Розвиток механізмів державного регулювання соціального туризму в Україні

Актуальність теми. Одним із секторів економіки сучасного світу, що найінтенсивніше розвиваються і є перспективним, є індустрія туризму. Його вплив на економіку величезний. Туристичні підприємства отримують значний прибуток і створюють нові робочі місця. Туризм викликає до життя нову форму споживчого попиту - попит на відпочинок. Він розширює ринок для галузей, що випускають предмети споживання, допомагає розвитку розважального та пізнавального бізнесу, збільшує доходи транспортних підприємств, служби зв'язку, формує доходи від виробництва туристичного спорядження, збільшує попит на сувенірну продукцію, вироби місцевих промислів. Збільшення доходів туристичних підприємств цієї сфери сприяє стабілізації валютних надходжень до бюджетів різних рівнів через податки.

Характеризуючи значення туризму як галузі ринкової економіки, необхідно відзначити його соціальну значущість, важливу роль у духовному й фізичному розвитку особистості, формуванні рівня і якості життя. Через виховну функцію туризму відбувається формування відчуття колективізму, етичних і естетичних якостей; через освітню - закріплення й поповнення знань з краєзнавства, природознавства, історії, знайомство з культурою та традиціями своєї країни й народів світу; через оздоровчу функцію - дотримання оптимального режиму навантажень; використання дії природних чинників на стан організму, розвиток адаптаційних можливостей, підтримку організму на високому рівні фізичної підготовленості; через спортивну функцію - створення бази загальної фізичної підготовки, досягнення максимальних результатів у туризмі.

Згідно з висновками Декларації Всесвітньої конференції з туризму в Манілі (1990 р.), «соціальний туризм - це мета, до якої суспільство повинно прагнути на користь менш забезпечених громадян при використанні їх права на відпочинок». Туризм у багатьох країнах перестав бути розкішшю, надбанням лише елітного, багатого прошарку населення, перетворився на необхідну соціальну потребу людей, складову способу їх життя.

Сучасний самостійний розвиток галузі без державної підтримки зумовив виживання переважно комерційних форм і видів туризму. У цих умовах частка соціального туризму значно зменшилася. Постійне зростання тарифів на транспорт, продукти харчування, різні послуги, недостатнє фінансування з боку різних відомств і фондів спричинює скорочення кількості потенційних туристів.

Соціальному туризму як чиннику розвитку суспільства не приділяється належної уваги, що приховує в собі масу негативних соціальних моментів. Перш за все, вона різко збільшує соціальну напруженість у суспільстві. Зростання доходів населення не встигає не тільки за підвищенням вартості послуг у сфері туризму, а й за зростанням вартості інших елементів, що характеризують життєвий рівень населення. У результаті потреба людей у відпочинку є найменш задоволеною серед основного кола соціальних потреб. Близько 80% населення є потенційними клієнтами соціальних форм туризму, але на практиці реалізують свій відпочинок тільки яким-небудь самодіяльним способом, навіть не замислюючись про послуги туристичних фірм.

Загальна незадоволеність у відпочинку спричиняє й інші проблеми. Це питання збереження та профілактики здоров'я населення, раціонального використання вільного часу, задоволення освітніх і культурних потреб, загальні проблеми зниження життєвої активності та міжособистісних контактів і багато інших.

Нерозв'язані свідчать про показують актуальність цієї теми для України. У такій ситуації важливу регуляторну й контролюючу роль повинна відігравати держава, що вимагає аналізу пріоритетних форм і методів державного регулювання соціального туризму. Соціальний туризм сьогодні виходить на новий етап розвитку в умовах ринкової економіки, в державному регулюванні якого необхідно поєднувати застосування зарубіжного досвіду з особливостями вітчизняного розвитку. Важливо створювати соціальний туризм, розробка якого вимагає нових підходів до організації державного регулювання, що відповідають розвитку ринкових відносин і нових форм власності.

Незважаючи на те, що проблема державного регулювання соціального туризму давно вже стала актуальною, коло наукових досліджень, присвячений їй, поки що достатньо вузьке і обмежене розглядом окремих завдань. Відсутність фундаментальних комплексних наукових праць з державного регулювання соціального туризму в сучасній Україні зумовило необхідність проведення досліджень у цьому напрямі.

Проблеми й особливості розвитку туризму відображені в наукових дослідженнях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як: В. Азар, М. Борущок, П. Гаман, Л. Гринів, П. Гаман, П. Гудзь, Б. Данилишин, В. Дмитренко, В. Євдокименко, І. Зорін, Д. Карамишев, В. Квартальнов, В. Кифяк, В. Козирєв, В. Кравців, В. Лобас, О. Любіцева, М. Мальська, В. Мацола, А. Мельник, О. Мілашевська, О. Мордвінов, І. Рожкова, В. Федорченко, С. Харічков, В. Цибух, А. Чечель, О. Шаптала та інші.

Разом з тим відчувається нестача теоретичних і методичних підходів до управління розвитком соціального туризму, особливо в розробці концептуальних основ цієї діяльності і практичних рекомендацій щодо їх застосування.

Актуальність та невідкладність вирішення проблем, пов'язаних з активізацією державної туристичної політики, необхідність формування механізмів державного регулювання соціальним туризмом визначили тему дисертаційної роботи, зумовили зміст, мету, завдання і структуру дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження отримано в межах теми Класичного приватного університету «Механізми державного управління об'єктами та процесами ринкової економіки» (номер державної реєстрації 0109U002113). Роль автора полягає в розробці основних напрямів розвитку системи відпускних чеків в Україні.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є науково-теоретичне обґрунтування й розробка рекомендацій щодо формування механізмів державного регулювання соціального туризму як складової державного регулювання суспільного розвитку України.

Для досягнення мети дисертаційної роботи було поставлено такі завдання:

- визначити сутність соціального туризму, розробити принципи його розвитку та запропонувати класифікацію;

- визначити необхідні умови розвитку соціального туризму, а також механізми їх створення;

- дослідити зарубіжний досвід розвитку соціального туризму;

- обґрунтувати необхідність створення організаційних структур управління розвитком соціального туризму;

- розробити механізми створення системи відпускних чеків;

- поглибити концептуальні підходи до визначення напрямів розвитку соціального туризму;

- запропонувати заходи державного регулювання соціального туризму.

Об'єкт дослідження - процес управління розвитком соціального туризму в Україні.

Предмет дослідження - управлінські, соціально-економічні та інституційні відносини, що склалися в процесі розвитку соціального туризму в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що формування механізмів державного регулювання соціального туризму, законодавче й інституціональне його забезпечення є необхідною та достатньою умовою ефективного функціонування туристичної галузі.

Методи дослідження. Теоретичну базу дослідження становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених, наукові дослідження в галузі програмно-цільового управління, законодавчі та нормативно-правові акти, що визначають правові й організаційні основи суспільних відносин у системі соціального туризму як в Україні, так і за кордоном.

Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано: історичний та логічний методи - для дослідження практики розвитку соціального туризму в зарубіжних країнах; абстрактно-логічний - для теоретичного узагальнення й формулювання висновків; економіко-статистичний - для аналізу сучасного стану туристичної галузі; методи аналізу й синтезу - для розробки принципів розвитку соціального туризму та формування державної соціальної політики; експериментальний - при розробці системи відпускних чеків.

Інформаційною базою дослідження були законодавчі та нормативно-правові акти України, статистичні матеріали, звітна документація управлінь та відділів обласних державних адміністрацій і туристичних підприємств України, наукові публікації вітчизняних і зарубіжних учених.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в такому:

вперше:

- науково обґрунтовано та запропоновано систему відпускних чеків, що полягає в зміні системи оподаткування, розробці маркетингових, організаційних і фінансових складових концепції соціального туризму;

удосконалено:

- науково-практичний підхід до формування цілісної системи управління розвитком соціального туризму в Україні шляхом створення Агентства відпускних чеків як інституту соціального партнерства в туристичній галузі, введення контрактів між державою й регіонами з метою виділення пріоритетних напрямів державної соціальної політики;

набуло подальшого розвитку:

- визначення шляхів законодавчого забезпечення розвитку соціального туризму шляхом розробки ключових положень проекту модельного закону «Про соціальний туризм», зокрема правового визначення суб'єктів, об'єктів, мети й інструментів, системи державного регулювання соціального туризму;

- узагальнення зарубіжного досвіду щодо впровадження в Україні державної соціальної політики та системи відпускних чеків як інструменту реалізації соціального туризму і його поєднання з особливостями вітчизняного розвитку;

- визначення сутності поняття соціальний туризм як сфери створення, просування та реалізації соціального туристичного продукту для задоволення потреб у подорожах, інших видах туристичного відпочинку слабозахищених у соціальному відношенні громадян.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження використані Запорізькою обласною радою при визначенні основних напрямів розвитку системи відпускних чеків в Україні (довідка № 18/49-10 від 23.10.2009 р.).

Бердянською районною державною адміністрацією апробовано механізм розвитку соціального партнерства в туристичній галузі (довідка № 47-08 від 10.12.2008 р.).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовують у навчальному процесі Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: «Економіка туристичного та готельного господарства», «Ринок туристичних послуг», «Державне регулювання економіки», «Основи туристичного бізнесу», а також у системі підвищення кваліфікації державних службовців (довідка № 230-09 від 19.09.2009 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним завершеним дослідженням. Усі наукові результати, які викладені в дисертації, отримані автором особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідались та обговорювались на науково-практичних конференціях, конгресах, круглих столах: «Наука і вища освіта» (м. Запоріжжя, 2008 р.), «Культура і освіта фахівців туристичної сфери - сучасні тенденції та прогнози» (м. Київ, 2005 р.), «Сучасний стан та проблеми розвитку підприємництва в регіоні» (м. Запоріжжя, 2007 р.), «Соціально-економічний розвиток України: європейський вибір» (м. Мелітополь, 2009 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладені у

8 публікаціях, із них 4 - у наукових фахових виданнях загальним обсягом

3,65 обл.-вид. арк.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 186 сторінок. Робота містить 14 рисунків, 3 таблиці, 1 додаток. Список використаних джерел (включає 179 найменувань) і викладений на 16 сторінках.

соціальний туризм державний законодавчий

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи, викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження, висвітлено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі - «Теоретичні основи соціально-економічної сутності соціального туризму» - досліджено сутність, стан і можливості розвитку соціального туризму, розглянуто основні підходи до класифікації видів соціального туризму, проаналізовано зарубіжний досвід розвитку соціального туризму.

Зазвичай соціальний туризм розглядають у вузькому значенні слова як один з видів туризму. У ході виконання наукового дослідження ми дійшли висновку про те, що соціальний туризм не можна розглядати на одному рівні з комерційним. І соціальний, і комерційний туризм містять майже однорідні види туризму, проте мають різні цілі. Якщо в комерційному туризмі все спрямовано на максимізацію прибутку, обслуговування тільки платоспроможних категорій громадян, то головною метою соціального туризму є забезпечення відпочинку й туризму для всіх верств населення: і платоспроможних, і малозабезпечених. Адже головною метою соціального туризму є його соціальна спрямованість, яка полягає не тільки у виконанні однієї функції, яку завжди приписують соціальному туризму, як єдину (у компенсаціях незаможним громадянам поїздок і відпочинку), а й в освітньому, культурному, оздоровчому розвитку населення. Це й освіта молоді, і профілактика хвороб, і зниження соціально-психологічного напруження в суспільстві. Розвиток соціального туризму також сприяє розвитку внутрішнього туризму, а отже, і вирішенню багатьох економічних завдань, таких як зростання зайнятості населення, розвиток виробництв, пов'язаних з туризмом, що приводить до підвищення якості життя населення, які є основною метою розвитку України як соціальної держави. Отже, соціальний туризм є більш всеосяжним, ніж комерційний, унаслідок чого його роль зростає.

У дослідженні виділено переваги соціального туризму перед комерційним. Оскільки соціальний туризм звернений до всіх категорій громадян: дорослого населення, сімей, дітей, молоді, незалежно від їх соціального становища, культурного рівня, професії, релігії, статі, то можна стверджувати, що соціальний туризм є єдиним вектором соціального єднання людей, носієм соціальних, культурних і виховних цінностей. Соціальний туризм не передбачає поділу в обслуговуванні забезпечених категорій громадян і тих, хто перебуває у важкій фінансовій ситуації. Кожна людина має право на повноцінний і гідний відпочинок, тому важливою перевагою тут є «соціальна різнорідність туристів». Основним для розвитку соціального туризму є освоєння, облаштування та впорядкування території в мало привабливих регіонах. Для розвитку соціального туризму державі необхідно проводити політику в двох напрямах: надання соціальної адресної допомоги потенційному середньому класу; надання податкових пільг підприємствам, що приймають соціальних туристів. Таким чином, незважаючи на визнані досягнення й успіхи, значущий і стійкий соціальний туризм може існувати тільки за наявності довгострокової продуманої соціальної політики в галузі туризму на регіональному, національному та міжнародному рівнях. У роботі запропоновано таку класифікацію туризму (рис. 1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Види соціального туризму

Розглядаючи соціальний туризм, доцільно доповнити його класифікацією категорій громадян соціального туризму і їх співвідношення з видом отримуваної ними компенсації, а також класифікацію засобів розміщення системи соціального туризму. Рівень і якість обслуговування в цьому разі не залежатиме від фінансових можливостей клієнта, оскільки поїхати в один і той самий санаторій з однаковим набором послуг може і малозабезпечена сім'я, і працівник великого підприємства, що твердо стоїть на ногах. Класифікуючи соціальний туризм за цілями, крім освітнього, самодіяльного, екологічного й культурно-пізнавального, необхідно виділити такий важливий вид, як рекреаційний, тобто подорож для відпочинку та лікування. Для виявлення найпоширеніших видів соціального туризму в роботі узагальнено різні ознаки класифікацій.

Визначено, що до об'єктів державного регулювання соціального туризму віднесено сфери виробництва та послуг, галузі, регіони, а також ситуації, явища й умови соціально-економічного розвитку країни, де виникли або можуть виникнути проблеми, що не вирішуються автоматично або будуть вирішені в далекому майбутньому, тоді як зняття цих проблем настійно необхідно для нормального функціонування соціального туризму. Об'єкти державного регулювання соціального туризму розрізняються залежно від рівня вирішуваних ними завдань: рівень фірми, місцевий, регіональний, державний.

Об'єкти державного регулювання зумовлюють цілі, різноманітні за своїм характером. Сукупність цілей є системою, що включає основну, генеральну мету, а також конкретні цілі, що сприяють досягненню головної мети. Метою державного регулювання соціального туризму є залучення до туризму всіх верств населення, а також створення сприятливих умов для розвитку інфраструктури соціального туризму.

Інструменти державного регулювання поділяються на методи прямого й непрямого впливу на соціальний туризм. Метод прямого впливу реалізується засобами адміністративного та економічного впливу. Непрямий метод регулювання реалізується тільки економічними засобами. Адміністративні засоби регулювання базуються на силі й авторитеті державної влади, включають заходи заборони, дозволу та примусу. У розвинутих країнах з ринковою економікою вони використовуються в незначних масштабах. Економічні засоби державного регулювання передбачають використання державного економічного прогнозування і програмування, грошово-кредитної політики, бюджетно-податкової системи, валютної й митної політики. Визначено основні методи регулювання в галузі соціального туризму: правове та законодавче регулювання, тобто правові акти, що приймаються на всіх рівнях державної влади, і нормативні документи й фінансово-кредитне регулювання. Основними формами фінансово-кредитного регулювання є: виділення в державному бюджеті статей, за рахунок яких фінансуються галузі соціальної сфери, функціонування позабюджетних соціальних фондів (пенсійного, соціального страхування).

Організація туристичної діяльності в цивілізованих рамках регулюється: нормативно-правовими актами про реєстрацію юридичних і фізичних осіб, що займаються підприємницькою діяльністю; законодавчими актами про сертифікацію туристичних підприємств і ліцензування туристичної діяльності; податковим законодавством; нормативними актами про зовнішньоекономічну діяльність; митним законодавством. У більшості розвинутих зарубіжних країн туристична галузь є пріоритетною й має значну державну підтримку.

Складовою механізму державного регулювання є державне управління, ефективність якого залежить головним чином від організаційної структури. У державному регулюванні соціального туризму необхідно виділити дві основні складові: соціальну і туристичну політики.

Однією з найважливіших функцій держави в умовах переходу до ринкової економіки є проведення активної соціальної політики. Для цього державі необхідно узгоджувати стратегії соціально-економічних перетворень з різними аспектами соціальної політики. Вдосконалення соціальної політики держави і становлення прогресивної системи державного регулювання повинні йти в одному напрямі. Це, перш за все, визначення основних пріоритетів розвитку соціальної сфери на найближчий час з урахуванням зниження соціальної напруженості.

Проте це зовсім не означає, що всі соціальні норми й стандарти фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. Соціальна складова бюджетної політики реалізується на всіх рівнях бюджетної системи. При цьому важливою умовою стає розмежування повноважень, відповідальності країни і регіонів у реалізації соціальних функцій. Держава повина чітко позначити свої функції та забезпечувати їх неухильне виконання. Сюди належать: розробка соціальної політики держави, здійснення її правового забезпечення, створення основних гарантій, розробка й забезпечення єдиних соціальних стандартів з урахуванням світових нормативів, розробка цільових державних програм, а також основних методів і підходів до вирішення завдань соціальної політики, вдосконалення структури виконавчих органів, на які покладається вирішення поставлених соціальних завдань. Держава повинна створити ефективну систему контролю й соціального моніторингу. Від того, наскільки правильно розподілені ці повноваження та відповідальність за їх реалізацію, зрештою, залежить не тільки соціальний клімат суспільства, а й ступінь ефективності використання державних фінансових ресурсів. На регіональному та місцевому рівнях розробляються концепції соціального розвитку регіонів, готується законодавче забезпечення, підбираються форми й методи роботи, адекватні регіональним і місцевим особливостям, а також проводиться соціальний моніторинг і соціальне прогнозування.

У другому розділі - «Технології та механізми розвитку соціального туризму в Україні» - проведено аналіз сучасного стану розвитку туристичної галузі в Україні, визначено умови для розвитку соціального туризму.

Створення нового іміджу українського турпродукту, конкурентоспроможного в нашій державі та за кордоном, комплексний підхід до розвитку туризму й курортів на регіональному рівні, підтримка розвитку малого та середнього бізнесу в туристичній галузі зумовили неухильне зростання кількості туристів й обсягів наданих їм послуг. Продукти та послуги, пов'язані з діяльністю туристичної галузі, становлять близько 10% валового національного продукту, а за загальними оцінками, близько 15% робочої сили в Україні зайнято в туристичному бізнесі та супутніх галузях. Туристична діяльність в Україні сприяє розвитку тих територій, де наявні рекреаційні ресурси й немає перспектив для промисловості, створюючи нові робочі місця, підвищуючи рівень доходів населення, водночас забезпечуючи збереження пам'ятників історії, архітектури, культури.

У туристичній галузі України залишається ряд нерозв'язаних проблем. Зокрема, за загальною кількістю відвідань Україна ще значно поступається іншим країнам, зберігаються помітні регіональні диспропорції в розвитку туризму. Досі рекреаційно-туристичний потенціал більшості областей України використовується недостатньо. Серед інших проблем - повільні темпи зростання обсягів інвестицій у розвиток матеріальної бази туризму; відсутність відповідних об'єктів для розвитку туристичної діяльності в сільській місцевості; невідповідність значної частини туристичних закладів міжнародним стандартам; недостатній розвиток туристичної, сервісної та інформаційної інфраструктури в зонах автомобільних шляхів та міжнародних транспортних коридорів; неузгодженість питань щодо використання рекреаційних ресурсів та їх збереження. У результаті активної державної політики й узгоджених дій усіх органів державної та місцевої влади з розвитку туризму, зокрема в міжнародних транспортних коридорах, створення прийнятних і прозорих «правил гри», сприйняття міжнародного туризму як засобу інтеграції у світовий та європейський простір, а також як форми розвитку інтеграційних комунікацій туризм стане потужною індустрією. Надалі поступальність та інтенсивність розвитку буде залежати від комплексної й планомірної реалізації стратегії підтримки позитивного іміджу України, створення конкурентоспроможного українського турпродукту, його розгорнутої реклами на внутрішньому та зовнішньому ринках, впровадження інновацій, залучення інвестицій, ефективності впровадження комплексного підходу до розвитку туризму.

Згідно з французькою практикою функціонування системи відпускних чеків, можна виділити такі її основні особливості: відпускні чеки використовуються як платіжний засіб транспортних послуг, засобів розміщення, харчування, розваги людей, що вирушають у подорож на відпочинок тільки на території Франції; перевагою для роботодавця в придбанні відпускних чеків є те, що він звільняється від податку; внесок роботодавця звільняється від податків у фонд заробітної плати; працівник може придбати відпускні чеки тільки при щомісячному перерахуванні від 4 до 20% фонду оплати праці; термін придатності відпускних чеків - 2 роки; чеки, які після закінчення цього періоду не були подані до відшкодування їх вартості підприємствами турбізнесу, стають недійсними і використовуються агентством для соціальної допомоги галузі туризму для малозабезпечених категорій громадян у формі виплат на відпочинок; для емісії відпускних чеків створено Національне агентство відпускних чеків. Соціальний туризм, незалежно від його походження, мотивації й розвитку, є величезним важелем для розвитку туризму в цілому. Чисто економічна динаміка туризму, яка змушує комерційний сектор перебувати в постійній конкуренції, не дає майбутньому туризму змоги забезпечувати соціальну єдність.

У третьому розділі - «Основні напрями вдосконалення державного регулювання соціального туризму в Україні» - удосконалено нормативно-правове забезпечення розвитку соціального туризму в Україні, запропоновано механізм державного регулювання соціального туризму в Україні.

Державне регулювання туристичної діяльності передбачає розробку нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення відносин у сфері туристичної індустрії. Ця теза відкриває можливість створення проекту закону «Про соціальний туризм».

У дисертації виділено такі принципи розробки сучасного законодавства в галузі туризму: врахування глибинних процесів розвитку суспільства й економіки; недопустимість законів-декларацій; історизму (є основоположним для всієї правотворчої діяльності в галузі туризму); уникнення бездумного запозичення іноземних правових інститутів. Стабільність, передбаченість і реальність законодавства про туризм може бути досягнута за умови участі в його розробці на паритетних основах як кваліфікованих юристів, так і провідних фахівців туристичної галузі.

Нормативно-правові акти з питань туризму поділяються на чотири групи: Конституція України; законодавство України про туризм загальної дії; спеціальне законодавство України про туризм; міжнародно-правові акти у галузі туризму. До першої групи належить Конституція України, що є основою законодавства про туризм, норми якої регламентують найважливіші відносини у сфері туризму. Другу групу становить законодавство, яке регулює як туристичні, так і інші суспільні відносини, тобто так зване законодавство загальної дії, та створює умови для реалізації людиною і громадянином права на свободу пересування, відпочинок та інших суміжних прав і свобод у туристичних подорожах. До третьої групи віднесено спеціальне законодавство України про туризм, що охоплює Закон України “Про туризм”, постанови Верховної Ради України з питань туризму, укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України щодо туризму, відомчі акти державних компетентних органів з питань туризму. За роки існування туризму міжнародним співтовариством були вироблені принципи й норми, що регулюють діяльність у сфері туризму. Це й зумовило необхідність виділити норми міжнародного права в окрему групу - четверту, яка включає в себе: міжнародні договори України у сфері туризму; міжнародні конвенції, що регламентують порядок надання турпослуг, здійснення туристичних формальностей; рішення міжнародних недержавних організацій з питань туризму тощо.

За результатами аналізу нормативно-правових актів, що регламентують відносини у сфері туризму та становлять систему законодавства України про туризм, виявлено їх низький стимулювальний потенціал. Доведено, що ефективне законодавче регулювання відносин в окресленій сфері можливе лише тоді, коли в ньому визначальною формою стане законодавчий кодифікований акт. Він, ґрунтуючись на основоположному принципі невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, повинен відповідати нагальним потребам практики, відтворювати зміни, що відбуваються у політичній та соціально-економічній сферах держави, а також у державно-туристичній політиці й суспільстві в цілому. Доцільно систематизувати законодавство про туризм шляхом кодифікації, тобто необхідне створення туристичного кодексу.

У межах дослідження запропоновано визначення принципів управління сферою соціального туризму покласти на незалежну від органів державного управління координаційну громадську установу з туризму - Національне бюро соціального туризму. У регіонах мають бути створені, відповідно, регіональні бюро соціального туризму, які взаємодіють з Національним бюро і перебувають під його контролем. До компетенції Національного бюро соціального туризму входить не тільки розробка та координація всієї політики в цій галузі, а й ухвалення основних документів, сертифікація соціального туристичного продукту та ліцензування туристичної діяльності, що, на наш погляд, є атрибутами державного регулювання. Запропоновано функції управління соціальним туризмом і функції державного регулювання розмежувати. Результати проведеного аналізу організаційної структури й нормативно-правової бази в галузі соціального туризму дали змогу запропонувати пропозиції щодо вдосконалення державного регулювання соціального туризму в Україні (табл. 1).

У роботі запропоновано використовувати систему відпускних чеків, суть якої полягає в зміні оподаткування так, щоб основний його тягар перекласти не на відпочивальників, підприємства, профспілку або державу, а на турбізнес. При цьому державний бюджет не тільки не постраждає від цього, а навпаки, ця система дасть змогу розширити базу оподаткування за рахунок залучення до виробництва товарів і послуг, туризму і відпочинку більшої кількості працівників і підприємств.

Практичне функціонування й механізм управління системою ставляться під контроль держави і спеціально створюваних ним органів. Система є сукупністю правових, договірних та комерційних відносин, що базуються на врахуванні інтересів споживачів і виробників туристичних послуг, держави, громадських організацій та підприємців, що знаходить своє матеріальне втілення у використанні всіма суб'єктами цієї системи певного типу чеків, які спеціально вводяться в обіг. Основним елементом системи є чек, тобто зобов'язання органу, що здійснює емісію чека, надати особі, яка придбала його, визначений набір послуг. Суть системи полягає в тому, що всі її учасники - суб'єкти -матеріально й морально зацікавлені в успішному функціонуванні цього фінансово-правового механізму.

Таблиця 1. Пропозиції щодо вдосконалення державного регулювання соціального туризму в Україні

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження автором була досягнута мета дисертаційної роботи, яка полягає в розробці науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання соціального туризму в Україні. Реалізація поставленої мети дала змогу зробити такі основні висновки:

1. Автором досліджено понятійний апарат соціального туризму, що застосовується у вітчизняній і зарубіжній практиці, виходячи із чого запропоновано розглядати соціальний туризм як різновид туризму, який охоплює всі соціальні верстви та вікові групи населення, відпочинок яких субсидуються з різних бюджетів, відповідно до соціальної категорії громадянина.

2. При розгляді системи соціального туризму приділено особливу увагу підприємствам з прийому соціальних туристів, спрямованим не на отримання максимального прибутку, а на виконання соціальних функцій (як, наприклад, підвищення культурного, освітнього рівня суспільства, оздоровлення населення, проведення диференційованої цінової політики залежно від доходів сім'ї). У зв'язку із цим уточнено поняття «асоціативний туризм», що використовується в міжнародній практиці, який є туризмом, що здійснюється за сприяння асоціацій соціального туризму і професійних об'єднань туристичних підприємств, які виконують у своїй діяльності соціальні функції.

3. Проведено аналіз існуючих класифікацій видів туризму і соціального туризму, на основі якого запропоновано класифікацію видів соціального туризму. Соціальний туризм, який розглядається в науковій літературі як один з видів туризму разом з пізнавально-екскурсійним, розважальним, оздоровчо-лікувальним, професійним, спортивним, релігійним, може включати всі ці види туризму. На підставі цього соціальний туризм запропоновано класифікувати за цільовими, часовими і територіальними характеристиками.

4. При розгляді соціального туризму розроблено класифікацію категорій громадян соціального туризму, визначено їх співвідношення за видом отримуваної ними компенсації. Запропоновано чотири види сегментації: демографічна (за віком), соціальна (за професійною ознакою та соціальним статусом) і економічна (за рівнем доходу). Також розроблено класифікацію засобів розміщення системи соціального туризму, де додатково запропоновано включити такі кошти розміщення, як дитячі санаторії, дитячі табори, здравниці, які мають значну питому вагу серед коштів розміщення соціального туризму.

5. Для виявлення найпоширеніших видів соціального туризму узагальнено різні ознаки класифікацій, виходячи із чого визначено, що найпоширенішим видом соціального туризму є рекреаційний, культурний і екологічний. Найбільш поширеним є приміський, внутрішньорегіональний і внутрішньодержавний соціальний туризм. Міжнародний туризм найбільш характерний для таких видів, як освітній і культурно-пізнавальний. Проте такі види, як діловий, спортивний і релігійний, також можуть мати міжнародний характер.

6. На підставі дослідження обґрунтовано необхідність державного регулювання соціального туризму. Сутність державного регулювання полягає в створенні нової системи регулювання в умовах ринкової економіки з використанням позитивного досвіду системи управління соціальним туризмом радянського періоду, а також зарубіжного досвіду, через неможливість ринку забезпечити розвиток соціального туризму. У дисертації охарактеризовано суб'єкти, об'єкти, цілі й інструменти соціального туризму. На підставі аналізу державного регулювання соціального туризму в Україні і за кордоном запропоновано нову систему управління соціальним туризмом в Україні.

7. Разом з існуючими державними структурами, які займаються регулюванням соціального туризму, запропоновано створення Агентства відпускних чеків, а також введення контрактів між державою й регіонами з метою виділення пріоритетних напрямів державної політики у регіонах в рамках державної програми. Такі контракти дадуть змогу державі реалізовувати пріоритетні напрями розвитку соціального туризму в регіонах, а також стимулювати проведення регіональних конкурсів на отримання державних субсидій для розвитку інфраструктури соціального туризму.

8. Порівняльний аналіз сучасної ситуації в галузі соціального туризму в Україні та Франції показав необхідність використання як вітчизняного, так і зарубіжного досвіду при формуванні пропозицій щодо побудови моделі розвитку соціального туризму в ринкових умовах. Дослідження сучасних тенденцій розвитку соціального туризму дало змогу зробити висновок про різке скорочення соціальних гарантій конституційних прав на відпочинок.

9. При дослідженні нормативно-правової бази соціального туризму запропоновано положення проекту модельного закону «Про соціальний туризм». На сьогодні в Україні відбувається активізація національного правового режиму в соціальній сфері: розробляються нові закони, вносяться корективи до чинних відповідно до міжнародних стандартів.

10. Розроблено модель розвитку соціального туризму в Україні. Турпродукт соціального туризму в ньому характеризується за трьома основними параметрами: організаційним, якісним і ціннісним. У сфері пропозиції соціального туризму державна соціальна політика передбачає такі складові: зниження податкового тягаря на загальну суму вартості путівок, що виділяються соціальним туристам; допомога в оновленні матеріально-технічної бази; допомога в реконструкції турцентрів для прийому інвалідів у візках.

Необхідна нова система, яка б зацікавила підприємства турбізнесу в малозабезпечених категоріях громадян і ефективно функціонувала в нових ринкових умовах, - система відпускних чеків. Держава повинна взяти на себе головну регуляторну функцію, забезпечити залучення більшого числа учасників соціального туризму через систему відпускних чеків, створення професійних об'єднань туристичних підприємств.

11. Оскільки історично соціальний туризм в Україні здійснюється через санаторно-курортний комплекс, а найпоширенішим видом соціального туризму в усьому світі на сьогодні є рекреаційний, то розвиток соціального туризму в Україні має розпочатися з відновлення систем санаторно-курортного комплексу. Нову політику необхідно будувати, на наш погляд, виходячи із сучасних економічних умов, що передбачають зміну форм власності. Важливим питанням тут є приватизація в санаторно-курортному комплексі, яка повинна мати, на наш погляд, обмежений характер унаслідок необхідності збереження певної його частини в державній власності. У нових умовах держава повинна володіти функціями прямого впливу на рекреаційну сферу, мати можливість гарантувати хоча б малий рівень її доступності для всіх громадян, що потребують курортного лікування. Так само правомірне збереження певної частини курортного господарства у профспілок і різних інших громадських організацій, оскільки чисто ринкові відносини орієнтовані переважно на споживача з великою платоспроможністю, а не на тих, хто, можливо, більше потребує оздоровлення, але не має для цього достатніх коштів.

12. Переважна частина населення становить клас малозабезпечених (68%). Серед них можна виділити категорію громадян, які хотіли б відпочити й передбачають у своєму бюджеті витрати на відпочинок, але вони не мають достатньо коштів для придбання путівки та відпочивають яким-небудь самодіяльним способом, не звертаючись до послуг туристичних фірм. Ця категорія перебувають між малозабезпеченим і середнім класами. Саме ця категорія громадян становитиме численний середній клас у майбутньому. Держава не може сьогодні забезпечити відпочинок всіх категорій громадян. Отже, соціальна політика держави має бути спрямована, насамперед, саме на цей клас споживачів, що дасть змогу бути інтегрованими в комерційний сектор. Така політика є також вигідною і для туристичних підприємств, оскільки цей клас є їх потенційним платоспроможним клієнтом. Таким чином, змінюється імідж соціального туризму.

13. Запропоновано основні напрями розвитку системи відпускних чеків в Україні. Сутність системи відпускних чеків полягає в зміні оподаткування так, щоб основний його тягар перекласти не на відпочивальників, підприємства, профспілку або державу, а на турбізнес. При цьому державний бюджет не тільки не постраждає від цього, а навпаки, ця система дасть змогу розширити базу оподаткування за рахунок залучення до виробництва товарів й послуг, туризму і відпочинку більшого числа працівників і підприємств. Суб'єктами системи є: держава - в особі агентства - що використовує систему чеків як інструмент своєї соціальної політики і виступає гарантом її надійності; носій чека - особа, що одержує матеріальну вигоду від самого факту придбання чеків, оскільки фінансовий механізм системи приводить до того, що отримані за чеками послуги перевищують за вартістю сплачену ним суму; оптовий покупець чеків - підприємство, зацікавлене у створенні на підприємстві для своїх працівників атмосфери соціального партнерства й на цій основі стабілізації робочої сили; організації, складові інфраструктуру туризму та відпочинку, зацікавлені в гарантованому отриманні клієнтури, що приймають чеки як оплату за надані послуги; суміжні фінансові установи - банки. Запропоновано впровадження практичних пропозицій у розробку системи відпускних чеків, де представлені маркетингові, організаційні й фінансові складові концепції соціального туризму.