КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Загальна характеристика витривалості і методика її розвитку

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні посилання, постановки, проблеми розвитку витривалості

1.1 Фактори, що зумовлюють витривалість людини

Розділ 2. Біохімічні фактори витривалості

Розділ 3. Методи тренування які сприяють розвитку витривалості

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Різні люди мають різну здатність виконувати певні види робіт. Одні успішно виконують високоінтенсивну роботу і зазнають труднощів при тривалій роботі. Одні виконують роботу тривалий час не знижуючи інтенсивності, інші -- швидко знижують інтенсивність і припиняють роботу. Окремі особи (включаючи і дітей) мають дивовижну працездатність. Фізкультурно-спортивні події багаті на такі факти, як наприклад: норвежець Дік Тот за 24 години пробіг 261 км. В міжнародних змаганнях зі спортивної ходьби на 100 км у Женеві в 1983 році взяла участь 7-річна швейцарка Наталі Ліндер, а також 10-річний американець. 42-річний австралієць Рон Грант подолав відстань 400 км по розпечених до 40-60° С піщаних дюнах австралійської пустелі за 3 доби 17 годин і 52 хвилини. 11-річний англійський школяр Томас Грегорі за 12 годин переплив протоку Ла-Манш. Що дозволило їм продемонструвати такі високі показники працездатності? Очевидно, кожен читач відповість -- витривалість. І насправді: витривалість людського організму має величезні ресурси, які за певних умов можна реалізувати. Щоб переконатися в цьому, досить згадати ще такі факти: більше 6 діб (142 годин і 5 хвилин) безперервно грали в теніс два молоді американці, а австралієць Яніс Курас у 1987 році подолав 1005 км за 5 діб, 14 годин і 47 хвилин.

Хто ж витриваліший? Той, хто за рівних умов може ефективніше виконувати фізичну роботу (Яніс Курас), чи той, хто за визначений час виконає більшу кількість роботи (Дік Тот)? І в першому, і у другому випадку якість роботи чітко обумовлюється, але її критерії дещо інші.

Витривалість є немов би зворотньою стороною втоми. Більш витривалим є той, хто за інших рівних умов менше втомлюється, або втома в нього наступає пізніше.

Отже, витривалість як рухова якість людини -- це її здатність долати втому у процесі рухової діяльності.

Витривалість багато в чому визначає загальний рівень працездатності спортсмена. Характеризується вона тривалістю роботи на заданому рівні потужності до перших ознак вираженого стомлення, що приводить до зниження працездатності. Визначається витривалість тривалістю роботи, виконаної до відмовлення, тобто граничним часом (t_г.ч.).

Розділ 1. Теоретичні передумови постановки проблеми розвитку витривалості

1.1 Витривалість в системі спортивної підготовки

Однією з найважливіших проблем підготовки висококваліфікованих спортсменів є розвиток рухових здібностей і, зокрема, витривалості. Багатьма дослідниками наголошується, що витривалість є загальною властивістю людського організму, яка знаходить конкретний прояв в різних видах рухової діяльності, у тому числі і спортивній [7,22].

В понятті витривалості прагнуть відобразити особливості, властиві тривалості виконання роботи. В узагальненому розумінні витривалість розглядається як «затягування часу», збереження людиною працездатності і підвищення опірності організму втомі при роботі або дії несприятливих чинників зовнішнього середовища».

В інших випадках витривалістю називається здібність організму до тривалого виконання якого-небудь фізичного навантаження без зниження його ефективності, іншими словами, витривалість протиставляється процесу втоми.

Проте, останнім часом серед фахівців відсутня єдність поглядів при розгляді поняття витривалості стосовно спортивної діяльності. Не безпідставні і приведені визначення. На фоні цього слід зазначити, що практично в кожній роботі, де з'являються спроби фундаментально проаналізувати проблему витривалості, присутні власні визначення. Одночасно численними даними [6,23,28] доводиться, що витривалість може бути як загальна, так спеціальна.

Ряд авторів [2,16,29] разом із загальною і спеціальною витривалістю розрізняють як різновиди спеціальної витривалості швидкісну, швидкісно-силову, силову, локальну, регіональну, глобальну, а в деяких випадках різносторонню, тривалу, короткочасну і витривалість до статичних зусиль.

Є роботи, в яких заперечується розподіл на загальну і спеціальну витривалість. Звертається увага на те, що прояв витривалості завжди конкретний, оскільки визначається конкретними умовами діяльності. Загальним же компонентом для всіх видів витривалості є вольова напруга, за рахунок якої зберігається інтенсивність, але до певної межі.

При цьому різні види витривалості не корелюють один одним, особливо витривалість в локальній і глобальній роботі при статичних зусиллях, а також витривалість різних м'язових груп. П. Кунат пропонує виділити особливу властивість - «психічну витривалість».

В цілому, якщо в розумінні загальної витривалості спостерігається схожість точок зору більшості фахівців, то погляди в розумінні змісту спеціальної (швидкісної, силової, статичної) витривалості істотно розрізняються. Різне трактування позначених якостей свідчить про недостатню розробку багатьох розділів методики вдосконалення витривалості, у тому числі і спеціальної.

Разом з цим слід мати на увазі, що розвиток загальної витривалості в значній мірі обумовлений генетично. Щодо спеціальної витривалості можна сказати, що рівень її розвитку визначається характером тренувальних дій, особливо в період сенситивного розвитку. Інтерпретація поняття спеціальної витривалості заснована на визнанні необхідності обліку якісної сторони специфічної роботи спортсмена протягом обмеженого часу [9,10].

М. Я. Набатнікова дає наступне визначення спеціальній витривалості: «Спеціальна витривалість -- здатність спортсмена ефективно виконувати специфічне навантаження протягом часу, обумовленого вимогами його спеціалізації...». З визначення видно, що у всіх випадках зберігається постійним сам принцип вимірювання продуктивного виконання спеціальної роботи . По Л. П. Матвєєву, термін «спеціальна витривалість спортсмена» означає його здатність протистояти стомленню в умовах специфічних навантажень, особливо при максимальній мобілізації функціональних можливостей організму для досягнення поставленої мети у вибраному виді спорту. Цю здатність спортсмен проявляє як при виконанні специфічних тренувальних вправ (вона може бути названою «спеціальною тренувальною витривалістю»), так і в змаганнях по вибраному виду спорту (це «спеціальна витривалість» змагання).

Проте витривалість слід відрізняти від такого поняття, як працездатність людини. Не дивлячись на різні формулювання, всі автори єдині в думці, що працездатність є тим максимумом роботи, який в змозі виконати людина, тобто здібність до виконання максимально можливого для неї об'єму роботи. Але не «можна ставити знак рівності між витривалістю і працездатністю людини: перша є складовою частиною другої» [10,56].

Характерною межею сучасного підходу до розвитку витривалості у спортсменів є переважне вдосконалення аеробної і анаеробної продуктивності [8,67]. При цьому аеробні можливості зв'язуються з діяльністю кардіораспіраторної системи і виражаються рівнем максимального споживання кисню (МПК.) і кисневого показника (КП). Анаеробні ж можливості залежать від безкисневих джерел енергії. Аеробні і анаеробні можливості людини, разом узяті, характеризують функціональну стелю індивідуального енергетичного обміну. При цьому багатьма дослідниками наголошується, що відмінності на рівні і за характером прояву витривалості в значній мірі пов'язані з особливостями енергетичного забезпечення. Так, величина локальної витривалості залежить від стійкості функціональних станів і загальної м'язової діяльності, від поєднаної діяльності ССС і систем зовнішнього дихання, активності симпато-адреналінової системи. Це повною мірою виявляється і стосовно характеристики спеціальної витривалості, зокрема, силова витривалість в циклічних видах спорту великі вимоги пред'являє до анаеробних джерел енергії і особливо до гліколітичного процесу[7,69].

Швидкісна ж робота, що вимагає прояву витривалості, виконується з участю швидких м'язових волокон. Адаптація скелетних м'язів до такої роботи залежить значною мірою інтенсивності тренування [6,134].

Дослідження взаємозв'язку результативності змагання в МПК виявило їх неоднозначність; на ранніх етапах наголошувався високий рівень взаємозв'язку, в подальшому це все менше знаходило підтвердження, і з'явилися дані, що показують, що поліпшення результативності змагання супроводилося пониженням МПК. Зокрема, щодо діяльності стайєра показано, що паралельно із зростанням МПК збільшуються (поліпшуються) і спортивні результати. У спортсменів же, що показують видатні досягнення на коротких дистанціях, залишається великий кисневий борг [8,123] . Разом з тим слід звернути увагу на ті дані, які показують, що поліпшення спортивних результатів супроводилося зниженням МПК або низьким їх рівнем [6,201]. Ю. В. Верхошанським [6,145] також наголошується, що зростання спортивних досягнень видатних спортсменів не супроводиться підвищенням МПК. В результаті не підтверджується гіпотеза про існування антагонізму між розвитком аеробних і анаеробних механізмів енергозабезпечення при напруженій м'язовій діяльності.

Відповідно до цього Ю. В. Верхошанський [6,137] відзначає, що стає зрозумілою помилковість розподілу витривалості на загальну і спеціальну. Існуюча ж в даний час в практиці спортивної діяльності методична концепція про розвиток витривалості через інтенсивну роботу піддавалася критиці у зв'язку з тим, що остання перешкоджає розвитку адаптаційних перебудов в організмі, які в даному випадку необхідні [6,105]. Часто це зв'язується з різноманіттям прояву спеціальної витривалості - швидкісна, силова, швидкісно-силова і т.п. Інша сторона проблеми полягає в тому, що на даний момент ще слабо вивчені питання пов'язані з індивідуальними особливостями піддослідних спортсменів. Успішно ж вирішувати весь комплекс задач можна тільки на основі оптимізації тренувального процесу, що передбачає в першу чергу, використовування тих засобів і методик тренування, які забезпечують ефективні дії на чинники, що становлять основу спеціальної витривалості і максимально відповідні психофізіологічним особливостям спортсменів. В іншому випадку результат може бути найнесподіванішим.

Підвищення продуктивності аеробного і анаеробного організму саме по собі не є показником збільшеного рівня спеціальної витривалості в роботі, котра потребує високої анаеробної і аеробної або змішаної продуктивності. Збільшені енергетичні можливості реалізуються в змаганнях частіше в тому випадку, якщо в тренувальній діяльності змагання і передуючого їй, що привела до приросту енергетичних можливостей, наголошується достатньо повна відповідність як по складу працюючих м'язів, так і по характеру роботи.

Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє: тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

Залежно від об'єму м'язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості:

* локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об'єму м'язової маси;

* регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин м'язової маси;

* тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м 'язів.

Між названими видами втоми (витривалості) немає прямої залежності. Найчастіше у професійній, побутовій, спортивній діяльності ми стикаємось із тотальною втомою, тому надалі будемо розглядати переважно питання вдосконалення витривалості стосовно роботи, що вимагає функціонування більшої частини опорно-рухового апарату.

Втома розвивається поступово, і в її розгортанні можна умовно виділити три фази:

* фаза звичайної втоми;

* фаза компенсованої втоми;

* фаза декомпенсованої втоми.

Залежно від специфіки роботи розрізняють загальну та спеціальну витривалість.

Загальна витривалість як рухова якість людини--це її здатність тривалий час виконувати м'язову роботу помірної інтенсивності за участю переважної більшості скелетних м'язів.

Загальна витривалість базується на удосконаленні роботи вегетативних систем організму, і це створює умови для її широкого переносу з одного виду рухової діяльності на інший. При цьому встановлено, що перенос загальної витривалості з циклічних вправ на ациклічні більш виражений, ніж навпаки.

Загальна витривалість є також необхідною передумовою високого рівня розвитку інших спеціальних видів витривалості. Проте переоцінювати вплив загальної витривалості на спеціальну не варто.

З відомих причин у деяких публікаціях загальну витривалість називають "аеробною", або "вегетативною".

Витривалість стосовно конкретного виду рухової діяльності (в тому числі виробничої) називають спеціальною.

Серед спеціальних видів витривалості найважливішими є швидкісна, силова та координаційна.

Швидкісна витривалість людини -- це її здатність якомога довше виконувати м'язову роботу з біляграничною та граничною інтенсивністю.

Вона має важливе значення для забезпечення ефективності циклічних рухових дій, спортивних ігор.

Перенос швидкісної витривалості спостерігається переважно у подібних за структурою вправах.

Силова витривалість людини -- це її здатність якомога продуктивніше тривалий час долати помірний зовнішній опір.

Мається на увазі різноманітний характер функціонування м'язів (утримання пози, повторне виконання вибухових зусиль, циклічна робота певної інтенсивності). Прикладом надзвичайно високого рівня силової витривалості може бути досягнення 12-річного Р.Рагушенка, який у 1993 р. на чемпіонаті України за 1 годину 1007 разів підняв 16-кілограмову гирю.

Розрізняють статичну і динамічну силову витривалість. Статична -- пов'язана з необхідністю тривалий час напружувати м'язи або утримувати * пози (ковзанярський спорт, гімнастика, боротьба, парусний спорт).

Динамічна силова витривалість характерна для циклічних вправ (біг, веслування), спортивних ігор, поєдинків.

Координаційна витривалість -- це здатність людини тривалий час виконувати складнокоординаційні вправи без порушення ритму їх виконання, рівноваги та взаємоузгодженості. Вона проявляється у спортивних видах гімнастики, фігурному катанні тощо.

Немає радикальнішого способу підвищити витривалість організму, ніж систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість.

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість людини

Важливим для спортсмена є знання факторів, що зумовлюють витривалість, оскільки їх вираховування, розвиток і вдосконалення лежать в основі методики виховання витривалості. Такими факторами є:

* структура м'язів. Люди, у яких переважають червоні м'язові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи. Проте змінити структуру м'язів ми не в змозі, і тому цей фактор можна лише враховувати;

* внутрішньо м'язова координація проявляється у почерговому залученні До роботи рухових одиниць м'язів при тривалому виконанні вправ із неграничною інтенсивністю. Вона добре розвивається при виконанні вправ на тлі помірної втоми. При жорстких режимах навантаження та відпочинку до роботи залучається щораз більша кількість рухових одиниць м'язів, що несуть основне навантаження у відповідній вправі. Це, в свою чергу, прискорює розвиток втоми;

- між м'язова координація допомагає у залученні до роботи лише тих м'язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи. Це сприяє економії енергії, а, отже, забезпечує можливість виконувати більшу за обсягом і інтенсивністю роботу. Хороша між м'язова координація зовні проявляється у плавності, злитості рухів, відсутності скутості. При недостатній тренованості на тлі втоми знижується активність основних (необхідних) м'язових груп і підвищується активність м'язів, які не повинні брати участі у виконанні даної рухової дії. Це призводить до зниження ефективності рухів, збільшення енерговитрат, поглиблення втоми і, як наслідок, падіння працездатності.

Між м'язова координація удосконалюється при виконанні тренувальних завдань лише на тлі помірної втоми;

- продуктивність роботи систем енергозабезпечення. В досягненні високих показників витривалості важливе значення має фактор енергозабезпечення м'язової діяльності, яке досягається ефективним функціонуванням системи постачання кисню до організму (аеробне джерело).

Показниками ефективності роботи цієї системи є її потужність, ємність, рухливість та економічність:

- потужність -- визначається рівнем МПК (провідні атлети світу у видах спорту на витривалість мають МПК: жінки 70 мл/кг/хв та чоловіки 80 мл/кг/хв);

- ємність системи енергозабезпечення визначається об'ємом запасів субстратів окислювальних реакцій, що можуть бути використані при тривалому виконанні напруженої роботи;

- рухливість системи аеробного енергозабезпечення характеризується швидкістю розгортання процесів окислення на початку інтенсивної і довготривалої роботи та при значних змінах інтенсивності виконання тривалої безперервної роботи (рваний біг). Чим швидше розгортаються аеробні процеси до оптимального рівня, тим економніше проходить енергозабезпечення і продуктивнішою є робота. У нетренованих осіб розгортання функціональних можливостей аеробної системи триває 3-5 хв., а у добре тренованих -- починається в кінці першої хвилини;

- економічність рухових дій. Чим менше енергії витрачає людина на одиницю виконаної роботи, тим продуктивнішою вона буде.

Економічність рухових дій -- це комплексний показник, що включає: функціональну економічність, обумовлену ступенем узгодженості в роботі вегетативних систем та здатністю тривалий час працювати у стійкому стані; технічну економічність, обумовлену раціональною структурою рухових дій і їх автоматизацією; фізичну економічність, обумовлену запасом сили, швидкості, гнучкості та координації рухів.

Значний вплив на прояв витривалості мають психічні якості, що характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності.

Розпочинати удосконалювати загальну витривалість доцільно із застосування методу безперервної стандартизованої вправи.

Цей метод дозволяє підвищити рівень МПК. забезпечити швидше розгортання систем енергозабезпечення, привчити учнів переносити негативні зміни у внутрішньому середовищі організму.

Оптимальна тривалість вправи -- 20-30 хв. у початківців і кілька годин у спортсменів, що тренуються у видах на витривалість.[13, С.78]

Але підходити до цієї тривалості безперервного навантаження необхідно поступово. При цьому варто пам'ятати, що вгома більше залежить від інтенсивності, ніж від тривалості навантаження, тому спочатку необхідно досягнути необхідної тривалості безперервного навантаження на нижній межі його впливової інтенсивності (120-130 уд/хв).

Розпочинати тренування рекомендується з дозованої швидкої ходьби у поєднанні з бігом підтюпцем, надаючи спочатку перевагу ходьбі. Поступово перевагу надають бігові у поєднанні з дозованою ходьбою і доводять безперервний біг (плавання, біг на лижах тощо) до оптимальної тривалості.

Міцно закріпившись на досягнутій необхідній тривалості вправи, поступово підвищують інтенсивність навантаження.

Інтенсивність роботи в необхідних межах поглиблення кисню можна визначити за показниками ЧСС, оскільки відомо, що між ЧСС (в діапазоні 120-130--170-180 уд/хв.) та поглинанням кисню існує пряма залежність. Наприклад, початківцям необхідно виконувати тренувальні завдання тривалістю 20-30 хв з інтенсивністю на рівні 40-70 % поглинання кисню від рівня МПК при ЧСС 130-160 уд/хв.[5,С. 233]

Тренувальні навантаження, які викликають зростання ЧСС до 120-130 уд/хв, недостатньо активізують функції ССС та інших вегетативних систем, а ті, що викликають збільшення ЧСС понад 170-180 уд/хв, різко стимулюють анаеробний енергообмін, що не сприяє розвитку загальної витривалості та може викликати перенапруження ССС.

Розділ 2. Біохімічні фактори витривалості

Витривалість можна характеризувати відношенням величини енергетичних резервів, доступних для використання, до швидкості витрати енергії при виконанні даного виду вправ:

Іншими словами, витривалість визначається часом функціонування з заданою інтенсивністю до повного вичерпання наявних енергетичних ресурсів.

Конкретний прояв витривалості завжди носить специфічний характер, що залежить від використання якості джерела енергії різних метаболічних процесів.

Відповідно до наявності трьох різних механізмів енергоутворення виділяються три складові компоненти витривалості - алактатний, гліколітичний і аеробний.[2, С.145] Загальний прояв витривалості, оцінюваний по часу роботи до відмовлення, у цьому випадку може бути представлене як сума різного сполучення параметрів потужності, ємності й ефективності аеробного й анаеробного процесів:

У цьому вираженні значення вагових коефіцієнтів (а), що відповідають відносному внескові кожного метаболічного процесу в загальну енергопродукцію, відбивають відповідну ефективність використовуваних метаболічних джерел. Таким чином, усі різноманітні прояви витривалості можуть бути кількісно оцінені за допомогою дев'яти біоенергетичних критеріїв - трьох критеріїв потужності (алактатної, гліколітичної, аеробної), трьох критеріїв ємності (алактатної, гліколітичної, аеробної) і трьох критеріїв ефективності (алактатної, гліколітичної, аеробної). Дані критерії можуть бути встановлені на основі точних ергометричних вимірів зовні виконуваної механічної роботи або шляхом прямих фізіологічних і біохімічних вимірів відповідних біоенергетичних функцій. Для цього застосовуються стандартизовані лабораторні і спеціальні ("польові") тести, орієнтовані на виборчу оцінку кожного окремого компонента витривалості. Деякі з найбільш інформативних показників, використовуваних як біоенергетичні критерії аеробного й анаеробного компонентів фізичної працездатності, приведені в табл.

Вплив окремих компонентів в обох проявах витривалості змінюється в залежності від потужності і граничного часу виконання вправи. У помірних вправах, де рівень загальних витрат енергії не перевищує значень максимального посилення швидкості аеробного утворення енергії, витривалість представлена переважно її аеробним компонентом. Зі збільшенням потужності вправи вище критичного рівня, що відповідає максимальному споживанню кисню, роль аеробного компонента витривалості поступово зменшується й у такому ж ступені зростає значення анаеробних компонентів. У короткочасних вправах максимальної потужності прояву витривалості носять переважно анаеробний характер із приблизно рівним представництвом алактатного і гліколітичного компонентів.[2, С. 135]

Диференційована оцінка витривалості по параметрах потужності, ємності й ефективності може бути виконана на основі вимірів показників зовні виконуваної роботи (ергометричні критерії) або шляхом прямих фізіологічних і біохімічних вимірів у вправах, коли можна досягти максимальних значень для цих біоенергетичних параметрів.

Таблиця 1

Біоенергетичні критерії аеробного й анаеробних компонентів витривалості

Критерії	Показники біоенергетичних систем
	аеробні	Гліколітичні анаеробні	Алактатні анаеробні
Потужність Ємність Ефективність	Максимальне споживання О2, критична потужність Час утримання (tут) максимального споживання О2, максимальний О2-прихід Кисневий еквівалент роботи, ПАНО й ін.	Максимальний приріст молочної кислоти в крові, максимальне "надлишкове" виділення О2, потужність виснаження Максимальне нагромадження молочної кислоти, загальний О2-борг, найбільше зрушення рН Молочнокислий еквівалент роботи, ?рН/?W	Швидкість розпаду КрФ, максимальна анаеробна потужність Розміри алактатного О2-боргу, максимальна витрата КрФ, нагромадження креатину Швидкість оплати алактатного О2-боргу, ?КрФ/?W

У вигляді ергометричних критеріїв витривалості, що мають високу прогностичну значимість, поряд з показниками граничного часу і граничної кількості виконаної роботи використовуються показники критичної швидкості, порога анаеробного обміну, дистанції анаеробних резервів, максимальної анаеробної потужності і т.д. Ергометричні критерії для кількісної оцінки витривалості спортсменів можуть бути розділені на частки (парціальні), що відбивають особливості прояву витривалості в якому-небудь одному виді вправ, і узагальнені (зональні), що характеризують особливості прояву витривалості у визначеної групі (зоні) вправ, подібних по якій-небудь ознаці. Так, до приватних показників витривалості відноситься граничний час роботи з заданою інтенсивністю, рекордний час подолання заданої дистанції в циклічних вправах, індекс витривалості по Куретону і т.п. Узагальнені показники витривалості звичайно виводяться шляхом математичного аналізу результатів ергометричних визначень різних вправ. Найбільше часто для цих цілей використовується аналіз залежностей потужність-граничний час і робота-граничний час.

Розходження кінетичних констант указує на зміну метаболічних станів зі збільшенням граничної тривалості вправи. У діапазоні значень граничного часу до 16 хв (1000 с) виділено шість різних зон, що відрізняються по характері енергетичного забезпечення роботи. При виконанні вправ максимальної потужності з граничною тривалістю до 6 с збільшуєма швидкість енергопродукції забезпечується в основному за рахунок максимальної активності алактатного анаеробного процесу в працюючих м'язах. У наступному тимчасовому діапазоні виконання вправ від 6 до 20 с спостерігається швидке зниження швидкості енергопродукції з константою половинного часу t_1/2=21,5 с. Цей діапазон характеризується змішаним алактатно-гліколітичним анаеробним енергозабезпеченням зі значним вичерпанням ємності алактатного анаеробного джерела. У діапазоні граничного часу від 20 до 45 с швидкість енергопродукції визначається максимальним посиленням анаеробного гліколітичного процесу в працюючих м'язах. Найбільші розміри анаеробних змін в організмі при одночасному розгортанні до максимального рівня аеробного енергоутворення в працюючих м'язах спостерігаються в діапазоні граничного часу виконання вправ від 45 до 180 с. Максимальне збільшення внеску аеробної енергетики досягається в діапазоні граничного часу 600 с. Надалі зміни швидкості енергопродукції зв'язані в основному з факторами, що лімітують ємність і ефективність аеробного перетворення енергії.

Для висновку узагальнених (зональних) показників витривалості поряд з аналізом залежності потужність - граничний час широко використовується також аналіз взаємозв'язку між граничною роботою і граничним часом.



Рис. 1 Залежність граничної роботи від граничного часу її виконання

Залежність загальної кількості роботи, виконаної до відмовлення, від граничного часу виконання вправи можна представити у виді рівняння:

де а і b -- константи. Відповідно до даного рівняння, загальна кількість роботи, виконаної до повної знемоги, можна розділити на дві складові: 1 - робота, виконувана за рахунок внутрішніх резервів, що не заповнюються в процесі вправи (цій роботі відповідає значення нульового коефіцієнта а); 2 - робота, виконувана за рахунок метаболічного джерела, ресурси якого заповнюються по ходу вправи зі швидкістю b; ця кількість роботи задається добутком . Чисельне значення кутового коефіцієнта b визначається як тангенс кута нахилу прямій на графіку і має потужність, що відповідає найбільшої швидкості звільнення енергії в даному метаболічному процесі.

У циклічних вправах (ходьба, біг, плавання, веслування і т.п. ) загальній кількості роботи, виконаної до відмовлення, еквівалентна довжина подоланої дистанції S.[2,С.98] У цьому випадку рівняння повинне бути перетворене в такий спосіб:

де а - відрізок дистанції, подоланий за рахунок енергії резервного метаболічного процесу; b - швидкість пересування на дистанції, що відповідає найбільшому посиленню основного метаболічного процесу. Визначення констант даного рівняння за рекордними результатами, показаним групою найсильніших бігунів країни на різних дистанціях. Ергометричні константи а і b, що відносяться до різних груп дистанцій, у даному випадку так само, як і при обробці результатів лабораторних іспитів у роботі на велоергометрі, відповідають значенням потужності і ємності різних джерел енергії.

Поряд з реєстрацією ергометричних показників витривалості важливе значення при виборчій оцінці окремих компонентів цієї якості мають прямі виміри біоенергетичних параметрів потужності, ємності й ефективності. Насамперед визначаються МПК, величини кисневого боргу, максимального нагромадження молочної кислоти в крові, "надлишкового виділення" СО₂, найбільшого зрушення рН крові й ін.

Таким чином, показники витривалості залежать як від аеробних, так і анаеробних енергетичних можливостей спортсменів, тому система тренування на витривалість повинна бути орієнтована насамперед на підвищення цих біоенергетичних властивостей організму.

Розділ 3. Методи тренування які сприяють розвитку витривалості

Найбільш ефективними методами розвитку витривалості є метод тривалої безперервної роботи (рівномірної або перемінної), а також методи повторного та інтервального тренування. Звичайно їх розділяють по спрямованості на розвиток аеробного або анаеробного компонента витривалості.

У тренуванні, спрямованого на розвиток алактатного анаеробного компонента витривалості, найчастіше використовують методи повторної і інтервальної роботи (інтервальний спринт). Основна мета такого роду тренування - домогтися максимального вичерпання алактатних анаеробних резервів у працюючих м'язах і підвищити стійкість ключових ферментів алактатної анаеробної системи (міозинової Атф-ази і саркоплазматичної креатинфосфокінази) в умовах нагромадження продуктів анаеробного розпаду (АДФ, Н₃РО₄, молочної кислоти і т.п. ). Вирішити цю задачу можливо тільки шляхом великого числа повторень короткочасних (тривалістю не більш 10-15 с) вправ високої інтенсивності (90-95 % W_мах).

При використанні методу повторного тренування витривалості, коли застосовуються вправи максимальної потужності, паузи відпочинку між ними повинні забезпечувати досить повне відновлення алактатних анаеробних резервів, що розтрачуються при роботі, тобто повинні відповідати часу оплати швидкої фракції О₂-боргу і складати не менш 2,5-3 хв. Загальна картина біохімічних змін при виконанні такого роду тренувальних навантажень представлена на мал.

Розщеплення фосфатних макроергів (АТФ + КрФ) при виконанні вправ максимальної потужності приводить до різкого збільшення швидкості споживання О₂ у перші секунди після роботи, коли здійснюється окисний ресинтез КрФ у працюючих м'язах. Найбільша швидкість цього процесу відповідає відставленому максимумові в кривій споживання О₂, що спостерігається на 1-й хвилині відновлення після завершення вправи.

Рис.2 Динаміка біохімічних змін у спортсменів при повторному виконанні короткочасних вправ максимальної потужності

У цей період значно знижується швидкість виділення неметаболічного надлишку О₂. Як показано на мал., значення "пікового" споживання О₂ і нагромадження молочної кислоти в крові безупинно зростають аж до 5-6-го повторення вправи, що свідчить про поступове вичерпання ємності алактатних анаеробних резервів. Як тільки буде досягнута критична величина вичерпання запасів КрФ у працюючих м'язах, відразу ж знизиться максимальна потужність. Звичайно такий стан досягається на 8-10-му повторення вправи. Це число повторень варто визнати оптимальним для даного методу тренування алактатного компонента витривалості.

На відміну від методу повторного тренування, де інтервали відпочинку не регламентуються, в інтервальному методі величина їх підбирається таким чином, щоб забезпечити найбільш виражений вплив на тренуючу функцію. Зміна цієї величини при повторному виконанні вправ максимальної потужності впливає на динаміку біохімічних зрушень в організмі.

При зменшенні інтервалів відпочинку між вправами до 1 хв ще спостерігається відставлений максимум споживання О₂, що свідчить про активізації процесів заповнення алактатних анаеробних резервів з кожним черговим повторенням максимального зусилля. Однак він зникає, коли тривалість інтервалів відпочинку скорочується до 30 с. Замість цього з'являється пилкоподібна крива з найвищими значеннями швидкості споживання О₂ наприкінці кожного повторення максимального зусилля і невеликим зниженням у паузах відпочинку. Після перших 5-6 повторень вправи і далі швидкість споживання О₂ не змінюється, установлюючи на визначеному рівні, що відповідає вазі виконуваної інтервальної роботи, що в даних умовах залежить від величини обраних інтервалів відпочинку. Якщо інтервали відпочинку скорочуються до 10 с, рівень пікового споживання О₂ при виконанні вправ порівнюється з величиною МПК. Скорочення інтервалів відпочинку в цих умовах супроводжується посиленням при перших 5-6 повтореннях надлишкового виділення СО₂, швидким нагромадженням молочної кислоти і зниженням рН крові.

При розвитку гліколітичного анаеробного компонента витривалості можуть використовуватися методи однократної граничної, повторної і інтервальної роботи. Характеристики вправи, що обираються, повинні забезпечити граничне посилення анаеробних гліколітичних перетворень у працюючих м'язах. Таким умовам відповідає виконання граничних зусиль в інтервалі від 30 с до 2,5 хв.

Повторне виконання вправ гліколітичного анаеробного характеру через великі і нерегламентовані інтервали відпочинку дозволяє з кожним новим повторенням відтворювати програмувальний тренувальний ефект. Граничне число повторень вправи в цьому випадку залежить від зниження запасів глікогену в працюючих м'язах і досягнення граничних величин закислення (як правило, на 6-8-м повторенні граничного зусилля).

При інтервальному тренуванні гліколітичного анаеробного характеру скорочення пауз відпочинку не змінює рівень пікового споживання О₂ (у цих вправах він досягає максимальних значень), але веде до швидкого збільшення відбудовних "надлишків" споживання О₂, підвищенню швидкості нагромадження молочної кислоти в крові і розвиткові вираженого стомлення. Якщо інтервали відпочинку співвідносяться з тривалістю робочих періодів як 1:1 або 1:1,5, тобто складають менш 1,5-2 хв, загальне число повторень вправи скорочується через швидко розвиваєме стомлення до 3-4 разів. При цьому досягається найбільша швидкість анаеробного гліколізу в працюючих м'язах і найвищі значення нагромадження молочної кислоти в крові.

Щоб виконати необхідний обсяг роботи, достатній для закріплення тренувального ефекту, інтервальна робота з короткими паузами відпочинку звичайно виконується серіями по 3-4 повторення, розділеними 10-15-хвилинним відпочинком, що необхідний для відновлення працездатності після граничної анаеробної роботи.

У тренуванні, спрямованому на розвиток аеробного компонента витривалості, використовуються методи однократної безперервної, повторної і кілька варіантів інтервальної роботи. Щоб забезпечити достатній вплив на аеробний обмін при використанні методів однократної безперервної і повторної роботи, загальна тривалість вправи повинна складати не менш 3 хв., достатніх для виробітку і виходу на стаціонарний рівень споживання О₂. В однократній безперервній роботі обсяг навантаження, що викликає відповідні адаптаційні перебудови організмі, складає звичайно не менш 30 хв.

Інтенсивність виконуваної вправи при однократній безперервній роботі повинна забезпечити значну активацію процесів окислювання в тканинах.[6, С.98] Після початкового періоду впрацьовування рівень споживання О₂ установлюється поблизу його максимальних значень. Виконання такої роботи вимагає значної напруги кардіореспіраторної системи, відповідальної за доставку О₂ працюючим м'язам. По ходу роботи безупинно збільшуються показники легеневої вентиляції, ЧСС і кров'яного тиску.

Реакція з боку систем вегетативного обслуговування залежить від збільшення показників анаеробного обміну. Оскільки рівень навантаження вище порога анаеробного обміну, по ходу виконання вправи значно підсилюється виділення "не метаболічного надлишку" О₂ і нагромадження молочної кислоти в крові. Кваліфіковані спортсмени здатні виконувати такого роду безперервну роботу протягом 2,5-3г.

Найбільш виражений вплив на аеробний обмін роблять спеціальні режими інтервальної роботи. Один з найбільш вивчених режимів такої роботи одержав назву "інтегральне тренування по фрайбургському правилу". Полягає він у чергуванні щодо короткочасних періодів роботи (тривалістю від 30 до 90 с) з інтервалами відпочинку такої ж тривалості. Така робота створює достатній стимул для розгортання аеробних процесів у тканинах, особливо для поліпшення циркуляторних показників, і викликає виражену гіпертрофію серця. Тому даний режим інтервальної роботи називають "циркуляторним" інтервальним тренуванням. В інтервальному тренуванні по фрайбургському правилу простежуються невеликі коливання рівня споживання О₂ у процесі виконання роботи при відсутності виражених змін з боку анаеробного метаболізму. Незначне посилення анаеробного гліколізу в працюючих м'язах обмежується початковою стадією, що охоплює перші 5-6 повторень вправ. Надалі зміст молочної кислоти в крові виявляє тенденцію до зниження.

Гарним засобом для підвищення показників аеробної потужності служить інтервальне тренування на коротких відрізках. Біохімічні основи цього режиму інтервальної роботи вже розглядалися при аналізі реакцій на повторне виконання короткочасних вправ максимальної потужності з короткими інтервалами відпочинку.

Можна використовувати також модифікацію інтервального тренування на коротких відрізках - так називану міоглобіну інтервальне тренування, що включає дуже короткі (не більш 5-10 с) періоди роботи, чергуючи з настільки ж короткими паузами відпочинку. Інтенсивність вправи досить висока, але не максимальна (вправи виконуються вільно, без напруги). У короткі періоди роботи витрачаються внутшньом'язові запаси О₂, зв'язаного з міоглобіном, однак вони швидко заповнюються в коротких паузах відпочинку. Ця робота може виконувати ся у великому обсязі з підтримкою високого рівня споживання О₂ і сприяти розвиткові аеробної ефективності.

Високий рівень розвитку витривалості може бути досягнутим лише при одночасному удосконалюванні всіх її основних компонентів за допомогою комплексу різноманітних засобів і методів, що забезпечують виборчий вплив на відповідні функції і якості спортсмена. Застосування всіх цих засобів і методів повинне базуватися на знанні основних закономірностей біохімічної адаптації в процесі тренування.

Висновки

У процесі удосконалювання витривалості необхідно враховувати, що вона залежить від рівня функціональних можливостей різноманітних систем організму і від ступеню стійкості до несприятливих чинників його внутрішнього середовища. Тому варто приділяти увагу підвищенню стійкості до несприятливих зрушень у внутрішньому середовищі.

Підвищення рівня утримання молочної кислоти в організмі при м'язовій діяльності призводить до зсуву крові в «кислу» сторону, при цьому включаються буферні системи крові для нейтралізації кислоти, але їхня ємкість незначна і стомлення буде наростати. Тому працездатність буде залежати також від фізіологічних меж стійкості і психологічних чинників.

Завдання підвищення стійкості організму до несприятливих зсувів у внутрішньому середовищі може вирішуватися за допомогою спеціальних прийомів, таких, як дозовані затримки подиху при виконанні тренувальних завдань, штучне збільшення простору легень, тренування в гірських умовах. Витривалість розвивається лише в тих випадках, коли в процесі занять долається втома. Внаслідок цього, організм адаптується до функціональних зрушень, що зовні виражаються в покращенні витривалості.При вихованні витривалості фізичні навантаження слід ретельно і чітко дозувати, регулюючи їх інтенсивність, тривалість, кількість повторень, характер і тривалість відпочинку.

Можливість проявляти витривалість у будь-якій руховій діяльності визначається всією сукупністю вищезазначених факторів. Проте ступінь їх участі і співвідношення залежить від специфічних особливостей і умов, у яких здійснюється той чи інший вид рухової діяльності.

Список використаних джерел

1. Верхошанский Ю.В. Основы специальной физической подготовки спотрсменов.-- М.: ФиС, 1988.-- 331 с.

2. Волков. «Биохимическая деятельность» Киев, «Олимпийская литература» - 2000г.

3. Гандельсман А. Б. Умови досягнення високої працездатності на дистанції// Теорія і практика фізичної культури. - 1964. - №4. - С. 15-19.

4. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей.-- Львів: Штабар, 1997.-- 207 с.

5. Линець М.М., Андрієнко Г.М. Витривалість, здоров'я, працездатність.-- Львів, 1993.-- 131 с.

6. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры: Учебн. для институтов физ. культуры -- М.: ФиС, 1991.-- 543 с.

7. Мейксон Г.Б., Шаулин Е.Б. Самостоятельные занятия учащихся по физической культуре.-- М., 1986.

8. Тер-Ованесян А.А., Тер-Ованесян И.А. Обучение в спорте.-- М.: ФиС, 1993.-- С. 181.

9. Шиян Б.М., Папуша В.Г. Теорія фізичного виховання.-- Тернопіль: Збруч, 2000.-- 183 с.

10. Шлемин А.М. Один из эффективных методов // Физическая культура в школе.-- 1981.-- № 11.-- С. 27-29.