Передумови зародження і розвитку фізкультурно-спортивного руху в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови зародження і розвитку фізкультурно-спортивного руху в Україні

автор - ЄВГЕН САВРАНСЬКИЙ

Вступ

Конкретних історичних відомостей про первісне формування та розвиток фізичної культури на території України маємо обмаль. Можна лише здогадуватися, що в загальному руслі розвитку праукраїнської культури розвивалися і елементи тілесної культури з ознаками змагальності. Бо така багата культура, як Трипільська (4-2 тисячоліття до н.е.), чи культура Скіфського царства (6-4 ст. до н.е.) не могли обходитися без системи фізичного виховання. Проте більш-менш доказові свідчення розвитку фізичної культури маємо вже з часів грецької колонізації Північного Причорномор'я. Археологами тут, як і повсюдно на узбережжі Чорного моря, виявлено спеціально споруджені арени, призначення яких - проведення атлетичних змагань, подібних до античних Олімпійських ігор.

Відтак у період Київської Русі сформувалася своєрідна система військово-фізичної підготовки, яка провадилася в сім'ї, у військових та освітніх закладах при монастирях. У системі військово-фізичної підготовки використовувалися національно-своєрідні засоби вишколу з використанням іноземних запозичень. В Київській Русі не просто панував культ сили, але й поширювалися прообрази багатьох видів спорту: кінного спорту, стрільби з луку, боротьби навкулачки, бігу, стрибків, метань, плавання, веслування. Поєдинки були визнаним методом вирішення військових та правових конфліктів.

Військово - прикладне значення мала фізична культура і в добу Козаччини. На той час істотно розширився арсенал засобів фізичної культури. Велику популярність набули поєдинки на шаблях й інших видах холодної зброї, стрільба з вогнепальної зброї, спортивні ігри з м'ячем, метання.

Низка українських національних єдиноборств переживає сьогодні період відродження. Серед них бойовий гопак, спас, хрест.

Після втрати Україною незалежності, розвиток фізичної культури значною мірою залежав від держав-метрополій. На більшій частині українських земель, які входили до складу Росії, фізична культура розвивалася у тісному зв'язку з фізичною культурою всієї царської Росії.

Воєнно-політичні події призупинили розвиток європейських тенденцій у спортивному русі України й згодом надовго змінили спортивне життя.

Після російської революції 1917 р., український уряд, незважаючи на короткий термін діяльності, намагався сприяти масштабному поступу фізкультурно-спортивного руху.

Важливою подією загальноросійського, а передовсім українського значення, було проведення Всеросійських олімпіад - своєрідний резонанс на Ігри перших Олімпіад сучасності. Перша така олімпіада відбулася в Києві в 1913 році, де на той час вже було побудовано перший у Росії стадіон. Для організації та проведення Всеросійської Олімпіади було утворено діяльний Київський Олімпійський комітет. До початку Першої світової війни в Україні налічувалося біля 8 тисяч активних любителів спорту, об'єднаних у різні спортивні колективи чи клуби. Таких клубів налічувалося близько двохсот.

В складні 20-30-ті роки, в період „українізації” знову спостерігається активний розмах фізкультурно-спортивної роботи на наддніпрянській Україні. Починаючи з 1921 року проводяться Всеукраїнські олімпіади, згодом названі спартакіадами. Якщо на змаганнях Всеукраїнської спартакіади 1923 року брало участь 300 спортсменів, то вже у 1927 році на IV Спартакіаді - понад 20 тисяч. На фінальні старти були запрошені представники деяких інших країн (німці, чехи). Зросла і спортивна майстерність українців, про що свідчать перші місця, завойовані на цих змаганнях.

Велике значення для кадрового забезпечення сфери фізичної культури мало заснування в Україні закладів фізкультурно-освітньої науки: Державного інституту фізичної культури в Харкові (1931 р.) та технікумів фізичної культури в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Луганську. З 1931 р. успішно функціонує науково-дослідний інститут фізичної культури. З'являється спеціалізована спортивна преса, українською мовою друкуються правила змагань з видів спорту.

Нажаль, організований на державному рівні голодомор (1931-1933 рр.) підірвав не тільки спортивний, але й генетичний потенціал. Наприкінці XX століття із загальним економічним і науково-технічним поступом розвивалося й збагачувалося духовне життя суспільства, а разом і його складова частина - фізична культура та форма її найвищого прояву - спорт. На цьому ґрунті постала ідея відродження олімпійських змагань, але вже як новітнього способу мирної співпраці та єднання народів в ім'я гармонійного розвитку людини, піднесення її особистої гідності, відтак і вдосконалення всього суспільства. Провідним ініціатором та організатором міжнародних спортивних змагань на зразок давньогрецьких Олімпійських ігор став видатний французький гуманіст, історик, соціолог і громадський діяч П'єр де Кубертен. Серед перших його соратників та однодумців був і наш співвітчизник Олексій Бутовський - видатний теоретик і практик фізичного виховання, один із перших членів Міжнародного олімпійського комітету (1894-1900). Досвітні вогні українського олімпізму запалили видатні силачі - важкоатлети, взірцем яких став легендарний Іван Піддубний. Ті поодинокі, але приголомшливо унікальні прояви природної фізичної сили та здатності українського народу стали потужною спонукою прогресивній громадськості до розгортання спортивного руху в Україні, забезпечення його масовості та організованості. Надалі, за умов світових катаклізмів, революцій і визвольних змагань, розрізненості українських земель, непростих політичних, економічних і соціальних обставин український спортивний і олімпійський рух неодмінно пробивався на поверхню суспільного буття, вдосконалювався, розбудовувався та проявлявся у численних видатних досягненнях найкращих його представників, особливо у складі олімпійських команд СРСР упродовж 1952-1992 років (Ігри XV-XXV Олімпіад), а також у країнах поселення зарубіжного українства, яке далеко від Батьківщини впродовж десятиріч обстоювало спортивну честь і славу свого народу. Із посиленням дезінтеграційних процесів у колишньому СРСР та ухваленням 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України настала реальна можливість створити власний олімпійський орган, на підставі національних традицій і набутків, розвивати фізичну культуру та спорт. Уже перший самостійний вихід України на олімпійську арену 1994 року на XVII зимових Олімпійських іграх в Ліллехамері привернув зацікавлену увагу спортивної громадськості до нашої країни феноменальною перемогою Оксани Баюл в одиночному фігурному катанні. Та не минуло й двох років, як наші спортсмени на Іграх XXVI Олімпіади в Атланті вибороли відразу 9 золотих медалей, а загалом 23 нагороди, що ввело Україну до кола світових лідерів у цій надзвичайній сфері людської діяльності. Згодом XVIII зимові Олімпійські ігри, хоча й не принесли Україні олімпійського золота, показали наростаючий спортивний поступ та реальні майбутні досягнення, зокрема й у тих видах спорту, де раніше важко було сподіватися навіть на скромний успіх. А останні в другому тисячолітті Ігри XXVII Олімпіади, хоч і не були рясні на врожай золотих нагород, зате завершилися для нашої команди здобуттям такої самої, як і в Атланті, загальної кількості медалей, до того ж за наявності цього разу видатних світових рекордів та здобуття пристойного 13-го загальнокомандного місця з-поміж 200 країн-учасниць. Золотий олімпійський дубль Яни Клочкової та її перемога на одній із дистанцій з видатним світовим рекордом стали, безумовно, історичною подією новітнього етапу розвитку українського олімпійського спорту. Повторенням світового рекорду й новим олімпійським рекордом прикрасив свою перемогу видатний майстер стендової стрільби Микола Мільчев, який за умов колосального психологічного напруження олімпійських змагань домігся максимально можливого результату у вправі “круглий стенд” - 150 очок зі 150 можливих. Минуле десятиріччя позначене не лише яскравими перемогами наших спортсменів, але й іншими дуже важливими для українського спорту подіями. На 103-й сесії Міжнародного олімпійського комітету (1994) його членом був обраний видатний український спортсмен, дворазовий олімпійський чемпіон Валерій Борзов. І вже щойно на 111-й сесії МОК, яка відбулася в Сіднеї 2000 року, до складу комітету та, що особливо престижно, до його Виконкому обрано одного із найславетніших атлетів XX століття Сергія Бубку. Минуле десятиріччя дає змогу ширше та об'єктивніше оцінити вікову історію олімпійського руху в Україні.

Передумови зародження і розвитку фізкультурно-спортивного руху в Україні

фізкультурний спортивний єдиноборство олімпіада освітній

Імена талановитих українських спортсменів почали з'являтися на спортивній арені наприкінці XIX - на початку XX ст. Своєрідним символом української сили та вправності, природного хисту й уміння перемагати став славетний богатир Іван Піддубний, який чверть віку був непереможним борцем світу.

Крім І.Піддубного, когорта славетних українців налічує ще чимало імен атлетів, яких доля розкидала по цілому світі. Це талановиті спортсмени, перші українські чемпіони світу, непересічні борці, атлети світової слави У 1912 році, після Івана Піддубного, звання чемпіона світу здобув ще один українець, який виступав за команду США, борець Франко Гоч.

Звання чемпіона світу 1916 року здобув також борець з Єлисаветградщини (тепер Кіровоградська область) Данило Посунько - вихованець атлетичного гуртка мічмана І. Шабельського у Севастополі (1908). Вижимав штангу у так званій солдатській стійці - від грудей - вагою 119,4 кг.

Багато років виступав на циркових аренах. Його успіх розділили подолянин з села Петрашівки Теплицького повіту Подільської губернії (тепер Теплицького району Вінницької області) Василь Куценко - Соловйов, який відібрав звання чемпіона світу в італійця Дикмана, та полтавський геркулес Захар Ялов.

Відомим майстром боротьби та важкої атлетики був волиняк Петро Яновський. Титул чемпіонки світу з боротьби здобувала також і подолянка з Гнівані (тепер Тиврівського району Вінницької області ) Марія Ковач.

Вирішальною подією для утвердження новітньої олімпійської ідеї був Перший (установчий) Олімпійський конгрес 1894 року в Парижі, організований славетним французом П'єром де Кубертеном. Українці не тільки були присутні під час цієї події, але деякі з них активно її готували. Зокрема, видатним діячем, який спричинився до становлення.

Міжнародного олімпійського комітету, був представник України Олексій Бутовський. У власних спогадах Олексій Дмитрович писав, що він народився в П'ятигірцях на Полтавщині (тепер Лубенського району), але дитинство його минуло в селі Пелехівщині Кременчуцького повіту (тепер Глобинського району Полтавської області), в родовому маєтку батька.

Разом з однодумцями П'єра де Кубертена - американцем Вільямом Слоеном, англійцем Чарлзом Гербертом та іншими - Олексій Бутовський відіграв провідну роль у підготовці та проведенні Міжнародного Олімпійського конгресу в Парижі 1894 року, на якому було утворено Міжнародний олімпійський комітет. О.Бутовський увійшов до першого складу МОК як представник Росії й упродовж шести років (1894 - 1900) був його активним діячем.

Упродовж багатьох років він домагався створення спеціальних навчальних закладів із фізичного виховання та спорту (за модель бралися курси, очолювані ним багато років). О.Бутовський постійно звертав увагу на професійні навички вчителів фізичного виховання. На його думку, ”навчати фізичних вправ може тільки людина, яка сама вміє їх виконувати”.

Багато сил та енергії доклав Бутовський для створення Головної гімнастично-фехтувальної школи в Санкт-Петербурзі (відкрито 1909 року), яка згодом була реорганізована і Військовий інститут фізичної культури та спорту.

Наукова спадщина нашого співвітчизника в історії олімпійського руху знана й вагома. Вона налічує близько 70 праць у галузі фізичного виховання та олімпійського спорту

Для кожного любителя українського спорту закономірною є зацікавленість участю наших земляків в Олімпійських іграх. Вони неодмінно переймаються питанням, із якого часу та з чийого прізвища розпочинати відлік виступів українців на змаганнях найвищого рівня ХХ століття. Зусиллями вчених, істориків спорту вдалося віднайти кілька цікавих фактів, які, проте, потребують уточнень і докладнішого аналізу.

Спортсмени з України прагнули бути серед учасників ще Афінської Олімпіади 1896 року, однак виступити їм не пощастило, бо грошей на дорогу вистачило лише до Константинополя.

Достовірно відомо про перебування в Афінах киянина Миколи Ріхтера, і є всі підстави вважати його єдиним учасником Ігор Першої Олімпіади від тогочасної Російської імперії.

Повернувшись з Афін, О.Бутовський та М.Ріттер докладали чимало зусиль для того, щоб перенести благородні ідеї Кубертена на вітчизняний грунт. Микола Ріхтер активно пропагував ідеї олімпізму та олімпійського руху в Києві - містив публікації в періодиці, читав лекції та виголошував доповіді про бачене ним на Олімпіаді в Афінах.

Зростаюча популярність Олімпійських ігор сприяла створенню Російського олімпійського комітету (РОК). Сталося це в Петербурзі 16 березня 1911 року за діяльної участі українців.

У багатьох містах тодішньої імперії, зокрема в Києві й Одесі, створювалися місцеві олімпійські комітети на правах філій РОКу.

Провідні тенденції розвитку спорту й олімпізму в Україні наприкінці ХIХ - початку ХХ століття мали свої специфічні особливості. Українці творили власну історію фізкультурно-спортивного й олімпійського руху в у різних державах, яким тоді належали українські землі.

Першими офіційними в Україні стали змагання флотських екіпажів та солдатів 1858 року в Миколаєві. У 1863 році в Одесі організувалося перше гімнастичне товариство. Наприкінці 70-х років і протягом 80-х відкрилися вітрильні й веслувальні клуби на Дніпрі, Південному Бузі й Чорноморському узбережжі. У Києві, Миколаєві та Одесі будувалися тенісні корти, відкривалися популярні тенісні клуби.

На початку 80-х років почав бурхливо розвиватися велосипедний спорт. У Києві, Харкові, Умані, Сімферополі, Вінниці, Одесі, Юзівці створювалися клуби й товариства велосипедистів, повсюдно будувалися циклодроми (велотреки). Наприкінці ХIХ - початку ХХ століття видатних успіхів на міжнародній арені домігся одесит Сергій Уточкін (1876-1916).

У 1888 році виникли гуртки ковзанярського спорту в Катеринославі (згодом - Дніпропетровськ), Харкові та Києві. Там же, а також у Полтаві та Черкасах наприкінці сторіччя відкрилися фехтувально-гімнастичні зали, утворилися спортивно-гімнастичні гуртки й товариства. Набувала поширення сокільська гімнастика.

Наприкінці ХIХ століття з'явилися осередки легкої атлетики в Києві, Одесі, Харкові, Юзівці, а 1902 року там відбулися перші змагання з тенісу, в багатьох містах були створені футбольні команди. У 1900 році утворилося Київське товариство шахів.

Найбільшу популярність в Україні, особливо серед молоді, здобув Київський атлетичний гурток, заснований у лютому 1895 року лікарем Євгеном Федоровичем Гарнич-Гарницьким під впливом ідей новітнього олімпізму. Цей гурток відвідували вже відомий на той час „поясний борець” І.Піддубний, письменник О.Купрін, професор С.П.Томашівський та ін. З кожним роком кількість членів гуртка невпинно зростала, а відтак постала потреба в його реорганізації.

10 травня 1899 року було затверджено статут, а восени відбулися установчі збори атлетичного товариства, головою якого обрали Є.Гарнич-Гарницького. Через два роки статут товариства було доповнено та змінено його назву на Київське атлетичне і гімнастичне товариство.

Чималу роль у популяризації спорту в Україні відіграли професор Київського університету Валентин Костянтинович Крамаренко (1868-1958) та володар першого в тогочасній Росії диплома „Тренер з важкої атлетики” Олександр Костянтинович Анохін (1892-1920). Професор-медик Крамаренко був визначним фахівцем у галузі фізичної культури і спорту, послідовником професора П.Ф. Лесгафта.

Дещо інакше розвивалися фізкультура та спорт на західноукраїнських землях. В Австро-Угорській імперії діяла конституція, що певною мірою сприяло розвиткові національно-культурного життя, зокрема спортивно-гімнастичного руху. На початку ХХ століття в Галичині, Закарпатті та на Буковині активно діяли найрізноманітніші спортивні організації, формувалася система спортивних змагань. Виразний вплив на ці процеси мав розвиток українського сокільства та стійкій тенденції зацікавлення спортом. Слід відмітити, що в Західній Україні спортивні клуби формувалися за національною ознакою. Існували українські, польські, німецькі, єврейські, угорські та інші спортивні товариства.

Першою українською інституцією, що використала для свого найменування назву рідного краю, стало товариство „Україна”. Неабияка його заслуга за передвоєнних років - організація та проведення перших загально крайових змагань-Запорізьких ігрищ - на взірець новітніх олімпіад. Ці змагання органічно поєднували тогочасну молоду олімпійську ідею із загальноукраїнськими національними традиціями. Галичани називали їх українськими олімпіадами.

Перші Запорізькі ігрища відбулися 15 жовтня 1911 року. До програми змагань увійшли тільки легкоатлетичні дисципліни.

Успішне проведення Ігор I Олімпіади та різке підвищення зацікавленості спортом у Західній Україні спричинилися до появи когорти спортсменів європейського рівня. У 1912 році на олімпійській арені в Стокгольмі на старт бігу на 200 і 400 метрів вийшов львів'янин Владислав Понурський.

Створення в Петербурзі Російського Олімпійського комітету активізувало громадську думку щодо проведення Олімпійських ігор, посилило увагу до розвитку олімпійських видів спорту. Особливим указом царя Миколи II 7 червня 1913 року було засновано Канцелярію Головного наглядача за фізичним розвитком населення Російської імперії на чолі з генерал-майором Володимиром Воєйковим.

Після невдачі на Іграх V Олімпіади 1912 року Російський Олімпійський комітет визнав за потрібне проводити в імперії щорічні олімпіади за програмою МОКу. Петербург і Москва відмовилися від почесного права вперше здійснити цей масштабний захід. Згоду на проведення першої Руської Олімпіади 1913 року дав Київ.

На повну потужність запрацював Київський олімпійський комітет, очолюваний О.К. Анохіним. До програми ввели легку й важку атлетику, плавання, стрибки у воду, фехтування, гімнастику, стрільбу, кінний, велосипедний і мотоциклетний спорт. До змагань з окремих видів легкої атлетики та фехтування на рапірах були допущені й жінки. Дату проведення олімпіади встановили з 20 по 24 серпня 1913 року.

Урочисте відкриття Першої Руської олімпіади відбулося 20 серпня 1913 року у Києві. Колона спортсменів вирушила від Думської площі (нинішнього майдану Незалежності) до Львівської площі, далі на вулицю дику (теперішню Студентську) і, нарешті, пройшла під аркою першого в Російській імперії справжнього стадіону. Тут зібралося 579 учасників змагань із різних міст , що навдивовижу багато для того часу. Поряд з делегаціями Петербурга, Москви, Мінська, Варшави, Риги, Тирасполя вперше виступили числення делегації з українських міст. Широко були представлені Київ, Чернігів, Харків, Одеса, Кам'янець-Подільський, Рівне, Луцьк, Севастополь, Катеринослав. Це було реальнее свідчення діяльного зацікавлення спортом широкого українського загалу.

У Києві вперше разом із чоловіками змагалися жінки. Спортсменки виступали у фехтуванні на рапірах та з деяких дисциплін легкої атлетики. Здебільшого то були киянки.

Кияни домоглися вагомих спортивних результатів, зокрема, побили рекорд в естафеті 4 х 400 м, який тримався протягом 13 років. Киянин Смутний краще всіх штовхнув ядро, Фукс став переможцем з бігу на 400 і 1500 метрів, рекордсменами стали Попова й Галаневич - перша в бігу на 100 м, другий - в стрибках в довжину.

Перша Руська олімпіада засвідчила масовий інтерес і потяг населення до олімпійського спорту як соціально-культурного явища. Наступна олімпіада відбулася в Ризі 1914 року, саме напередодні війни, яка надовго перервала традицію, започатковану Першою Руською Олімпіадою в Києві.

Перша світова війна, боротьба Української Народної Республіки 1917 - 1920 років супроти агресорів та її поразка важко позначилися на долі нашого народу. Українські землі знову стали роз'єднаними та ввійшли до складу кількох держав, здебільшого до більшовицької Росії, а з утворенням наприкінці 1922 року СРСР лишилися в його складі під назвою Української РСР. І хоча на той час фізкультурний і спортивний рух в Україні був майже цілковито зруйнований, прагнення людей до фізичного вдосконалення й любов до спорту сприяли його відродженню.

У 1930 році було створено Всеукраїнську раду фізичної культури при ВУЦВК та реорганізовано місцеві ради фізичної культури в державні органи. У школах було запроваджено нові програми, фізичне виховання стало обов'язковим для студентів, а відтак у вузах створювалися кафедри фізичного виховання. Колишні гуртки на підприємствах, в установах та школах були реорганізовані в колективи фізичної культури.

Із початком 30-х років влада розв'язала нагальну проблему підготовки кадрів - у Харкові засновано Державний інститут фізичної культури України (1930) та організовано науково-дослідний інститут фізичної культури з філіями в Києві та Одесі, а технікуми фізичної культури відкрито в Києві, Артемівську, Одесі, Луганську та Дніпропетровську.

Протягом 30-х років в Україні впроваджувався всесоюзний копмлекс ГПО, відзначалося професійне свято дня фізкультурника (1939), проводилися всеукраїнські олімпіади, спартакіади, зокрема й селянські, розвивалася система спортивної періодики, друкувалися перші підручники.

Шлях українських спортсменів на міжнародну спортивну, зокрема олімпійську, арену був складний і неоднозначний за умов бездержавності України.

Синьо-жовтий прапор нашої Української держави вперше замайорів на церемонії урочистого відкриття ХVII зимових Олімпійських ігор в лютому 1994 року, а невдовзі здійнявся на найвищу олімпійську щоглу під звучання Державного гімну України в честь визначного успіху фігуристки Оксани Баюл.

Велика кількість спортсменів України увійшла до складу радянської команди на III Міжнародній робітничій олімпіаді 1937 року в Антверпені. Вони змагалися в легкій і важкій атлетиці, гімнастиці, боксі, боротьбі, плаванні та футболі. Блискуче виступили гімнастка Євдокія Бокова, Таїсія Демиденко, Антоніна Зайцева, важкоатлети Георгій Попов та Яків Куценко.

На той час в СРСР, особливо в Україні, спортивний рух набув нових ознак. Колективізація, штучні голодомори, жорстокі сталінські репресії значною мірою підірвали генофонд української нації, знищили культурну еліту, зокрема й спортивну, спричинили до занепаду національної фізичної культури. Національні прагнення у ділянці міжнародного спорту репрезентувала західна частина України, а згодом, коли і цей регіон опинився у складі СРСР, естафету продовжила українська діаспора.

Українські спортсмени потрапляли на Олімпійські ігри різними шляхами. За міжвоєнного часу 1924 1936 років на Олімпійських іграх виступали спортсмени із Західної України - Галичини, Буковини та Закарпаття, які офіційно представляли Польщу, Румунію або Чехо-Словаччину.

До найкращих українських спортсменів ХХ століття належить славетній гімнаст Віктор Чукарін. Він став спортсменом перед війною, відразу проявивши ознаки майбутнього чемпіона. Йому не виповнилося й 20 років, коли він одягнув солдатську уніформу. Поранений і знетямлений Віктор потрапив до фашистського полону. Витримав важкі випробування, зазнав неймовірних мук, але залишився нездоланним. Тільки суворішою стала його вдача, незмінно поєднуючись із високою вимогливістю до себе та справедливим ставленням до інших.

У 25-річному віці Віктор повернувся до занять гімнастикою і в 1949 році став абсолютним чемпіоном СРСР, а в 1952 і 1956 роках виборював звання абсолютного чемпіона зі спортивної гімнастики.

Відродженню та розвитку спортивних традицій багато в чому сприяв Київський державний інститут фізичної культури.

Знову на поміст стали Михайло Дмитрієв і Олександр Мишаков, створював грізну дружину гандболістів патріот українського гандболу Євнег Івахін, замаячіла в колі легкоатлетичного сектора могутня постать Миколи Виставкіна, невтомно формував ватерпольну команду Іван Вржесневський, як і раніше, панував на борцівському килимі Арам Ялтирян, гуртував у єдине ціле футболістів київського «Динамо» Микола Махиня.

Розгорнулася фізкультурно-спортивна робота у возз'єднаному з Україною Закарпатті. У Львові 1946 року відкрився другий в Україні інститут фізичної культури. Тривала розбудова фізкультурно-спортивних організацій в усіх західних областях України. Особливими успіхами відзначилися Львівська та Чернівецька області.

Відновилася підготовка фахівців у Станіславському (згодом Івано-Франківському) технікумі фізичної культури.

Размещено на Allbest.ru