Обман як соціальна дія за теорією М. Вебера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харків

2020

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. Н. КАРАЗІНА

СОЦІОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра соціології

РЕФЕРАТ

з курсу «Соціологія»

на тему: «Обман як соціальна дія за теорією М. Вебера»

Підготувала:

студентка денної форми навчання, групи ССК-11

Ісаєнкова Вікторія Сергіївна

Науковий керівник: старший викладач,

кандидат соціологічних наук

Артьомов Павло Миколайович

Зміст

Вступ

Розділ 1. М. Вебер: теорія «соціальної дії»

1.1 Соціальна система: дії, взаємодії, конфлікти

1.2 Риси, сутність та місце теорії «соціальної дії» серед інших класичних теорій соціології

1.3 Основні характеристики соціальної дії за Вебером

Розділ 2. Брехня як вид соціальної дії

2.1 Природа брехні й обману. Форми брехні

Розділ 1. М. Вебер: теорія «соціальної дії»

1.1. Соціальна система: дії, взаємодії, конфлікти

Система - це упорядковані певним чином елементи, які пов'язані між собою і тим самим утворюють єдине ціле. Соціальна система є ключовим поняттям сучасної соціології та має великі пізнавальні можливості. Поняття «соціальна система» відображає головні риси різноманітних соціальних груп, тому соціологи використовують його замість того, щоб окремо вивчати тисячі різних соціальних спільнот, груп та колективів. Особливим типом макросистеми є суспільство, основою якого є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини. Вони є стійкими і відтворюються, переходячи з покоління в покоління.

Проблеми соціальних зв'язків індивідів, їхні дії і взаємодії є центральними у соціологічній науці. Бажання об'єднати різні знання про суспільство в цілісну систему є принциповим у системному підході до вивчення суспільства. В основу соціологічного аналізу брали різні тлумачення, проте всі вони однакові в тому, що функціонування суспільства можливе лише за умови дії індивідів. Як виражався К. Маркс, суспільство є результатом цієї дії. Поки не почнуть діяти суб'єкти-індивіди, жодні соціальні системи та зіткнення інтересів не приведуть до жодних змін. Отже, індивід, який виконує певну соціальну роль в рамках певної системи є головною дійовою особою цієї соціальної системи.

Соціальні зв'язки обумовлюють спільну діяльність індивідів у певних спільнотах у певний час для досягнення певних цілей. Вони мають об'єктивний характер, тому що диктують їх соціальні умови, в яких діють індивіди і які диктуються ними, а їхня сутність проявляється у змісті й характері цих дій. Одиницею соціологічного аналізу є «соціальна дія», яка є одним із найпростіших елементів соціальної системи. Уперше поняття «соціальна дія» вжив і обґрунтував М. Вебер. За Вебером, дія - поведінка людини, якій суб'єкт надає певний сенс (мотивацію). Дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії (на певні очікування), вчений назвав соціальною дією. обман соціальний теорія вебер

У визначенні соціальної системи вихідним є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Взаємозумовлені дії, які пов'язані причинною залежністю (дії одного суб'єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб'єктів) є соціальними взаємодіями. Отже, існує система, яка називається взаємодією, а окремі соціальні дії є її ланками. У цих системах кожна соціальна дія зумовлена попереднім і зумовлює наступну дію. Звідси слідує, що людина стає суб'єктом соціальних взаємодій, коли спілкується із родиною, друзями, колегами, знайомими та незнайомими людьми.

Соціальні взаємодії - це соціальні зв'язки, тобто обмін інформацією, досвідом, діяльністю, здібностями, навичками у взаємному пливі людей. Розбіжність чи спільність інтересів, цілей чи поглядів людей і є об'єктовною основою соціальної взаємодії. Соціальну взаємодію у соціології помічають окремим поняттям - « інтеракція» ( динамічні співвідношення чи взаємодії між двома чи більше перемінними, коли величина одної впливає на величину інших). Соціальну взаємодію можна назвати впливом індивідів один на одного, у цьому і полягає її головна особливість. Соціальні взаємодії за формами прояву є більш складними, ніж соціальні дії. Соціальних взаємодій складаються з окремих соціальних дій, статусів, ролей, відносин, символів тощо. Найбільше соціальну взаємодію від дії відрізняє її зворотний зв'язком. Дія індивіда, на відміну від взаємодії, може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. На думку російського соціолога А. І. Кравченка, тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об'єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію. Отже, взаємодія -- двосторонній процес обміну діями між людьми. Дії поділяються на чотири види: фізичні дії, вербальні чи словесні, жести, мислені. Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Вебера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. А останній вид не входить до соціальних взаємодій.

Соціaльні взaємодії мають місце у рiзних сфeрах: профeсійній, пoлітичній, економічній, демографічній, тeриторіально-поселенській, релігійній, сімейно-родинній. Взaємодія - це спoсіб, зa допомoгою якoго люди узгoджують свoї цiлі і методи їх дoсягнення, рoзподіляють дефiцитні ресyрси тoщо. Так як вони дефiцитні - їх не мoжна пoдiлити пoрiвну мiж усiма. Розрiзняють такi фoрми взaємодій: конкyренцію, кооперацію, конфлікт і сyперництво.

Кооперація - це взаємодія індивідів або груп, об'єднаних спільними завданнями. Кооперація виникає, коли стає очевидним перевага спільних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає розподіл праці.

Конкуренція -- це нормативно регульований соціальний процес. В якому індивіди чи групи прямують до однієї і тої ж мети, досягнення якої одними вилучає інших, на відміну від кооперації. Конкуренція -- це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво -- боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. сonflictus -- зіткнення) -- це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об'єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним шляхом -- це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт -- війна. Близьке до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожне за змістом поняття «ворожість». Ворожість -- це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці людини чи соціальної групи практично неможливо. За будь-якого конфлікту ми завжди натрапляємо і на конкуренцію (суперництво) когось із кимось, і на ворожість до когось тощо.

Соціальні конфлікти бувають різними (рис. ) і мають місце на різних суспільних рівнях. На макрорівні вони виникають на основі об'єктивних суперечностей. На мікрорівні конфлікти зумовлені зіткненням групових чи особистих інтересів у процесі діяльності окремих індивідів, які дотримуються різних ціннісних орієнтацій чи норм поведінки.

Як уже зазначалося, індивіди є основою суспільства. Кожен із них має власні інтереси і прагне у своїх діях більшої свободи. Однак умовою ефективного функціонування суспільства є його стабільність, яка забезпечується запровадженням єдиних норм, правил, принципів, законів соціальної поведінки, дія яких певною мірою обмежує свободу дій окремих індивідів. У цьому полягає основна суперечність у взаємовідносинах індивіда й суспільства. Вона властива будь-якому типу суспільства, і кожне суспільство вирішує її по-своєму. За тоталітарної системи особистий інтерес підпорядковувався суспільному, який, у свою чергу, ототожнювався не тільки із загальнодержавним, а часто навіть і з груповим. Наслідком стала деформація як особистих, так і суспільних інтересів.

З демократизацією суспільства робиться спроба розв'язати цю суперечність розмежуванням цивільного права, яке захищає інтереси особистості, її свободу, і державного права, яке захищає національно-державні інтереси, утворюючи відповідні інститути. Досить глибокими є суперечності також між структурою потреб особистості, що швидко змінюється, і схильною до стабільності соціальною структурою суспільства. Її складові -- соціальні інституції, цінніснонормативні системи, щоб забезпечити умови соціалізації молоді, засвоєння нею накопиченого досвіду, знань мають бути стійкими. А потреби людей під впливом НТП, розвитку принципів плюралізму, демократизації суспільних відносин змінюються як кількісно, так і якісно. Старі соціальні структури тиснуть на особистість, не дають їй змоги задовольнити нові потреби і цим породжують невдоволення. Таке невдоволення може спонукати індивідів до активних дій.

Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може відігравати різну роль. Він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Досвід радянського суспільства не сприяв формуванню культури конфлікту. Тоталітарний режим, який мав один центр влади -- державу, виховував ставлення до конфлікту як до беззастережно шкідливого явища, незалежно від його суті та форми. У плюралістичному модернізованому суспільстві конфлікт -- це звичай-не явище, і його розв'язанням займаються спеціальні інституції, які намагаються зняти напруження на ранніх стадіях конфлікту через компроміс, домовленість сторін, формування нової соціальної якості тощо. Держава втручається тільки тоді, коли конфлікт загрожує прямим насильством одних членів суспільства над іншими.

Природу конфліктів вивчали ще М. Вебер і Е. Дюркгейм. Нині заслуговує на особливу увагу концепція Р. Дарендорфа. Будуючи концептуальну модель конфлікту, вчений виокремлює три типи змінних:

* група;

* вид суперечності;

* причина.

Конфлікт Р. Дарендорф розглядає в контексті соціального, тобто тих функціональних та нормативних аспектів, які відбивають структуру людських цінностей. Під групою розуміють сукупності людей, реальні чи можливі взаємовідносини, яких стосуються цілей, потреб та ресурсів. Прикладом можуть бути сім'ї, трудові колективи, класи, нації. Відтак конфліктуючими групами є об'єднання людей, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі.

1.2 Риси, сутність та місце теорії «соціальної дії» серед інших класичних теорій соціології

Теорія «соціальної дії» являє собою "ядро" соціології М. Вебера. Вебер чітко пов'язує предмет цієї науки з вивченням соціальної дії: "Соціологія ... є наука, яка прагне, витлумачуючи, зрозуміти соціальне дію і тим самим каузально пояснити його процес і вплив" [Вебер. 1990. С. 602]. Далі, правда, вчений стверджує, що "соціологія займається аж ніяк не одним" соціальною дією ", але воно являє собою (в усякому разі, для тієї соціології, яку ми тут займаємося) її центральну проблему, конститутивний для неї як для науки" [Там ж. С. 627].

Поняття "соціальна дія" в трактуванні Вебера похідним від дії взагалі, під яким розуміється таке людську поведінку, в процесі якого діючий індивід пов'язує з ним або, точніше, вкладає в нього суб'єктивний сенс. Стало бути, дія - це осмислення людиною його власної поведінки.

Слідом за цим судженням відразу ж слід роз'яснення того, що таке соціальна дія: "" Соціальним "ми називаємо таку дію, яка по передбачуваному дійовою особою або дійовими особами змістом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на нього" [Там же. С. 603]. Значить, соціальна дія не просто "самооріентіровано", ця дія спрямована, перш за все, на інших. Орієнтацію на інших Вебер називає "очікуванням", без якого дія не може вважатися соціальним. Тут важливо уточнити, кого слід відносити до "іншим". Звичайно, це індивіди, але не тільки. Під "іншими" розуміються "соціально загальні" структури, такі як держава, право, організації, спілки тощо, тобто ті, на кого може і реально орієнтується індивід в своїх діях, розраховуючи на їх певну реакцію по відношенню до них.

Будь-яке дія є соціальним? Ні, стверджує Вебер і наводить ряд конкретних ситуацій, які переконують читача в справедливості його негативної відповіді. Наприклад, не є соціальною дією молитва (оскільки вона не розрахована на її сприйняття іншою людиною і його відповідна дія). Якщо на вулиці йде дощ, наводить ще один приклад "несоціального" дії Вебер, і люди одночасно розкривають парасольки, то це зовсім не означає, що індивіди орієнтують свої вчинки на дії інших людей, просто їх поведінку в рівній мірі викликано потребою сховатися від дощу. Значить, не можна вважати соціальним дію, якщо воно визначається орієнтацією на будь-яке природне явище. Вебер не вважає соціальним і чисто наслідувальне дія, що здійснюється індивідом в натовпі як її "атомом". Ще один зразок "несоціального" дії, який він наводить, стосується дії, орієнтованого на очікування певної "поведінки" зі сторони не інших індивідів, а речових предметів (явищ природи, машин та ін.).

Зрозуміло, отже, що соціальна дія включає в себе два моменти: а) суб'єктивну мотивацію індивіда (індивідів, групи людей); б) орієнтацію на інших (іншого), яку Вебер називає "очікуванням" і без чого дія не може розглядатися як соціальне. Його основним суб'єктом є індивід. Колективи (групи) соціологія може розглядати тільки як похідні від складових їх і йди видів. Вони (колективи, групи) є не самостійні реальності, а, скоріше, способи організації дій окремих індивідів.

Соціальна дія у Вебера виступає в чотирьох типах: целерациональном, ціннісно-раціональному, афективному, традиційному. Целерациональное дію - це дію, в основі якого "лежить очікування певної поведінки предметів зовнішнього світу та інших людей і використання цього очікування як" умов "або" засобів "для досягнення своєї раціонально поставленої і продуманої мети" [Вебер. 1990. С. 628]. Раціональне по відношенню до мети, целерациональное дію - це дії: інженера, який будує міст, спекулянта, який прагне заробити гроші; генерала, який хоче здобути військову перемогу. У всіх цих випадках цілераціональна поведінка визначається тим, що його суб'єкт ставить перед собою чітку мету і застосовує відповідні засоби для її досягнення.

1.3 Основні характеристики соціальної дії за Вебером

За Вебером, соціальна дія передбачає дві необхідні ознаки: 1) суб'єктивну мотивацію суб'єкта, що діє (індивіда, групи, організації); ; 2) орієнтацію на минулу, теперішню або очікувану в майбутньому поведінку інших суб'єктів, що діють.

Вебер наводить свою класифікацію типів соціальної дії, засновану на різній мірі усвідомлення і раціональності, яка характерна для його різних типів:

цілераціональна дія -- це дія, що характеризується ясністю і однозначністю усвідомлення діючим суб'єктом своєї мети, яку він співвідносить з раціонально осмисленими засобами, що забезпечують її досягнення; у Вебера цей тип соціальної дії грає роль раціональної «моделі» людської дії;

ціннісно-раціональна дія -- це дія, мету якої діючий суб'єкт сприймає як безумовну цінність, як щось самодостатнє;

традиційна дія -- це дія, заснована на звичці, у зв'язку з чим вона має майже автоматичний характер;

дія, що майже не вимагає осмисленого цілепокладання й тому дана Вебером як «граничний випадок» соціальної дії разом з четвертим типом соціальної дії -- афективною дією. Це дія, визначальною характеристикою якої є домінуючий емоційний стан діючого суб'єкта: любов або ненависть, жах або прилив відваги тощо. Вона фіксує міру мінімального усвідомлення соціальної дії, за якою вона вже перестає бути соціальною.

Вебер виділяє ці типи соціальної дії як ідеальні типи. Реальна ж дія може бути сумішшю двох або більше типів. На практиці, очевидно, соціальними діями будуть частково усвідомлені вчинки, які мають більш-менш ясну, зрозумілу мету. Вебер визначав соціологію як науку, яка намагається інтерпретувати значення дії (звідси назва -- «розуміюча соціологія») і пояснити соціальну дійсність як похідну від індивідуальної осмисленої діяльності.

Зазвичай цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного розв'язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи іншого типу мотивації соціальної дії залежить як від особливостей індивіда, його культури, освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства, соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій. Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності орієнтується, такий світ вона творить.

У кожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів дій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних дій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних -- індустріальне.

Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів і груп.

М. Вебер вважав, що соціологічний метод пізнання, можна назвати «раціоналістським»: соціологія сортує всі дії за мірою прояву в них раціональних компонентів. У звґязку з цим виділяється раціональна, нераціональна та ірраціональна дії.

Раціональна дія -- це будь-який вчинок людини, у якому є чітко усвідомлені цілі та мотиви, правильно вибрані засоби досягнення цілі та прораховані всі можливі наслідки.

Нераціональна дія -- будь-який вчинок людини, у якому є чітко усвідомлені цілі та мотиви, але не вірно вибрані засоби досягнення цілі та не прораховані можливі наслідки.

Ірраціональна дія -- будь-який вчинок людини, у якому відсутні чітко усвідомлені цілі та мотиви, незалежно від того, як обрані засоби здійснення своїх емоцій. Тобто це афективні дії. Останні не можна назвати раціональними, бо в них не має чіткої мети, усвідомленого наміру та мотиву, вільного вибору засобів досягнення поставленої мети.

Розділ 2. Брехня як вид соціальної дії

2.1 Природа брехні й обману. Форми брехні

Вже одна кількість синонімів, що визначають цей процес, примушує визнати його неминучу присутність в нашому житті. Обдурити, збрехати, надути, наколоти, обдурити, объегорить, навішати локшину на вуха, обвести навколо пальця, насвистеть, наспівати... Брехня, хочемо ми того чи ні, всюдисуща і всепроникающа. Приклад щоденної брехні на побутовому рівні - відповідь на питання "Як справи?" У багатьох людей негайно злітає з мови брехливе "нормальне", тоді як насправді все може бути більш ніж погано. Така швидкоплинна брехня переплітається з брехнею і обманом спланованими, навмисними і доповнюється байками і небилицями. Такий неповний перелік багатоманітного вияву брехні і обману в нашому повсякденному житті.

Брехня-вплив. Брехня - не просто коммуникативний акт, а специфічний вплив з числа здійснюваних через комунікацію, і воно направлене - безпосередньо - на адресата брехні. При цьому цілі лгущего можуть бути різноманітні: формування або збереження відношення адресата до чого-небудь, вплив на його поведінку, поточну стан, стійкі характеристики, нарешті - на саме існування адресата. Вже цій грубій класифікації досить, щоб показати, як великі можливості брехні як інструмента впливу.

Безпосереднім об'єктом впливу брехні є іншою суб'єкт. Але на суб'єкта, з визначення, впливати не можна, бо субъектность є вільна активність. Вона заснована на орієнтації суб'єкта відносно деякої дійсності, т. е. на оцінці цієї дійсності під точкою зору тієї або інакшої внутрішньої спрямованості суб'єкта (від витальних потреб до служіння Вищому духу). Отже, впливати на суб'єкта можливо лише через створення тієї або інакшої реальності в зоні його орієнтації. При цьому специфіка брехні як форми комунікаційного впливу складається в прагненні примусити адресата орієнтуватися відносно того, що не відповідає дійсності. Однак якщо суб'єкт ( "автор") брехні дійсно щось створює, то орієнтація відносно цього може бути неадекватною дійсності лише тоді, коли створене не самоценно, а репрезентирует деяку інакшу, вже самоценную для адресата, дійсність, т. е., коли створене носить знаковий характер. Шалютин Б. С. узагальнив цю думку таким чином:

"Таким чином, брехня є вплив суб'єкта А на суб'єкта В, здійснюване через втручання в систему орієнтації останнього за допомогою вважаючого суб'єктом А в зоні орієнтації В знаковій реальності, яку, на думку А, неадекватно репрезентирует деяку значущу для В дійсність".[56]

Брехня - органічна форма людської активності. Позначені структурні моменти брехні визначають основні напрями її аналізу "зсередини", як суб'єктивного процесу, як діяльності... Вплив на адресата задає загальну орієнтацію цієї діяльності, однак знаходиться як би за кадром. Первинний зміст "діяльності брехні" складає творення картини дійсності, не адекватної самої дійсності. У повідомленні правдивої інформації цього немає: суб'єкт повідомлення виступає в функції ретранслятора, він пов'язаний з правдою. У брехні людина вільна. Існування брехні свідчить про існування свободи людини відносно готівкової дійсності. Акт брехні є акт здійснення свободи. Правда, збрехавши, людина часто себе зв'язує. Але - сам. Щоб зв'язати себе, треба бути вільним. Брехня є вважаючий первинною, що не існувала раніше реальності, т. е. творчість, здійснення родової людської суті, і, значить, коли людина бреше, він затверджує себе як людина. Брехня - не чужеродное явище в системі людської активності, а її органічна форма, і, отже, може бути пояснена тільки в цьому контексті.

Як відомо, навіть на рівні безпосереднього сприйняття суб'єкт малює картину, що з'являється його погляду сам, хоч і як би по контурах, прописаних зовнішнім світом. Для людини внутрішня реальність, що створюється в його уяві, конкурентоздатні із зовнішніми.

Акт брехні засновується на розвиненій творчій уяві. У онтогенезе становлення продуктивної уяви - вивільнення з окови зовнішньої обумовленості. Спитайте трирічну дитину, як говорить собака. Він може слухняно "гавкнути". Але якщо, як це нерідко буває, "хрюкне", - він розрегочеться від задоволення, що може сказати інакше, ніж їсти насправді, виритися з рамок слухняності фактичної реальності, породити поруч з нею іншу - свою. Це - радість свободи, "прориву отвторчествактворчеству".[56] Але якщо дитяче "хрю" самоценно, то брехня перетворює творчість в засіб. З точки зору загальної психологічної структури, акт брехні виявляється складнішим, ніж звичайний творчий акт, т. до. включає в себе останній як необхідний компонент.

НайПростіші акти брехні зустрічаються і у тварин. Однак властива тільки людині розвинена здатність цілеспрямованого продуцирования матеріальних цінностей кардинально розширює можливості брехні. Серед такої реальності можна виділити дві групи: спеціалізовані знаки і предмети, для яких знакова форма може бути супутньою, і організація суб'єкта відносно кожної з цих груп істотно різна. Вже останні - матеріальні об'єкти незнакового характеру - дозволяють людям ефективно брехати. Однак можливості такого роду брехні - втручання в орієнтацію, здійснювану на основі почуттєвого пізнання - обмежені, по-перше, трудністю імітації, по-друге, самим предметом подібної брехні (звичайно такі предмети являють собою лише ситуативні об'єкти). Непорівнянні переваги має брехня на мові спеціалізованих знаків. Вона втручається в орієнтацію суб'єкта не в тій ланці, яка зв'язує його з реальністю, що безпосередньо сприймається, а в ланці, зв'язуючій знак з тим, що за ним стоїть. Умовність цього останнього зв'язку знімає з брехні обмеження за змістом. А оскільки телесность власне знаків мінімальна, так що оперування ними не зустрічає і матеріальних перешкод, - те ясне, що перед брехнею тут розкриваються справді безмежні можливості.

Зроблений Шалютіним Б. С. контурний опис акту брехні дозволяє зафіксувати наступну важливу обставину: "для того, щоб акт брехні відбувся, суб'єктивна реальність лгущего людини повинна допускати внутрішнє роздвоєння, причому одночасно принаймні по трьох лініях: мета-засіб; істинна картина дійсність-помилкова; значення-знак".[56] Всі ці роздвоєння позначені тут в термінології интенциональной проекції не-Я. Але кожному з них відповідає і роздвоєння в самому Я. Ложь, отже, вимагає раздвоенности людського Існування внутрішньої закритої сфери зумовлене, головним чином, її внутрішньою необхідністю. Закрита область суб'єктивної реальності - це область перебування найбільш значущого в ціннісному відношенні, область буття не просто прихованого, а таємного, яка повинна бути збережена не тільки від наруги, але навіть від просто байдужого, безтрепетного дотику. "Брехня в функції оберігання таємного атрибутивна здійсненню найбільш глибокої становлячої родової людської суті - ціннісної, смислової творчості." [56] Значення, під Знаком і в ім'я яких живе людина, болісно виносяться їм саме в області таємного. Будучи сформульовані або хоч би відносно сформовані, вони можуть і відкриватися назовні, навіть виставлятися, подаватися у вигляді блюда, що рекламується з тим або інакшим словесним гарніром. Але напружений, видимо завжди трагічний шлях їх становлення залишається в тіні, а найбільш хворобливі маскуються. Виключення - випадки публічної сповіді, не показної або рекомендованої, а справжньої, що межує з покаянням. Але їх значення якраз і складається в зреченні від колишнього Я - тому і виноситься на огляд весь, раніше потаенное.

Психологічний словник містить наступне визначення брехні. Брехня - це феномен спілкування, що перебуває в навмисному спотворенні дійсного стану речей. Брехня, частіше за все знаходить вираження в змісті мовних повідомлень, негайна перевірка яких скрутна або неможлива. Брехня - особливий усвідомлений продукт мовної діяльності, що має на меті ввести реципієнтів в помилку. Як правило, брехня викликана прагненням добитися особистих або соціальних переваг в конкретних ситуаціях. Характерно, що індивід неусвідомлено розцінює свою брехню як щось нестійке і тимчасове; звідси тенденція спочатку вимислювати їй нові підтвердження, а пізніше - повністю замовчувати. Якщо соціально-психологічно брехня завжди є засобом, то в сфері психопатології вона виступає як мотив мифоманов-психопатів, що переживають почуття задоволення від самого процесу введення навколишніх в помилку. [44]

Але в справжній роботі не буде приділятися увага брехні як продукту психічної патології, ми зробимо спробу описати різновиди вияву брехні в повсякденному житті і причини, її спонукаючі, засновуючись на результатах психологічних досліджень по даній темі.

Для російських психологів проблема обману є новою, публікації на цю тему можна перерахувати по пальцях. Тим часом в західній психології дослідженню брехні і обману в різних областях людської діяльності присвячені багато які солідні монографії.

С. Бок вважає обман широкою категорією, що включає в себе брехню. [24] До брехні вона відносить ті, що такі навмисно вводять співрозмовника в помилку твердження, які робляться усно або письмово. Крім того, обдурити можна за допомогою жесту, коду Морзе, знаків мови. Аналогічні погляди на проблему висловлюють Р. Хоппер і Р. А. Белл, що підкреслюють, що обман не можна зводити тільки до помилкових вербальним тверджень - він не може бути обмежений словами. Ці дослідники вважають, що насправді обман частіше засновується на грі певної ролі, чому на конкретному перечачому фактам твердженні. "Так, недбайливий студент грає роль старанного, щоб на екзамені справити враження на професора. Отже, не всі обманщики - брехуни"[24]. Ми вважаємо, що описаний С. Бок приклад не доводить її точку зору. На нашій думку, роль не є брехнею тільки в єдиному випадку - на театральній сцені. У всіх інших випадках роль є дезинформацією, що спотворює реальний стан речей.

Дослідження цих авторів, безумовно, цікаві. Але, на думку Знакова В. В., що приводяться в них описи психологічної суті брехні і обману недостатньо визначені: з цих робіт не можна зробити однозначних висновків про специфіку цілей брехуна і обманщика, а також про кількість і якість достовірних відомостей, що повідомляється ними людині, що вводиться в помилку. [24]

У більш складну ситуацію психологи попадають при порівняльному аналізі результатів брехні і обману. Складність значною мірою зумовлена язиковими проблемами: звичайно ми називаємо людину обдуреними тоді, коли він став жертвою обману, що вдався; але і те ж саме ми говоримо і про того, хто повірив брехні. Можна сказати, що хтось з наших знайомих був обдурений в магазині (наприклад, продавець умисно дав йому менше здачі, ніж встановлено), але семантично неточним було б твердження, що він був оббреханий. Правильне вживання слова "оббрехати" передбачає віднесення помилкового затвердження тільки до особових якостей того, про кого лгут: представлення цієї людини в негативному світлі перед навколишніми. У словнику Ожегова С. И. зазначається, що оббрехати - "те ж, що звести наклеп". Наприклад, оббрехати чесного, працівника. Із сказаного виходить висновок: виразно розуміючи психологічні відмінності результатів брехні і обману, доводиться називати жертви і обман, і лжиобманутимилюдьми.

Карсон з співавторами, зробивши цікаву спробу знайти смислоразличительние ознаки брехні і обману, зробили акцент на аналізі двох моментів: по-перше, використання або невикористання суб'єктом мови, вербальних тверджень і, по-друге, ефективність реалізації наміру, т. е. появі або відсутності у людини спотвореного уявлення, що обдурюється про дійсність. Вони пишуть, що для почала корисно відрізнити обман від брехні. "Брехня є умисно помилкове твердження, зроблене усне, письмово або за допомогою якогось іншого використання мови. Обману не обов'язково включати якесь помилкове твердження або яке-небудь інше вживання мови. Наприклад, самовпевнена манера гравця поводитися при грі в карти, може обдурити інших гравців, спонукаючи думати, що у нього хороші карти, але це не передбачає висловлювання якого-небудь твердження (ні істинного, ні помилкового). Таким чином, не всі випадки обману включають брехню. Аналогічно не всяка брехня включає в себе обман. Якщо брехні не вірять, то брехун не досягне успіху обманюючи будь-кого".[24]

Названі дослідники надають великого значення аналізу ефективності впливу брехні і обману на свідомість потенційної жертви маніпуляцій суб'єкта. На їх думку, зміст поняття "брехню" включає в себе толькопопиткуввести іншого в помилку, в той час як слово "обман" завжди означає успішність: досягнення обманщиком бажаного ефекту. Відносини між брехнею і обманом показані на малюнку.

"Ліве коло, - вважають Карсон і його співавтори, - включає всі випадки обману, праве коло включає всі випадки брехні. Область 2 представляє успішну брехню (брехня, яка обманює іншого) і область 3 представляє невдалу брехню (брехня, за допомогою якої не вдається обдурити іншого)".[24]

Але такі твердження, на нашій думку, вимагають уточнення. Можна погодитися з тим, що брехня - це твердження, що умисно спотворює факти. Але таке твердження не обов'язково повинне бути вербальним. Знаків В. В. приводить наступний приклад: "Відповідаючи на питання, про те, куди втік хлопчисько, камінь, що кинув в автобус, я можу показати рукою в невірному напрямі, т. е. збрехати". Головне в характеристиці брехні з психологічної точки зору - це наявність у суб'єкта наміру ввести партнера по спілкуванню в помилку і його реалізація, т. е. спотворення фактів.

Це явище В. В. Знаков називає обманом - намеренноеумалчивание частини інформації, з метою викликати невірне уявлення про реальний факт.[24]

Обман також заснований на свідомому прагненні одного з коммуникантов створити у партнера помилкове уявлення про предмет обговорення, але той, що обманює не спотворює факти. Відмітною ознакою обману Знаків В. В. вважає повну відсутність в ньому помилкових відомостей, прямих спотворень істини.

Дуже важкою проблемою є визначення того, коли людина говорить правду, а коли навмисно бреше. Більшість людей вдаються до брехні тоді, коли хочуть уникнути покарання або отримати нагороду. За допомогою брехні люди намагаються захистити себе доти, поки розкаяння совісті не стануть для них нестерпними або поки зовнішні обставини не підкажуть їм, що час признатися в своїй брехні. Коли люди лгут, вони випробовують страх, що виявляється в певних симптомах, наприклад, в пульсації сонної артерії, в пересиханні губ, мимовільних рухах кадика і (або) непомірних спробах додати своєму висловлюванню видимість правди.

Існують дві основні форми брехні: умолчаниеиискажение.

При умовчанні брехун приховує істинну інформацію, але не повідомляє помилкової. При спотворенні ж брехун робить деякі додаткові дії - він не тільки приховує правду, але і надає замість помилкову інформацію, видаючи її за істинну. Часто тільки поєднання умовчання і спотворення приводить до обману, але в деяких випадках брехун може досягнути успіху і просто не говорячи всієї правди.

Не всякий вважає умовчання брехнею. Багато які люди приймають за брехню тільки відверто спотворення дійсності. Сесилия Бік називає умовчання терміном "таємниця".[13] Вона вважає, що відмінність таємниці від брехні має важливе моральне значення, і затверджує, що у "брехні існує явна негативна презумпція, в той час як у таємниці вона може бути відсутнім".

Часто, якщо є можливість вибору форми брехні, ті, що обманюють віддають перевагу умовчанню. Це більш вигідне. Так і змовчати звичайно легше, ніж явно обдурити, т. до. для цього нічого не треба робити, в той час як при спотворенні без добре розробленої "легенди" завжди є шанс виявитися викритим.

Умовчання віддають перевагу ще і тому, що воно менш негоже, ніж спотворення. Воно пасивне, а не активне. До того ж хоч і те і інше може в рівній мірі пошкодити жертві обману, почуття провини, що випробовується брехуном у разі умовчання, набагато менше. Крім того, умовчання завжди легше виправдати у разі розкриття правди.

Крім основних форм брехні: умовчання і спотворення, існує безліч різновидів брехні.

Будь-який з цього обману може бути виявлений завдяки деяким моментам в поведінці брехуна. Є два вигляду ознак обману - помилка може розкрити правду, а може тільки навести на думку, що вам лгут, однак правда при цьому так і залишиться нерозкритою. Якщо брехун ненавмисно видає себе - П. Екман назвав це явище "витоком інформації", якщо ж брехуна видає його поведінка, але правда при цьому не виявляється - це "інформація про наявність обману".[57]

Інформація про наявність обману дає відповідь тільки на питання, бреше людина чи ні, але не відкриває істини. Істина ж може бути відкрита лише завдяки витоку інформації. Проте, часто питання, бреше людина чи ні, більш важливий, ніж питання про те, що саме він приховує, а для цього цілком досить інформації про наявність обману.

Размещено на Allbest.ru