Глобалізація як форма інтернаціоналізації суспільного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобалізація як форма інтернаціоналізації суспільного життя

Осмислюючи ґенезу української народної релігійної культури, ми акцентували дослідницьку увагу на тих онтологічних підставах, що дають можливість встановити координації її з механізмами самоорганізації буття українського соціуму як цілісної системи, що ґрунтується на гармонічному взаємозв'язку елементів тріади «культура--людина--суспільство». Застосовуючи цей принцип до ретроспективного культурологічного аналізу феномену, ми отримали можливість використати ці знання як базові при оцінюванні нинішнього стану народної релігійної культури та її можливих перспектив, що є необхідною умовою вирішення питань оптимізації її буття в соціумі.

У ракурсі цієї проблеми розглянемо більш конкретизовано ті процеси, що відбуваються в сучасному європейському соціокультурному просторі, в коловорот яких залучено українське суспільство, і з'ясуємо місце української народної релігійної культури в архітектоніці глобалізації й інтенції її подальшого розвитку.

Протягом століть механізмом збереження національних культур була їх самоізоляція, однак звуження інтерактивного простору соціокультурної системи, природно, вело до зменшення потенціалу її змінюваності, тому ідея автономії національних культур перестає бути релевантною в динамічних реаліях суспільного буття. З початком глобалізації відкривається нова фаза історичного процесу розвитку людства.

Перехід до цієї форми міжнародних відносин був детермінований цілою низкою чинників, зокрема: припиненням «холодної війни»; порушенням сформованого раніше біполярного балансу сил; розпадом Східного блоку і СРСР; зміною де-факто правил застосування сили в міжнародних відносинах; розвитком транснаціональних структур, багатонаціональних компаній, фінансового ринку; необхідністю виживання людства у глобальних кризах; розвитком інформаційних технологій, розширенням мережі телекомунікації і прискоренням оброблення інформації; появою нових технологій, нових стандартів виробництва і споживання; поширенням масової культури; а головне -- зміною у світогляді людей, усвідомленням єдності світу і взаємозалежності людства.

Сьогодні прояви цього соціокультурного феномену простежуються в усіх галузях суспільного життя, однак, як справедливо зазначив Р. Страйкер, незважаючи на те, що вивчення явища здійснюється дуже активно, «в цій галузі знань поки що не вдалося сформулювати загальних постулатів [409, с. 3]». Як теоретична проблема, глобалізація стала предметом дослідження наприкінці XX - на початку XXI століть [64; 65; 76; 362; 412].

Зробимо невеликий екскурс в історію. У середині 1960-х років В. Мур увів у науковий обіг термін «глобальна соціологія» [394, с. 5], пізніше, у 1990 році, в науковій публікації [371] зустрічаємо словосполучення «глобальна культура», що стали предтечами нового терміна -- «глобалізація», який відображає специфіку міжнародних відносин і процесів суспільного життя на рубежі II і III тисячоліть. На думку І. Рамоне, цей процес являє собою «другу капіталістичну революцію» [399, с. 1].

За останні два десятиріччя з'явилося безліч трактувань терміна «глобалізація» [2; 356; 366-368; 376; 395; 398; 408; 412]. Наведемо лише деякі з них -- найбільш ємні, на наш погляд. Глобалізація, зокрема, розуміється як «процес швидкого поширення аналогічних явищ в економіці, культурі, політичному житті, призводить до гомогенізації світу; породжує стрімкі зміни способу життя і руйнує старі уклади; призводить до зменшення ролі держави та посилення транснаціональних структур; водночас відкриває шляхи прискореного розвитку раніше відсталим регіонам [302, с. 307]».

К. Ейк розглядає глобалізацію як «транснаціоналізацію всього сущого» [107, с. 14]. П. Жако і Ф. Сашвальд тлумачать цей термін як розвиток взаємозалежності народів, що, на відміну від інтернаціоналізації, являє собою більш інтенсивний і складний процес, в основі якого лежить мобільність капіталу [374, с. 604]. Міждисциплінарний напрямок дослідження глобалістики тільки формується, і, без сумніву, в процесі накопичення нових наукових знань поняття «глобалізація» буде переглядатися й уточнюватись.

Існують також різні погляди на визначення точки відліку процесу глобалізації. Деякі вчені вважають, що її коріння сягають у глибоку давнину [301], тобто «історія глобальних відносин починається з перших контактів сусідів (родів, племен, етносів) у формі війни і миру, обміну, переселення народів тощо [250, с. 6]». Називаються також інші терміни, зокрема І. Валлерстейн датує її початком XVI століття (початком епохи колонізації) [412], А. Гидденс -- XVffl століттям [370], К. О' Роурке і Дж. Вильямсон -- серединою ХІХ століття [396], Р. Робертсон -- кінцем XIX - початком XX століття [403]. В. Шейко і Ю. Богуцький вважають, що глобальні цивілізаційні процеси сформувались і почали діяти наприкінці XIX - на початку XXI століть [399, с. 3]. На мій погляд, ближче до істини є Г. Перлмуттер, який пов'язує початок глобалізації з періодом краху Східного блоку [397]. Вона виникла як форма адаптації до змін, що супроводжують процес переходу людства до інформаційного суспільства.

Концепція глобалізації, що конституюється сьогодні, передбачає орієнтацію суспільства на ідеал глобальної цивілізації як єдиного планетарного соціокультурного комплексу. Однак, якщо при моделюванні системи господарства цієї цивілізації дана концепція спирається на універсальні принципи ринкової економіки, при моделюванні її політичної організації -- на універсальні принципи демократії, то при конструюванні культурного процесу уніфікований підхід викликає глибокі сумніви.

З'ясуємо соціокультурологічний аспект проблеми і розглянемо глобалізацію у сфері духовного життя. В основу дослідження покладемо парадигму: глобалізація являє собою сучасну форму інтернаціоналізації суспільного буття; глобалізація й інтернаціоналізація співвідносяться між собою як форма і зміст, які існують у діалектичній єдності й обумовлюють один одного. Тобто, під час аналізу виходимо із уявлення, що глобалізація є однією з форм інтернаціоналізації суспільного життя. Цю точку зору поділяє також В. Шейко, який пише: «Історичні корені глобалізації -- у процесі інтернаціоналізації, що, з позиції окремих країн, розвівається у двох напрямках -- усередину і назовні» [338, с. 255]».

Сучасна модель глобалізації ґрунтується на презумпції мультикультуралізму, основним принципом якого є рівність прав всіх націй і, як наслідок, -- рівність їх можливостей. її базовим механізмом є соціокультурна комунікація, що спрямована на забезпечення активного і рівноправного діалогу різних культур, на їх взаєморозуміння і взаємозбагачення, можливість мирного співіснування у єдиному загальнолюдському просторі.

Процес зближення національних культур спрямований на переборювання їх замкненості і консолідацію соціумів навколо загальнолюдських цінностей. Це можливо лише при створенні такої моделі взаємозв'язків між ними, що ґрунтується на спільності цілепокладання співучасників процесу, їх рівноправності у формуванні цілі, її досягненні і втіленні в результат діяльності. У даному ракурси головними принципами культурної політики є: усвідомлення єдності і різноманіття світу; визнання своєрідності і самоцінності кожної з національних культур, а також по- лілінійного характеру їх розвитку; толерантне ставлення до культури Іншого.

Увага повинна фокусуватися не на відмінностях, а на спільностях національних культур як складових загальносвітового культурного простору. Саме на такій основі можливе сприйняття культури Іншого, її особливостей, що породжуються специфікою умов життя, національними традиціями. Сьогодні, коли міжнародна взаємодія домінує над самоізольованістю, культура повинна бути відкритою до діалогу з Іншим. Лише у взаємодії культур розкривається своєрідність і цінність кожної з них, тільки рівноправний діалог культур, у якому відбувається обмін цінностями і творчим досвідом, здатний протистояти культурній уніфікації.

Насправді, це -- ідеальна модель. Якщо мультикуль- туралізм і рівноправність національних культур існують de jure і закріплені «Загальною декларацією ЮНЕСКО» [94], то de facto вони залишаються лише як намір. Як відзначає У. Кимліка [383-385], у західному суспільстві принцип рівності прав розповсюджується лише на людей, які належать до християнської європейської культури і поділяють її головні цінності. Усі інші культурні групи (етнічні групи, релігійні конфесії тощо) насправді зазнають різні форми політичної або культурної дискримінації. Іншими словами, принцип рівноправності апріорно розповсюджується на обмежене коло спільнот, інші групи опиняються у становищі маргіналів, і для них формується система нормативних заборон.

Маргіналізація окремих груп за соціально-економічним критерієм або соціально-культурною ідентичністю стали зворотним боком створення єдиного соціокультурного простору. Каменем спотикання у питанні мультикультура- лізму стали, зокрема, неоднакові базисні моделі національної політики (культурної, релігійної тощо) держав, що спрямовані на розвиток національної ідентичності, консолідації суспільства. Отже, на практиці західна демократія так і не змогла перемогти ті непорозуміння, що пов'язані з етнокультурною різноманітністю.

Як реакція на мультикультуралізм, виникли концепції відмови від ідеї інтеграції у загальний світовий культурний простір з метою збереження національної ідентичності. Створюються різноманітні моделі міжкультурних відносин, що ґрунтуються на диференціації національних культур. Так, представник ліберального культуралізму У. Кимліка висловлює думку щодо формування «диференційованого громадянства» [383-385], що передбачає збереження прав спільнот, правова модель яких відмінна від загальноєвропейської.

Він вважає, що життєво важливі інтереси, які пов'язані з культурою і національною ідентичністю і повністю сумісні з ліберальними принципами свободи і рівності, виправдовують наділення меншин особливими правами. Іншими словами, розроблена їм модель припускає нормативне закріплення таких групових прав, які сприяють демократизації міжгрупових відносин. Ця концепція спрямована не лише на збереження культурної різноманітності, а також на розроблення заходів щодо її підтримки.

Прихильник «м'якого» мультикультуралізму Ч. Ку- катас [382] виходить із розуміння існування культурної різноманітності, однак визнає, що основним принципом державної політики повинно бути: підтримка деякої «загальної» культури і неперешкоджання існуванню локальних культур. Слід відзначити, що така модель внутрішньо суперечлива, і вірогідність її реального утілення дуже мала, тому деякі вчені (Б. Беррі) висловлюють думку, що ідея мультикультуралізму несумісна з ліберальною політикою. Вони упевнені, що мультикультуралізм як політика не тільки не усуває, а й посилює дискримінацію меншин, тому будь-які форми підтримки національної ідентичності у вигляді державних програм по збереженню національної мови і культури ведуть до появи і загострення етнічних конфліктів, до націоналізму.

Незважаючи на різні підходи, вчені визнають, що нинішньою європейською реальністю стає, мультікультура- лізм «як суспільний феномен співіснування багатьох різноманітних етнічних, культурних, конфесійних груп в одному і тому самому соціальному просторі [293, с. 14]». Інтеграційні і диференційні культурні процеси перебувають у динамічній кореляції: з одного боку, розвиток людської цивілізації спрямований на подолання інтеркультурної опозиції, з іншого -- на підвищення потенціалу кожної національної культури. У цьому і полягає парадокс глобалізації. У даних умовах стає важливою проблема вибору оптимального варіанта співвідношення двох векторів глоба- лізаційного процесу -- зближення і розвитку національних культур, який би дозволив зберегти все різноманіття національно-етнічних особливостей.

Як реакція на культурну уніфікацію, актуалізується питання щодо пошуку шляхів подальшого розвитку національних культур [184]. Цей процес відбувається паралельно із процесом усвідомлення людиною своєї належності до певної етнічної спільноти. У багатьох країнах світу відроджується інтерес людей до своїх коренів, не становить виняток і Україна. Десятиліття надзвичайної релятивізації національних цінностей, ідеологій та вірувань, уніфікації моделей поведінки і картини світу, запропонованих мас- медіа, породили в українському суспільстві гостре відчуття втрати власної ідентичності.

А втім, етнічна ідентичність -- це ключовий елемент європейської демократії в умовах глобалізації, основним принципом якої є побудова спільного європейського соціо- культурного простору при збереженні культурних коренів кожного етносу як основної одиниці поліетносфери. Психологічні чинники інтенсифікації цього процесу однакові для всього людства в епоху радикальних перетворень, що викликають соціальну нестабільність, -- це пошук життєвих орієнтирів. Пріоритетною моделлю людського буття стають способи життєдіяльності попередніх поколінь, люди починають орієнтуватися на віру, традиції, норми і цінності, що були вироблені їх пращурами.

Усвідомлюючи себе частиною конкретної етнічної спільноти з її усталеними характеристиками, людина відчуває психологічну захищеність у нестабільному, перенасиченому інформацією світі. Правда, через інтернаціоналізацію суспільного буття сучасні етнічні спільності значною мірою відірвалися від давніх традицій, поведінка предків вже не розглядається сучасниками як еталон. Однак людство все більше приходить до думки: щоб самовід- творюватись і саморегулюватися, необхідно зберігати зв'язки між поколіннями.

Важливу роль у справі етнічної ідентифікації людини відіграє народна релігійна культура. Саме завдяки культурним формам, що акумулюють досвід пращурів, індивід засвоює соціально значущу інформацію спільноти, що дозволяє йому сформувати своє ставлення до навколишньої дійсності і самого себе, визначити себе у соціально- груповому просторі. Формуючи і підтримуючи свою ідентичність із певним суспільством, людина тим самим детермінує свій спосіб життя.

В архітектоніці глобалізації ціннісно-орієнтаційну і захисну функції у суспільстві все більше починає виконувати народна культура, яка продовжує зберігати інформацію попередніх поколінь, закодовану в її артефактах. А втім, існує зворотний бік цього процесу. З інтенсифікацією етнічної ідентичності може виникнути переоцінка ролі певного етносу в загальному соціокультурному полі, наслідком якої стає прояв націоналізму. Інша небезпека -- що більшу силу набуває потенціал окремих культур, то складніше вони піддаються спробам зближення з іншими національними культурами.

Глобалізація -- «це не лінійний, а дуже суперечливий, нерівномірний процес, що постійно змінює свої конкретні форми, методи і механізми реалізації, прояву [244, с. 135]». Її сучасною формою стає глокалізація [404], у якій повною мірою проявилася дихотомія глобального-- локального.

Ця форма виникла як результат взаємодії глобалізацій- них процесів зі специфічними проявами локальностей (на всіх її рівнях -- національному, регіональному, етнічно- локальному тощо) в політичній, економічній та соціокуль- турній сферах суспільного буття. У ній загальне і часткове, схоже і відмінне, глобальне і локальне повинні осмислюватись не як культурні антиподи, а як явища, що нерозривно пов'язані між собою і взаємодоповнюють один одного. Її сутнісне протиріччя, як і інтернаціоналізації в цілому, -- це суперечність між розвитком і зближенням регіональних (локальних) соціокультурних систем. Якщо на початковій стадії «регіональні проблеми перебували в тіні глобальних процесів, нині регіоналізм має дедалі більший вплив на складові системи міжнародних відносин [65, с. 224]».

Відзначимо, що, за своєю суттю, регіональність є територіальним виміром інтеграції, яка охоплює всю множину нині існуючих (і тих, що раніше існували) мереж співробітництва між різними територіальними громадами. Основними її факторами є: геополітичні, економічні, культурно- релігійні, а також самі глобальні процеси. Культурно- релігійні фактори визначають спільність певного регіону, на основі соціокультурного коду -- стабільної культурно- генетичної ознаки належності до певної культурно-релігійної спільності. Цей код детермінує історично обумовлену систему комунікацій, яка забезпечує цілісність і захист регіональної соціокультурної системи (її матеріальних і духовних цінностей) від зовнішніх викликів оточуючого багатовимірного простору та інших регіональних спільнот.

Взаємодія локальної соціокультурної системи із глобальними процесами в умовах сучасної України має свою специфіку. Через тривале входження до геополітичного простору СРСР в українських землях було сформовано специфічне комунікаційне поле, вироблений спільний соціокуль- турний код. Розпад держави спричинив руйнацію всього її комунікаційного каркасу, що призвело до реставрації споконвічних регіональних засад. Сьогодні в Україні чітко визначилися два регіони (західний і східний), кожний із них має іманентний соціокультурний код, власний менталітет і ціннісну систему, що обумовлює неоднаковий ступень взаємодії глобального і локального в цих регіонах.

Зрозуміло, що глокалізація -- не остання форма глобалізації. Аналіз відносин між державами і народами показує, що в усі часи вони не були статичними і завжди перебували у русі та стані постійної трансформації. Саме міжнародні відносини поряд із багатовекторними та суперечливими процесами усередині кожної країни є основоположною ланкою структуроутворення глобальної системи.

Отже, глобалізація, перспективою розвитку якої є перетворення людства в єдину структурно-функціональну систему, стала провідною тенденцією і рушійною силою сучасного міжнародного процесу. Міжнародне середовище піддається постійній реструктуалізації на усіх рівнях людського буття. Породжуючи системні протиріччя, глобалізація почала стимулювати зворотній процес -- регіоналізацію, змінюється співвідношення між глобальною і регіональною складовими. У процесі взаємопроникнення глобального і локального відбувається трансформація глобальних форм відповідно до сформованих історично локальних структур, що спричинює багатовекторність сценаріїв світового розвитку глобальних процесів.

глобалізація український соціум

Размещено на Allbest.ru