Від жертовності до проєкції перемоги: тематизація громадянського дискурсу в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Від жертовності до проєкції перемоги: тематизація громадянського дискурсу в Україні

«Текст виходить уривчастий, фрагментований, напевно, я таки втрачаю відчуття форми, замало тренуюся, вибачте.

У мене проблеми з фокусуванням уваги, починаю говорити і не бачу кінця тексту, абзацу, речення. Пориваюся сказати те, для чого ще не підшукав слів. Так, незручно».

Остап Сливинський, поет, перекладач, літературознавець

Такі ж незручності з текстом стосуються й нас, українських соціологів, тому що, де б ми не перебували нині, зберігаємо статус інсайдерів у війні РФ проти України, що не дає змоги відсторонитися від ситуації з претензією на нейтральний і виключно раціональний її опис. Цей стан можна розглядати як наслідок раптового й очевидного руйнування сформованих останнім часом культурних порядків, якщо під ними, за Мішелем Фуко, розуміти усталене й відтворюване в історичному типі культури співвідношення «слів і речей» [Foucault, 1994], інструментів означування та артефактів, матеріальних об'єктів. Ставлячи завдання проаналізувати й підтвердити реакцію громадян на наявність цього деконструктивного феномену - розриву слів і речей, - спираючись на тексти-свідки, які так чи інакше висловлюють, проговорюють основні смислові, етичні, ідеологічні, афективні, естетичні свої імплікації, не можна не враховувати невизначеність, що супроводжує дослідницькі наміри й дії.

Практики документування досвіду війни

Тексти-свідки з'являються весь час, тому що мільйони людей відгукуються на переживання війни через висловлювання в публічних просторах. Користувачі соціальних мереж, герої медіарепортажів та інтерв'ю коментують поточні події, описуючи власні екстремальні відчуття, реагуючи на ті чи ті медійні факти і повідомлення про воєнні події. Висловлювання, які мають подібне емоційне забарвлення, підвищують солідарність у оцінці того, що відбувається, а окремі коментарі можуть слугувати маркерами іншої, «інакшої» позиції, загострюючи поділи між своїми та «не-своїми», продукуючи відчуження.

Власне, переживання травматичного досвіду надзвичайних подій, зокрема війни, може викликати різні реакції: чи то бажання індивідів не повторювати його в розповідях, намагання забуття, замовчування навіть у колі родини - «закриття» [Schutze, 2012], а також протилежні інтенції - проговорити, повідомити про ті жахіття, учасником чи свідком яких людина стала. Такі спонтанні обговорення, записи, аудіо-, відеофіксації, художні образи стають основою й для підтвердження і змін культурних ідентичностей, пов'язаних із габітуальними настановами індивідів і груп, динамікою ціннісно-смислових уподобань, впливами домінуючих дискурсів тощо [Preece, 2016]. Усні обговорення, письмові чи цифрові записи, артефакти стають елементом живої культури суспільства, «слідами» пережитого досвіду війни, седиментованими елементами соціальної пам'яті. В умовах діджиталізації суспільства кожна значуща подія перебігу російської агресії в Україні висвітлюється не лише засобами офіційних медіа, а й зусиллями користувачів соціальних мереж, які на сторінках своїх акаунтів чи в коментарях до різних дописів фіксують і коментують те, що відбувається безпосередньо з ними та їхніми близькими, а також у ширшому контексті щоденного життя.

Документування подій війни є професійною практикою й елементом професійних ідентичностей. Документуванням злочинів, правопорушень у ході війни займаються представники національних і міжнародних правових організацій, створюючи доказовий базис для притягнення до відповідальності злочинців і визначення постраждалих. Серед діючих на сьогодні можна назвати роботу Незалежної міжнародної слідчої комісії щодо України, уповноваженої ООН проводити розслідування порушення гуманітарних прав. Цій комісії доручено доповнювати, консолідувати, розвивати роботу Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (HRMMU) у координації з останньою та Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини [Independent International Commission, 2023]. Учасники коаліції правозахисних організацій «Україна. П'ята ранку» збирають і документують воєнні злочини та злочини проти людяності, вчинені під час російської агресії в Україні [Україна. П'ята ранку, 2023].

Інформування суспільства шляхом фіксації подій (зокрема подій війни) є, як відомо, однією із основних функцій інституту демократичних медіа. Стає явною необхідність і важливість зберігання, архівування даних, створених журналістами протягом війни. Зокрема, Лабораторія журналістики суспільного інтересу спільно з редакціями національних і регіональних ЗМІ ставить за мету формувати літопис історії українців після 24 лютого 2022 р. Матеріали розміщують на порталі «Життя війни» [Мультимедійний літопис, 2023]. Документування важливих подій суспільної ваги є основою професійної діяльності та ідентичності для працівників архівної та музейної справи. Одним із напрямів діяльності Українського інституту національної пам'яті є фіксація суб'єктивного досвіду громадян (наприклад, проєкт «Майдан: усна історія») у формі глибинних інтерв'ю як основи для архіву і джерельної бази істориків, соціологів, психологів. Важливою для розвитку практик документування є законодавча, методологічна, технологічна робота Інституту з доступу до архівів тоталітарного минулого (проєкт «Відкриті архіви») [Український інститут національної пам'яті, 2023].

До фіксації / документування, збереження й аналізу досвіду вимушених переселенців, волонтерів, жителів окупованих територій, комбатантів дедалі частіше долучаються митці, культурні активісти, діячі громадських організацій, дослідницьких центрів, які отримують фінансову підтримку в рамках міжнародних чи національних проєктів, спрямованих саме на виконання таких завдань [Project «Documenting Ukraine», 2023].

Не останнє місце в цьому ряду посідає діяльність представників соціальних і культурних дисциплін. Кожна з цих дисциплін (історія, психологія, соціологія, культурна антропологія) оперує властивими їй теоретичними підходами та емпіричними методами для збирання, збереження, аналізу даних індивідуального / соціального досвіду. Все частішими стають заклики до розвитку міждисциплінарних підходів, протидії проліферації та розпорошенню зусиль щодо фіксації й аналізу повсякденного досвіду, в т. ч. травматичних переживань, досвіду в умовах надзвичайності, вимушеного переселення, воєнних дій. У зв'язку з цим відбувається формування таких міждисциплінарних напрямів, як memorystudies, militarystudies, narrativestudies.

Отже, носіями практик документування війни, тобто діячами, які беруть на себе справу просування / відтворення цієї практики, можуть бути звичайні люди / свідки подій війни, які роблять це спонтанно, для своїх власних цілей, для збереження сімейної історії тощо, громадські активісти, представники творчих професій, які намагаються осмислити власний і чужий досвід переживання війни у ширшому соціокультур- ному контексті, а також фахівці з документування воєнних злочинів, представники соціальних дисциплін, які працюють за спеціально опрацьованими алгоритмами збирання, зберігання, інтерпретації даних, що фіксують досвід війни.

Така множина агентів документування подій війни може створювати як значні переваги щодо широти охоплення подій, багатства джерельної бази, так і ризики, зокрема щодо розрізненості зусиль, відсутності координації, втрати вже наявних даних, створення окремих архівів даних, недоступних ширшому загалу дослідників і звичайних споживачів. До того ж, у сфері права, у рамках соціальних наук останніми десятиліттями точаться дискусії щодо важливості (можливостей) визначення аутентичності особистих та інших документів, прав на конфіденційність, розпорядження даними авторів особистих документів, прав на забуття / вилучення з публічного простору тих чи тих персональних свідчень. Іншим виміром розвитку практик документування є питання співіснування державних і приватних (у рамках громадських, корпоративних організацій) архівів даних, джерел їх фінансування, можливостей співпраці архівів різного рівня і підпорядкування, співіснування в рамках архівів письмових і цифрових даних [Longley, 2009; Hansen, Sundqvist, 2016].

Для соціології з її досвідом методології і технологій проведення біографічних, етнографічних досліджень практика документування життєвого досвіду (у тому числі надзвичайних подій) є однією із традиційних. У реаліях війни залучення у практики збирання й аналізу документування війни з орієнтацією на власні дисциплінарні засади, а також співпрацю і координацію зусиль інших агентів практик документування стає важливим внеском у збереження і розвиток професійної ідентичності вітчизняних соціологів. Не менш важливими є й громадянські настанови, враховуючи, що одним із ціннісно-смислових осердь практик документування є внесок у фіксацію і збереження соціальної пам'яті та комунікативне підтримання культурних ідентичностей.

Про методологію дослідження

Невизначеність, спровоковану динамікою повсякдення в умовах війни, супроводжує й невпевненість стосовно релевантного методичного інструментарію аналізу текстів, який сьогодні охоплює різноманітні техніки - кількісні та якісні - від комп'ютерної статистики ключових слів у масивах BigData, класичного частотного контент-аналізу Г. Ласуела і Б. Берельсона, до прецеденту Ф. Знанецького та найновіших версій аналітичної автоетнографії [Anderson, 2006].

Методологічні альтернативи текстової аналітики доволі відомі, широко презентовані в соціологічній і навчальній літературі, у тому числі й українській [Якісні дослідження, 2009; Сучасні методики контент-аналізу, 2018]. Хоча взаємні претензії методологічного радикалізму стосовно пріоритету кількісного чи, навпаки, якісного аналізу текстів все ще не вичерпані, континуум відповідностей методологічного підходу, теоретичних концептів і методів емпіричного аналізу достатньо прозорий, якщо показати його схематично, як це зробив Д. Сильверман з дидактичною метою [Silverman, 1994: р. 21]. Позитивістська парадигма потребує структурних пояснень соціального світу і його причинних залежностей у термінах соціальної структури і соціальних фактів, з основою на кількісних методах аналізу текстів, які використовують для емпіричного підтвердження гіпотез. Інтерпретативна наука орієнтована на конструювання соціальної реальності, в якій ключовими концептами є соціальні значення і смисли, а емпіричну реальність можна зрозуміти за допомогою якісних методів, що мають ресурс породжувати гіпотези. Або, як це висловив 20-ма роками пізніше Ф. Мейринг, «з одного боку, стоїть жорстка позитивістська концепція дослідження з кількісною, експериментальною методологією, з другого - відкрита, дослідницька, описова, інтерпретаційна концепція з використанням якісних методів» [Mayring, 2014: р. 6].

Без заглиблення у докази принципової незбіжності конкуруючих парадигм, відмітимо слушність нагадування про дослідницькі ризики або «пастки абсолютизму», як називає їх Д. Сильверман, які можуть чатувати на прихильників обох напрямів. У першому випадку це сцієнтизм, що віддаляє отриманий образ реальності від повсякденного життя суспільства, і прогрес, що артикулює лінійні залежності суспільного розвитку, в другому - туризм, з його поверхневим поглядом на культурні відмінності, і романтизм, який отримує верх над дослідником, коли він опиняється в емоційній залежності від того, за ким спостерігає, від афективного впливу тексту чи ситуації спостереження [Silverman, 1994: р. 4-6].

Не виключено, що вибір методології визначається індивідуальними настановами й довільними рішеннями дослідників, які все частіше обирають комплементарні варіанти [Mayring, 2014]. У нашому випадку варто звернути увагу на «якісний контент-аналіз», як його запропонував ще А. Джордж у відомому збірнику «Trends in content analysis» [George, 1959], де передбачена фіксація появи змістової категорії в тексті незалежно від інтенсивності її присутності, що, тим не менше, допускає використання частотних показників у аналізі масив текстів.

Об'єкт дослідження

У полі нашого зору опинилися тексти представників українського громадянського суспільства, так чи інакше пов'язані з професійним письменництвом, для якого слова - це робочий ресурс. Це журналісти, культур ні менеджери, редактори, перекладачі - які протягом року війни з моменту повномасштабного російського вторгнення виконували різні дії та завдання: волонтерство, контрпропагандистська робота, участь у воєнних діях, реєстрація воєнних злочинів. Одинадцять текстів об'єднані в рамках проєкту «Вас чують, говоріть», який сформувався в контексті підготовки до 29 фестивалю BookForum, що відбувся 6-7 жовтня 2022 р. у м. Львові. Тобто масив текстів був створений природним чином, автономно, без стимулювання й впливу дослідників. Ці тексти розміщені на одному з медійних ресурсів [«Вас чують, говоріть», 2022], і вони послугували кейсом для аналізу дискурсу першого року війни. Тексти різних авторів присвячені саме сприйняттю і оцінюванню того, що відбувалося з країною і людьми за рік війни. Далі будемо позначати дискурсивні висловлювання іменами авторів текстів.

Автори текстів проєкту «Вас чують, говоріть», 2022:*

• Вікторія Амеліна

• Володимир Ермоленко

• Дмитро Крапивенко

• Люба Цибульська

• Олександр Михед

• Олександра Матвійчук

• Остап Сливинський

• Павло Казарін

• Севгіль Мусаєва

• Софія Челяк

• ЯринаЧорногуз

Напевно, попереднє обговорення учасниками проєкту його концептуальної матриці намітило ряд доцільних тем, щонайменше стосовно акценту на професійному кредо - вмінні вести суспільний дискурс. «Цей проєкт - про фіксацію того, як ми, попри все, змогли заговорити, як тепер наша історія, наші люди, наші мертві допомагають доносити правду» [Софія].

Предмет дослідження також визначений насамперед оригінальними зусиллями учасників проєкту - а саме, свідоцтва стосовно першого року вторгнення РФ в Україну, які мають презентувати афективну і ціннісну атмосферу суспільства, а також, згідно з авторськими інтенціями, підтримувати колективну пам'ять.

Опис предмета нашої уваги здійснюється з допомогою каталогу смислових категорій, який був згенерований у результаті попереднього прочитання всіх текстів декількома операторами, - що є одним із прийомів формування категоріальної схеми контент-аналізу. Категорії відповідають потребі бути вичерпними (охоплювати весь текстовий масив) і взаємовиключними, тобто відносно незалежними за лексикою і смислом. Одне з наших завдань як дослідників - зберегти за можливості проговорені слова-свідчення цієї війни, символічний капітал воєнних подій.

Винайти нову мову, подолати німотність

Лейтмотивом створеної антології можна визнати загальну авторську інтенцію «винайти нову мову», щоб описати реальність і особистий досвід її освоєння у змінених умовах життя. «Основоположні коди будь-якої культури, що керують її мовою, її схемами сприйняття, її обмінами, її формами вираження і відтворення, її цінностями, ієрархією її практик, одразу ж визначають для кожної людини емпіричні порядки, з якими вона матиме справу і в яких орієнтуватиметься» [Автономова, 1994: р. 33]. Саме з орієнтацією в тому, що відбувається, для більшості українців стався істотний збій, позаяк коди розпізнавання й означування зрозумілих і стійких зв'язків з оточенням, основані на конвенційних правилах, опрацьованих узгодженнях людей, які взаємодіють, стали непридатними з початком війни, ставлячи під сумнів конституювальні джерела культури, діючі культурні порядки.

Одна з перших реакцій - неможливість виразити словами, звичною повсякденною мовою те, що відбувається.

«Я втратила вміння володіти мовою. Тобто я могла складати слова у речення, з речень формувати думку, але ці слова були надто бляклими, щоб описати, що ти відчуваєш... Я бачила, як людям бракує слів, щоб пояснити, що відбувається, як вони або повторюють звичні до повномасштабного вторгнення слова, які більше не мають жодного сенсу.» [Софія].

«Слова підводять мене. І я не можу дібрати правильні формулювання, аби переконати батьків виїхати з Бучі» [Олександр].

Ще одна помітна реакція: німота, не говорити, а діяти, оскільки цього потребує ситуація.

«Єдине, про що я могла думати й що робити - це займатися евакуацією людей, знаходити їм помешкання, домовлятися про надання гуманітарної допомоги, шукати спорядження.. .Навіщо обговорювати, якщо треба щось робити» [Софія].

«Коли треба купити дрон для підрозділу чоловіка ще вчора, але збір ніяк не вдається закрити, тому закладаєш у ломбарді ваші обручки» [Севгіль].

«Я щось не те зараз кажу. Тому я й стараюсь поки що про Ірпінь мовчати. Просто мовчати» [Вікторія].

Не висловлене, не промовлене, не обговорене - чи то у вигляді образів порожніх сторінок з ненаписаними віршами, чи то якось ще, - приречене на забуття того, до чого б воно могло належати. Громадянські активісти, автори текстового проекту, не готові з цим миритися, закликаючи подолати німоту як своє зобов'язання говорити від імені мертвих і консолідувати живих. І відповідно брати участь та організовувати публічні дискусії на різних майданчиках, у тому числі міжнародних, утримуючи пріоритетну увагу до українського порядку денного.

«Німота несправедлива не лише до тих, хто щось пережив - вона несправедлива до тих, хто має про це дізнатися... Говорити сьогодні є не лише нашим правом, а й нашим обов'язком. Слова нам даються складно. Але говорити - це завжди єднати людей. Бути свідком - це зшивати нас одне з одним» [Володимир].

«.навіть коли дуже важко, ми мусимо знайти форму, повернутися у стрій слів» [Остап].

«Ключове поняття, про яке я думаю від першого дня вторгнення - це мова війни. Мова війни - пряма, як наказ, що не може мати подвійного трактування чи потребувати уточнень. Ми говоримо чіткіше, простіше, рубаними фразами, економлячи час одне одного і насичуючи розмову інформацією. Мова війни - про повернення до найпростіших засобів комунікації.Батьки пишуть маркерами на спинах маленьких дітей - імена, адреси, телефони. На випадок, якщо загубляться. Батьки чи діти. Якщо будуть убиті. Батьки чи діти. Мова війни - це слова, якими люди прощаються» [Олександр].

Онтологія страждання і болю

Страждання - це те, що навколо, чим заповнені простір і час, і те, що тягнеться до горизонту, без кінця і краю, і те, що веде в нескінченність, і те, що на відстані витягнутої руки, «тут і тепер». Автори текстів гостро відчувають цей онтологічний зсув і приймають екзистенційний виклик унікального людського осмислення власної скінченності [Bauman, 1990].

«Ніколи ще світ довкола мене не був таким цілісним, злитим у болю і люті, стиснутим в одній точці... На кожному кроці ламалися життя, кожні обійми, рукостискання могли бути останніми. То було повітря кінця часів» [Остап].

«Військова муза рідко вирізняється гуманністю до автора. Література, яку ми отримаємо, буде наслідком чужого страждання. Натхнення для такого літературного процесу чимось нагадує прижиттєве донорство органів» [Павло].

«По Маріуполю розвішані ватмани, всіяні написами - рідні шукають рідних. Люди шукають людей. “Ваш син живий!!! Він у хрещеного!!!”. “Мама, я вдома. Твій дім не згорів! Чекаю. Якщо поїду, ключі у т. Ніни. Доча”. “Юра, зайди додому. Мама дуже переживає. Тато”» [Олександр].

«Наприкінці квітня 2022 року ми дізналися про звільнене від окупантів село Ягідне, поблизу Чернігова. 360 жителів села провели у неопалюваному підвалі школи без електрики 25 днів. Площа приміщення - 76 квадратних метрів.

Найстаршій жінці у підвалі - 93 роки. Наймолодшій дитині - 3 місяці» [Олександр].

Факти примножуються й примножуються, свідчать самі за себе, і не потребують міркувань про «добро і зло», оскільки очевидність отримує верх, діагностуючи невгамовний больовий синдром, чи то йдеться про масову загибель родин, пограбування й катування захоплених громадян, чи то про демонстрацію окупантами ставлення до жіночого тіла як трофею. Однак констатації - не універсальний принцип, тому що емпатія стосовно страждань близьких і далеких, не в силах стримуватися, насичуючи тексти афективними відповідями. Проте не до себе: настанові «не жаліти себе» слідує більшість авторів та їхніх героїв.

«... а ця зовсім молода жінка з дитиною, якій було не більше, ніж місяців 10, сидить поруч із ним у бусіку і плаче. У повному відчаї та не вірячи в те, що це відбувається з нею та її домом насправді. У цьому ж селі, на прохання місцевих, наш побратим відшукав літню паралізовану жінку, яка померла у власному ліжку без їжі та води - через те, що всі цілодобово сиділи в підвалах» [Ярина].

«Ми знаходили масові захоронення вбитих росіянами людей після звільнення Київщини. Тіла цивільних із видимими ознаками тортур та зв'язаними за спиною руками. Такі самі безіменні могили ми бачили на звільненій Харківщині. І ті, хто там був, вже більше ніколи не зможуть забути цей запах» [Олександра].

«Ми попрощаємося з Катею на залізничному вокзалі у Варшаві, де вона буде відмовлятися від допомоги з валізою: “Я ж знала, що на мене чекає. Не треба мене жаліти”» [Севгіль].

«Біль, за тих, кого в цьому майбутньому не буде з нами. Біль за втрачені можливості життя, бо війна - завжди про виживання. Про існування, а не життя» [Севгіль].

«Мені пощастило, коли танкові снаряди розбивали нашу укріпозицію й осколки дивом оминули мене. Досі щастить не потрапити в оточення або полон» [Ярина].

«.жінці-солдату на війні набагато легше, ніж цивільним жінкам. Я ніколи не була тут сама, бо в мене завжди був із собою автомат для оборони, а біля мене - побратими, які поважали мене як одну з них. Війна залишає цивільних без допомоги, сам на сам із небезпекою безслідно канути, зникнути безвісти у м'ясорубці сил нападу й оборони. Російський солдат розглядає тіло української жінки як трофей» [Ярина].

Травма, шок, почуття провини у тих, хто вцілів

Людський біль відкликається насамперед співпереживанням, емоційною реакцією, яка виявляється в особливій лексиці (навіть якщо її контролюють у публічному тексті), але нерідко страждання, статус жертви і вразливість цивільного населення рефлексують у термінах травми. Робота з травмою за допомогою механізмів психотерапії - один із важливих наративів попереднього століття, спрямованих на коригування і захист ментальних станів людей і суспільної свідомості на фоні світових і локальних воєн, антиколоніальних і соціальних рухів. Тоді як парадигма «прав людини» надавала їм юридичного захисту від фізичного і символічного насилля [Chouliaraki, 2021]. В умовах війни ефективність і дієвість обидвох напрямів лише зростає.

«Знайти у травмі сили, щоб рухатися далі ...Повага до чужого досвіду, чужого горя - одна з важливих навичок, яку ми здобуваємо» [Севгіль].

«Я не можу звикнути до думки, що після Аушвіца, Нагасакі, після Хіросіми, після Бучі, Ізюма та Маріуполя є життя». Не можу повірити, що людська свідомість здатна вмістити таке зло» [Олександр].

Те, що відбувається, шокує перевернутим світом, зовсім іншою реальністю, і людське сприйняття підбирає хоча б деякі впізнавані, зримі образи, щоб її ідентифікувати - фантастичні сюжети, кадри воєнних фільмів, документальне кіно.

«Таке відчуття, що ми опинилися всередині блокбастера і десь зараз на Ородруїн має дертися Фродо. З тією різницею, що наш фінал все ще не прописаний» [Павло].

«Минав восьмий місяць вторгнення. Лише кілька тижнів тому я зміг знову почати читати. Ніби знову навчився ходити. Реальність нонфікшн, документальне кіно, в якому не може бути ні монтажу, ні навіть кольорокорекції» [Олександр].

«Я покладаюся на виття сирен на вулиці - як у кіно про Другу світову» [Вікторія].

«.Мозок заперечував весну, але вона була» [Софія].

Травму невідступно супроводжує почуття вини по відношенню до жертв, загиблих - чи то однокурсник, чи зовсім незнайома людина, відчуття вини тих, хто вцілів, яке, як відомо, долається лише з часом, стає пам'яттю, спонукаючи до дій на благо.

«При цьому загальне для всієї країни почуття - це почуття провини. Повсякчас здається, що робиш замало» [Павло].

«Обабіч ліси, в яких заховалися душі померлих. Можливо, вони теж підриваються на мінах і вмирають вдруге ...Ми женемося за свідками, але більшість свідків уже назавжди німі» [Володимир].

«Мені знадобиться кілька поїздок до Ірпеня, кілька десятків годин розмов, аби позбутися відчуття провини за те, що він загинув у моїй країні. Наше спільне пережите горе має надати нам сили рухатися далі. В пам'ять про тих, хто сплатив за це найдорожчим - своїм життям» [Севгіль].

Метаморфози часу

Поширена самодефініція в часі:

«Я - людина без минулого, з сумнівним теперішнім і неодмінно щасливим, але дуже далеким майбутнім» [Олександр].

Українські автори усвідомлюють, що піддаються агресивним маніпуляціям щодо часу, чому нелегко протистояти, відшукуючи механізми протидії. Не є прийнятними і справедливими варварські спроби зруйнувати минуле, знищуючи і викрадаючи культурні цінності, переписуючи історію.

«Росіяни крадуть у нас минуле. Грабуючи музейну спадщину в окупованих містах, знищуючи наші пам'ятки та міста, розповідаючи учням у школах загарбаних українських земель свою альтернативну історію» [Севгіль].

«Війна - це зарубки трагедій, які неможливо забути. Це мартиролог знищених міст і культурних пам'яток» [Олександр].

Теперішній час фактично вилучено з відчуттів, він відсутній, екзистенційно не створює безпеку, в ньому неможливо існувати, хіба що ілюзорно.

«Росія просто зараз нищить наше теперішнє» [Севгіль].

«Що таке життя під час повномасштабного вторгнення? Це відчуття, що смерть постійно ходить поруч» [Олександр].

«Нагорі, на літніх майданчиках в центрі Києва, люди п'ють каву й бесідують. П'ють каву і бесідують так, наче діти, які грають у доросле життя. Ці дорослі - грають у мирне... На дошці біля кіоску з кавою замість акцій і пропозицій ще чесно написано крейдою: “Путин, гори в аду”» [Вікторія].

Майбутнє не піддається осмисленню й тим більше будь-якому плануванню, відсувається все далі до горизонту, відкладаючись на невизначений час і вислизаючи з бачення.

«Путін хоче позбавити нас майбутнього, бо навіть думки та рефлексії про нього викликають біль. Чи можливо взагалі думати про нього, коли живеш у повномасштабній війні? Коли не можеш планувати другу половину дня, бо залежить, буде чи ні ракетний обстріл ? Коли пишеш другу, який на фронті, повідомлення, але він його вже не зможе прочитати і відповісти, бо його вбили? Коли щодня живеш повідомленнями про можливий наступ з Волині, Чернігова, Чорнобиля?» [Севгіль].

«Тут неможливо мислити категоріями проектного мислення, коли горизонт планування 15 секунд - саме через стільки часу оновлюється мапа повітряних тривог моєї країни» [Олександр].

Практики протистояння метаморфозам часу, які доречні і якими діляться автори, громадські активісти, переконуючи себе та інших у їх правомірності:

- віра В майбутнє, всупереч відчаю і болю, яка активізує імпульси виживання в найважчих ситуаціях, що перевірено численними історіями воєн і катастроф.

«Пам'ятаєте, як у Віктора Франкла? Той, хто втрачає віру в своє майбутнє, помирає» [Севгіль].

- культура та мистецтво, як якір у нашому імовірнісному сучасному світі (за словами З. Баумана) [Bauman, 1996: р. 15], що в стані війни набуває особливого значення.

«Можливо, це і є найважливіша місія культури, часто не помітна з перспективи так званих мирних часів: бути рукою, поданою в нещасті. Горе, позбавлене форми, викликає лише незручність, збентеження, розгубленість, зніченість. Воно стоїть над душею і мовчить» [Остап].

- цінності, які треба захищати, і право, якому треба слідувати, покладаючись на них, як на ключові орієнтири цивілізованого способу життя.

«Під час війни говорити про майбутнє складно, але після її завершення - пізно. Надто, що відбудовувати треба не тільки зруйновану інфраструктуру, але й віру людей у те, що відносини треба регулювати за допомогою права, а не грубої сили» [Олександра].

«Ця війна має ціннісний вимір. Це не війна двох країн, це війна двох систем - авторитаризму та демократії... Тому під час війни так важливо говорити про те, за що ми боремося. І про такі речі, як мир, справедливість, міжнародна система, відбудова та майбутнє» [Олександра].

«Нас би краще розуміли, якби ми пояснили, що наша ситуація - це реконкіста, звільнення від ворожого панування, а не “сварка двох сусідів”. Культура якраз і є одним із засобів донесення цієї інформації. Тоді нас почують. Відгомін наших суперечок не потоне у загальному шумі» [Дмитро].

- народжувати дітей - природна й невблаганна потреба відтворювати життя, проєктувати майбутнє.

«“Планувати щось після 24 лютого - дурня. Але цю вагітність я теж не планувала. А тепер це те, що мене тримає за майбутнє”, - скаже вона мені трохи згодом» [Севгіль].

Україна: ми всі - одне ціле

«Україна» - ключовий символ, але зовсім не обов'язково спеціально його згадувати, проговорювати, посилатися на нього. Тим більше, робити це з пафосом, що не є прийнятним для учасників проєкту. Поряд із тим додаткові роз'яснення щодо того, про яку країну йдеться, також не є потрібними. Про це свідчить кожне авторське «ми», у кожному тексті. Феномен «органічної солідарності» (Е. Дюркгайм) українців у події війни, безумовно, зафіксований репрезентативними (за нинішніх умов) опитуваннями. Причому така солідарність зміцнюється єднанням з живими та загиблими. Сьогодні належність до держави - першорядний і переважаючий стан мешканців України, легітимований контекстом «ми - вони», який очистився до маніфестованого визнання української ідентичності.

«Я не дуже розумію, як писати про війну. Постійно боїшся скотитися в пафос. Він поруч, він липкий і його важко відтерти. Цього разу все кришталево ясно. Якщо комусь щось треба пояснювати - отже, пояснювати не потрібно» [Павло].

«Це втрати найдорожчих. І оплакування загиблих, яких ти ніколи не знав, але відчуваєш їх, мов рідних. Бо ми всі - одне ціле» [Олександр].

Підстави для єдності продовжують кумулюватися на тлі безперервних дій російського агресора, обстрілів цивільного населення на всій території України, воєнних злочинів. Водночас можна припустити, що з наближенням події миру така органічна солідарність наразиться на ризик розшаруватися на типи самототожності, відмінні за ступенем випробувань, які випали на долю, за внеском у просування перемоги, які наполягатимуть на визнанні. Уже зараз серед тих, хто виїхав з України, фіксують щонайменше кілька типів ідентичності: відкладена ідентичність, проект європейця, проєкт українця. Ці типи характерні серед жінок різного віку, тих, хто має або ні дітей, тих, хто різною мірою зумів пристосуватися до життя на новому місці [Костенко, 2022].

Про українську ідентичність часто йдеться в публічному просторі, і ряд авторів текстового проєкту звертаються до цього концепту, спрямовуючи увагу на проблему «прийняти себе та зрозуміти свою ідентичність», сприйняття якої було викривленим у радянський період.

«Одна частина моєї ідентичності сформувалася під впливом рідних та трагедії кримських татар. Інша - в кримській школі, яка й на початку нульових існувала в парадигмі радянської пропаганди... Мені було нестерпно боляче визнати, що частина мене, на жаль, зростала під російським впливом...Для багатьох українців моментом зустрічі з правдою, на жаль, став лише 2022 рік» [Севгіль].

«Українці, які де-юре жили в окремій державі, залишалися в інформаційному полі колишньої метрополії. І багатьом з нас цей плин речей здавався природним. У культурі відчувалося домінування колишньої метрополії. Воно не було надміру агресивним. Досить було кількісних переваг. Але в нас на той час вже намітилися свої острівці спротиву - спільноти, що тяжіли до європейського контексту, а не “пострадянського простору” з російською як мовою міжнародного спілкування» [Дмитро].

«Ми соромилися своєї мови, а відтак не могли розповісти свою історію. Бо якщо ти розказуєш її мовою свого ґвалтівника, значить, твоя історія мертва і на порятунок чи справедливість ти вже не сподіваєшся» [Люба].

«У дитинстві я хотів стати вчителем російської мови та літератури. Ба більше, саме такий запис є у моєму дипломі... Можна читати лекції про те, як політика успадковує культуру. Загадкова російська душа виявляється не настільки загадковою, коли заїжджає батальйонно-тактичними групами у твою країну» [Павло].

Для усвідомлення своєї ідентичності потрібно розширити континуум огляду до рівня глобальної політики, соціально-політичного контексту, розуміючи, що: «Це не війна двох країн, це війна двох систем - авторитаризму та демократії» [Олександра].

У зверненні до читача громадські активісти закликають позбутися уявлень про могутність Російської імперії, що необхідно для ствердження і усвідомлення української ідентичності.

«Ми здихаємося імперії, коли позбудемося колоніального мислення та комплексу меншовартості» [Севгіль].

«Перше, що має бути знищене в ході нашого ар'єргардного бою з імперією - це міф про велич. Просто забути про ту гігантоманію» [Дмитро].

РФ - це зло, синонім токсичності

РФ кваліфікують насамперед у етичних узагальненнях, позначають як абсолютне зло, як надзвичайно токсичний феномен, що створює загрозу людству. Це стало очевидним після підступного неспровокованого нападу на Україну, який не мав чітких і аргументованих пояснень.

«Просто зараз Росія переконує тих, хто вагається. Підштовхує нерішучих. Мотивує тих, хто сумнівається. На наших очах вона робить все, щоб стати синонімом токсичності - на тлі якого звичні автократії виглядатимуть зразком осудності» [Павло].

«Росіяни так і не змогли артикульовано пояснити, чого вони хочуть. Не змогли це зробити ані прихильники кремлівського режиму та війни, ані так звані ліберальні опозиціонери ...Ця країна роками обґрунтовувала зло, не даючи нам говорити і тримаючи монополію на голос. Тепер вона цієї монополії позбулась» [Люба].

«І оскільки я військова, то говоритиму про рашистів чи російських армійців із мінімумом евфемізмів. Бо вони - ворог, противник, проти якого я вже понад 20 місяців стою в обороні»[Ярина].

Найбільш прозорі асоціації стосуються події перемоги над фашизмом у Другій світовій війні, сакралізація якої перетворилася в російському суспільстві в громадянську релігію. Остання поширювалася під впливом бюрократичного примусу та ідеологічного контролю, настільки повсюдного, що це сприймалось російськими громадянами чимось природним, чого не можна не приймати. На такий механізм повсякденного залучення в ідеологію звертає увагу С. Малешевич, розмірковуючи про легітимації організованого фізичного насилля під час війни, що можна віднести й до ситуації у російському суспільстві: «Ми не піддаємо сумніву те, що вважаємо нормальним і природним. І це межа амбіцій кожного ідеологічного дискурсу: стати невидимим за посередництва нормалізації і звичних дій» [Malesevic 2010: р. 335].

«Останні 70 років Москва створювала з Другої світової війни громадянську релігію. Перемога над нацизмом була оголошена головним “зате”, покликаним виправдовувати все, що було до війни, і все, що було після неї. Російська влада щоразу оголошувала себе спадкоємицею переможців - і на цій підставі вимагала від решти світу вдячних поступок. Відтепер Москва успадковує не у переможців, а у переможених» [Павло].

«Коли імперія перемагає, вона гучно кричить про це. І квапиться увічнити цю подію в монументальних формах, увінчати її тріумфальною аркою. Коли ж імперія програє, вона щосили прагне зберегти якщо не фактичні кордони, то бодай межі свого впливу» [Дмитро].

Тему РФ конкретизують через акценти на воєнних злочинах, агресивних діях, які ігнорують усі норми права, закони і звичаї війни.

«Ми маємо вижити, аби свідчити і не дати забути про злочини Росії. Чим більше вони нас вб'ють, тим більше нас свідчитиме про їхнє зло. Росія - це воєнний злочинець, який не може вести війну проти Збройних Сил, а лише виключно проти мирного населення. У них немає стратегії. Лише заборонені міжнародними конвенціями боєприпаси та ракети, що летять вбивати цивільних» [Олександр].

«Путін - це зовсім не про гроші. Що він - про імперії та війни. Що палаци та яхти - це не мета режиму, а лише побічний ефект. Що весь цей час на чолі країни був не “злодюга”, а “кровожер”» [Павло].

«Насильство та заперечення людської гідності стали частиною російської культури» [Олександра].

«Варто зауважити, що сексуальне насилля як форма покарання посідає особливе місце в російській звичаєвості» [Ярина].

Росія намагається переконати, що демократія, верховенство права та права людини - фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають. Росія намагається довести, що тільки фізична сила має значення, і тому держава з потужним військовим потенціалом та ядерною зброєю може диктувати світу свої правила та змінювати міжнародно визнані кордони» [Олександра].

Покарати злочинців - природна і справедлива вимога українців. Робота з ідентифікації вбитих та їхніх убивць розпочалася одразу ж після трагедії в Бучі, де від рук російських військових загинуло понад 460 мирних жителів. Найрізноманітнішими способами проводиться встановлення імен причетних до цього воєнних злочинців, на яких чекає неминуча розплата. Водночас настанова на правове рішення з боку інституційних і цивільних структур залишається пріоритетною.

«Ми маємо забезпечити справедливість усім постраждалим. Бо життя кожної людини має значення... Із запитом мільйонів людей на справедливість треба рахуватися. Інакше запит на справедливість може перетворитися на запит на помсту» [Олександра].

«Під час війни існує загроза стати дзеркалом ворожої сторони та почати копіювати їхні методи. Але виграти війну й самим перетворитися на Росію - в цьому немає жодного сенсу» [Олександра].

Європа зволікає: міжнародний резонанс

Взаємодія з країнами Європейського Союзу, міжнародний контекст поступається в увазі ситуації та подіям в Україні минулого року війни. Теми, що потрапляють у фокус деяких авторів, можна визначити так:

- жаль з приводу повільних, на той час, рішень союзників і партнерів України щодо постачання сучасного озброєння, такого необхідного ЗСУ для опору військовій агресії:

«Я ж просила його (німецького чиновника) почути про наше теперішнє. Про те, що німецькі танки нам були потрібні ще вчора і що кожен день їхнього мовчання та зволікання коштує наших життів» [Севгіль].

«...заклики не давати Україні зброю для захисту, бо це нібито сприяє ескалації конфлікту, не просто помилкові. Вони аморальні» [Олександра].

- жаль з приводу «нейтральної» позиції ряду держав:

«Не можна бути нейтральним щодо порушень міжнародного права та людських страждань. Треба називати речі своїми іменами, інакше це не нейтральність, це - байдужість» [Олександра].

- звертання уваги на недосконале функціонування міжнародних інституцій та організацій, відповідальних за безпеку населення та покарання воєнних злочинців:

«Демократичний світ має демонструвати конкретними діями, що російські злочинці не сховаються за абстрактним Путіним і рано чи пізно за скоєне доведеться відповідати» [Олександра].

«.на системні порушення світ повинен реагувати. Права людини мають бути не менш вагомим чинником при ухваленні політичних рішень, ніж економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно застосовувати і в зовнішній політиці» [Олександра].

«Система миру та безпеки більше не працює...вся архітектура міжнародних конвенцій та організацій не може це зупинити» [Олександра].

«Уся міжнародна система ООН не може зупинити вбивств цивільного населення, знищення цілих міст, масові депортації, катування у фільтраційних таборах, викорінення української ідентичності та появу нових братських могил на окупованих територіях» [Олександра].

Проекція перемоги

Віра в перемогу України над російською військовою агресією присутня в гуманітарному громадянському дискурсі буквально з моменту повномасштабного вторгнення. Але тут відсутній будь-який фанатизм. Точніше, йдеться про проєкцію перемоги - її передбачають, у ній не сумніваються, хоча людські страждання, руйнування, воєнні злочини, складність усвідомлення того, що відбувається, не дає змоги переключатися на конкретні образи й результати, які будуть пов'язані з поразкою РФ. Біль і гіркота наших втрат проєктується й на подію перемоги. «Перемога не може бути бравадною, паркетною - такою, якою її намагалися відобразити Радянський Союз і Росія. Героїзованою, сповненою штампів і завзятих гасел, з якими росіяни стільки років по тому прийшли на нашу землю. Наша перемога буде гіркою, бо ми втратили і ще втратимо на цій війні найкращих людей, які якраз і мали створювати це краще майбутнє. І саме тому програти ми не маємо права» [Севгіль].

А поки що мир переживається як тимчасовий перепочинок у бойових діях на тлі розуміння того, що війна буде довгою і важкою.

«“Мир” - це мить затишшя, доки хтось перезаряджає зброю. “Мир” - це час, коли війна відступає від наших вікон, перестає бути нам чутною і видимою, займається іншими, щоб одного дня обов'язково згадати й про нас» [Остап].

«Це буде тривала війна. Навіть коли ми виборемо свої території, повернемо усіх депортованих і отримаємо відшкодування від Росії за завдані збитки, вона не закінчиться ...Тоді ми почнемо війну за справедливість. За притягнення до відповідальності усіх російських злочинців. І до неї нам треба готуватися вже зараз. Ми вже не втратимо здатність розказувати про свій пекучий досвід» [Люба].

«Ця війна має геноцидальний характер. Йдеться про саму можливість нашого існування. .у нас немає іншого вибору, окрім як чинити спротив» [Олександра].

В очікуванні, напередодні перемоги й настання миру, постає питання про відбудову України, про що необхідно дбати і що потрібно планувати вже сьогодні, для того, щоб не тільки відродити гідне людське існування, поповнити соціально-економічний потенціал суверенної держави і суспільства, а й інтенсивно продовжувати демократичні реформи.

«Україна як ніхто прагне миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю та перестає захищатися. Тоді це не мир, а окупація. І це просто інша форма війни. Мир - це свобода жити без страху та мати довгу перспективу» [Олександра].

«Для України нарешті відкрилося вікно можливостей, про яке ми могли лише мріяти. Ціна його дуже висока, саме тому ми не маємо права його не використати .Відкрити цим країнам свою культуру, мову та історію .Розвіяти нарешті нав'язаний світові міф про те, що Україна належить до сфери впливу Росії, і донести, що сама концепція поділу світу на сфери впливу незворотно застаріла. Розказати на повний голос, хто ми є» [Люба].

«Відбудова має стосуватися відновлення демократії та зміцнення демократичних інституцій, на які під час воєнного стану були накладені додаткові обмеження прав людини, зумовлені вимогами безпеки» [Олександра].

«Після закінчення війни існує загроза замкнутися у своїй травмі та почати зводити кордони між різними групами в суспільстві. Але ми маємо стати вище за власний біль, аби мати змогу будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Це наша відповідальність перед Україною та світом» [Олександра].

Рисунок 1. Тематизація громадянського дискурсу: проект «Вас чують, говоріть», 2022, n (кількість документів) = 11



Рисунок 2. Тематизація громадянського дискурсу: проєкт «Вас чують, говоріть», 2022, n (кількість документів) = 11

документування війна ідентичність

Висновок

Ознайомлення з одним із проектів українського гуманітарного дискурсу першого року російсько-української війни свідчить про те, що цей дискурс ґрунтується на особистому досвіді учасників, який перетинається з досвідом цивільного населення. Тут немає претензії на військову, політичну, економічну експертизу, немає фокусу на чинних політичних і військових фігурах, на критичному геополітичному аналізі. Саме цим тексти учасників проєкту відрізняються від новин у медіа та соціальних мережах.

Головне - це розповідь, переживання страждань, що випали на долю співгромадян, мешканців українських міст і сіл; це практики осмислення перевернутого часу, з невідчутним теперішнім; це шок від неможливості відшукати потрібні слова; це проєкції перемоги, що, всупереч усьому, настане, обіцяючи справедливу розплату за воєнні злочини РФ і подальший демократичний розвиток України (рис. 1-5.2).

Тему перемоги і тему майбутнього гуманітарні громадські активісти дедалі більше артикулюють у публічних матеріалах навесні-влітку 2023 р. напередодні офіційно анонсованого контрнаступу Збройних Сил України. Учасники проєкту «Вас чують, говоріть» все наполегливіше ставлять питання про гарантії безпеки для України, закликаючи громадян і лідерів «будувати не суспільство добробуту, а суспільство-фортецю» [Ермоленко, 2023]. Вони акцентують, що пропозиції Україні «не захищатися, а задовольнити апетити Росії є не просто хибними - вони аморальні» [Матвійчук, 2023].

Цінності свободи й безпеки явно чи латентно стабільно втілені в громадянському гуманітарному дискурсі, але, на жаль, цінність жертовності людей і скорботи ніяк не зменшується. 1 липня 2023 р. унаслідок поранення, несумісного з життям, спричиненого ракетним ударом російських окупантів по ресторану в Краматорську за кілька днів до цього, обірвалося життя української письменниці, однієї з авторок аналізованого нами проєкту Вікторії Амеліної. Вона планувала наступний літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області під гаслом «Деокупація майбутнього». І він обов'язково відбудеться.

Джерела

1. Автономова Н.С. (1994). Мишель Фуко и его книга «Слова и вещи». У: Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. СПб., A-cad.

2. «Вас чують, говоріть» (2022).

3. Ермоленко В. (2023). Ми маємо будувати не суспільство добробуту, а суспільство-фортецю, 05 травня 2023 р.

4. Костенко Н. (2022). Трансформація ідентичностей під час війни: проблеми вивчення та соціологічні практики. У: Українське суспільство в умовах війни. Рік 2022: колективна монографія / за ред. Є. Головахи, С. Макеєва. Київ: Інститут соціології НАН України.

5. Матвійчук О. (2023). Заклики до України не захищатися, а задовольнити апетити Росії не просто хибні - вони аморальні, 02 липня 2023 р.

6. Мультимедійний літопис «Життя війни». Проєкти

7. Сучасні методики контент-аналізу (2018) за ред. Н. Костенко, В. Іванова, К. Батаєвої. Київ.

8. Україна. П'ята ранку. Коаліція правозахисних організацій, які збирають та документують воєнні злочини і злочини проти людяності, вчинені в ході російської агресії в Україні. Документування воєнних злочинів / Ukraine.5am (дата звернення: 27.06.2023).

9. Український інститут національної пам'яті. Доступ до архівів / Офіційний веб-сайт

10. Якісні дослідження в соціологічних практиках (2009): навч. посібник / за ред. Н. Костенко, Л. Скокової. Київ: Ін-т соціології НАН України.

11. Anderson L. (2006). Analytic Autoethnography Journal of Contemporary Ethnography, Volume 35 (4), 373-395.

12. Bauman Z. (1990). Modernity and Ambivalence. Theory, Culture & Society, 7 (2-3), 143-169.

13. Bauman Z. (1996). From Pilgrim to Tourist - or a Short History of Identity. In: Questions of Cultural Identity. Ed. by St. Hall, P. du Gay. London: SAGE Publications, 18-36.

14. Chouliaraki L. (2021). Victimhood: The affective politics of vulnerability. European Journal of Cultural Studies, Volume 24 (1), 10-27.

15. Foucault M. (1994). The Order of Things. An Archaeology of Human Sciences. New York: Vintage Books Editions.

16. George A. (1959). Quantitative and Qualitative approaches to content analysis. In: Trends in content analysis. University of Illinois Press, Urbana, 1959.

17. Hansen L.-E., Sundqvist A. (2016). Memory at stake - Swedish private archives in a changing landscape. Archives and Manuscripts. 22 (3). 121-140.

18. Independent International commission of Inquiry on Ukraine. Independent International Commission of Inquiry on Ukraine | OHCHR.

19. Longley P. (2009). Digital Biography: Capturing Lives Online. In: Auto/Biography Studies, 24, 1, 74-92.

20. Malesevic S. (2010). The Sociology of War and Violence. Cambridge University Press.

21. Mayring Ph. (2014). Qualitative content analysis: theoretical foundation, basic procedures and software solution. Klagenfurt.

22. Project «Documenting Ukraine». Documenting Ukraine | IWM WEBSITE.

23. Preece, S. (ed.). (2016). The Routledge handbook of language and identity. London: Routledge.

24. Silverman D. (1994). Interpreting Qualitative Data. London: SAGE Publication.

25. Schutze F. (2012). Trajektorie cierpienia jako przedmiot badan socjo- logii interpretatywnej, In: Metoda biograficzna w socjologii, Antologia tek- stow, K. Kazmierska (red.). Krakow: Nomos, 415-458.

Размещено на Allbest.ru