Інваріантність і відкритість народної релігійної культури

Размещено на http://www.allbest.ru

Інваріантність і відкритість народної релігійної культури

Інтенсивний пошук шляхів подолання соціокультурної ентропії в сучасному українському суспільстві поставив перед вченими питання: чи можливий в апріорі консенсус між людьми з різними світоглядами і релігійними поглядами? У вирішенні цієї задачі, на мій погляд, слід акцентувати увагу не на відмінності, а на спільності людей однієї культури, не на тому, що їх роз'єднує, а на тому, що єднає. Отже, проблема фокусується на питанні пошуку об'єктивної основи для порозуміння носіїв однієї культури -- інваріантів, які створюють стійкий фундамент української культури, що є необхідною умовою її зберігання, відтворення і розвитку.

Обговоримо питання інваріантності в українській народній релігійній культури з позиції культурології. Поняття «інваріант» (інваріантність) увійшло в гуманітарне знання зовсім недавно з математики і досі залишається предметом філософського і культурологічного дискурсу. Філософський енциклопедичний словник тлумачить інваріантність як «властивість істотних для системи елементів, відношень, станів не змінюватись при її перетвореннях [315, с. 239]». Цей термін часто сприймається тотожнім «константі» (константності). Тому, щоб розроблення поставленої проблеми мало зміст, з'ясуємо принципову відмінність цих понять. народна релігійна культура

Якщо інваріант -- величина, що залишається незмінною при певному перетворенні пов'язаних з нею змінних, а інваріантність -- стійкість, незмінність у мінливому, то константність -- це незмінність безвідносно до чого- небудь. Існування інваріантів у динамічній системі народної культури забезпечує її мультистійкість і спадкоємність, що однак не заперечує, а, навпаки, логічно припускає різноманітність варіацій її характеристик. Тому при дослідженні народної релігійної культури, як функціонуючої системи коректніше використовувати термін «інваріанти» (а не константи) для позначення елементів, що забезпечують їй постійне відтворення.

А втім, у культурології немає єдиної точки зору щодо інтерпретації комплексу культурних інваріантів, а також відсутні чітко сформульовані позиції стосовно критеріїв їх вибору [116]. Це обумовлено, по-перше, об'єктивним чинником: непросто виокремити у сфері народної релігійної культури (як, зрештою, самої культури) специфічний, внутрішньо єдиний, обумовлений низкою постійних показників, комплекс явищ; по-друге, суб'єктивним фактором -- неминучим зіткненням різних точок зору і наукових підходів. Мова йде про цілісну багаторівневу систему незмінних взаємозв'язаних параметрів, що складають ієрархію за ступенем значущості для людини. Вирішення проблеми передбачає синтез предметних полів гуманітарних наук, що вивчають глибинну сутність життєдіяльності людини (філософії, антропології, культурології, соціології, психології).

Підкреслимо, що у фокусі дослідження перебуває релігійна культура суспільства, в якому домінують конвенціональні механізми соціокультурної регуляції і життєдіяльність якого здійснюється завдяки механізму ретрансляції життєвого досвіду людей. Ця культура сформувалася внаслідок взаємодії побутових форм людської активності і релігійної практики українського народу і ввібрала у себе конструктивні елементи усіх аспектів його життєдіяльності. Вона акумулювала у собі багатовіковий досвід засвоєння людиною світу, накопичуючи у собі результати позабі- ологічної еволюції і формуючи модель доцільної поведінки у суспільстві.

Еволюціонуючи у взаємодії з навколишнім середовищем, народна релігійна культура щільно стикається зі своєю споконвічною опозицією -- природою, адаптуючись до її мінливих умов. Разом із цим, вона є продуктом життєдіяльності колективу людей, об'єднаних спільними екзистенціальними орієнтаціями, соціальними проблемами і досвідом спільної життєдіяльності. їх свідомість і поведінка мотивується і регулюється не стільки біологічними, скільки соціальними інтересами і потребами, загальноприйнятими нормами і правилами задоволення. Тому у подальшому аналізі інваріантність української народної культури будемо визначати на основі критеріїв припустимості дій членів суспільства з точки зору підтримки рівня соціальної консолідації на підставі народної релігійності.

Абстрагуючись від деструктивних дій, розглянемо позитивну активність українського народу, що збігається з магістральною тенденцією загальноеволюційного процесу і спрямована на засвоєння світу, накопичення позитивних результатів і комунікацію між соціальними суб'єктами. Багатогранність людської природи детермінує різноманітну змістову інтерпретацію життєдіяльності людини. Диференціюючи комплекс культурних інваріантів за рівнями, сфокусуємо увагу на двох напрямках -- позабіоло- гічному способі діяльності людини і діяльності, спрямованої на розвиток індивіда.

У цьому ракурсі цікаво звернутися до концепції О. Румянцева, що ґрунтується на парадигмі взаємодії людини зі світом і з іншою людиною. В якості інваріантів він розглядає «трансцензус цілепокладання», ментальність і колективність [255], що надають певній культурі специфічність і стійкість. О. Румянцев визначає, що ці три модуси інваріантності, по-перше, рівновеликі, але не симетричні, по-друге, не можуть бути вишикувані у порядку часового руху, будучи умовами один одному [255]. І все ж логіка побудови концепції приводить нас до висновку, що домінуюча роль в цьому триптиху належить цілепокладанню.

Нагадаю, що цілепокладання -- це «процес формування цілі як ідеального образу бажаного (цілеформуван- ня); її досягнення і втілення у результат діяльності (цілере- алізація) [315, с. 705]». Він не зводиться лише до одного цільового акту, а є процесом, у якому ціль, засіб і результат постійно міняються місцями. О. Румянцев висловлює думку, що людське цілепокладання спадкоємне конститутивному цілепокладанню тварин і разом із цим радикально відрізняється від останнього, що забезпечує унікальність його позиції у світі [256]. Розвиваючи цю думку, він підкреслює, що цілі у тварин ретроспективні, оскільки визначені видоспецифічним досвідом, а засоби їх досягнення детерміновані інстинктами, в яких відбита історія виду, що опосередкує відношення із середовищем. Людські ж цілі, навпаки, перспективні, і є чинниками спрямованого руху в майбутнє, а способи їх досягнення -- завданням творчого конструювання.

На мій погляд, правомірність аналогії між цілепокла- данням у тварин і людини викликає деякий сумнів, оскільки цілепокладання невід'ємно від результату, а тварини не створюють другу (штучну) природу. В той час як діяльність людини є творчою, вона спрямована на пізнання і використання досвіду, здобутого людською спільністю, на підтримання балансу між новим і старим, сучасним і минулим, в основі якого лежить розуміння людиною перспектив свого майбутнього.

Однак, безумовно, цілепокладання можна прийняти як важливий інваріант народної культури, оскільки культура -- це результат творчості, а творчість безпосереднє пов'язана з цілепокладанням, що детермінує культурний розвиток. У такому ракурсі розроблення проблеми цілепокладання в контексті дослідження української народної релігійної культури достатньо перспективна, оскільки щільно пов'язана із задачею формулювання соціокультур- них цілей у сучасному суспільстві.

Трансцензус цілепокладання виводить народну культуру за межі замкненого кола, обумовленого локально- етнічним походженням, надає їй характеру відкритості. Як складна система, народна культура містить у собі цілий спектр потенціальних іманентних шляхів розвитку, їх множинність детермінована варіаціями взаємопов'язаних компонентів (соціальних норм, ідеалів, цінностей тощо), що еволюціонують у єдиному соціокультурному полі. Внутрішні трансформації цих компонентів і їх зв'язків, відповідно до людських потреб на конкретному етапі розвитку суспільства, ведуть до зміни орієнтації розвитку народної культури.

Цілепокладання детермінує новацію, а втім цей процес відбувається в контексті народних традицій і ментального простору соціуму, що відбиває алгоритм народної творчості і ретрансляції народної культури. Цілепокладання формується носіями культури, які аналізуючи досвід попередніх поколінь і його можливості через призму знання свого часу, трансформують потенціальні реалії у конкретні дії. Кожній окремій епосі притаманна власна орієнтація вектора цілі, що вносить дискретність у процес культурного розвитку.

Отже, зміна парадигми або концепту епохи, трансформація індивідуальної і соціальної регламентації людського життя (в тому числі релігійного) в межах часово- просторової системи координат детермінують зміну напрямку вектора цілі в народній релігійній культурі, причому індивідуальне начало в цьому процесі завжди підпорядковується колективному. Формування і реалізація цілі спільності здійснюється завдяки консолідації колективних зусиль, а сама народна культура являє собою не третю субстанцію (між природою і людиною), а атрибут спільної життєдіяльності людей.

Ставлення людини до світу являє собою багатомірне явище, тому процес пошуку інваріантної основи української народної релігійної культури продовжимо на іншому культурному рівні. У фокусі подальшого аналізу -- стосунки між людьми, що ведуть до утворення комунікативної системи, яка має смислове значення лише для членів соці- окультурної групи, що досліджується. У ній локалізовані такі принципи, як: підпорядкування особистості цілому -- колективу; домінування конвенціонального типу соціоку- льтурної регуляції, що ґрунтується на народних традиціях, упорядковує форми колективного життя і взаємодії людей. Ця соціокультурна регуляція не визначається особливою жорсткістю імперативних і табуйованих установ, залишаючи суб'єктам діяльності можливість для творчої імпровізації, варіювання, пошуку та інновацій.

Метою функціонування комунікативної системи є підтримка рівня соціальної консолідації суспільства на підставі соціальних цілей, стандартів, цінностей, правил, звичаїв, технологій соціалізації особистості і відтворення спільності як стійкої цілісності, що пов'язано зі стратегією виживання соціуму. Це має відношення не тільки до матеріально-виробничої практики, а й до будь-яких форм соціальної, інтелектуальної, комунікативної, художньої, релігійної діяльності, що здійснюється колективно або індивідуально, однак із соціально значущими результатами. Ключовим питанням на цьому теоретичному рівні є взаємодія індивіда з «Іншим», бо тільки у процесі комунікації людина набуває свою культурну і соціальну визначеність. У цьому акті культурні форми виконують функцію консолідації людей, актуалізуючи питання соціалізації індивідів, їх інкультурації і самоідентифікації.

У такому ракурсі звертає на себе увагу концепція культурних інваріантів А. Шеманова [340; 341]. Виходячи з парадигми щодо механізмів успадкування життєвого досвіду, він виокремлює в якості головних інваріантів культури: ментальність, тобто спектр вірувань, стереотипів (сприйняття, мислення, поведінки), єдиних для носіїв певної культури через спільність умов життя, традицій, виховання та ін.; необхідність самоідентифікації, що випливає із внутрішньої неоднозначності досвіду, акумульованого і в ментальності, і у творах культури, знаннях, інститутах суспільства тощо; структуру самоідентифікації, що потребує об'єктних і суб'єктних умов для її здійснення [340].

Отже, незважаючи на різні методологічні підходи, вчені приходять до консенсусу стосовно ментальності як важливого інваріанта культури. Водночас А. Шеманов надає статусу культурного інваріанта самоідентифікації індивіду. Він виходить із того, що кожна людина є (або має за мету бути) членом певного суспільства, що являє собою замкнений ментальний простір, у якому існує тотожність мислення буття. Засвоюючи культуру соціуму, індивід тим самим визначає своє місце в його соціокультурному просторі. За А. Шемановим, необхідність самоідентифікації, існування форм культури, які несуть досвід, і потреба для їх інтерпретації в розумінні і в уяві є інваріантами [340]. У такому контексті самоідентифікацію, безумовно, можна віднести до інваріантів народної культури.

О. Кирилюк пропонує іншу інтерпретацію інваріантного комплексу. У своєму пошуку універсальних вимірів української культури він виокремлює рівень людських природних інстинктів підтримки життя, вважаючи, що «категорії народження, життя, смерті та безсмертя, за якими закріпилося найменування «категорій граничних під- ставин» (ultimate bases -- предельных оснований), або культурно-світоглядних універсалій, у тілі культури постають як її загальні сталі структуровані елементи, як її інваріанти [145, с. 5]». Такій підхід за своєю суттю лежить в руслі концепції М. Данилевського [92], О. Шпенглера [343] і А. Тойнбі [291] щодо циклічного розвитку соціо- культурних систем за аналогією з онтогенезом.

Саме ця ідея (народження, життя, смерть та безсмертя) пронизує всю народну релігійну культуру -- її предметно-практичний, ритуально-обрядовий, практично-духовний рівні. Цей інваріантний комплекс, що обумовлює циклічність людського буття, виявляє себе в різних формах народної свідомості (міфологічній, релігійній, художній тощо), визначаючи специфіку ритуальних дій та обрядів, народне художньо-образне бачення світу і детермінуючи схему поведінки та орієнтування людини в її практичних справах.

Визначені в межах сучасних концепцій інваріанти (цілепокладання, ментальність, колективність, самоіден- тифікація індивідів, циклічність людського буття) відбивають глибинну сутність української народної релігійної культури, однак це лише частина її багаторівневої інваріантної системи. Поза зазначеного комплексу залишилися, зокрема, такі інваріанти, як колективність (соборність), традиційність, синкретичність, символічність, канонічність, що відбивають різні боки української народної релігійної культури.

Нагадаю, що частина інваріантного комплексу (традиційність, колективність, синкретичність, символічність) є результатом успадкування елементів культури раннього періоду розвитку етносу. Сформовані на ґрунті міфологічного світогляду людини, ці інваріанти залишились основою української народної релігійної культури, незважаючи на еволюцію релігійного і соціокультурного життя українського народу. Час вносив корективи у склад носіїв народної культури, але не в колективну сутність її суб'єкта і характер його ментальності. Варіювало співвідношення форм соціокультурної регуляції у народному суспільстві, однак домінуючим завжди залишалися конвенціональні механізми, які основані на народних традиціях.

Упродовж історії трансформувалася змістова основа людської життєдіяльності, змінювалися світоглядні переваги, форми релігійності, художня картина світу, а з ними варіювали традиції, система сакральних символів, однак народна релігійна культура завжди була традиційною, колективною, символічною, синкретичною. Синкретизм неодноразово змінював свої форми, однак залишався визначаючим началом народної культури.

Важливу роль у формотворчому процесі зіграло християнство, воно детермінувало появу цілого спектра синкретичних форм, таких як: синкретизм язичницького і християнського світоглядів, буденної і сакральної свідомості українського народу, що склало змістову основу української народної релігійної культури; синкретизм релігійної і художньої свідомості людини, на ґрунті якого сформувалася релігійно-художня ціннісна система народу; синкретизм видів мистецтв (зокрема архітектури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва, скульптури, музики, співу), підпорядкований ідеї спілкування з Богом; язичницької і християнської символіки; синкретизм естетичного і функціонального в народній релігійній культурі.

Під впливом християнства в українській народній культурі сформувалася синкретична художня система, що ґрунтується на християнських художніх канонах і практичному досвіді народу, які детермінували специфіку українського народного релігійного мистецтва. Звернемо увагу ще на один із найважливіших інваріантів української народної релігійної культури -- соборність, яка є світоглядною парадигмою українського народу, що поєднує духовне, божественне і земне начала. Соборність являє собою особливий тип єднання індивідів, принцип комунікації на основі любові (зокрема, до Бога).

Отже, інваріантний комплекс є цілісною багаторівневою системою, що характеризується іманентним змістом і формою. Якщо зміст системи визначається сукупністю пов'язаних між собою інваріантів, то форма -- це спосіб їх організації (іманентна структура системи, характер зв'язків між інваріантами, послідовність зміни стану їх взаємодії). Ці діалектичні протилежності перебувають у взаємозв'язку і детермінують специфіку української народної релігійної культури, надають їй визначеності.

На певних етапах розвитку суспільства виникає необхідність в оновленні народної релігійної культури, що порушує рівновагу її інваріантної системи і детермінує трансформацію форми інваріантності. Як правило, змінюється ієрархія підсистем (інваріантів, комплексів інваріантів) за ступенем їх значущості в конкретну епоху, однак можлива також зміна форм самих підсистем або поява їх модифікацій (наприклад, соборність як модифікація колективності). Тобто, хоч форма і підпорядковується змісту, але водночас впливає на його розвиток, що у цілому надає системі гнучкості, діалектичності і багатоаспектності.

Інваріантність культури щільно зв'язана з культурною мінливістю. Ці різнополюсні поняття відбивають сутність народної релігійної культури як відкритої динамічної системи, в якій інваріанти є визначальними елементами її структури, що надають їй стійкості і спадкоємності. У такому ракурсі проблема стабільності і варіативності системи викликає особливий інтерес.

Народна релігійна культура є саморегулюючою системою, і хоч вона характеризується високим ступенем традиційної стійкості, їй притаманна внутрішня тенденція до змін. Процес її самовідтворення відбувається на рівні колективного несвідомого або являє собою цілеспрямований акт людської діяльності. Він орієнтований на підтримку внутрішньої рівноваги, що втрачається час від часу через напругу й еволюційні зміни в соціокультурній системі суспільства, під впливом природних факторів або дифузії елементів інших культур.

Процес змін здійснюється в контексті ментальності і традицій народу в умовах його колективної життєдіяльності на соціокультурному тлі епохи. Як правило, трансформація охоплює всі елементи системи, проте не завжди з однаковим ступенем інтенсивності й однаковим темпом через іманентну специфіку кожного з них. Зміни відбуваються у першу чергу у тих сферах людської діяльності, що відкриті до новацій, саме вони користуються підвищеним попитом членів спільноти. Однією з таких сфер є, наприклад, народне релігійне мистецтво, що пояснює феномен його часово-просторової гетерогенності.

Завершуючи аналіз, доходимо висновку, що належність людей однієї епохи і культури до протилежних світоглядних, ідеологічних настанов ще не відкидає можливості існування спільної основи для їх діалогу. Таким консолідуючим підґрунтям є культурні інваріанти, що надають стабільності процесу розвитку і ретрансляції форм життєдіяльності спільноти. Життєстійкість будь-якої культури залежить від безперервності процесу трансляції цього стрижневого ціннісно-орієнтаційного ядра від покоління до покоління. Порушення процесу успадкування призводить до руйнування культурного організму, розпаду культури як системи, втрати основ для самоідентифікації індивідів.

Аналіз свідчить, що у сучасній науці немає єдиної точки зору в інтерпретації інваріантів української народної релігійної культури. Введення у науковій обіг інваріантного комплексу, що містить такі субстанції, як цілепокладан- ня, ментальність, самоідентифікація, соборність (колективність), традиційність, синкретичність, символічність, канонічність, циклічність людського буття дозволяє з'ясувати основні детермінанти стійкості характеристик української народної релігійної культури. їх інструментальна роль особливо актуалізується в період посилення ентро- пійних процесів у суспільстві, коли втрачається підґрунтя для самоідентифікації, самовизначення його членів.

Размещено на Allbest.ru