпеки мова в них не йдеться. Визначена мета та завдання цих досліджень не торкалися проблем забезпечення безпеки населення та участі сил реагування України в проведенні аварійно-рятувальних робіт в зонах лиха на території країн-партнерів.

Третю групу становить широке коло публікацій, що досліджують загальну екологію і причини поглиблення кризових явищ в Україні, дають уявлення про стан та специфічні екопроблеми в аграрній сфері та подають деякі рекомендації практичного плану стосовно ліквідації наслідків екологічних катастроф (Шибко В.Я. Экология и политика. - К.: Либідь, 1991; Білявський Г.О., Фурдуй Р.С. Основи екологічних знань. - К.: Либідь, 1997; Корсак К., Плахотник О. Основи екології. - К.: МАУП, 2000; Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. - К., 2002; Шмандій В.М., Солошич І.О. Управління природоохоронною діяльністю. - К., 2004; Савченко М.М. Подолання наслідків Чорнобильської катастрофи у 2003 р. - К.: Знання, 2005; Сільськогосподарська екологія // Макушко B.C., Мельничук Д.О., Вальвас B.C. - К.: Урожай, 1991; Научные основы экологического земледелия // Круть В.М., Фесенко Г.Г., Шикуль Н.К. и др. - К.: Урожай, 1995; Царенко О.М. Еколого-економічні проблеми розвитку агропромислового виробництва. - К., 1998; Болотских М.В. и др. Особенности распространения тяжелых металлов, микро- и радиоактивных элементов в ландшафтах Донбасса. - Луганск: ОАО “ЛОТ”, 2004; Влияние технологических особенностей на предупреждение кризисных ситуаций в земледелии (в условиях бассейна реки Северский Донец) // Ю.И.Усатенко, М.В.Орешкин, М.В.Болотских, А.И.Денисенко, Н.А.Зеленский. - Луганск: Глобус, 2005; Совершенствование технических средств обработки почвы как фактор предотвращения катастрофических ситуаций в земледелии // М.В.Орешкин, В.Е.Кириченко, М.В.Болотских, В.А.Белодедов. - Луганск: Глобус, 2006 тощо).

До четвертої групи відносяться публікації стосовно законодавчого забезпечення техногенної та природної безпеки (Малий А.М. Основні напрями активізації міжрегіонального економічного співробітництва. - Сімферополь: Сиваш, 2003; Корнієнко Г.Ю. Принципи міжнародного екологічного права. - К.: КМА, 2005; Бондаренко С.В. Правова роль декларацій, міжнародних програм, стратегій і плано дій, що мають екологічне спрямування. - К.: КМА, 2005; Курикін С. До питання вдосконалення управління охороною довкілля та використанням природних ресурсів. - Івано-Франківськ: ВЕНО, 2006; Папіджук В.М. Правові та міжнародні гарантії нерозповсюдження ядерного матеріалу та ядерних технологій. Аспекти міжнародного співробітництва // Збірник матеріалів науково-практичної конференції „Фізична ядерна безпека” 23-25 листопада 2005 р. - К.: Науково-дослідний інформаційно-аналітичний центр „Лекс”, 2005; Волошин В.В. Про міжнародні договори України. - К.: Тріумф, 2006 та інші).

П'ята група публікацій, відноситься до категорії еколого-філософських і еколого-економічних (Екологічно-економічні аспекти формування ресурсного потенціалу (АПК) // Ред. Тихонов АГ. - К., 1995; Трегобчук В.М., Сорока Н.М., Крисанов Д.Ф. Екологічні аспекти аграрної політики // Сучасна аграрна політика: проблеми становлення. - К., 1996; Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация?: Человек. Общество. Природа. - К., 1997; Трегобчук В. Регіональні аспекти екологічної політики у сфері аграрного природокористування і охорони навколишнього середовища // Економіка України. - 1999. - № 12; Стан екології земельних ресурсів України // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Збірник наукових праць. Випуск третій. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001; КрисаченкоB.C., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. - К., 2002).

Шосту групу становлять публікації з питань зовсім молодої науки - соціальної екології (Адаменко О.М Соціальна екологія. - Івано-Франківськ, 1999; Соціальна екологія // За ред. Л.П.Царика. - Тернопіль, 2002; СалтовськийО.І. Основи соціальної екології. - К., 2006 тощо). Ці науково-методичні здобутки дають можливість зрозуміти фундаментальні причини суперечності між суспільством та природою, що породили сучасну глобальну екологічну кризу та можливості її подолання.

Особливу сьому групу займають праці українських вчених-істориків, які зосередили свою увагу саме на дослідженні проблем техногенної та природної безпеки в Україні, а також діяльності сил реагування на надзвичайні ситуації, що відбувалися в країні та за її межами у визначений нами період (це роботи Алексієвця М.О. Екологічний рух в Україні (історичний аспект). - Дис... канд. іст. наук. - Чернівці, 1993; Добробога Л.М. Діяльність державних установ і громадських об'єднань Донбасу по охороні навколишнього природного середовища. 1986-1992 роки. - Дис...канд. іст. наук. - Донецьк, 1994; ВасютиС.І. Соціально-екологічні проблеми України (70-90-ті pp.). - Дис...д-ра іст.наук. - К., 1996; Ковпака Л.В. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945-2000рр.). - К.: Інститут історії України НАНУ, 2003; Шойка В.А. Соціально-психологічне забезпечення діяльності рятувальних підрозділів цивільної оборони МНС України у 2000-2006 рр. (історичний аспект). - Дис...канд. іст. наук. - Львів, 2007 та інші).

Їх дослідження мають як свої здобутки, так і вади. Серед перших - вивчення проблем, що піднімалися у перших проаналізованих шести групах досліджень, не у статиці, а в динаміці. Поступово в роботах більш ширше стали розкриватися питання пов`язані з захистом населення від надзвичайних ситуацій, загальною оцінкою техногенної та природної безпеки в Україні за кожен рік починаючи з 2000 року тощо. Друге стосується підходів, які потребували від авторів більш технологічних, ніж історичних підходів у силу потреб переломного періоду 80-90-х pp. XX ст. Більш того, всі ці праці стосувалися саме загальних еколого-соціальних проблем, не виокремлювали безпосередньо особливості виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, не розкривали аспекти пов`язані з міжнародним співробітництвом в цій галузі.

У цілому, виходячи з аналізу публікацій та наукових праць, визначених нами груп, стає зрозумілим, що питання стосовно формування та розвитку державної політики у сфері техногенної та природної безпеки в Україні залишалися, як правило, поза увагою вітчизняних дослідників. Лише деякі з них, робили спробу, загальними штрихами, висвітлити окремі аспекти обраної нами теми.

Так, у певній мірі, питання становлення державної політики в Україні у першій половині 90-х рр. ХХст. висвітлені у докторській дисертації С.І.Васюти “Соціально-екологічні проблеми України. 70-90-х рр.”, який переслідував мету дослідити політичні та соціально-економічні проблеми генезису кризового стану природного середовища України внаслідок посилення негативного антропотехногенного впливу на нього протягом 70-90-х рр. ХХ ст.

Цікавий фактичний матеріал відповідно до теми нашого наукового пошуку ми знаходимо в колективній праці фахівців Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення „Стан техногенної та природної безпеки в Україні”. У цьому долідженні висвітлюються такі важливі і актуальні для нас питання, якто: роль системи захисту населення від надзвичайних ситуацій в системі національної безпеки; загальна оцінка захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій; особливості природних та техногенних загроз та заходи щодо їх усунення і мінімізації їх негативних наслідків на міжнародному рівні.

Про те, що проблема розвитку техногенних та природних загроз в світі стає сьогодні все більш актуальнішою, свідчить поява у вітчизняній пресі, починаючи з 90-х років ХХ ст., цілої низки публікацій керівників державного рівня, які були і залишаються безпосередніми учасниками прийняття загальнополітичних рішень у сфері забезпечення національної безпеки: Л.Кравчука, Л.Кучми, В.Ющенка, О.Затинайка, О.Кузьмука, В.Радецького, В.Шкідченка, Б.Патона, В.Дурдинця, Г.Реви, С.Полякова та багатьох інших. У них автори аналізують стан техногенно-природної безпеки як в Україні так і в світі, дають оцінку загроз геологічного, гідрометеорологічного, медико-біологічного та іншого характеру, визначають основні напрямки міжнародного співробітництва в галузі реагування на надзвичайні ситуації тощо.

Оригінальний підхід щодо вивчення, узагальнення та розповсюдження зарубіжного досвіду в галузі цивільного захисту, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій, пожежної безпеки, надзвичайного гуманітарного реагування, проведення підводних робіт особливого призначення тощо демонструють російські вчені. Насамперед, це С.Попов, Ю.Морозов, В.Золотарьов, О.Шаравін, А.Краснов, І.Іванов, В.Глушков, В.Карасьов та ін.

Особливе місце належить працям І.Іванова „Удосконалення системи управління, інформації, оповіщення і зв`язку в галузі захисту населення”, Ю.Шелеста „Участь сил реагування в проведенні аварійно-рятувальних робіт в зонах лиха на території країн-партнерів” та М.Смирнова „Пожежна безпека на порозі ХХІ століття”. Всі ці автори у своїх студіях детально відтворили причини виникнення надзвичайних ситуацій, систему підготовки до дій у них, особливості інженерно-технічного, матеріального, інформаційного та економічного забезпеченнясистеми реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру. Проте, такі аспекти як роль системи захисту населення від надзвичайних ситуацій в системі національної безпеки, соціальні загрози та тероризм, міжнародне співробітництво в галузі реагування на надзвичайні ситуації, законодавче забезпечення техногенної та природної безпеки залишилися нажаль поза межами їх досліджень.

Більш детально на питаннях управління і міжнародного співробітництва в галузі реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру зупинилися західні експерти. Серед них слід назвати К.Блейра, В.Вільямса, П.Греєма, М.Кларка, В.Стьюка, Д.Різа, Р.Сімонса, Е.Стейнера та ін. Зокрема, в своїх роботах вони звертають увагу на необхідність: сумісних розробок фундоментальних наукових теорій аварій і катастроф; розробки та впровадження глобальної мережі обміну інформацією про шкідліві речовини; створення національних норм та вимог щодо забезпечення безпеки населення та об`єктів економіки тощо. Аналіз результатів їх наукових пошуків допоміг нам, в свою чергу, зробити висновок про те, що понад половини випадків надзвичайних ситуацій, що мали місце з 1991 по 2006 рр. носили суто технічний характер, і насамперед, через незадовільний стан виробничих об`єктів, який є наслідком зношеності основних виробничих фондів.

Відповідно до мети і завдань дослідження вивчена та сформована також і джерельна база. До неї відносяться законодавчі і нормативні акти органів державної влади, опубліковані у Відомостях Верховної Ради України, офіційних вісниках України, багатотомному виданні “Закони України”, часописах “Урядовий кур'єр”, “Голос України”, “Сільські вісті”, “Агробізнес”, науково-екологічних журналах “Зелений світ”, “Рідна природа”.

Ряд законодавчих і нормативних актів, в яких є положення щодо державної політики України в галузі захисту населення від надзвичайних ситуацій, опубліковані у спеціальних виданнях, в тому числі з екологічної проблеми в агропромисловому комплексі.

Джерелознавчий характер мають ряд документів законодавчо-нормативного характеру. Це, насамперед, загальнодержавні програми вирішення економічних і соціальних проблем, в яких містяться конкретні факти та зведені дані про стан екологічної ситуації в певних регіонах та в Україні в цілому, про її вплив на демографічну обстановку, стан розвитку відповідних галузей народного господарства, здоров'я, умови праці, добробут людей.

Найбільш значущими, на наш погляд, виступають документи Центрального державного архіву вищих органів влади України (фонд 5233, опис 1 адміністрації Президента України за 90-і рр.: справи 180, 232, 394, 412; фонд Р-1, опис 22 - документи Верховної Ради України: справи 1919-1928, 1941, 1954, 1974-1978; опис 16, справи 4670-4673, 4767, 4789-4802, 4866-4877). Цінність цієї групи архівних матеріалів полягає, насамперед, у виявленні механізму прийняття рішень законодавчого характеру, багатоваріантності проектів і пропозицій, що пропонувалися в ході обговорення стосовно державної політики в сфері техногенної та природної безпеки.

Досить важливим архівним джерелом виступають матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань України. У науковий обіг введені документи двох груп джерелоутворюючих установ та організацій. По-перше, це справи фонду 1, опису 32, що містять інформаційні записки, довідки до ЦК Компартії України, Ради Міністрів УРСР, Київського обкому Компартії України, які датуються початком 90-х років і присвячені питанням про стан атомних електростанцій України, про визначення Київської області зоною екологічного лиха з відповідним статусом, звернення до ЦК Компартії України районних комітетів партії, голів селищних та сільських рад, голів колгоспів, директорів радгоспів, секретарів парткомів окремих господарств АПК з різних областей України з питань екології, розвитку сільського господарства та соціальних пільг сільського населення. По-друге, це документи тих політичних партій, що утворилися і діють у пострадянському просторі (фонди 270, 271, 272).

Автор дослідив ці документи, але оцінював їх не з політичної, а з історико-конкретної точки зору; враховував, що при їх формуванні відчувався ідеологічний пріоритет.

Використані документи фондів державних та поточних обласних архівів обласних рад та облвиконкомів, селищних та сільських рад Дніпропетровської, Житомирської, Київської, Луганської та інших областей.

Аналізувалися й документи поточних архівів відомчих установ та організацій - Міністерства агрополітики, Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, Міністерства охорони навколишнього природного середовища, ряду інститутів Української академії аграрних наук, Національного аграрного університету, громадських екологічних об'єднань.

Новим джерелом постали електронні документи обласних державних і самоврядних органів, що розміщені на відповідних web-сайтах. Вони сприяли вивченню теми дослідження, а також враховано те, що вони мають ознайомлюючий інформаційний зміст і несуть дороговказний характер для подальших наукових пошуків.

Комплексне використання різноманітних джерел дозволило проаналізувати особливості екологічної ситуації та стан техногенної і природної безпеки в Україні, заходи щодо їх поліпшення, форми організаційної діяльності органів державної влади та громадських об'єднань, що спрямовані на покращення екологічних умов розвитку сільськогосподарського виробництва, економіки, сприяння розвитку регіонального та прикордонного співробітництва.

Таким чином, стислий аналіз здобутків попередників та джерельної бази дослідження дозволяє дійти висновків: тема є багатоаспектною, торкається найголовнішого - буття людини; підняті в даній роботі проблеми знайшли досить об'ємне відображення у спеціальній літературі; розпочали загальний науковий пошук вивчення еколого-соціальних питань вчені історики; виникла нагальна потреба дослідити означені аспекти і в сфері міжнародного співробітництва. І оскільки цей аспект на даному етапі не знайшов належного висвітлення, то, спираючись на досягнення попередників та наявну джерельну базу, дисертантом зроблено спробу вирішити це завдання.

Другий розділ „Головні чинники, що сприяли формуванню та розвитку державної політики України в сфері техногенної та природної безпеки наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.” присвячений розкриттю процесів: посилення в Україні загроз техногенно-природної сфери; удосконалення системи реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру та нормативно-правове забезпечення цього процесу; збільшення в Україні добре підготовлених керівних кадрів у галузі природної та техногенної безпеки тощо.

Саме вони, на думку автора, безпосередньо вплинули на формування в Україні державної політики у галузі надзвичайних ситуацій.

Зазначено, що екологічна криза в Україні охоплює дедалі все більші території. Так, згідно даних, що містяться в матеріалах Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства аграрної політики України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства палива та енергетики України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Міністерства юстиції України, Державного комітету статистики України, Державного комітету лісового господарства України, Державного комітету України по водному господарству, Державного комітету України по земельних ресурсах, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, Міжнародного фонду Дніпра, Українського центру менеджменту землі та ресурсів (м. Київ), Українського науково-дослідного інституту гірського лісівництва (м. Івано-Франківськ), а також Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Івано-Франківської, Львівської, Одеської, Харківської обласних і Київської міської державних адміністрацій, стає зрозумілим що в світі останнім часом збільшуються масштаби надзвичайних ситуацій.

З кінця ХХ - початку ХХІ ст., всю територію України було оголошено зоною екологічного лиха. Спеціалісти Академії наук України вперше розробили й склали карту стану довкілля за окремими компонентами природи. Ця карта підтверджує той факт, що, справді, вся територія нашої країни, за винятком невеликих окремих районів Карпат, Центрального Полісся, Полтавщини та східної Вінниччини, характеризується як забруднена й дуже забруднена, а 15 % території належить до категорії «надзвичайно забруднені регіони з підвищеним ризиком для здоров'я людей і райони екологічної катастрофи». В ці 15 % входить 30-кілометрова зона навколо Чорнобильської АЕС, південь Херсонської області, зона, окреслена лінією Дніпропетровськ--Кіровоград--Кривий Ріг--Нікополь-- Запоріжжя, а також район Донбасу.

Найбільш забрудненими містами протягом останніх років залишаються Донецьк, Макіївка, Горлівка, Дніпропетровськ, Єнакієве, Кривий Ріг, Алчевськ, Дзержинськ (Донецька область), Краматорськ, Луганськ, Запоріжжя, Маріуполь.

Це, у свою чергу, забов`язувало керівництво країни змінювати свої погляди щодо напрямків у цій галузі. Обов`язок держави - організувати суспільну самосвідомість людей так, щоб вони діяли разом у вирішенні екологічних проблем на всій нашій земній кулі.

Здобуття Україною незалежності дало змогу змінити державну політику природокористування, планувати й розвивати в майбутньому своє господарство так, щоб це не суперечило збереженню й поліпшенню якості навколишнього природного середовища.

Україна має надзвичайно вигідне географічне положення, ще досить багатий природний, економічний і людський потенціал, великі трудові ресурси, потужні наукові сили, розвинену транспортну мережу, доволі високий рівень виробництва енергії. Ці фактори мають сприяти тому, щоб найближчим часом наша країна, завдяки державної політики у сфері природної безпеки, вийшла з тяжкої еколого-економічної кризи й піднеслася до рівня розвинених європейських держав.

Проте, це можливо лише при наявності в країні чітко діючої системи нормативно-правових актів, які в повній мірі регулюють відносини техногенно-природної безпеки та надзвичайних ситуацій, хоча ця система і потребує постійного удосконалення.

Щороку втрати від надзвичайних ситуацій вимірюються тисячами людських життів, великими збитками та непоправною шкодою для природного середовища. Важкі наслідки від вибухів, пожеж, хімічного забруднення, катастрофічних повеней, ураганів, зсувів загострюють і без того високу соціально-політичну напругу.

Треба, зазначити, головну роль у вирішенні завдання реагування на надзвичайні ситуації відігравав саме законодавчий механізм запобігання та ліквідації їх наслідків.

Аналіз джерел, засвідчив, що вирішенню проблем забезпечення техногенної та природної безпеки сприяли: створення і функціонування державної системи моніторингу, єдиної державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них, яка включає належне організаційно-інституційне, нормативно-правове забезпечення, запровадження єдиного державного контролю за обігом небезпечних матеріалів, речовин та устаткування, науково-методологічних основ регулювання та планування техногенно-природної безпеки, створення автоматизованих систем оцінювання ризику і прогнозування надзвичайних ситуацій, розроблення нормативно-методичного забезпечення системи запобігання аваріям та подолання їхніх наслідків, інтегрування цієї системи у міжнародну систему повідомлення та взаємодопомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій. Протягом останніх десяти років здійснювалася робота щодо подальшого розвитку і удосконалення законодавства в галузі техногенної та природної безпеки. За цей час, центральними органами виконавчої влади України було прийнято понад 100 нормативних актів з цих питань.

У 2008-2009 рр. процес загального удосконалення державної політики в сфері цивільного захисту продовжився. Зміни у сфері нормативно-правового регулювання освітянської діяльності, зокрема, відкриття нової галузі знань "Цивільна безпека" із включенням до неї напрямів підготовки "Пожежна безпека", "Цивільний захист" та "Охорона праці", створили умови для подальших кроків на шляху розвитку системи підготовки кадрів для виконання завдань із запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, ліквідування їх наслідків та захисту населення і територій від їх негативного впливу. З урахуванням зазначеного керівництвом країни в рамках програми природної безпеки було здійснено заходи щодо приведення структури та змісту підготовки фахівців з вищою освітою у відомчих вищих навчальних закладах до сучасних загальнодержавних вимог, зокрема, внесено зміни до Концепції реформування системи підготовки кадрів МНС України на період 2003-2008 років та Програми розвитку системи освіти та наукової діяльності навчальних закладів і навчально- методичних установ МНС України на 2003-2008. Були також розроблені та прийняті Програма формування національної екологічної мережі України до 2015 року та Державна програма науково-технічного забезпечення захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Встановлено, що в основу подальшої розбудови системи підготовки кадрів для сфери цивільного захисту було покладено досвід розвинених держав, які наполегливо ведуть пошуки найкращих методів аналізу і управління ризиками у соціально-екологічних системах, у першу чергу, за рахунок створення та функціонування сталої системи професійної освіти як необхідної умови профілактики, запобігання, попередження надзвичайних ситуацій, а також ліквідації їх наслідків. У цілому, створення наприкінці ХХ - початку ХХІ ст., в Україні, цілісної системи підготовки висококваліфікованих кадрів, дало можливість забезпечити Сили реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру необхідною кількістю фахівців, що відповідно вплинуло на формування державної політики у сфері природної безпеки.

Крім того, як показало дослідження, на розвиток державної політики в галузі техногенної та природної безпеки вплинули і такі фактори, як: - нагромадження багатьох об'єктивних даних про екологічний стан геосистем України;

- визначення основних причин й динаміки розвитку екологічної кризи; - на основі цих знань розроблення програми заходів для розв'язання екологічних проблем.

Це було спрямовано передусім на стабілізацію, а в подальшому -- на зменшення масштабів забруднення довкілля, на припинення процесів, що ведуть до деградації ландшафтів та екосистем, на відновлення порушених природних комплексів, на раціональне використання й охорону природних ресурсів. Головний напрямок державної політики в сфері захисту населення від надзвичайних ситуацій повинен бути спрямований на організацію суспільної самосвідомості людей, щоб вони діяли разом у вирішенні екологічних проблем на всій нашій земній кулі.

За умов особливо небезпечного загострення в 90-х роках екологічної кризи теперішня орієнтація України на природоохоронну й ресурсозберігаючу політику, на входження в загальноєвропейську та світову системи екологічної безпеки, на ефективне вирішення численних екологічних проблем має не тільки національне, а й міжнародне значення.

Здобуття Україною незалежності дало змогу змінити державну політику природокористування, планувати й розвивати в майбутньому своє господарство так, щоб це не суперечило збереженню й поліпшенню якості навколишнього природного середовища.

У третьому розділі „Особливості державної політики України щодо захисту населення від надзвичайних ситуацій в системі національної безпеки” простежені регіональні проблеми національної безпеки наприкінці ХХ - початку ХХ ст. і особливості їх усунення, розкриті характерні риси співробітництва в галузі реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, а також надані пріоритетні напрями розвитку системи захисту населення від надзвичайних ситуацій.

Автором визначено, що велике значення у разв`язанні проблем національної безпеки, зокрема в галузі техногенної та природної безпеки, мала "Концепція (державна політика) національної безпеки України", яка була прийнята Верховною Радою 16 січня 1997 р. Саме вона встала на захист інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх (превалюючих) і зовнішніх загроз: політичної, економічної, соціально-демографічної, екологічної, природно-технологічної, науково-технічної, інформаційної та воєнної. Перелічені в "Концепції…" види національної безпеки (НБ) пропонувалися дещо трансформувати. Так, соціально-демографічні загрози кваліфікувалися як соціальні, екологічні і природно-техногенні та об'єднувалися поняттям - „природно-техногенні”, а науково-технічні іменувалися - „науково-технологічними”.

Отже, розвиток механізмів державного регулювання здійснювався в контексті підвищенням рівня їх превентивності та забезпеченням управління техногенною і природною безпекою на основі критеріїв ризику. Це потребувало дослідження норм національного правового регулювання та їх зміни на основі запровадження кількісних методів оцінки техногенних і природних ризиків. Всі механізми державного регулювання були ув`язані в правовому полі України в єдину державну систему управління техногенною та природною безпекою на основі ризик-орієнтованого підходу. Все це сприяло створенню в країні інституційної бази і інфраструктури з оцінки техногенних і природних ризиків у всіх галузях господарського комплексу держави.

Ядром державної системи управління техногенною та природною безпекою і, відповідно, управління техногенними і природними ризиками стали економічні механізми. Їхнє призначення - утворити економічний фундамент функціонування цієї системи на всіх рівнях управління безпекою, починаючи від об`єктового і закінчуючи загальнодержавним. В Україні удосконалились існуючі і були введені в дію всі ті інші економічні регулятори, які знайшли застосування у світовій практиці, а саме, податки, штрафи за шкідливі і небезпечні технології, санкції (відшкодування збитків, компенсація), страхування, фонди, пільги, тощо. Комплекс економічних механізмів регулювання мав забезпечити оптимальний баланс економічних витрат і рівня техногенної та природної безпеки в умовах обмежених ресурсів у державі. Метою економічного регулювання стало акумулювання і реалізація превентивних за своїм характером витрат, які були спрямовані на зниження техногенних і природних ризиків для населення, територій, соціальних, техногенних і природних об`єктів.

Державна концепція визначала нову роль механізмів державного регулювання, яка полягала в тому, що держава і право виступали як гарант того рівня ризику, який суспільство вважає прийнятним для себе з урахуванням всього комплексу соціально-політичних, економічних, науково-технологічних, екологічних та інших вимог.

Міжнародний досвід останніх років засвідчив, що окремі держави не здатні самостійно протистояти певним крупномасштабним надзвичайним ситуаціям техногенного і природного характеру та новим видам загроз. Ефективна організація цивільного захисту населення і територій на засадах управління ризиками надзвичайних ситуацій на національному рівні неможлива без широкого і активного міжнародного співробітництва. До причин, які спонукали об`єднувати зусилля української і систем цивільного захисту інших країн з метою вирішення завдань з управління ризиками, на думку автора, належать:

· глобальний характер окремих надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру;

· можливість транскордонного розповсюдження наслідків від певних видів надзвичайних ситуацій;

· міжнародні зобов`язання України щодо запобігання великим техногенним та природним катастрофам, а також інформування, нейтралізації і надання допомоги у разі їх виникнення;

· необхідність інтеграції України у європейську мережу моніторингу техногенних і природних ризиків;

· вигоди від міжнародного співробітництва у сфері управління ризиками надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Дослідження показало, що Україна стала стороною міжнародних двосторонніх та багатосторонніх угод і конвенцій, що стосуються запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, в рамках яких має здійснюватися спільна політика і стратегія управління ризиками як на національному, так і міжнародному рівнях. Необхідність приєднання України до інших міжнародних угод і конвенцій у сфері цивільного захисту було визначено з урахуванням національних інтересів та за умов суттєвого зниження ризиків для нашої країни, яке гарантує відповідне міжнародне співробітництво.

Таким чином, пріоритетним напрямом для України у майбутньому повинен стати розвиток і формування міжнародних економічних механізмів регулювання міждержавних ризиків надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру з транскордонними наслідками.

Перехід на систему аналізу та управління ризиками надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру має бути пріоритетним завданням державної політики України, основою забезпечення гарантованого рівня безпеки громадянина, суспільства, держави. Основними напрямами державної політики з питань управління надзвичайними ситуаціями, на думку автора, повинні бути:

· формування нормативно-правової бази з техногенної та природної безпеки на основі єдиних принципів управління ризиками та гармонізація її з вимогами Європейського Союзу;

· запровадження нормування техногенних і природних ризиків та застосування відповідних норм в механізмах державного регулювання техногенної та природної безпеки;

· розширення сфери досліджень та розробок методів, моделей, методик аналізу та оцінки ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру, прогнозування їх розвитку;