Національна культура і спорт

Размещено на http://allbest.ru

Львівський державний університет фізичної культури

Національна культура і спорт

Ростислав Поліщук

Анотація

XXI століття зі швидкістю світла внесло в суспільно-культурне життя суттєві зміни: ускладнилися взаємостосунки «людина-світ», «людина-людина», переформатувалися соціально-культурні процеси, з'явилися нові цивілізаційні «виклики»: інформаційні, екологічні, релігійно-етнічні, національні і глобалізаційні. Одним з останніх таких викликів став вірус COVID-19, який багато вчених окреслили чумою XXI ст. Епідемія змусила населення Землі замислитися, а також зосередити увагу на проблемах гігієни і здоров'я, поставила питання, чи зможе та чи інша національна культура дати бій «ворогу» в умовах ізоляції.

Власне тому теоретична філософія та її практична площина зосереджують дослідження на пізнанні «сучасної» людини, її біосоціальній природі в системі культурних трансформації сьогодення. Сучасна цивілізація значною мірою перетворює навколишнє середовище, соціальні інститути та саму людину. У зв'язку з цим тіловиховання та спорт можна осмислювати не тільки як джерело суспільних нововведень, але і як засіб перетворення самої природи людини як суспільного індивіда. Зрозумілим стає прагнення виявити потенціал соціальних інститутів суспільства, пов'язаних із відтворенням його фізичної культури, знайти її внутрішні резерви і нові можливості ефективного управління соціокультурними процесами.

У вирію таких суспільно-культурних метаморфоз розширення соціалізації різноманітних суспільних груп увагу привертає феномен національної культури та її тіловиховної складової частини, який має свою історію і актуалізацію, підкреслює значимість та самобутність. Досліджуючи типологію культури, зокрема й національної, Герт Хофстеде визначає її як «колективне програмування розуму, що відрізняє членів однієї групи або категорії людей від інших». Отже, ми можемо «програмувати» розвиток здорової, освіченої, цілеспрямованої нації (культури). У зв'язку з цим це дослідження стає одним із пріоритетних напрямів загального розвитку тіловиховного, спортивного та соціально-філософського знання в теорії і практиці соціально-культурної діяльності сучасної людини. Таким чином, ми можемо підкреслити значущість нашої культури, посилюючи патріотичні настрої серед населення.

Ключові слова: національна культура, нація, національний спорт, спорт, тіловиховання.

Вступ

Постановка проблеми. На цьому культурно-історичному етапі міцний зв'язок між спортом та національною культурою є занедбаною галуззю досліджень. Таку думку висловлює дослідник Біллі Ен у своїй праці «Національне почуття у спорті», в якій обговорює риторику щодо національної культури й спорту та способи, якими виражають національні настрої, використовуючи матеріали головним чином зі шведської спортивної журналістики. Він вважає, що за допомогою спортивних трансляцій чи будь-яких посилань ЗМІ, пов'язаних зі спортом, був створений новий вид уявної спільноти, коли по всій країні люди єдналися за частинку національного. Були створені нові національні герої-особистості, і «навіть погода була націоналізована в чарівному співі температур та вітрів із метеостанцій по всій країні» [11, р. 57-66]. Також Біллі Ен зазначає, що національна культура за допомогою спорту стає популярною та сприяє патріотизму.

Ця стаття має на меті обговорення побудови національної культури в повсякденному житті, використовуючи тіловиховні практики та спорт. Національна культура є засадничою для «процесів націоналізації», а спорт і тіловиховні практики як певні культурні сфери визначають національний простір. Вони можуть бути одним із чинників або способом, за допомогою якого кожне нове покоління не тільки націоналізується, занурюється в скарбницю національної спадщини, але також створює власну версію загальної національно-культурної системи.

Стан досліджуваної проблеми. Звичайно ж, тема національної культури обговорювалась науковцями неодноразово. Проте, на жаль, продуктивних досліджень за тематикою тіловиховної складової частини національної культури в руслі філософської науки не було. Варто згадати докторів філософських наук М.М. Ібрагімова та В.Є. Білогур, а також дослідника О.В. Завальнюка та філософів А.І. Коваленка й В.В. Джуня, котрі здійснили філософські рефлексії щодо спорту як соціального явища. Ґрунтовніше це питання розкрито науковцями-істориками, які віднаходять забуті сторінки національної культури, що пов'язані з фізичною культурою та спортом, тим самим складаючи «пазл/карту національної пам'яті». Серед них варто згадати львівського дослідника А. Сову, а також фахівця в галузі фізичного виховання і спорту Я. Тимчака [7]. Попередні дослідження цих науковців дали серйозний поштовх для наукових досліджень у галузі наук фізичного виховання та спорту, а також спровокували цікавість із боку філософії, соціології та культурології та ініціювали виформування навчального курсу «Національний спорт».

Це дослідження є продовженням циклу статей, які висвітлюють проблемні питання та обрії курсу «Національний спорт». У першій статті [5] ми подали дефініцію «національного спорту» та окреслили його світоглядно-філософське значення, а також навели приклади деяких дослідників, хоча, як зазначено, на теренах України ця проблематика в руслі соціально-філософського знання майже не досліджена.

Мета роботи. На нашу думку, для більш ґрунтовного дискурсу «що таке національний спорт?» варто приділити увагу визначенню поняття «національна культура» та окреслити її значення в осмисленні спорту як соціокультурного феномена.

Виклад основного матеріалу

1. Національна культура - складова частина світової культури. Чи потрібно турбуватися про культуру? Відповідь, на нашу думку, найкраще ілюструє відома теза Вінстона Черчилля. Під час Другої світової війни прем'єр-міністр Великої Британії відмовився від пропозиції одного з міністрів скоротити витрати на культуру заради оборони: «А за що ми тоді воюємо?» - сказав він. культура соціальний тіловиховний спортивний

Кожен член суспільства має свою унікальну особистість, історію та інтерес. У той же час ми поділяємо нашу людську природу. Ми - групові тварини, - так визначив людську природу ще Аристотель [1]. Ми використовуємо мову та емпатію, практикуємо співпрацю та міжгрупову конкуренцію. Неписані правила того, як ми робимо ці речі, відрізняються від однієї групи людей до іншої. «Культура» - це те, як ми називаємо ці неписані правила щодо того, як бути хорошим та корисним членом групи.

Професор Герт Хофстеде провів одне з найбільш всебічних досліджень типології культури, зокрема національної. Він визначає культуру як «колективне програмування розуму, що відрізняє членів однієї групи або категорії людей від інших» [12]. Проте природа культури як ореол існування людини є досить складною і багатоманітною. Тому інтернаціональну чи світову культуру варто усвідомлювати як рівноправне співіснування/сплетіння культур усіх народів. В ідейній площині таке співіснування має ґрунтуватися на основі взаємозбагачення різних національних культур та неприпустимості претензії на лідерство з боку окремої національної культури. Для цього потрібне визнання цивілізаційної (загальнолюдської) культури вищою за її різновиди через те, що вона їх об'єднує в єдине ціле та сприяє взаєморозумінню та дотриманню загальнолюдських цінностей. Звичайно, що в структурі такого культурного розмаїття, історично продиктованого співіснування різних народів, посилення культурної глобалізації, актуальним є питання щодо особливостей національних культур. Для кожної національної культури важливим питанням постає відстоювання своєї самобутності, самостійності й розвитку. Національна культура немислима без понять «етнос» та «нація». Зрозуміти, що об'єднує народ в єдине ціле, можна на основі історичного підходу, згідно з яким народ, тобто «етнос», - «стала група людей, що історично склалася, усвідомлює свою єдність та має спільні етнічно маркуючі ознаки» [4, с. 672]. Індивід усвідомлює себе нащадком попередніх поколінь, відчуває тяглість традиції, в його свідомості формується історична спадкоємність. Важливо зазначити, що поняття «народ-етнос» є не тільки біологічним, а й соціальним, оскільки базується на самосвідомості людей. Поняття «нація» в науковій літературі використовується в двох найбільш поширених значеннях - як політична спільнота та як етнокультурна спільнота.

По-перше, нація - це сукупність громадян держави, тобто це народ, який досяг певного рівня культурного розвитку й певного ступеня політичної організації. У такому розумінні нація - територіально-політична спільнота, синонім держави (у випадку багатьох західноєвропейських спільнот).

По-друге, нація - історично сформована стійка спільнота людей, для якої е характерна єдність економічного життя, мови, території, психологічних рис (національний характер, національна свідомість та ін.). У такому розумінні нація - соціально-історичне явище, яке виникає в період подолання феодальної роздробленості й зародження капіталізму, а держава як важливий чинник консолідації нації не є її обов'язковою ознакою (таке визначення притаманне й Україні, яка довгий період історії не мала єдиної держави і суспільне життя якої ґрунтувалося на культурній основі).

Власне, у зв'язку з такими двома векторами осмислення поняття «нація» можна зіставити і розуміння поняття «національний спорт», а також провести певні паралелі. «Національний спорт» можна визначити як за законом (державний підхід), так і за національно-культурними традиціями (культурно-історичний підхід). До того ж очевидним є те, що витоки усіх видів спорту є національними, тобто пов'язані з традиціями тої чи іншої культури (племені, етносу, нації). Тут можна згадати і культи, і ритуали, які згодом послуговували усталенню норм тіловиховання, а надалі - формуванню традиційних ігор та спорту. Також варто зауважити, що становлення більшості сучасних європейських націй пов'язане з переходом від феодальних відносин до буржуазних, у процесі чого формується національна самосвідомість.

Національна самосвідомість формується під час утворення національної держави (як це відбувалося в Західній Європі) або під час національно-визвольних рухів, коли керманичі суспільства звертаються до широких верств населення з ідеями національного визволення, національного єднання тощо (як це було, наприклад, в Україні).

Національна самосвідомість - це усвідомлення представниками нації себе єдиною цілісною спільнотою в системі національних відносин на основі сукупності національних цінностей, уявлень, традицій тощо. Очевидно, національна свідомість пов'язана з поняттям «спортивний націоналізм». До того ж «спортивний націоналізм залежить від індивідуальних та національних особливостей», - зазначає норвезький професор соціології Орнульф Зіппель [13, р. 43-61]. Тобто можна простежити певну кореляцію між особливостями національної культури та спортом. «Що таке фантастичне в цій пригоді - це те, як воно захопило всю націю. Це перетворюється на загальнонаціональний роман», - ось так <^иаігііап» описав спортивний успіх ісландської футбольної команди на Євро-2016. Види спорту об'єднують людей країни та забезпечують радість, гордість та навіть любов до країни.

Ще одним вагомим чинником є національна ідея, тобто збереження нашої культури та її традицій, підтримка інтелектуального та фізичного здоров'я й краси нації, що допоможе здобути чільне місце серед інших культур, зберегти та примножити історико-культурну скарбницю країни. Жодне з цих завдань не може обійтися без підтримки тіловиховної традиції, яка в різні епохи та в різних країнах відігравала та відіграє провідну роль. Далі постає питання співвідношення національного і загальнолюдського - це проблема єдності та розмаїття історії світової культури. Національна культура, принаймні, в сучасному її розумінні - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного, національно особливого. На етапі становлення націй в їхній культурі домінувало національно особливе. З подальшим розвитком людства поширюються і посилюються матеріальна та духовна взаємодія, взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя окремих націй в єдине світове ціле (традиція й інновація, глобалізація та її різноманітні прояви). Без цього людство не має майбутнього.

2. Національна культура і спорт: фізичне виховання, народні ігри, національний спорт. Якщо ми вже згадали про майбутнє, то варто зазначити, що на цьому культурно-історичному етапі має місце певне занепокоєння. Пов'язано це з сучасними тенденціями глобального розвитку, які впливають на національну пам'ять і втрату тяглості традицій. Більшість сучасної молоді не усвідомлює та не ідентифікує себе як частину народу чи національної культури, що своєю чергою не збігається з «інтересами нації». У такій ситуації суттєво допомогти має система освіти з відповідними навчальними курсами, які б виховували національно свідомих громадян України. Зокрема, таким курсом може і має стати «Національний спорт».

Для виховання патріотичної молоді потрібно максимально залучити її до скарбниці матеріальної і духовної культури свого народу. «Водночас важливою складовою частиною національно-патріотичного виховання є поширення інформації про досягнення наших співвітчизників та їх внесок у скарбницю світової цивілізації, зокрема у сферах освіти, науки, культури, мистецтва, спорту» [2]. Тому система освіти загалом і процес фізичного виховання зокрема мусять бути саме національними. Відповідно до історичного розвитку, ментальності нашого народу та буттєвих смислів його культури, сформувалися і втілені в практику елементи народного фізичного виховання. Вони містять цілий пласт набутого досвіду, видів рухової активності та методів їх втілення. «Оскільки народна фізична культура є складовою частиною національної культури, то цілісна культура народу не може бути повністю досліджена без визначення надбань нації у сфері фізичного виховання людини» [6, с. 38]. Звичайно, вправи, рухливі ігри та різноманітні змагання, які народ виформував та удосконалював протягом віків, мали чималу педагогічну значущість.

Відомий грузинський дослідник В. Елашвілі писав: «Немає у світі народу, в якого б не було своїх видів фізичних вправ і рухливих ігор, які становлять один з елементів культури та побуту» [10, с. 24]. Так було і в Київській Русі, в якій сформувалась певна система військово-фізичної підготовки населення. Наприклад, найважливішим вмінням для чоловіків княжого періоду було володіння різними видами зброї. І це недивно, адже наша культура зазнавала утисків інших країн. І. Крип'якевич засвідчує: «Молодий воївник мусів пізнати всякі роди зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, мусів навчитися кидати копям, стріляти э лука, володіти мечем і шаблею, рубати топором, їздити верхи конем, ходити на лови, веслувати, боротися рукопаш. Це були тодшт спорти й підготова до війни» [3, с. 37]. Не менш важливими елементами фізичного виховання в цей період залишались різноманітні народні рухливі ігри та забави. У них яскраво відображені національні традиції народу, а шанобливе ставлення до національної культури створює емоційну основу для розвитку патріотичних почуттів: любові та поваги до рідної землі, відданості Батьківщині. Тобто народні ігри можна розглядати як відображення національної культури. Недарма відомий український педагог Петро Франко зазначав, що «з перебігу гри можемо заключат також про характер і виробленне цілих народів. Гри виховують не лише молодіж, але й націю» [9, с. 192].

Невід'ємною, якщо не засадничою, ланкою розвитку національної української культури і тіловиховання як елемента, що зображує її традиції, є період національно-визвольної боротьби нашого народу за свою ідентичність. Саме період Козаччини є однією з основних героїчних сторінок історії нашої держави. Слушно ж писав П. Франко, що «руханка й забави, із яких розвинулися змаги (спорти), доповняються взаїмно» [9, с. 17]. Саме ігри, забави, руханки, танцювальне та бойове мистецтво козаків є фундаментом українських національних видів спорту, які ґрунтуються на українських культурних традиціях - рукопаш гопак, спас, хортинг та ін.

«Військово-патріотичне виховання сучасної української молоді на славетних традиціях Козаччини - важлива державна справа і маркер самодостатності нації. Крім того, готовність нації відстояти свою свободу та незалежність є важливою передумовою її існування та розвитку» [8, с. 250]. Тому згадаємо афоризм батька українського тіловиховання Івана Боберського: «Розвивай свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк» [7].

Висновки

Ретроспектива засадничих елементів українського тіловиховання, відомості про самобутність та оригінальність українських національних видів спорту в тісному зв'язку з поглибленим вивченням нашої історії мають зміцнити нашу країну, підкреслити значущість нашої культури та посилити патріотичні настрої серед населення, а особливо молоді.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Політика / Пер. О. Кислюка. Київ: Основи, 2000. 239 с.

2. Закон України «Про Стратегію національно-патріотичного виховання». 2019. иЯЬ: https://zakon.rada.gov.Ua/laws/show/286/2019#Text.

3. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.). 4-те вид., змін. і допов. Львів : Світ, 1992. VIII, 702 с.

4. Павленко Ю.В. Етнос. Енцикл. історії України: Т. 3: Е-Й. Редкол.: В. Смолій та ін. НАН Укр. Інст. Іст. Укр. Київ : В-во «Наук. думка», 2005. 672 с.

5. Поліщук Р.М. Національний спорт як навчальний курс та його світоглядно-філософське значення. Молодий вчений. 2020. № 4. С. 528-532.

6. Приступа Є. Нар. фіз. культ. укр. Льв.: Вид. ЛНУ ім. Франка, 1995. 253 с.

7. Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський - основоположник української тіловиховної і спортової традиції. Львів : ЛДУФК; Апріорі, 2017. 232 с.

8. Степико М.Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : монографія. Київ : НІСД, 2011. 336 с.

9. Франко П. Підруч. Швед. руханки : для народніх і середніх шкіл: на осн. підручника Л.Н. Тернгрена. Львів : Накладом Михайла Таранька, 1924. 351 с

10. Элашвили В.И. Традиции грузинской народной физической культуры и современность. Тбилиси : Мецинереба, 1973. 124 с.

11. Ehn B., (1988) “National Feel in Sport.”, Ethnologia Europaea 19 (1). Р. 57-66. doi: https://doi.org/10.16995/ee.1390

12. Hofstede Geert, Gert Jan Hofstede and Michael Minkov, Cultures and Organizations: Software of the Mind. Revised and expanded 3rd Edition. New York: McGraw-Hill USA, 2010. 550 p.

13. Seippel 0rnulf (2017) Sports and Nationalism in a Globalized World, International Journal of Sociology, 47:1, 43-61.

Abstract

National culture and sports

Rostyslav Polishchuk

Lviv State University of Physical Culture named after Ivan Boberskyj, Department of Olympic Education Kostiushka str, 11, 79000, Lviv, Ukraine

Key words: national culture, nation, national sport, sport, physical education.

Размещено на Allbest.ru