Обеспечение безопасности транспортных процессов, определяемой надежностью грузовых автомобилей

Strategies and Tactics of the Discourse of Ukrainian Medieval Literature in Ivan Franko's «A History of Ukrainian Literature» (Based on Pre-mongolian Period Consideration)

франко література український

Дискурс розуміємо за Мішелем Фуко як сукупність висловлювань, що належать одній системі формацій [6, с. 107] (дискурсивні формації: наука, ідеологія, теорія чи область об'єктивності [6, с. 38]). Дискурс - це тонка поверхня контакту мови й реальності, де змішуються лексика й досвід: «Коли ми аналізуємо дискурси, то бачимо, як зникають жорсткі зв'язки слів та речей і звільнюються сукупності правил, котрі зумовлюють дискурсивну практику». Дискурси - не сукупності знаків (означників, котрі відсилають до змісту чи наочного зображення), а практика, що систематично формує об' єкти, про які ці дискурси говорять [6, с. 49]. В основу дискурсу М. Фуко ставить висловлювання як акт мовлення.

Завданням свого дослідження ми вбачаємо аналіз актів мовлення І. Франка на предмет виявлення стратегій і тактик репрезентації української середньовічної літератури в зазначеній праці науковця.

Стратегія - план оптимальної реалізації комунікативних намірів, що враховує об'єктивні й суб'єктивні фактори та умови, в яких відбувається акт комунікації, і котрі, в свою чергу, зумовлюють структуру тексту. Кожна стратегія дискурсу реалізується завдяки використанню певного набору тактик. Тактика - це конкретний етап реалізації комунікативної стратегії, який визначається інтенцією мовця, експлікованою сукупністю прийомів, що зумовлюють використання мовних засобів [4].

Об'єкт нашого дослідження - дискурс української середньовічної літератури.

Предмет - стратегії й тактики як системотворчі ознаки дискурсу.

Актуальність роботи вбачаємо в тому, що питання авторських мовних конструкцій та їхнього функціонування в межах історико-літературних текстів є перспективним в розвитку самої історії літератури як науки [1].

Ґрунтовне дослідження з проблеми «Іван Франко і давня українська література» маємо в роботі Василя Микитася (80-і роки ХХ ст.) [3], проте його книга має характерну радянську заанґажованість і потребує нового переосмислення. Апокрифіку І. Франка як цілісний феномен успішно вивчає сучасна дослідниця Ярослава Мельник [2].

Мета нашої роботи - з'ясувати один із системотворчих аспектів дискурсу української середньовічної літератури в «Історії української літератури» І. Франка (на прикладі пам'яток домонгольського періоду), а саме, стратегії й тактики як способи спілкування, що регулюють такий тип комунікативної діяльності, котрий називається дискурсом. Зазначимо, що до системотворчих ознак дискурсу об'єкту відносять також учасників, мету, базові цінності, функції, що реалізуються в дискурсі, дискурсивні формули [4]. Майбутні дослідження в цьому напрямі можуть бути пов' язані з комплексним вивченням названих системотворчих ознак у дискурсі української середньовічної літератури І. Франка.

«Історія української літератури» І. Франка - це, передусім, заповнення прогалин, лакун, доповнення існуючих історій української літератури (аналізу праць попередників дослідник присвятив значне місце в першому розділі своєї роботи, однак залишив праці Омеляна Огоновського, Миколи Петрова й Миколи Дашкевича для другої частини «Історії», котрої ми не маємо). По-друге, це методологічне визначення предмету дослідження. По-третє, практичне втілення задуманого і по-четверте, кладязь дискурсивних прочитань ментальності І. Франка й тогочасних поглядів на українську середньовічну літературу.

Домонгольському періодові давньої української літератури присвячено у Франковій «Історії» сім розділів. Матеріал учений групує так: четвертий розділ названо «Початки південноруської літератури» (містить загальні зауваження, коротку інформацію про переклади й детальну характеристику збірників); п'ятий розділ присвячено історіографії й праву Київської Русі; шостий розділ - «Агіографія і паломники»; сьомий розділ - «Релігійна полеміка»; у восьмому розділі науковець аналізує проповіді й повчання; дев'ятий розділ - «Повісті і притчі»; десятий розділ - «Староруська поезія».

У розгляді І. Франком літератури домонгольського періоду можна виявити стратегії позитивності, українськості та стратегію вивчення української літератури в контексті світової.

Стратегія позитивності - в значенні позитивного знання, заснованого на досвіді, фактах - реалізована в тактиках верифікації; методологічного підходу до вивчення української середньовічної літератури; акцентування позитивного знання; й у тактиці негативних характеристик/порівнянь.

1. Тактика верифікації - установлення дійсності, перевірка істинності - ясно звучить у

І. Франка в пасажі про полеміки із юдеями в тексті Тлумачної Палеї: «аналогія - не свідоцтво; символізація - не доказ» [5, с. 122]. Верифікація українського походження чи редагування давніх пам'яток - методологічна настанова вченого. Обережні висновки І. Франко робить лише після з'ясування їхнього грецького оригіналу: наприклад, Ізмарагд має «...звиш 40 статей, яких оригіналів нема у грецьких письменників і які, таким робом, являються нашим літературним доробком [у даному випадку й надалі усі виділення курсивом у тексті наші - С. Б.]» [5, с. 76]. Серед кількох грецьких редакцій «Девгенійового діяння» досі не знайдено такої, котра повністю відповідала би українському текстові, тому «можна прийняти думку, що се не був переклад, а свобідна перерібка візантійського оригіналу» [5, с. 164-165].

Недостатня кількість фактів у «Повчанні» Мономаха щодо політичного плану єднання всієї Русі під однією владою дає можливість вченому зробити узагальнення - це «найліпший доказ, що у нього таких планів не було і що маємо тут діло з ідеєю чисто літературною, що держалася в кругах бояр і міщан та була байдужа князям, що дбали кождий за своє право і свої уділи» [5, с. 148]. Бачимо, що поняття «доказу» протиставлене поняттю «суто літературної ідеї».

2. Методологія вивчення української середньовічної літератури звучить абсолютно сучасно: «Нам тепер ... нелегко уявити собі той стан душ ... а тільки зі становища власне таких душ ми могли би відчути вартість і донеслість нашої старої літератури» [5, с. 65]. До белетристичних, із сучасного погляду, творів - Александрії, Троянської історії, повісті про Варлаама та Йоасафа, оповідань про святих Зосима, Онуфрія, Марію Єгипетську, Олексія чоловіка Божого, апокрифічних «Откровенія Мефодія Патарського», Павлового Откровенія, Хожденія Богородиці по муках - «наші предки прикладали іншу міру і цінили їх коли вже не на рівні з Письмом Святим, то все-таки як шановну церковну традицію, що входить також у обсяг Божого «откровенія» [5, с. 163]. І. Франко моделює ситуацію, дивиться очима давнього українця: «Коли чоловік навчиться читати, то його, певно, кортить читати щось. Доки віра в «душеполезність» читання святих книг перемагає нудоту, доти він читає за спасеніє душі; та швидко він починає шукати чогось цікавішого, забавнішого» [5, с. 159]. Начебто магічні книжки виявляються нецікавими дурницями: Мартолої (збірники асторологічних статтей), Путники, Лунники. Цікавіші апокрифічні оповідання, «які <...> ведуть <...> фантазію в невідомі країни чарів, роблять її свідком дивних пригод, найрізніших чудес або сентиментальних почувань» [5, с. 159]. Із повісті про Акіра премудрого наші предки, зазначає І. Франко, вподобали два розширені повчання: «і для того де в яких копіях оповідання пропускано зовсім, а переписувано самі отакі мудрі речення під титулом «Поученія отца к чаду» [5, с. 164]. Великою популярністю користувалися притчі: проповіді Климента, його похвала святому Костянтину Солунському, повість про Варлаама та Йоасафа, писання Єфрема Сиріна, Ізмарагд та інші руські збірники «були густо натикані такими притчами» [5, с. 166].

Дослідник поступово складає портрет давнього українця: «Певно, поза світом книжників аскетів та доктринерів було й на Русі інше, свобідніше життя, були купці, що бували по світі, і не одну [історію] могли б оповісти, були дружини княжі, яких заняття - лови та війни - давали також багатий матеріал до оповідань, які для розривки любили слухати оповідань і пісень, були й співаки, музиканти, скоморохи, імпровізатори і дійсні поети» [5, с. 181].

І. Франко не знає про топос скромності, бере на віру - «Автор сам признається, що він мало дотепний до складання проповідей, гідних великих празників» - слова Кирила Туровського: «Мы же нищи есмы словомъ и умомъ мутни, не имущы огня святого духа на слаженіє душеполезныхъ словесъ» [5, с. 144]. Науковець вважає, що автор слова на відновлення Десятинної церкви виправдовується, говорячи, що своїм «непотребнымъ языкомъ <...> отъ многа мало написавъ, аще не по чину, яко грубъ сый» [5, с. 149]. Топос скромності печерського ченця Полікарпа в його посланні до Акиндина дратує дослідника: «якась нещирість, якесь «смиреніе паче гордости» віє справді з сього крутого мотивування» [5, с. 151].

3. Тактика зосередження на позитивному знанні, його акцентування, навіть, інколи на шкоду обраному методологічному напряму - розгляду давньої літератури зсередини її часу. Паломник Данила І. Франко цінує за «простоту, ясність стилю і точність в малюванні речей», що, зрештою, мусить бути притаманним реалістичним творам нового часу [5, с. 112]. На Києво- Печерський патерик науковець дивиться очима людини сучасної прогресивним ідеям своєї доби: «Патерик і досі не перестав бути книгою гуманною і доброчинною, хоч його чуда і у найвірніших викликають усміх» [5, с. 109].

І. Франко відшукує автобіографічні факти, звертає пильну увагу на «відгуки індивідуальної душі» у «Покаянному каноні» Кирила Туровського. Про загальні місця пам'ятки дослідник говорить так, начебто це недолік тексту: «Певна річ, значна часть сього канону повторює обов'язкові формули таких творів, молитви до Бога, до Пресвятої Діви, до Святого Духа; але в кождім ірмосі... стоїть строфа, яку можна вважати справді поетичним відгомоном чуття нашого поета... так сказати, автобіографічні строфки... як ті про тщеславіе та ложне многословіє, про потяг до світських радощів і навіть до багатства, могли містити в собі зерно дійсної правди, особливо коли автор міряв усе аскетичною мірою» [5, с. 179-181].

Більш реалістичний дух відчуває науковець у давніх піснях, що збереглися у «Слові о полку Ігоревім». Пісня про Всеслава, котра, на думку дослідника, із самим «Словом» не має нічого спільного, «попсована» й «побаламучена» редактором. Проте, поет чує поета. І. Франко вловлює зрозумілий йому тон і спосіб трактування малюнка: «так і чути, як тут клекотить життя, думка рветься кудись у далечінь, пристрасть оживлює рухи. Перед нами силует нормандського вікінга, якому занадто тісно на світі» [5, с. 182]. Ще більше зіпсованим видається досліднику уривок пісні на смерть Ізяслава Васильковича. «Слово о полку Ігоревім»

І. Франко вважає третьою піснею князівських часів, що дійшла до нас у дуже зміненій формі. Дослідник гостро розкритикував пізнішого компілятора, котрий «перейнявши від автора пісні про Ігоря його гарячий патріотизм ... силкувався підмазати його історіософічними доктринами, що псують властивий образ тодішнього життя» [5, с. 184].

4. Тактика негативних характеристик/порівнянь: «давнє» в роботі І. Франка часто дорівнює «примітивному». Науковець дивиться з висоти свого століття: «Християнська догматика заспокоювала розум тогочасних людей, малюючи їм велику драму упадку і поєднання людей з Богом, драму наскрізь фантастичну, але збудовану якраз на лад тодішніх нерозвитих умів, які скрізь шукали чуда, а не вміли бачити того, що діється довкола них» [5, с. 116]. Напрошується висновок про перевагу «теперішнього» покоління над «колишнім». Часова перспектива, натяк на розвиток і прогрес жанру знаходимо у висловлюванні про «Девгенійове діяння»: «зміст повісті... вводить нас у світ середньовікового романтизму, перших хрестових походів з їх культом дам і сентиментальною любов'ю, хоча тут усе ще визначається примітивністю» [5, с. 164]. Переїзд Володимира Мономаха із Чернігова до Переяслава із його «Повчання» зацікавив І. Франка своїм реалізмом, однак, усе ж таки, «примітивним» [5, с. 147-148].

Можемо зробити висновок про недотримання методологічного курсу у зв'язку зі стратегією позитивності: науковець підвладний своєму часові й дивиться на давню літературу очима реаліста, котрий працює в період панування позитивного знання.

Стратегія вивчення української середньовічної літератури в контексті світової.

І. Франко не відокремлює, не вириває Україну й українську літературу зі світового бачення. Тактики: ґрунтовного підготовчого етапу; розгляду світової літератури як літератури широкого ареалу на Північ і Південь, Схід і Захід від теперішньої України; порівняльного методу.

1. Тактика ґрунтовного підготовчого етапу. «Історія української літератури» І. Франка починається розлогим пропедевтичним оглядом розвитку літератури від з' ясування основних термінів і зародження ідеї знакового письма до початку власне української літератури. Це розділ перший «Теорія і розвій історії літератури» [5, с. 7-22], розділ другий «Мораво-паннонське письменство» [5, с. 22-42], розділ третій «Староболгарське письменство» [5, с. 42-64].

2. Тактика розгляду світової літератури як літератури широкого євразійського ареалу, Індії та середземноморських берегів Африки: на Північ і Південь, Схід і Захід від теперішньої України. Наприклад, ідеали азіатського та єгипетського аскетизму на терени Європи прийшли завдяки християнству: «Християнська етика внесла поперед усього ідею нагороди й кари зі всіми страховищами пекла, внесла в життя <...> пости і поклони, обов'язкову покору і обов'язкове вбожество духу і властиву всім аскетам гордість, що ось-то нема нікого понад мене» [5, с. 116- 117]. Дивовижні індійські народи бентежили фантазію давніх українців зі «Сказанія о Индіи богатой»: «Отсе оповідання тоді ж, у ХІІІ в., дійшло також на Русь і було багато разів переписуване, а його відгуки <...> перейшли також в уста нашого народу» [5, с. 165]. Перші взірці агіографічних писань, зазначає І. Франко, отримала Київська Русь із Греції, точніше з Болгарії, в перекладі Четьїх-міней [5, с. 100]. Початковий літопис, на переконання вченого - це компіляція «виривків із грецьких хронографів, виписок із житій святих та народних пісень і придворних князівсько-боярських саг, опертих переважно на норманських мотивах» [5, с. 86]. У першому розділі «Історії української літератури» І. Франко порівнює із невід' ємними формами світовідчуття сучасної людини - як-то час і простір - релігійні ідеї єдності й трійці, святості й гріха, земного й потойбічного світу, первісної провини, Божої ласки й Страшного Суду - всі ці вірування, зазначає дослідник, є результатом багатовікового вироблення культурного типу, що постав у річищі Тигру та Євфрату: «ми й досі молимося формулами, видуманими в старім Вавілоні <...> ми несвідомо топчемо сліди, протерті перед многими тисячоліттями думками, фантазією та культурною працею вавілонців, ассірійців та єгиптян» [5, с. 9-10].

3. Тактика порівняльного методу прописана науковцем на перших сторінках «Історії української літератури»: «При кождій літературній появі, а особливо при кождій новій течії він [новочасний історик літератури] мусить розрізняти своєрідно національне від загально міжнародного: національний зміст у міжнародній формі і національну форму, в яку відлито міжнародний зміст» [5, с. 10]. Мандрівними оповіданнями називає І. Франко апологи та притчі про життя тварин: «Наша Русь здавна слаба була на вигадки в тім напрямі, і для того майже всі казкові, байкові та загалом літературні мотиви, про які маємо відомості в наших старих писаннях, були так звані мандровані, приходили до нас чи то з Греції, чи через жидів, чи через азійських степовиків, що черпали ті теми посередньо чи безпосередньо з багатої на такі вигадки Індії» [5, с. 160]. Справді гомерівський малюнок бачить науковець у пісні - відзначимо, що дослідник вважає цей уривок переказом саги - з Початкового літопису про напад печенігів на Київ: обмін конями й зброєю між руським Претичем-воєводою та печенізьким князем І. Франко порівнює з аналогічною сценою «Іліади» про ахейця Діомеда й троянського союзника Главка [5, с. 179].

Стратегія українськості реалізована в таких тактиках: подання українського як щиронародного; вишукування оригінальних текстів та/або епізодів в перекладних пам'ятках; тактика оціночних суджень; тактика діалогу.

1. Тактика подання українського як щиронародного (наприклад, мови, вірувань), хорошого (конотація хорошого, доброго). В один семантичний ряд І. Франко ставить поняття народне = українське = людське й протиставляє їх церковному = запозиченому (наприклад, болгарському) = книжному. Науковець підносить народну мову: «маємо в нашій [давній] літературі немало творів, писаних і перекладених чистісінькою, прегарною народною мовою» [5, с. 68]. До таких творів дослідник відносить Святославові збірники: «Лексика, форми, стиль - усе там щиронародне, українське, взяте з уст тодішнього люду; церковщиною, себто болгарщиною, ані не пахне» [5, с. 68-69]. На переконання вченого, чернець-компілятор Початкового літопису не знав життя й традицій народу, християнство для нього було синонімом цивілізації, «а всякі старі вірування, пісні, танці та звичаї (приміром, многоженство) об'явом дикості» [5, с. 86]. І. Франко реабілітує характеристику звичаїв руських племен у «Повісті временних літ», адже «звіряче» життя поган - це «образ <...> продиктований погордою християнина». Вчений спирається на артефакти й писемні докази: «Археологічні розкопки, свідоцтва чужинців і пам'ятки нашої людової традиції показують нам, що наші предки на початку своєї історичної ери стояли вже на досить високім ступні цивілізації» [5, с. 94].

2. Тактика, спрямована на вишукування оригінальних текстів та/або епізодів в перекладних пам'ятках. Переважно моралізаційний характер та «найменше оригінального» вбачає І. Франко у вибірках слів Іоана Златоуста. «Далеко інтересніший» для вченого зміст Ізборника 1076 р. (у порівнянні з Ізборником 1073 р.), оскільки І. Франко віддає перевагу національному: «Слово <...> о четьи книгъ», «Слово батька синові», «Наказаніє богатымъ» - тексти з цієї пам'ятки «правдоподібно руського походження» [5, с. 73]. Руський текст Пролога І. Франко високо цінить за «мішаний характер», оскільки статті з Печерського патерика, притчі з повісті про Варлаама та Йоасафа, деякі слова Климента та Іоана Екзарха болгарських, Кирила Туровського, Серапіона Володимирського та безіменні повчання - це «значне число і руських агіографічних статей, і поучень та інших літературних творів, не все відомих нам із інших джерел» [5, с. 75]. Слово Данила Заточника не має «свіжих думок, але є змагання висловити ті старі думки в популярній, пластичній формі з локальним колоритом» [5, с. 153]. Про українське походження «Слова о полку Ігоревім»

І. Франко не сумнівається: «Одною з найбільших трудностей для російських учених у інтерпретуванні «Слова о полку Ігореві» було те, що вони переважно не знали докладно української людової мови ані топографії і забігали не раз до Індії, Персії та до різних степовиків, пояснюючи слова загальновідомі і досі розповсюджені на Україні» [5, с. 197].

3. До тактики оціночних суджень відносимо такі акти висловлювання І. Франка, де в одному смисловому ряді стоять поняття національного та ціннісного, й між цими поняттями можна провести логічний зв'язок. Наприклад, таке порівняння перекладних творів із збірниками Київської Русі: «Важніші з літературного погляду і далеко популярніші від тих перекладів були різнородні збірники, редаговані на Русі і зложені почасти з текстів, перекладених із грецького, а почасти з оригінальних болгарських та руських творів» [5, с. 72-73]. І. Франко звертає увагу на феномен оригінальності, що тут звучить синонімом українськості: «...можемо сказати, що майже кождий із давніх українсько-руських рукописів виявляє в рамах загальної норми значні індивідуальні різниці в доборі і розкладі матеріалу, не говорячи вже про мову» [5, с. 73]. У твердженні про полеміки - «Найцікавіші з літературного огляду, бо найдавніші, були полеміки з останками поганства, з поганськими обрядами та віруваннями» - можемо констатувати, що І. Франко підкреслює цінність своєї пильної уваги до вірувань давніх слов'ян [5, с. 117].

4. Тактика діалогу. Адресати І. Франка, як правило, імпліцитні. Захищаючи творчі можливості давніх копіїстів, науковець вступає в діалог із іншими учасниками дискурсу української середньовічної літератури, в цьому випадку - з анонімним адресатом: «більшість збірок дійшла до нас, і то звичайно в кількох редакціях, що різко промовляє против того з деяких сторін голошеного закиду, що стара Русь задовольнялася пасивним перейманням старих болгарських перекладів та механічним перекладанням і переписуванням раз усвячених рукописів» [5, с. 73]. Науковець вважає, «треба признати рацію тим критикам, які бачили в Початковій літописі від смерті Святослава якусь перерву, немов іншу руку; се справді так <...>

Першою пробою справжньої історіографії на руським грунті треба вважати ту часть Початкової літописі, що говорить про панування Володимира Великого» [5, с. 84].

І. Франко заперечує проти думки, за якою «Підношено іноді в докір Візантії, що вона дала нам із своїх духових скарбів тільки те пліхше, так сказати, вульгарне, церковне та ортодоксальне». Дослідник обережний, однак наполегливий у висновках: «Мені здається, що такі докори не оправдані», оскільки, по-перше, русини, як і болгари та серби, брали те, що було їм «по дзьбу», по-друге, Візантія ХІ-ХІІ вв. не могла дати «того, що в неї самої не було духовою власністю» [5, с. 72].

Отже, І. Франко як історик літератури й науковець-позитивіст дорівнює І. Франкові- патріоту: в своїй ґрунтовній праці дослідник бачить можливості для реалізації феномену національної літератури.

1. Агеєва В. Історія української літератури в Україні - проблеми та виклики сьогодення [Електронний ресурс] / Віра Агеєва // Сучасність. - 2010. - № 5. Режим доступу : http://vsiknygy.net.Ua/neformat/6244/#more-624.

2. Мельник Я. Іван Франко й biblia apocrypha / Ярослава Мельник. - Львів : Видавництво Українського Католицького Університету, 2006. - 512 с.

3. Микитась В. Л. Іван Франко як дослідник давньої української літератури / Василь Лазаревич Микитась. - К. : Наукова думка, 1988. - 320 с.

4. Михалева О. Л. Лекция: «Дискурс объекта vs дискурс субъекта: системообразующие признаки» [Електронний ресурс] / О. Л. Михалева. - Иркутский гос. ун-т, кафедра русск. яз. и общего языкознания, 2006-2011. Режим доступу: http://www.rus-lang.com/education/ discipline/philology/disrurs/material/material20/.

5. Франко І. Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського / Іван Франко // Франко І. Зібр. творів : у 50 т. - Київ : Наукова думка, 1981. - Т. 40. - С. 7-370.

6. Фуко М. Археология знания [Електронний ресурс] / Мишель Фуко ; [пер. с фр. С. Митина, Д. Стасова; общ. ред. Бр. Левченко]. - К. : Ника-Центр, 1996. - 208 c. Режим доступу : http://www.koob.ru

Размещено на Allbest.ru