Військове будівництво в Україні: єдність теорії та практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

П.И. Процик, генерал-лейтенант, Міністерство оборони України,

В.Д. Кохно, головний наук, співроб. секретаріату Воєнно-наукової ради Міністерства оборони України

Наука і оборона 3/2002

Військове будівництво в Україні: єдність теорії та практики

Військове будівництво як система економічних, соціально-політичних, власне військових та інших заходів, що здійснюються в інтересах створення й підтримання на належному рівні воєнної могутності держави, становить основу забезпечення її обороноздатності.

Найважливішими напрямами військового будівництва є: створення збройних сил і підтримання на належному рівні їх бойової готовності й бойової здатності; економічне забезпечення потреб оборони; використання в інтересах оборони досягнень науки й техніки;

підготовка населення і території держави до оборони. Відповідно до кожного з цих напрямів, поряд з реалізацією конкретних практичних заходів, здійснюється комплекс воєнно-наукових досліджень, спрямованих на пошук найбільш раціональних рішень та обгрунтування шляхів впровадження цих рішень у практику.

Організація військового будівництва незалежної України

Військове будівництво сучасної України здійснюється з урахуванням історичного досвіду українського державотворення, у тому числі воєнної організації Київської Русі, Української козацької держави, царської Росії, Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, гетьманату Скоропадського, Карпатської України, Української повстанської армії, Радянського Союзу. Все більший вплив на наше військове будівництво справляє досвід передових держав світу.

Загальна мета і практичні завдання військового будівництва визначаються геостратегічним положенням України, її міжнародним статусом, належністю до міжнародних організацій безпеки, міжнародними договорами та угодами. Найбільшою мірою вони залежать від воєнно-політичної обстановки та рівня економічного розвитку держави.

Зміст військового будівництва, напрями розвитку озброєння і військової техніки та конкретні заходи щодо підготовки Збройних Сил визначаються характером можливих воєнних конфліктів за участю України.

Безсумнівними перевагами організації військового будівництва в незалежній Україні є концептуальність та науковий підхід. На підтвердження цього можна навести національний досвід розроблення законодавчо-нормативної бази оборонної політики держави.

Вже на першому році незалежності України (у грудні 1991 р.) були прийняті Закони "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України". У 1993 р. Верховна Рада України прийняла Воєнну доктрину, а на початку 1997 р. - Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України.

Засади воєнної політики держави викладені в Конституції України та Воєнній доктрині. Усі основні питання військового будівництва (діяльність Ради національної безпеки і оборони України, військовий обов'язок і військова служба, мобілізація та мобілізаційна підготовка, правовий режим надзвичайного та воєнного станів, участь України в міжнародних миротворчих операціях та ін.) регламентуються відповідними законодавчими актами.

Зазначена законодавчо-нормативна база постійно розвивається й удосконалюється. Упродовж останніх років значну її частину оновлено або доповнено внесенням відповідних змін. Зокрема, в жовтні 2000 р. прийнято в новій редакції Закони "Про оборону України" та "Про Збройні Сили України", якими систематизовано підходи до забезпечення обороноздатності держави, уточнено повноваження державних органів у сфері оборони, повніше визначено завдання Збройних Сил України та всебічно регламентовано питання їх життєдіяльності. Закладено сучасні основи будівництва Збройних Сил та інших військових формувань держави з позиції взаємного доповнення їхніх зусиль та координації дій, приведення їх статусу, складу й структури у відповідність до функціонального призначення в єдиній системі забезпечення воєнної безпеки України.

Згідно з положеннями цих Законів, уточнено загальні засади застосування Збройних Сил. Завершується робота над проектом Закону України "Про демократичний цивільний контроль над Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями", а також над Положеннями про Міністерство оборони України та про Генеральний штаб Збройних Сил України й іншими важливими документами.

За результатами аналізу змін у воєнно-політичній обстановці та з огляду на демократичні перетворення в українському суспільстві розроблено й подано на розгляд Президентові України нову редакцію Воєнної доктрини України. У разі її прийняття держава матиме оновлені керівні принципи та цільові настанови щодо забезпечення воєнної безпеки України, у тому числі й визначені політичним керівництвом держави завдання Збройних Сил. Ці завдання прямо впливатимуть на рішення щодо складу, чисельності й структури військ і оснащення їх озброєнням та військовою технікою.

Важливою рисою нової Воєнної доктрини є її спрямованість на запобігання воєнним конфліктам. В основу політики воєнної безпеки України покладено насамперед концепції воєнно-політичного партнерства та стримування можливої агресії.

Стратегічною метою зовнішньої політики України, визначеною в проекті нової Воєнної доктрини, є інтеграція до європейських і трансатлантичних структур безпеки. Особливу роль у цьому процесі відіграють:

активна участь України в роботі Ради Євроатлантичного Партнерства та в заходах Програми "Партнерство заради миру";

розвиток співпраці з Європейським Союзом у рамках реалізації ним спільної політики в галузі безпеки й оборони;

поглиблення міжнародного співробітництва в політичній, воєнній, військово-технічній та інформаційній сферах, а також у галузі озброєнь і цивільно-військових відносин.

У разі загрози агресії чи здійснення акту агресії Україна вживатиме заходів для її відсічі і звертатиметься до Ради Безпеки ООН, європейських організацій безпеки та до країн (коаліцій держав) згідно з Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Негайно буде застосовано консультативний кризовий механізм відповідно до положень Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО.

Для визначення зовнішньополітичних орієнтирів державної політики надзвичайно важливим є положення нової Воєнної доктрини, згідно з яким Україна, користуючись невід'ємним правом кожної держави на індивідуальну та колективну оборону в разі збройної агресії, не виключає можливості отримання військової допомоги від інших держав.

Очевидно, що нова Воєнна доктрина на час її прийняття повною мірою відображатиме також рішення воєнно-політичного керівництва України від 23 травня 2002 р. про вироблення стратегії руху в напрямі приєднання нашої держави до НАТО.

На основі аналізу змін у спектрі зовнішніх і внутрішніх загроз та з урахуванням перетворень у суспільстві України готується також нова редакція Концепції (основ державної політики) національної безпеки.

За період незалежності в Україні створено досить чітку організаційну структуру державного управління у сфері оборони. її основу становлять конституційно визначені інститути [1]:

Президент України - Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України;

Рада національної безпеки і оборони України - постійно діючий координаційний орган з питань національної безпеки та оборони;

Кабінет Міністрів України.

Центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України, є Міністерство оборони України.

Законом "Про оборону України" в редакції 2000 р. визначено якісно новий статус Кабінету Міністрів України у сфері оборони. До найважливіших функцій, покладених цим Законом на Кабінет Міністрів України, належать [2]:

забезпечення в межах визначеної Законом компетенції державного суверенітету України;

здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;

виконання Конституції, Законів України та актів Президента України у сфері оборони держави;

визначення потреб в оборонних витратах;

забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету України щодо фінансування у визначених обсягах заходів у сфері оборони;

організація розроблення й виконання державних програм розвитку Збройних Сил України та інших військових формувань і розвитку озброєння та військової техніки;

здійснення передбачених законодавством заходів щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення;

здійснення загальнодержавних заходів щодо забезпечення живучості об'єктів національної економіки та державного управління у воєнний час;

забезпечення комплектування особовим складом Збройних Сил України та інших військових формувань;

здійснення, згідно з законодавством України, заходів з мобілізаційної підготовки та мобілізації;

створення необхідних резервів для забезпечення потреб оборони держави;

організація підготовки населення і території держави до оборони;

розв'язання питань врегулювання діяльності місцевих органів військового управління (військових комісаріатів);

регулювання у визначених законом випадках господарської діяльності у Збройних Силах України та інших військових формуваннях;

здійснення передбачених законодавством заходів щодо цивільної оборони України;

надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав;

допуск та визначення умов перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

участь України в міжнародних миротворчих операціях.

З метою підвищення ефективності державного управління у сфері оборони в Кабінеті Міністрів України створено Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності (далі - Урядовий комітет). Основні функції Урядового комітету полягають у формуванні та проведенні державної політики у сфері оборони згідно зі стратегією, визначеною Кабінетом Міністрів України.

Урядовий комітет виконує такі завдання:

розглядає і схвалює концепції проектів відповідних нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню;

розглядає і врегульовує розбіжності у проектах відповідних нормативно-правових актів; схвалює ці проекти та інші документи, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України;

розглядає інші питання, пов'язані з формуванням і реалізацією державної політики у сфері оборони.

Урядовий комітет формується з числа членів Кабінету Міністрів України; очолює його Прем'єр-міністр України.

Для подальшого удосконалення експертно-аналітичного, консультативного, інформаційного та організаційного забезпечення виконання Президентом України -- Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України своїх повноважень у грудні 2001 р. створено Головне управління з питань діяльності військових формувань і правоохоронних органів Адміністрації Президента України.

Важливо, що зазначена система державного управління у сфері оборони функціонує в мирний час і не потребує суттєвих змін в особливий період.

Щодо системи військового управління, то за Законом "Про оборону України" головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями та правоохоронними органами є Генеральний штаС Збройних Сил України [2]. Встановлено також механізм реалізації повноважень Генерального штабу.

Передбачено створення в разі необхідності Ставки Верховного Головнокомандувача як вищого колегіального органу воєнного керівництва обороною держави [2].

Для забезпечення належної ефективності застосування Збройних Сил та інших військових формувань у війні (збройному конфлікті) Генеральний штаб Збройних Сил України вживає заходів щодо забезпечення тісної взаємодії органів управління та військ під час спільного виконання завдань оборони.

Саме в інтересах такої взаємодії створено концепцію оперативного командування як постійного оперативно-стратегічного об'єднання Збройних Сил України, призначеного для виконання оперативних і мобілізаційних завдань та завдань територіальної оборони у встановлених межах. На оперативне командування покладаються також завдання матеріально-технічного, медичного та інших видів забезпечення військ (сил), що розміщені на його території, незалежно від їх підпорядкованості.

Зважаючи на швидкоплинність сучасних воєнних конфліктів, у складі оперативних командувань вже за мирного часу створюється на умовах оперативного підпорядкування необхідний для ведення бойових дій комплект військових частин, з'єднань і об'єднань різних видів Збройних Сил.

В особливий період очевидною є потреба в підпорядкуванні оперативним командуванням сил інших центральних органів виконавчої влади України, насамперед Міністерства внутрішніх справ, Держкомкордону, Украероруху, певних структур Міністерства транспорту, Держкомзв'язку тощо. Таке підпорядкування можливе на основі чинного Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в разі затвердження Положення про оперативне командування, яке розробляється. Це дасть оперативному командуванню змогу практично автономно виконувати оперативні, а інколи й стратегічні завдання.

Збалансований розвиток організаційної структури Збройних Сил має ґрунтуватися на чіткому розподілі відповідальності за кожну сферу збройної боротьби. Це зумовлює приведення нинішньої чотиривидової структури Збройних Сил до тривидової. Крім того, з метою підвищення відповідальності та розширення повноважень командувань видів Збройних Сил України Указом Президента України вони перетворені на Головні командування.

Усі названі та інші заходи й рішення мають відповідне науково-аналітичне обгрунтування. Багато їх попередньо перевірені експериментом у вигляді дослідницьких навчань, обговорені на засіданнях воєнно-наукових, науково-технічних рад та наукових семінарах і конференціях.

Отже, теорія військового будівництва як галузь воєнної науки, що досліджує питання складу, організаційної структури й технічного оснащення Збройних Сил у мирний і воєнний час, а також комплектування, мобілізації та розгортання Збройних Сил, підготовки резервів та організації військової служби, набула в Україні свого самостійного розвитку в умовах виваженої державної політики, спрямованої на забезпечення власної воєнної безпеки передусім через активну участь у міжнародних системах колективної безпеки та в заходах з підтримання стабільності в регіоні. її висновки й рекомендації реалізуються в процесі планомірного розвитку Збройних Сил, на певних етапах якого здійснюється реформування Збройних Сил - суттєва зміна в бажаних напрямах їх основних кількісних і якісних параметрів.

Однією з найважливіших умов успіху військової реформи є ефективне планування військового будівництва.

Система планування військового будівництва в Україні

На сьогодні в Україні сформовано основи системного процесу державного планування військового будівництва,

насамперед в інтересах реформування та розвитку Збройних Сил. Цей процес охоплює три види планування: довгострокове, середньострокове та поточне (короткострокове).

Довгострокове планування (на 10-15 років) стосується визначення генеральної лінії та основних напрямів військового будівництва, змісту найбільш важливих завдань розвитку Збройних Сил та послідовності їх виконання.

Базовим вихідним документом для довгострокового планування є Концепція (основи державної політики) національної безпеки України [3], яка, з-поміж іншого, окреслює коло можливих воєнних загроз для України та визначає головні напрями політики національної безпеки у воєнній сфері.

Керівні принципи державної політики у сфері воєнної безпеки та погляди на їх реалізацію викладені у Воєнній доктрині України [4].

На основі зазначених документів з урахуванням прогнозних видатків Державного бюджету України на потреби оборони в період до 2010 р. відпрацьовано Концепцію моделі Збройних Сил України зразка 2010 р., основні положення якої схвалені Указом Президента України.

Серед інших документів, що стосуються довгострокового планування військового будівництва, слід відмітити Державну програму розвитку озброєння та військової техніки на період до 2010 р., а також концепції й державні програми щодо переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби, реформування органів військового управління, кадрової політики, військової освіти, виховної роботи, соціальної політики, міжнародного співробітництва, створення єдиної автоматизованої системи управління Збройними Силами, програми розвитку видів Збройних Сил та ін.

Ці документи, у свою чергу, впливають на інші сторони державного будівництва, у тому числі на програми розвитку оборонно-промислового комплексу та інших військових формувань і правоохоронних органів, на зміст мобілізаційного плану держави тощо.

Середньострокове планування (на 5 років) передбачає конкретизацію до рівня практичних заходів і послідовне виконання етапних комплексних завдань, які на концептуальному рівні передбачені довгостроковим плануванням.

Пріоритети державної політики у сфері оборони та шляхи її реалізації й ресурсного забезпечення визначаються також програмами діяльності, які розробляються Урядом України. Зокрема, до проекту Програми діяльності Уряду України, очолюваного А. Кінахом, вперше введено окремий розділ "Забезпечення зміцнення обороноздатності держави та національної безпеки", у якому визначено завдання Уряду щодо розвитку Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу, підвищення рівня мобілізаційної готовності національної економіки, приведення мобілізаційних потужностей і резервів у відповідність до мобілізаційних завдань та оборонних потреб.

Основним документом середньострокового планування на цей час є Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р., виконання якої розпочалося в 2001 р. Стан реалізації цієї Програми щорічно обговорюється на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України.

Корегування й уточнення завдань розвитку та підготовки Збройних Сил здійснюються, в разі потреби, директивою Міністра оборони України.

Короткострокове планування (на 1 рік) уточнює завдання програми військового будівництва з огляду на стан її виконання та реальні видатки Державного бюджету на наступний рік (передбачаються окремим рядком). Це планування знаходить відображення в уточнених річних заходах Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил, на основі яких розробляються організаційні директиви Міністра оборони України, накази начальника Генерального штабу Збройних Сил України стосовно завдань Збройних Сил на навчальний рік, плани підготовки Збройних Сил України та інші документи.

Отже, створена в Україні система планування військового будівництва загалом відповідає потребам підтримання обороноздатності держави на достатньому рівні. Проте результативність її функціонування може бути задовільною лише за умови необхідного ресурсного забезпечення, яке залежить від раціональності встановлення пріоритетів загальнодержавної політики воєнної безпеки.

Як зазначалось, воєнна політика починається з визначення певних вихідних принципів, ідей і концепцій, які в сукупності формують Воєнну доктрину - концептуальну засаду всієї воєнно-політичної діяльності. Крім того, вони закріплюються в Конституції держави та в інших законодавчо-нормативних актах.

Одначе конкретні обставини потребують конкретної стратегії дій, яка передбачає прийняття відповідних рішень, планування та забезпечення. Тому вітчизняна воєнна наука поставила питання про введення в практику діяльності центральних органів виконавчої влади у воєнній сфері нормативно-правового документа, порядок розроблення й періодичність перегляду якого забезпечували б належну оперативність і ефективність системи забезпечення воєнної безпеки держави [5].

Очевидно, що місце і роль такого документа в загальній структурі нормативно-правової бази України у сфері національної безпеки та оборони зумовлюють потребу обґрунтування проблем захисту національних інтересів держави від воєнних загроз. При цьому воєнну безпеку України слід розглядати як окрему складову національної безпеки держави, враховуючи її взаємні зв'язки з іншими складовими.

Чинним законодавством України передбачено розроблення Стратегії воєнної безпеки. Відповідно до ст. 11 Закону України "Про оборону України" участь у формуванні й реалізації Стратегії воєнної безпеки бере Генеральний штаб Збройних Сил України [2].

Як зазначено в праці [5], основу Стратегії воєнної безпеки має становити стратегія як вища сфера військового мистецтва. Але Стратегія воєнної безпеки охоплює, крім питань оборони держави, ще й питання запобігання воєнним конфліктам, у врегулюванні яких Збройні Сили України та інші військові формування також відіграють важливу роль.

Тому, виходячи з умов і принципів захисту національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз, Стратегію воєнної безпеки можна розглядати як теорію і практику досягнення стратегічних цілей у сфері воєнної безпеки з використанням усіх компонентів потенціалу держави (політичних, економічних, військових, ресурсних, інформаційних тощо) в конкретний період часу та в конкретних (прогнозованих) умовах обстановки [5].

Для прикладу розглянемо процес формування політики воєнної безпеки Сполучених Штатів Америки.

Воєнна доктрина, як єдиний документ, у США не розробляється. Проте концептуально вона існує у вигляді сукупності документів, у яких викладено офіційні погляди воєнно-політичного керівництва та відповідні завдання держави щодо воєнної політики. Зокрема, згідно з прийнятим у 1986 р. в США Законом Голдуотера-Ніколса "Реорганізація військового відомства", яким внесено поправку до Закону про національну безпеку 1947 р., президент США зобов'язаний щорічно подавати до Конгресу доповідь "Стратегія національної безпеки" [6]. У цій доповіді, поряд з питаннями захисту національних інтересів США в політичній, економічній, дипломатичній, екологічній та інших сферах, викладаються і проблеми воєнної безпеки.

Важливо, що зазначена доповідь подається до Конгресу перед прийняттям ним Закону про федеральний бюджет на черговий фінансовий рік. Так забезпечуються логічний зв'язок і раціональна послідовність обговорення в Конгресі стратегії національної (у тому числі й воєнної) безпеки та законодавчого оформлення рішення на виділення необхідних для її реалізації фінансових і матеріальних ресурсів. Щорічне уточнення Стратегії національної безпеки забезпечує гнучкість і оперативність відповідних дій і заходів держави, а також урахування конкретної воєнно-політичної та інших видів обстановки.

Міністр оборони США також щорічно доповідає Конгресу про головні завдання військового відомства та основні напрями розвитку збройних сил на наступний фінансовий рік. Згідно з рішенням Конгресу США, міністерство оборони раз на чотири роки розробляє концептуальний документ, який називається "Всебічний огляд стану і перспектив розвитку збройних сил США". У цьому документі аналізуються тенденції розвитку міжнародної обстановки та розглядаються основні напрями будівництва національних збройних сил на найближчу й середньострокову перспективи. Черговиі (п'ятий) такий документ був поданий президентові та Кон гресу США наприкінці 2001 р. [7].

У межах дворічного циклу спільного стратегічного планування голова об'єднаного комітету начальників штабів (ОКНШ) збройних сил США подає Конгресу через міністр; оборони офіційний документ "Національна воєнна стратегія". Цей документ розробляється головою ОКНШ спільно : начальниками штабів видів збройних сил та головнокомандувачами об'єднаних командувань і віддзеркалює генеральну лінію розвитку збройних сил США на найближчі 3-5 років Формуючи "Національну воєнну стратегію", голова ОКН1І керується президентською доповіддю Конгресу "Стратегії національної безпеки" та "Всебічним оглядом стану і перспектив розвитку збройних сил США".

Крім цього, у США розробляються численні оперативно стратегічні концепції, які враховують особливості застосування різних компонентів збройних сил. За американською термінологією, зазначені концепції, як правило, також іменуються стратегіями (повітряно-наземна операція, стратегічна; мобільність, інформаційна війна тощо). Окремі доктринальні настанови містяться в бюджетних запитах міністра оборони США та міністрів видів збройних сил, у президентських директивах, розпорядженнях та ін. Усе це корелюється з характером наявних і потенційних воєнних та інших загроз.

Отже, концептуальні засади політики воєнної безпеки США визначаються й щорічно уточнюються в Стратегії національної безпеки та конкретизуються в документах поточного оборонного планування. Аналогічні риси має процес формування політики воєнної безпеки в багатьох інших державах.

На жаль, в Україні ні в Концепції (основах державної політики) національної безпеки, ні в інших документах концептуальної та законодавчої бази у сфері національної безпеки та оборони поняття "стратегія воєнної безпеки" не розкривається. Аналогічна ситуація склалась і навколо поняття "стратегія національної безпеки". Лише в п. 2 розділу V Концепції (основ державної політики) національної безпеки України зазначено, що в управління діяльністю системи забезпечення національної безпеки входить і вироблення стратег та планування конкретних заходів щодо забезпечення національної безпеки [3].

Очевидно, що Стратегія воєнної безпеки України має конкретизувати положення Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України, Законі України і Державних програм з питань оборони відповідно д результатів комплексного аналізу й прогнозування всіх чинників поточної зовнішньої та внутрішньої обстановки і корегуватися залежно від розвитку подій. Стосовно Воєнної доктрин Стратегія воєнної безпеки України (далі -- Стратегія) має посідати підпорядковане місце. Термін дії Стратегії повинен забезпечувати необхідну гнучкість і оперативність політики держав у військовій сфері.

Стратегія може бути керівним документом для поточного планування та реалізації заходів держави у сфері забезпечення воєнної безпеки на період повноважень новообраного Президента України. На наш погляд, Стра-гегію доцільно розробляти на чотири роки з огляду на термін її розроблення 4--6 місяців. Новообраний Президент має її оприлюднити у своєму першому Посланні до Верховної Ради України.

Стратегія може розроблятися Міністерством оборони України та Генеральним штабом Збройних Сил України під загальним керівництвом Міністра оборони і погоджуватися з Міністерством закордонних справ та іншими центральними зрганами виконавчої влади, безпосередньо причетними до забезпечення воєнної безпеки держави. Погоджений проект Стратегії, підписаний Міністром оборони та начальником Генерального штабу Збройних Сил, має бути розглянутий Кабінетом Міністрів України та Радою національної безпеки і оборони України.

Після остаточного доопрацювання та ухвалення Радою національної безпеки і оборони України Стратегію можна подавати на затвердження Президентові України - Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України, який своїм указом вводить Стратегію в дію та оприлюднює її у своєму Посланні до Верховної Ради України. Поточне корегу-аання Стратегії воєнної безпеки може здійснюватись у щорічних або позачергових Посланнях Президента до Верховної Ради. Підбиваючи підсумки викладеного, можна констатувати, що воєнна наука України функціонує в тісній взаємодії з практикою військового будівництва, враховуючи сучасні світові тенденції розвитку військової справи. Вона націлює практику на найбільш актуальні проблеми й орієнтує її на шляхи розв'язання цих проблем. Це, безумовно, сприяє взаємному збагаченню воєнної науки й практики військового будівництва та підвищує їх спільну результативність у справі зміцнення обороноздатності України.

Список літератури

військовий воєнний безпека оборона

Конституція України / Офіційне видання Верховної Ради України. - К., 1996. -118 с.

Про внесення змін до Закону України "Про оборону України": Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 2020-ПІ.

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України // Голос України. -- 1997. - 20 лют.

Воєнна доктрина України // Голос України. -- 1993. - 7 листоп.

Шкідченко В. Я, Кохно В. Д. Елементи теорії воєнної безпеки. - К.: Нац. ін-т стратег, досліджень, 2001. - 198 с.

Стратегия национальной безопасности США в следующем столетии // Зарубеж. воєн, обозрение. - 1999. -№ 3. - С. 2-16.

Петров А. О "Всестороннем обзоре состояния и перспектив развития вооруженньїх сил США" // Зарубеж. воєн, обозрение. - 2002. - № 2. - С. 2-8.

Размещено на Allbest.ru