Суспільний досвід і смисли російсько-української війни: соціологічні інтерпретації

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 р. уже стало фактором глобальних геополітичних потрясінь і викликів. Війна вже трагічно та надовго змінила життя та долі мільйонів людей в Україні. Багато тисяч громадян загинули у бою та від російських обстрілів та насильства, сотні тисяч сімей втратили свої домівки, мільйони українців стали внутрішніми переселенцями або біженцями, які виїхали за межі України. Це новий трагічний досвід та водночас нова актуальна реальність для українського суспільства.

Хоробрість, стійкість і солідарність як суспільний досвід

Коли коротко визначити стан і основні характеристики українського суспільства з початком російського повномасштабного воєнного вторгнення, то на думку першими спадаютьтри ключових слова: хоробрість, стійкість та солідарність.

Війна це час важких випробувань для громадян і держави. Водночас війна надзвичайно посилила громадянську та патріотичну консолідацію українського суспільства. Звичайно, зовнішня воєнна агресія це природний фактор консолідації будь-якого суспільства. Але у випадку України це має особливе значення, адже передумовою російського вторгнення було хибне уявлення про фундаментальні регіональні та ідентифікаційні розколи України, зокрема поміж переважно україномовним Заходом, Північчю та Центром країни, включаючи Київ, та її переважно російськомовними Півднем і Сходом. Стратегічний прорахунок путінського режиму полягав, зокрема, у тому, що переважно російськомовні жителі Сходу та Півдня країни не будуть чинити спротив російському вторгненню і радо зустрічатимуть квітами так званих визволителів. Натомість зворотним ефектом вторгнення стало те, що багато жителів цих регіонів, які на власному досвіді відчули всі жахи ракетних обстрілів, убивств і руйнувань, що їх несе так званий «русскій мір», російський світ, лише більшою мірою утвердилися у своїй українській самоідентифікаціії й частина з них перейшла з російської на українську мову у своїй щоденній комунікації. Опитування Опитування Центру «Социс» «Ситуація в Одеській області - червень 2022», проведене 9-14 червня 2022 р. методом телефонного інтерв'ю САТІ (Computer Assisted Telephone Interviewing) з використанням планшетів. Вибірка - 1200 респондентів. Результати репрезентативні на рівні всієї Одеської області за показниками віку (старші 18 років), статі, типу поселення (місто/село) відповідно до даних статистики перед початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну 24 лютого 2022 р. Статистична похибка вибірки (довірчий інтервал): +/- 3,0%. - URL: https://socis.kiev.ua/ua/2022-06-20/, проведене в Одесі та області в червні 2022 р., фіксує ці українськоцентричні настрої жителів регіону. Так, близько 63% опитаних були готові до збройного спротиву проти російських військ і 91% респондентів пишаються своїм українським громадянством. Водночас, за результатами опитування, переважна більшість опитаних (88%) повідомила про різке погіршення своїх оцінок вищого російського керівництва і близько 80% респондентів значне посилення негативного ставлення до росіян у цілому. Відзначаючи такий різкий поворот в оцінках жителів регіону, в якому історично був доволі високим рівень проросійських сентиментів, можна говорити про істотний зсув у бік патріотичних українськоцентричних та одночасно антиросійських орієнтацій у масовій свідомості українців загалом.

Путінський режим у своєму рішенні розпочати війну в Україні став жертвою власної ілюзорної картини світу, яку створили та й досі намагаються підтримувати кремлівські пропагандисти, зокрема щодо начебто прихильності українців до так званого «русского міра». Водночас багато вітчизняних професійних соціологічних досліджень, зокрема моніторингові дослідження Інституту соціології НАН України, показували, що одним із позитивних і важливих результатів тридцятирічного розвитку її державної незалежності з 1991 р. було ствердження української громадянської ідентичності в масових орієнтаціях населення країни. До того ж у цей період багато людей народились, соціалізувались і вступили до дорослого життя вже в незалежній України, і ці громадяни ніколи не знали радянського комуністичного минулого.

Переважна установка української громадянської ідентичності та смисли української належності стали важливою основою консолідації та масового спротиву українського суспільства російській воєнній агресії. До того ж з війною українці, які в багатьох опитуваннях часто виявляли високу критичність до владної політики та недовіру до владних інституцій, у ситуації війни суттєво змінили своє ставлення до держави, вже практично сприймаючи її як цінність. Як справедливо зазначає український соціолог Є. Головаха, «українці нарешті прийняли свою державу» [Головаха, 2022], яка для них, попри всі негаразди, і навіть у своєму нинішньому стані заслуговує поваги і високої оцінки, особливо порівняно із сусіднім режимом на сході, що несе війну, смерть та руйнування в Україну. Цей практичний тест патріотизму та зсув в українській масовій свідомості щодо держави підтверджується не лише спостереженнями, а й соціологічними опитуваннями. Так, за даними телефонного опитування, проведеного в Україні на початку березня 2022 р. соціологічною групою «Info Sapiens», більшість українців, які залишились у межах держави, а саме 67% усіх громадян, зокрема 78% опитаних чоловіків і 59% опитаних жінок, готові особисто чинити збройний опір для захисту країни проти російської агресії [Berger, 2022]. Власне й основними мотивами людей, які не залишили країну під час війни, були їх небажання покидати свій дім і готовність боротися та захищати країну.

Українське суспільство трансформувалось у потужний соціальний організм адаптації та спротиву російській воєнній агресії. Основи життєдіяльності такого суспільства у стані мобілізації знову нагадують феномен народного зібрання (Майдану) з його повсякденними практиками самоорганізації, солідарності, взаємодопомоги, пожертв на армію та волонтерства як з боку неурядових організацій, так і від простих громадян та бізнесу. У період після перемоги Революції Гідності соціальна енергія соціальних активістів і громадянського суспільства, акумульована на Євромайдані, почасти трансформувалась у мілітарні добровольчі загони для захисту українського Донбасу проти сепаратистів, підтриманих РФ, а також у потужний волонтерський рух. Подібний ефект активної трансформації та мобілізації українського суспільства, але у значно потужніших масштабах, відбувся у русі національного спротиву та оборони країни з кінця лютого 2022 р. Окрім регулярної армії, громадські активісти та небайдужі громадяни активно поповнювали ряди територіальної самооборони, яка стала організаційною основою системи національного спротиву.

Адже основна ідея Майдану, чи то революційно протестного, як це було у 2013-2014 рр. на Євромайдані, чи у нинішньому воєнно-оборонному стані це спільна мета, яка об'єднує суспільство, принаймні велику його частину. Тепер це оборона країни, перемога над ворогом і повернення всіх українських територій, включаючи Донбас і Крим. Захист країни, її єдність і цілісність у міжнародно визнаних кордонах це спільне благо, яке не може належати окремо будь-кому, але лише всім. На думку українців, територіальна цілісність країни, згідно з міжнародним правом та національною конституцією, не є предметом політичного торгу чи будь-яких компромісів. Як показують соціологічні опитування, зокрема від КМІС Опитування Київського міжнародного інституту соціології «Готовність до тери-торіальних поступок для якнайшвидшого завершення війни», 13-18 травня 2022 р. методом телефонного інтерв'ю (САТІ). Вибірка - 2000 респондентів (громадяни України віком 18 років і старше), що мешкають у всіх регіонах України (крім АР Крим і окремих районів Донецької та Луганської областей, які тимчасово не контролювалися владою України до 24 лютого 2022 р.), а також опитування не проводилося з громадянами, які виїхали за кордон після 24 лютого 2022 р. - URL: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=1111&page=1., переважна більшість українського суспільства (82% респондентів) не бажає миру за будь-яку ціну, зокрема, за рахунок територіальних поступок чи втрати частин території країни як умови так званого мирного компромісу. Навіть на сході країни, який найбільше потерпає від російської агресії, більшість громадян підтримують таку позицію. При цьому люди цілком розуміють, що бажаний переможний мир як спільне благо для країни не буде швидким. Але досягнення цього блага залежить не лише від героїчних дій армії, а й від об'єднання багатьох індивідуальних зусиль, вчинків і синергії колективної дії багатьох громадян і долання вузьких групових, корпоративних чи індивідуальних егоїстичних інтересів.

Національна мобілізація та спротив під час війни це особливий вид колективної дії та солідарності в екстремальних обставинах та з найвищими ставками щодо існування незалежної країни як спільного блага. І хоча теорія колективної дії, зокрема у підході одного із провідних її представників М. Олсона [Олсон, 2004], здебільшого сфокусована на аналізі діяльності економічно орієнтованих груп, її можна також застосувати для розуміння колективної дії українського національного спротиву. Логіка цього спротиву дійсно не є у своїй основі економічною, як наприклад, не може бути суто економічним феноменом патріотизм або національні почуття. Адже завжди існує й інший індивідуальний вибір еміграція з країни, тобто фізичний вихід від участі у колективній дії або поведінка «вільного вершника», не обтяженого ніякими соціальними зобов'язаннями. Одначе колективна дія національного спротиву є також і цілком раціональною активністю зі своїм власним раціональним смислом, адже захист країни це одночасно і захист власної родини й домівки та права жити на рідній землі, працювати, самореалізовуватись і заробляти в Україні. Тим паче колективна дія національного спротиву також далека від персонально-культового фанатизму. В цій війні українці воюють не за владу, Президента В. Зеленського або його самого, а за свою країну та державу, де можливо цю владу вільно обирати. суспільство україна патріотичний свідомість війна

Якщо бізнесмен передає українській армії для її удару координати власного захопленого окупантами будинку, поруч з яким розташувалась російська ракетна система це про внесок у колективну дію та суспільне благо перемоги. Жителі села Демидів, які відкрили дамби і затопили своє село разом зі своїми будинками та майном, аби ускладнити просування російських військ до Києва, також думали передовсім про суспільне благо оборони та захист столиці країни, а не про свої власні будинки і майно. Власники ресторанів і кафе, які під час війни безкоштовно готують обіди для бійців територіальної оборони, старих і безпомічних це також важливий внесок у колективну дію на спільне благо оборони і перемоги. І таких прикладів колективної дії, взаємодопомоги та солідарності громадян у період цієї війни багато. Хоча є і випадки зловживань, мародерства та корупції при розподілі, наприклад, гуманітарної допомоги або її продаж, крадіжки на торгових поставках для армії, випадки шахрайства з боку псевдоволонтерів тощо. Проте переважною моделлю поведінки більшості громадян у період цієї війни все ж є солідарність та взаємодопомога.

Показовим підтвердженням суспільної згуртованості є показники хорошого морального клімату у взаєминах між людьми в українському суспільстві у період важких воєнних випробувань. Згідно з соціологічними опитуваннями стосунки та взаємодія з рідними для переважної більшості опитаних громадян (94%) є миролюбними. Також більшість громадян (89%) зберігають хороші взаємини із сусідами. З незнайомими мають миролюбні взаємини 67% Опитування соціологічної групи «Рейтинг» «Психологічні маркери війни», 6 квітня 2022 р. методом телефонного інтерв'ю (САП). Вибірка - 1200 респондентів (громадяни України віком 18 років і старше), що мешкають у всіх регіонах України (крім АР Крим і окремих районів Донецької та Луганської областей, які тимчасово не контролювалися владою України до 24 лютого 2022 р.). - URL: https://ratinggroup. ua/research/ukraine/b29c8b7d5de3de02ef3a697573281953.html. І хоча із зрозумілих обставин воєнного стану майже третина респондентів уникають контактів з незнайомцями, агресивні стосунки з іншими практично зійшли нанівець. Під час війни українське суспільство зберігає важливі базові принципи доброзичливості та переважної довіри громадян одне до одного, адже мережі взаємної довіри мають особливе значення. Як і у мирний час, ці мережі зберігаються, відтворюються та розширюються через індивідуальні ближні кола спілкування з родичами, друзями, колегами та знайомими. Це відбувається за принципом «я сам знаю цю людину або мій друг знає її, отже, я можу довіряти цій людині». Але найкраща перевірка людей у підтримці та розширенні горизонтальних мереж довіри відбувається через участь у сумісній дії вирішення повсякденних проблем взаємодопомоги мешканцями будинку та сусідами, доставку ліків, води чи їжі сусідам похилого віку, взаємну участь у волонтерських ініціативах тощо.

Смисли війни

Для України ця війна не лише необхідний і справедливий захист територіальної цілісності держави та її незалежності. Йдеться про саме існування української національної спільноти та її права на самовизначення. Водночас екзистенційно національний і глобально світоглядний виміри російськоукраїнської війни перетинаються та взаємодоповнюються. Глобальне значення цієї війни полягає у зіткненні двох світоглядів і політик щодо майбутнього глобального світ-порядку, а саме того, чи буде він будуватись згідно з універсальними правилами та нормами міжнародного права чи на основі права сили з ризиками занурити світ у хаос ескалації неконтрольованого насильства та руйнування. Це також глобальна битва цінностей свободи і принципів демократії проти насильства та авторитаризму і характерно, що у цьому зіткненні саме Україна, яку підтримують провідні демократичні країни, є форпостом.

Як зазначає Л. Вей, «два фактори роблять російське вторгнення історичним водорозділом битви за демократію у Європі: прозора моральна ясність справи України та екзистенційна загроза безпеці з боку нової російської агресії» [Way, 2022: p. 9]. Інший авторитетний дослідник Т. Снайдер, наголошуючи на глобальному та історичному вимірі конфлікту, зауважує: «Ця війна про утвердження принципів у XXI ст. та про можливість демократичного майбутнього» [Snyder, 2022]. Війна виявила також світоглядні виміри демократії та авторитаризму й актуалізувала базові етичні принципи та ціннісний фундамент самої демократії. Зазначаючи це, Снайдер також зауважує, що путінський авторитаризм, не здатний продукувати привабливі ідеї та смисли, натомість спрямовує свою інформаційну і пропагандистську активність на руйнування демократичних цінностей через поширення морального релятивізму й нігілізму, намагаючись демобілізувати громадян та сіяти їх зневіру в дієву демократію та її інститути [Snyder, 2022].

Російсько-українська війна це конфлікт соціально-інформаційних смислів, які легко поширюються через кордони в епоху цифрових комунікацій. Адже справжня причина російської агресії проти України це не вигадані начебто мілітарні загрози з її боку для РФ або вигадані утиски російськомовного населення, а саме «м'яка сила» прикладу демократичної трансформації колишньої сусідньої радянської республіки, де на відміну від путінської РФ відбуваються конкурентні демократичні вибори і функціонують основні свободи, зокрема свобода слова та зібрань.

Будь-яка війна вимагає певного смислового виправдання з обох сторін, війна як екстремальний суспільний конфлікт потребує конструювання смислів «для чого?» або «за що воюємо?». На початку воєнного вторгнення в Україну російська офіційна політика та пропаганда ще якось намагалась виправдати «спеціальну операцію» в Україні такими аргументами, що постійно змінювались, як «захист російськомовних жителів на Донбасі», «превентивна війна», яка буцімто запобігла нападу самої України на окуповані РФ частини Донбасу, Крим, а також на Білорусь, «підготовка Україною ядерної, а також біологічної зброї (наприклад, за допомогою спеціально тренованих птахів) для нападу на РФ», «боротьба проти фашистів» та іншими інформаційними маніпуляціями. Як справедливо зазначає Ен Еплбаум [Applebaum, 2022], «сучасна російська пропагандистська держава перетворилась на ідеальну машину для одночасного здійснення масових убивств і приховування цього від публіки». Частиною цієї «орвеллівської» технології фальсифікації реальності та дегуманізації українців стало заміщення РФ реальних смислів вигаданими або протилежними: це не воєнне вторгнення, а «спеціальна військова операція», не масове вбивство українців, а «захист» населення територій східної України, не геноцид, а «захист» від «геноциду Київського режиму» [Applebaum, 2022]. Однак уже через місяць після вторгнення російські пропагандисти та політики у численних інформаційних ток-шоу та соціальних мережах уже не приховували, що справжньою метою так званої денацифікації України є її знищення як незалежної демократичної держави.

Ця війна вже стала частиною новітньої національної історії, яка продовжується і не завершена. У соціологічному сенсі, наприклад у аплікації підходів Д. Александера, ця війна для українського суспільства це також поточне переживання культурної та соціально-психологічної травми, яка, безумовно, вже сприймається й буде розвиватись як частина національної ідентичності [Alexander, 2003: р. 85]. У переживанні травми війни українське суспільство і не лише в репрезентації дослідників та експертів, а й у повсякденній свідомості, вже фіксує, запам'ятовує та визначає «болючі рани, завдані спільноті» [Alexander, 2003: р. 103], визначає жертв і документує потерпілих, збираються тисячі свідчень від потерпілих і насильства, зокрема зґвалтованих жінок і дівчат, у сні історії учасників бойових дій, постраждалих родин ілюдей, які вимушено покинули свої домівки через війну. В суспільстві також активно обговорюються питання відповідальності за цю війну, наприклад, колективної відповідальності росіян як «колективного путіна» за зло війни, проблеми покарання воєнних злочинів РФ та перспективи відновлення України після жахів та руйнувань.

Для українців смисли й мотивації цієї справедливої з їхнього боку війни зрозумілі та правдиві. Тому так легко в Україні народжуються народні пісні, оповідання, численні меми, створюється героїчний епос та новий пантеон героїв цієї визвольної війни за свободу та незалежність. У соціальному конструюванні смислів та епосу цієї війни у масовій свідомості народні легенди (наприклад, київська міська легенда про безстрашного українського пілота, який охороняє небо міста на прізвисько «привид Києва») поєднуються із меморіалізацією реальних фактів і подвигів військових (героїчні прикордонники острова Зміїний, захисники Маріуполя, Києва, Харкова та Одеси та інші реальні герої). Лише прозорі та правдиві смисли здатні надавати потужний креативний імпульс для численних народних і професійних графіті, малюнків, плакатів, присвячених українській боротьбі за визволення як у самій країні, так і у всьому світі. Проте правильно й протилежне лише сам народ, існування якого заперечують російські імперці, здатен творити ці смисли, захищати і, якщо потрібно, жертвувати життям заради них. На відміну від російських марень про відродження радянської чи царської імперії, обернених у минуле, українські смисли про цю війну містять і надію на європейське відродження країни та народу, який виборює свій шанс на майбутнє.