Діяльність Міністерства внутрішніх справ (МВС) в Росії в кінці ХІХ – початку ХХ століття

Реферат

Діяльність Міністерства внутрішніх справ (МВС) в Росії

в кінці ХІХ - початку ХХ століття

План

Вступ.

1. Повноваження губернатора в МВС

2. Введення інституту земських начальників

Висновки.

Список літератури.

Вступ

Події, що відбувалися в Російській імперії кін. XIX - поч. XXст. мали величезний вплив на подальший перебіг історії держави та визначали соціально-економічний, та політичний розвиток.

Реформи 60-х рр.. XIX ст., привели до того, що вкрай тяжке положення селян стало ще гіршим. Все це привело до того, що починаються забастовки, стачки, які вплинули, суттєво, на правлячу верхівку і стали факторами, обумовившими кризу політики

Гарантом забезпечення імперської влади в Росії кінXIX-поч.XXст. були: поліція, сиск, жандармерія.

За період кін.XIX-поч.XXст. поліція, сиск, жандармерія - зазнають змін і реформування, що було необхідним, враховуючи політичне становище Росії в означений період.

Вивчення проблеми розвитку і формування поліції, сиску, жандармерії вібувалось досить активно в Радянські часи. Проте доречно буде додати, що дана тема являється досить цікавою і важливою, її вивчають і сьогодні. Адже питання принципу роботи МВС досить гостро стоїть на сучасному етапі. Тому тему курсової роботи вважаю актуальною і своєчасною. Якщо брати до уваги сьогоднішнє положення в нашій країні : реформування поліції, становище в суспільстві і т.д., слід зазначити, що вивчення даної теми дозволить не повторити помилок минулого. До того ж є можливість запозичити досвід.

1. Повноваження губернатора в МВС

Як відомо посада губернатора з'явилась у Росії за царювання Петра І, який 19 грудня 1708 р. Указав «для всенародної користі запровадити губернії і до них приписати міста.

Здавалось, буржуазії реформи 60-х рр., з якими пов'язувалось так багато надій, перетворять у дусі часу всю систему місцевого управління. Справді звільнення селян від кріпосної залежності і проголошення урівняння прав усіх станів, відокремлення суду від адміністрації запровадження, земського і міського самоуправління і т. ін. суттєво змінили становище губернаторів.

Уважне вивчення повноважень губернатора і практики їх реалізації у кінці ХІХ - на початку ХХ ст.. приводить до висновку «всемогутність його була однобічною, влада його набула багато в чому потворних форм.

У архівному фонді канцелярії київського подільського і волинського генерал-губернаторів. Хоча він не має ні підпису, ні дати, його зміст дозволяє з великим ступенем ймовірності припустити, що належить він до другої половини 1904 р. Автор «Записки» - скоріш за все один з чиновників Міністерства внутрішніх справ, який тісно стикався з питанням організації місцевого управління і накопичив великий службовий досвід.

Характеризуючи у загальному плані становище «хазяїна губернії» до початку ХХ ст. автор «Записки» визначає його так: «Уряд довіряє долю, честь приватних осіб сваволі губернатора, а не допускає щонайменшого права на витрати на користь суспільства».

Тут він правий помітивши головне - прагнення царизму посилити владу губернаторів «правом карати, накладати стягнення, тобто робити зло».

Уже 1866 р. губернатори отримали право домагатися виконання своїх законних вимог «від всіх осіб, які служать у губернії незважаючи на службову підлеглість, старшинство по класу посади чи чину». З 1876 р. вони почали видавати «для правильного виконання узаконень про благочинне і безпеку», так звані «обов'язкові постанови» (про заборону зборів, закриття друкованих органів та ін.)

Особливо посилюється адміністративна влада губернаторів після видання «Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою» від 14 серпня 1881 р. Згідно цього «Положення» - за поданням губернатора Особлива нарада при Міністерстві внутрішніх справ (МВС) вирішувала питання про адміністративне заслання на строк до 5 років осіб, «шкідливих для державного й громадського спокою.

Значною була роль губернаторів у організації поліцейського нагляду (гласного і негласного), котрий встановлювався з березня 1882 р. Він же подавав міністерству внутрішніх справ для затвердження кандидатури земських дільничних начальників.

З 1904 р. губернатор очолив губернську «особливу нараду», яка вирішувала питання подальшого направлення дізнань у справах про державні злочини (до складу цієї наради входили також начальник губернського жандармського управління і прокурор окружного суду).

У руках губернатора зосереджувалась уся міць поліцейського апарату губернії, він безпосередньо визначав поліцмейстерів і т. д. Відповідно до закону 1903 р. про організацію повітової поліцейської варти її «головними начальниками» були губернатори. Вони завжди володіли інформацією про наявність і дислокацію варти у сусідніх губерніях, що давало можливість придушення масових виступів селян маневрувати значними поліцейськими силами.

Як бачимо, владні повноваження губернаторів, закріплені законодавством кінця ХІХ - початку ХХ ст. мали цілком визначену направленість, відбиваючи основну лінію у внутрішній політиці самодержавства. Широкі каральні права розгалужений могутній апарат, на який спирався губернатор, використовувались ним перш за все для боротьби з реальними і навіть потенційними політичними супротивниками існуючого ладу.

Характеризуючи наростання реакційних тенденцій у внутрішній політиці самодержавства в кінці ХІХ ст., що виражалось зокрема у розширені каральних функцій губернаторів, сучасні дослідники справедливо зосереджуються на заходах що розроблялися у вищих урядових колах. Але при цьому часто поза увагою залишається так би мовити «зворотний зв'язок», той вплив що чинився на формування охоронної політики «знизу», тобто з боку самої губернської адміністрації. Між тим вплив цей доволі великий.

На початку ХХ ст. у передреволюційний час і в роки першої російської революції, з'явилась ціла «плеяда» губернаторів - катів, лютих приборкувачів народних виступів. Серед цих І. М. Оболенський, який з виключною жорстокістю придушував селянське повстання в 1902 р. А.Ф.Коні охарактеризував його як «мерзотника, котрий чинив «мерзенні» звірства».

Слід визнати, що губернатором було не легко протистояти тій справжній лавині циркулярів, котрими завалювало їх МВС.

У каральній сфері одним з важливих завдань губернської адміністрації була боротьба з «антиурядовими» організаціями. Стосовно цього губернатори отримували відповідну інформацію не тільки від підпорядкованого їм поліцейського апарату, але і головним чином - від органів політичної поліції (жандармських управлінь і охоронних відділень).

Жандарми нерідко використовували владні повноваження губернаторів для офіційного прикриття своєї діяльності, котра суперечила навіть тій доволі куцій законності, що була проголошена у Росії.

Численні циркуляри МВС націлювали губернаторів на боротьбу з масовим робітничим рухом. Початок був покладений докладним таємним циркуляром В.Л. Горемикіна від 12 серпня 1897 р. Міністр був змушений визнати, що страйки фабричних, заводських і навіть цехових робітників стали звичним явищем у багатьох містах з менш чи більш значними робітничим населенням, а подальше зростання робітничого руху є досить небезпечним для державного порядку і громадського спокою. Окрім завдання «узгодження діяльності урядових властей», на «начальника губернії був покладений циркуляром обов'язок висилати у адміністративному порядку «на батьківщину» тих робітників, котрі відмовлялись поновити роботу.

У боротьбі з виступами робітників деякі з губернаторів користувалися не лише тими порадами, які рекомендувало начальство зі столиці, а виступало й зі своїми «ініціативами». Так, оригінальний спосіб боротьби зі страйками спробував застосувати у 1904 р. полтавський губернатор.

У роки першої російської революції і в період реакції губернська адміністрація у боротьбі з робітничим рухом широко використовувала «виняткове законодавство». При цьому місцева влада у боротьбі зі страйкуючими могла тепер не обмежуватися заходами адміністративного характеру, а притягати активних учасників страйків до кримінальної відповідальності. І хоч під тиском робітничого руху уряд був змушений 15 квітня 1905р. скасувати циркуляр МВС від 12 серпня 1897р.

У роки першої світової війни розвиток робітничого руху викликав у уряду особливе занепокоєння. У забезпечені порядку на промислових підприємствах важлива роль відводилась губернаторам. 8 травня 1915 р. міністр внутрішніх справ направив на їх ім'я спеціальний циркулярний лист, у якому вимагав «звернути найсерйознішу увагу на настрої фабрично-заводських робітників».

Головне своє завдання губернатори вбачали у забезпеченні у селі горезвісного «спокою». В одних випадках губернатори застосовували щодо селян силу репресивного апарату часто стаючи особисто н чолі каральних експедицій, в інших - спирались на безпосередньо підпорядковану їм повітову адміністрацію і поліцію. Тема селянського руху присутня на сторінках всіх губернаторських звітів і оглядів, завжди била в центрі уваги власті.

Додаткові обов'язки з'явились у губернаторів з початком проведення столипінської аграрної реформи. Як відомо, сама по собі прогресивна в економічному плані ломка архаїчного общинного землекористування здійснювалась здебільшого насильницькими методами, мала на меті збереження поміщицького землекористування.

Сам указ від 9 листопада 1906 р. викликав у більшості селян негативне і навіть вороже ставлення. Як прем'єр-міністр Столипін у відкритих документах вселяло закликав місцеві власті забезпечувати втягнення широких мас селян у реформу, водночас (уже як міністр внутрішніх справ) він закликав, а у таємних циркулярах - вимагав від губернської адміністрації застосувати насильницькі заходи «у порядку Положення про охорону» (арешт і висилання) щодо тих хто агітував селян проти виходу з общини або переселення.

У 1908 р. серйозну тривогу викликали у Столипіна відомості про створення у багатьох губерніях «селянських братств». МВС звернулось до губернаторів з вимогою вирішення цієї проблеми.

У подальшому МВС неодноразово звертало увагу «начальників губерній» на необхідність забезпечення спокою у селі. У травні 1915 р. міністр «дав вказівки» губернаторам про необхідність посилення нагляду за «благонадійністю» посадових осіб сільської адміністрації.

2. Введення інституту земських начальників

Земська реформа 1864 р. У Росії є невід'ємною складовою частиною буржуазних реформ 60-70-х рр. ХІХ ст., які значною мірою змінили систему державного управління.

1 січня 1864 року імператор Олександр ІІ підписав указ про введення земських дільниць в Росії. Було вирішено ввести нові органи місцевого самоуправління в 34 губерніях Європейської Росії, в тому числі в Казанській губернії.

Земські управи не стали й не могли стати відмежованою частиною державного апарату. В централізованій бюрократичній державі вони, здавалося б були зайвою деталлю. Але не дивлячись ні на що губернські та уїзні земства швидко показали свою життєздатність, своє краще, ніж у адміністрації пристосування до місцевих умов і господарським вимогам життя. Та в цей же час ці управи показали й свої можливості в якості «вогнища» суспільної діяльності ліберального руху. Розпорядчим земським органом були земські збори, які нерідко бували бурхливими

Екстрене складання земських зборів залежало від дозволу міністра внутрішніх справ.

Слід зазначити, що земські дільничні начальники посідали важливе місце в урядовому апараті, покликаному забезпечити порядок і спокій серед селянства. Вони призначались губернаторами за погодженням з предводителями дворянства з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути лише потомственні дворяни, що володіли у повіті землею і мали вищу освіту. Проте положення допускало деякі винятки: при неможливості знайти кандидатів, які б відповідали умовам обох цензів, міністр мав право назначити земських начальників із особистих дворян без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом або ж з вищою освітою але без встановлення майнового цензу.

12 липня 1889 року було видано «Положения о земских участковых начальниках». В 40 губерніях Росії на які розповсюдилось це положення (в першу чергу на губернії з поміщицьким землеволодінням), створювалось 2200 земських дільниць (приблизно по 4-5 на уїзд).

До 1906 р. земський начальник мав право накладати на осіб сільського управління, які не виконали його законних вимог, штраф до 5 крб. і арешт до 7 днів без будь якого формального провадження. Волосний суд було поставлено у повну залежність від земського начальника: він затверджував суддів, переглядав вироки суду.

Головним чином через повітових справників і земських начальників реалізувала на місцях свої функції як губернська адміністрація, так і Міністерство внутрішніх справ.

Введення інституту земських начальників виявилось однією з найбільш реакційних

мір внутрішньополітичного курсу самодержавства в 80-ті - на початку 90-х років і стало яскравим виявленням його про дворянської політики. Цей акт переслідував ціль повернути владу поміщиків над селянами, втрачену ними в результаті реформи 1861 р.

До функцій земського начальника довіреній йому дільниці входили: нагляд та контроль за діяльністю селянських, сільських і волосних управ, всебічна опіка не лише селянського, але й всього населення, яке сплачувало податки в його дільниці

Прерогатива земського начальника, виконуючого адміністративні судово-поліцейські функції на селі, були виключно широкими. Він міг наказувати тілесними покараннями, арештом до трьох днів й штрафом до шести рублів будь-якого з податного прошарку своєї дільниці, усувати від посади членів селянських управ, відміняти будь-яку постанову сільського і волосного зібрання, нав'язувати їм своє рішення, причому він досить часто діяв за власним бажанням, не рахуючись з жодними законами.

Волосні суди, які раніше обирались селянами, зараз призначались земським начальником із запропонованих сільською громадою кандидатів.

Фактично існувала повна необмеженість, повний без контроль за діями земських начальників.

Земська контр реформа 1890 р. мала на меті пересікти тенденції «обуржуазнення» соціального складу земства, обмежити представництво торгівельно-промислової і нової землевласницької буржуазії, досягти міцного панування дворян і повного порядкування адміністративному контролю селянських виборів.

Обов'язки між членами управ розділялись по окремим напрямам земської діяльності. По тому, як розвивалось земське життя, йшло ускладнення розпорядчого і виконавчого механізмів.

Опорою урядової адміністрації у її діяльності, щодо підтримання «порядку і спокою» на селі служили органи селянського самоврядування-волосного й сільського. Цей апарат, що утримувався за рахунок селян перебував у повній залежності від земських начальників.

Жандармерія і поліція за підтримки земських начальників проводила нагляд за селянами.

Висновки

Отже, розглядаючи діяльність МВС слід зазначити, що велика кількість каральних поліцейських повноважень надавалась губернаторам які, в свою чергу, являлись вищими представниками МВС на місцях.

Губернатори являлись вищими представниками МВС на місцях, і мали не аби які повноваження:

ь право карати;

ь накладати стягнення;

ь організація поліцейського нагляду;

ь у руках губернатора - уся міць поліцейської влади;

ь застосування тілесних покарань, і т. п.

Багато країн світу запозичили позитивний досвід земської системи організації місцевого самоуправління. Вона вважалась однією з передових в світі.

Список літератури

1. Богатирьова О.Н. Губернська адміністрація і земське самоуправління,

ІІ 1/2 ХІХ - початок ХХ ст. //ВИ - 2004 №8 - с. 99-112.

2. Васильченко Государственная политика перемещения населения на Дальний Восток (1860-1917) //ВИ - 2003 - №10 - с. 129-137

3. Внутрішня політика самодержавства (1825-1855). Історія Росії ХІХ початку ХХ ст.//під ред. В.А. Фелорова - М., 1998, с. 428-157; 343-353.

4. Искендеров А.А. Российская монархия, реформы и революция

//ВИ - 1993 - №5 - с. 89-107\

5. Історія СРСР /частина ІІ 1861 - 1917 рр./ За ред. проф. П.І. Кабанова і проф. М.Д. Кузнєцова: К.: Вища школа 1974 - с. 305

6. Історія СРСР 1861-1917 - М.: Просвіта, 1984 /під ред. Н.Д. Кузнєцова

7. Історія СРСР (ХІХ - поч. ХХ ст.) підр. /під ред. І.А. Феодосова - М - Вища школа., 1981 - с. 462.

8. Лаптєва Л.Е. Об истории земских учреждений России// Гос и пр., - 1993 - №8 - с.14-19.

9. Левина М.И. Первая Российская декларация прав и свобод: мечты и реальность//Гос. и пр. - 1995 - №11 - с. 25-37.

10. Литвинов Н., Литвинова А. Антигосударственный террор в Российской империи: Исторический очерк//Новый мир - 2003 - №11 - с.124-151.

11. Медушевский А. Реформы и контрреформы в истории России// Коммунист - 1991 - №2 - с. 124-151.

12. Мироненко М.П. Императорская Россия 1700 - 1917. Государство. Общество. Оппозиция//Отечественная история - 1992 - №2 - с. 212-215.

13. Михлин А.С. Понятие смертной казни (1917-20-е гг.)//Гос. и пр. - 1995 - №10 - с.103-111.

14. Научная жизнь. Организация и практика земских учреждений России//Гос. и пр. - 1993 - №2 - с.132-134