Підготовка туристів-спортсменів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підготовка туристів-спортсменів

1. Основні завдання, принципи і методи туристської підготовки

Туристська підготовка представляє собою процес формування системи знань, умінь, навичок (ЗУН), необхідних для заняття спортивним туризмом і вдосконалення у цьому виді спорту. За своєю суттю - це процес підвищення рівня підготовленості туристів до подолання природних перешкод в умовах спортивних туристських походів і змагань з туристського багатоборства.

Туристська підготовка може розглядатися як багаторічний процес спортивного вдосконалення (підготовка висококваліфікованого туриста) або порівняно короткочасний період передпохідної підготовки відповідно до періодизації тренувального процесу. Термін «підготовка туриста» частково співпадає з терміном «тренування туриста», проте є поняттям більш загальним, оскільки включає і тренування як основний засіб підготовки туриста, так і цілий ряд чинників, що його доповнюють. По суті, це педагогічний процес, в якому використовуються різні методи виховання та навчання, представлені на малюнках 1 і 2 (Бабанський Ю.К., 1983). Усі вказані методи використовуються в поєднанні, що забезпечує якість підготовки туристів-спортсменів. З методів виховання особливу увагу слід звернути на групу методів організації діяльності та формування досвіду. З методів навчання найважливіше значення мають методи організації навчально-пізнавальної діяльності. Але обидві групи вимагають певного осмислення для використання тренером-викладачем спортивного туризму. Наприклад, методи виховання, залишаючись загальнопедагогічними, відрізняються за змістом у різних видах виховання - фізичному, моральному, естетичному, трудовому, які повинні реалізовуватися в підготовці туристів. При підготовці туристів слід звернути увагу на те, що методи навчання за логікою передачі та сприйняття інформації повинні доповнювати один одного. Зокрема, технічна підготовка часто здійснюється в послідовності «від загального до окремого і від окремого до загального». Це пов'язано з необхідністю загальної демонстрації технічного прийому, подальшого розчленування технічного прийому для навчання по частинах і, нарешті, повного виконання технічного прийому з усуненням помилок.

Спортивний туризм розвиває і удосконалює необхідні людині фізичні якості - витривалість, швидкість, силу різних груп м'язів, спритність. Крім того, в туристських походах удосконалюються морально-вольові якості, такі, як сміливість, рішучість, дисциплінованість, колективізм, активність, воля та ін.

Усі ці якості повинні вироблятися і розвиватися в навчально-тренувальному процесі.

Досягнення високих спортивних результатів в туризмі можливе при вирішенні основних завдань навчально-тренувального процесу: забезпечення всебічного фізичного розвитку, виховання високих моральних якостей, оволодіння туристською технікою і тактикою, необхідними знаннями з основ теорії, методики та організації фізичного виховання та спортивного тренування, удосконалення спортивної майстерності.

Ці завдання треба вирішувати комплексно під час усіх навчально-тренувальних занять. Вони обов'язкові для усіх туристів-спортсменів при підготовці до змагань будь-якого масштабу, від новачків до майстрів спорту. Найкращі результати дають тренування, під час яких враховується фактичне засвоєння спортивних навичок при відповідному дозуванні тих або інших завдань, поставлених кваліфікованим тренером.

Для успішного здійснення навчально-тренувального процесу в системі фізичного виховання розроблено науково-методичну основу спортивних тренувань. Кожне тренування планується і здійснюється на принципах науковості, всебічності, свідомості й активності, повторності та систематичності, поступовості, доступності та колективності у поєднанні з індивідуалізацією, наочності та міцності. Перераховані принципи - взаємопов'язані, і лише застосування їх у нерозривній сукупності забезпечує високу ефективність навчально-тренувального процесу.

Принцип науковості означає обгрунтованість елементів тренування і усього тренувального циклу в цілому. Прикладом наукового підходу до навчання прийомам техніки страховки туристів є теоретичний розрахунок сили ривка і демонстрація його наслідків при різній техніці страховки.

Принцип всебічності - підвищення рівня всебічного розвитку - головної умови зростання високої працездатності. При всебічній підготовці у спортсмена виробляється безліч рухових навичок, які забезпечують розвиток фізичних якостей, необхідних для виконання спеціальних прийомів техніки та тактики туризму. Всебічна спортивна підготовка передбачає гармонійний фізичний розвиток і вдосконалення морально-вольових якостей. Фізична та технічна підготовки невід'ємні від розвитку морально-вольових якостей - це єдиний взаємообумовлений процес. Прикладом всебічного розвитку можуть служити відомі в туризмі спортсмени. Вони є майстрами з декількох видів спорту, призерами багатьох туристських та інших змагань. В той же час усебічний і гармонійний розвиток особливо потрібен новачкам. Тренування туристів-початківців не повинні мати вузькоспеціальний характер, оскільки для них найголовніше - отримати хорошу фізичну підготовку, і на її основі удосконалювати свою спортивну майстерність.

Принцип свідомості й активності - це розуміння цілей і завдань тренування, свідоме й активне використання засобів навчально-тренувального процесу туристів.

Якщо фізичні вправи і технічні прийоми виконуються туристами із захопленням, поміркованою активністю, розумінням користі від цього заняття, то засвоєння матеріалу буде глибшим. Уміння тренуватися самостійно й активно, з почуттям особистої відповідальності необхідне кожному туристові.

Принцип свідомості особливо важливий при виконанні прийомів, пов'язаних з технікою страховки. Наприклад, технічний прийом страховки мотузкою з використанням тертя через карабін або виступ не можна освоювати механічно, оскільки для виконання прийому потрібні різні кути охоплення мотузкою. Таких прийомів в туристській техніці багато, тому тут важлива роль принципу свідомості під час тренувань.

Під час тренувань усі туристи отримують завдання від тренера, проте контролювати дії, самостійно виявляти і виправляти свої помилки повинен навчитися кожен.

Принцип повторності та систематичності передбачає закріплення і розвиток отриманих знань в процесі регулярних тренувань упродовж тижня, місяця, року, багатьох років. Тренування при цьому повинні проводитися по системі: «від легкого до важкого», «від простого до складного», «від відомого до невідомого». Перерва в заняттях негативно позначається на спортивних результатах. Знижується працездатність і втрачаються набуті навички. Особливо швидко забуваються найбільш складні елементи техніки страховки і скелелазіння.

Тому в системі фізвиховання існує загальне правило підтвердження спортивних розрядів кожні два роки. Альпініст, що не здійснив впродовж двох років сходження відповідної категорії складності (найвищої у своєму розряді), розглядається таким, що втратив кваліфікацію на один розряд і не допускається до сходження без певного тренувального циклу.

Багато туристів, розуміючи необхідність регулярних занять, тренуються щодня або кілька разів у тиждень, тим самим виробляючи свою систему тренувань, хоча і не завжди оптимальну.

Функціональний стан організму можна розділити на три фази. Перша - втома з усіма властивими їй ознаками виражається у зниженій працездатності. Друга - відновлення працездатності організму до початкового рівня. Третя - підвищення працездатності до рівня, вищого за початковий. Тривалість кожної фази залежить від міри тренованості, інтенсивності та тривалості. Якщо наступні заняття співпадають з першою фазою, тобто з періодом втоми, то в організмі розвивається хронічна втома, так звана перевтома. Якщо наступні заняття співпадають з другою фазою, то перевтома виключається, але і не створюються передумови для підвищення працездатності. Найбільший ефект дають повторні заняття в третій фазі.

Педагогічні спостереження та експериментальні дослідження фізіологів дозволили рекомендувати більшості спортсменів третього та другого розрядів проводити 2-3 тренувальні заняття в тиждень тривалістю від 1,5 до 2,5 годин кожне. Спортсменам вищих розрядів - 4-6 раз у тиждень і приділяти триваліший час окремим заняттям. Тренувальне заняття з максимальними навантаженнями потрібно чергувати із заняттями з невеликим навантаженням, а також із туристичними походами різної складності. Проводити їх слід у кінці тижневого, місячного і тривалішого циклів тренувального процесу.

Принцип поступовості відображає науковий погляд на основні принципи життєдіяльності людини. І.П. Павлов підкреслював, що багато завдань, які спочатку здаються нездійсненними, врешті-решт при поступовості й обережності виявляються вирішеними задовільно.

Рівномірне зростання навантаження в період тренування, збільшення об'єму й інтенсивності роботи, що виконується, поступове ускладнення завдань і дій - усі ці положення грунтуються на принципі поступовості.

Органи та системи організму під час тренувань включаються в посилену роботу не відразу, тому на кожному занятті необхідно передбачати розминку. Увесь тренувальний процес повинен будуватися з урахуванням поступового підвищення навантажень. Це досягається за рахунок ступінчастого переходу від одного циклу занять до іншого.

У одному тренувальному циклі (тижневому, місячному або річному) зберігаються приблизно однакові рівні середньої інтенсивності та тривалості занять, а в наступному циклі вони збільшуються.

Принцип поступовості враховується не лише в процесі підготовки до змагань, але і під час них. Суддівська колегія змагань на кращий туристський похід враховує поступовий набір труднощів у подорожах. Так, команда туристів отримує штрафні бали за побудову маршруту, що розпочався з граничних технічних складнощів і фізичних навантажень.

Принцип доступності показує залежність системи тренувальних занять від підготовленості спорстменів. Він тісно пов'язаний з принципами систематичності та поступовості. Якщо будь-який прийом виконується більшістю туристів несвідомо, з грубими помилками, а деякими взагалі не виконується через труднощі, значить, цей прийом зараз недоступний. Важко, наприклад, опанувати стрибок в кішках з льодорубом через тріщину, якщо той, хто навчається ще не уміє ходити на кішках і здійснювати самостраховку льодорубом, а льодова тріщина його лякає.

Принцип колективності у поєднанні з індивідуалізацією дає найкращі результати в тренувальному процесі туристських команд. Туризм - колективний вид спорту, але команда складається з різних людей. Кожен спортсмен має свої особливості фізичного розвитку та технічної підготовленості, умови праці, відпочинку, харчування та ін. Врахування цих індивідуальних особливостей потрібне при колективних тренуваннях. Індивідуальні особливості виявляються на підставі співбесід, тестів і контрольних вправ на силу, швидкість, витривалість, техніку та ін. При побудові тренувального процесу і плануванні тренувань індивідуальні особливості членів команди слід враховувати шляхом певного дозування навантажень.

Принцип наочності полягає в тому, що тренер не лише пояснює, як виконати той або інший прийом, але і показує його виконання в цілому і по частинах сам або просить зробити це навченого цьому прийому туриста. З успіхом можна використати для наочності фотографічний матеріал і кінограми, відеосюжети, плакати і малюнки. Наочність підвищує якість і швидкість навчання, але не треба сліпо копіювати будь-який прийом.

Принцип наочності необхідно використовувати на усіх етапах тренувального процесу. На початку навчання - показ прийому, виконаного досконало; далі - показ прийому в тому вигляді, як його виконують туристи на тренуваннях; після виявлення і виправлення помилок - порівняльний аналіз різних особливостей виконання прийому. Усе це можна зробити за допомогою технічних засобів, проте сила прикладу має набагато більший вплив. Недостатньо досвідчений турист рівняється, передусім, на своїх добре підготовлених товаришів, в чому й заключається особливість колективних тренувань.

Принцип міцності визначає стійкість накопичених знань і рівня фізичної та технічної готовності. Психологи розрізняють 4 рівні засвоєння заданого матеріалу. Перший рівень (ознайомлення) характеризується умінням впізнавати вивчений об'єкт серед інших, вибирати його з сукупності об'єктів; другий рівень (репродукція) - умінням відтворювати вивчений матеріал, але не виходячи при цьому за рамки завчених відомостей; третій рівень (уміння) - умінням вирішувати практичні завдання з вивченого матеріалу, застосовувати відомі загальні методи в конкретних умовах; і, нарешті, четвертий рівень (творчість) характеризується умінням створювати нові підходи та методи вирішення проблем у своїй сфері діяльності.

Стійкість третього рівня - необхідна вимога до туристів-спортсменів. Четвертий рівень досягається спортивним вдосконаленням. Він свідчить про високу туристську майстерність.

Стійкість рівнів фізичної та технічної підготовленості досягається правильним плануванням і проведенням тренувань. При цьому треба враховувати усі названі принципи і «не засмічувати» тренування безліччю спеціальних вправ і прийомів. Не слід також приступати до вивчення нового прийому, доки не створена достатня основа для його засвоєння. Необхідно закріплювати й удосконалювати отримані навички в практиці туристських походів.

Методи тренування повинні забезпечувати виконання завдань навчально-тренувального процесу.

У процесі тренування туристи отримують певне навантаження. Це навантаження складається з об'єму й інтенсивності виконання вправ. Об'єм навантаження визначається кількістю вправ, що виконуються за одне тренування або тренувальний цикл. Його можна виразити в кілометрах (для циклічних вправ) або в годинах (для ациклічних вправ). Інтенсивність визначається швидкістю виконання певного об'єму навантаження.

У практиці спортивного туризму використовують різні методи виконання вправ.

Рівномірний метод характеризується певним рівнем інтенсивності навантаження, яке зберігається постійним в основній частині тренування. Він використовується упродовж усього тренувального процесу в основному для втягування організму в роботу після змагань і розвитку загальної витривалості в підготовчому періоді.

Змінний метод характеризується зміною рівня інтенсивності навантаження при виконанні безперервної роботи. Цей метод можна вважати універсальним, оскільки він надає широкі можливості для тренера і туристів, особливо при самостійних тренуваннях. Зміну навантаження проводять поступово, відповідно до самопочуття того, хто тренується. Тут можна використати «рваний» біг, або «фарт-лек», тобто змінні швидкості при бігу на довгі дистанції.

Контрольний метод пов'язаний із застосуванням в тренувальному циклі контрольних нормативів, що використовуються для визначення рівня підготовки і внесення змін до ходу подальших тренувань. Контроль проводиться з загальнофізичної та технічної підготовки.

Інтервальний метод застосовується для вирішення специфічних завдань, наприклад, розвитку максимальних можливостей серцево-судинної системи за короткий час. Метод полягає у багатократному чергуванні найвищих і найнижчих по інтенсивності навантажень з невеликим відпочинком після серії вправ і повторювань цієї серії.

Повторний метод полягає в повторних, зазвичай максимальних за інтенсивністю навантаженнях з відпочинком між ними. При цьому об'єм навантажень може бути різним.

Змагальний метод грунтується на використанні навантажень (типових для туристських змагань) в тренувальному процесі. При цьому бажано відтворювати специфічні умови змагання на тренуваннях і брати участь в достатньо великій кількості змагань.

Метод додаткового навантаження передбачає виконання вправ з додатковим навантаженням. У туризмі цей метод доцільно використовувати при вдосконаленні майстерності подолання природних перешкод, наприклад скель.

Метод виконання вправ до повної відмови характеризується високим рівнем навантаження. При цьому вправа виконується до граничного стану, при якому виконати вправу вже практично неможливо.

Ігровий метод грунтується на поєднанні різних ситуацій і відповідних самостійних дій. Метод стимулює прояв активності, рухової творчості, спритності; відрізняється емоційністю і комплексним характером фізичної і розумової діяльності. При усіх перевагах цього методу слід враховувати і його недоліки: неможливість дозування індивідуальних навантажень для розвитку тих або інших якостей туристів. Метод слід застосовувати переважно в перехідному періоді при відновленні сил і в підготовчому періоді у поєднанні з іншими методами для розвитку координації рухів і швидкості.

Коловий метод полягає у виконанні спеціально підібраних комплексних вправ, в їх чергуванні з метою розвитку різних груп м'язів і спортивних якостей. Під час тренувань туристів цей метод має бути переважаючим, оскільки дозволяє найефективніше використовувати переваги кожного методу виконання вправ у певному поєднанні. При коловому методі тренування вправи чергуються, технічні прийоми замінюються грою. У разі правильно підібраного чергування вправ досягається висока інтенсивність навантаження при порівняно невеликій втомі, що дає можливість збільшити об'єм тренувальних навантажень.

2. Зміст туристської підготовки

Розглянемо зміст туристської підготовки на основі виділення її основних видів.

Загальнотуристська підготовка - формування знань, умінь і навичок з наступних основних розділів:

- охорона довкілля і суспільно корисна робота в туристських походах;

- зміст, організація і проведення туристських зльотів і змагань;

- система підготовки кадрів у спортивному туризмі;

- соціально-економічні, організаційні, програмно-нормативні і науково - методичні основи розвитку спортивного туризму;

- типологія, історія і географія туризму;

- сучасний стан і перспективи розвитку туризму;

- краєзнавство й інші, загальні для усіх видів туризму розділи.

У загальнотуристській підготовці переважає теоретична підготовка з усіх вказаних розділів. Вона спрямована в основному на формування знань туристів. Окремі її розділи, пов'язані з охороною довкілля, краєзнавством, проведенням туристських зльотів і змагань, передбачають формування умінь і навичок туристів у конкретних умовах. Такі розділи загальнотуристської підготовки вимагають практичних занять в аудиторіях або природних умовах. Кількість годин теоретичних і практичних занять і розподіл їх по періодах підготовки залежать в основному від рівня кваліфікації студентів і частково від виду туризму. Малі об'єми загальнотуристської підготовки новачків з ряду розділів частково компенсуються в процесі багаторічної підготовки, підвищуючи інтелектуальний потенціал тих, хто займається спортивним туризмом.

Спеціальна туристська підготовка - формування специфічних для кожного виду туризму знань, умінь і навичок з наступних основних розділів:

· організація спортивного туристського походу (організаційна підготовка);

· топографія туризму (топографічна підготовка);

· техніка спортивного туризму (технічна підготовка);

· тактика спортивного туризму (тактична підготовка);

· психологія спортивного туризму (психологічна підготовка);

· забезпечення безпеки (підготовка із забезпечення безпеки).

Основу спеціальної туристської підготовки складає формування практичних умінь і навичок з указаних розділів підготовки зі значним акцентом на вид туризму. У спеціальній туристській підготовці теорія і практика взаємопов'язані. У зазначених розділах підготовки є загальні та специфічні питання для кожного виду спортивного туризму. У процесі формування знань, умінь і навичок зі спеціальної туристської підготовки спочатку розглядаються найпростіші загальні питання, і далі - специфічні для кожного виду туризму.

Наприклад, топографічна підготовка, пов'язана з умінням «читати карту», передує підготовці з техніки орієнтування на місцевості за допомогою карти і компаса. У технічній підготовці туриста техніка встановлення намету передуватиме техніці облаштування притулків у лижному туризмі. Набір знань, умінь і навичок зі спеціальної туристської підготовки диференціюється залежно від спеціалізації та кваліфікації туристів. Практично неможливо бути фахівцем з усіх видів туризму. Наприклад, взимку - лижний туризм, влітку - пішохідний. В той же час на початковому етапі підготовки доцільно випробувати багато видів туризму для усвідомленого вибору спортивної спеціалізації.

Організаційна підготовка включає: визначення цілей і завдань туристського походу; комплектування груп і розподіл обов'язків; розробку маршруту по днях, визначення контрольних пунктів і термінів їх проходження від початку до кінця маршруту; підготовку особистого та групового спорядження; підготовку продуктів харчування; підготовку маршрутної документації; вирішення інших організаційних завдань (фінансування, зв'язок, транспорт та ін.).

В організаційній підготовці специфіка виду туризму проявляється значно більшою мірою, ніж у загальнотуристській. Великий об'єм практичних занять в аудиторних умовах тісно пов'язаний з характером туристського маршруту. Загальна закономірність цієї підготовки: чим складніший маршрут, тим більше часу та уваги він вимагає з усього комплексу організаційної підготовки.

Топографічна підготовка передбачає формування знань, умінь і навичок з елементів топографії, необхідних в умовах організації і проведення туристських походів і змагань. Передусім, до цих елементів відносяться основні поняття: про карти, що використовуються в туризмі, схеми, кроки; про умовні позначення місцевості; про масштабні і позамасштабні зображення місцевості; про прості виміри відстаней, напрямів, висот місцевості; про прості прилади, інструменти та підручні засоби, що використовуються в туристській практичній топографії.

Технічна підготовка включає: підготовку з техніки подолання природних перешкод, техніки страховки, техніки бівуачних робіт, рятувальних робіт, підготовку з техніки орієнтування на місцевості.

Технічна підготовка є основою підготовки туристів-спортсменів і диференціюється за видами туризму. Вона включає і теорію, і практику, але основний об'єм навантаження складають практичні заняття в природних умовах. Технічна підготовка взаємопов'язана з тактичною підготовкою і підготовкою із забезпечення безпеки, проте самі технічні прийоми в процесі підготовки туристів-спортсменів можна виділити в окремі групи за змістом і видами туризму. У навчанні туристів-початківців технічна підготовка займає порівняно невеликий об'єм годин, але з підвищенням рівня кваліфікації навантаження значно збільшуються. При цьому велика їх частина реалізується в умовах складних туристських походів.

Технічна підготовка буває індивідуальною та груповою. Перша спрямована на опанування туристом індивідуальних технічних прийомів. Друга - на взаємодію туристів при виконанні групових технічних завдань.

Тактична підготовка має за мету формування цілеспрямованих індивідуальних або групових дій туристів, що дозволяють оптимізувати рішення різних туристських завдань. Індивідуальна тактична підготовка переслідує мету навчити туриста:

· розподіляти свої сили на певній ділянці шляху і в цілому на маршруті;

· раціонально відпочивати на привалах;

· вибирати оптимальний шлях руху;

· вибирати оптимальну техніку подолання природних перешкод, орієнтування на місцевості, страховки, пошукових і рятувальних робіт, бівуачну техніку;

· вирішувати різноманітні ситуаційні завдання індивідуального характеру, пов'язані з особистими та груповими інтересами.

Групова тактична підготовка спрямована на оптимальне розв'язання ситуаційних завдань групового характеру. Ці завдання розв'язуються в передпохідний, похідний і післяпохідний періоди. У передпохідному періоді потрібна оптимізація багатьох елементів організаційної підготовки: вибір різних варіантів основного, запасного і аварійного варіантів маршруту; вибір варіантів матеріально-технічного забезпечення, комплектування групи та розподілу обов'язків; вибір варіантів забезпечення безпеки групи, засобів зв'язку та ін.

Тактична підготовка тісно пов'язана з іншими видами підготовки, але її основою є технічна підготовка, тому в літературі досить часто зустрічається термін «техніко-тактична підготовка». Технічна підготовка багато в чому визначає тактику групи.

Психологічна підготовка включає формування знань з основ психології туриста-спортсмена і виховання його особистих морально-вольових і психічних якостей. Тут використовуються методи громадянського, морального, трудового та естетичного виховання, а також спеціальні методи, засоби і прийоми розвитку і вдосконалення спеціальних психічних якостей туриста. Психологічну підготовку туриста прийнято ділити на дві складові: загальну і спеціальну.

Загальна психологічна підготовка спрямована на формування необхідних морально-вольових і психічних якостей туриста. Спеціальна (підготовка до подолання конкретних природних перешкод) у кожному конкретному випадку включає: певну установку на подолання перешкод (безпека, швидкість та ін.); мотивацію дій; усвідомлення складності перешкоди і можливості її подолання; формування впевненості у своїх силах і можливостях для вирішення поставлених завдань; подолання негативних емоцій, викликаних майбутніми діями; створення стану психологічної готовності до максимальної вольової і фізичної напруги та до тісної взаємодії з іншими учасниками групи.

Громадянське виховання формує соціальну активність особистості туриста і групи в цілому. Ця активність проявляється в суспільно корисній роботі туристів, охороні довкілля, краєзнавстві та інших видах діяльності.

Моральне виховання туриста є основою формування свідомості і найважливіших моральних якостей особистості. Для спортивного туризму однією з найважливіших якостей є колективізм, у тому числі почуття обов'язку та відповідальності, товариській взаємодопомозі, вимогливості до інших і до себе в інтересах колективу, дисциплінованість.

Трудове виховання спрямоване на забезпечення життєдіяльності в умовах туристських походів, воно пов'язане з формуванням певних умінь і навичок: господарських робіт на бівуаці, приготування їжі, ремонтних робіт особистого і групового спорядження, цілого комплексу робіт із самообслуговування і побутової праці в природних умовах.

Естетичне виховання в туризмі грунтується на реальних можливостях естетичного розвитку людини під впливом природного середовища.

Виховання вольових якостей туристів здійснюється в процесі передпохідних тренувань і в похідних умовах. До основних вольових якостей, які потрібні туристам, відносяться: цілеспрямованість, сміливість, рішучість, наполегливість, ініціативність, витримка і терпіння.

Цілеспрямованість - головна вольова властивість, що визначає напрям і рівень розвитку особистості. У процесі виховання цілеспрямованості необхідно ставити перед туристами доступні цілі та домагатися їх досягнення. У спортивному туризмі такою метою може бути успішне проведення туристського походу в заздалегідь вибраному районі або успішний виступ на змаганнях з туристського багатоборства. І те, й інше має супроводжуватися підвищенням спортивної майстерності.

Сміливість - уміння протистояти страху і діяти в небезпечних ситуаціях з певним забезпеченням безпеки. Багато технічних прийомів у туризмі, що відносяться до подолання природних перешкод, вимагають сміливості та виховують її у процесі їх виконання.

Рішучість - уміння досить швидко і обгрунтовано приймати рішення і приступати до їх здійснення в умовах багатоваріантності і неоднозначності наслідків того або іншого рішення. Особливо часто вимагається проявляти рішучість керівникові туристської групи при виборі варіантів шляху.

Наполегливість - уміння постійно прагнути до досягнення мети, незважаючи на певні труднощі та невдачі. Наполегливість туристів проявляється в регулярних заняттях туризмом у будь-яких умовах зовнішнього середовища.

Ініціативність - уміння за власною ініціативою виконувати певні дії, спрямовані на розв'язання особистих і загальних проблем. Особливо важливою ініціативність є при вирішенні завдань безпеки та інших ситуаційних завдань у туризмі.

Витримка - уміння не поспішати з діями, висновками, проявами почуттів, що заважають здійсненню прийнятого рішення; не піддаватися впливу осіб, що проявляють невпевненість, легкодухість, боягузтво, і тому подібне. У туризмі здійснення навіть невірного рішення у виборі шляху часто прийнятніше за зміну рішення у пошуках вірного варіанту шляху, якщо це не пов'язано з безпекою.

Терпіння - уміння у важких умовах протистояти втомі, негативним емоціям, певний час витримувати порівняно високі навантаження, використовуючи додаткові вольові зусилля. У туризмі важкий рюкзак і багато кілометрів шляху - основні випробування, так само, як у стайєра - марафонська дистанція.

У вихованні особистісних якостей туриста використовуються загальновідомі методи формування свідомості особистості (лекції, бесіди, метод прикладу та ін.); методи організації діяльності і формування досвіду поведінки (педагогічні вимоги та завдання, різноманітні вправи, створення виховних ситуацій та ін.); методи стимулювання (змагання, заохочення, покарання та ін.).

В цілому, психологічна підготовка туриста грунтується на розв'язанні різноманітних психологічних завдань, теоретичних і практичних, в спеціально створених і природних ситуаціях, що дійсно існують у спортивному туризмі.

Підготовка із забезпечення безпеки як частина спеціальної туристської підготовки включає формування знань про об'єктивні та суб'єктивні небезпеки занять спортивним туризмом, знання форм і методів медичного забезпечення занять туризмом, умінь і навичок надання першої долікарської допомоги потерпілому.

У підготовку із забезпечення безпеки входять:

- аналіз аварійних ситуацій в обраному виді туризму та районі спортивних походів і подорожей;

- розв'язання ситуаційних завдань забезпечення безпеки в умовах спортивних туристських походів і змагань;

- знання засобів далекого і ближнього радіозв'язку;

- уміння користуватися різними засобами аварійної сигналізації;

- уміння використовувати спеціальні та підручні засоби пошуково-рятувальних і транспортувальних робіт, що використовуються в туризмі;

- знання правил контролю і самоконтролю туристів; знання правил забезпечення безпеки й уміння їх використовувати в реальних умовах походів і змагань.

Підготовка із забезпечення безпеки взаємопов'язана з багатьма видами підготовки, і особливо з технікою страховки і технікою пошуково-рятувальних робіт, але має ширший і комплексний зміст, спрямований на забезпечення безпеки спортивних туристських походів і змагань. Підготовка із забезпечення безпеки має як загальні, так і специфічні для кожного виду туризму питання.

Інтегральна підготовка акумулює в собі практично усі питання спеціальної і частково загальної туристської підготовки. Вона є реалізацією усіх видів підготовки в реальних умовах спортивних походів і змагань (як основних, так і тренувальних) у багаторічному та річному циклах підготовки туристів-спортсменів. Від інших видів інтегральна підготовка відрізняється певною цілісністю вирішуваних завдань з організації і проведенню спортивних туристських походів і змагань. Об'єми інтегральної підготовки (у годинах) підвищуються зі зростанням кваліфікації туристів і у ряді випадків можуть значною мірою витіснити інші види підготовки. Інтенсивність інтегральної підготовки (по потужності навантаження) зазвичай близька до підготовки до змагань, хоча для вирішення певних тренувальних завдань вона може бути підвищеною або зниженою. Інтегральна підготовка в спортивному туризмі є основним засобом підвищення спортивної майстерності. Відомий у минулому рекордсмен світу, фінський стайєр П. Нурмі казав: «Для того, щоб бігати, потрібно бігати і бігати». Перефразовуючи його слова, можна сказати туристам: «Щоб ходити в спортивні туристські походи, потрібно ходити і ходити в туристські походи».

У практиці спортивного туризму інтегральна підготовка часто ототожнюється з набором певної кількості проведених походів і подорожей для виконання класифікаційних нормативів. У такому разі мінімальні об'єми інтегральної підготовки в годинах можна представити як нормативні витрати часу на здійснення спортивних походів і подорожей певної категорії складності. Наприклад, для походів I-VI к.с. можна вважати, що нормативними витратами є 60, 80, 100, 130, 160, 200 годин відповідно.

Максимальні об'єми інтегральної підготовки можна орієнтовно представити відповідно до обмеження класифікаційних нормативів заліків походів. Наприклад, не більше чотирьох походів у календарному році, у тому числі не більше трьох походів IV-VI к.с., з яких не більше двох - VI к.с. У такому разі максимальні об'єми інтегральної підготовки висококваліфікованих спортсменів можуть складати близько 560 годин. Для туристів-початківців (при послідовному наборі участі в походах I-IV к.с.) максимальний об'єм інтегральної підготовки може складати близько 370 годин. У спортивному туризмі відомі випадки, коли самостійне заняття туризмом практично зводиться до організації і проведення походів різної складності. У такому випадку, усвідомлено чи ні, відбувається підміна багатокомпонентної системи туристської підготовки однією інтегральною підготовкою. У багаторічному циклі такої підготовки можливе зростання спортивних результатів, але ефективність такого зростання з точки зору якості спортивних досягнень і рівня безпеки залишається, як правило, на низькому рівні. Проте сам факт такого підходу до підготовки туристів показує великі можливості інтегральної підготовки, яку недооцінювати просто не можна.

Фізична підготовка повинна забезпечити:

· загальну фізичну підготовленість;

· спеціальну фізичну підготовленість залежно від способу пересування і перешкод, які потрібно подолати;

· гартування організму - його опірність захворюванням при охолодженні, перегріванні, підвищеній вологості або сухості повітря, браку кисню тощо.

Загальна фізична підготовка служить основою спеціальної підготовки. Без підтримки її на високому рівні неможливо добитися успіхів у засвоєнні і вдосконаленні техніки різних видів туризму. У процесі загальної фізичної підготовки важливо всебічно розвивати основні фізичні якості, необхідні туристам будь-якої спеціалізації: загальну витривалість, силу, гнучкість тіла, швидкість рухів і спритність. Якщо одна з якостей відстає в розвитку, слід додатково застосовувати засоби, що сприятливо впливають на неї. Загальна фізична підготовка особливо важлива на початкових етапах заняття туризмом і в підготовчий період.

Спеціальна фізична підготовка забезпечує оволодіння специфічними навичками, необхідними для будь-якого певного виду туризму, оскільки вона орієнтована на розвиток спеціальних фізичних здібностей. Наприклад, для туристів: велосипедистів, лижників, піших особливо важлива спеціальна витривалість і сила ніг, для туристів, що займаються водними видами, особливе значення мають спеціальна витривалість і сила рук. Здатність до координації рухів, збереження статичної та динамічної рівноваг потрібні усім туристам, але особливо важливими та специфічними є ці якості в гірському туризмі, оскільки саме вони частенько визначають рівень техніки подолання природних перешкод у горах.

Особливе значення у спеціальній фізичній підготовці має розвиток здібностей пересування з рюкзаком і подолання природних перешкод з вантажем. Розвиток спеціальної витривалості для кожного виду туризму має свою особливість. Наприклад, у гірському туризмі спеціальну витривалість зв'язують з виконанням великого об'єму фізичного навантаження помірної потужності в умовах високогір'я з пониженим вмістом кисню в повітрі. У спортивному орієнтуванні потрібна спеціальна витривалість у кросовому бігу досить високої швидкості по пересіченій місцевості. У спеціальній фізичній підготовці туристів необхідно звернути увагу на розвиток спеціальної здатності переходити з одного виду навантаження на інший і раціонально витрачати сили.

3. Техніка спортивного туризму

турист фізичній спортсмен

Основні поняття

Техніка туризму - багатогранне поняття. У найкоротшому визначенні - це сукупність технічних прийомів і засобів, що використовуються для вирішення туристських завдань. Технічний прийом - одна або декілька взаємозв'язаних дій з використанням або без використання технічних засобів. До технічних засобів належить особисте або групове туристське спорядження спеціального технічного призначення.

Техніка туризму поділяється за видами туризму. У кожному виді туризму використовуються свої певні сукупності технічних прийомів і технічних засобів, які формують відмінні ознаки техніки цього виду туризму (мал. 4). Наприклад, техніка подолання природних перешкод, техніка страховки, техніка орієнтування на місцевості, техніка бівуачних робіт і техніка рятувальних робіт.

Елементи техніки ряду видів туризму, взаємно переплітаючись, утворюють загальні основи техніки туризму в цілому. Практично одинаковою технікою користуються в пішохідному і гірському туризмі.

Для створення основ класифікації техніки подолання природних перешкод необхідно визначити поняття ТППП. Коротко кажучи, це процес, що складається з цілеспрямованих взаємозв'язаних дій - технічних прийомів, результатом яких є оптимальні витрати сил і часу на подолання природного рельєфу місцевості. Відповідно до визначення ТППП розрізняється за типами природного рельєфу, наприклад, техніка подолання гірського рельєфу (ТПГР) і техніка подолання пересіченого рівнинного рельєфу (ТППРР). В даному випадку у нас є типи рельєфу і відповідно типи техніки.

Будь-який рельєф місцевості є різноманітним, відповідно різноманітною є і техніка його подолання. Можна вести мову про макрорельєф, мікрорельєф і ландшафт місцевості. Тому в ТПГР виділяється техніка подолання: трав'янистих схилів, осипів, сніжно-льодового рельєфу, скельного рельєфу, гірських річок тощо. Загальноприйняті короткі назви: для техніки подолання скельного рельєфу - техніка скелелазіння; для техніки подолання гірських рік - техніка переправ. У ТППРР можна виділити техніку подолання: боліт, лісів, пустель і т.д. У цьому випадку ми маємо справу з видами техніки, що відповідають макрорельєфу і різновидам місцевості згідно ландшафту.

Види техніки розрізняються також відповідно до особливостей рельєфу (мікроформ) і ландшафту. Наприклад, можна вести мову про різні техніки подолання дрібних або грубих осипів. Також різними є техніки подолання скельних стін, карнизів, камінів, але вони відносяться до одного виду - скельної техніки (скелелазіння). Усі вони складаються з технічних елементів і прийомів, наприклад, зачепів, упорів, закріплення рук і ніг у тріщинах (у техніці подолання скельних стін).

Долаючи природні перешкоди, людина в певних випадках повинна мати надійні гарантії безпеки. При цьому використовується техніка страховки (мал. 6).

Страховка є процесом забезпечення безпеки при подоланні небезпечних ділянок маршруту. При правильному виборі засобів і хорошій техніці страховки небезпека подолання природних перешкод зводиться до нуля, незалежно від їх технічної складності. Уявлення про те, що дуже важкі ділянки шляху - небезпечні, а легкі - безпечні - не лише невірне, але й саме по собі призводить до небезпеки. Наприклад, рух по дуже крутій, загладженій ділянці скель траверсом невисоко над землею - важкий, але безпечний, а рух по стежці поряд із обривом - не важкий, але небезпечний і вимагає страховки. Слід запам'ятати, що страхувати необхідно в усіх випадках, коли самостраховка малоймовірна або неможлива, а зрив може призвести до важких наслідків.

Страховка поділяється на типи - масова (групова), взаємна, самостраховка, кожен з яких здійснюється за допомогою засобів страховки. Основним із них є мотузка. Без допомоги засобів страховки здійснюється гімнастична страховка. Масова страховка із застосуванням мотузки (тросу) найчастіше здійснюється у вигляді перил і тому називається перильною. Її застосовують при русі груп. Технічне виконання такої страховки повинне забезпечувати утримання туриста при зриві за рахунок зависання на заздалегідь натягнутій на цій ділянці маршруту перильній мотузці. Перила можуть бути вертикальними, горизонтальними, похилими і використовуються для підтримки рівноваги та прискорення руху. При необхідності фіксація того, хто зірвався на перилах здійснюється карабіном або петлею від обв'язки зі схоплюючим вузлом або спеціальним затискувачем.

При закріпленні перил на гаках їх не слід туго натягувати і допускати велику відстань між точками кріплення, оскільки утворюється невигідне співвідношення сили ваги і напруги в мотузці, що може легко призвести до виривання гаків.

Наприклад, при довжині перильної мотузки 30 м, вазі того, хто зірвався з рюкзаком 100 кг і провисанні 1 м при простому зависанні на перилах без будь-якого динамічного ривка, натяг мотузки складе близько 1500 кг. Провисання мотузки, зменшене в 2 рази за рахунок тугішого натягування її за допомогою поліспасту, призводить до зростання натягу мотузки до 3000 кг. З цієї причини неприпустимо знаходження двох людей одночасно на горизонтальних перилах між точками закріплення, оскільки при зриві одного другий також втрачає рівновагу, а падіння двох різко збільшує вірогідність виривання гаків або руйнування мотузки.

Взаємну страховку застосовують при страховці партнера. Вона складається з виконання окремих прийомів (елементів) страховки в різних комбінаціях. Технічне виконання повинне забезпечувати оптимальну силу тертя для затримання падіння того, хто зірвався. Види взаємної страховки за допомогою мотузки різноманітні. Взаємна страховка може бути одночасною, коли страховка і пересування усіх учасників здійснюється без зупинки; чи поперемінною, коли той, хто страхує, припиняє рух і здійснює страховку партнера, що долає небезпечну ділянку.

Страховка може бути верхньою, коли, мотузка, що страхує, «підходить» до людини, яку страхують, згори, забезпечуючи затримання при її зриві без динамічного ривка. Нижня страховка, що йде знизу, не може забезпечити такого затримання і практично завжди, через динамічний ривок, при падінні того, кого страхують, вимагає «протравлення» мотузки для зниження сили ривка.

Поперемінна страховка розрізняється за способом виконання:

· страховка через плече,

· страховка через поперек,

· страховка через пасок-карабін,

· страховка через гак (петлю) - карабін,

· страховка через виступ тертя,

· страховка з використанням технічних засобів (гальмівних пристроїв),

· комбінована страховка.

Техніка бівуачних робіт - це складний комплекс прийомів і засобів, результатом якого є організація бівуака. Бівуак - табір, розташування для ночівлі або відпочинку за межами населеного пункту. Види і форми бівуаків - різноманітні (мал. 7). Вони визначаються, наприклад, рельєфом місцевості. На рівнині бівуаки, як правило, комфортабельніші. Зручними місцями для них є лісові поляни, береги річок і озер тощо. На гірському рельєфі бівуаки при необхідності встановлюються в дуже незручних місцях: на осипах, скелях, льодовиках. У будь-якому випадку бівуак має бути у безпечному і порівняно зручному місці, що передбачає наявність води, захист від вітру, паливо для вогнища. Існують певні особливості в техніці бівуачних робіт залежно від пори року (зима, літо), від цілей установки бівуака: для довготривалого базового табору, групового короткочасного відпочинку або ночівлі, індивідуального укриття. Бівуаки розрізняються також за видом технічних засобів, що використовуються для їх облаштування: в наметах, куренях, снігових хатинах, снігових печерах, укриттях. Форми бівуаків визначаються багатьма чинниками, основними з яких є конструктивні особливості бівуаків, їхні масштабні та тимчасові характеристики (базовий табір, індивідуальне укриття, печера з одним або двома виходами тощо).

Основними розділами техніки бівуачних робіт є облаштування місць ночівлі та розпалювання вогнища.

Туристські вогнища розрізняються за метою їх розпалювання за наступними видами: сигнальні, святкові, для приготування їжі, для зігрівання людей і сушки одягу. Вогнища можуть бути у формі куреня, колодязя, зірочки або з двох-трьох сухих колод (тайгові), що лежать поруч. Тайгові туристські вогнища тривалого горіння дають багато жару без великого вогню і часто використовуються для зігрівання людей і сушки одягу.

Для приготування їжі використовуються невеликі вогнища, часто у формі колодязя. Святкові вогнища, зазвичай у формі куреня або зірочки, відрізняються великими розмірами споруди і полум'я. Сигнальні вогнища можуть бути такими, що добре горять або димлять залежно від умов сигналізації. Такі вогнища відносяться до спеціальних, і в туризмі використовуються рідко.

Техніка рятувальних робіт - це сукупність технічних прийомів і засобів, які використовуються для пошукових і транспортувальних робіт у аварійних ситуаціях спортивних туристських походів.

Рятувальні роботи можуть проводитися з використанням спеціальних засобів виявлення і транспортування потерпілих і за допомогою підручних засобів. У спортивному туризмі рятувальні роботи, як правило, проводяться підручними засобами. Техніка рятувальних робіт підручними засобами є різною залежно від рельєфу місцевості. На простому рельєфі використовуються: транспортування «на собі» (на руках, плечах, в рюкзаку, на бухті мотузки), на ношах, на волоках і інших саморобних засобах. На складному рельєфі транспортування потерпілого здійснюється з обов'язковою страховкою його й особи, що супроводжує за допомогою мотузки. При цьому використовуються різні види техніки транспортування потерпілого: спуск, підйом, траверс, навісна переправа. Має особливості підйом потерпілого по скельній стіні і з льодової тріщини. Загальними для усіх видів транспортування потерпілого є: страховка, забезпечення відповідного положення потерпілого залежно від характеру травми, максимальна обережність і швидкість, правильне використання прийомів першої долікарської допомоги потерпілому.

Техніка орієнтування на місцевості - це комплекс технічних прийомів і засобів, що забезпечують визначення свого місцезнаходження відносно сторін горизонту і навколишніх об'єктів місцевості, напряму руху і відстаней (мал. 9).

В умовах спортивних туристських походів необхідно уміти орієнтуватися не лише в просторі, але і в часі, а також у різноманітних станах погоди.

Розрізняють техніку орієнтування з допомогою і без допомоги карти і компаса. Орієнтування в просторі без допомоги карти і компаса включає визначення сторін горизонту за: сонцем, місяцем, зірками, рослинами і тваринами, рельєфом місцевості, грунтами, вітром, снігом, різними будівлями. Визначення відстаней на місцевості без допомоги карти проводиться на підставі окомірної зйомки і шляхом найпростіших геометричних вимірів на місцевості: кроками, за видимими деталями предмета, за кутовими величинами предметів. Для визначення відстаней можна використати відомі величини: швидкість поширення звуку і світла, швидкість пересування на різному рельєфі.

Орієнтуватися в просторі за допомогою карти і компаса можна за площинними орієнтирами (озеро, болото, лісова поляна, обгороджена ділянка місцевості тощо), лінійними орієнтирами (дорога, річка, просіка тощо), точковими орієнтирами (міст, джерело, перетин доріг тощо). Площинні та лінійні орієнтири використовуються як обмежувальні при русі і для приблизного визначення свого місцезнаходження. Для точнішого орієнтування використовують точкові орієнтири, позначені на карті у вигляді умовних позначень, відстані визначають за масштабом карти і використовують азимут. Орієнтуватися в часі можна за сонцем і місяцем, за сузір'ям «Велика Ведмедиця», за птахами та квітами.

Техніка переправ - це комплекс технічних прийомів і засобів, що забезпечують подолання водних перешкод річкового типу (мал. 10). Можна виділити переправи над водою і по воді. Над водою переправи організовують по камінню, по колоді і за допомогою навісних мотузкових переправ. По воді переправляються за допомогою різних плавзасобів, уплав і вбрід. З плавзасобів використовуються човни, плоти й інші підручні засоби, включаючи надувні і ті, що просто плавають. Убрід переправляються індивідуально і групою. Широко використовуються індивідуальна переправа з жердиною, групою в шеренгу (армійський спосіб) і групою в коло (таджицький спосіб). При цьому використовуються усі види страховки, що забезпечують безпеку: при переправі по колоді - перила, при переправі з жердиною - взаємна страховка мотузкою і самостраховка за допомогою жердини, яка служить додатковою точкою опори.

Техніка подолання природних перешкод - різноманітна, як різноманітні і самі перешкоди; крім того, ТППП залежить від засобів, які застосовуються. Наприклад, техніка подолання природних перешкод при сплавах по річках на байдарках, каное, плотах, човнах і катамаранах є різною. При цьому можна виділити і техніку керування плавзасобами, і техніку веслування, і техніку проходження власне природних перешкод: спусків, водяних валів, ям-бочок, шивер і порогів, водоспадів, прижимів й інших перешкод. Ту ж різноманітність техніки можна зустріти в усіх видах спортивного туризму. У лижному туризмі, наприклад, до розглянутих типів, видів і форм техніки додадуться техніка підйому на лижах по схилу (драбинкою, ялинкою, напівялинкою) і техніка спуску на лижах з гальмуванням лижами (плуг, напівплуг та ін.). Техніка подолання природних перешкод у лижному туризмі відрізняється від техніки подолання тих же перешкод у пішохідному туризмі передусім різними засобами пересування.

Техніка бівуачних робіт в лижному туризмі відрізняється від техніки бівуачних робіт у пішохідному туризмі передусім через необхідність встановлювати бівуак у лижному поході на снігу, включаючи риття снігових печер і спорудження тимчасового житла зі снігу і лиж.