Феномен колективності в релігійній культурі українського народу

Однією з характерних рис сучасного суспільства стає його надзвичайна індивідуалізація, а домінуючим принципом людської свідомості -- «кожний за себе». Однак сутність стабільного функціонування будь-якої спільноти полягає в діалектичній єдності двох, здавалось би, протилежних начал -- індивідуального і колективного, що знаходяться у постійному протиборстві. Перевага одного з них, як правило, веде до порушення балансу соціокультурної системи, до її ентропії: сильний колективний компонент, безумовно, є гарантом стабільності суспільства, проте домінування його може провокувати придушення свободи індивідуумів і їх творчої ініціативи; індивідуальне начало, навпаки, містить у собі кардинальні зміни, але поряд із цим загрозу суспільної рівноваги. Тобто в основі життєдіяльності будь-якої спільності повинна лежати збалансована єдність індивідуального і колективного. У межах цієї проблематики розглянемо соціокультурний аспект принципу колективності в релігійному бутті народу.

В якості методологічної основи аналізу скористуємося парадигмою щодо колективності як інваріанта релігійної життєдіяльності українського народу у християнському контексті. У цьому ракурсі поле дослідження охоплює такі питання, як: форми і способи об'єднання і взаємодії людей у їх спільній цілеспрямованій релігійній активності у суспільстві; консолідуючі нормативно-регулятивні, ціннісно- змістові, знаково-комунікативні, а також соціально-від- творюючі аспекти колективного релігійного буття як необхідні умови формування і функціонування стійкої соціальної спільності; певні аспекти психічної діяльності людей, що обумовлює колективну форму релігійного ЖИТТЯ народу. релігійне життя соціальна спільність

Виникає питання: чи будь-яке поєднання індивідуумів (колектив) стає позитивним і детермінує стабільність існування спільності і динаміку її розвитку? Багатовікова практика суспільного буття показала, що однією з найбільш життєздатних форм консолідації українського народу була і зараз залишається релігійна. Вона ґрунтується на релігійному уявленні людей і охоплює всі види їх життєдіяльності на всіх стадіях функціонування релігійної системи.

Релігія ніколи не обмежувалась і не зводилась лише до віри в Бога і до відправлення релігійних обрядів. Вона постає як світоглядна система народу і водночас як регулятор людських відносин. Релігійна діяльність народу здійснюється як взаємодія релігійних суб'єктів (індивідуальних і колективних, а також релігійних інституцій) і об'єктів (ціннісно-нормативного, ритуально-обрядового комплексів, релігійного мистецтва тощо), які включені в динаміку релігійних відносин, що панують у суспільстві.

У спільності з конвенціональним механізмом соціо- культурної регуляції, яким є народ, колективний компонент завжди домінував над індивідуальним, що відбилось у специфіці його життєдіяльності (у праці, творчості, релігійній практиці). Щоправда, з розвитком суспільства співвідношення між цими компонентами почало змінюватися, зросла роль індивідуального начала (замість анонімних творів почали з'являтися авторські), однак колективність залишається основним способом життєдіяльності народу.

Змістову основу моделі детермінації релігійної діяльності народу складають раціональні й ірраціональні елементи колективної свідомості, яка являє собою «колективні переконання і зв'язані з ними моральні відносини, що діють як консолідуючі сили у суспільстві [97, с. 309]». Зі зміною світогляду, особливо з посиленням процесів секуляризації в українському суспільстві, релігійна діяльність народу трансформувала свої форми відповідно до умов часу, залишаючись за своєю суттю колективною.

Розглянемо головні детермінанти колективності релігійного життя народу. Життєдіяльність народу здійснюється завдяки: спільним цілям, що консолідують людей в їх співіснуванні; нормам, які регулюють колективну діяльність; цінностям -- системою критеріїв оцінки ефективності і припустимості тих чи інших актів і продуктів спільної життєдіяльності людей. Саме цей комплекс лежить в основі колективності релігійного життя народу, обумовлюючи способи релігійної життєдіяльності людей, методи відтворення соціуму як соціально стійкої релігійної спільності.

Сфокусуємо увагу на важливому детермінанті колективності -- цілепокладанні як синтезі формування і реалізації цілі. Критерієм припустимості цілепокладання релігійної діяльності є її соціальна значущість для підтримки колективної життєдіяльності людей і рівня консолідації членів спільності. Релігійна цільова визначеність віруючих -- забезпечення безсмертя -- лежить в основі всієї їх діяльності і спрямовується цілепокладаючою свідомістю особистості.

Звертаючись до аналізу релігійної активності особистості у межах спільності, з'ясуємо, які спонукальні психологічні сили змушують людину ставити перед собою ту чи іншу мету і намагатися її втілення. Це дає змогу зазирнути до сутності колективної релігійної діяльності народу і поведінки особистості у суспільстві, визначити шляхи досягнення взаєморозуміння між членами спільності.

Цілепокладання щільно зв'язане з мотиваційною сферою особистості, основу якої становлять потреби, що визначають її залежність від конкретних умов біосоціального існування і породжують діяльність, спрямовану на зняття цієї залежності. Причому потреби мають чітку предметну спрямованість -- на зовнішній світ, однак водночас вони припускають включення зовнішнього до внутрішньої системи життєдіяльності людини. А. Маслоу, аналізуючи людські потреби, доходить висновку, що умовою самореа- лізації особистості є її здатність поєднувати свої внутрішні духовні ідеали з нормами і правилами суспільства [387, с. 167].

Слід відзначити, що мотивом стають лише усвідомлені людиною потреби, які безпосередньо переходять у дію. Мотив (або система мотивів) психологічно виявляється в інтересах, прагненнях, переконаннях, настановах людей. Залежно від домінуючої в конкретний період мотивації людська діяльність і поведінка спрямовуються на комунікацію або на виконання конкретного завдання (зокрема, на опанування нових навичок та умінь) чи на себе. Отже, цей складний психологічний процес детермінує, з одного боку, розвиток особистості, з іншого -- перетворення середовища, в якому вона живе.

Потреби особистості (в матеріальних умовах і засобах життя, комунікації, пізнанні, діяльності, творчості тощо) зв'язані з потребами колективу. їх реалізація багато в чому залежить від того, як вони можуть бути задоволені у процесі колективної діяльності, тобто особистіші потреби формуються і реалізуються в контексті розвитку колективу. Тому належність до спільності з її іманентним складом, структурою, способом і динамікою життєдіяльності обумовлює характер мотиваційної сфери особистості. Завдяки колективним цілям, що консолідують спільність, формується модель поведінки її членів, яка спрямована на задоволення індивідуальних і особливо групових інтересів і потреб.

Іншим детермінантом колективної форми життєдіяльності народу є комплекс соціально-регулятивних настанов як побутового, так і релігійного характеру (норми, правила, заборони на ті чи інші поведінкові акти, традиції, звичаї тощо), який обумовлює форми колективної взаємодії у різних галузях людської активності і спрямований на підвищення консолідації народу. В цих настановах відбився сукупний соціальний досвід цілеорієнтованої діяльності народу, що історично накопичувався в межах спільноти і передавався від покоління до покоління шляхом навчання і власного прикладу. їх зміст визначається домінуючими в конкретну епоху моральними, етичними, естетичними, світоглядними та іншими настановами народу. Нормативний комплекс не лише впливає на поведінку членів спільноти, а й складає основу релігійного і соціального контролю життєдіяльності народу.

Третім детермінантом, що обумовлює колективну життєдіяльність народу, є ціннісна система релігійної культури народу, тобто система критеріїв оцінки значимості і припустимості тих чи інших актів і результатів діяльності і поведінки людей. Цінності є важливим регулюючим фактором життєдіяльності народу нарівні з цілями і нормами, вони визначають основні домінанти поведінки віруючих у соціокультурному середовищі у певному часовому інтервалі.

їх існування обумовлено екзистенціальною активністю суб'єкта, його діалогом з Іншими, орієнтованому не лише на сферу існуючого, а й на значиме, нормативно- належне. Ціннісна система ґрунтується на сукупності систематизованих знань людей про світ, що розглядається крізь призму їх соціокультурного досвіду, відбиваючи колективний характер життєдіяльності народу і специфіку його релігійності.

Отже, колективність у релігійному полі -- це ознака групи людей, які об'єднані спільними цілями, підпорядковуються спільним соціально-регулятивними нормам і мають однакові релігійні цінності. Безумовно, визначені детермінанти не дають вичерпне розуміння природи колективності релігійної життєдіяльності народу, але вони дозволяють розкрити глибинну сутність суспільного буття народу.

Феномен колективності становить інваріантну основу світогляду українського народу і присутній на всіх рівнях його життєдіяльності: у процесі творчості, споживання (зберігання) і ретрансляції результатів активної діяльності людей. Однак, як у традиційну нормативно-регулятивну модель вписується феномен творчості, адже творчий акт -- це створення нового (форми, змісту, образу, способу тощо)?

Справді, у спільності з високим рівнем конвенціональних механізмів упорядкування життєдіяльності людей творчість історично контролювалася церквою і суспільством. Канони і народні традиції на всіх етапах існування християнства були регуляторами народної творчості в релігійному полі, що забезпечувало самототожність суспільства і спадкоємність його розвитку. А втім, ці межі не відзначалися надзвичайною жорсткістю, залишаючи можливість для творчого пошуку й інновацій, про що свідчить, зокрема, динаміка розвитку народної релігійної практики і народного релігійного мистецтва.

Унаслідок змін умов людського буття деякі елементи ціннісно-нормативного комплексу поступово втрачали актуальність і відмирали, інші -- модернізувалися, формувались і селектувались нові цінності і норми, що закріплювалось у колективній свідомості. Трансформація системи знання, норм, цінностей, зразків життєдіяльності обумовлювала зміну картини світу людей, визначаючи напрямок їх творчої діяльності. Однак через інерцію накопиченого соціокультурного досвіду інноваційні процеси в народній культурі відзначалися досить повільним характером.

Незалежно від моделі організації творчого процесу, в якій би сфері релігійної діяльності людей (у релігійній практиці або релігійному мистецтві) цей процес не відбувався, у конвенціональному суспільстві він історично містив у собі елемент колективності. Суб'єктивне індивідуальне завжди підпорядковувалось колективному, саме тому народне релігійне мистецтво у своїй основі позбавлене особистісного авторства. У процесі колективної діяльності формувався естетичний ідеал, колективно створювалися художні образи, які утілювалися в архітектурних і зображувальних формах, відбиваючи колективний досвід народу й індивідуальні знання, уміння і навички народних майстрів.

Підкреслимо, що народна художньо-релігійна творчість завжди здійснювалася завдяки цілеспрямованій колективній творчій активності суб'єктів, і ґрунтувалася на художньо-релігійних канонах і накопиченому соціокультур- ному досвіді народу, що закріплювалось у традиціях, уміннях і навичках, технологіях, прийнятих у даному суспільстві. У народній творчості незмінно превалювала цільова настанова на дотримання зразків, успадкованих від попередніх поколінь. Народні майстри, об'єднуючись в артілі, із покоління в покоління передавали секрети своєї майстерності.

Засвоєння досвіду в народному середовищі відбувається переважно у спільних діях імітаційно, шляхом наслідування учнем навичок, технічних прийомів майстра, завдяки чому досягається співзвучність його емоційних реакцій із майстром, групою. Таку саму картину ми спостерігаємо в релігійній практиці народу: релігійні традиції успадковуються, як правило, через колективне повторення обрядових, ритуальних дій. У процесі колективної діяльності здійснюється узагальнення, відбір найбільш значимого для спільності досвіду, накопичення його і зберігання у людській пам'яті, а також неодноразове репродукування. Сприймаючи культуру народу, індивід ідентифікує себе із цією спільністю, усвідомлює свою належність до неї.

Весь комплекс психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, уява), що пов'язаний із релігійною творчістю, стимулюється колективними цілями. Важлива роль у цій діяльності приділяється творчій уяві, тобто акту створення образів (уявлень) предметів, ситуацій, обставин, що детермінує стратегію колективної діяльності. Саме творча уява у взаємодії із творчим мисленням і фантазією формує художні образи. Слід відзначити, що усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів, фокус свідомості може бути спрямований на самого суб'єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ (самосвідомість).

Відповідно до теорії психології несвідомого З. Фрейда [322], у суспільстві з конвенціональною формою соціо- культурної регуляції, область свідомості в полі психічної діяльності людини досить невелика, значно більше місце займає зона колективного несвідомого. За К. Юнгом, «колективне несвідоме є та частина душі (psyche), яку в термінах заперечення можна відрізнити від особистісного несвідомого на тій підставі, що вона не зобов'язана, подібно останньому, своїм існуванням особистісному досвіду і тому не є індивідуальним придбанням.

У той час як особистісне несвідоме складається, по суті, із змістів, що колись усвідомлювались, а згодом зникли із свідомості в результаті забування або витиснення, змісти колективного несвідомого ніколи не були у свідомості і, таким чином, ніколи не набувались індивідуально, однак зобов'язані своїм існуванням виключно спадкоємності. Тоді як особистісне несвідоме складається, як правило, з комплексів, зміст колективного несвідомого створюють, по суті, архетипи [351, с. 69-70]».

Отже, окрім безпосередньої свідомості, яка має осо- бистісний характер, існує інша психічна система -- колективне несвідоме, що не розвивається індивідуально й ідентичне для всіх індивідів спільноти. Невід'ємним корелято- ром колективного несвідомого є архетипи, що визначають лише ту частину психічного змісту, яка не пройшла будь- якого свідомого оброблення. Якщо інстинкти є природженими програмами поведінки людей, то архетипи колективного несвідомого являють собою прообрази, зразки, на які орієнтується інстинктивна поведінка творчого суб'єкта, тобто мова йде про прадавні, точніше первісні образи.

Архетипи сформувались у процесі історичного розвитку народу і являють собою одну із форм його пристосування до умов буття. Архетипів існує стільки ж, скільки типових ситуацій у житті. При виникненні ситуації, що відповідає конкретному архетипу, він активізується і з'являється спонукання, що прокладає собі шлях, незалежно від людської волі. Під впливом індивідуальної свідомості архетипи набувають усвідомлених форм (образів, символів), що передаються типовим способом -- за допомогою навчання. Отже, колективне несвідоме містить у собі всю духовну спадщину людства, що відтворюється у структурі мозку кожного індивіда. «Як сукупність архетипів несвідоме є сховищем всього людського досвіду, що сягає його самих віддалених витоків [351, с. 54]».

Скористуємось ідеєю архетипів у культурологічному аспекті і спробуємо зрозуміти те, що поєднує українців на підсвідомому рівні. На думку К. Юнга, архетипи, які складають основний зміст колективного несвідомого, найбільше проявляються в міфології. У роботі «Структура душі» він пише: «Фактично, міфологію у цілому можна було б вважати свого роду проекцією колективного несвідомого [351, с. 49]». Тому звернемося до основних мотивів української міфології.

Суттєве місце в ній посідають мотиви, в яких відбиваються стародавні уявлення про природну циклічність (зміна пори року, дня і ночі, сонця і місяця), творення і розвиток світу і людини (космологічні, антропологічні міфи), про кінець світу і потойбічне життя. Безумовно, вказані мотиви не є прерогативою лише української народної культури (і в цьому немає нічого випадкового), проте саме вони зі всього конгломерату міфів, створених різними народами світу, найбільше відбивають ментальність українського народу, його аграрну модель світу.

Архетипи, що детермінували ці мотиві, завжди стру- ктурувалн життя народу, регламентували колективну і індивідуальну діяльність людей, забезпечуючи їх ознаками ідентичності. Вони були сприйняті, правда у трансформованому вигляді, християнською церквою і включені в її світоглядну систему, відбившись у народній релігійній практиці (обрядах, ритуалах) і народному релігійному мистецтві.

Досліджуючи проблему української духовності, С. Кримський акцентує увагу на таких архетипах, як: «філософія серця», що у християнському розумінні «виходить з ідеї побудови людської моралі на «палаючому серці» людини як органа відчуття Бога і протистоїть античному (со- кратівському) розумінню моральності як функції від розумності людей до знання [157, с. 100]»; софійність (премудрість) світу, створеного Богом, з яким «асоційована ідея “радісного художества”, свого роду “онтологічного оптимізму” [157, с. 103]»; природа, яка «розглядається не як храм, майстерня чи бездоння, а як материнське родове начало [157, с. 105]»; Слово як засіб апостольської місії тощо.

На думку С. Кримського, весь цей комплекс архети- пів являє собою ті зразки, на які протягом всієї історії орієнтувалась інстинктивна поведінка українців. Зберігаючи і репродукуючи етнокультурний досвід, архетипи закріплюють психічні особливості народу (характер, колективну свідомість, ментальність тощо), забезпечують єдність його розвитку як соціокультурної цілісності.

Психологічна концепція, на мій погляд, дозволяє виявити сутність співвідношення між термінами «інваріант» і «архетип», що стали предметом детального аналізу в сучасній культурологічній і філософській літературі. Зауважимо, що ці терміни виражають дві різні сфери психологічної діяльності людини. Якщо архетипи лежать у полі колективного несвідомого, то інваріантність розповсюджується на обидві сфери -- свідомості і колективної несвідомості.

Отже, аналіз показав, що в основі релігійного способу життєдіяльності українського народу лежить принцип колективності, як необхідна умова формування і функціонування стійкої соціальної спільності. Феномен колективності в релігійній життєдіяльності українського народу має давню природу, що сягає своїми коріннями в первісні часи. Він обумовлений раціональними й ірраціональними сферами колективної свідомості і містить у собі субстрат інваріантності.

Головними детермінантами колективності є спільні цілі, норми і цінності народу, що обумовлюють форми і способи об'єднання і взаємодії людей у їх спільній цілеспрямованій релігійній активності у суспільстві. У кожний історичний період актуалізувалися лише ті форми колективного життя, що найбільш відповідали потребам суспільства, інші переходили у маргінальний стан, очікуючи сприятливих умов для свого відродження. Ця парадигма дозволяє розкрити перспективи моделювання сучасного українського суспільства і української культури.

Размещено на Allbest.ru