Характерологічні ознаки людини як біосоціальної істоти: соціальне та нормативно-правове вимірювання на рівні локального соціуму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характерологічні ознаки людини як біосоціальної істоти: соціальне та нормативно-правове вимірювання на рівні локального соціуму

Олександр Олександрович Боярський, кандидат юридичних наук, докторант Інституту законодавства Верховної Ради України, суддя Білго- род-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

Резюме

Боярський О.О. Характерологічні ознаки людини як біосоціальної істоти: соціальне та нормативно-правове вимірювання на рівні локального соціуму.

Ключові слова: людина, біосоціальна істота, соціобіологічна істота, місцеве самоврядування, локальний соціум, територіальна громада, соціалізація. самоорганізація біосоціальна істота нормативний

Резюме

Боярский А.А. Характерологические признаки человека как биосоциального существа: социальное и нормативно-правовое измерение на уровне локального социума.

В статье исследуются актуальные проблемы выявления характерологических признаков человека как биосоциального существа в его социальном и нормативно-правовом измерении на уровне локального социума.

Ключевые слова: человек, биосоциальное существо, социобиологическое существо, местное самоуправление, локальный социум, территориальная громада, социализация.

Summary

Olexandr Boyarsky. Characteristic features of man as a biosocial being: social and normative-legal measurement at the level of local society.

The article investigates current problems of characterological features of man as a biosocial being in its social and normativelegal dimension at the level of local society.

It is proved that: a) in the system-target understanding, vision and perception of the surrounding social environment (teleological instruction), b) in which a person exists, his essence is manifested, his social potential is realized (subject-characterological guidelines), c) and lifestyle, health and social well-being (object-subject characterological guidelines), d) that directly and directly depend on it and at the same time it is conditioned (existential-technological guidelines), e) were, are and will be the most valuable reference point in the directions of various researches (axiological instructions), f) including legal, studying social norms which by means of rationing, normative design and normative activity / from soft law to “hard” (positive, written) rights / (special legal technological guidelines), g) are transformed, taking into account their socially important standardized and stereotypical nature (ontological guidelines), h) into the rules of law that regulate and regulate resp. leading social rules of behavior (behavioral-activity guidelines), i) which are important for society, because they optimally solve the relevant existential problems faced by man in the process of realization of his life cycle (epistemological guidelines), j) within the territorial human community - territorial community (communicative guidelines), k) in the conditions of local self-government, where the main processes are self-organization, self-manifestation, self-development, self-development, self-identification, self-constitution, etc. (status guidelines), and) in the philosophical and vital state of everyday life.

Key words: man, biosocial being, sociobiological being, local self-government, local society, territorial community, socialization.

Постановка проблеми

Для визначення характерологічних ознак людини як біосоціальної істоти в її соціальному та нормативно-правовому вимірюванні на рівні локального соціуму вважаємо за необхідне навести декілька настанов методологічного характеру, що у своїй сукупності становлять засадничо-функціо- нальний концепт досліджуваної проблематики.

Отже: а) треба розуміти, що в системно-цільовому розумінні, баченні та сприйнятті оточуючого соціального середовища (телеологічна настанова. - Авт.), б) в якому існує людина, проявляється її сутність, реалізується її соціальний потенціал (суб'єктно-характерологічні настанови. - Авт.), в) і стиль життя, здоров'я і соціальне благополуччя (об 'єктно-предметні характерологічні настанови. - Авт.), г) що безпосередньо і напряму залежать від неї та водночас нею зумовлені (екзистенційно-технологічні настанови. - Авт.), ґ) були, є і будуть самим ціннісним орієнтиром у напрямах різних досліджень (аксіологічні настанови. - Авт.), д) у тому числі й правових, що досліджують соціальні нормативи, які за допомогою нормування, нормопро- єктної та нормотворчої діяльності (від «м'якого права до «твердого» (позитивного, писаного) права) (спеціально-правові технологічні настанови. - Авт.), е) трансформуються, враховуючи їх соціально важливий типізований та стереотипний характер (онтологічні настанови. - Авт.), є) у норми права, що регламентують та врегульовують відповідні соціальні правила поведінки (поведінково-діяльнісні настанови. - Авт.),

ж)що мають важливе для соціуму значення, бо оптимально вирішують відповідні екзистенційні проблеми, з якими стикається людина в процесі реалізації свого життєвого циклу (гносеологічні настанови. - Авт.),

з)у межах територіальної людської спільноти - територіальної громади (комунікативні настанови. - Авт.),

и)в умовах місцевого самоврядування, де головними процесами виступають самоорганізація, самопрояв, самодіяльність, саморозвиток, самоідентифікація, самоконституювання тощо (статусні настанови. - Авт.), і) у філософсько-життєвому стані повсякденності (темпорально-континуумні настанови. - Авт.).

Наведені характерологічні ознаки людини як біосоціальної істоти, що, по-перше, є соціально значущі; по-друге, екзистенційно значущі; по-третє, володіють соціально категоріальною характеристикою; по-четверте, напряму пов'язані з життєвим циклом людини; по-п'яте, їх формування відбувається протягом усього зазначеного циклу; по-шосте, воно відбувається в результаті комунікативної взаємодії з іншими членами локального соціуму - членами територіальної громади; по-сьоме, воно відбувається в процесі соціалізації людини, що має чіткі телеологічні домінанти та визначені соціально-ознайомчу, соціально-застосовну, соціально-пристосовну, соціально-статусну, соціально-реалізаційну, соціально-стабілізаційну властивості; по- восьме, результатом такої комунікативної взаємодії виступає формування типізованих форм життєдіяльності людини, що набувають характеру соціальних практик і дають змогу реалізувати її життєво важливі настанови; по-дев'яте, зазначені процеси відбуваються в технологічному розумінні через використання соціальних практик щодо реалізації екзистенційних настанов людини (інтенцій, потреб, устремлінь, інтересів, атитюдів) у вигляді відповідних типізованих та стереотипних форм життєдіяльності, що створюють соціальні патерни та ведуть, своєю чергою, до виникнення відповідних структур соціально-праксеологічної властивості і до формування індивідуального, групового і колективного габітусу людини; по-десяте, наведені процеси супроводжуються могутніми тенденціями формування та впливу на них великої кількості інституційних структур громадянського суспільства (сім'ї, церкви, трудових колективів, громадських організацій, муніципальних та підприємницьких структур, установ освіти і виховання, науки, засобів масової інформації, держави, політичних партій та ін.); по-одинадцяте, результатом таких стійких та сталих темпорально-конотаційних процесів виступає формування локально-муніципальної правосвідомості у людини та всього локального соціуму, а також поява на основі цього у вказаних суб'єктів муніципальної психології; по-дванадцяте, всі наведені ознаки виникають, формуються, проявляються, реалізуються в умовах самоорганізації людини, її груп і асоціацій - як генеральної тенденції локальної демократії.

Отже, можна стверджувати, що на рубежі XXI століття в суспільній свідомості:

а)сформувалась та функціонує світоглядна установка, в якій природний світ і людина виявляються своєрідними антагоністами;

б)на практиці це виражається в тому, що людина, уявивши себе володарем природи, перетворює її, ставить над нею експерименти, використовуючи всі досягнення науково-технічного прогресу;

в)в кінцевому підсумку це призвело до глибоких криз: екологічної, антропологічної, духовної;

г)витоки такої світоглядної установки слід шукати в системі цінностей, які конкретизовані в уявленнях про критерії соціального прогресу, про магістральні шляхи розвитку сучасної цивілізації, в колективно- несвідомих установках людини щодо її ставлення до світу;

ґ) тому з усією очевидністю об'єктивно випливає необхідність переосмислення ряду світоглядних постулатів, серед яких важливим виступає визначення людини як біосоціальної (соціобіологічної) істоти в її соціальному та нормативно-правовому вимірюванні на рівні локального соціуму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Треба зазначити, що питання самоорганізації людини приваблювало мислителів різних історичних епох, при цьому воно переважно проявлялось у появі ідеї морального самовдосконалення особистості. У теоретичному філософському обґрунтуванні цієї ідеї спочатку намітилися два напрями - натурфілософський і антропологічний. Перший намагався відшукати загальний моральний закон в самій природі речей, другий - у внутрішньому людському - «я»¹. У деяких мислителів ці два моменти розглядалися як дві сторони єдиного процесу. Так:

- у конфуціанському варіанті рух людини по шляху досконалості залежить не тільки від його її власних зусиль, а й від волі Неба (індивідуально-теологічний фактор. - Авт.);

- у навчанні давньоіндійської буддизму пропонувався дещо інший варіант - самовдосконалення індивіда тут представляється як абсолютне очищення людської свідомості від усіх бажань, прагнень, тілесних і духовних потреб, до розчинення в небутті (свідомо-нейтралізуючий фактор. - Авт.);

- багатьма давньогрецькими мислителями робилися спроби об'єднати в своїй концепції натурфілософію і етику. Загальним для різних шкіл грецької філософії є переконання в тому, що моральна досконалість досягається за допомогою розуму, а, отже, чесноти залежать від самої людини. При цьому людина розглядалася як частина космосу, як мікрокосм у макрокосмі (космологічно-розумовий фактор. - Авт.);

- філософи Середньовіччя у своїх міркуваннях ідеал досконалості піднімали настільки високо та він був таким недосяжним, що людина могла до нього лише наближатися. Тому шлях до досконалості - це передусім шлях до Бога. Шлях цей дуже складний, і без участі й допомоги Бога людина не може досягти потрібних результатів. Як бачимо, в цьому варіанті процес самоорганізації передбачає не лише індивідуальне, а й трансцендентне (індивідуально-трансцедентний фактор. - Авт.);

- мислителі епохи Відродження (Н. Кузанській, Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, М. Мон- тень та ін.) - своєю чергою, яскраві представники другого напряму, висловили переконаність у тому, що людина - сама творець свого буття; удосконалювати себе - це означає реалізувати все те, що є в людині в згорнутому вигляді (внутрішньо-потенціальний фактор. - Авт.);

- мислителями Нового і Новітнього часу відзначалася першочергова роль соціального середовища в самоорганізації людини, - причому були позиції, в яких роль соціуму розцінювалася як позитивна (Т. Гоббс, Ш. Л. Монтескьє, І. Кант; прихильники прагматизму і неопрагматизму Дж. Дьюи, А. Маслоу, Є. Келлі, К. Роджерс та ін.), і як негативна (екзистенціалізм: М. Хайдеггер, Ортега-і-Гасет, Ж. П. Сартр, К. Ясперс, Г. Марсель) (соціально-альтернативний фактор. - Авт.). Представники екзистенціалізму зазначали, що соціум по відношенню до людини виступає як чужа і ворожа сила. Тому вся відповідальність за те, якою вона є, наскільки вона змогла реалізувати закладені в неї потенції, лежить на самій людині;

- у цей же період існувала і доктринальна позиція, яка в корені відкидала ідею самовдосконалення особистості в силу неможливості її практичного втілення (об'єктивно-неможливий ідеальний фактор саморозвитку. - Авт.). Так, З. Фрейд вказував, що в людині природне переважає над соціальним, а тому немає сенсу ставити питання про самовдосконалення особистості, адже несвідоме застигло в своєму розвитку, йому чужий моральний зміст. Прагнення до ідеального, на думку З. Фрейда, одна з помилок людства;

- у вітчизняній філософії в теоретичному обґрунтуванні ідеї морального самовдосконалення особистості можна виділити три напрями:

а)перший становлять твори мислителів, в яких моральна досконалість особистості пов'язується з виконанням патріотичного обов'язку перед батьківщиною, моральної відповідальності за її долю (С. Тімофеев,

І.С. Пересвітов, російські демократи) (ідеологічно-аксіологічний фактор. - Авт.);

б)другий напрям акцентує увагу на питаннях морального розвитку особистості з релігійних позицій (Ніл Сорський, І. Киреєвський, А.С. Хом'яков, Ф.М. Достоєвський, Л.М. Толстой, М. Бердяєв, В. Соловйов, П. Флоренський та ін.) (морально-релігійний фактор. - Авт.);

в)третій напрям пов'язаний із тенденцією російської ліберально-просвітницької думки (С. Полоцький, Ю. Крижаніч, П. Лавров, О. Радищев, М. Чернишевський та ін.) (ліберально-засадничий фактор. - Авт.). Представники цього напряму вважали, що чим більше є досконалою система управління і державні закони, чим більшою мірою вони відповідають запитам освіченого розуму, тим вище моральний рівень людини і суспільства. Тобто, вони висували думку про детермінованість моральних явищ існуючою формою правління, законодавством і по суті розглядають мораль і політику як взаємопов'язані сторони однієї проблеми;

- у радянський період проблема самоорганізації індивіда знайшла свій прояв і закріплення в ідеї комуністичного формування особистості, де головна роль відводилося суспільству і його соціальним інститутам (соціально-інституційний фактор. - Авт.). Питанням активності особистості в своєму духовному розвитку були присвячені наукові дослідження таких авторів, як А.Я. Арет, С.Ф. Анісімов, Л.М. Архангельський, М.І. Бобнева, Л.П. Буєва, О.О. Бодальов, Л.С. Виготський, П.С. Гуревич, Л.І. Ігнатовський, К.М. Корнілов, О.Г. Ковальов, С.М. Ковальов, Л.М. Коган, М.М. Крутов, М.С. Каган, І.С. Кон, О.Н. Леонтьєв, М.О. Рубакин, Л.І. Рувінський, С.Л. Рубинштейн, Г.Є. Соловйова, І. Фролов, В.Є. Чудновський.

- в сучасній філософській та соціальній науці з появою вчення про синергетику з'явилась можливість поглянути на «стару» проблему самоорганізації людини та оцінити її з інших позицій, - бо синергетика відходить від ідеалу абсолютної точності, характерної для раціоналізму, одновимірної формули «або / або» - вона допускає суттєві інтерпретації реальності, її альтернативність, множинність і неоднозначність, відкритість і незавершеність, комунікативність і діалогічність¹ (синергійно-багатоаспектний фактор. - Авт.).

Засновниками синергетики по праву вважаються німецький вчений Г. Хакен та І. Пригожин (брюссельська школа), які незалежно один від одного прийшли до ідеї самоорганізації. Їх роботи послужили основою формування нового напряму в наукі². У цьому напрямі знайшли своє місце і «синергетика лазера» Г. Хакена, і теорія дисипативних (відкритих) структур І. Пригожина, і «пізнання складного» (Дж. Николіс, К. Майнцер, М. Князева, С.П. Курдюмов), теорія взаємопереходів: «порядок - хаос» (І. Арнольд, Ю.Л. Клімонтовіч, Я. Сінай, Ф. Мун, В.В. Василькова)³.

Важливе значення для формування теорії самоорганізації мають наукові роботи з дослідження узагальненої теорії інформації, проведені в руслі синергетики. Серед них роботи В.М. Веселовського, В.І. Антонова, М.В. Волькенштейна, Ю.Ф. Абрамова, В.А. Балханова, О.В. Бондаренка, В. Корогодіна, В.В. Мантатова, Д. Чернавського та ін.

В останні роки інтерес вчених змістився до можливостей синергетики як постнекласичного міждисциплінарного напряму наукових досліджень, її методології, аналізу можливостей її додатків в різних галузях наукового знання. Так, у цьому плані становлять інтерес дослідження в області гносеології, в рамках яких проведено аналіз «синергізму» теорії і експерименту в процесі розвитку наукового пізнання: І.С. Акчурін, С. Алексєєв, А.І. Алешін, В.І. Аршінов, А.А. Ахутін, О.А. Воронін, М.А. Розов, В.А. Лекторський, І.П. Меркулов, В.М. Садовський, П.П. Гайденко, В.С. Степін, С.С. Хоружий, В.С. Швирев.

У рамках такого міждисциплінарного напряму проблематика самоорганізації людини розглядалась представниками вітчизняної правової науки, але в рамках муніципального права як самостійної галузі національної правової системи та національної системи законодавства, в умовах існування та функціонування інституту місцевого самоврядування, в межах територіальної людської спільноти (територіальної громади), де проходить життєвий цикл конкретної людини в ординарному філософському стані повсякденності - зазначеною проблематикою займались М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, О.Ф. Фрицький, М.О. Баймуратов, О.В. Батанов, О.О. Боярський, В.П. Гробова, Н.В. Камінська, Б.Я. Кофман та ін.

Разом із тим міждисциплінарний підхід, що розглядає людину в синергії біологічного, соціального і духовного; в конструктивному і деструктивному процесах; у відкритості і незавершеності; в діалозі з Природою та іншою Людиною, дає змогу дослідити і зрозуміти проблематику людини як біосоціальної істоти в її соціальному та нормативно-правовому вимірюванні на рівні локального соціуму.

Тому метою цієї статті є дослідження характерологічних рис людини як біосоціальної істоти в її соціальному та нормативно-правовому вимірюванні на рівні локального соціуму.

Виклад основного матеріалу

Можна стверджувати, що в процесі життєдіяльності людини в локальному соціумі (у межах територіальної громади) в умовах місцевого самоврядування, в стані повсякденності - навколо неї, заради неї та завдяки її соціальної активності, виникає і формується відповідний соціальний інститут, що з точки зору соціально-філософського знання являє собою сукупність встановлених звичаїв, моральних норм, норм поведінки, розпоряджень, громадських правил і вимог, пов'язаних із певною організаційною структурою, за допомогою яких локальний соціум регламентує, регулює і контролює діяльність людини в найбільш важливих сферах соціального життя, закріплюючи найбільш важливі типізовані та стереотипні форми життєдіяльності у вигляді відповідних соціальних нормативів та прав людини (спочатку у соціальній практиці, потім - на рівні локальної нормотворчості, а в підсумку - і на конституційно-правовому рівні, формуючи таким чином конституційно-правовий статус людини (особистості, громадянина).

Водночас, не зважаючи на своє соціальне життя, наявність різнопланових в багатоаспектних форм життєдіяльності, що формують відповідний соціальний статус людини, вона все ж залишається біологічною істотою зі всіма характерними для біологічного виду характеристиками - отже, проблема гармонічного та оптимального поєднання біологічних і соціальних характеристик людини та прояв її у вигляді дихотомії, - як біосоціальної чи соціобіологічної (залежно від пріоритетів розвитку і життєдіяльності. - Авт.) істоти, що виступає однією з найскладніших проблем сучасних філософії, соціології, психології, генетики та права - проявляється і вирішується саме на локальному рівні соціуму в умовах місцевого самоврядування та в межах територіальної локальної спільноти - територіальної громади, що існує та функціонує у ординарних умовах стану повсякденності. Отже, саме локальна спільнота як осередок соціуму сприяє соціалізації людини, трансформуючи її внутрішній світ, її габітус, її соціальні поведінкові настанови (атитюди), що спираються на такий індивідуальний, груповий, колективний габітуси, насамкінець, її правовий статус в бік від біологічних інстинктів Homo sapiens до цивілізаційних соціальних відносин та формування соціалізованої людини (особистості, громадянина).

Треба зазначити, що залежно від пріоритету соціальних навичок або біологічних інстинктів людина формує та проявляє себе в межах територіальної громади або як соціобіологічна істота (особистість з позитивними поведінковими настановами, наявністю правової культури, внутрішньою мотивацією до соціально значимих дій, громадянин держави), або як біосоціальна істота (особистість з негативним відношенням до соціальних настанов, негативними показниками правової культури, асоціальна або мінімально соціальна особистість, що володіє нігілістичним відношенням до права та настанов держави тощо). Отже, основоположну роль у процесах такого формування і прояву людини відіграє локальний соціум та його інституційна структура, в рамках якого усвідомлюються та сприймаються відповідні морально-етичні та соціонормативні настанови поведінки, що детермінують відповідні дії людини з реалізації своїх прав і свобод, виконання своїх обов'язків.

В умовах глобалізації наведені процеси характеризуються відповідними властивостями:

- по-перше, вони є «спресованими» у темпоральному розумінні і протікають дуже стрімко (темпораль- но-реалізаційний критерій. - Авт.);

- по-друге, вплив соціальних інститутів на формування реальності в соціальній сфері життєдіяльності людей є дуже суттєвим (критерій соціалізації. - Авт.);

- по-третє, соціальні процеси, що протікають у локальному соціумі, характеризуються полярною дуальністю. Наприклад, легалізовані та нелегалізовані форми існування й функціонування сім'ї; суперечливі процеси статевого виховання в сучасному соціумі; згуртованість і роз'єднання в трудовому колективі; соціальна однорідність і диференціація; «плинність» та стабільність виробничого персоналу; можливість виконання працівниками трудових функцій безпосередньо на робочому місці та вдома тощо) (дуально-альтернативний критерій. - Авт.);

- по-четверте, суттєве оновлення змістовного наповнення старих та поява нових соціальних відносин, особливостей індивідуальної, групової, колективної діяльності та поведінки, формування нового способу життя на локальному рівні соціуму в умовах глобалізації та міждержавної інтеграції (глобалізаційно-інтег- ративний критерій. - Авт.);

- по-п'яте, як результат наведеному вище - формування нових модифікацій індивідуальної, а також групової і колективної суспільної свідомості та відповідних форм психології (свідомо-психологічний критерій. - Авт.).

Отже, можна стверджувати, що саме в наведених умовах людська істота нівелює свої біологічні характеристики та суттєво доповнює свій життєвий досвід, свою свідомість, свою психологію відповідними соціальними настановами, що:

а)трансформують її в члена локального соціуму, що

б)володіє відповідними знаннями про такий соціум,

в)вміє існувати та функціонувати в його межах,

г)сповідає та визнає його настанови і пріоритети, їх важливу роль і значення в соціальному житті,

ґ) покладає їх в основу своїх поведінково-діяльнісних настанов,

д)використовує їх в своєму повсякденному житті,

е)апріорі має намір використовувати їх у часовій перспективі,

є) передає їх у вигляді індивідуального досвіду наступному поколінню людей через родину, комунікативну взаємодію з іншими членами громади.

Звідси можна дійти висновку, що розглядаючи і досліджуючи людину як об'єкт філософського і біосо- ціального знання на сучасному етапі розвитку соціального еволюціонізму, що розуміється крізь призму суспільно-історичного процесу, треба:

- по-перше, осмислювати,

- по-друге, розуміти та,

- по-третє, враховувати поведінкові настанови та дії людини саме в локальному соціумі в межах територіальної спільноти, в умовах місцевого самоврядування, в ординарному стані повсякденності, бо саме так, і тільки таким чином людина трансформується з біосоціальної істоти в соціобіологічний суб'єкт суспільного життя.

Саме в історичній ретроспективі своєї життєдіяльності вона сприяє виникненню, формуванню, ініціації або просто об'єктивно інтегрується в складну та багаторівневу, полісуб'єктну і поліоб'єктну систему горизонтально-вертикальних соціальних відносин і процесів, які являють собою досить стійкі організаційні, метанормативні, паранормативні, нормативні зв'язки, що утворилися в процесі комунікативної взаємодії між членами спільноти - територіальної громади в умовах локального суспільства.

Наведені зв'язки, що мають полісемічний характер, бо спираються на необмежену множинність інтен- цій, екзистенційних устремлінь, потреб, інтересів та атитюдів людини (біхевіористський фактор. - Авт.), відображаються, переломлюються через стан особистості людини (індивідуально-свідомий фактор. - Авт.), її соціальний досвід та потенціал (індивідуально-праксеологічний (габітусний) фактор. - Авт.) і виражаються в її діяльності в локальному соціумі (поведінково-діяльнісний фактор. - Авт.) в якості сформованого осо- бистісного ставлення до навколишньої дійсності (індивідуально-настановочний фактор. - Авт.), її перетворення і включення в соціальне ординарно-змістовне функціонування через взаємодію з іншими членами такого соціуму (комунікативно-змістовний фактор. - Авт.).

Становить великий науковий та праксеологічний інтерес роль і значення самоврядних засад місцевого самоврядування в трансформації людини з біосоціальної істоти в соціобіологічного суб'єкта, що функціонує з іншими такими ж суб'єктами в межах локальної спільноти в умовах місцевого самоврядування.

Насамперед, треба зазначити, що прояв людиною своїх езистенційних інтенцій, устремлінь, потреб, інтересів є проявом саме її біологічних інстинктів у локальному соціумі, що скеровані на розв'язання завдань виживання через існування та функціонування людини, як представника біологічного світу, - і цю складову об'єктивно неможливо відібрати чи нейтралізувати, враховуючи стратегічні пріоритети та домінанти біологічних координат людини в її житті, що напряму впливають та формують коло її екзистенційних цінностей - життєвий цикл та його реалізація, здоров'я, уклад життя, вибір роду занять, продовження роду тощо.

Але треба наголосити на тому, що суто біологічні ресурси та проблеми існування людини штовхають її до усвідомлених дій та реалізації заснованої на них поведінки, що базується вже на отриманому нею соціальному досвіді (атитюди), що у підсумку набувають соціологічної властивості, бо і ці дії, і ця поведінка стають можливими тільки в умовах індивідуально-групової та індивідуально-колективної реалізації. Тут йдеться насамперед про колабораційні, інтерсуб'єктивні та комунікативні відносини людини, що виникають в межах територіальної громади та в умовах місцевого самоврядування.

Отже, колабораційні відносини між людьми в межах територіальної громади передбачають створення простору позитивного співробітництва з реалізації індивідуальних, групових та колективних інтересів. Такі відносини характеризуються почуттями поваги до іншого, доброзичливості, готовності до співпраці, чіткого усвідомлення своїх інтересів і цілей з їх реалізації та їх співвідношення з інтересами й цілями інших членів оточуючого соціуму тощо. Отже, вони характеризуються саме соціологічними властивостями, що допомагають сформувати людині відповідний соціальний простір, в якому вона може вирішувати актуальні питання свого існування та функціонування в процесі здійснення свого життєвого циклу, що виникають і хвилюють її у повсякденному житті.

Інтерсуб'єктивні відносини між людьми виникають при більш близьких відносинах всередині людської спільноти, коли завдяки більш тісній взаємодії з іншими членами громади виникає почуття спільності інтересів (виникнення колективних інтересів) та формуються загальні телеологічні домінанти (виникнення колективних домінант профільного характеру), досягнення і вирішення яких дає змогу реалізувати важливі екзистенційні настанови існування людини, її груп та асоціацій на локальному рівні соціуму.

Комунікативні відносини людини є основоположними та, по суті, родовими, щодо відношення до кола- бораційних та інтерсуб'єктивних, що, своєю чергою, виступають другорядними та видовими, бо вони, по- перше, становлять соціальну основу взаємодії людини з іншими членами локального соціуму; по-друге, вони є обов'язковими, а звідси і присутніми, при будь-якому контакті людини з іншими членами громади; по- третє, їх інтенсивність є свідоцтвом соціальної активності людини та лежить в основі її мотивації до участі в соціальному житті, зокрема в місцевому самоврядуванні; по-четверте, якість таких комунікативних відносин є детермінацією та запорукою успішної реалізації інших видів відносин у рамках локального соціуму.

Отже, характерними особливостями наведених видів взаємодії людини в локальному соціумі виступає їх соціально-детермінований, соціально-обтяжливий та соціально-реалізаційний характер, вони ідентифікуються як усвідомлені, телеологічно обґрунтовані та мотиваційні відносини, що об'єктивно виникають в локальному соціумі при повсякденному існуванні в ньому людини в процесі вирішення нею питань свого змістовного функціонування.

Можна констатувати, що саме через використання наведених видів відносин між людьми в рамках територіальної громади:

- по-перше, здійснюється процес індивідуальної, групової та колективної соціалізації;

- по-друге, людина самостійно визначає телеологічні домінанти свого існування в територіальній людській спільноті;

- по-третє, вона мотивується для участі у місцевому самоврядуванні;

- по-четверте, у її свідомості та психології, а також у поведінково-діяльнісних настановах, що ними детермінуються, здійснюється «внутрішній зсув» від біологічних пріоритетів до пріоритетів її соціального існування та функціонування в рамках локального соціуму;

- по-п'яте, наведені відносини, що виникають в локальному соціумі, напряму сприяють формуванню у людини готовності слідувати відповідним нормативним приписам, що існують в такому соціумі та згідно з ними будувати та реалізувати свої життєві інтереси, моделюючи відповідним чином, тобто, у межах наведених нормативних настанов, свою поведінку;

- по-шосте, наведені відносини сприяють нормуванню, нормативізації, а в підсумку - нормативному закріпленню найбільш поширених та важливих суспільних відносин, що набувають типізованого та стереотипного характеру, у відповідні поведінкові нормо-настанови, що законодавцем формулюються та моделюються у вигляді прав, свобод і обов'язків людини у вигляді можливих, бажаних, зобов'язально-облігаторних або альтернативних правил поведінки.

Висновки

Досліджуючи характерологічні ознаки людини як біосоціальної істоти в її соціальному та нормативно-правовому вимірюванні на рівні локального соціуму, можна дійти наступних висновків:

1. Отже: а) в системно-цільовому розумінні, баченні та сприйнятті оточуючого соціального середовища (телеологічна настанова), б) в якому існує людина, проявляється її сутність, реалізується її соціальний потенціал (суб'єктно-характерологічні настанови), в) і стиль життя, здоров'я і соціальне благополуччя (об 'єктно-предметні характерологічні настанови), г) що безпосередньо і напряму залежать від неї і в той же час нею зумовлені (екзистенційно-технологічні настанови), ґ) були, є і будуть самим ціннісним орієнтиром у напрямах різних досліджень (аксіологічні настанови), д) в тому числі і правових, що досліджують соціальні нормативи, які за допомогою нормування, нормопроєктної та нормотворчої діяльності (від «м'якого права до «твердого» (позитивного, писаного) права) (спеціально-правові технологічні настанови), е) трансформуються, враховуючи на їх соціально важливий типізований та стереотипний характер (онтологічні настанови), є) у норми права, що регламентують та врегульовують відповідні соціальні правила поведінки (поведінково-діяльнісні настанови), ж) що мають важливе для соціуму значення, бо оптимально вирішують відповідні екзистенційні проблеми, з якими стикається людина в процесі реалізації свого життєвого циклу (гносеологічні настанови), з) у межах територіальної людської спільноти - територіальної громади (комунікативні настанови), и) в умовах місцевого самоврядування, де головними процесами виступають самоорганізація, самопрояв, самодіяльність, саморозвиток, самоідентифікація, самоконституювання тощо (статусні настанови), і) у філософсько-життєвому стані повсякденності (темпорально-континуумні настанови).

2. Характерологічні ознаки людини як біосоціальної істоти, що, по-перше, є соціально значущі; подруге, екзистенційно значущі; по-третє, володіють соціально категоріальною характеристикою; по-четверте, напряму пов'язані з життєвим циклом людини; по-п'яте, їх формування відбувається упродовж усього зазначеного циклу; по-шосте, воно відбувається в результаті комунікативної взаємодії з іншими членами локального соціуму - членами територіальної громади; по-сьоме, воно відбувається в процесі соціалізації людини, що має чіткі телеологічні домінанти та визначені соціально-ознайомчу, соціально-застосовну, соціально- пристосовну, соціально-статусну, соціально-реалізаційну, соціально-стабілізаційну властивості; по-восьме, результатом такої комунікативної взаємодії виступає формування типізованих форм життєдіяльності людини, що набувають характеру соціальних практик і дають змогу реалізувати її життєво важливі настанови; по- дев'яте, зазначені процеси відбуваються в технологічному розумінні через використання соціальних практик щодо реалізації екзистенційних настанов людини (інтенцій, потреб, устремлінь, інтересів, атитюдів) у вигляді відповідних типізованих та стереотипних форм життєдіяльності, що створюють соціальні патерни та ведуть, своєю чергою, до виникнення відповідних структур соціально-праксеологічної властивості і до формування індивідуального, групового і колективного габітусу людини; по-десяте, наведені процеси супроводжуються могутніми тенденціями формування та впливу на них великої кількості інституційних структур громадянського суспільства (сім'ї, церкви, трудових колективів, громадських організацій, муніципальних та підприємницьких структур, установ освіти та виховання, науки, засобів масової інформації, держави, політичних партій та ін.); по-одинадцяте, результатом таких стійких та сталих темпорально-конотаційних процесів виступає формування локально-муніципальної правосвідомості у людини та всього локального соціуму, а також поява на основі цього у вказаних суб'єктів муніципальної психології; по-дванадцяте, всі наведені ознаки виникають, формуються, проявляються, реалізуються в умовах самоорганізації людини, її груп і асоціацій, - як генеральної тенденції локальної демократії.

3. Не зважаючи на своє соціальне життя, наявність різнопланових в багатоаспектних форм життєдіяльності, що формують відповідний соціальний статус людини, вона все ж залишається біологічною істотою зі всіма характерними для біологічного виду характеристиками. Отже, проблема гармонічного та оптимального поєднання біологічних і соціальних характеристик людини та прояв її у вигляді дихотомії, - як біосоціальної чи соціобіологічної (залежно від пріоритетів розвитку і життєдіяльності. - Авт.) істоти, що виступає однією з найскладніших проблем сучасних філософії, соціології, психології, генетики та права - проявляється та вирішується саме на локальному рівні соціуму в умовах місцевого самоврядування та в межах територіальної локальної спільноти - територіальної громади, що існує та функціонує у ординарних умовах стану повсякденності. Отже, саме локальна спільнота як осередок соціуму сприяє соціалізації людини, трансфор- муючи її внутрішній світ, її габітус, її соціальні поведінкові настанови (атитюди), що спираються на такий індивідуальний, груповий, колективний габітуси, насамкінець, її правовий статус в бік від біологічних інстинктів Homo sapiens до цивілізаційних соціальних відносин та формування соціалізованої людини (особистості, громадянина).

4. Залежно від пріоритету соціальних навичок або біологічних інстинктів людина формує та виявляє себе в межах територіальної громади або як соціобіологічна істота (особистість з позитивними поведінкови- ми настановами, наявністю правової культури, внутрішньою мотивацією до соціально значимих дій, громадянин держави), або як біосоціальна істота (особистість з негативним відношенням до соціальних настанов, негативними показниками правової культури, асоціальна або мінімально соціальна особистість, що володіє нігілістичним відношенням до права та настанов держави тощо). Отже, основоположну роль у процесах такого формування і прояву людини відіграє локальний соціум та його інституційна структура, в рамках якого усвідомлюються та сприймаються відповідні морально-етичні та соціонормативні настанови поведінки, що детермінують відповідні дії людини з реалізації своїх прав і свобод, виконання своїх обов'язків.

Література

Климович Л.Н. Человек как самоорганизующаяся биосоциальная система: дисс. ... д-ра философ. наук: 09.00.11. Улан- Удэ, 2001. 305 с.

Хакен Г. Синергетика / пер. с англ. Москва: Мир. 1980. 388 с.; Хакен Г. Синергетика. Иерархии неустойчивостей в самоорганизующихся системах и устройствах. Москва: Мир. 1985. 424 с.; Хакен Г. Информация и самоорганизация: Макроскопический подход к сложным системам. Москва: URSS, Ленанд. 2014. 317 с.; Пригожин И. От существующего к возникающему: Время и сложность в физических науках. Москва: Наука. 1985. 328 с.; Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса: Новый диалог человека с природой. Москва: Прогресс, 1986. 432 с.; Пригожин И. Философия нестабильности. Вопросы философии. 1991. № 6. С. 46-57.

Николис Г., Пригожин И. Самоорганизация в неравновесных системах: От диссипативных структур к упорядоченности через флуктуации. Москва: Мир, 1979. 512 с.; Арнольд В.И. Теория катастроф. Москва: Наука, 1990. 128 с.; Майнцер К. Сложность и самоорганизация. Вопросы философии. 1997. № 3. С. 40-61; Князева E.H., Курдюмов С.А. Антропный принцип в синергетике. Вопросы философии. 1997. № 3. С. 62-79; Климонтович Ю.Л. Статистическая теория открытых систем. Москва: Янус-К, 1995. Т 1. 624 с.; Синай Я.Г. Случайность неслучайного. Природа. 1981. № 3. С. 72-80; Антонов В.И. Символ в обществе и культуре Востока. Москва: Луч-РАУ. 1993. 50 с.; Веселовский В.Н. Философские основы информационной парадигмы: краткий очерк гипотезы. Арзамас-16, 1997. 76 с.; Волькенштейн М.В. Энтропия и информация. Москва: Наука, 1986. 193 с.; Балханов В.А. Синергетика и целостное мировоззрение. Вестник БГУ. 1999. Серия 5. Вып. 3.

Размещено на Allbest.ru