Фізіологічна класифікація та характеристика рухів у спорті

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

ІНСТИТУТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ТА ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ

Кафедра освіти дорослих

КУРСОВА РОБОТА

Фізіологічна класифікація та характеристика рухів у спорті

Лужецька Олена Миколаївна

Київ 2015

Зміст

Вступ

Розділ 1. Фізичні рухи в теорії і практиці фізкультурної освіти

1.1 Класифікація фізичних вправ в історії фізичного виховання

1.2 Фізичні вправи за певними кваліфікаційними ознаками

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Фізіологічна класифікація фізичних вправ в спортивній діяльності

2.1 Фізичні вправи та спорт. Їх характеристика

2.2 Класифікація вправ залежно від потужності роботи

2.3 Спортивні пози. Їх фізіологічна класифікація

2.4 Динамічна та статична робота

2.5 Фізіологічна характеристика циклічних та стереотипних ациклічних рухів

2.6 Прицільні та ситуаційні рухи

2.7 Фізіологічні характеристики циклічних і ациклічних вправ

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаної літератури

фізичний виховання спорт

Вступ

Актуальність теми. Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечити розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини. Розглядаючи історичний процес виникнення, становлення та подальшого розвитку фізичної культури, необхідно подивитись на ті цілеспрямовані зусилля, яких докладали наші предки, що жили на території сучасної України в різні історичні епохи, як виховували молодь, яку роль у цьому процесі відіграла фізична культура, які ігри, змагальні фізичні вправи, гігієнічні чи лікувальні рухливі засоби застосовувались у побуті та військовій підготовці. Адже протягом всієї історії людства фізична культура посідала провідне місце у його побуті, була органічною частиною національної культури.

В умовах розбудови українського суспільства значну роль мають відігравати фізична культура і спорт як складники загальнолюдської культури, один з важливих факторів національного прогресу, як життєвий ресурс держави, поліпшення якого має стати головним напрямком її соціальної політики. У національній доктрині розвитку освіти України XXI століття відзначається, що в усіх ланках системи освіти через використання засобів фізичного виховання та фізкультурно-оздоровчої роботи закладаються основи для забезпечення і розвитку фізичного, психічного, соціального та духовного здоров'я кожного члена суспільства. Наші знання про природу механізмів поведінки базуються на вченні про рефлекс, яке було розроблене понад триста років тому монахом Рене Декартом. Дослідження Декарта спрямовані як на об'єднання самої природи явищ, так і на виявлення тих конкретних механізмів, які забезпечують їх прояв, реалізацію і здійснення. Характер досліджень цього періоду зрозумілий. Декарт, розробивши всі сторони душевної діяльності, поставив акцент, головним чином, на машинних автоматизованих актах як таких, що найлегше укладаються в фізико-математичних законах. Він дав загальний аспект рефлекторної діяльності, але при цьому не торкнувся інтимних деталей їх здійснення. Його сучасники - фізіологи і натуралісти - пішли саме шляхом конкретних механізмів цієї діяльності. Життя - рух, який відбувається за допомогою м'язів. Отже, тут потрібно шукати найбільш універсальні закони поведінки. Таким чином, темою курсової роботи є «Фізіологічна класифікація та характеристика рухів у спорті».

Метою роботи є аналіз фізичних рухів з точки зору фізіології.

Завдання роботи:

Дати фізіологічну характеристику формування руху;

Розглянути характеристику фізичних вправ.

Позначити місце і роль класифікації в історії фізичного виховання;

Розглянути найбільш поширені класифікації фізичних вправ;

Вивчити фізіологічні класифікації фізичних вправ і їх основні характеристики в спортивній діяльності

Об'єкт дослідження - виступають рухи у спорті.

Предмет дослідження -класифікація та характеристика фізичних рухів з точки зору фізіології.

Методи дослідження:

1. Бібліографічний розшук, збір і систематизація літературних джерел.

2. Теоретичний аналіз і узагальнення літературних джерел і даних науково-методичної літератури.

Практичне значення отриманих результатів. Знання особливостей класифікації фізичних вправ дозволяє поліпшити підготовку фахівців у системі фізичного виховання. Розгляд даної теми в теорії та методиці фізичної культури має велике значення на сучасному етапі розвитку системи фізичного виховання і підготовки кадрів.

Структура та обсяг роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Містить 44 сторінки.

Розділ 1. Фізичні рухи в теорії і практиці фізкультурної освіти

1.1 Класифікація фізичних вправ в історії фізичного виховання

Класифікація фізичних вправ - це поділ їх на групи (класи) відповідно до певних класифікаційних ознак. За допомогою класифікації вчитель, викладач, тренер можуть визначати характерні властивості тих чи інших фізичних вправ, їх освітньо-виховний потенціал, а, отже, більш цілеспрямовано і ефективно підбирати ті вправи, які більшою мірою відповідають вирішенню конкретних педагогічних завдань, індивідуальним і віковим особливостям займаються, характером фізкультурної діяльності та умовам проведення занять.

В історії фізичного виховання відомо безліч різних класифікацій вправ. Нерідко класифікації будувалися за чисто формальною ознакою (наприклад, вправи зі снарядами, на снарядах і без снарядів - від німецького Турне XVIII в. Та Сокольської гімнастики XIX в.) Або приватним, малоістотним ознаками, які визначаються вузькою постановкою завдань фізичного виховання (наприклад, за анатомічною ознакою у шведській гімнастики XIX в. з її вузькою спрямованістю на розвиток зовнішніх форм тіла або з суто утилітарному ознакою, як класифікація Ебера у Франції).

В сучасній теорії фізичного виховання найбільш науково обґрунтовані для практичного застосування класифікації фізичних вправ за такими ознаками

Класифікація фізичних вправ за ознакою переважного впливу на прояв і розвиток фізичних якостей: силові, що передбачають подолання опору, швидкісні, що передбачають короткочасне виконання рухових дій з великою швидкістю, швидкісно-силові, які вимагають прояву великих зусиль за якомога коротший час, на витривалість, які передбачають тривале виконання рухових дій без перерви для відпочинку або їх повторне виконання до втоми, на спритність, виконання яких вимагає складно координаційних дій, незвичайних вихідних положень, перебудови рухової діяльності відповідно до зміни ситуації, на гнучкість, що виконуються з великою амплітудою, на рівновагу, які виконуються на обмеженій площі опори -- на підвищенні та рухомій опорі. [5, 22 c.]

Класифікація фізичних вправ за їх значенням для вирішення освітніх завдань: основні (змагальні), які є предметом засвоєння відповідно до вимог програм фізичного виховання або конкретного виду спорту, підготовчі, за допомогою яких розвивають необхідні для виконання основної вправи рухові якості, підвідні, за допомогою яких легше засвоїти техніку складних за структурою основних вправ.

Класифікація фізичних вправ за їх значенням для розвитку тої чи іншої групи м'язів: вправи для м'язів рук і плечового пояса, вправи для м'язів тулуба і шиї, вправи для м'язів ніг і тазу.

Класифікація фізичних вправ за видами спорту (гімнастичні, ігрові, легкоатлетичні тощо). В свою чергу, кожен вид спорту має власну класифікацію вправ.

Окрім вище зазначених класифікацій існують і інші, наприклад, у біомеханіці вони поділяються на статичні, динамічні, циклічні, ациклічні, комбіновані та ін., у фізіології - (треба щоб таке тире - середньої величини було у всьому тексті) вправи максимальної, субмаксимальної, великої, помірної потужності та ін. [15, с. 252]

Класифікація фізичних вправ має педагогічне значення. Знання класифікації дозволяє вчителю орієнтуватись у великій масі рухових дій, що є засобами фізичного виховання, і для вирішення конкретних його завдань обрати ті з них, які для даної ситуації будуть найефективнішими.

Цілком розробленої загальної класифікації фізичних вправ поки ще не створено. Проблема полягає в тому, щоб систематизувати все різноманіття фізичних вправ виходячи з об'єктивних можливостей, що надаються ними для реалізації завдань всебічного фізичного виховання, і згрупувати так, щоб можна було вибирати вправи за ознакою найбільшої ефективності. Істотно також, щоб в класифікації передбачалася і можливість появи нових форм вправ. При загальному огляді сукупності фізичних вправ в спеціальній літературі часто вдаються до угруповання їх за належністю до історично сформованим видами гімнастики, спорту, ігор і туризму. Усередині ж груп вводять більш дробові ділення (наприклад, гімнастика підрозділяється на основну, або спортивну, спортивно-допоміжну, виробничу). Однак така класифікація не відрізняється достатньою чіткістю, не відображає в потрібній мірі все більш глибоке взаємопроникнення і зміну сформованих раніше засобів і методів фізичного виховання, має й інші недоліки. Слід мати на увазі, що кожна фізична вправа володіє не одним, а кількома характерними ознаками. Тому одна і те ж вправа може бути представлено у різних класифікаціях. У зв'язку з цим не може бути створено придатною для кожного випадку єдиної класифікації вправ. Існування ряду класифікацій, складених на основі різних ознак, не позбавлене сенсу, якщо ознаки, хоча б у якійсь мірі, мають наукові доповнення.

Формування систем рухових умінь і навичок є одним із основних завдань фізичної культури і спорту. Знання закономірностей цього процесу дають можливість вчителю з позицій науки підходити до вирішення проблеми навчання руховим діям, творчо вирішувати завдання побудови системи уроків і підготовчих вправ, раціонально використовувати ефект перенесення рухових навичок, інших закономірностей їх формування.

Займаючись цією проблемою, Н.А. Бернштейн виявив себе як психологічно мислячий фізіолог, у результаті чого його теорія й виявлені їм механізми виявилися органічно сполучені з теорією діяльності; вони дозволять поглибити наші подання про операціонально-технічні аспекти діяльності.

Об'єктом вивчення Н.А. Бернштейна з'явилися природні рухи нормального, неушкодженого організму, і, в основному, руху людини. Таким чином, відразу визначилися види рухів, якими він займався; це були рухи трудові, спортивні, побутові й ін. Звичайно, потрібна була розробка спеціальних методів реєстрації рухів, що з успіхом здійснив Бернштейн.

Перший висновок, до якого прийшов учений полягав у тому, що так не може здійснюватися скільки-небудь складний рух. Загалом кажучи, дуже простий рух, наприклад колінний рефлекс або відривання руки від вогню, може відбутися в результаті прямого проведення моторних команд від центра до периферії. Але складні рухові акти, які покликані вирішити якесь завдання, досягти якогось результату, так будуватися не можуть. Головна причина полягає в тому, що результат будь-якого складного руху залежить не тільки від властиво керуючих сигналів, але й від цілого ряду додаткових факторів, які мають загальну властивість: всі вони вносять відхилення в запланований хід руху, самі ж не піддаються попередньому обліку. У результаті остаточна мета руху може бути досягнута, тільки якщо в нього будуть постійно вноситися виправлення, або корекції. Додаткові фактори, які, крім моторних команд, впливають на хід руху.

По-перше, це реактивні сили. Якщо ви сильно змахнете рукою, то в інших частинах тіла розів'ються реактивні сили, які змінять їхнє положення й тонус. Це добре видно в тих випадках, коли у вас під ногами нетверда опора. Недосвідчена людина, ковзаючи на льоді, ризикує впасти, якщо занадто сильно вдарить ключкою по шайбі, хоча, звичайно, це падіння ніяк не заплановане в його моторних центрах. Якщо дитина залазить на диван і починає з його кидати м'яч, то мати відразу спускає його вниз. Вона знає, що, кинувши м'яч, він може сам полетіти з дивана - провиною знову будуть реактивні сили.

По-друге, це інерційні сили. Якщо ви різко піднімете руку, то вона злітає не тільки за рахунок тих моторних імпульсів, які послані в м'язи, але з якогось моменту рухається за інерцією. Якщо рух спрямований на об'єкт, то воно обов'язково зустрічається з його опором, причому цей опір далеко не завжди передбачуваний. Уявіть собі, що ви натираєте підлогу, роблячи ковзні рухи ногою. Опір підлоги в кожен момент може відрізнятися від попередні й заздалегідь знать його ви ніяк не можете. Те ж саме при роботі різцем, рубанком, викруткою. У всіх цих і багатьох інших випадках не можна закласти в моторні програми облік мінливих зовнішніх сил.

Нарешті, останні незаплановані фактори - вихідний стан м'яза. Стан м'яза міняється по ходу руху разом зі зміною її довжини, а також у результаті стомлення й т.п. Отже, дія всіх перерахованих факторів обумовлює необхідність безперервного обліку інформації про стан рухового апарата й про безпосередній хід руху. Ця інформація одержала назву «сигналів зворотного зв'язку». Роль сигналів зворотного зв'язку в керуванні рухами, як й у завданнях керування взагалі, Н.А. Бернштейн описав задовго до появи аналогічних ідей у кібернетику. Теза про те, що без обліку інформації про рух останнє не може здійснюватися, має вагомі фактичні підтвердження.

Він зробив, звичайно, революцію в області психофізіології рухів: сьогодні жодне дослідження рухів людини неможливо без глибокого знання й обліку всього того, що було зроблено Бернштейном у цій області. Особливо важлива для психології його ідея про вирішальну роль завдання в організації рухів.

Важко переоцінити внесок Н. А. Бернштейна в проблему формування навички: він по-новому розглянув її фізіологічні, психологічні й педагогічні аспекти.

Теорія рівнів Н. А. Бернштейна за своїм значенням виходить за рамки проблеми організації рухів. Існують численні спроби застосувати положення цієї теорії до процесів сприйняття, уваги, мислення й т.п.

Проте проблемі навчання дітей рухам науковцями і практиками досить часто приділяється недостатня увага. Це зумовлено тим, що чимало педагогів, зокрема спеціалістів фізичної культури стоять на позиціях біологізації навчання і виховання. [20 , c.22-25]

Зокрема вважається, що людина народжується зі здатністю виконувати будь-які акти без спеціального навчання і тренування. Таке розуміння проблеми приводить до висновку про недоцільність витрат часу та енергії на навчання дітей руховим діям. Роль і завдання фізичного виховання при цьому зводиться до розвитку у дитини природжених здібностей, до створення умов, які б не обмежували її рухову активність.

Педагогічні спостереження за дітьми, які в силу певних обставин виросли поза людським суспільством, спеціальні фізіологічні дослідження вказують на те, що без навчання і направленого тренування самі по собі не виникають і не створюються такі життєво важливі вміння і навички, як ходьба, біг, стрибки тощо, і, тим паче, складні рухові дії, основою формування яких є мислення. Таким чином, для шкільного процесу фізичного виховання освітні завдання повинні бути не менш важливими, ніж оздоровчі і виховні.

Розширення обсягу сформованих рухових навичок підвищує працездатність людини при виконанні найрізноманітнішої роботи, а тому доведення до автоматизму виконання ряду рухів робить працю менш втомливою, вивільнює свідомість від потреби контролювати кожний елемент руху, розширює простір для творчої ініціативи.

Дитина народжується з комплексом готових, але ще незрілих і недосконалих безумовних рухових рефлексів, безумовно рефлекторних механізмів регуляції вегетативних функцій.

Усе це - первинні автоматизм, а щодо рухових реакцій - мимовільні рухи.

Вони приходять поза свідомістю людини. Протягом життя, починаючи з раннього дитинства, людина навчається багатьом рухам. Це довільні рухи або вторинні автоматизм. Серед них немає природжених рухів.

Довільна рухова діяльність людини є вольовою. Проте згодом після багаторазових повторень довільної вправи, виникає здатність до автоматизованого (підсвідомого, без спеціального вольового контролю) виконання окремих її частин або усієї вправи в цілому.

Поява автоматизму у виконанні даної фізичної вправи є свідченням переходу довільного руху в рухову навичку. Таким чином, автоматизм руху - основна ознака рухової навички.

Всі набуті протягом життя рухові акти, рухові дії об'єднуються під загальною назвою -рухові навички. Рухова навичка - це нова форма рухових дій, яка виникає за механізмом умовних рефлексів внаслідок систематичного повторення вправ. Рухові навички утворюються найчастіше на основі умовних рефлексів другого роду - за методом спроб і помилок, тобто в результаті пробних пошукових рухів; вони є наслідком досвіду, набутого протягом індивідуального життя. Важливою складовою частиною рухових навичок, базисом, без якого неможливе формування найпростіших дій, є безумовні тонічні рефлекси. Природжені рухові рефлекси узгоджують позу з положенням голови щодо тулуба, забезпечують підтримання необхідної пози і рівноваги в умовах постійної дії сил земного тяжіння.

Дитина народжується з незрілими безумовно-рефлекторними руховими актами, для їх дозрівання необхідний певний час. Тому такі безумовно рефлекторні акти, як перевертання, повзання, пересування рачки можливі лише через декілька місяців після народження. Без навчання самі по собі ніколи не виникають такі навички, як ходьба, біг, стрибки, метання тощо. [31, c.282]

Безпосереднє управління скелетними м'язами (за винятком м'язів обличчя) забезпечується спинним мозком. Його мотонейрони беруть безпосередню участь у прояві міотонічного рефлексу, згинальних рефлексів на подразнення рецепторів шкіри, розгинальних рефлексів. Спинний мозок забезпечує також рефлекторну взаємодію центрів м'язів-антагоністів, що має важливе значення в здійсненні перехресних, розгинальних і крокуючих рефлексів.

Міотонічний (міотатичний) рефлекс - це рефлекс активної протидії м'яза його розтягненню. Він виникає внаслідок збудження чутливих нервових закінчень в м'язових веретенах при розтягуванні м'яза. Імпульси від них направляються в спинний мозок і безпосередньо (без участі проміжних нейронів) передаються на рухові альфа-мотонейрони, що і викликає скорочення м'язів. В природних умовах подразником рецепторів м'язових веретен є сила земного тяжіння, яка розтягує скелетні м'язи, особливо м'язи розгиначі. У відповідь на це подразнення пропріорецепторів виникає тривале тонічне скорочення м'язів. Тонічні скорочення скелетних м'язів лежать в основі утримання пози.

Рефлекси на розтягнення беруть участь у здійсненні таких локомоторних актів, як ходьба і біг, вони активізуються при метанні (сильний замах, розтягуючи м'язи, викликає їх наступне, більш сильне рефлекторне скорочення).

Згинальні рефлекси виникають при подразненні відповідними адекватними подразниками больових, температурних, тактильних та інших рецепторів шкіри. Швидке і сильне скорочення м'язів-згиначів при дії на шкіру кінцівки пошкоджуючого подразника має захисне значення.

Розгинальні рефлекси. До цієї групи рефлексів спинного мозку належать рефлекс відштовхування і перехресний розгинальний рефлекс. Рефлекс відштовхування (рефлекс тиснення на опору) виникає при подразненні шкіри стопи тиском. На відміну від згинального рефлексу рефлекс відштовхування призводить не до відсмикування кінцівки від подразника, а, навпаки - наближення до нього. Цей цілеспрямований рефлекторний акт забезпечує контакт з опорою при стоянні і відштовхування від опори при переміщенні, він лежить в основі таких складних локомоцій, як ходьба, біг, стрибки.

З допомогою перехресних розгинальних рефлексів у рухові акти втягується не лише подразнена кінцівка, але й друга, симетрична: згинання однієї ноги викликає перехресний розгинальний рефлекс іншої ноги, яка бере на себе вагу тіла при стоянні, ходьбі, бігу. Перехресні рефлекси включаються в більш складні рефлекси спів дружніх рухів верхніх кінцівок, крокуючих рефлексів тощо.

Ритмічні рефлекси є складовою частиною довільних і мимовільних складних рухових дій циклічної направленості. Вони базуються на механізмах рецепторної взаємодії центрів м'язів-антагоністів. Найбільш проста форма ритмічного рефлексу є чухальний рефлекс. Він забезпечується поперемінним скороченням і розслабленням одних і тих же м'язів однієї кінцівки.

Установчі рефлекси - статичні і статокінетичні рефлекси, які забезпечують збереження пози тіла. Ці рефлекси виникають внаслідок подразнення вестибулярних рецепторів (при зміні положення голови в просторі - лабіринтні рефлекси), пропріорецепторів шиї (при зміні положення голови щодо тулуба - шийні рефлекси), а також рецепторів шкіри і сітківки ока (при порушенні нормальної пози тіла - випрямні рефлекси). Забезпечуючи послідовне скорочення м'язів шиї і тулуба, випрямні рефлекси обумовлюють повернення тіла у вертикальне положення тім'ям до верху. У людини вони чітко проявляються в час пірнання у воду. Випрямні рефлекси пригнічуються при виконанні колових рухів і перекиду в гімнастиці, виконанні складних за координацією рухів у фігурному ковзанні.

Статокінетичні рефлекси компенсують відхилення тіла при прискоренні або уповільненні прямолінійного руху, а також при колових рухах. Так, при швидкому підніманні вгору, внаслідок зростання тонусу м'язів-згиначів, людина присідає, а при швидкому спусканні вниз, внаслідок переважного посилення тонусу м'язів-розгиначів, випрямляється (ліфтні рефлекси). При обертанні тіла реакції проти обертання проявляються у відхиленні голови і очей у бік, протилежний руху. Рухи очей відповідають швидкості колових обертань тіла, але протилежні за напрямком. Швидке повертання очей в початкове положення забезпечує збереження відображення довкілля на сітківці очей таким, яким воно є (зорова орієнтація).

Довільна рухова діяльність людини пов'язана з безперервними змінами у взаємодії організму і довкілля. Оволодіння складною технікою фізичних вправ при зміні зовнішніх умов діяльності є наочним прикладом такої взаємодії. Формування тонких і точних диференційовок, які дозволяють раціонально виконувати ту чи іншу рухову дію, є результатом аналітико-синтетичної діяльності кори головного мозку. На основі цієї діяльності формується система управління довільними рухами.

В умовах, коли на організм діє велика кількість різноманітних подразників, виникає потреба реагування на ті з них, які найбільш значимі для успішного виконання рухового завдання. Вирішенню цього важливого завдання сприяє домінанта - панівне вогнище збудження в найбільш важливих для даного моменту часу нервових центрах кори мозку. [19, c.8]

Якщо в одному з нервових центрів виникає стійке вогнище збудження, то подразнення, адресоване в інший центр, перехоплюється домінуючим центром (О.О. Ухтомський). Спрямовуючи роботу усіх інших рефлекторних дуг, цей тимчасово пануючий центр в значній мірі зумовлює поведінку людини.

1.2 Фізичні вправи за певними кваліфікаційними ознаками

Слово «класифікація» походить від латинського слова classis - розряд і facere - робити.

Один з основоположників теорії фізичного виховання А.Д. Новіков вважав що загальна систематика фізичних вправ повинна бути єдиною для всіх ланок системи фізвиховання в іншому випадку вона втрачає своє науково практичне значення. Систематика фізичних вправ як найважливіша умова їх педагогічного використання є одним з головних елементів системи фізичного виховання.

Класифікація фізичних вправі в будь-якому виді спорту відіграє істотну роль у визначенні об'єктивності одержуваної організмом спортсмена навантаження за обсягом і інтенсивності в ході тренувального процесу.

Найбільш поширені класифікації фізичних вправ. Класифікація вправ по переважній цільової спрямованості їх використання. Класифікація вправ по їх переважного впливу на розвиток окремих якостей (здібностей) людини. Класифікація вправ по переважного прояву певних рухових умінь і навичок. Класифікація вправ за структурою рухів. У цьому випадку вправи поділяються на циклічні, ациклічні і змішані. Класифікація вправ, побудована за переважним впливом на розвиток окремих м'язових груп. Класифікація вправ за особливостями режиму роботи м'язів. Класифікація вправ по відмінності беруть участь у роботі механізмів енергозабезпечення м'язової діяльності. Класифікація вправ по інтенсивності роботи .

Розглянемо їх.

1. Класифікація вправ по переважній цільової спрямованості їх використання , за їх призначенням у підготовці та демонстрації досягнень, що передбачаються етапними цілями, реалізованими в процесі фізичного виховання. За цією ознакою вправи поділяються на загально розвиваючі, професійно-прикладні, спортивні, відновлювальні, рекреаційні, лікувальні, профілактичні та ін.. У свою чергу, залежно від значущості їх у відповідному вигляді фізкультурної діяльності, вони можуть мати різні різновиди. Наприклад, спортивні вправи поділяються на змагальні, спеціально-підготовчі та загально підготовчі.

Є сенс розрізняти підготовчі та цільові (або, точніше, етапно-цільові) вправи. Останні (цільові) являють собою вправи, при виконанні яких у процесі фізичного виховання поетапно виявляють певні досягнення, відповідні програмним цілям, реалізованим в підсумку того чи іншого етапу. Часто такими є спортивно-змагальні вправи. Але не тільки вони і далеко не завжди. Що ж стосується підготовчих вправ, то вони, як підказує вже їх назва, є засобами підготовки до досягнень, демонстрованим в етапної-цільових вправах. Комплекс підготовчих вправ поділяється на групи загально підготовчих та спеціально-підготовчих вправ. Спеціально-підготовчі ж вправи в тій чи іншій мірі подібні цільовим вправам, збігаються з ними в певних фрагментах або відтворюють у цілому їх характерні риси. Разом з тим спеціально-підготовчі вправи мають і певні відмінності від цільових вправ, що випливають з необхідності поступово і ефективно впливати на формування та вдосконалення рухових навичок і на розвиток фізичних якостей, що визначають досягнення в цільових вправах.

Змагальні вправи являють собою рухові дії, які є предметом спортивної спеціалізації і виконуються згідно з правилами змагань з даного виду спорту.

Спеціально-підготовчі вправи - це вправи, які представляють ті чи інші варіанти змагального вправи. Обов'язковою ознакою цих вправ є істотне схожість з змагальним дією як за формою, так і за характером прояву зусиль.

Однією з широко поширених і практично виправданих в даний час є класифікація фізичних вправ по тим вимогам, які вони переважно пред'являють до фізичних якостей людини, і по деяких додаткових ознаках. Відповідно виділяють: швидкісно-силові види вправ, які характеризуються максимальною інтенсивністю, або потужністю, зусиль (спринтерський біг, метання, стрибки, піднімання штанги тощо); види вправ, що вимагають переважного прояву витривалості в рухах циклічного характеру (біг на середні і довгі дистанції, лижні гонки, ходьба, плавання, веслування на відповідні дистанції тощо); види вправ, що вимагають прояви головним чином координаційних та інших здібностей в умовах суворо заданої програми рухів (гімнастичні та акробатичні вправи, стрибки у воду, фігурне катання на ковзанах, синхронне плавання і т.п.);

види вправ, що вимагають комплексного прояву фізичних якостей в умовах змінних режимів рухової діяльності, безперервної зміни ситуацій і форм дій (боротьба, бокс, фехтування, спортивні ігри і т.д.).

За цією ознакою виділяють вправи для розвитку сенсорно-перцептивних, інтелектуальних, естетичних і вольових здібностей і т.д.

Класифікація вправ по переважного прояву певних рухових умінь і навичок. Тут зазвичай розрізняють акробатичні, гімнастичні, ігрові, бігові, стрибкові, метальні і інші вправи.

Класифікація вправ за структурою рухів. У цьому випадку вправи поділяються на циклічні, ациклічні і змішані. У групу циклічних вправ входять ходьба, біг, плавання, веслування, пересування на велосипеді і на лижах, біг на ковзанах та ін Їх характерними ознаками є закономірна послідовність, повторюваність і зв'язок самих циклів. До ациклічним вправ відносяться: метання диска і молота, штовхання ядра, стрибки з місця, гімнастичні вправи на снарядах, ривок і поштовх штанги та ін.. Тут кожна вправа являє собою закінчену дію, а якщо вона буде багаторазово повторюватися, то чи не стане циклічним, так як повторення не випливає із суті самої дії. До змішаних вправ відносяться такі, в яких поєднуються дії циклічного і ациклічні типу. У цю групу входять стрибки у довжину з розбігу, стрибки з жердиною, метання списа з розбігу і т.д.

Класифікація вправ, побудована за переважним впливом на розвиток окремих м'язових груп. Залежно від того, на які м'язові групи вони впливають, виділяють вправи для м'язів шиї і потилиці, спини, живота, плечового пояси, плеча, передпліччя, кисті, тазу, стегна, гомілки і стопи. Така класифікація широко застосовується при складанні комплексів силових вправ у процесі проведення занять з бодібілдингу, атлетичної гімнастики, гирьового спорту та ін.

Класифікація вправ за особливостями режиму роботи м'язів. При цьому виділяють динамічні вправи, якщо в процесі виконання будь-якої дії м'язи скорочуючись, коротшають або подовжуються; статичні (ізометричні), при виконанні яких довжина м'яза при скороченні залишається незмінною; комбіновані, тобто одночасно поєднують обидва режими роботи м'язів.

Класифікація вправ по інтенсивності роботи. Існують різні способи оцінки інтенсивності, тому угруповання та рівні градації вправ за цією ознакою в окремих видах фізичної культури може відбуватися по-різному. Як правило, вони поділяються на вправи максимальної, субмаксимальної, великої, середньої, малої або помірної інтенсивності.

Крім зазначених класифікацій існують і інші класифікації вправ: по впливу на різні системи і функції організму (на розвиток органів дихання, кровообігу, вестибулярного апарату і т.д.), за предметними формами застосування (гімнастика, спорт, ігри, туризм); за кількістю займаються, виконують вправи (без партнера, з партнером).

Чи не втратила своєї педагогічної цінності класифікація фізичних вправ, розроблена П.Ф. Лесгафтом відповідно до дидактичним правилом «від простого до складного». Фонди та основні групи його класифікації вправ наступні: розділ - прості вправи (елементарні рухи, складні рухи, вправи з пересуванням, на місці, метання); розділ - складні вправи або вправи з збільшується напругою (вправи з обтяженням, ускладнені, тривалі, ходьба і біг, вправи в метанні з збільшенням напруги, вправи лазіння стрибання, вправи в боротьбі); розділ - вправи у вигляді складних дій (ігри, прогулянки, плавання, біг на ковзанах, фехтування).

Висновки до 1 розділу

Таким чином в 1ому розділі було висвітлено питання класифікації фізичних вправ в історії фізичного виховання. Це насамперед розподіл їх на взаємопов'язані групи за спільними ознаками. В історії фізичного виховання відомо багато різноманітних класифікацій фізичних вправ. В сучасній теорії фізичного виховання найбільш науково обґрунтовані для практичного застосування класифікації фізичних вправ за такими ознаками:

1. Класифікація фізичних вправ за ознакою переважного впливу на прояв і розвиток фізичних якостей: силові, що передбачають подолання опору, швидкісні, що передбачають короткочасне виконання рухових дій з великою швидкістю, швидкісно-силові, які вимагають прояву великих зусиль за якомога коротший час,

на витривалість, які передбачають тривале виконання рухових дій без перерви для відпочинку або їх повторне виконання до втоми, на спритність, виконання яких вимагає складно координаційних дій, незвичайних вихідних положень, перебудови рухової діяльності відповідно до зміни ситуації,на гнучкість, що виконуються з великою амплітудою, * на рівновагу, які виконуються на обмеженій площі опори -- на підвищенні та рухомій опорі

2. Класифікація фізичних вправ за їх значенням для вирішення освітніх завдань:основні (змагальні), які є предметом засвоєння відповідно до вимог програм фізичного виховання або конкретного виду спорту, підготовчі, за допомогою яких розвивають необхідні для виконання основної вправи рухові якості, підвідні, за допомогою яких легше засвоїти техніку складних за структурою основних вправ.

3. Класифікація фізичних вправ за їх значенням для розвитку тої чи іншої групи м'язів: вправи для м'язів рук І плечового пояса, вправи для м'язів тулуба І шиї, вправи для м'язів ніг і тазу.

4. Класифікація фізичних вправ за видами спорту (гімнастичні, Ігрові, легкоатлетичні тощо).

Розділ 2. Фізіологічна класифікація фізичних вправ в спортивній діяльності

2.1 Фізичні вправи та спорт. Їх характеристика

Впорядкувати фізичні вправи - значить, розподілити їх на підгрупи так, щоб усередині кожної були вправи з загальними найбільш істотними властивостями.

Історичний аналіз різних систем фізичного виховання показує, що на різних ступенях розвитку суспільства відбору та класифікації піддавалися ті види фізичних вправ, які визнавалися раціональними для вирішення певних практичних завдань виховання (п'ятиборство в Древній Греції, природні рухи в системі Гутс-Мутс, елементарні руху Песталоцці і Шпісс в XVIII і XIX ст., вправи снарядові без снарядів, групові, бойові в Сокольської системі та ін.) [113, c.22-29]

Ці класифікації не охоплювали всіх історично сформованих засобів фізичного виховання. Крім того, з історії науки відомо, що завжди, коли за принцип класифікації береться несуттєвий ознака, система більш-менш швидко втрачає теоретичне і практичне значення.

Самою загальної та поширеною класифікацією є класифікація, в основу якої покладені історично сформовані системи засобів і методів фізичного виховання - гімнастика, спорт, ігри і туризм. Однак у практичному відношенні вона занадто спілкувався, тому що, по суті, являє собою класифікацію не фізичних вправ - дій, а різних форм рухової діяльності (змагальної, ігрової, рекреаційної).

В даний час існує декілька класифікацій за різними ознаками і кожна з них має практичне значення в залежності від мети застосування фізичних вправ. Так, наприклад, класифікація по анатомічних ознаках(вправи для рук, для ніг, для черевного преса і т. п.) застосовується тоді, коли підбираються вправи для розвитку окремих частин тіла.

Задача класифікації фізичних вправ в системі фізичного виховання полягає в тому, щоб згрупувати вправи за такими об'єктивними ознаками, за якими можна було б передбачити ймовірний виховний результат застосування цих вправ.

1. Швидкісно-силові види спорту, які характеризуються максимальною інтенсивністю або потужністю зусиль (спринтерські дистанції, метання, стрибки, важка атлетика і т. п.).

2. Види спорту, переважно пов'язані з проявом витривалості при середніх оптимальних зусиллях різної інтенсивності (біг на середні і довгі дистанції, лижні гонки, плавання, спортивна ходьба, веслування і т. п.).

3. Види спорту, способи виконання вправ у яких суворо регламентовані (спортивна гімнастика, стрибки у воду, акробатика, фігурне катання на ковзанах).

4. Види спорту комплексного характеру, вправи в яких виконуються зі змінною інтенсивністю при змінних умовах рухової діяльності (всі види єдиноборства і спортивні ігри).

Поряд із загальною класифікацією в окремих наукових дисциплінах створені і розробляються спеціальні класифікації фізичних вправ за різними ознаками (статичні, динамічні, циклічні, ациклічні, стандартні, нестандартні та інші), що не позбавляє їх практичного значення. Вони допомагають відбирати і систематизувати матеріал відповідно дидактичним цілям.

Фізичні вправи дуже різноманітні, тому їх прийнято класифікувати по порядку принципів, а саме: залежно від характеру режиму діяльності м'язів, структурних ознак, потужності і тривалості виконання вправ та рухових якостей. За характером режиму діяльності м'язів роботу прийнято ділити на динамічну і статичну. Статична робота характеризується тим, що м'язи скорочуються без наступного розслаблення. Динамічна робота супроводжується поперемінними скороченнями і розслабленнями м'язів, в результаті чого відбувається переміщення окремих частин тіла або всього тіла в просторі. М'язові зусилля можуть бути переборюючими або поступальними. Фізичні вправи динамічного характеру залежно від характеру реагування на зовнішні умови прийнято ділити на дві великі групи: стереотипні (стандартні) і ситуаційні (нестандартні). Стереотипні вправи здебільшого виконуються шаблонне, в постійних умовах; формуються вони за принципом динамічного стереотипу. Для ситуаційних вправ не властива стандартність. Виконуються вони без певної послідовності елементів, у непостійних умовах, без стереотипності у виконуваних рухах. Стереотипні вправи залежно від їхніх структурних ознак поділяються на циклічні і ациклічні. Циклічні вправи складаються з однакових за структурою рухів, тоді як ациклічні включають у себе не схожі один на одного рухові елементи. Циклічні вправи можуть виконуватись з максимальною, субмаксимальною, великою і помірною потужністю.

2.2 Класифікація вправ залежно від потужності роботи

Вплив фізичних вправ на стан функцій організму визначається багатьма причинами, які умовно можуть бути об'єднані в групи педагогічних, психологічних, біохімічних і фізіологічних факторів. Особливу роль в класифікації фізичних вправ грають фізіологічні закономірності рухів. Фізіологічною основою класифікації фізичних вправ можуть бути режим м'язової діяльності (статичний, динамічний, змішаний), ступінь координаційної складності, ставлення вправ до розвитку якостей рухової діяльності (фізичним якостям), відносна потужність роботи і інші ознаки. Одним з можливих ознак, які можуть бути покладені в основу фізіологічної класифікації, є спосіб виконання фізичних вправ - стандартний або нестандартний (варіативний). Так, для циклічних вправ характерні стандартні (постійні, не змінні) способи виконання. Бігун, плавець, велосипедист виконують порівняно невелику групу вправ, в яких суворо чергуються певні фізіологічні параметри руху. Для нестандартних вправ характерні постійна зміна умов спортивної діяльності, а разом з нею і зміна форми рухів і їх фізіологічних характеристик (бокс, боротьба, фехтування, спортивні ігри).

В даний час загальновизнаною є класифікація, запропонована В.С. Фарфелем, який всі види спортивних вправ розділив на пози і рухи. Рухи поділяються на два класи - стандартні (стереотипні) і нестандартні (ситуаційні). Перші формуються за принципом стереотипу, виконуються у завжди заздалегідь відомих умовах, в певній послідовності. Другі - хоч і містять ряд завчених, стереотипних елементів, але виконуються в нестандартних умовах, непостійних ситуаціях, з великими варіаціями, що характерно для єдиноборств і спортивних ігор, а також для кросів. Групу стандартних рухів можна умовно розділити на дві підгрупи: рух з кількісною оцінкою (в кг, м, с); рух з якісною оцінкою (у балах). [14, c.96-98]

Перша підгрупа може бути підрозділена на циклічні (з повторюваними циклами рухів) і ациклічні рухи.

Інтенсивне дослідження адаптаційних перебудов кісткової і сполучної тканин під впливом різних факторів стало проводитися лише в останні десятиліття. До цього вважалося, що кісткова і, особливо, волокниста сполучна тканина не схильні до адаптації. Проте в даний час встановлено, що кістки, сухожилля, зв'язки вельми чутливі до механічних навантажень і реагують на них відповідними структурними і функціональними змінами.

Величезна кількість фізичних, у тому числі спортивних, вправ обумовлює необхідність їх класифікації. Класифікація може бути заснована на будь-якій ознаці, в тому числі і на тих або інших фізіологічних особливостях. Нині існуюча фізіологічна класифікація об'єднує в групи фізичні вправи з подібними функціональними характеристиками.

Найбільш загальна фізіологічна класифікація фізичних вправ може бути проведена на основі виділення трьох основних характеристик активності м'язів, що здійснюють відповідну вправу:

1) обсяг активної м'язової маси;

2) тип м'язових скорочень (статичний або динамічний);

3) сила або потужність скорочень.

В залежності від обсягу активної м'язової маси всі фізичні вправи класифікують на локальні, регіональні (часткові) і глобальні (загального впливу).

1) До локальних відносяться вправи, в здійсненні яких бере участь менш 1/3 всієї м'язової маси тіла (стрільба з лука, з пістолета, певні гімнастичні вправи). До регіональних (часткового впливу) відносяться вправи, в здійсненні яких бере участь приблизно від 1/3 до 2/3 всієї м'язової маси тіла (гімнастичні вправи, виконувані тільки м'язами рук і поясу верхніх кінцівок, м'язами тулуба і т. п.).

2) У відповідності з типом скорочення основних м'язів, що здійснюють виконання даної вправи, всі фізичні вправи можна розділити відповідно на статичні і динамічні. До статичних вправ відноситься, наприклад, збереження фіксованої пози при утриманні стійки на кистях (у гімнастів), в момент пострілу (у стрільця). Більшість фізичних вправ відноситься до динамічних. Такі всі види локомоцій: ходьба, біг, плавання та ін. Вони характеризуються зменшенням довжини м'язових волокон при напрузі.

3) При класифікації фізичних вправ за силою скорочення провідних м'язових груп слід враховувати дві залежності: «сила - швидкість» і «сила - тривалість» м'язового скорочення.

Відповідно до залежності «сила - швидкість» при динамічному скороченні демонстрована сила обернено пропорційна швидкості скорочення м'язів (швидкості руху переміщуваної ланки тіла): чим більше ця швидкість, тим менше демонстрована сила. Інше, формулювання цієї залежності: чим більше зовнішнє навантаження (опір, вага), тим нижче швидкість укорочення (руху) і тим більше демонстрована сила, і навпаки, чим менше зовнішнє навантаження, тим вище швидкість руху і менше, демонстрована м'язова сила. Здобуток сили на швидкість м'язового скорочення визначає його потужність.

Рис. 2.1 Залежність граничного часу роботи від сили скорочення при локальній статичній роботі (ліворуч) і від потужності (частоти рухів) при локальній динамічній роботі (праворуч)

Залежність «сила - тривалість» м'язових скорочень, виражається в тому, що чим більше сила (або потужність) скорочень м'язів, тим коротше їх гранична тривалість. Це справедливо як для локальної та регіональної статичної і динамічної роботи (рис. 2.1), так і для глобальної роботи (рис.2.2).

За проявом в момент фізичного навантаження силі і потужності м'язових скорочень і пов'язаної з ними граничної тривалості роботи всі фізичні вправи можна розділити на три групи: силові, швидкісно-силові (потужностні) і на витривалість



Рис. 2.2 Крива залежності рекордного (граничного) часу від швидкості в бігу (Б), плаванні (П) і бігу на ковзанах (К) (В. С. Фарфель)

Силовими можна вважати вправи з максимальним або майже максимальним напруженням основних м'язів, яке вони проявляють у статичному або динамічному режимі при малій швидкості - руху (з великим зовнішнім опором, вагою). Силовим вправам відповідає ліва частина кривої "сила - швидкість". Гранична тривалість вправ з максимальним проявом сили обчислюється кількома секундами. Сила є основною руховою якістю, що визначає успіх виконання силових вправ. [18, c.292]

Швидкісно-силовими (потужностними) є такі динамічні вправи, у яких провідні м'язи одночасно проявляють відносно великі силу і швидкість скорочення, тобто велику потужність. Максимальна потужність м'язового скорочення досягається в умовах максимальної активації м'яза при швидкості скорочення близько 30% від максимальної для ненавантаженого м'яза. На кривій "сила - швидкість" швидкісно-силові вправи займають положення - до 50-60% від максимальної швидкості. Максимальну потужність м'язи розвивають при зовнішньому опорі (вантажі), що становить 30-50% від їх максимальної (статичної) сили. Гранична тривалість вправ з великою потужністю м'язових скорочень знаходиться в діапазоні, від 3-5 с до 1-2 хв. - у зворотній залежності від потужності м'язових скорочень (навантаженні). Потужність грає найважливішу роль в швидкісно-силових вправах.

Вправами на витривалість вважаються такі вправи, при виконанні яких провідні м'язи розвивають не дуже великі по силі і швидкості скорочення, але здатні підтримувати або повторювати їх протягом тривалого часу - від декількох хвилин до багатьох годин (в зворотній залежності від сили або потужності м'язових скорочень). Витривалість - провідна фізична якість для вправ цієї групи.

У відповідності із загальною кінематичною характеристикою вправ, тобто характером протікання в часі, вправи ділять на циклічні і ациклічні.

До циклічних вправ локомоторного (тих, що переміщують) характеру відносяться біг і ходьба, біг на ковзанах і на лижах, плавання, веслування, їзда на велосипеді. Для цих вправ характерне багаторазове повторення стереотипних циклів рухів. До ациклічних відносяться такі вправи, протягом виконання яких різко змінюється характер рухової активності. Вправами такого типу є всі спортивні ігри, спортивні єдиноборства, метання і стрибки, гімнастичні і акробатичні вправи, вправи на водних і. гірських лижах, у фігурному катанні на ковзанах. Для ациклічних вправ характерні також різкі зміни потужності по їх ходу. Деякі види спорту включають різні вправи - циклічні і ациклічні. Такі, наприклад, багатоборства в легкій атлетиці, лижне двоборство, сучасне п'ятиборство.

2.3 Спортивні пози. Їх фізіологічна класифікація

Фізичними вправами називаються м'язові рухи, рухові дії, що виконуються для вирішення завдань фізичного виховання. При цьому використовуються, як правило, активні рухи, тобто довільні рухові акти.

Безсумнівно, що кожен різновид фізичної вправи має свої відмінні особливості. Однак було б безуспішною спробою давати фізіологічну характеристику кожному окремому виду. Вчені спробували знайти ті фізіологічні спільності, які виявилися характерними для цілих груп спортивних вправ. Їх фізіологічна систематизація сприяє з'ясуванню впливу різних груп фізичних вправ на організм.

Пози, як і рухи, можуть бути довільними і мимовільними. Довільне керування позою здійснюється корою великих півкуль. Специфічні системи взаємозалежної активності нервових центрів проявляються в корі великих півкуль у спортсменів (за даними ЕЕГ) лише при достатніх статичних зусиллях (наприклад, у штангістів при підйомі штанги вагою не менше 70-80% від максимальної довільної сили), одночасно в м'язах в реакцію залучаються найменш збудливі і потужні швидкі рухові одиниці. Цим пояснюється необхідність включення в тренувальні заняття максимальних і навантажень. У руховому апараті при статичній роботі спостерігається безперервна активність м'язів, що робить її більш стомлюючої, ніж динамічна робота з тією ж навантаженням. Лише при статичних напругах, що не перевищують 7-8% від максимальних, кровопостачання м'язів забезпечує необхідний кисневий запит. При 20-відсоткових статичних зусиллях кровоток через м'яз зменшується в 5-6 разів, а при зусиллях більше 30% від максимальної довільної сили - припиняється зовсім. В даний час виявлено, що артеріальний тиск у м'язах при статичній роботі може досягати 400-500 мм рт.ст., так як це необхідно для подолання периферичного опору кровотоку. [21, c.232]

Однак навіть припинення кровотоку помітно не знижує роботу м'язів, так як в них є запаси кисню і анаеробних джерел енергії, а сама робота короткочасна. Зміни вегетативних функцій демонструють так званий феномен статичних зусиль (або феномен Ліндгарта- Верещагіна): у момент виконання роботи зменшуються ЖЕЛ, глибина і хвилинний об'єм дихання, падає ЧСС і споживання кисню, а після закінчення роботи спостерігається різке підвищення цих показників. Цей ефект більше виражений у новачків, але в міру адаптації спортсменів до статичної роботі він проявляється набагато менше. При статичній роботі вміст кисню в альвеолах легких залежить від прийнятої пози: через погіршення легеневого кровотоку і нерівномірності вентиляції різних часток легенів воно складає в позі стояння - 14.9%, сидіння-14.4%, лежання - 14.1%.

2.4 Динамічна та статична робота

У процесі праці людина виконує різноманітні рухи, пов'язані як з переміщенням предметів і знарядь праці з певною швидкістю та переборенням певної їх протидії, так і з урівноважуванням якоїсь протидії за умови нерухомого положення частин тіла (утримання вантажу, тиск на нерухому поверхню, здавлювання). Режими м'язової діяльності при цьому різні. Розрізняють три такі режими: ізотонічний, коли напруження м'яза залишається постійним, а довжина його змінюється (зменшується); ізометричний, коли довжина м'яза залишається постійною, а напруження зростає;ауксотонічний (змішаний), коли м'яз змінює напруження і скорочується (найпоширеніший).

Робота, при якій напруження м'язів розвивається без зміни їх довжини і без активного переміщення у просторі рухових ланок, називається статичною. Статичні напруження людини у процесі праці пов'язані з підтриманням у нерухомому стані предметів і знарядь праці, а також підтриманням робочої пози.

Залежно від характеру діяльності м'язів статична робота поділяється на два види:статична робота, яка здійснюється шляхом активної протидії силам, що виводять тіло або його частини з рівноваги. Збереження рівноваги досягається внаслідок тетанічного напруження м'язів під дією потужних нервових імпульсів і пов'язане з великими витратами енергії; статична робота, при якій тіло, змінюючи позу, знаходить нове положення рівноваги і пристосовується до сил, які діють на нього. Така робота забезпечується особливим станом м'язів -- тонусом. М'язовий тонус -- це тривале, без ознак швидкої втоми, напруження скелетних м'язів, яке забезпечує підтримання пози людини. Отже, при тонусі м'язова робота виконується під дією слабих нервових імпульсів, характеризується меншими затратами енергії і може тривати довгий час. [6,56 c.]

Робота, при якій напруження м'язів супроводжується зміною їхньої довжини і переміщенням у просторі тіла або якоїсь ланки рухового апарату, називається динамічною. На відміну від статичної роботи, яка вимірюється часом підтримання м'язового напруження (кгс/с), динамічна робота вимірюється показниками механічної роботи -- кілограм-метрами (кг * м), тобто має зовнішній ефект. водночас більш втомливою є статична робота, оскільки постійне напруження однієї і тієї ж м'язової групи супроводжується зменшенням у ній кровообігу, що не забезпечує своєчасного окислення продуктів розпаду. Під час динамічної роботи м'язові напруження перегруповуються, що сприяє відновленню працездатності м'язів у процесі праці.

Доведено, що напруження при статичній роботі в 5 разів перевищує напруження, викликане динамічною роботою.

На відновлення енергії в разі статичної роботи необхідно в 3-4 рази більше часу, ніж у разі динамічної.