Туристична політика держав за умов економічної глобалізації туристичної індустрії

Размещено на http://www.allbest.ru

ТУРИСТИЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВ ЗА УМОВ ЕКОНОМІЧНОЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТУРИСТИЧНОЇ ІНДУСТРІЇ

Міжнародна конкуренція, національні інтереси й специфіка індустрії - це основні причини, які вимагають участі державних органів в управлінні туріндустрією. Еволюція принципів розвитку туризму від кількісних показників до якісних дозволяє визначити основні проблеми, які необхідно враховувати при розробці основних напрямків державної політики. Для сфери сучасного туризму характерна роздробленість на рівні державних органів управління, що суттєво ускладнює поєднання різних складових туристичної політики. У деяких випадках вирішити частину проблеми допомогло створення координаційного органу. Однак за такої стратегії відповідальність за сферу туризму перекладається на тих, хто її все ще погано знає. "Управляти" припускає "передбачати", тому держава повинна мати довгострокову стратегію. Держава в управлінні туріндустрією повинна йти шляхом передання суб'єктам туристичної індустрії знань, які допоможуть їм розробляти власну стратегію інвестицій і комунікацій. Удосконалюючи ці знання туризм відіграватиме дедалі важливішу роль в обговоренні важливих питань свого існування і зміцнить свої позиції. Наприклад, частка туризму, як уже зазначалося, залежить від збереження й "просування" національної спадщини, а тому туризм повинен не тільки брати участь, а й сприйматися як провідний елемент у всіх процесах, що стосуються національної спадщини. Від цього будуть залежати і враження, створюване туристичною індустрією загалом, і політична значущість туристичної галузі.

Водночас держава повинна чітко визначити й пропагувати те, що може мати значення для розвитку туризму, зокрема конкретні заходи з розвитку туризму у світовому масштабі. Відмова від протекціоністської політики, право на відпочинок і збільшення тривалості відпусток - усе це, звичайно, є бажаним, але стає можливим тільки за умови визнання цих заходів національними пріоритетами. Важливо сформулювати основні політичні принципи й закріпити їх у робочих програмах, що реально демонструватимуть ступінь і напрями необхідного втручання держави в туристичну сферу. туризм державний міжнародний екологічний

Інвестиційна політика відносно міжнародного туризму. Основними напрямами державної підтримки розвитку туризму є такі:

- контроль процесу розвитку туристичної діяльності, заснований на концепції планомірного розвитку, що неможливо без визначення національних пріоритетів. Завдання держави - визначити ці пріоритети;

- розвиток інфраструктури, що належать до компетенції органів влади, як державних, так і місцевих. Це основа будь-якої соціально-економічної діяльності, у тому числі туризму;

- втручання держави в необхідних випадках, наприклад, у справу випуску устаткування для тих сфер, де приватний сектор не зможе розраховувати на високі прибутки, отже, не буде зацікавлений в інвестиціях, наприклад, соціальний, молодіжний, культурний туризм. Те ж саме можна сказати про реалізацію проектів, які вимагають значних інвестицій, розміри яких перевищують можливості приватного сектора;

- державна підтримка туризму, а також економічне та юридичне регулювання цієї сфери державою, що прямо впливає на ухвалення рішень про інвестиції. Галузеві проекти й програми розвитку, які розробляються під егідою держави, сприяють залученню засобів у цей сектор.

Туризм "приречений на успіх", якщо провадиться виважена національна політика в сфері туризму й планування розвитку цього сектора на національному й регіональному рівнях.

Закордонний досвід регулювання кадрової політики в міжнародному туризмі. Міжнародною практикою визначена ефективність контролю з боку держави за загальними вимогами, яким повинні відповідати працівники туристичної сфери. Для цього розробляються й ухвалюються на державному рівні професійні стандарти й кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять професійну діяльність у туризмі. Однак переліку туристичних професій затвердженого на міжнародному рівні поки що нема, хоча ця робота передбачена планами ЮН ВТО. Таке положення зумовлене передусім, тим, що в туризмі провадиться діяльність, яка належить і до інших секторів, до неї залучаються як місцеві мешканці, так і туристи з інших регіонів чи країн (місцевий транспорт, торгівля, спортивний, культурні, санітарно-гігієнічні послуги тощо). ЮН ВТО разом з ООН зробила кілька кроків у напрямі розмежування й опису туристичних професій. Першим таким кроком стало визначення видів діяльності в туризмі (СІКТА).

Часто на практиці класифікація туристичних професій чи занять прямо залежить від реальної значущості цього сектора економіки (яка істотно відрізняється від регіону до регіону) у житті країни чи області.

Аналіз національних законодавчих й інших регламентуючих актів дає підстави для висновку про те, що туристичними слід насамперед вважати професії можуть вважатися в першу чергу професії, пов'язані з прийомом й обслуговуванням туристів і організацією поїздок. Отже, у більшості країн об'єктом регламентації є, насамперед, діяльність організаторів подорожей, турагентств, туроператорів, турпредставництв, гідів і супроводжуючих.

Професійна підготовка й державне регулювання в туризмі. Визнання державою важливості спеціальної професійної підготовки в туризмі підтверджує, зокрема, той факт, що в більшості країн умовою одержання ліцензії на провадження туристичної діяльності є спеціальна професійна освіта. Аналогічна вимога висувається до осіб, які бажають займатися іншою професійною діяльністю, пов'язаною з прийомом і обслуговуванням туристів: до гідів, супроводжуючих, екскурсоводів та ін. Туристичне законодавство Франції, Іспанії, Угорщини, Португалії й інших країн містить чіткі вимоги до рівня загальної й професійної підготовки цих категорій працівників.

Як уже зазначалося, Директива ЄС від 19 червня 1990 р. № 90/314/ CEE ставить завдання гармонізувати законодавчі й нормативні акти держав - членів ЄС у сфері, яка стосується подорожей і відпочинку в складі комплексного туристичного продукту.

Одним з основних є положення про вільний вибір для громадян держав - членів ЄС місця проживання й роботи в межах Євросоюзу. У цьому плані вже досягнуто значного прогресу. Так, були прийняті директиви, які стосуються лібералізації процесу надання низки послуг, що мають відношення до туризму й туристичних професій: послуги ресторанів, кафе, готелів, деяких категорій кемпінгів, гідів і працівників турагентств.

Директива ЄС № 89/48/СЕЕ, яка набула чинності 1991 p., передбачає впровадження системи визнання дипломів про вищу освіту в межах Євросоюзу, а також встановлює трирічний мінімум для професійної освіти.

Процес координації професійних вимог, метою якого є сприяти вільному обміну зайнятих у виробництві, торкнувся працівників служби прийому в готелях, економічного відділу, покоївок, працівників ресторанів, барменів, касирів, портьє й кухарів. Були погоджені вимоги до супроводжуючих туристичних груп, працівників турагентства, працівників служби з організації конгресів, працівників рекламно-інформаційного туристичного відділу, технічного персоналу служби прийому в туристичному агентстві, працівників парку відпочинку.

Директива ЄС № 75/368/СЕЕ стосується умов, у яких гіди й перекладачі можуть провадити свою професійну діяльність як особи, які організовують поїздку, і особи, які супроводжують туристів. Положення цієї Директиви не поширюються на екскурсоводів, які працюють у місцях, відвідуваних туристами. В 1995- 1996 р. у країнах Західної Європи, які є членами ЄС, був схвалений перелік професій, що відповідають основним видам професійної діяльності в готельному й ресторанному секторі, а також сформульовані кваліфікаційні вимоги до них.

Туризм фігурує в програмах ЄС з професійної освіти й підготовки.

Програма COMET передбачає співпрацю туристичних підприємств і університетів у сфері підготовки фахівців з туризму з використанням новітніх технологій і розробок.

Програма ERAZMUS - гнучкий інструмент міжуніверситетської співпраці, розрахований на підготовку студентів і викладачів у туризмі за єдиною європейською програмою й з єдиним дипломом.

Програма PETRA забезпечує можливість одержання додаткової однорічної або дворічної освіти всім особам, які мають середню освіту.

Крім того, Директивою ЄС від 13 липня 1992 p. № 92/421/СЕЕ був схвалений трирічний план розвитку туризму, що почав здійснюватися з січня 1993 р.

Деякі розділи плану стосувалися туристичних професій, а саме:

- розділ "Міжнаціональна співпраця" передбачав розвиток співпраці у сфері туризму з країнами Центральної й Східної Європи з метою передання професійних навичок, а також розробку проектів маркетингу, створення нових малих і середніх туристичних підприємств, просування турпродукту;

- розділ "Освіта" передбачав вирішення завдань з поширення серед молоді інформації про можливості туристичної освіти, підтримки планів міжнародної кооперації університетів, шкіл туризму, професіоналів і туристичних адміністрацій, зокрема, в сфері культурного, сільського й екологічного туризму. Цей план в основному виконаний.

Закордонний досвід провадження екологічної політики. На першому етапі розвитку інфраструктури туристичної галузі держава підтримує бажання людей подорожувати й створює для цього необхідні можливості. До середини 60-х років XX ст. заходи, які здійснювалися в цьому напрямі, мали винятково кількісний характер. Держава сприяла розвитку природних осередків притягання, якими є великі міські центри. Ці центри були пов'язані між собою мережею автомобільних доріг, що саме по собі сприяло використанню автомобільного транспорту в туристичних цілях. В Європі взялися усувати природні перешкоди, які заважали поїздкам на автомашинах. Морський пасажирський транспорт переживав кризу. Набирали сили чартерні програми. "Заморські" туристи приєднувалися до туристичних потоків, які спрямовувалися у великі міста. Слідом за проблемою стимулювання просування національного туристичного продукту державні органи управління туризмом повинні були вирішувати питання транспортної інфраструктури: великі міста й головні транспортні шляхи переставали справлятися з великими потоками туристів, особливо у високий сезон. Демократизація туризму сприяла підвищенню попиту на послуги готелів середньої категорії й навіть додаткових засобів розміщення. Держава стала створювати суспільні фонди, оскільки приватні структури були недостатньо активними. Водночас деякі країни зіштовхнулися з недостатньою кваліфікацією персоналу в дорогих готелях, і це змусило державні органи цих країн втрутитися у вирішення питань підготовки кадрів.

Так у другій половині XX ст. виник новий напрям у національній туристичній політиці більшості європейських держав, яких турбували не тільки збільшення туристичного потоку, а й його спрямованість і керованість. Підвищення значення для туристів низки регіонів сприяло виникненню нових полюсів притягання, не пов'язаних з великими містами. В Європі поліпшувалося узбережжя морів, розроблялися нові напрями й туристичні маршрути, що допомогло розвантажити традиційні транспортні артерії.

Міжнародні туристичні організації сприяли розширенню зони діяльності національних туристичних структур. Декілька країн Європи створили спеціальні комісії, які за сприяння міжнародних структур опікувалися розробкою заходів захисту національної історичної, природної і культурної спадщини. На територіях багатьох країн збільшувалася кількість природних парків, зелених поясів та ін., при туристичних адміністраціях були створені незалежні організації, що відповідали за збереження навколишнього, у тому числі природного, середовища. Роль держави в цих нових областях проявлялася вже поза межами діяльності урядових організацій з туризму.

На місцевому, регіональному, національному й міжнародному рівнях екологія й економіка, включаючи туризм, об'єднуються в систему, в якій діють причинно-наслідкові зв'язки.

Екотуризм - вид туризму, який набуває дедалі більшого поширення у світі. Загалом під цією назвою об'єднані різноманітні види поїздок, основною метою яких є єднання з природою: відпочинок в екологічно чистих районах світу або ж перебування у звичайних умовах, але в "зелених" номерах міських готелів. Для облаштування таких номерів застосовуються екологічно чисті матеріали з метою мінімального вторгнення в природне середовище, зменшення агресивного впливу на нього. Увага зосереджується на економії природних ресурсів, економних методах прання й прибирання тощо. У готелях, де є такі номери, гостям роз'яснюють важливість свідомого ставлення до споживання води, електроенергії, а також до використання рушників чи інших предметів, на зайве прання яких витрачається багато води. Низка готелів Німеччини й інших європейських країн, які заощаджують воду, об'єдналися під "синім" прапором.

Сьогодні секрет успіху більшості популярних туристичних центрів пояснюється чистотою навколишнього середовища, ефективністю заходів з його захисту й самобутністю місцевої культури. В місцях, де цього немає, спостерігається зменшення обсягів туризму. Погіршення якості навколишнього середовища й економічної кон'юнктури, втрата самобутності - все це впливає на стан діяльності на місцях.

Там, де при плануванні й управлінні враховуються місцеві особливості культури й навколишнього середовища, туризм може лише підвищити ефективність природоохоронних заходів. Це пояснюється тим, що навколишні мальовничі пейзажі й унікальні природні пам'ятники, різноманітна флора й фауна, чисте повітря й чиста вода становлять більшу частину ресурсів, які приваблюють туристів, а тому за рахунок доходів від туризму можна субсидіювати заходи із збереження навколишнього середовища.

Не менш важливими є планування й розвиток туризму в контексті заходів щодо збереження культурної спадщини. Археологічні розкопки й історичні пам'ятники, оригінальна архітектура, самобутні мистецтво й ремесла, традиції - усе це разом і становить культуру регіону, який приваблює туристів. Залежно від того, як підходять до розвитку туризму й управління галуззю, культурна спадщина може бути збережена й відновлена або втрачена. Надзвичайно важливими у межах будь-якої стратегії розвитку є підтримка й збереження унікальної історичної, культурної й соціальної самобутності регіону. Отже, завданнями туристичної сфери, окрім традиційних, пов'язаних з охороною природного середовища перебування є збереження культурно-історичного й соціально-економічного потенціалу туристичного напряму. Держава впливає на ці процеси шляхом розробки спеціального природоохоронного законодавства, нормативних актів, які визначають можливості використання культурно-історичної спадщини, а також шляхом схвалення спеціальних програм розвитку відповідних регіонів, перспективних у туристичному відношенні.

Отже, роль держави в розвитку туризму можна зводиться до таких функцій:

- регламентування туристичної діяльності шляхом розробки законодавства, покликаного забезпечити умови для сумлінної конкуренції на ринку туристичних послуг і захист прав споживача, а також визначення податкових меж функціонування туристичної галузі;

- координація розвитку туризму, яка передбачає внутрішню координацію дій учасників туристичного процесу в межах галузі й забезпечення гармонійного включення туризму в загальний господарський механізм, що можна розглядати як зовнішню координацію;

- стимулювання міжнародного обміну шляхом спрощення туристичних формальностей, а також створення умов, сприятливих для розвитку внутрішнього туризму;

- забезпечення безпеки туристичної діяльності й туризму в межах національної території;

- інформаційне забезпечення туристичної діяльності, що передбачає збір і обробку статистичних відомостей, випуск і поширення рекламно-інформаційних матеріалів, які характеризують стан галузі в національному масштабі, а також наукові дослідження в області туризму;

- просування національного туристичного продукту на міжнародному ринку;

- підготовка кадрів.

Размещено на Allbest.ru