Трансформація конфесійного простору України

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

НАН України

Інститут соціології

Трансформація конфесійного простору України

М. Паращевін

Конфесійний простір України є надзвичайно багатоманітним. У ньому представлена величезна кількість Церков, деномінацій, сект та об'єднань. Водночас домінантою цього простору є православні релігійні організації. Адже переважну більшість віруючих становлять саме прихильники православного віросповідання (наприклад, у моніторинговому опитуванні Інституту соціології НАН України 2021 р. православними себе ідентифікували майже 75% респондентів [Українське суспільство, 2021: с. 711]), а більшість православних вважають себе належними до тієї чи іншої Церкви [Українське суспільство, 2021: с. 712]. Причому з тих православних, які вважають себе належними до певної Церкви, більшість відносять себе або до Православної Церкви України (ПЦУ), або до Української Православної Церкви (УПЦ). Скажімо в моніторинговому опитуванні Інституту соціології НАН України 2021 р. 36% тих, хто ідентифікував себе як православного, віднесли себе до ПЦУ, а майже 22% - до УПЦ [Українське суспільство, 2021: с. 712]; в опитуванні, проведеному Центром Разумкова 2021 р., про належність до ПЦУ заявили близько 40% православних, а до УПЦ - майже 22% [Особливості, 2021: с. 41У матеріалах Центру Разумкова відсотки розраховано від усіх опитаних, враховуючи тих, які не ідентифікували себе як православних, і яким відповідно запитання щодо конфесійної належності в межах цього віросповідання не ставилося. Відсоткові показники вірян ПЦУ та УПЦ, наведені нами, було перераховано від тих респондентів, які відповідали на поставлене запитання щодо конфесійної належності.].

Тобто можна виходити з того, що динаміка конфесійного простору нашої країни визначається переважно саме змінами у структурі та масштабах поширення цих двох Церков. Звичайно, помітне місце в українському релігійному просторі посідає Українська греко-католицька Церква (УГКЦ), а також різноманітні протестантські релігійні організації та об'єднання. Але останні не являють собою (на відміну від ПЦУ та УПЦ) чогось цілісного; вони складаються з великої кількості Церков та громад, які не мають ієрархічної будови, що ускладнює (або й робить неможливими) їхні спільні дії і відповідно зменшує їх суспільний вплив. До того ж частка протестантських громад серед інших релігійних громад є практично незмінною протягом багатьох років. Що стосується УГКЦ, то ця Церква, незважаючи на спроби поширюватися на різних територіях України, стабільно залишається майже виключно феноменом Західного регіону нашої країни; тобто її паства та організаційні структури залишаються доволі стабільними.

Відповідно розглянемо тут саме потенціал охоплення ПЦУ та УПЦ православних віруючих і збільшення цього охоплення однією Церквою за рахунок іншої в умовах російської агресії. Це питання має чималу суспільну значущість, з огляду на конфліктогенність відносин між цими Церквами. Адже із самого початку появи в 1992 р. попередника ПЦУ - Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) - відносини між нею та УПЦ мали характер війни. Ця війна була головним чином інформаційною, холодною, але час від часу переходила й у гарячу стадію прямого протистояння та насильства. УПЦ взагалі не визнавала УПЦ КП як православну релігійну організацію, оцінюючи її як самочинне зібрання розкольників, що не відповідає усталеним канонам. Натомість УПЦ КП звинувачувала УПЦ у відсутності патріотичної позиції, підтримці російського імперіалізму та російської ідеології, у заваді розвитку національної самосвідомості вірян та української державності. Тобто взаємини між Церквами визначалися як канонічними та організаційними суперечностями, так і відмінностями політичних орієнтацій (орієнтацією на європейське майбутнє України чи на збереження підлеглості РФ). Такі взаємини ставали чинником та однією зі складових суспільної напруженості та конфліктів.

Спочатку перевагу в цій війні мала УПЦ. За нею була більша кількість вірян, правлячі кола тривалий час схилялися до утримання в орбіті російського домінування, одним з елементів якого був церковний вплив (відповідно влада більше підтримувала саме УПЦ), серед широких мас віруючих також переважала орієнтація на старий імперський центр (що визначало небажання розривати відносини зі спільною з РФ Церквою). При цьому УПЦ КП не змогла отримати визнання жодної з інших канонічних православних Церков світу (що принципово важливо в православному середовищі), і це часто відлякувало від неї навіть тих віруючих, які були не задоволені проросійською позицією УПЦ. Тому частки УПЦ та УПЦ КП у загальному конфесійному просторі були достатньо стабільними, а зростання пастви цих Церков відбувалося головним чином за рахунок новонавернених віруючих.

Але поступово ситуація змінювалася - як серед широких мас населення, так і серед політичних еліт закріплювалися орієнтації на існування України як незалежної держави, орієнтація на РФ зменшувалася (до того ж зростало насторожене чи й вороже ставлення до останньої). А 2014 р. РФ розпочала пряму воєнну агресію щодо України, що закріпило аргументи на користь необхідності ліквідації УПЦ як залежної від Руської Православної Церкви (РПЦ) та залишення лише національної, патріотично налаштованої Церкви. Відповідно потенціал зрушень на конфесійній карті помітно зріс.

Утворення однієї Церкви в наших умовах можливе трьома шляхами:

1) добровільне об'єднання Церков на соборі, коли відбувається злиття на рівноправних засадах або поглинання однієї організації іншою;

2) поглинання однієї Церкви іншою шляхом переходів окремих релігійних громад;

3) перетіканням пастви однієї Церкви до іншої в індивідуальному порядкуУ двох останніх випадках певна Церква може зберегти своє існування, але втрата віруючих позбавляє її існування сенсу, соціальної значущості та руйнує її матеріальний базис..

Перший шлях є найбільш бажаним, найменш конфліктним, але й виглядає як малоймовірний. Обидві конкуруючі Церкви постійно закликають до цього, але лише на своїх умовах, неприйнятних для опонентів. УПЦ завжди вимагало виключно капітуляції УПЦ КП, тобто її розпуску, покаяння та повернення в лоно «канонічної Церкви». У 2019 р. відбувся собор, на якому УПЦ КП, об'єднавшись з Українською Автокефальною Православною Церквою, трансформувалася в нову ПЦУ, яка нарешті отримала церковну легітимацію спочатку від Вселенського Патріарха, а пізніше визнання ще від чотирьох православних Церков світу.

Але й після цього ставлення УПЦ до опонентів не змінилося, і не змінилися вимоги щодо можливого об'єднання. Зрозуміло, що такі вимоги були неприйнятними для УПЦ КП, і тим більше не прийнятні для ПЦУ. З іншого боку, вимоги ПЦУ до керівництва та священства УПЦ щодо розриву зв'язку з РПЦ вже є мало прийнятними для останньої. Також можуть відігравати роль побоювання ієрархії УПЦ втрати своїх позицій і статків (важко розраховувати, що ПЦУ прийме їх у свої лави як рівних), проблематичність пояснення віруючим єднання з ПЦУ (після того, як останню роками таврували як неканонічне зібрання), та невідповідність національної орієнтації майбутньої єдиної Церкви політичним і культурним схильностям значної частини кліру та вірян УПЦ. Тому навіть в умовах удару РФ по міфології «братства народів» після 2014 р., що вдарило й по авторитету УПЦ, яка цю міфологію підтримувала та просувала, УПЦ не пішла на входження в ПЦУ на соборі 2019 р. І навіть після російської навали в лютому 2022 р. вона не ставить питання про об'єднання з ПЦУ, а лише намагається створити враження дистанціювання від РПЦ та засудження позиції останньої (щирість такої політики залишається сумнівною). До того ж негативне ставлення до об'єднання має місце не лише в УПЦ, а й у ПЦУ. Як зазначав К. Говорун, «реального бажання до реального об'єднання (а не просто приєднання, як колись його вимагала від Київського патріархату й УПЦ МП, а тепер від УПЦ МП того самого вимагає ПЦУ) немає», і має місце побоювання «змін статусу-кво всередині ПЦУ через те, що прийде значна кількість ... людей з УПЦ» [Кирило Говорун, 2022].

Тож шлях добровільного об'єднання «згори» залишається під великим питанням, хоча в експертному середовищі надії на нього зберігаються. Наприклад, Ю. Чорноморець вважає, що після Собору УПЦ об'єднання двох церков є лише питанням часу, але водночас зауважує, що «коли відбудеться об'єднання, яким чином воно відбудеться, на сьогодні складно сказати» [Об'єднання, 2022].

Також складно сказати, наскільки ефективним може бути розмивання базису однієї з Церков через індивідуальні переходи. Адже насамперед такі процеси зазвичай є доволі повільними. Якщо поглянемо на дані опитувань населення, які з 2000 р. у моніторинговому режимі здійснював Центр Разумкова, то помітимо, що до 2014 р. (часу початку російської агресії) мало місце доволі повільне зростання частки прихильників УПЦ КП та зменшення частки прихильників УПЦ. Зокрема, в опитуванні 2000 р. про свою належність до УПЦ КП заявили близько 12% опитаних, в опитуванні 2010 р. - близько 15%, в опитуванні 2013 р. - близько 18%. Натомість частка прихильників УПЦ в опитуванні 2010 р. становила близько 24%, а в опитуванні 2013 р. - близько 20%. З 2014 р. відповідні тенденції збереглися, але зсуви не стали різкими. Зокрема, в опитуванні 2014 р. близько 22% заявили про свою належність до УПЦ КП, в опитуванні 2016 р. - 25%, в опитуванні 2017 р. - близько 27%, в опитуванні 2018 р. - близько 29%. Натомість частка прихильників УПЦ в опитуванні 2014 р. становила близько 17%, в опитуванні 2016 р. - 15%, в опитуванні 2017 р. - 12%, в опитуванні 2018 р. - близько 13% [Особливості, 2018: с. 16]. В опитуваннях, які проводилися після утворення ПЦУ, змін у частці прихильників УПЦ не спостерігалося (в опитуваннях 2020 та 2021 рр. вона становила близько 22%), натомість частка прихильників ПЦУ становила близько 32% в опитуванні 2020 р. та близько 40% - в опитуванні 2021 р. [Особливості, 2021: с. 41У матеріалах Центру Разумкова відсотки розраховано від усіх опитаних, враховуючи тих, які не ідентифікували себе як православних і яким відповідно запитання щодо конфесійної належності в межах цього віросповідання не ставилося. Відсоткові показники вірян ПЦУ та УПЦ, наведені нами, було перераховано від тих респондентів, які відповідали на поставлене запитання щодо конфесійної належності.]. Тобто можна припустити, що ситуація російської агресії впливала на умонастрої вірян, але не кардинально.

Суттєвим чинником для індивідуальних конфесійних міграцій міг стати нинішній російський наступ з метою повного підкорення України. Поки що маємо лише дані опитування, яке в липні 2022 р. провів Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) [Динаміка, 2022]. Серед опитаних лише 4% ідентифікували себе як таких, хто належить до УПЦ, натомість 54% опитаних приписали себе до ПЦУ. На цей час складно сказати, чи є такий потужний зсув реальним (зокрема, наслідком емоційної реакції на умови війни), чи є наслідком методики (телефонне опитування, відсутність окупованих територій, велика кількість тих, хто виїхав з України за кордон). У будь-якому випадку, зважаючи на домінування УПЦ за кількістю зареєстрованих релігійних громад, такий низький показник частки її вірян викликає певні сумніви, тому якісь обґрунтовані висновки можна буде робити лише після закінчення війни та здійснення опитувань у нормальних умовах. конфесійний динаміка релігійний самоідентифікація

Але в будь-якому випадку можна припустити, що з погляду «бенефіціарів» індивідуальної конфесійної «міграції» її недоліком є, по-перше, існування певної межі, за якою такі процеси зупиняться (якась частка прихильників за церквою-донором все ж залишиться) і, по-друге, проблема збереження в руках іншої Церкви храмів та іншого церковного майна, що створюватиме суттєві проблеми для церковного життя на місцях.

З огляду на це в ПЦУ та тих політичних силах і громадських об'єднаннях, які її підтримують, велику надію покладали на колективні переходи локальних громад. Наприклад, розглядаючи перспективи створення легітимної національної Церкви С. Здіорук та О. Саган вважали, що «до Помісної Церкви очікувано можуть приєднатися єпархії УПЦ у західному та центральному регіонах України, які становлять більшість у Церкві (близько 70% усіх парафій). У такому випадку УППЦ буде домінувати в Україні за кількістю парафій та нараховуватиме понад одинадцять тисяч громад» [Здіорук, Саган, 2014]. Уже напередодні легітимації ПЦУ Вселенським Патріархом С. Здіорук був переконаний, що після цієї події дуже швидко відбудеться перехід до даної Церкви трьох чвертей громад УПЦ, а «у перспективі всі 100% будуть тут, за винятком окремих одіозних фігур...» [До української, 2018]. Після створення ПЦУ її голова митрополит Епіфаній в одному з інтерв'ю, відповідаючи на запитання щодо чинників майбутніх переходів до його Церкви, стверджував, що таким чинником стане визнання від інших помісних православних церков, і що «ми вже маємо два визнання, якщо ще буде два-три, то ця хвиля посилиться» [Епіфаній, 2019].

Проте такі очікування виявилися суттєво перебільшеними. З початку російської агресії до часу утворення ПЦУ були лише лічені випадки переходів до УПЦ КП. Зокрема, 2014 р. було зафіксовано 23 переходи, 2015 р. - 22 переходи, потім 2016 р. цей показник зменшився до 5-ти, дещо збільшився до 10-ти 2017 р. і опустився практично до нуля за 11 місяців 2018 р. (рис. 1).

Тобто бачимо, що сама по собі прихильність УПЦ до РФ, навіть в умовах повномасштабної агресії з боку останньої, не стала чинником помітної міжцерковної міграції. Звісно, пояснення цього можна було шукати в проблематичності канонічної легітимності УПЦ КП (її і надалі ніхто з православних Церков не визнавав). Проте сподівання на таку легітимацію так само виявилися маловиправданими. Одразу після створення ПЦУ, протягом 2019 р., відбувся помітний сплеск переходів (512 таких фактів). Проте вже наступного 2020 р. відбувся такий самий масштабний обвал, коли було зафіксовано лише 5 переходів, а 2021 р. мали місце 10 переходів (рис. 2). Тобто бачимо, що із загальної зареєстрованої за УПЦ кількості громад (12 122 діючих) навіть на піку до ПЦУ перейшло лише дещо більше 4%, і сподівання на перехід більшості громад виявилися марними. А різке падіння скоріше свідчить, що практично всі, хто мав велике бажання перейти, зробили це одразу після утворення ПЦУ і потенціал для майбутніх зрушень був невеликий.

Нова потужна активізація переходів відбулася 2022 р. (рис. 2), коли кількість переходів перевищила рівень 2019 р. Це явно є наслідком нових умов російсько-української війни (вторгнення, заяв про ліквідацію України як держави, звірств російських вояків).

Рисунок 1. Переходи громад з УПЦ до УПЦ КП з початку російської агресії проти України до створення ПЦУ (кількість громад, Джерело: [Перехід, 2022])

Джерела

1. Динаміка релігійної самоідентифікації населення України: результати телефонного опитування, проведеного 6-20 липня 2022 р. (2022).

2. До української церкви приєднаються 100% вірян УПЦ МП за виключенням одіозних фігур - Здіорук. (2018).

3. Епіфаній: брати з РПЦ будуть змушені визнати нашу автокефалію. (2019).

4. Здіорук, С., Саган, О. (2014). Українська Помісна православна Церква: проблеми і прогнози конституювання. Частина ІІ.

5. Кирило Говорун: «Єдиний шлях для УПЦ МП - приєднатися до ПЦУ. Питання лише в тому, яким чином - "вроздріб" чи "гуртом"». (2022).

6. Об'єднання УПЦ МП та ПЦУ - лише питання часу: релігієзнавець Юрій Чорноморець. (2022).

7. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення українських громадян: тенденції 2010-2018 рр. (інформаційні матеріали). (2018). Київ: Центр Разумкова.

8. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення українських громадян: тенденції 2000-2021 рр. (інформаційні матеріали). (2021). Київ: Центр Разумкова.

9. Перехід церковних громад до ПЦУ. (2022).

10. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін. 30 років незалежності. (2021). Випуск 8 (22). Київ: Інститут соціології НАН України.

Размещено на Allbest.Ru