Інституційний ландшафт воєнного стану

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Інституційний ландшафт воєнного стану

С. Макєєв

Вступ

Надзвичайні / тотальні події мають такий глибокий вплив на соціальні структури, стани диференціації та стратифікації інститути, організації, класи, категорії, населення, нерівність, мобільність що можна говорити про тимчасову або відносно тривалу деформацію цих структур. Загальні міркування щодо характеру та ґрунтовності впливу [огляд поняття «подія» представлений у: Макеєв, 2017] виглядають і сприймаються як цілком переконливі. Тим не менш, і рахунок верифікованих емпіричними даними публікацій стосовно соціальних структур у контексті війни взагалі йде на сотні. Частина пов'язана з війною на Балканах у 90-х роках минулого століття [Wilmer, 2002], але найчастіше предметом виявляються партизанські дії в Південній Америці та збройна боротьба в Африці [Kapferer, Bertelsen, 2009; Arjona, 2014]. Обговорюються теоретичні імплікації оголошеної США «війни з терором» після 11 вересня 2001 [Curtis, 2006]. І, звичайно, над усім височіє фундаментальний тритомник про тотальну війну 19391945 рр., особливо третій том [Geier, Tooze, 2015].

Невідвідні узагальнення

Починати доцільно із загальних аргументів і резонів, адже поборники глобальної соціологічної теорії наполегливо й доказово говорять про виразну неоднорідність усього простору, що називається сучасністю. Таким є, наприклад, текст С. Аржоманда, який відкриває в журналі «Недоторканний запас» обмін думками щодо соціокультурних контекстів множинної модерності [Аржоманд, 2022]. Це фактично заклик до головоломної рефлексії щодо багатоскладової соціально-культурної, соціально-економічної та соціально-політичної реальності світу, відмови від спрощених пояснювальних моделей та інтерпретацій. Проте розрізнені, не зведені один до одного образи й втілення, скажімо, капіталізму, фактично виключають можливість універсальних тверджень щодо «реальності», як би її не трактувати.

Водночас важко заперечити існування певного евристичного потенціалу спрощених, дихотомічних припущень. Звернувшись до простого, дуального, розрізнення переломних і нормальних часів, Р. Дарендорф описав спокуси, що наздоганяють інтелектуалів у періоди замішань і сумнівів, індукованих значущими подіями [Дарендорф, 2021, с. 50-52]. А соціально-політична несхожість демократії та її альтернативи (тоталітаризму) дали підстави Й. Арнасону розглянути інституційний аспект авторитарного контролю над думками та діями громадян [Арнасон, 2022], ніби продовжуючи досі доречну традицію біфокального соціологізму. При цьому співчутливо, подібно до Р. Дарендорфа, посилаючись на дослідження М. Гоше «Випробування тоталітаризмами» [Gauchet, 2010]. Відштовхуючись від подібних практик редукції множинних модерностей, близькі за змістом сюжети викладені в публікації про інституційні модифікації в міру еволюції суспільств [Макеєв, 2011], а також про інституційні стани сучасності норма, патологія, надзвичайність [Макеєв, 2022].

Е. Дюркгайму справедливо приписують трактування інститутів, за яким вони ніби прирівнюються до індивідів, до активних суб'єктів, які здатні мислити, сприймати, помічати, оцінювати й раціонально діяти, маючи план і вміло розпоряджаючись ресурсами. Він взагалі наполягав на тому, що вивчати суспільство означає вивчати інститути. М. Дуглас 1985 р. у лекції «Як думають інститути» в університеті Сіракуз, яка наступного року була видана окремо, доводила доречність та евристичність такого підходу [Douglas, 1986]. Нижче текст його наслідує: ніби інститути, і справді, дивляться й бачать, розмірковують, складають плани та їх виконують. А думають вони вдаючись, головним чином, до бінарних опозицій: «ворог друг», «свій чужий», «істина брехня», «справедливе несправедливе», «чесне безчесне».

Уся сукупність інститутів існує у певній конфігурації і функціонує у певному режимі. Війна в силу власної екстраординарності надає такому режимові рис і властивостей надзвичайності. Війна РФ проти України виняткова з огляду на дві обставини це тотальна та асиметрична війна. Тотальна тому, що зазіхає на суверенітет країни, заперечуючи право людей спільно жити в рамках незалежної держави. Асиметрична внаслідок явної переваги за всіма видами озброєння та чисельністю армії: безперечно, найсильніший атакує свідомо найслабшого.

Інституційний дизайн граничної надзвичайності

Інституційний стан довоєнної України явно не був нормальним (демократичним) з автономними інститутами, за визначенням Р. Туомели, які мають тривалу традицію функціонування, компетентними «ми-групами» співробітників, що забезпечують ефективність і спадкоємність функціонування, наділеного престижем і визнанням з боку громадянського суспільства та населення [Tuomela, 2013: p. 35-37]. Але не був він і тоталітарним, оскільки очевидним був процес поступової інституалізації автономності президента, законодавчої (парламент) та виконавчої влади, права, різноманітних ринків зайнятості, бізнесу, церкви, армії, науки, регіональної та місцевої влади, систем освіти та охорони здоров'я, засобів масової інформації, профспілок. Війна, переводить інституційну структуру суспільства у крайній режим із низкою особливостей різного ступеня наочності.

По-перше, скасовується навіть ілюзія автономності інститутів, формується спайка інституту президента та армії, що стає центром прийняття найважливіших воєнно-політичних рішень. Тут зосереджуються та розподіляються наявні ресурси, тут розпоряджаються шансами працювати, воювати, допомагати, жити та вмирати. Президент і армія повною мірою репрезентують державу з її нічим не обмеженим правом в умовах тотальної війни мобілізувати все та всіх, обґрунтовуючи свої дії посиланнями на найвищі інтереси нації. Різновиди практикованого насильства, що підтримуються не завжди декларованими принципами і правилами, домінують у симбіозі над іншими можливими ролями. Відтворення в масштабі суспільства лояльності до такої орієнтованої на конфлікт інституційної конструкції та волі населення до опору стає домінантним змістом і метою співдружньої діяльності двох інститутів. Указ про запровадження воєнного стану, що передбачає обмеження прав і свобод такий відтепер новий соціальний контракт між владою та громадянами.

По-друге, на перший план висувається постать лідера, який уособлює здатність і рішучість успішно протистояти вторгненню й упевненість у майбутній перемозі. Що, взагалі-то, є типовим для тоталітарних режимів минулого століття, але у війні 1939-1945 рр. було властиво США (Ф. Рузвельт) і Великій Британії (В. Черчилль). Проведені в Україні навесні та влітку 2022 р. опитування свідчать про високий рівень легітимації визнанням і довірою діяльності В. Зеленського на посаді президента і головнокомандувача з боку громадян. Водночас його промови та звернення до вітчизняної та зарубіжної аудиторії у 2022 р. ще тільки доведеться вивчати, як це зроблено для промов американських президентів щодо війни [Asadi, 2011], вітчизняним соціологам і політологам хоча б на предмет того, що саме оголошується та визнається «священним» у країні. Тим, що потребує захисту всіма доступними способами, навіть ціною життя, і як при цьому співвідносяться раціональні та емоційні аргументи. Адже зведення у статус «священного», як про те говорила М. Дуглас, є прерогативою інституцій, не окремих осіб [співвідношення насильства і священного детально розглянуто: Жерар, 2010]. інституціональний соціальний ціннісний трансформація війна

По-третє, основною функцією симбіозу президента та армії на першому етапі тотальної війни стає формування монолітного політико-військово-морального блоку влади та громадян. Участь у війні, допомога армії, пораненим, біженцям повинні трактуватися і сприйматися як неспростовне почуття й усвідомлення належності індивідів до країни і нації. Те, що й називається національною ідентичністю, в якій знаходиться, звісно, місце для глибокого жалю у зв'язку з втратами й для пам'яті про перенесені страждання. Проте найбільш значущим компонентом національного ідентитету стає ціннісний контекст збройного конфлікту: Україна, незалежність, історія, свобода, мужність, стійкість, ненависть, смуток, співчуття, взаємодопомога. Згуртовувати та дистанціювати / відрізняти, встановлювати критерії національної та громадянської автентичності, оперуючи дихотомічними визначеннями, такі в цей час найперші цілі діяльності інституційного симбіозу.

По-четверте, одним із укорінених прийомів конструювання високого ступеня згоди, близького до однодумності, вважається монополізація засобів інформування населення про стан справ із непорушним поділом на те, про що варто говорити, а про що мовчати. Якою мірою такий сигнал приймається і сприймається різними категоріями населення, залишається дискусійним серед фахівців з комунікацій, але про ряд тем і сюжетів просто вакуум в інформаційному просторі. Так, атавістичні воєнні практики військовослужбовців агресора (зґвалтування, викрадення, тортури, мародерство) оприлюднюються, розслідуються та збираються прокуратурами різного рівня підпорядкування в Україні як з метою формування відповідної установки щодо агресора, так і обіцянки розплати у вигляді судового переслідування. Але ніколи не озвучується висновок про війну як подію атавістичну за природою, акцент переноситься на справедливість (обґрунтованість) війни саме з нашого боку. Ще й тому, що визнання атавізму війни взагалі виявляється пацифістським по суті. Тоді як тотальна війна маргіналізує пацифізм як явище радикально, він не на часі й це прочитується будь-якими суб'єктами без помилок. Або ж його можна адекватно розглянути, хіба що у виродженій формі колабораціонізму [Pendas, 2015]. Проте Н. Кертіс численними цитатами з робіт філософів, соціологів, політологів переконує, що війна не анахронізм, на чому наполягає пацифізм, її доцільніше все-таки трактувати як онтологічний феномен, атрибут спільного існування людей, а зовсім не як пережиток / родиму пляму початкових етапів становлення людства [Curtis, 2006].

По-п'яте, збитки, що завдаються матеріально-фінансовій складовій інститутів (повідомляється про кількість зруйнованих закладів освіти, охорони здоров'я, науки, підприємств і приватних фірм і господарств, розкрадене обладнання), призводять до їхньої деградації порівняно з довоєнним статусом. А разом з кадровими втратами (призов до армії, міграція) відсувають за обрій визначеності саму перспективу відновлення хоча б більшої частини колишньої дієздатності. У деяких життєвих ситуаціях, а для мільйонів, які виїхали з країни в більшості, розпадається взаємна орієнтація інститутів та громадян. Індивіди / сім'ї, не отримуючи підтримки від знесилених інститутів у відновленні житла, наданні житла, пошуку роботи, звертаються до практик матеріально-речовинної самодопомоги та самозабезпечення з супутніми зрушеннями в особистісно значущих ціннісно-нормативних регуляторах і мотиваційних механізмах поведінки.

По-шосте, підпорядковане становище інститутів поза домінантного симбіозу означає ще й відмову від публічного обговорення уповноваженими представниками кращих сценаріїв можливих дій, розміщення дефіцитних ресурсів, пріоритетів у цілях, а критика чогось виключається з правил, що спрямовують інтенції та реакції інститутів. Частина наділених повноваженнями «ми-груп» видаляється з політичної авансцени, механізми підготовки та прийняття рішень у спайці президент + армія не афішуються, багато демократичних процедур з насамперед властивим їм ступенем прозорості призупинено тотальною та асиметричною війною. Переривається діяльність політичних партій (окремі з них забороняються), профспілок і парламентської опозиції. Звичайна за нормального стану конкуренція інститутів за бюджетне фінансування і за донорську допомогу не виявляє себе в соціально-політичній сфері. У нову ієрархію соціальної значущості з огляду на їхній внесок у спротив агресору вишукуються й інститути громадянського суспільства.

По-сьоме, централізація влади та ресурсів помітно обмежує можливості регіональних і місцевих, обраних і призначених, органів керувати, спрямовувати, впливати. Військово-цивільні адміністрації, що знову формуються на термін дії воєнного стану, переймають частину функцій і обласних рад і президентських установ. Але й додатково обтяжені обов'язками, що диктуються війною: організація евакуації населення із зони бойових дій, допомога переселенцям і постраждалим від обстрілів, відновлення зруйнованого, рятувальні роботи. Не виявляють ініціативу всередині країни й громадські організації, на кшталт асоціації мерів міст, ректорів вищих навчальних закладів, асоціацій вчених. У перші місяці війни їхні звернення з проханнями допомоги країні призначалися й адресувалися зарубіжним колегам і водночас були маніфестацією автентичного патріотизму.

По-восьме, оскільки інститути є інстанціями, відповідальними за соціалізацію індивідів, за їхнє надійне залучення до правил і норм спільного існування й виживання, остільки за умов підвищеної мілітаризації повсякденності більш помітною стає й мілітаризація, наприклад освітнього процесу. Установи освіти, засоби масової інформації знайомлять громадян різного віку з правилами поводження зі зброєю, необхідними діями при повітряній тривозі та обстрілах; з моделями поведінки в середовищі, насиченому загрозами життю та ризиками отримання тяжких травм. Військові навчальні заклади, табори підготовки мобілізованих прищеплюють взірці поведінки, покликані протистояти насильству та відповідати зустрічним насильством, що найчастіше супроводжується підкресленням полярності ідентичностей «свій чужий», «друг ворог» з упором на відмінності в етнічній належності та формування «ми-ідентичності» поверх регіональних і поселенських відмінностей [Wood, 2008: р. 546-550].

В екстремальному стані інститути незадовільно справляються з хаосом, який привносить війна. Почасти й тому, що для великої кількості ситуацій за вкрай обмеженого ліміту часу на обмірковування відсутні зразки, правила, ресурси ефективної діяльності (що і як належить робити).

Перспективи емпіричного вивчення інституційного ландшафту надзвичайності

Твердо встановлена й тому така, що безпосередньо спостерігається, дуальна ієрархія інститутів (симбіоз та інші) вказує на чи не граничну концентрацію влади, але ніяк не сприяє розумінню того, як саме діють інститути, які можливості та обмеження на їхню роботу вводяться надзвичайними обставинами. У наявній літературі різної спеціалізації відсутні універсальні, доцільні незалежно від місця й часу, констатації щодо того, яким може бути інституційний ландшафт воєнного часу. Лише емпірично встановлюється те, якою мірою централізована виконавча влада втручається в межі відповідальності інших інститутів і яких обмежень вона дотримується. Так і те, чи можуть бути позначені межі компетенції тих суб'єктів, які насамперед відповідали за підтримання порядку та розробку стимулів розвитку.

Однак деякі сюжети, представлені в публікаціях, здатні допомогти допитливому українському суспільствознавцю та організувати дослідження й сформулювати правильні запитання, відповіді на які дають змогу відтворити близький до достовірності образ інституційної реальності. Існує переконання, ніби централізація влади та повноважень, виникнення нових груп інтересів, фактів та явищ призводить до виникнення нових структур в управлінських ієрархіях та збільшення кількості співробітників [O'Reilly, Powell, 2015]. Чи так усе відбувається в Україні, в яких інститутах персонал збільшується, а в яких скорочується, яким є статус і роль груп позаштатних радників та експертів при інститутах доведеться дізнатися, зібравши необхідні відомості.

Для більшої методичної досвідченості таких розвідок знадобиться, можливо, модифікувати операціоналізацію того, що називають інститутом. Знову ж таки, не існують визнані та апробовані методики емпіричного вивчення інститутів, чим залишено простір для ініціативних розробок. Але трапляються пропозиції, на які варто зважати, вони здатні спонукати до пошуку прийнятних концептуальних схем і польових документів. Один із них викладено у статті трьох авторів у «International Review of Sociology» з численними посиланнями на публікації з інституційної тематики [Rageth, Caves & Renold, 2021]. Зроблений огляд літератури дає змогу їм дотримуватися алгоритму, що описується в хороших підручниках з соціології у розділі про методологію та методику емпіричного дослідження, зокрема у роботах вітчизняних соціологів Є. Головахи, Н. Паніної, В. Паніотто. Мається на увазі: визначте проблемну ситуацію та предмет, виділіть його ознаки / вимірювання, знайдіть / придумайте відповідні їм індикатори / шкали, сформулюйте гіпотези, виберіть метод обробки даних.

Війна, що триває в країні, ділить її територію не менш ніж на три нерівноцінні ареали. Регуляторна й контролююча функція інститутів неможлива там, де тривають бойові дії, тут елементи порядку можуть зберігатися чи випадково привноситися, але майже суцільно панують хаос і анархія, тут найвищий ступінь соціальної невизначеності (1). На окупованих територіях встановлюється «новий порядок», покликаний знизити невизначеність і перешкодити впливу національних інститутів на очікування та настрої населення (2). Підконтрольний Україні ареал з найменшим ступенем невизначеності, ареал, на який поширюється дія інституційного стану надзвичайності (3).

Посилання на невизначеність частотою згадок у суспільствознавчій літературі давно має статус тривіальності, загального місця, а в соціології він може бути подоланий виключно за допомогою «вимірювання». Відомі спроби оцінити ймовірність виникнення та підтримки воєнного конфлікту із залученням «третьої сторони залежно від ступеня невизначеності у відносинах між двома державами» [Bas, Schub, 2016]. А також приклади замірів так званої здатності держави (описується 15 ознаками), справлятися з невизначеністю, що генерується війною, коли результати зусиль, до яких вдаються сторони, погано передбачувані або не передбачувані взагалі [Hendrix, 2010]. А в нашому випадку доцільно говорити про компетентність, структурну адекватність, достатність адміністративних ресурсів й узгодженості / кооперації елементів, властивих конкретному інституційному стану, які піддаються фіксації дослідницьким інструментарієм.

Теоретичне обґрунтування та практична реалізація таких обстежень є цілком здійсненними. Лише завдані збитки інституту науки у вигляді скорочення фінансування й перспектива відкладеного завершення війни в змозі перешкодити їх реалізації.

Джерела

1. Аржоманд, С. (2022). Регионы мира и становление множественных модерностей: плюралистический взгляд на глобальную социологическую теорию. Неприкосновенный запас, 1 (141), 6 19.

2. Арнасон, Й. (2022). Тоталитарный раскол: альтернативные модерности XX века. Неприкосновенный запас, 1 (141), 105-130.

3. Дарендорф, Р. (2021). Соблазны несвободы. Интеллектуалы во времена испытаний. Москва: Новое литературное обозрение.

4. Жерар, Р. (2010). Насилие и священное. Москва: Новое литературное обозрение.

5. Макеєв, С. (2011). Інституційні інкубуси та еволюція: суспільств. Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. Серія соціологічна, 5, 3 10.

6. Макеєв, С. (2017). Подія спостережуваний факт спільного життя. В: Стан сингулярності: соціальні структури, ситуації, повсякденні практики. За ред. С. Макеєва і С. Оксамитної. Київ: Національний університет «Києво-Могилянська Академія», Інститут соціології НАН України, 15 21.

7. Макеєв, С. (2022). Інституційні стани: норма, патологія, надзвичайність. Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2, 22 39.

8. Arjona, A. (2014). Wartime Institutions: A Research Agenda. Journal of Conflict Resolution, 58(8), 1360 1389.

9. Asadi, M. (2011). Constucting Global«Warswithout End»: Vocabularies of Motive and the Structure of Permanent War. Qualitative Sociology Review, VII, 3, 44 71.

10. Bas, M.A., Schub, R.J. (2016). How Uncertainty about War Outcomes Affects War Onset. Journal of Conflict Resolution, 60(6), 1099-1128.

11. Curtis, N. (2006). War and Social Theory: World, Value, and Identity. New York: Palgrave Macmillan.

12. Gauchet, M.A. (2010). A l'e'preuve des totalitarismes. Paris: Gallimard.

13. Douglas, M. (1986). How Institutions Think. Syracuse, New York: Syracuse University Press.

14. Doyle, N.J., McMorrow, S. (Eds.) (2022). Marcel Gauchet and the Crisis of Democratic Politics. New York and London: Routledge, Taylor and Francis Group.

15. Geier, M., Tooze, A. (Eds). (2015). The Cambridge History of the Second World War. Volume III. Total War: Economy, Society and Culture. Cambridge, Cambridge University Press.

16. Hendrix, C.S. (2010). Measuring State Capacity: Theoretical and Empirical Implications for the Study of Civil Conflict. Journal of Peace Research, 47(3), 273-285.

17. Kapferer, B., Bertelsen, B. (Eds) (2009). Crises of the State. War and Social Upheaval. New York, Oxford, Berghahn Books.

18. O'reilly, C., Powell, B. (2015). War and the Growth of Government. Europien Journal of Political Economy, 40, 31 41/

19. Pendas, D.O. (2015). Against war. Pacifism as collaboration and as resistance. In: The Cambridge History of the Second World War. Volume III. Total War: Economy, Society and Culture. Ed. by M. Geier, A. Tooze. Cambridge, Cambridge University Press, p. 475-501.

20. Rageth, L., Caves, K. M. & Renold, U. (2021). Operationalizing institutions: a theoretical framework and methodological approach for assessing the robustness of social institutions. International Review of Sociology, 31, 3, 507-535.

21. Tuomela, R. (2013). Social ontology: Collective intentionality and group agents. Oxford: Oxford University Press.

22. Wilmer, F. (2002). The Social Construction of Man, the State and War. Identity, Conflict, and Violence in Former Yugoslavia. New York and London, Routledge.

23. Wood, E.J. (2008). The Social Processes of Civil War: The Wartime Transformation of Social Networks. Annual Review of Political Science, 11, 539-561.

Размещено на Allbest.Ru