Ментальність у національній культурі України: соціально-філософський аспект

Размещено на http://www.allbest.ru

Ментальність у національній культурі України:соціально-філософський аспект

Ірина Соловйова

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Одеського національного морського університету

Анотація

Визначено, що ментальність як феномен самосвідомості людини, формується на підсвідомому рівні та впливає на характер свідомості як окремої людини так і соціуму в цілому. Проаналізована національна ментальність як бінарний феномен, у якому суперечливо взаємодіють діаметрально протилежні елементи, такі як: індивідуалізм, активність, раціональність і пасивність, конформізм, фаталізм, що виражаються як екстравертність та інтровертність, створюючи складну картину сучасної дійсності.

Уточнено особливість структурного утворення свідомості, що є елементом єдиної системи суспільної свідомості і яка, по-перше, підпорядковується певним загальним для всіх елементів суспільної свідомості закономірностям формування і функціонування та деяким загальним закономірностям внутрішньої структури і, по-друге, має свою специфіку, яка дозволяє розглядати її як відносно самостійне утворення, що займає в суспільній структурі своє особливе місце та виконує тільки їй притаманні функції. Визначена українська ментальність, що базується на відчутті справедливості і рівності та визначає певний тип мислення та відносин. національна ментальність свідомість

Ключові слова: ментальність, культурно-історичний простір, ментальні установки, український індивідуалізм, кордоцентризм.

Soloviova Iryna

Candidate of Philosophical Sciences, Associate Professor of the Department of Philosophy of the Odessa National Maritime University,

Odesa, Ukraine,

MENTALITY IN NATIONAL CULTURE OF UKRAINE: SOCIAL AND PHILOSOPHICAL ASPECT

Abstract

It was determined that mentality, as a phenomenon of human selfawareness, is formed at the subconscious level and affects the character of

consciousness of both an individual person and society as a whole. The national mentality is analyzed as a binary phenomenon in which diametrically opposite elements such as: individualism, activity, rationality and passivity, conformism, fatalism, which are expressed as extroversion and introversion, interact contradictoryly, creating a complex picture of modern reality. The peculiarity of the structural formation of consciousness, which is an element of a single system of social consciousness and which, firstly, is subject to certain laws of formation and functioning common to all elements of social consciousness and to some general laws of the internal structure and, secondly, has its own specificity, which allows consider it as a relatively independent entity that occupies a special place in the social structure and performs only its own functions. Defined mentality based on a sense of justice and equality and defines a certain type of thinking and relationships.

Keywords: mentality, cultural and historical space, mental attitudes, Ukrainian individualism, cordocentrism.

Постановка проблеми. Суперечливий характер української ментальності, латентно існуючий у глибинах масового несвідомого, загострюється в періоди соціальних і політичних потрясінь, у періоди складних і хворобливих трансформацій, які відбуваються на наших очах. Масовий характер здобувають такі феномени як політичний і правовий екстремізм із одного боку, з іншого - нігілізм. Ці явища є деформацією свідомості, тому їх варто розглянути як складові змісту сучасного менталітету. Специфікою ментальності українського соціуму на сучасному етапі його розвитку виступають екстравертність та інтровертність, які суперечливо взаємодіють один з одним, створюючи складну картину дійсності. Бінарний характер національної ментальності гальмує розвиток громадянського суспільства та держави в нашій країні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Незважаючи на те, що проблема свідомості займала розуми багатьох філософів, таких як: Ф. Ніцше, М. Хайдеггер, Ф. Якобі, П. Ж. Прудон, А. Камю, К. Ясперс, З. Фройд, К.Юнг і ін., питання свідомості та проявів ментальності досліджувалися і висвітлювалися також і багатьма сучасними вітчизняними філософами А. Кавалеров, Є. Борінштейн, М. Дмітрієва, М. Цибра, В. Гудзь, Л. Шк^, О.Штоквиш і ін. У наш час розгляданням питань свідомості та самосвідомості особистості, національної культури, ментальності займаються філософи, соціологи, політологи, соціальні психологи, педагоги.

Мета статті - виявити місце ментальності в національній культурі, розглянути українську ментальність як культурно-історичний феномен; визначити специфіку ментальності українського соціуму у діахронії та синхронії.

Виклад основного матеріалу. Останнім часом у вітчизняній гуманітаристиці оформився цілий напрямок, що досліджує особливості української ментальності, що пов'язано, у першу чергу, з ростом національної самосвідомості і потребою в самоусвідомленні свого місця і ролі у світовому культурному, політичному і економічному просторі.

«Ментальні установки людей, - відзначає В. І. Воловик, - історична психологія народів, націй, класів і інших соціальних груп впливають на їхню поведінку, дії як суб'єктів історичного процесу і, в остаточному підсумку, на історичні події, а також і історичний процес у цілому. Тому вивчення їх є нагальною потребою» [2]. Це в свій час дуже добре усвідомлювали такі українські мислителі, як: М. Костомаpов, В. Липинський, Д. Чижевський, Д. Антонович, Я. Яpема, В. Щ^баковський, Ю. Липа, В. Янов і багато інших.

Як відзначають сучасні дослідники етнічної ментальності, київські філософи Л. Е. Шкляp і О. А. Штоквиш, «у початковій стадії розвитку... (який у класичному ваpіанті відповідає прадавній історії) починається виділення культуpно-істоpичного племені (що складає окремий культурний тип) з родинних йому племен. Протягом досить тривалого в порівнянні з іншими стадіями розвитку культурного періоду накопичується запас сил для майбутнього розвитку, накопичується запас сил для майбутньої свідомої діяльності, а також закладаються ті особливості розумового складу, почуттів, які визначають оригінальність племені, або, як би ми тепер сказали, формується особливий менталітет народу, яким визначається його індивідуальність» [11].

Український етнос формувався під впливом цілого ряду факторів або детермінант, до них дослідники відносять: географічне середовище;

відповідний їй вид господарської діяльності, ритм, темп, спосіб життя; психоенеpгетичні особливості етносу, пасіонарність; соціальну історію; специфіку інтеpсуб,ективних комунікацій, у тому числі мова; особливості духовного життя, включаючи релігію; оптимальний тип саморегуляції спільності та інше. Усі перераховані детермінанти однаковою мірою вплинули і на становлення ментальності українського етносу.

При аналізі української ментальності, можемо виділити два основні аспекти - діахронічний і синхронічний. Історичне дослідження діахронічне за визначенням: воно має на меті показ історії, тобто змін у часі. Але суспільство являє собою зв'язне ціле і тому потребує розгляду в якості структурної єдності, що ставить перед дослідником проблеми синхронного аналізу системи. Комбінація цих двох різних аспектів сполучена із чималими методологічними труднощами. Однак хотілося б підкреслити, що синхронне дослідження соціально-культурної системи не суперечить історичному підходу, а, скоріше, його доповнює. Синхронний аналіз не припускає статичності суспільства: цей аналіз являє собою особливий спосіб описів. Відмінність одного типу менталітету від іншого в такому ракурсі розгляду - не послідовна зміна даних типів, а хронологічне й загальнокультурне їхнє співіснування в тілі співіснуючих культурних форм.

Отже, постає питання про співвідношення і соціокультурної обумовленості хронологічно одночасних, але різних за своїм змістом культурно-історичних типів ментальності на рівні значних регіональних, культурних спільностей, якими є Захід і Схід, Європа і Україна.

На відміну від культури східних слов'ян, західноєвропейська культура, що виникла на основі античної і сформувалася під впливом різнорідних духовних факторів, мала як соціально-економічні, так і духовні передумови для поступового перетворення в «культуру діяльності». На концепціях людської активності явно або неявно ґрунтувалися і найважливіші духовні феномени, що впливали на розвиток західноєвропейської культури - від грецької міфології до римського права, від алхімії до німецької класичної філософії, від єретичних поглядів до природно наукового і філософського матеріалізму: це стосується до всіх європейських форм суспільної свідомості і типів ментальності.

Ідея створення світу (догмат творіння), його нетотожності з Богом- творцем в очах європейця поступово позбавляла цей світ ореолу божественної досконалості і священної недоторканості, що дозволило в ході історичного розвитку сформувати діяльний, «технологічний», підхід до світу не як до «храму», а як до «майстерні», підхід, який, виявився більш сприятливий для природничо-наукового раціоналізму і, додамо, визначив в остаточному підсумку більш динамічний характер європейської культури як у її техніко- технологічних, так і в соціально-політичних і духовних аспектах.

Духовний вигляд європейців, відзначений індивідуалізмом, раціоналізмом і активністю [10], остаточно склався в основних своїх рисах в епоху переходу від традиційності до модерну, здійсненого під гаслом правових ідей волі і рівності.

У той же час українська нація розвивалася на основі певного етносу, історія формування якого містить дуже багато особливостей і ключових моментів. Із цього приводу український дослідник правової ментальності Ю. Дмитрієнко пише наступне: «За українцями ми бачимо русичів, русів княжої доби, давньослов'янські об'єднання раннього середньовіччя та часів Великого переселення народів, ще глибше у давнину -- праслов'ян, попри їхній безпосередній зв'язок з іраномовними народами причорноморських степів, скіфів, сарматів та ін. Інакше кажучи, особливість процесу формування українського народу як титульного полягала в тому, що він характеризувався прямою естафетою передачі культурно-правових цінностей, традицій, типових форм (типів) української правової свідомості в єдиному європейському правозаконодавчому геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в нормативне етнотворення українців, перш за все, світоглядний нормативно-правовий тисячолітній досвід інших народів.

Невипадково українська мова як один з найвищих циклів соціальної активності української свідомості характеризується серед більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовно-правової єдності. А український ідейно-світоглядний орнамент успадковує орнаменти трипільської правової культури, не кажучи вже про її аграрні правові традиції. Не дивує в цьому контексті й те, що українська хата (один з найголовніших типових артефактів української свідомості та культури) за всіма ознаками (аж до побіленої глини) усталено сягає, а значить, й українська свідомість та культура скіфсько-сарматських часів» [4].

Складний і неоднозначний процес формування українського етносу сприяв розвитку в українському народі двох домінуючих і взаємодоповнюючих психологічних типів - землепашця-хлібороба, що веде осілий спосіб життя і воїна-мисливця, що кочував по просторах українського степу, як точно відзначає український філософ Ю. Русов «тип динамічного козака і пасивного гречкосія». Розвиваючи далі свою концепцію особливостей національного характеру, філософ пише: «Плуг і меч є споконвічними символами нашого народу: хлібороба і войовника. Земля і залізо є відвічним символом нашої державності. І ці два типи душевної вдачі, два типи духовності - “дух плуга” і “дух меча” - ми бачимо протягом цілої нашої історії. І як в плузі головним є залізо лемеша, а в мечі є криця леза, так і в нації головними елементами є продуцент і войовник. А те, що є між ними, всі окраси гарти і держальця меча, всі додатки до плуга, є елементами другорядними. Нині вже кожен знає, що лише в тіні меча-войовника може спокійно орати землю плуг продуцента-хлібороба» [8].

Обидва психологічних типи українського національного характеру дуже яскраво виявлені в ментальності, де вони виражені як екстравертність і інтровертність, з одного боку активна, діяльна позиція, що тяжіє до європейського типу ментальності, з іншого боку - пасивна, конформістська, що межує із байдужим відношенням до будь-яких зовнішніх подразників.

Наступною домінантою формування української національної ментальності є природне середовище. На відміну від сусідів-кочівників, у тому числі стародавніх угорців і болгар, український етнос кристалізувався й до цих mp існує у власному етноаpеалі і навколо нього. Така сталість географічного оточення привела до майже ідеальної адаптації українця до ландшафту, що не могло не знайти відображення в ментальних установках.

Дніпр і Десна, Карпати і Степ, Хортиця і Великий Луг - для українців це не просто топоніми, що позначають ^^одні об'єкти, але щось більше: естетично с^иймаєме середовище ^оживаня, їх оточення, їх світ, їхній Будинок (з великої букви), а часто - поетичні образи і елементи міфології. Сприйняття статичних форм лісостепового українського рельєфу, далеких обріїв, наповнених м'якими, пласкими хвилями родючих земель породжує мрійність, чуттєвість, пасивність, безтурботність і одночасно - схильність до волі і анархії. І тут ми спостерігаємо ту саму подвійність впливу, тільки вже природного середовища, на формування української ментальності, що дала підставу деяким дослідникам робити однозначні висновки з приводу сутності національної ментальності.

Так, такі дослідники української ментальності, як М. Костомаров у статті «Дві руські народності» і П. Чубинський у роботі «Коротка характеристика українців» вказують на меланхолічний, лірично-містичний, емоційно-чуттєвий, споглядальний і фатальний тип характеру. У той же час є дослідники, які говорять про те, що «Український народ як спадкоємець однієї з найдавніших у світі Трипільської цивілізації формувався на великій території помірного клімату, де коли холодні вітри, сніги, морози, а коли навпаки - сухі, жаркі вітри, спека, а також войовничі сусіди, постійні війни та військові конфлікти аж ніяк не сприяли спогляданню і долепокірності, що властиве деяким ізольованим народам теплих регіонів планети. Лише впертість, сила, стійкість, мужність забезпечили наше національне творення та виживання. Це обов'язково слід враховувати при аналізі української ментальності» [5].

Любов до природи, до флори і фауни рідних місць, клімат і інші екологічні фактори визначили спосіб життя і спосіб господарської діяльності наших предків. Відношення до землі українського селянина межувало з її обожнюванням. Цю ментальну рису наші дослідники, проф. Шерех, проф. І. Бичко називають іноді антеїзмом (від імені грецького міфологічного героя Антея - сина богині Землі, який був нерозривно пов'язаний з матір'ю-землею, постійно черпаючи в ній життєві сили). Однак, землеробський образ життя в сукупності із близькістю до природи взагалі породжував не тільки ліричність або провінціальну сентиментальність, але й почуття власної гідності, впевненість у своїх силах, у якійсь мірі - індивідуалізм. У почутті власної гідності, значимості корениться гостре, навіть хворобливе почуття справедливості, ненависті до обмеження, що штовхають українця до перманентного пошуку правди.

Аналізуючи характер українського індивідуалізму, дослідник форм українських асоціацій проф. Ф. Щербина підкреслює: «Український

індивідуалізм супротивиться стадності, однак особиста самостійність українця, його прив'язання до якоїсь власної ділянки праці дуже легко вливається у найвиразніші форми і інтереси. Споконвіку артілі відігравали в економічнім житті українця (в хліборобстві, торгівлі, ловецтві) дуже важливу роль. Артільні засади лягли в основу навіть побутових явищ». «Врешті, - говорить Щербина,- ніде на землях під Росією нам не доводилося зустрічати такого ясного і розумного розбору прав і інтересів сільської громади, як в українців. Витривалість і завзяття українських громад при обороні своїх інтересів стали прислів'ям» [3].

У той же час дослідники нормативних відносин у російській селянській громаді відзначали, що діяльність общинного колективу була як би запрограмованою віковою традицією, що був неписаним законом, регулятором поведінки, що формувало установку на зумовленість подійної послідовності. М. О. Бердяєв постійно підкреслював прагнення співвітчизника «розчинитися в колективному»: «...російську людину занадто легко "заїдає середовище", він звик покладати не на себе, не на свою активність, не на внутрішню дисципліну особистості, а на органічний колектив, на щось зовнішнє, що повинне його піднімати й рятувати» [9].

У російській громаді можна спостерігати повне придушення волі індивіда деспотизмом маси. Усереднення селян (допомога незаможним і боротьба із заможними), скасування індивідуальних відмінностей, нівелювання особистості характерно землеробському колективу росіян протягом усієї його історії. Найбільш жорсткі форми пригнічення, звичайно, визначаються міркуваннями про користь і потребу всього народу. Загальне добро - ось формула, в якій коротко виражаються завдання і цілі держави. Соборність, з'єднана з общинною психологією рівності в убогості, сформувала тип російської людини, здатної на самопожертву заради піднесеної мети. В ім'я рівності в селянській громаді постійно знищувалася людська воля, що суперечить дійсній природі homo sapiens.

Індивідуальна воля повинна бути підкріплена матеріально, тобто наявністю приватної власності на засоби виробництва. І тут ми теж спостерігаємо відносини, що склалися і які виробили протягом століть аграрний лад, у якому замість поняття селянської власності панувало поняття селянського наділу. Сільські трудівники виявилися не перейнятими ні ідеєю власності, ні її відчуттями. У народних масах не розвинулося поняття власності як першооснови буття. Інститут власності не дістав права громадянства в масовій свідомості, не став ще міцним, регулюючим початком життя. І за це все російське селянство поплатилося безліччю людських жертв і великим руйнуванням країни. Правда, одного разу був в історії країни період розвитку (1861-1917), в якому почалися складатися ідеї і інститут селянської власності. Однак, одержуючи волю, трудівники села не знаходили її матеріального підкріплення, внаслідок чого індивідуальна селянська власність у Росії так і не з'явилася. Така основа не породжувала актуальні проблеми правових відносин. Право, як свідчить досвід більшості країн, плідно розвивалося в умовах життя індивідів, що самовизначаються.

Трохи по-іншому формувалися відносини власності південних слов'ян, тобто в Україні. Тут кріпосне право остаточне оформилося трохи пізніше, ніж у Росії, до того ж в Україні довгий час існували величезні незаселені території, куди могли мігрувати активні й сміливі хлібороби, приваблювані перспективою вільної праці на вільній землі. Досить великі землі

Лівобережної України населення займало вільною заїмкою, утворюючи поселення, хутора, обробляючи стільки землі, скільки могло подужати, і створюючи зовсім нові економічні відносини й норми. Селяни володіли землею фактично, але не юридично. Більш освічена і кмітлива козацька старшина привласнювала собі землі за тим же принципом, тільки заїмки свої робила в набагато більших розмірах і оформляла юридично свою власність на ці землі. Через брак національного законодавства, і внаслідок відсутності кодифікації, що нормує нові суспільні й економічні відносини, козацька старшина в своїй юридичній практиці - у судах міських і козацьких, і в адміністративній практиці звертається до старих збірників законів - Литовського статуту, німецького магдебурзького міського права, і з них починають уже в XVII столітті складатися нові відносини власності, розвиватися поняття про власницькі права стану, що народжується.

Це, на думку дослідників української ментальності, з'явилося причиною розвитку властивого українському національному характеру індивідуалізму, пов'язаного з ідеєю рівності, поваги до окремого індивіда і його волі, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархової влади: на світоглядно- ментальному рівні ця риса знаходить вияв у домінуванні екзистенціальних мотивів в українській філософській думці, плюралістичному (поліфонічному) її характері, діалогічному стилі філософствування.

Однак, слід відзначити, що процес становлення і розвитку індивідуалізму проходив у дуже складних історичних умовах. Козацька вольниця завжди була предметом роздратування спочатку польських королів, а потім і російських царів, що ніяк не сприяло її розвитку, скоріше навпаки, знищенню і розгрому. На руїнах широкого й бурхливого життя козацтва, на руїнах автономії, самоврядування й самостійності все більше в середовищі козацької старшини розвивалася турбота про збагачення і забезпечення своєї сім'ї, про збирання можливо великого земельного майна, коштів і доходів. Ця нова українська аристократія з такою ж запопадливістю і поспішністю йшла назустріч обрусітельним планам російського уряду, з яким вона в свій час ополячувалася і окатоличувалася: «Дивилася на великоросів, як на варварів, на напівдиких некультурних людей, але приймала великоросійську мову й звичаї» [1].

Проте, незважаючи на трагічну і славну історію українського народу, його дух не був зломлений і знищений, про що свідчать історичні документи: «Ця невелика частка людей інакше не озивається, як тільки, що вони із усього світу відмінні люди і що немає їх сильніше, немає їх хоробріше, немає їх розумніше і ніде немає нічого гарного, нічого корисного, нічого прямо вільного, що б ним пишатися могло, і усе, що в них є, - то найкраще», - скаржився на український дух правитель України часів Катерини II Рум'янцев у своїх листах до імператриці».

Природно, що всі перераховані вище процеси відбивалися в своєрідності правової ментальності. Бурхлива політична історія українського народу не могла не залишити глибокий слід у його національній ментальності. З одного боку, довге перебування українських земель під владою польських, угорських і австрійських феодалів сприяло розвитку європейських рис у національному характері, а відповідно і в національній правовій ментальності. З іншого боку, більш ніж 350-літнє перебування України в складі Російської імперії, а потім і в складі СРСР не могли не сприяти розвитку діаметрально протилежних рис у національній ментальності і свідомості нації, де поряд з індивідуалізмом, діяльністним, раціональним світоставленням і людиноцентристською античною традицією праворозуміння стали формуватися колективізм, почуття власної неповноцінності, песимізм, пасивне відношення до соціально-правової

дійсності, інфантилізм і фаталізм.

«Разом з тим, - пише Р. О. Додонов, - обидві ці протилежності як би інтегрувалися в традиційно поважному ставленні до жінки. Соціальні психологи стверджують, що головні риси характеру особистості закладаються в ранньому дитинстві, а тому для розуміння ментальних стереотипів і установок важливо проаналізувати не тільки зовнішні детермінанти, але й те, як вони переломлювалися у внутрішньо сімейних і матримоніальних, тобто "пов'язаних зі шлюбом", відносинах».

Тип української сім'ї суттєво відрізняється від своїх західноєвропейських, російських або східних аналогів. Ці відмінності стосуються, у першу чергу, становища жінки. «Так звана "лицарська любов" у середньовічній Європі допускала зраду шлюбу в ім'я "прекрасної дами". Російський "Домострой" також фіксує нерівноправність і залежне положення дружини від чоловіка. А щодо мусульманського Сходу з його гаремами і ієрархією дружин - не може бути й мови. Українська жінка більш вільна, активна, заповзятлива і енергійна. Забігаючи вперед, помітимо, що етнічні відмінності дотепер збереглися в матримоніальних відносинах. Так, результати проведеного соціологічного дослідження показали, що главою сім'ї вважають матір 62,4 % українських підлітків, 39,2 % росіян і 32,3 % представників інших національностей» [4].

Деякі автори вбачають у цьому відгомони матріархату трипільських часів, однак дана ситуація ще підсилювалася історичними особливостями українського життя. Із часів Запорізької Січі, куди, як відомо, жінок не допускали, вони були змушені практично самостійно господарювати на хуторі, няньчити дітей, ростити худобу, вирішувати тисячі нестандартних питань в господарстві. Козак-Чоловік вертався з походу «на все готове» для того, щоб незабаром знову покинути хату.

Домінування материнського початку у вихованні дітей завжди сприяло формуванню такої риси українського національного характеру як кордоцентризм - примат серця над розумом. Кордоцентризм став як би "візитною карткою" української філософії, мистецтва, моpалі. ^имат почуття властивий і українській релігійності, тому, на думку І. М^чука, «...українець у своєму релігійному житті ніколи не звертає уваги на поверхневі ознаки, а намагається поглибитися, відчути суть і силу віри" [7].

За словами А. Кульчицького, кордоцентризм став своєрідною соціопсихичною константою, що типологічно втілився в «селянській» психології. Однак їй властиві риси не тільки «селянськості» взагалі, але й «клімат інтимності», звуженість ментальної й поведінкової активності сферою «малих колективів» (малої сім'ї, на відміну від великої «патріархальної» сім'ї в Росії, кола приятелів та інше). Саме тут проявляється кордоцентрична спрямованість до «внутрішнього життя», яка розкривається як «здатність до товариства, психологічного розуміння чужого душевного життя,... здатність до інтроспекції і спостережливої настроєності».

Розподіл ролей у шлюбі не могло не залишити сліду в ментальності етносу. «В українській сім'ї, як правило, мати постійно опікується про дітей, опікує їх, а добувач-чоловік виступає як караючий, дисциплінуючий вектор виховання. Дитина змушена, підкорюючись силі, слухатися, але внутрішньо бунтує, прагне вирватися з-під батьківської влади, - пише В. В. Гудзь, переносячи на український ґрунт фрейдівський комплекс батьковбивства. - У дорослому віці людина повторює цю установку. Тому влада для середнього українця - насильство, якому можна скоритися тільки через страх, а не добровільно. Коли вона слабшає, нерідко наступає анархія, оскільки після смерті "батька" (влади) "сини" "матері" (України) намагаються не допустити один одного на місце, що звільнилося».

Інший дослідник української ментальності Ю. М. Дмитриєнко, так само звертає увагу на дану особливість: «Цілком зрозуміло, що у несвідомій українській психіці домінує материнсько-жіночий елемент над батьківсько- чоловічим. Це вплинуло на формування однієї з основних властивостей українського менталітету - української екзекутивності. Передусім «екзекутивність» асоціюється з репродуктивно відтворювальним, імітативним, а не творчим началом» [4].

Значення матері у вихованні дітей, забезпеченні наступності звичаїв і норм (для порівняння згадаємо силу наступності в єврейського етносу та їх традиції вести родовід по жіночій лінії), її первинна роль у сім'ї при пасивній поблажливості з боку батька привели до того, що сімейні цінності, родинні узи займають важливу роль в українській ментальності. Саме в сім'ю, «до малого гурту», у свою «хату скраю» йде українець від загальнодержавних проблем і великомасштабних агресивних амбіцій влади. Звідси і уявлення про ідеального для України вождя: «не енергійний, войовничий і аскетичний політичний лідер, а керівник-колегіал, такий собі «гетьман з материнськими

рисами» [1].

Другою особливістю української сім'ї, що також вплинула на формування етнічної ментальності, виступив своєрідний принцип розподілу спадщини. Якщо в Західній Європі все майно феодала успадковував старший син, а молодший ставав мандрівним лицарем або васалом якого-небудь сеньйора, у російських сім'ях первісток також одержував усю землю й господарство, то в українців усе нажите розподілялося порівно між спадкоємцями, незалежно ні від віку, ні від статі.

Такий тип спадкування часто приводив до сварок і образ, оскільки отримана частка часто була занадто малою. Але сам принцип рівності розподілу майна в сім'ї часто несвідомо екстраполювався на загально- соціальний рівень, обумовлюючи характерні для української ментальності уявлення про природну рівність усіх членів суспільства.

Нарешті, а може бути і в першу чергу, слід зазначити релігійну складову української ментальності. В основі світогляду і світорозуміння східних слов'ян лежить ідея православ'я. Загальновідома характеристика православ'я як ідеї віддаленої від дійсності, як пронизаної візантизмом. Візантійський дух, візантійські початки і вплив, як складна тканина нервової системи проникають наскрізь увесь суспільний організм. Візантизм у державі виражається в самодержавстві, в релігії він означає християнство з певними рисами, тобто православ'я, у моральному світі візантизм не має того високого і в багатьох відношеннях у край перебільшеного поняття про земну особистість людську, яке внесено в історію германським феодалізмом. Візантійський моральний ідеал схильний до розчарування у всьому земному (у щасті, у стійкості нашої власної чистоти й у здатності до повної моральної досконалості тут, на землі).

Тим же прагненням до вічного, до абсолютного пронизана і етика православ'я, в ній завжди говориться про долю і майбутнє людства, тому що окремий індивід може знайти моральне заспокоєння й порятунок тільки разом із людством, в універсальному духовному організмі колективного життя людей.

Про вплив візантизму на українську ментальність говорить один з найбільших дослідників українського характеру, української культури, української духовності Ю. Липа: "... трудно не підкреслити й значення візантійського релігійного елементу, його канонічного праводавства. Адже ж епархії Кубані й Таврії були від початку безпосередньо підпорядковані царгородському патріярхові. Не раз і на чолі Києва стояв малоазійський грек. Найцікавіші часи експансії релігійної думки Царгороду були в XV-XVII ст. Греки, фанатичні ненависники заходу після зруйнуванні Царгорода хрестоносцями, прагнули коли не відновлення потужної грецької християнської імперії, з розмахом на взірець імперії Олександра

Македонського, то принаймні якоїсь митрополії грецької віри. Фантом "Росії" створений греками. Це не національна назва, це фантом парохії-світу, з озброєними арміями, з грецькою релігією і з грецьким завданням: помстити на Римові руїну Царгороду і якимось способом відродити велич Греччини'' [6].

Однак, православ'я українців значно відрізнялося від православ'я росіян і причина цієї відмінності лежить у природній толерантності українського народу, у близькості до західноєвропейської культури, в постійних зв'язках з Римом. Загальновідомими історичними фактами є коронація в 1075 році київського князя Ярополка Ізяславовича із дружиною Іриною римським папою Григорієм VII і коронація Галицького князя Данила теж римським папою. "І Рим, і Візантія є в традиції українських генеральних ідей. Але це не означає, що за прихильністю до Візантії укривались прихильність до Москви, а за прихильністю до Риму - до Варшави" [1]. Духовні вожді українського народу завжди ратували за незалежну українську церкву: "...церква повинна відповідати характерові раси, бути українською для українських душ і тільки українською для їх єднання з Богом".

Слід також підкреслити, що труднощі штучної реорганізації язичества перешкоджали посиленню християнської позиції. Глобальна ідея язичеської свідомості - уявлення про споріднення діяльної істоти й природи. Людина - частина природи і підкоряється її непорушним законам. Якщо дати їй можливість «природного» розвитку, бути «ближче до природи», не заважати їй бути тим, чим вона є від самого споконвічного розвитку, то вона виросте «правильною» істотою, цілком гармонійною і відповідною до навколишнього миру. У язичеському розумінні людина ще не відділена від природи, не усвідомлена як окрема від природи цінність.

Ідею про неминущу цінність homo sapiens у масову свідомість вносить християнство. Воно прагне звільнити своїх прихильників від природних визначень. Індивід повинен піти у внутрішній духовний світ від мерзенностей навколишньої дійсності. Тільки в такому випадку в ньому відбувається величезна боротьба із природними стихіями, долається підвладність нижчій природі і виковується істинно людський образ, вільна людська особистість.

Як уже зазначалось, поширення християнства на територію східних слов'ян ішло зі Сходу, а не з Заходу, що стало однією із причин відмінності між православною і католицькою версією навчання Христа. Наступним неабияким моментом у цьому процесі було достатньо глибоко вкорінене у свідомості слов'ян язичеське світосприймання і світовідчування, що надавало додаткові, дуже своєрідні риси православної обрядовості, церковному обладнанню і основним догматам віри. У той же час близькість західних меж і постійні контакти з європейськими державами, особливо в період розквіту Київської Русі, суттєво доповнювали елементи раціоналізму в менталітет наших предків, який в цей час формувався.

Як бачимо, християнство дійсно мало величезний вплив на формування національного менталітету, однак цей вплив тільки підсилив рельєфність домінуючих характерологічних типів - «динамічного козака і пасивного гречкосія», посилювались діаметрально протилежні тенденції. З одного боку, індивідуалізм, активність і раціональність, які в сприятливих умовах проявляються в прагненні до справедливості, до відстоювання своєї честі і достоїнства, у тому числі і в судовому порядку, а в несприятливих соціальних умовах - у правовому ідеалізмі, а також у правовому й політичному екстремізмі.

З іншого боку - пасивність, конформізм, інфантилізм і фаталізм, які в сприятливих соціальних умовах проявляються як вірність історичним і національним традиціям і звичаям, патріотизм, толерантність, прагнення до незалежності, рівності і братерства, а в несприятливих соціальних умовах виражається як байдужість до зовнішніх політичних і правових подразників, відхід в особисте життя, скептицизм, недовіру до влади, правовий нігілізм.

Суперечливий характер української ментальності, латентно існуючий у глибинах масового несвідомого, загострюється в періоди соціальних і політичних потрясінь, у періоди складних і хворобливих трансформацій, які відбуваються на наших очах.

Отже, специфікою ментальності українського соціуму на сучасному етапі його розвитку виступають екстравертність та інтровертність, які суперечливо взаємодіють один з одним, створюючи складну картину сучасної дійсності.

Висновки

Досліджуючи українську ментальність, можна досить точно визначити фундамент ментальності, закладений в звичаях, обрядах, традиціях і табу, вони сприяють формуванню певних культурних архетипів, установок і стереотипів і визначають її особливість і зміст.

Специфікою ментальності українського соціуму виступає її бінарний характер, який виражається як екстравертність та інтровертність. Екстравертність виявляється з одного боку, як індивідуалізм, активність і раціональність, які в сприятливих умовах виявляються в прагненні до справедливості, до відстоювання своєї честі і гідності, в тому числі і в судовому порядку, а в несприятливих соціальних умовах - в правовому ідеалізмі, а також в правовому і політичному екстремізмі. Інтровертність виявляється з одного боку, як пасивність, конформізм, інфантилізм і фаталізм, які в сприятливих соціальних умовах проявляються як вірність історичним і національним традиціям і звичаям, патріотизм, толерантність, прагнення до незалежності, рівності і братерства, а в несприятливих соціальних умовах виражаються як байдужість до зовнішніх політичних і правових подразників, відхід в особисте життя, скептицизм, нігілізм.

Література

Бебик В. М. Психологія українства: ментальність і державотворення. Вечірній Київ.1994, 11-18 жовтня. № 3.

Воловік В. І. Філософія історії. Запоріжжя: 1995.с.152

Дмітрієва М. С. Механізм інновацій в науці ХХІ в. // Наукове пізнання: методологія та технологія. Спецвипуск. 2010 № 1. с. 23 -- 27.

Дмитрієнко Ю. М. Становлення і розвиток української правової свідомості: менталітет та ідеологічні права її суб'єктів в аспекті української правової ментальності. // Філософія права. 2011. №2. с. 244--252.

Дмитрієнко Ю. М. До нормативної оригінальності, архетипів, правової ментальності історичної української правової свідомості та культури [Электронный ресурс]. Режим доступу:http//um.rail.kharkov.com.

Кун Н. Легенди та міфи стародавньої Греції. Сімферополь: Реноме, 1999. с.480.

Петрова Л. В. Правовая форма суспільної свідомості: соціально-філософський аспект. Харків: наукова книга, 1987 с.328.

Русов Ю. Душа народу і дух нації // Енциклопедія українознавства. У 10-ти томах. / Гл. ред. В. Кубійович. Париж; Нью-Йорк: «Молоде життя», 1989. Т.7. 2650 с.

Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. К., 2002. - с. 18-20.

Халапсис А. В. Культурна стратегія України в цивілізаційному контексті // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. 2008. № 3.с. 72 --74.

Цибра М. Ф. Метанойя: філософсько-етичний аспект. Одеса: Астропринт, 2006.240 с.

References

Bebik V. M. (1994). Psihologiya ukrayinstva: mentalnist i derzhavotvorennya [Psychology of Ukrainianness: mentality and state formation] VechirnijKiyiv, 11-18zhovtnya. -- № 3 [in Ukrainian].

Volovik V. I. (1995) Filosofiya istoriyi [philosophy of history] Zaporizhzhya: s. 152 [in Ukrainian].

Dmitriyeva M. S.(2010) Mehanizm innovacij v nauci ХХІ v. [The mechanism of innovation in the science of the 21st century] Naukove piznannya: metodologiya ta tehnologiya. Specvipusk, № 1.s. 23 -- 27[in Ukrainian].

Dmitriyenko Yu. M. (2011) Stanovlennya i rozvitok ukrayinskoyi pravovoyi svidomosti: mentalitet ta ideologichni prava yiyi sub'yektiv v aspekti ukrayinskoyi pravovoyi mentalnosti [Formation and development of Ukrainian legal consciousness: mentality and ideological rights of its subjects in the aspect of Ukrainian legal mentality] Filosofiya prava. №2. s. 244--252 [in Ukrainian].

Dmitriyenko Yu. M. (2011) Do normativnoyi originalnosti, arhetipiv, pravovoyi mentalnosti istorichnoyi ukrayinskoyi pravovoyi svidomosti ta kulturi [To normative originality, archetypes, legal mentality of historical Ukrainian legal consciousness and culture] Elektronnyj resurs, Rezhim dostupu - http//um.rail.kharkov.com. [in Ukrainian].

Kun N. (1999) Legendi ta mifi starodavnoyi Greciyi [Legends and myths of ancient Greece] Simferopol:Renome,s.480 [in Ukrainian].

Petrova L. V.(1987) Pravovaya forma suspilnoyi svidomosti: socialno-filosofskij aspekt. [ Legal form of social consciousness: socio-philosophical aspect ] Harkiv: naukova kniga, s.328 [in Ukrainian].

Rusov Yu. (1989) Dusha narodu i duh naciyi. Enciklopediya ukrayinoznavstva. [The soul of the people and the spirit of the nation. Encyclopedia of Ukrainian Studies] U 10-ti tomah. Gl. red. V. Kubijovich. Parizh; Nyu-Jork: «Molode zhittya», T. 7. 2650 s. [in Ukrainian].

Filosofska dumka v Ukrayini: Bibliografichnij slovnik (2002) [Philosophical thought in Ukraine: Biobibliographic dictionary] K., 2002. - s. 18-20 [in Ukrainian].

Halapsis A. V. (2008) Kulturna strategiya Ukrayini v civilizacijnomu konteksti [Cultural strategy of Ukraine in the context of civilization] Grani Naukovo-teoretichnij i gromadsko-politichnij almanah № 3.s. 72 -- 74 [in Ukrainian].

Cibra M. F. (2006) Metanojya: filosofsko-etichnij aspekt [Metanoia: philosophical and ethical aspect] Odesa: Astroprint,240 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru