Гуманітарний розвиток у надзвичайних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гуманітарний розвиток у надзвичайних умовах

Згідно з даними Глобального інноваційного рейтингу (Global Innovation Index) 2021 р., який охоплює 132 країни, до найпотужніших складових інноваційного потенціалу України належать: кількість заявок на патентну модель (Utility models by origin - особлива форма патентного права), поданих у Національне патентне відомство - $14,9 млрд ППС ВВП, 1-е місце; частка працюючих жінок з вищою освітою в загальній кількості зайнятих (Females employed w/advanced degrees) - 30,2%, 2-е місце; державне фінансування середньої освіти (Government funding/pupil, secondary) - 30,3% від ВВП на душу населення, 7-е місце; співвідношення учнів і вчителів у середній школі, або відносний доступ учнів до вчителів (Pupil-teacher ratio, secondary) - 7,8 осіб, 7-е місце; експорт телекомунікаційних, комп'ютерних та інформаційних послуг (ICT services exports) - 6,3% загального обсягу торгівлі, 9-е місце.

Найбільш слабкими напрямами розвитку було названо: валове накопичення капіталу (Gross capital formation) - 6,9% від ВВП, 125-е місце; загальна інфраструктура (General infrastructure - включає попередній показник плюс виробництво електроенергії і логістику) - 124-е місце; політична і функціональна стабільність (Political and operational stability) - 123-е місце; енергоємність ВВП (GDP/unit of energy use) - 120-е місце; інвестування (Investment) - 120-е місце. В оцінці категорій індикаторів найвищі результати демонстрували «знання і технології» - 33-е місце; «людський капітал і дослідження» - 44-е місце; «креативні навички» - 48-е місце; найслабшими виявились такі показники, як «інститути» (91-е місце) та «інфраструктура» (94-е місце) [GlobalInnovationIndex, 2021].

З наведених даних видно, що людський потенціал і пов'язані з ним складові (освітня, наукова, інтелектуальна) все ще є головними досягненнями розвитку країни на противагу інституційним та інфраструктурним компонентам. Проте загрозою даному потенціалу останнім часом стали як внутрішньодержавні чинники економічного і політичного характеру, так і зовнішні - спочатку пандемія, а потім - війна. І якщо основні наслідки епідемічних обмежень уже піддаються аналізу на даний момент часу і прогнозуванню щодо подальшого впливу, то всебічну дію війни на людський розвиток поки що важко визначити, адже, окрім очевидних на сьогодні безпосередніх людських жертв, руйнування економічної інфраструктури та міграції населення, матеріальних втрат, які вдасться більш-менш точно оцінити, війна матиме довгострокові соціальні, демографічні, культурні та психологічні наслідки, які поки що можна лише приблизно окреслити.

Попередні підсумки пандемії для світового людського розвитку і, зокрема, для освіти, були озвучені на Давоському форумі 2022 р.: «Пандемія була трагічною для навчання. У нас було два роки - 2020 і 2021, коли 1,6 млрд дітей втратили шкільний час. І це та когорта, яка становитиме близько 40% робочої сили в другій половині ХХІ ст. Таким чином, можемо робити всі необхідні інвестиції в нашу фізичну інфраструктуру, але у нас немає людського капіталу і навичок для роботи з ним. Ми не отримаємо того зростання, яке нам потрібно. Тому це ще одна сфера, якій необхідні великі інвестиції» [Davos, 2022]. Визнання безперечного пріоритету гуманітарного розвитку над економічним доволі несподівано для економічного форуму, і тим більше доводить глобальну актуальність і злободенність порушеної тематики.

Наразі можливість відновлення повноцінного навчання дітей у школах є завданням дійсно світового масштабу: за даними ЮНЕСКО, 2022 р. 224 млн дітей і підлітків віком 6-18 років не змогли піти до школи (на початку 2020 р., ще до пандемії, школу не відвідували 259 млн дітей, що становить одну шосту частину населення світу в цій віковій групі) [1 сентября в школу не смогли пойти 244 млн детей, 2022].

Слід зазначити, що, незважаючи на випробування, які переживає наша країна останнім часом, шкільне та постшкільне навчання залишалося обов'язковим ужитті держави і суспільства. (Оперативне створення телекурсу шкільних занять під час пандемії було позитивно відзначено на рівні ООН, а відновлення онлайн-навчання під час війни в більшості областей відбулося на 18-й день з початку воєнних дій (14 березня 2022 р.). Стійке розуміння необхідності отримання такої освіти характерно для всіх соціальних і демографічних категорій населення.

Упродовж практично всього періоду моніторингових досліджень фіксується також позитивне ставлення більшості українських громадян до отримання вищого рівня освіти; до того ж виявляється стійке переконання в обов'язковості ВО для дітей та онуків, що цілком відповідає вимогам століття активного технологічного розвитку, прискореної цифровізації та зростаючої ролі знань, коли кожне нове покоління потребує більшої кількості років навчання, навичок і умінь, ніж попереднє. Таке ставлення до освіти є міцною основою освітнього потенціалу українського населення та запитом на підвищення стандартів людського розвитку в державі.

Розширення охоплення високим рівнем освіти в суспільстві спостерігається в соціальних дослідженнях, починаючи з 2015 р.; до того ж в останнє десятиліття фіксується скорочення кількості респондентів, які мають мінімальний освітній рівень (у більшості своїй - це доволі літні люди, чисельність яких скорочується з природних причин); однак і кількість опитаних з постшкільною (середньою спеціальною та вищою освітою) стає помітно більше (табл. 1).

Таким чином, спеціальну освіту на момент опитування мали 87,6% населення, і ця кількість за сприятливих умов розвитку мала б всі шанси залишатися стабільною, тому що когорта молоді, яка отримує постшкільну освіту, становить приблизно таку ж частку. У 2021 р. рівень охоплення третинною освітою, тобто відношення загальної кількості учнів у відповідних навчальних закладах до чисельності населення вікової групи, яка офіційно відповідає вищому рівню освіти українського населення (Tertiary education, post-secondary education) становить 82,7% (за ним країна посідає 18-е місце в рейтингу) [Global Innovation Index, 2021]. Необхідно зауважити, що зарахування на даний рівень вимагає як мінімум успішного завершення освіти на шкільному етапі. Крім того, мотивація отримання вищої освіти в українському суспільстві, як показують дослідження, далеко не завжди має утилітарну основу (напри-клад, у дослідженні 2009 р. більше половини опитаних (53,5%) відзначили, що ситуація, за якої через десять років «Кожний, хто має освіту, буде мати змогу знайти собі хорошу роботу», маловірогідна). Проте усвідомлення соціальної значущості професійної та вищої освіти стало невід'ємною потребою людського розвитку в громадській думці. Наслідки війни, скоріше, призведуть до фактичного зменшення кількості отримувачів постшкольної освіти внаслідок військових втрат серед молоді призовного віку, міграційних процесів і зменшення кількості навчальних закладів (внаслідок руйнування або розташування останніх на непідконтрольній території).

Таблиця 1

Рівень освіти населення України, 1995-2021 рр., %