Зміни уявлень громадян про суспільний лад: 1990-2021 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАН України

Зміни уявлень громадян про суспільний лад: 1990-2021 роки

М. Шульга, член-кореспондент, доктор соціологічних наук

Аналіз тридцятирічного періоду незалежності України - це насамперед дослідження: політичного транзиту в країні. Починався: він з того, що наприкінці 1980 - на початку 1990-х у суспільній свідомості центральне місце зайняли дискусії про демократію, верховенство права, поділ влади, гласність, свободу слова, права людини, плюралізм думок, багатопартійність тощо. Лідери громадської думки того часу - письменники, публіцисти, журналісти, науковці, дисиденти - критикували однопартійну систему, партійно-радянську номенклатуру, застій у розвитку суспільства, приховування фактів про історичне минуле, стан довкілля тощо. Критика згаданих явищ передбачала їх викорінення, подолання, а отже, і організацію життя суспільства по-новому, без таких деформацій. Особливо гостро ці проблеми обговорювались під час виборів з'їзду народних депутатів СРСР на початку 1989 року. Саме тоді окреслилися основні теми політичних дискусій на найближчі роки. Ще більшого напруження суспільна полеміка досягла під час роботи з'їзду.

В Україні додатковий імпульс політичним суперечкам наприкінці 1989 - на початку 1990 року дала виборча кампанія до Верховної Ради УРСР. На передвиборчих зборах, мітингах, сходах проявилися перші кроки парламентаризму як активного суспільно-політичного процесу, в якому громадяни побачили ефективний спосіб впливу на владу. Щоправда, тоді переважали ще наївні уявлення, що достатньо обрати до Верховної Ради республіки порядних людей, які проголосують за справедливі, потрібні державі та суспільству закони, і тим самим будуть подолані всі труднощі, переможені всі соціальні вади. Актуальними для підготовки та впровадження у суспільну практику тоді бачилися ті закони, які б визначали державний статус республіки, характер її громадянства, а отже, забезпечили б вихід із економічної кризи, що почалася, дали б змогу знайти кошти для подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та вирішення екологічних проблем. З таких позицій починались уявлення населення про своє бажане майбутнє в останні роки перебудови.

Тому ключовим політичним питанням 1990 року стало питання про державний суверенітет України. З перших же засідань Верховної Ради УРСР ХІІ скликання розпочалася робота над Декларацією про державний суверенітет. Слід наголосити, що уявлення про державний суверенітет, як і про інші політико-правові явища, завжди є продуктами свого часу. Природно, що Декларація про державний суверенітет України була дітищем уявлень українських політиків кінця 80 - початку 90-х років ХХ століття. Згадаємо лише два з тодішніх стійких уявлень, які до сьогодні розчинилися у суспільній свідомості. Одне з них полягало в тому, що для значної частини політично активних громадян державний суверенітет уявлявся у вигляді доволі жорсткої автаркії, повної незалежності від інших держав, союзів та міжнародних організацій. Друге уявлення, навпаки, було пов'язане з упевненістю, що світ все більше об'єднуватимуть загальні, універсальні, загальнолюдські цінності. Цю ідею висунув улітку 1989 року відомий американський політолог та економіст Ф.Фукуяма у своїй статті «Кінець історії» у журналі The National Interest, яка була передрукована в СРСР у журналі «Вопросы философии» [Фукуяма, 1990].

На його думку, ера протистояння ідеологічних цінностей пішла в минуле, настав «кінець історії». До речі, вона добре вписувалася в загальне тло суспільної свідомості, яка існувала на той час, оскільки не суперечила горбачовським ідеям «нового мислення» та «загальнолюдських цінностей», які проповідувалися партійними органами у нас у країні з кінця 1980-х років. Останні насправді виявилися, щоправда, західними ліберальними цінностями, на яких трималася концепція «кінця історії», тобто, по суті, ідея «нового мислення» передувала фукуямівській концепції перемоги західних цінностей у всьому світі.

Проте ідеї «нового мислення» і «кінця історії» мали чимало прихильників і в нашій країні. В уявленнях багатьох громадян вони були близькі до ідеї конвергенції двох світових систем, зближення країн із різним суспільно-політичним устроєм, а отже, суперечили позиції автаркічного суверенітету. Про розбіжність думок українців щодо сутності суверенітету свідчить емпіричне дослідження киян, проведене під керівництвом Н. Паніної та М. Чурилова 7-17 вересня 1990 року. На запитання «Який шлях розвитку України, на Вашу думку, кращий?» 70% респондентів відповіли: «розширення самостійності у межах Радянського Союзу», а 25% - «вихід зі складу СРСР» [Архів автора].

До речі, в ті роки тема зближення Сходу та Заходу була в мейн- стримі політичного життя. Нинішні покоління міленіуму та Z про цей час, у кращому разі, тільки читали. Сьогодні переважання миролюбної тематики на сторінках західної та радянської, а потім і новоукраїнської, преси вже важко уявити. Тому нині у молодих політиків і виникають розмови про те, що Україна мала зберегти ракетно-ядерну зброю. Але в тих умовах стояти на позиттії збереження ракетно-ядерного потенціалу, що знаходився на території країни, не тільки для керівників нової української держави, а й для всіх політиків, які діяли на той час, було б самогубством. Ми тут навіть не згадуємо про технічну неможливість вичленувати кілька десятків ракет із системи Ракетних військ стратегічного призначення СРСР та підпорядкувати їх новому центру управління (якого не тільки не було в природі, а навіть уявлення про нього не існувало), а також про те, що країни - «гаранти» Будапештського меморандуму не дозволили б розповзтися ядерній зброї по нових державах, тобто допустити виникнення для них нових гіпотетичних супротивників із смертоносною зброєю - і це головне. До того ж такий перебіг подій суперечив би міжнародному договору про нерозповсюджен- ня ядерної зброї, який підписала переважна більшість країн світу, включаючи Україну. Крім того, міжнародне інформаційне тло, що існувало тоді, так звана світова громадська думка, ще більше зміцнювали цю позицію «гарантів». Не слід забувати й особливу українську громадську думку стосовно всього того, що становило загрозу радіаційного зараження, яка сформувалася після Чорнобильської катастрофи, яка переживалася більшістю населення як актуалізована травма. Сьогоднішні критики відмови України від ядерної зброї демонструють кричуще незнання історії.

На жаль, серед них є чимало і тих, хто представляє органи державної влади. Їхній моральний рівень настільки примітивний, що вони можуть собі дозволити публічно заявити, що слід було «залишити ядерний потенціал», завдяки якому «ми могли б шантажувати весь світ, і нам би давали гроші на обслуговування, як зараз це відбувається у багатьох інших країнах» [Арахамія вважає помилкою.., 2021].

У тих умовах заявити про необхідність налагодити виробництво ядерної зброї у себе в країні, або висловити, нехай навіть гіпотетичну, думку про можливість вкинути свою державу у війну, в якій можуть загинути кілька мільйонів співгромадян, означало б для політика підписати собі вирок. Після таких слів уже можна було однозначно не розраховувати на підтримку виборців. Втім, зважаючи на все, сьогоднішніх «яструбів» цікавить не історична правда, а поточна політична кон'юнктура. А тема збереження Україною термоядерного потенціалу дає їм змогу успішно спекулювати на темі патріотизму.

Отже, в такій суспільній атмосфері йшло формування уявлень населення України про державну незалежність. Ще однією ознакою, що розкриває тогочасне розуміння суверенітету України її населенням, є ставлення до самостійного громадянства України. У згаданому вище опитуванні киян у вересні 1990 року на питання «Зараз ми всі громадяни СРСР. Чи хотіли б Ви особисто бути громадянином України, а не громадянином СРСР?» 44% респондентів відповіли «так, хотів би», 20% - «ні, не хотів би», 23% заявили «мені це байдуже», а 13% виявилося важко відповісти. Як видно із відповідей, ситуація навіть серед киян була неоднозначною. Хоча тенденція на здобуття самостійного українського громадянства явно простежувалась.

Ще одне емпіричне соціологічне дослідження тих років показує наростання кризових тенденцій у громадянській самоідентифікації людей. У середині 1980-х років - у період стабільного етапу життя суспільства - більшість громадян СРСР ідентифікувала себе як радянська людина. У процесі горбачовської перебудови, коли були піддані критиці найважливіші ідеологічні, політичні, історичні, культурні цінності, що панували до цього в суспільстві, стали проявлятися симптоми ідентифікаційної кризи. Так, у загальноукраїнському емпіричному дослідженні, яке було проведено в 1989-1990 роках в Інституті філософії АН УРСР під керівництвом Б. Попова, зафіксовано вже менше половини респондентів, які ототожнювали себе з радянською людиною - 42,5%. Однак цей тип самоідентифікації ще залишався найбільшим серед всіх варіантів самоототожнення. Представниками свого народу (етнічна ідентичність) себе вважали 34% опитаних, жителями даної місцевості (регіональна ідентичність) - 31%, людиною ХХ століття (наднаціональна ідентичність) - 15%, людиною світу (космополітична ідентичність) - 12%, людиною європейської культури (культурна ідентичність) - 7%, людиною східної культури (теж культурна ідентичність) - 2%, не думав про це - 6%, не відповіли - 5 %. Ці відповіді вказують на те, що значна частина людей уже відчувала певні труднощі за необхідності ідентифікувати себе в суспільному просторі. Водночас вони вказують і на те, що вже за часів перебудови розвинулася ідентифікаційна криза у сфері відносин особистості та держави.

Такими були у 1990 році уявлення громадян про суверенітет та незалежність України. То були стартові позиції на шляху змін громадянської самоідентичності. У наступні роки, а точніше, навіть місяці, під впливом подій, що відбувалися в інших союзних республіках (криваві міжнаціональні конфлікти, вихід зі складу СРСР), а також під впливом політичних подій у Москві, погляди українських громадян щодо своєї позиції в системі відносин з державою, а також на суверенітет та незалежність України радикалізувалися.

Про результати процесів зміни громадянської ідентичності, що відбувалися протягом майже трьох десятиліть, дає уявлення соціологічний моніторинг Інституту соціології НАН України. Він розкриває динаміку змін уявлень населення щодо багатьох економічних, соціальних, політичних, духовно-культурних та інших суспільних процесів, починаючи з 1992 року. Анкета моніторингу має широкий набір базових питань, що охоплюють основні сфери життя суспільства. Крім базових, моніторинг містить додаткові питання, які ставили респондентам з інтервалом у кілька років, а також запитання, які ставили лише один раз у будь-якому році. Однак кожен тип цих питань є дуже цінним, оскільки дає змогу побачити доволі повну картину ставлення населення до різних актуальних проблем українського суспільства.

Якщо повернутись до аналізу змін громадянської самоідентифі- кації, то дані нашого моніторингу показують, що після проголошення незалежності України та запровадження українського громадянства розпочався складний процес становлення нової громадянської самоідентичності. Вже в 1992 році на запитання «Ким Ви себе перш за все вважаєте?» 46% респондентів відповіли: «громадянами України». Водночас 13% респондентів ідентифікували себе як громадян Радянського Союзу, а ще 24% відносили себе у першу чергу до мешканців села, району чи міста, в якому проживали. Транзит громадянської самоідентичності триває по сьогодні. У 2020 році вважали себе насамперед громадянами України 62% опитаних, 24% ще продовжували вважати себе мешканцем, села, району чи міста, в якому проживають, а 3% ідентифікували себе як громадяни СРСР.

За прожиті десятиліття люди вже глибше стали розуміти і розрізняти явища громадянства та суверенітету країни. Практика переконала їх, що неможливо жити без залежності від інших держав та міжнародних суб'єктів. Передусім це проявляється як економічний взаємозв'язок, а також як політична, військова, культурно-духовна взаємозалежність. Загрозу для суверенітету держави становить втрата гармонійності, симетричності та рівності взаємозв'язків у цих сферах. Однією із серйозних загроз суверенітету є надмірне втручання зовнішніх суб'єктів у внутрішню і зовнішню політику. У цій ролі виступають представники урядів і парламентів окремих держав, неформальні об'єднання послів провідних держав світу, міжнародні інституції (МВФ, СБ, ЄБР та ін.). Вони дедалі частіше диктують нашому уряду, парламенту і навіть органам судової влади рішення, як їм вчиняти з тих чи інших питань. Оскільки країна перебуває в ослабленому економічному і фінансовому стані, то її керівники частогусто потрапляють у ситуації, коли бувають вимушені або приймати виставлені невигідні умови зовнішніх суб'єктів, або заганяти країну в ще складнішу кризову ситуацію. Навіть діючий Президент України, попри дипломатію, визнав, що «є«маяки», яких МВФ очікує від України, зокрема судова реформа, і ще багато питань. Сьогодні транш прив'язаний саме до таких «маяків» [Президент про МВФ.., 2021]. Якщо ж говорити прямо, то це не «маяки», а жорсткі умови, як повинні поводитися державні органи суверенної, за Конституцією, держави, які закони і нормативні акти мають приймати.

Наведемо лише один приклад подібних вказівок іззовні, зроблених останнім часом. Україні наполегливо порадили надати іноземним громадянам право контролю над формуванням персонального складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради правосуддя України. Так, у спільній заяві Посольства США та Представництва Європейського Союзу в Україні наголошується, що «Венеційська комісія вважає надання міжнародним членам комісій переважного голосу у разі рівності голосів після повторного голосування прийнятним з точки зору національного суверенітету» [У США та ЄС закликали.., 2021]. Проте традиційні уявлення у громадян України про суверенітет дещо відрізняються від наведеної точки зору. Занадто часті зовнішні підказки, як діяти нашим владним структурам у проведенні внутрішньої політики, помітно впливають на їхню точку зору щодо незалежності нашої країни. Емпіричне дослідження, проведене Центром Разумкова до тридцятирічного ювілею новітньої України, показало, що незалежною її вважають лише 56% опитаних, а 39,5% дотримуються протилежної думки. У регіональному розрізі ці показники ще більш разючі. Якщо на заході країни 80% опитаних дотримуються думки, що наша країна є незалежною, то на півдні і сході лише 37,5% і 39% відповідно [Майже 40% громадян.., 2021]. А роком раніше в нашому моніторингу стояло запитання на цю ж тему, але по-іншому сформульоване. У ньому у респондентів цікавились, якою мірою в країні забезпечується самостійність у вирішенні питань державного будівництва без втручання зовнішніх політичних сил. Лише 11% опитаних відповіли «достатньою мірою», а 37% сказали «майже не забезпечується» і ще 37% - «забезпечується лише частково».

Така поведінка згаданих зарубіжних інститутів усередині країни формує негативні оцінки в українських громадян щодо них. У 2020 році, за даними нашого моніторингу, 25% респондентів вважали, що МВФ, Світовий банк та інші міжнародні фінансові організації справляють дуже негативний вплив на зміни, що відбуваються в нашому житті, ще 22% - негативний вплив. Не менш негативно ставиться значна частка українських громадян і до впливу на зміни в нашому житті іноземних радників та дипломатів. 23% опитаних завили, що вони справляють дуже негативний вплив, а 24% - негативний вплив.

Такі уявлення громадян про основу основ існування держави - її суверенність - навряд чи можна назвати оптимістичними і що так її уявляли покоління українців років проголошення незалежності. Зрозуміло, що кричущі перекоси у функціонуванні державних органів: у системі судочинства, в органах прокуратури та інших силових органах, як і багато суспільних пороків у інших сферах, що підривають державність, необхідно рішуче і негайно викорінювати. Проте робити це слід не за рахунок втрати частини державного суверенітету, не за допомогою зовнішніх агентів, а спираючись на потенціал свого суспільства.

У суспільній свідомості в період розбудови швидко поширився термін «правова держава». Він став популярним, як у політиків, так і в активістів нових громадських організацій. У цей термін люди вкладали різні смисли. Але загальним у всіх розумінням було те, що він протиставлявся беззаконню дій влади, коли замість закону користувалися так званим телефонним правом. Подібна практика отримала масове засудження на зустрічах виборців під час виборів до Верховної Ради СРСР у 1989 році та під час виборів до Верховної Ради УРСР у 1990 році. Депутати у своїх програмах обіцяли своїм виборцям, що голосуватимуть за закони, які забезпечуватимуть у державі верховенство права. Вже в преамбулі Декларації про державний суверенітет України йшлося про необхідність «побудови правової держави» у країні. Під цим поняттям малося на увазі панування права в організації та функціонуванні інституту держави, поділ влади, а також забезпечення прав та свобод громадян. У ІІІ розділі «Державна влада» Декларації зазначалося: «Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову». А в TV розділі «Громадянство Української РСР» цього ж документа стверджується: «Всім громадянам Української РСР гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР».

Ці засади були пізніше закріплені в Конституції України. Її стаття 1 стверджує, що «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». А стаття 8 конкретизує і пояснює, що означає поняття «правова держава». «В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». На жаль, чим далі від часу проголошення основних принципів Української держави, тим частіше порушується принцип панування права у діяльності держави. У суспільстві і державі за три десятиліття так і не вдалося створити відповідну цьому принципу правову атмосферу і правове середовище.

У період проголошення незалежності навряд чи хто здогадувався, що принцип поділу влади може стати однією із проблем в управлінні державою. Проте в політичній практиці за ці роки відбулися не просто окремі інциденти протистояння гілок влади з різного роду питань, але це явище стало майже систематичним, оскільки проявлялось у різних формах гостроти, чи не в усі роки незалежності. Протистояли Президент і Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів, Президент і Верховний Суд, адміністрації, офіси президентів і Кабінет Міністрів та Верховна Рада. Протистояння докотилось до ворожнечі між міністерствами, між Генеральною прокуратурою і НАБУ, між НАБУ і САП тощо.

У перші роки незалежності були зроблені кроки по зміцненню судової гілки влади. Ще в 1992 році була прийнята «Концепція судово-правової реформи», а в 1994 році - Закон «Про статус суддів». Найскладнішим завданням стало закріплення у державній практиці незалежності судів. Спокуса впливу на суди випливала вже з того, що фінансування судів залежало від виконавчої влади. В умовах же економічної кризи, недофінансування коштів для нормального функціонування судів, затримки виплати зарплати суддям та іншим працівникам цих установ, надавало можливість маніпулювати коштами, а отже, і впливати на рішення судів. З іншого боку, серед суддів набула поширення корупція. Крім того, олігархізація економіки, вплив олігархів на різні аспекти суспільного життя не оминули й судову систему. Суддям та їхнім родичам інколи погрожують, залякують, але й дедалі частіше роблять «подарунки», до того ж вони й самі нерідко на це натякають, а то й відкрито вимагають. Суди всіх рівнів стають знаряддям у руках багатіїв для вирішення господарських питань на свою користь. Верхній щабель судової системи втягнутий у легалізацію політичного режиму, а в багатьох випадках перетворився на інструмент політично вмотивованих переслідувань. Урешті-решт, це призвело до різкого падіння довіри населення до судів.

Практика повсякденного життя поступово переконувала громадян у численних порушеннях Конституції і законів. Вони стали свідками того, як державні чиновники та багатії не дотримуються діючих у країні законів і при цьому уникають покарань. У нашому моніторингу довіра/ недовіра громадян до судів фіксується з 2002 року по сьогодні. На початку нашого вивчення довіри населення до судів 54% громадян оцінювало його, як «зовсім не довіряю» і «переважно не довіряю». У наступні роки рівень недовіри до судів коливався у межах 51-74%. Піковими точками були 2013, 2015, 2017 роки, коли рівень недовіри до судів сягав 74-75%. У 2020 році зовсім «не довіряли» і «переважно не довіряли» судам 64% респондентів.

Громадяни бачили, а нерідко й відчували на собі порушення прав людини державними органами, конкретними посадовцями. На запитання, чи вистачає респондентам дотримання в країні прав людини, позитивно відповіли лише 10%. Проте 53% зазначили, що їм цього не вистачає. Права людини в ситуаціях виживання захищають тільки неурядові організації, які нараховують буквально по декілька людей, які добувають собі хліб насущний цією діяльністю, що стала для них професією. Самі ж об'єкти захисту залишаються об'єктами, а не активними захисниками своїх прав. Вони потерпають від порушення їхніх прав чиновниками на різних рівнях державної влади, що стає причиною зростання напруженості в суспільстві. На запитання «Що, на Вашу думку, найбільшою мірою впливає на зростання напруженості в суспільстві останнім часом?» у 2017 році 41% респондентів відповіли: «безкарність, свавілля чиновників».

Залежність судів від виконавчої влади, непрозорий тиск на них чиновників і олігархів, порушення прав людини викликають у громадян занепокоєння та розчарування станом демократії в країні. Поряд з тим прагнення суспільства до демократії в Україні залишається сильним. 37% респондентів заявили, що для них особисто демократичний розвиток країни є дуже важливим, а ще 34% - скоріше важливим. Зокрема, вони конкретизували, які форми прояву демократії для них мають значення. Для 31% з них особисто дуже важливо, щоб була можливість висловлювати думки з політичних та інших питань, не побоюючись за особисту свободу, а для 34% - скоріше важливо. Ще для 24% респондентів дуже важливо мати можливість критики і демократичного контролю рішень владних структур, а для 30% - скоріше важливо.

Проте одного прагнення людей до демократії занадто мало для того, щоб вона втілилася у повсякденному житті суспільства. Можна проголошувати свої демократичні прагнення, можна прийняти найдемократичніші закони, створити необхідні інститути демократії, проте насправді її в суспільстві може не бути. Для розгортання демократії необхідні й інші складові. Серед них одне з чільних місць посідає культура демократії. Причому вона стає дійсно дієвим суспільним чинником, коли її має певна критична маса громадян. Без цього існуватиме лише профанація демократії.

Справжньою ознакою високої культури демократії в суспільстві є реальна поведінка громадян, їхня дієва реакція на найбільш актуальні суспільні проблеми. При цьому особливу роль в організації демократичного життя в суспільстві відіграють політичні партії та громадські організації. Саме вони і є тими структурами, що забезпечують демократію, оскільки об'єднують людей з однаковими ідеологічними установками і цінностями, подібними баченнями шляхів подальшого розвитку країни. Такою вбачалася класична модель демократії наприкінці 1980-х років. Численні мітинги вимагали подолання однопартійності і створення багатопартійної системи, гласності, свободи слова. Такою наша демократія представлена і в Конституції України, де в статті 15 записано: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова», а в статті 36 передбачається, що громадяни «мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів».

Політичне життя в суспільстві з багатопартійною системою виявилося значно більш складним і заплутаним, ніж здавалася наприкінці 80-х років. Спочатку найбільш активна частина суспільства жваво поринула в політичне життя. Почали створюватися політичні партії, громадські організації. Однак у ці процеси включилася лише незначна частина суспільства. Надалі намітилося розчарування і спад громадської активності. Особливо негативно вплинуло на настрої громадян те, що нувориші, а потім і новоспечені олігархи, почали створювати кишенькові псевдопартії, скуповувати політичні бренди.

В останні роки участь у політичних партіях беруть 1-2% опитаних. Нечисленними залишаються інші громадські організації. Основна ж маса населення - близько 85% - не належать до жодних з громадських, політичних організацій чи рухів. Найбільш помітними проявами суспільно-політичної активності громадян у 2020 році були такі: «переконував друзів, близьких, знайомих у правоті своїх політичних поглядів» - 18%, «обговорював громадські та політичні проблеми у соціальних мережах» - 9%; «перераховував гроші волонтерам, армії, благодійним організаціям» - 8%, «не купував певні товари з політичних міркувань - 8%, «збирав підписи під колективними зверненнями, в тому числі в інтернеті» - 3% тощо. Участь же у роботі громадських організацій, соціальних рухів, партій брали лише 2% респондентів. А 65% опитаних у жодному, навіть такому, заході участі не брали. Хоча при цьому на вербальному рівні доволі багато респондентів висловлюють обнадійливі обіцянки. 28% з них заявили, що участь у діяльності політичних партій і громадських організацій особисто для них дуже важлива і скоріше важлива. Щоправда, 45% опитаних сказали, що така участь для них зовсім не важлива і скоріше не важлива, а 27% не визначились з цього питання. Усе це свідчить про те, що насправді у людей невисокий рівень реальної громадянської активності. В чому полягає причина цього явища, сказати складно. Воно потребує подальшого уважного дослідження. Хоча на деякі чинники такого стану поведінки українських громадян вже можна вказати.

Ставлення населення до інститутів демократії значною мірою визначається об'єктивними умовами їхнього буденного життя. В умовах бідності, безробіття, суспільної нестабільності основним способом життя стає виживання. Як правило, в таких суспільних умовах реакція людей на виклики долі є індивідуальною, у кращому разі, сімейною. Як правило, здатність до колективної боротьби, до спільного обстоювання своїх прав втрачається. Обставини життя люди сприймають як природний виклик. Такі надзвичайні ситуації не залишають для людини можливості вибору форм існування. Вона зосереджена лише на одному: як вижити, як уціліти, як здобути найнеобхідніше для себе і для дітей. У таких умовах згортається безліч людських потреб та інтересів, а залишаються лише базові, найнеобхідніші. політичний транзит державний суверенітет

Результуючою цих складних і суперечливих процесів є те, що суспільний механізм функціонування демократії, втілення в життя її основних засад дає збої. До нього належать політична нестабільність, перманентні конфлікти різноманітних суб'єктів політики, недовіра до політичних партій і політиків, які в ці роки з'являлись на політичній арені, належали до різних партій, організацій та об'єднань, але в своїй поведінці мало чим відрізнялись один від одного. До цього слід додати те, що періодичні зміни геополітичних векторів розвитку країни, бойові дії на сході країни, невизначеність майбутнього також негативно впливають на суспільну атмосферу, на психологічний стан громадян. У значної частки громадян немає впевненості в тому, що у суспільстві не виникатимуть конфлікти на політичному ґрунті. 54% опитаних відповіли, що їм не вистачає впевненості щодо появи таких конфліктів. Лише 9% респондентів висловились, що їм вистачає такої впевненості.

Парламентаризм і демократія в українських умовах обернулися політичною турбулентністю. Змінюваність президентської, парламентської і особливо часто виконавчої влади ззовні можна сприйняти як прояв демократії. Однак відсутність у суспільстві демократичних традицій, культури демократії, зрілої політичної еліти, за низької суспільної відповідальності громадян, веде не тільки до де- сакралізації влади та втрати нею щонайменшого авторитету, а й до компрометації самого інституту демократії.

Часта зміна команд виконавчої влади подається її піарниками як досягнення демократії. Проте виборність і змінність владних команд не можна абсолютизувати як завжди позитивне явище. У ньому слід бачити ще й інший, більш неприємний, бік, а саме, втрату спадкоємності політичного курсу, неможливість втілення в життя навіть короткочасних планів, не говорячи вже про реалізацію державою певної внутрішньої і зовнішньої стратегії. До цієї вади додається ще й та, що через слабкість соціальних інститутів та стану економіки, підтримувані державою програми дають збої. Як наслідок цього, країна з власних причин потрапляє у низку криз. Проте внутрішнє життя країни в нинішніх умовах у багатьох речах (якщо не у більшості) залежить від зовнішніх процесів. Світові кризи не тільки стиснули суспільство своїми лещатами, а й зважаючи на слабкість нашого соціально-економічного організму призвели до жахливих наслідків.

Внаслідок дії всіх цих чинників у сфері політичного життя пересічні українці відчувають дискомфорт і тривогу. На запитання «Як би Ви оцінили в цілому політичну ситуацію в Україні?» на тридцятому році існування новітньої держави 62% опитаних заявляють, що вона напружена, а ще 19% - що вона критична, вибухонебезпечна. Отже, більше ніж три чверті населення країни (81%) сприймає політичну атмосферу в суспільстві як тривожну. При цьому відмінності в оцінці політичної ситуації між віковими групами є незначними. 61,5% молоді віком до 30 років її вважає напруженою, такою ж її вважає 60% людей середнього віку і 64% людей старшого віку.

На цьому тлі в суспільстві значно поширена думка, що начебто Україні взагалі не потрібна багатопартійність. За цим стоїть розчарування людей у результатах діяльності партій, у їхній відвертій підпорядкованості олігархам, у нездатності протягом трьох десятиліть вивести країну з кризового стану. Дані нашого моніторингу демонструють, як протягом майже тридцяти років зростала зневіра в багатопартійну систему. Якщо в 1994 році 36% респондентів позитивно відповідали на запитання «Чи потрібна, на Вашу думку, Україні багатопартійна система?», то з роками прихильників цієї точки зору меншало, і в 2020 році таку думку поділяли лише 26%. Водночас кількість тих, хто був проти багатопартійної системи, з роками збільшувалося. Інколи вони становили більше половини населення (у 2002 р.- 51%). Загалом же загальний тренд у ці роки спрямований на збільшення кількості супротивників багатопартійності. У 2020 році 34,5% опитаних вважали, що нашій країні не потрібна багатопартійна система.

Це один із симптомів розчарування певної частини населення однією із засад демократії - багатопартійністю. Проте цей симптом не поодинокий. Так, вихід із довготривалої системної кризи суспільства, з політичної нестабільності та напруженості, подолання явищ недотримання законів, порушення прав людини, корупції та наведення порядку в країні багато пересічних громадян вбачають у концентрації влади в руках одного чи декількох сильних лідерів. На запитання, чи згодні Ви з думкою, що «декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії», позитивно відповіли 56% опитаних, натомість негативно лише 23%.

Поширеність думок щодо ефективності авторитарного типу керування країною підтверджуються й іншими уявленнями населення. Вони зумовлені конкретною ситуацією в країні. Зокрема, сьогодні перед українськими громадянами стоїть безліч суспільних викликів і загроз, на які вони реагують у першу чергу. На запитання, чого люди наразі бояться найбільше, на перші місця серед загроз поставили такі: безробіття - 71%; зростання цін - 65%; невиплата зарплат, пенсій - 58%; пандемії коронавірусу - 44%; нападу зовнішнього ворога - 43%; зростання злочинності - 41%; зупинки підприємств - 38%; голоду - 35% тощо. Інші проблеми відсуваються на периферію актуалізованої свідомості. Тому не дивно, що лише 13% респондентів заявили, що бояться встановлення диктатури в країні.

Спокійне і навіть поблажливе ставлення значної частки населення до можливості встановлення в країні авторитаризму та диктатури сусідить з їхньою недовірою до політичних партій, до неспроможності політиків ефективно керувати країною. Тобто в країні виникла криза політичних еліт. На рівні думок громадян це явище виглядає так. На запитання «Який рівень Вашої довіри політичним партіям?» 32% респондентів відповіли, що зовсім не довіряють, 33% - що переважно не довіряють. А цілком довіряють менше ніж 1% опитаних. До них примикають ще 6% тих, хто переважно довіряє. Досить велика частка громадян не має з цього питання усталеної думки - 28%.

Високий рівень недовіри до політичних партій як інститутів конкретизується в тому, що громадяни не вбачають у них суб'єктів, яким можна було б делегувати владу. На запитання «Чи є серед існуючих на теперішній час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?» 37% респондентів відповіли негативно. Стільки ж не мають чіткої відповіді на це запитання. А ті, хто вважає, що в країні є певні партії чи рухи, які здатні очолити країну, становлять лише трохи більше чверті населення.

Отже, романтичні уявлення громадян, що існували наприкінці 1980-х років - тепер ми вільно оберемо до органів влади найбільш чесних, моральних, професійних і розумних людей, які організують вільне, справедливе, заможне життя в країні - з роками дедалі більше розвіювалися. Хоча інститути демократії в усі ці роки діяли: регулярно проводились вибори Президента України, Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування. Тобто громадяни самі висували на керівні посади в цих органах певних осіб, які в результаті виборів займали ці пости.

Проте у процесі функціонування демократії чи не найважливішу роль відіграють реальні механізми, за якими вона втілюється в життя. У чому полягала конкретика рекрутації до правлячих еліт? Першопрохідці в політиці на початку 1990-х років особисто створювали партії, найбільш обдаровані та настирні, а нерідко і з кримінальним досвідом, проривалися в політику, сколочували капітал. Не випадково, у нашому моніторингу в 1990-х роках найбільш впливовою в суспільному житті соціальною групою респонденти називали мафію, злочинний світ. Результатом цих процесів стало народження такої нечисленної, але найбагатшої групи в суспільстві, як олігархи. Пізніше, з появою олігархів, схема коловороту правлячих еліт ускладнилася. Тепер вже товстосуми не обтяжували себе особистою участю у публічній політиці. Вони за лаштунками наймали собі депутатів, міністрів, чиновників рангом нижче, купували бренди політичних партій, засновували власні газети і телеканали. Тепер саме ці наймані управлінці високого рангу та олігархи в першу чергу почали сприйматися суспільством як найбільш впливові особи, як правляча еліта.

Кого ж сьогодні українські громадяни вважають найбільш впливовими людьми у суспільстві? На думку пересічних громадян, такими сьогодні є представники декількох суспільних груп. На запитання «Як Ви думаєте, які соціальні групи відіграють значну роль у житті українського суспільства?» на перші три місця респонденти поставили лідерів політичних партій (35%), підприємттів та бізнесменів (по 33%) і службовців держапарату (чиновників) (26%). В уявленні громадян ці групи і складають українську правлячу еліту.

Суспільна практика минулих десятиліть показала, що до правлячої еліти далеко не завжди потрапляють порядні, високопрофесійні, досвідчені та мудрі люди. Рекрутація найнятих олігархами управлінців проходила не завжди з користю для суспільства. Пропорційна система виборів до парламенту давала можливість з певних міркувань лідерам партій (а, насправді, олігархам) включати до списків кандидатів у народні депутати професійно непідготовлених, з обмеженим кругозором, випадкових людей, що не мали ані життєвого, ані політичного досвіду. Вони не здатні до системного і стратегічного мислення, діють за біхевіористичною моделлю: стимул-реакція, вони не мають ні бажання, ні вміння захищати інтереси суспільства. Проте вони не тільки стали депутатами, але для багатьох з них це стало й стартовим майданчиком для збагачення та зайняття високих державних посад.

Слабкі в політичному та інтелектуальному плані еліти негативно впливають на громадську думку, в якій з їхньої подачі поселяються наївні, примітивні штампи, що стосуються складних внутрішньополітичних і міжнародних проблем країни. Щоб переконатися в падінні інтелектуального та професійного рівня значної частини нинішньої еліти досить проаналізувати програми численних українських політичних партій і публічні виступи їхніх лідерів, послухати риторику багатьох офіційних осіб, народних депутатів, так званих публічних осіб на різних телешоу. Їхня убога за змістом балаканина, на жаль, осідає у свідомості глядачів багатомільйонних аудиторій, а потім відлунює в ще більш примітивних, іноді просто хворобливих, уявленнях про суспільні процеси найбільш активних представників величезної маси пересічних людей, що демонструються ними в соціальних мережах. Сьогодні це велика проблема суспільної свідомості, для подолання якої знадобляться роки.

Проте суспільство почало відчувати ці вади вітчизняної політичної еліти. І на запитання «Чи є сьогодні в Україні політичні лідери, які можуть керувати країною?» 35% респондентів відповіли негативно; 36% сказали, що їм важко визначитись і 28% дали позитивну відповідь. Цю ваду українського правлячого класу, а саме - нездатність вихідців із свого середовища ефективно й компетентно керувати низкою найважливіших сфер суспільства - відчули в середині самого цього класу. І тоді зробили ставку на залучення до центральних і регіональних органів влади іноземних громадян. Особливо широкого розмаху ця кампанія набула під час президенства П. Порошенка. У ці роки посади міністрів, глав обласних державних адміністрацій, заступників міністрів, заступника Генерального прокурора, заступників глав обласних державних адміністрацій займали громадяни США, Німеччини, Грузії, Литви, Росії, Польщі. Зокрема, це Н. Яресько, У. Супрун, А. Абромавічюс, О. Квіташвілі, М. Саакашві- лі, О. Боровик, Е. Згуладзе, М. Гайдар та ін. Проте спосіб посилення правлячої еліти «норманами» виявився провальним. Більшої шкоди, ніж та, якої завдали країні дії, наприклад, Н. Яресько, У. Супрун, М. Саакашвілі та інших «залітних птахів», важко й уявити.

Крім того, виявилося, що правляча еліта практично в усі роки періоду незалежності складалася переважно із людей, які не пов'язували своє майбутнє та майбутнє своїх сімей з Україною. Хоча в публічних промовах вони користувалися найпатріотичнішою риторикою. Проте за своєю природою це була космополітична еліта. Переважна більшість правлячого класу використовує країну як місце для прибуткового, а нерідко, надприбуткового бізнесу. При цьому значну частину своїх активів та капіталів вони вивозять з країни, тримають у зарубіжних банках та офшорах. Там же вони купують розкішні вілли, апартаменти, виховують і дають освіту своїм дітям. Вони створюють собі «запасні аеродроми», куди можуть потрапити коли завгодно. Час від часу виникають скандали, коли виявляється приховувана за кордоном нерухомість або потайне виведення коштів з країни через офшори. Потім скандали затухають і про них забувають. З часом одні шахраї поступаються місцем новим шахраям, які повторюють шляхи своїх попередників. Цей відтворювальний ланцюг триває досі.

З роками стало зрозумілою ще одна вкрай серйозна вада: українська політична еліта не здатна дійти до консенсусу щодо майбутнього країни, вона розірвана на клани, які протистоять один одному. Саме ця її якість впливає на те, що суспільство перебуває в перманентному стані політичної напруженості. Двічі гнів, обурення та відчай населення випліскувався на столичному Майдані.

Підсумовуючи, зазначимо, що, на жаль, узагальнююча оцінка трьох десятиліть існування новітньої української держави не може бути позитивною. Лавина негативних трендів в економіці, політиці, соціальному і освітньо-культурному житті поки що не зупинена. Економіка навіть не відтворила свою потужність, яку мала в рік проголошення незалежності країни. Нинішній ВВП країни все ще на кілька десятків відсотків нижчий від рівня 1990 року. В соціальній площині ми залишаємося однією з найбідніших країн Європи. Величезний зовнішній борг звужує свободу маневру держави, як у сфері міжнародних відносин, так і у внутрішній політиці. Це знаходить відображення у настроях громадян. Серед почуттів, що, на думку респондентів, найточніше описують психологічну атмосферу в нашому суспільстві на сьогодні, на першому місці розчарування. Так відповіли 42% опитаних. Розмивання старих цінностей і відсутність нових, втрата віри в моральні цінності гостро переживається людьми. 74% респондентів поділяють думку, що «проблема зараз у тому, що більшість людей взагалі ні в що не вірить». Суспільство перебуває у стані політичної, ідеологічної та культурно-ціннісної фрагментації. Спроби реалізувати численні програми інтеграції суспільства поки що не дали позитивних результатів.

Напевно, в аналітичних узагальненнях, присвячених тридцятирічному етапу розвитку українського суспільства, не можна не побачити великих змін у нашому житті, не помітити прогресу, який здійснювався б всупереч усім обставинам. Якщо неупереджено подивитися на нинішній реальний стан речей, то не можна не помітити об'єктивні позитивні зміни, які охопили весь світ, у тому числі й нашу країну, особливо у сфері комунікацій: комп'ютерна техніка, мережа інтернет, мобільний зв'язок, а також поширення у нас запозичених нових зарубіжних технологій у сільському господарстві, будівництві, харчовій промисловості, торгівлі та інших сферах. Проте, на жаль, тут ми були споживачами, а не творцями. Але навіть споживання докорінно змінило спосіб і стиль життєдіяльності наших співвітчизників.

Отже, тридцять років життя українського суспільства вже стали частиною його історії. Всупереч передбаченням Ф. Фукуями, вона не закінчилася, вона триває. Попереду ще дуже багато цікавого. На жаль, не тільки радісного, а й сумного.

Джерела

1. Фукуяма Ф. (1990). Конец истории? Вопросы философии. № 3.

2. Арахамія вважає помилкою відмову від ядерного статусу: «Могли б шантажувати світ» (2021).

3. Президент про МВФ: Не можна торгувати реформами за гроші (2021).

4. У США та ЄС закликали Україну до «мужності» через плани Ради схвалити скандальний законопроєкт (2021).

5. Майже 40% громадян не вважають Україну незалежною - опитування (2021).

Размещено на Allbest.ru