1.1. Історія розвитку бігу на короткі дистанції

У 776 році до нашої ери в невеличкому давньогрецькому містечку Олімпія відбулися змагання, які зібрали атлетів з усієї країни. Вони здобули назву Олімпійських ігор і проводилися раз на чотири роки. Програма перших Ігор була проста: біг на одну стадію. Такою була довжина бігової доріжки. А стадію греки розуміли ось як. Якщо з першим вранішнім променем сонця людина почне йти рівним кроком, то, поки сонячний диск повністю підніметься над обрієм, вона пройде одну стадію. Ця відстань, пройдена за дві хвилини, - стільки триває сходження сонця, - лягла в основу міри довжини у різних народів. Тільки не скрізь стадія була однакова. У греків вона становила 192 метри, у римлян 185. Згодом і місце, де відбувалося змагання, завдяки стадії назвали стадіоном [8].

Першим олімпійським чемпіоном став кухар з Еліди на ім'я Кореб. До нас не дійшли відомості, з яким часом він пробіг одну стадію. У давньогрецьких суддів не було секундомірів. Про прудконогого Кореба казали, що він міг наздогнати вітер [18].

Перші бігуни на найкоротшу дистанцію, які брали участь в офіційних змаганнях наприкінці XIX століття (а саме тоді відродилися різні види спорту, започатковані ще в античному суспільстві), мали трохи незвичний вигляд. Вони були одягнені в довгі білі штани і чорні чоботи, а чекаючи команди стартера, стояли на повен зріст, лише трохи зігнувши плечі і ледь нахилившись вперед. Така поза не давала змоги відразу набрати швидкість, тому спортивні результати цих бігунів були вельми скромні.

Поступово спринтери зрозуміли, що довгий одяг заважає швидко бігати. Тоді замість штанів з'явились коротенькі спортивні труси, замість чобіт - легкі спортивні черевики з шипами на підошві. Шипи допомагали бігунам відштовхуватись. Але, звичайно, не форма одягу відіграла вирішальну роль у поліпшенні результатів на стометрівці і підкоренні швидкості.

Треба було докорінно поліпшити техніку бігу, у першу чергу - старт. Коли бігуни стартували, стоячи на повен зріст, то гальмували початкову швидкість бігу, відразу втрачаючи дорогоцінні секунди. Це була перша перепона на шляху до майбутніх рекордів, на шляху до швидких секунд. Що робити?

Шукаючи досконалішого положення старту, спортсмени помітили, що коти й собаки, перш ніж зірватися з місця, низько присідають, пригинаються до землі. І використали цю особливість поведінки тварин для поліпшення техніки бігу на короткі дистанції. Низьким стартом першими почали користуватися професійні бігуни, які подорожували по Англії й Америці, викликаючи на поєдинок усіх, хто хотів [11].

Бігун-професіонал бився об заклад із будь-яким глядачем, що пережене його, хоч братиме старт лежачи на спині, а його супротивник стоятиме. Багато хто ловився на цей гачок. Тільки-но лунав сигнал стартера, новачок одразу зривався з місця. А професіонал миттю перевертався на живіт, ставав у позу, що нагадує низький старт, і кулею мчав навздогін. Вже за кілька секунд зникала фора в 3-4 метри, яку мав новачок, а потім хитрун збільшував темп і залишав суперника далеко позаду [2].

Коли на іграх І Олімпіади в Афінах, що відбувалися в 1896 році, американський спринтер Томас Берк, готуючись бігти стометрівку, низько пригнувся й уперся коліном і пальцями рук об землю, глядачі почали реготати. Та незабаром регіт ущух, почулися вигуки здивування, а потім і захоплення. Бо як тільки пролунав постріл стартового пістолета, Берк, наче стріла з туго напнутого лука, вилетів уперед і, одразу обігнавши своїх суперників, першим досяг фінішу.

Хоч його результат дорівнював лише 12 секундам (тепер це навіть гірше норми юнацького розряду), до таблиці досягнень були занесені перші цифри. Початок було покладено.

Бігуни почали змагатися за десяті частки секунди. Низький старт став їм у пригоді. Якщо Томас Берк показав на Олімпіаді в Афінах 12,0 секунди, то вже через чотири роки спринтери долали стометрівку за 10,8 секунди. І тепер сміялися, якщо бігун брав старт навстоячки.

У 1912 році було зареєстровано перший офіційний світовий рекорд - 10,6 секунди, його встановив американець Дональд Ліппінкот. Через 9 років його земляк, негритянський атлет Чарлз Педдок, скинув із цього результату дві десяті.

Чарлз Педдок був видатним бігуном свого часу. Репортери навперебій наділяли його гучними епітетами й іменами, бо він не мав поразок на біговій доріжці. Перемогу йому приносила новинка - стрибок на фініші, який нагадував стрибок тигра. У 1921 році Педдок пробіг дистанцію 100 метрів 58 сантиметрів за 10,2 секунди. Судді жахнулися, глянувши на секундоміри. Вони не хотіли вірити своїм очам. «Людина не може пробігти дистанцію за такий час», - заявили вони.1 не затвердили рекорду, прискіпавшись до того, що дистанція була на 58 сантиметрів довша.

Але й так досягнення 10,4 було на той час дуже високим. Чимало бігунів штурмували рекорд негритянського спринтера: він, як маяк, вабив сильних духом і тілом.

Особливо впертим був англієць Харольд Абрахамс. Довго цей талановитий атлет не міг поліпшити свого результату, що дорівнював 10,8 секунди, хоч тренувався, не шкодуючи сил і часу. Абрахамс почав детально аналізувати свій біг. Від чого залежить швидкість? Від частоти кроків та їх довжини? Граничної частоти бігуни вже досягли - це доведено вченими-фізіологами. Подовжити крок? Але ж тоді зменшиться частота. Зачароване коло.

І все-таки допитлива думка спортсмена, спираючись на знання законів фізики, знайшла вихід. Треба збільшити крок лише на два сантиметри, вирішив Абрахамс.

На стометровій дистанції це становитиме цілий метр і дасть змогу виграти одну десяту секунди.

Нелегко дісталися спортсменові ці сантиметри. Адже перенавчити завжди важче, ніж учитися спочатку. І знову кмітливість виручила бігуна. Він розмітив доріжку так, щоб відстань між позначками була трохи довша за його крок - саме на два сантиметри, які йому були потрібні. На кожній помітці лежав клаптик паперу. Абрахамс біг, намагаючись наступити на ці клаптики. І якщо на шипах його кросівок були наколоті всі папірці, він вважав тренування вдалим.

Золота олімпійська медаль була нагородою спортсменові за кмітливість, наполегливість і знання фізики, але поліпшити рекорд Педдока Абрахамсу не судилося. На одному із змагань він лише повторив його. А новий рекордсмен світу з'явився знову рівно через 9 років.

На першості Канади увагу глядачів і суддів привернув 20-річний Персі Уільямс. На противагу своїм суперникам, він відмовився копати стартові ямки, а встановив сконструйовані ним колодки, які використав для відштовхування. Суперники і судді спочатку скептично поставилися до новинки, але коли юнак фінішував першим із результатом 10,3 секунди, поліпшивши рекорд Педдока, зацікавилися винаходом Уільямса. При затвердженні рекорду почалися суперечки, не всі погодилися з нововведенням, та врешті-решт колодки здобули права «громадянства», ними почали користуватися всі спринтери, і рекорд було затверджено. А через 5 років світовим рекордом заволодів бігун, ім'я якого ще за життя стало легендарним.

Шкільний учитель математики Чарлз Рилей у минулому був чудовим бігуном. Колись він працював в університеті штату Огайо, але глухота змусила його залишити університет і стати викладачем в одній із шкіл Клівленда. У вільний від уроків час Рилей ходив зі школярами на стадіон - навчав їх бігати, стрибати. Команда легкоатлетів цієї школи була чи не найсильнішою в місті.

Якось на заняття прийшов новенький. Він сором'язливо ховався в галасливому гурті дітлахів. «Полохливий», - подумав про нього Рилей. Та коли цей полохливий чорношкірий хлопчик, звали його Джессі Оуенс, побіг, серце старого спортсмена радісно забилося. Він побачив талант. Рухи хлопчика вражали легкістю і швидкістю, крок був плавний, широкий, а бажання тренуватися вистачило б на трьох [19].

У тебе велике майбутнє в спорті, - не раз казав Чарлз Рилей, спостерігаючи, як старанно малий Джессі виконує вправи на тренуванні.

Невдовзі ніхто із школярів не міг зрівнятися з Оуенсом. Здібного атлета запросили до університету штату Огайо, де колись навчався і працював Рилей. Дарма, що хлопець має чорну шкіру, а батько в нього злидар. Скоро Олімпійські ігри, а такі ноги здатні принести Сполученим Штатам не одну золоту медаль.

Джессі Оуенс не підвів меценатів університету Огайо. В 1935 році, за рік до ігор XI Олімпіади, він пробіг 100 метрів із блискавичною швидкістю - 10,2 секунди. На Олімпіаді в Берліні здобув золоті медалі в бігу на 100 і 200 метрів, в естафеті 4x100 метрів і стрибках у довжину.

Фашисти та їхні посіпаки намагалися всіляко принизити олімпійського чемпіона і світового рекордсмена, висунувши теорію, нібито у негрів кут, що його утворюють стегно й кістки таза, більший, отже, і крок довший, ніж у білої людини.

Джессі Оуенс тільки сміявся, коли йому переказували ці безглузді міркування. А його університетський тренер Ларрі Снайдер, який виховав не один десяток відомих бігунів, відкрив секрет успіхів видатного спринтера нашого часу.

Джессі багато тренувався, домагаючись ідеального старту, погодження рухів на дистанції та сильного фінішу, - сказав він. - Ми регулярно консультувалися в лікарів, фізіологів і добилися, що все це склало у мого вихованця єдиний процес. Природа щедро обдарувала юнака парою чудових ніг, які просто створені для швидкості і бурхливого зусилля, що конче необхідно спринтерові. Були в мене учні з ще кращими фізичними якостями, та не було такого, який би так вдумливо підходив до кожного тренування.

Рекорду Джессі Оуенса судилося прожити найдовше серед усіх рекордів з бігу. Два десятиріччя протримався він у таблиці. Два десятиріччя найпрудкіші люди Землі намагалися поліпшити досягнення негритянського спортсмена, але найсильнішим удавалося лише повторити цей чудовий результат.

Час минав, а зрушень не було. І тоді стали вважати, що рекорд Оуенса - це межа людських можливостей.

І ось нарешті крига скресла. В 1956 році, напередодні ігор XVI Олімпіади, негритянський спринтер Віллі Уїльямс поліпшив досягнення легендарного Оуенса на 0,1 секунди. Щоб подолати одну десяту частку секунди, знадобилося аж 20 років!

Новий рекорд протримався чотири роки. Завдяки допомозі лікарів і психологів, фізіологів і біологів, які стали активними учасниками тренувального процесу, атлети вже не вважали досягнення Уїльямса межею людських можливостей. Армій Харі з ФРН, а через місяць після нього канадець Харрі Джером пробігли дистанцію рівно за 10 секунд!

Скільки проіснує новий рекорд?

Чорношкірий спринтер Роберт Хейєс відповів на це через чотири роки у фіналі токійської Олімпіади. Та стати світовим рекордсменом йому завадила... техніка. На Олімпіаді в Токіо вперше фіксували час не ручними секундомірами, а за допомогою електроніки. Ручні секундоміри вмикали на 0,1 секунди пізніше, ніж при миттєвій електронній системі старту. Прилади зафіксували Хейєсу час 10,0 секунди, хоч фактично він пробіг стометрівку за 9,9 секунди. Втіхою талановитому спринтерові стала золота олімпійська медаль, але рекорд.

МАЛФ (Міжнародна аматорська легкоатлетична федерація), ухвалила реєструвати світові рекорди тільки при електронному хронометруванні. На Олімпіаді в Мехіко Джим Хайнс фінішував у фіналі з часом 9,95 секунди, ставши водночас володарем золотої медалі й нового світового рекорду. А допомогли бігунові показати таку швидкість наука і техніка [14].

Річ у тому, що на стадіонах з'явилася нова бігова доріжка - синтетична. Учені встановили, що під час швидкого бігу нога спринтера відштовхується від землі із силою, яка дорівнює 700-800 кілограмам. Якщо поверхня доріжки буде пухкою, то на кожному кроці нога бігуна зсуватиметься на 5 сантиметрів. На стометровій дистанції це становитиме додаткові три метри, а на двохсотметровій - шість. А боротьба ж іде за частки секунди.

Гареві доріжки, що довгий час панували на стадіонах світу, часто ставали суперниками спортсменів. Налипаючи на кросівки важкими грудками або розсипаючись пилюкою, вони заважали атлетам, знижували швидкість. Тоді вчені й інженери почали розробляти різні варіанти бігових доріжок, де неодмінним компонентом була гума. На стадіонах з'явилися рубероїдно-гумові, марино-каучукові та інші полімерні покриття. Дощ уже не дошкуляв спортсменам, але... Вступаючи в реакцію з озоном повітря, гума швидко старіла, псувалася. На ЇЇ поверхні з'являлися тріщини, вибоїни.

Учені запропонували до складу покриття вводити бітум, який огортає часточки гуми і запобігає реакції з озоном. Стадіони вбралися в новий «одяг». Та стійкі проти води гумово-бітумні суміші, як виявилося, зовсім беззахисні перед сонячними променями. Сонце руйнувало доріжку, гладенька, ідеально рівна поверхня бралася пухирцями. Коли сонце було в зеніті, бітум плавився, увечері він знову твердів. Отже, спортсмени, що виступали протягом дня, перебували в неоднакових умовах.

І тоді хіміки запропонували синтетичне покриття, що зберігає свої властивості в будь-яку погоду, в будь-який час доби, довго не втрачає своїх властивостей і не потребує спеціального догляду. До того ж синтетичне покриття дає змогу спортсменам ефективно використовувати зусилля, яких вони докладають, щоб відштовхнутися від доріжки: всі інші покриття поглинали ці зусилля.

З часом покриття бігових доріжок удосконалювалося, хімія пропонувала новий «одяг» для стадіонів. Удосконалювався і тренувальний процес, але рекорд Джима Хайнса лишався непохитним, хоч спринтери усіх країн наполегливо штурмували цей результат. І от 3 липня 1983 року, напередодні першого в історії легкої атлетики чемпіонату світу, співвітчизник Хайнса Келвін Сміт пробіг стометрівку за 9,93 секунди. Легкоатлетичний «пік» не підкорявся 15 років, але воля й майстерність спортсмена виявилися сильнішими. І тепер, коли психологічний бар'єр, що утворився за роки «панування» рекорду Хайнса, подолано, є всі підстави вважати: нового світового рекордсмена чекати недовго.

Зміни рекорду світу після ЧС - 91 у Токіо:

9,86 Карл Льюїс США 25.08.91 Токіо

9,85 Лерой Баррел США 060794 р. Лозанна

9,84 Доанаван Байлі США 27.07.96 Атланта

9,79 Моріс Грін США 16.07.99 Афіни

9.78 Тім Мономері США 14.09.02 Париж

9,77 Асафа Поуелли Ямайка 14.06.05 Афіни

1.2. Аналіз техніки по фазах

Спринтерський біг відноситься до групи вправ циклічного характеру, що виконуються з максимальною інтенсивністю. Легкість, розкутість бігових рухів, що виконуються з великою амплітудою та високою частотою - основна ознака раціональної техніки бігу на короткі дистанції. Всі дії бігуна від старту до фінішу - одна безперервна вправа, в основі якої лежить прагнення спортсмена першим перетнути фінішну лінію за найкоротший проміжок часу.

Для аналізу техніки бігу його умовно поділяють на такі частини [12; 14]:

- старт;

- стартовий розбіг;

- біг по дистанції;

- фінішування

Старт. У спринтерському бігу застосовується низький старт.д.ля швидкого початку бігу використовуються стартові колодки (станки), що забезпечують тверду опору під час відштовхування з відповідними кутами нахилу опорних площадок. Розташування колодок визначається у процесі занять та тренувань і залежить від індивідуальних особливостей бігуна, його зросту, довжини кінцівок, рівня розвитку швидкісно-силових якостей.

Існує декілька варіантів низького старту, назва яких походить від того, як розташовані колодки відносно стартової лінії.

Рис.1.1. Розташування стартових колодок

Найбільш поширеним є так званий звичайний старт, під час якого передня колодка встановлюється на відстані 1-1,5 ступні (35-50 см) від стартової лінії, а задня - на такій ж відстані від передньої, або на відстані довжини гомілки. Опорна площадка передньої колодки має кут нахилу 40-50°, а задньої - 60-80°. Відстань між поздовжніми осями колодок 18-20 см. Під час використання зближеного варіанту задня колодка наближається до передньої на відстань 1 ступні. При застосуванні розтягнутого старту передня колодка віддаляється від стартової лінії назад і встановлюється на відстані 1 ступні попереду задньої колодки. Під час застосування таких варіантів змінюється і кут нахилу опорних площадок. З наближенням колодок до стартової лінії він зменшується, з віддаленням - збільшується [12; 14].

В залежності від індивідуальних особливостей кожного бігуна (будови тіла, рівня розвитку координаційних та інших рухових якостей) необхідно підбирати такий варіант низького старту, котрий забезпечить ефективний початок бігу, Варто зазначити, що переважаюча більшість висококваліфікованих спринтерів застосовують звичайний варіант низького старту.

Рис.1.2. Виконання бігуном команди „На старт! ”

До початку бігу спортсмени займають місце на своїх доріжках і розташовуються позаду стартових колодок. За командою "На старт! " вони підходять до колодок, стають попереду них І впираються на руки за стартовою лінією. Сильнішою ногою впираються у опорну площадку передньої колодки, а другою - задньої. Ставши на коліно позаду розташованої ноги, бігун ставить руки впритул до стартової лінії, розставивши їх на ширину плечей або й більше. Кисті рук ставляться на доріжку великими пальцями до середини, а іншими назовні. Тулуб випрямлений, голова вільно опущена, Вага тіла рівномірно розподіляється на руки, ступню попереду стоячої ноги та коліно іншої ноги.

За командою "Увага! " бігун плавно піднімає таз дещо вище рівня плечей, незначно випрямляє ноги і переносить вагу тіла на руки та попереду стоячу ногу, У такому положенні він повинен знаходитися нерухомо аж до сигналу для початку бігу.

Рис.1.3. Положення бігуна за командами „На старт! ” і „Увага! ”

За командою "Руш! '' (пострілом стартера) бігун миттєво здійснює енергійні рухи зігнутими у ліктях руками вперед-назад з виконанням активних бігових рухів ногами. В оптимальному нахилі бігун рухається вперед, поступово переходячи на біг по дистанції.

Стартовий розбіг. Швидкому досягненню максимальної швидкості після старту сприяє стартовий розбіг. На ефективність стартового розбігу суттєво впливають довжина та спосіб виконання першого і послідуючих кроків після старту. Дуже короткі кроки не забезпечують швидкого зростання швидкості, а дуже довгі сприяють швидкому випрямленню тулуба з наступним зниженням швидкості.

Під час стартового розбігу (25-30м), разом з поступовим зростанням довжини кроків проходить плавне випрямлення тулуба. Чіткої межі між стартовим розбігом та бігом по дистанції не існує. Розгін завершується тоді, коли бігун досягає 92-95% своєї максимальної швидкості. Чим раніше це станеться, тим вища ефективність стартового розбігу.

Біг по дистанції. Під час бігу по дистанції спортсмен прагне досягнути своєї максимальної швидкості і як можна довше її зберегти. Швидкість бігу здебільшого залежить від раціональної форми рухів, вміння бігти без зайвого напруження. Щоб підтримувати високу швидкість бігу, спортсменові необхідно навчитися оптимально поєднувати довжину та частоту кроків. Довжина бігового кроку у кращих спринтерів - чоловіків коливається від 210 до 250 см (8-9 стоп), у жінок - від 185 до 215 см. Частота кроків досягає 5-5,5 кроків на секунду [12; 14].

Постановка ноги на доріжку повинна бути пружною, Це досягається за рахунок приземлення на передню частину ступні, згинання ноги у колінному суглобі, що значною мірою амортизує силу ударів об грунт і скорочує гальмівну фазу передньої опори.

Під час відштовхування нога потужним рухом випрямляється у тазостегновому, колінному та гомілковоступневому суглобах. Стегно махової ноги енергійно виноситься вперед-вгору, сприяючи ефективному відштовхуванню,

Результати наукових досліджень показують, що під час швидкісного бігу активні зусилля припиняються ще до відриву опорної ноги від доріжки, а нога втрачає контакт з опорою завжди, ще до того, як повністю розігнеться у суглобах. Відповідно, свідоме, штучне прагнення повністю розігнути ногу у момент завершення відштовхування, як рекомендували окремі спеціалісти, не сприяє покращенню спортивного результату і може бути причиною травм м'язів задньої поверхні стегна.

Рис.1.4. Техніка спринтерського бігу по дистанції

Руки під час бігу працюють широко і активно. Кути їх згинання у ліктьових суглобах непостійні: під час винесення вперед (до висоти підборіддя) і дещо до середини рука згинається, а під час відведення назад і дещо назовні - розгинається під дією інерційних сил.

Раціональність рухів спринтера порушується, якщо він не розслабляє м'язи, які у даний момент активно не беруть участі в роботі. Успіх у спринті значною мірою залежить від вміння бігти легко, вільно, без зайвого напруження.

Фінішування. У минулому бігуни на короткі дистанції фінішували по-різному. Відомий спринтер Ч. Паддок (США) здійснював під час цього стрибок на стрічку. Окремі бігуни надавали перевагу фінішуванню з "падінням".

У теперішній час більш ефективним вважається перетин фінішної лінії на максимальній швидкості без спецзабігу.

1.5. Порядок постановки завдань, підбір засобів та методичні вказівки при навчанні техніки

РОЗДІЛ 2. ЗАВДАННЯ, МЕТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ