Правова держава – засіб реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет соціології та управління

Кафедра соціальної філософії та управління

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Соціальна робота»

на тему: «Правова держава - засіб реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина»

Студентки 3 курсу групи 6.2316-ср

спеціальності 231 «Соціальна робота»

А.С. Омельяненко

Керівник: доцент кафедри, к.філос.н. Маліновська О.С.

Члени комісії ________________ О.В.Краснокутський

________________ Г.О.Мірошниченко

________________ О.В.Заїка

Запоріжжя - 2018

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історико-методологічний аспект дослідження правової держави

1.1 Історія дослідження правової держави як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

1.2 Уточнення основних понять дослідження: «держава», «правова держава», «людина», «громадянин», « права, свободи та обов'язки людини і громадянина»

1.3 Принципи та методи дослідження правової держави як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Розділ 2. Теоретичні аспекти дослідження правової держава як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

2.1 Сутність правової держави

2.2 Роль правової держава як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина у соціальній роботі

Висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасному правовому статусу громадян України притаманна недостатня гарантованість прав і свобод, слабка соціально-правова захищеність, відсутність усіх необхідних забезпечуючих механізмів. В Україні гостро постає питання реальності захисту та здійснення прав людини та громадянина.

Актуалізує проблему й визначення ролі держави, її органів.

Права людини в сучасному світі - це не просто актуальна тема, це проблема. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережито жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру и злагоди на Землі, не може бути організованого цивільного життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Взагалі - то у статусі особи в кожному суспільстві і в кожній Державі відображається її гуманізм та демократизм.

Правову державу досліджувало багато науковців, і їх поняття відрізнялись. Наприклад за Гессеном, основою правової держави є принцип панування права, а Сергій Котляревський розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Згідно з Кістяківським, основу і передумову правової держави становлять права людини і громадянина.

Фіксація поняття правова держава у ст. 1 Конституції України, де зазначається: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», власне, перетворила його на одну з тих реалій, на один із тих чинників, які визначають розвиток нашого суспільства та держави. Причому це конституційне положення виступає не лише орієнтиром загального державного розвитку, а й чітко вказує на певну модель організації відносин у суспільстві, а також між суспільством та державою, що має бути реалізована в Україні.

Об'єкт дослідження - правова держава.

Предмет дослідження - особливості правової держави як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Мета дослідження - дослідження правової держави.

Згідно з метою маємо такі завдання:

? вивчити історію дослідження правової держави як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

? розкрити поняття правової держави.

? здійснити уточнення змісту головних понять дослідження: «держава», «правова держава», «людина», «громадянин», « права, свободи та обов'язки людини і громадянина»

? обгрунтувати основні принципи та методи дослідження, що використовуються у даній роботі;

? проаналізувати сутність правової держави.

? проаналізувати роль правової держава як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина у соціальній роботі.

Гіпотеза: визначальною рисою правової держави не є політична форма держави, нею являється визнання прав особистості і їх гарантування.

Розділ 1. Історико-методологічний аспект дослідження правової держави

1.1 Історія дослідження правової держави як засобу реалізації забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

правова держава соціальна робота

Термін «правова держава» у науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Проте ідеї правової державності, мають більш давні історичні коріння. [1, с. 20].

Ще у VI ст. до н.е. Солон, у своїх реформах, свідомо проводив ідею поєднання сили та права в афінській державі. Платоном послідовно розвивалась думка про те, що державність взагалі можлива лише там, де панують справедливі закони. Також і Аристотель обґрунтував концепцію правління розумних законів. Цицерон, у своєму політико-правовому вченні, зробив великий крок у напрямку теорії правової держави, в якому був проголошений правовий принцип, що під дію закону повинні підпадати всі.

«Проте ідеї піднесення ролі права у Стародавній Греції, Стародавньому Римі та інших рабовласницьких країнах були позбавлені гуманістичної основи, вони відбивали інтереси лише пануючої частини тогочасного суспільства -- рабовласників, а доля рабів майже не бралась до уваги» [1, с. 23].

Витоки середньовічного конституціоналізму у формі парламентських органів, пов'язані з ХІІ-ХІІІ ст., формується представницька влада та законодавчі збори. Подальшого розвитку знаходить ідея обмеження правителя законом і справедливістю, але через боротьбу між світською і церковною владою, відповідальність правителя зводиться переважно до відповідальності його лише перед Богом. Ідеї середньовіччя стали фундаментом, на якому виросло систематизоване вчення про правову державу. Було здійснено обґрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади [1].

Розроблена Ж.Ж. Руссо концепція народного суверенітету, стала невід'ємним елементом теорії правової держави. Концепція заснована на ідеї виникнення держави внаслідок суспільного договору і яка перебуває на службі у суспільства [1].

«Термін «правова держава» вперше було вжито у працях німецьких вчених К. Т. Велькера (1813 р.) та І. X. Фрайхер фон Аретіна (1824 р.). А створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р. фон Моля (1833 р.), який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. Він визначив правову державу як конституційну, яка заснована на конституційному закріпленні прав і свобод людини, на забезпеченні судового захисту особи» [1, с. 20].

У теорії правової держави втілилися ідеї Просвітництва про права людини і громадянина, верховенства розумного закону, поділу влади, представницької демократії та ін. На початку ХХ ст. у вітчизняній і російській правовій думці нарівні з поняттям «правова держава» було поширене поняття «конституційна держава». Ці поняття, як правило, ототожнювалися. При цьому кожний мислитель створював свою модель правової держави, утверджуючи принцип верховенства права або верховенства закону, принцип сумісності правової держави з обмеженою монархією або республікою [2].

На думку Максима Ковалевського, за всієї різноманітності існуючих державних форм у Західній Європі і США вони «подають нам один загальний тип так званої правової держави». Він виокремлював дві основні особливості правової держави: по-перше, рівність громадська і політична, «участь усіх його громадян різною мірою в політичній владі»; по-друге, свобода особистого самовизначення, «невтручання держави в особисту діяльність» [2].

Отже, для Ковалевського визначальною рисою правової держави не є політична форма держави, нею являється визнання прав особистості і їх гарантування. До таких гарантій, на його думку, належать: 1) забезпечення політичних прав громадян самоврядуванням суспільства, тобто системою народного представництва і місцевого самоврядування, що дає можливість участі громадян у вирішенні загальнодержавних і місцевих питань; 2) судовий захист громадянських і публічних прав проти свавілля органів адміністрації та законодавства [2].

Володимир Гессен (1868-1920) був прихильником ідеї «відродженого природного права». Він вважав, що без широкої ідеологічної критики позитивного права неможлива ніяка життєздатна законодавча реформа. Поняття «правова держава» і «конституційна держава» були для Гессена тотожними: «тільки конституційна держава є державою правовою» [2, с. 59].

Основою конституційної держави, наполягав він, є конституційний принцип, а його істотною ознакою є «участь народу або народного представництва в здійсненні державної влади». Тому тільки в конституційній державі можлива реалізація ознак правової держави, якими є: 1) поділ, або за інтерпретацією Гессена, «відособлення» влад, передусім законодавчої та виконавчої («урядової»).

Він визнавав державу, в якій панує парламентський лад на засадах демократизму - найвищим типом правової держави.

Таким чином, за Гессеном, «основою правової держави є принцип панування права (держава перебуває під правом): виконавча і судова влади мають своє обмеження в позитивному праві (законі), а законодавча -- у природному праві, тобто певному рівні культури, який сформований на основі недоторканності свободи особистості, її прав» [2, с. 60].

Сергій Котляревський (1873?1939) розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу. Це ? «дві стихії держави», де право не самоціль, а «політика державної влади» [2].

Передумовою правової держави вчений називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого - «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Хоча для правової держави характерне взаємне зближення права і держави, вона, проте, ніколи не може означати їх повного злиття, ніколи не перестане бути організацією сили [2].

Котляревський вважав, що конституційний лад лише необхідна передумова, і тому заперечував проти ототожнення правової держави з конституційною.

«Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відповідальність, пов'язану з актами державного владарювання». Принцип правової держави ставить перед законодавцем моральну вимогу -- «повага до правової особи кожного члена державного цілого і союзу цих членів». Це означає забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справедливості» [2, с. 72].

Теорія правової держави набула суттєвого розвитку і методологічного обґрунтовування в працях Б. Кістяківського. Для нього правова держава, з одного боку, - це ідеальна модель, а з другого ? реальна історична форма державності, щонайвища з практично існуючих, в якій поступово знаходить свій вияв цей ідеал. Вона виникає тоді, коли держава, використовуючи право як інструмент свого впорядкування, сама підпорядковується йому [2].

Основу і передумову правової держави становлять, згідно з Кістяківським, права людини і громадянина. Невід'ємні права особистості, по-перше, обмежують державну владу: «Обмеженість влади в правовій державі створюється визнанням за особою невід'ємних, непорушних і недоторканних прав». По-друге, вони є основою і доповненням підзаконності влади. «Законність передбачає суворий контроль і повну свободу критики всіх дій влади, а для цього необхідне визнання за особою і суспільством їх невід'ємних прав». По-третє, права особистості вимагають такої організації влади, яка не пригнічує особистість. У правовій державі «як окрема особистість, так і сукупність особистостей - народ повинні бути не лише об'єктом влади, але і її суб'єктом» [2, с. 72].

Б. Кістяківський ототожнював поняття «конституційна держава» і «правова держава», вважаючи, що «тільки весь народ... володіє справжньою державною владою», називав «найважливішою установою правової держави народне представництво, що виходить із народу». У конституційній державі влада солідарна з народом, у ній здійснюється принципове єднання влади з народом. Народному представництву підпорядковано і законодавство, яке регулює не тільки взаємовідносини окремих осіб і їх груп, але й відносини між самою державою і громадянами, і діяльність всіх державних установ.

Найважливішою умовою успішного функціонування правової держави є самодіяльність суспільства і народних мас, без чого вона неможлива. «Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу і за сильно розвиненого в ньому почутті відповідальності» [2, с. 74].

Водночас повне єднання державної влади з народом, писав Кістяківській, «здійсненне тільки в державі майбутнього». Йому належить ініціатива теоретичної постановки питання про можливу перспективу правової соціалістичної (соціальної) держави як прообразу майбутньої держави, «яка здійснить соціальну справедливість» [2].

Таким чином, наприкінці ХIХ - на початку ХХ століття відбувалося становлення різних напрямів у теорії права, які не лише йшли поряд із західною правовою думкою, але певним чином і випереджали її [2].

Базовою передумовою правової державності є формування громадського суспільства, в якому був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості, суспільства, в якому функціонували б демократичні громадські інститути, що забезпечують свободу слова та інформації, гарантують силою громадської думки і суспільної моралі вільні вибори, наявність легальної опозиції та багатопартійність і цим самим унеможливлюють узурпацію влади.

Побудова правової держави глибоко пов'язана також зі зміцненням демократичних традицій функціонування державної влади. За умов збереження вільних виборів, демократичного політичного режиму, свободи преси, формування поваги до прав і свобод громадян з боку держави та її посадових осіб дані традиції, безперечно, сформуються [3].

«Процеси становлення в Україні правової держави, так само як і політичне життя українського суспільства, є достатньо динамічним й багатоаспектним, водночас й суперечливим, за своєю сутністю. Верховенство права, забезпечення прав людини та громадянина, взаємна відповідальність держави та особи повинні панувати в житті громадян нашої держави. Всі ці напрями формування правової держави були закріплені Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року» [3, с.12].

«Конституція як Основний Закон держави визначає в ст.1, що «Україна є суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Названа стаття Конституції має основоположне значення для визначення основних засад становлення і розвитку української державності» [3, с.12].

Отже, засадничі принципи правової держави були закріплені на конституційному рівні, тобто їх юридична сила є найвищою [3].

1.2 Уточнення основних понять дослідження: «держава», «правова держава», «людина», «громадянин», «права, свободи та обов'язки людини і громадянина»

«Держава - суверенна, політико-територіальна організація публічної влади певних соціальних груп населення в соціально не однорідному суспільстві, яка має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво суспільством» [1, с. 23].

Правова держава - організація політичної влади, діяльність якої заснована на принципі верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні і реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому [1].

Людина - суспільна, біосоціальна, психофізіологічна істота, яка наділена здатністю мислити, створювати та використовувати знаряддя праці, володіти членороздільною мовою і нормально розвиватися у спілкуванні із собі подібними [1].

«Громадянин - фізична особа, яка перебуває у сталих юридично визначених взаємозв'язках із конкретною державою, що знаходить свій вираз у наявності в особи відповідного громадянства» [1].

Права людини - права, які людина отримує від народження, пов'язані з її існуванням і розвитком та закріплені в Конституції України [1].

Права громадянина - права, які мають позитивний (волевстановлений) характер і закріплюються за особою, яка має громадянство відповідної держави [1].

Основні права, свободи - це певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах, що об'єктивно визначається досягненнями певного рівня цивілізації (економічний, соціальний, духовний розвиток людства) і повинні бути законними і рівними для всіх людей [4].

Обов'язки людини і громадянина - це міра обов'язкової поведінки, якої кожний громадянин повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадського суспільства [4].

1.3 Принципи та методи дослідження правової держави як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Головні принципи наукового дослідження - науковість, об'єктивність та етичність. Науковість полягає в застосуванні єдиного або комбінації декількох теоретико-методологічних підходів, адекватності теорії, методів та статистичних процедур, ретельному аналізі фактів та врахуванні існуючих взаємозв'язків у процесі інтерпретації результатів і формулювання висновків.

Адекватність дослідження - відповідність методу, що застосовується у процесі дослідження, явищу, яке вивчається.

Етичність наукового дослідження полягає у дотриманні принципу «не нашкодь!», урахуванні суспільних норм та морально-етичних поглядів досліджуваних, гарантії абсолютної та безумовної конфіденційності інформації, отриманої у процесі дослідження.

У своїй роботі використовую такі принципи: принцип методологічного плюралізму, принцип об'єктивності, принцип універсальності, принцип єдності історичного і логічного.

Принцип методологічного плюралізму закріплює можливість існування різних теоретичних, концептуальних підходів до вивчення державних і правових явищ, навіть таких, що обстоюють протилежні погляди; заперечує одномірність і партикуляризм, тобто відособлення цінностей, фактів, ідей (форм) або насильницьке нав'язування будь-яких теоретичних схем як «абсолютних істин». Методологічний плюралізм відображає природу права і держави як універсальних соціальних явищ, є зворотною стороною їх універсалізму.

Принцип об'єктивності означає прагнення до вишукування найбільш достовірної інформації про пізнавані праводержавні явища, зведення до мінімуму суб'єктивних факторів.

Принцип універсальності виражається в тім, що теорія права і держави вивчає загальні закономірності становлення, оформлення, функціонування права і держави, безвідносно до жодної країни, її політичної і правової системи, історичної епохи. Її понятійний апарат служить оцінним виміром усякої праводержавної організації на планеті - тієї, що існувала в минулому і тієї, що існує в теперішньому.

Принцип єдності історичного і логічного допомагає відтворити об'єкт пізнання в сутнісних, закономірних зв'язках, де логічне є справжньою сутністю, а історичне - його формою, котра визначена конкретним змістом. Історичний метод дає змогу дослідити правові і державні явища в усій їх повноті - з усіма випадковостями, зигзагами, подробицями, що нерідко спотворюють об'єктивну логіку розвитку. В свою чергу логічний метод дозволяє відсторонитися від окремих фактів, особливостей, усього неістотного, визначити зміст правових суджень і простежити зв'язок між різними елементами права і держави тощо. У цілому ж принцип єдності логічного й історичного методів розкривається через два принципи: принцип історизму і принцип пізнавальної ретроспекцій.

Методи дослідження - це сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної проблеми. Метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень, формуючись як теоретичний результат попереднього дослідження. Один і той самий метод можуть застосовувати прихильники різних теоретичних напрямків. Відповідно до визнаних двох рівнів наукового дослідження - емпіричного й теоретичного - виокремлюють три групи методів дослідження: емпіричного дослідження, теоретичного дослідження й емпіричного та теоретичного рівнів.

У своїй роботі я використовую методи: аналізу, синтезу, індукції, дедукції, спостереження, узагальнення, системно-структурний, соціологічний, статистичний.

Аналіз - це дослідження чогось, що ґрунтується на розкладанні (подумки) предмета, явища на складові, визначенні елементів цілого, розгляді їх властивостей.

Процедурою зворотного характеру є синтез - метод, коли знання про предмет отримують шляхом поєднання його елементів і вивчення їх зв'язку. Тому в практичній пізнавальній діяльності аналіз і синтез поєднуються.

«При дослідженні політичних проблем вчені піддають їх науковому аналізу, тобто уявному розділенню політичних явищ на їх елементи, щоб вивчити кожен з них. Але будь-який з цих елементів функціонує тільки у взаємозв'язку і взаємодії з іншими елементами. Тому аналіз елементів припускає одночасно осмислення їх взаємозв'язків і взаємодій, що становить зміст синтезу» [6, с. 92].

Таким чином, аналіз і синтез - це дві взаємопов'язані сторони розумової діяльності людей і відповідно два взаємопов'язаних методу пізнання дійсності, в даному випадку політичної [6, с. 71].

Індукція - логічне розмірковування, що рухається від тверджень емпіричного, конкретного, вужчого характеру до більш широкого.

«Індуктивний метод (індукція), використовуваний в політичних дослідженнях, полягає в способі пізнання політичних явищ, що йде від фіксування досвідчених даних та їх аналізу до їх систематизації, узагальнень і робити на цій основі спільних висновків. Даний метод полягає також у переході від одних уявлень про тих чи інших політичних явищах і процесах до інших - більш загальним і найчастіше більш глибоким. Основою функціонування індуктивного методу пізнання у всіх випадках є дослідні дані» [6, с. 61].

Дедукція (виведення) - розмірковування, що дає змогу за певними правилами логіки робити висновки з деяких тверджень та їх комбінацій. Вони не можуть бути більш загальними, ніж посилання (аксіоми, постулати, принципи), які ведуть до них. Виходячи з певної системи їх подібності, можна передбачити наслідки, що з них випливають.

Спостереження - свідоме і цілеспрямоване сприйняття дійсності. Воно буває простим (звичайним) і складним, включеним (безпосереднім).

«Узагальнення - процес встановлення загальних властивостей і ознак предметів. Тісно пов'язане з абстрагуванням. Гносеологічною основою узагальнення є категорії загального і одиничного» [5, с. 92].

Cистемно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширших систем. Первинна клітина права - його норма - є частиною цілісної системи права; система права - частиною правової системи держави. Норму права можна пізнати лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами; систему права - у зв'язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю, правовою культурою та ін. Найчастіше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.

Cоціологічний метод полягає в дослідженні права не на рівні абстрактних категорій, а на підставі конкретних соціальних фактів. Соціологічний метод містить у собі такі засоби, як аналіз статистичних даних і різного роду документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення і т. ін.

Статистичний метод використовується для встановлення статистичних даних про предмет вивчення, скажімо, даних про кількість правопорушень, про відсоток економічних злочинів тощо.

Висновки з розділу: отже, термін «правова держава» у науковий обіг увійшов на початку XIX століття. Правову державу досліджували такі науковці, як: Солон, Аристотель, Цицерон, Ж.Ж. Руссо, К. Т. Велькер, Максима Ковалевський, Володимир Гессен, Сергій Котляревський, Б. Кістяківський та інші.

Визначень «правова держава» існує багато. Одне з основних: правова держава - організація політичної влади, діяльність якої заснована на принципі верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні і реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Вважаю, що при дослідженні правової держави допоможуть такі принципи: принцип методологічного плюралізму, принцип об'єктивності, принцип універсальності, принцип єдності історичного і логічного.

Вважаю, що при дослідженні правової держави допоможуть такі методи: аналізу, синтезу, індукції, дедукції, спостереження, узагальнення, системно-структурний, соціологічний, статистичний.

Розділ 2. Теоретичні аспекти дослідження правової держава як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

2.1 Сутність правової держави

Держава - основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його політичної та соціальної структури на основі права за допомогою спеціального механізму (апарату) [6, с. 33].

«Державі належить виключне право видання законів та інших нормативних актів, обов'язкових для виконання всіма громадянами та іншими суб'єктами на його території, чого не може собі дозволити жоден інший політичний інститут суспільства. Тільки державі дається право на легальне застосування сили, у тому числі право фізичного примусу» [6, с. 34].

Серед основних ознак держави виділяють наступні:

- наявність особливої системи органів і установ (представницьких, виконавчих, судових), що здійснюють функції державної влади;

- наявність права, системи норм, санкціонованих державою (законів та інших нормативних правових актів), обов'язкових для виконання всіма суб'єктами суспільства;

- певна територія, на яку поширюється влада і юрисдикція (закони) цієї держави;

- виключне право встановлювати і стягувати податки і збори з населення.

У більшості сучасних держав виділяють два види державних функцій відповідно до місця їх здійснення - внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції: економічна, соціальна, культурно-освітня, правова (захист законних прав та інтересів громадян, запобігання соціальних конфліктів). У науковій літературі зустрічаються самі різні класифікації внутрішніх функцій держави. Крім перерахованих вище функцій включають також екологічну, захисту конституційного ладу та ін. Бо, як правило, всі вони в тій чи іншій мірі поглинаються функціями, перерахованими вище [6].

Зовнішні функції: захист суспільства від зовнішніх ворогів, розвиток цивілізаційних відносин з іншими державами [6].

Свої функції держава здійснює через систему державних органів, через державний апарат. Для більш ефективного виконання функцій в державі сформувалася система поділу влади. Найбільш поширеним сьогодні в світі є поділ влади на представницьку (законодавчу), виконавчу і судову [6].

«Правова держава - політична організація, що створює умови для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського суспільства на основі права» [7, с. 209].

Правова держава - це держава, діяльність якої заснована на праві, що виражає ідеї гуманізму, справедливості, формальної рівності та свободи, вищою соціальною цінністю в якій визнаються права людини [8].

Правова держава - це така держава, в якому створюються умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного зв'язування за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань [9].

«Правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов'язками та правами інших людей, а державна влада пов'язана правом з метою запобігання її зловживанням» [10].

Зміст правової держави розглядається через призму її принципів:

1. Принцип розподілу влади. Суть її у тому, що де б і як би не функціонувала державна влада, її демократичності завжди протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи або органу влади.

2. Панування права, його пріоритет над державою. Держава забезпечує торжество права, вимогам якого вона сама підкоряється. Громадяни та держава взаємно відповідальні та рівні перед законом.

3. Забезпечення гарантій і прав громадян, високий рівень захищеності особи. Ці права забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, яка ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що народ і тільки народ є законним джерелом влади.

4. Принцип самостійності, незалежності суду, підлеглого тільки закону. Головну роль у вирішенні колізій, що виникають у різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд [7].

Соціально-змістовні ознаки правової держави:

1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

2) панування в соціальному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюють основні права людини, загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на панування законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності, тільки існування законів як актів представницького органу державної влади.

3) врегулювання відносин між особою і державою на основі загально- дозвільного принципу: особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом;

4) взаємна відповідальність між особою і державою;

5) наявність у всіх громадян високої правової культури, зокрема, життєво необхідних юридичних знань, а також вмінь і навичок їх використання у практичному житті [11].

Формальні ознаки правової держави:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів: законодавчих, виконавчих, судових - на основі підпорядкування вищим органам державної влади (саме їх волевиявленню) усіх інших органів держави;

2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини. Акцент на необхідність саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обставину, що самого лише номінального, номенклатурного їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законах - недостатньо.

3) високозначуще становище в суспільному і державному житті судових органів як вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини [11].

Мета правової держави полягає в утвердженні правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою і підвладними їй суб'єктами права, у визнанні і гарантуванні формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Основні права людини можуть визнаватися, безперечно, тільки в демократично організованому суспільстві [11].

«Здавалося б «правова держава» і «соціальна держава» не зовсім сумісні. Перша передбачає певну свободу особистості від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особистості, насамперед соціально незахищеної (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини)» [11, с. 226].

Проте у реальному житті існує певний зв'язок між правовою і соціальною державою. Це виявляється у тому, що вихідним пунктом концепції правової і соціальної держави є вільний громадянин. Якщо мета правової держави - захист свободи і прав індивідів, то мета соціальної держави - забезпечення їх гідного існування, а тому ці поняття повинні гармонійно поєднуватися [11].

2.2 Роль правової держава як засобу реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина у соціальній роботі

Права людини є основою правової системи, навколо якої групуються всі її норми, в яких виражаються умови і форми, що забезпечують нормальну життєдіяльність суспільства. Потрібно відзначити, що всі найважливіші складові стійкого розвитку кристалізуються в правах людини - особистих (цивільних) політичних, економічних, соціальних і культурних. Це дає змогу застосовувати «людське вимірювання» як до всієї єдиної системи чинників стійкого розвитку, так і до кожного з них. Виходячи з такого підходу, людина з її невід'ємними правами (свобода, право на життя, на недоторканність особи, власність, гідний рівень життя тощо) є відправним пунктом і кінцевою метою стійкого розвитку, головним орієнтиром процесу побудови правової держави.

Інституціоналізація громадянського суспільства розкривається в створенні системи пріоритету цінностей права і свобод людини. Головним обов'язком державної влади в Україні мають стати: визнання, дотримання та захист прав і свобод людини .

Свободи людини і громадянина складають інститут конституційного права, який містить норми, що визначають взаємини держави і особи. Тому, як відзначають П. Рабінович і М. Хавронюк «Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина - це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та іншими суб'єктами правовідносин тих обов'язків, які покладаються на них з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина» [12].

Зазначені гарантії складають відповідну систему і разом, у сукупності, забезпечують систему прав і свобод людини і громадянина. Усі можливі гарантії забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина прийнято поділяти на загально-соціальні (загальні) та власне правові, юридичні (спеціальні).

До загально-соціальних гарантій відносять наступні: ідеологічні, політичні, економічні, власне соціальні, організаційні. [12].

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина, до яких відноситься і юридична відповідальність - це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов'язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту

А. Олійник зазначає, що «розуміння захисту прав і свобод людини та громадянина включає в себе категорії забезпечення, гарантування та здійснення суб'єктивного права. На думку автора, забезпечення конституційних свобод і недоторканості людини та громадянина в Україні - це створення сприятливих умов для їх здійснення, охорона, захист суб'єктивних свобод від правопорушення, відновлення порушеного права компетентними державними органами чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими або службовими особами та об'єднаннями громадян здійснення матеріальних чи процесуальних юридичних засобів» [13].

Юридична відповідальність передбачає функцію забезпечення виконання обов'язків людини і громадянина, які є складовою: правового статусу людини і громадянина.

А. Олійник зазначає, що розуміння захисту прав і свобод людини та громадянина включає в себе категорії забезпечення, гарантування та здійснення суб'єктивного права.

Міжнародно-правові гарантії обумовлені міжнародними договорами, обов'язковими для України. Так, відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини держава повинна не лише мати законодавство, яке найповнішою мірою забезпечує дотримання конвенційних прав та свобод, а й вживати всі необхідні заходи для того, щоб воно реально діяло, а не залишалося лише на декларативному рівні [13].

Конституційні гарантії, як відмічають П. Рабінович і М. Хавронюк, «складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, в яких визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина, їх відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина» [12, с. 313].

Законодавчу, нормативно-правову основу соціальної роботи в Україні, як і в інших країнах світу, визначають правові документи, які умовно згруповані у п'ять груп відповідно до суб'єктів їх видання:

1) регламентуючі, дорадчі документи світового співтовариства (акти, декларації, пакти, конвенції, рекомендації, резолюції ООН, ВООЗ, МОП, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ та ін);

2) внутрішньодержавні юридичні акти (Конституція, закони, укази, розпорядження Президента України, постанови уряду України, накази, рішення колегій та інструкції Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства освіти і науки, Міністерства охорони здоров'я, Державного комітету у справах сім'ї та молоді та ін.);

3) документи суб'єктів України, які забезпечують реалізацію законів на своїй території, виконання регіональних законоположень, виконання республіканських (Автономна Республіка Крим) нормативних законоположень з правом законодавчої ініціативи;

4) документи муніципальних утворень (міські і сільські райони, мікрорайони (трудові колективи);

5) рішення, накази, розпорядження безпосередньо закладів та організацій.

Законодавчу базу соціальної роботи в Україні становлять такі міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини (ООН, 10 грудня 1948 p.), Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 p.).

У Загальній декларації прав людини (ст. 22) наголошується, що «кожен як член суспільства має право на соціальне забезпечення, а також на здійснення економічних, соціальних і культурних прав, необхідних для його гідності й вільного розвитку його особистості, за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до організації і ресурсів кожної держави». У Загальній декларації прав людини зазначається, що кожен має право на працю, вільний вибір виду зайнятості, відпочинок і дозвілля, включаючи розумне обмеження робочої години; на життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров'я і добробуту свого народу і своєї сім'ї, та інші права і свободи.

У Міжнародному пакті про цивільні і політичні права зазначається, що «держави, які беруть участь у пакті, беруть до уваги, що відповідно до принципів, проголошених Статутом Організації Об'єднаних Націй, визнання гідності, властивої усім членам людської спільноти, і рівних і невід'ємних прав їх є основою волі, справедливості і загального світу».

Дуже важливим для правової основи соціальної роботи є Закон України від 5 жовтня 2000 р. № 2017-ІП «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Державні соціальні стандарти і нормативи встановлюються з метою:

- визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України;

- визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсів для їх реалізації;

- визначення та обґрунтування розмірів видатків Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальні розміри заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги. Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку.

В Україні формами забезпечення прав та свобод людини і громадянина є судова та адміністративна. Також існує судово-адміністративна(змішана) форма, але в Україні вона не реалізована [14].

Судова форма забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Право громадян на судовий захист закріплене у ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України. Відповідно до цієї статті кожному гарантується право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [14].

Адміністративна форма забезпечення прав та свобод людини і громадянина. Відбувається шляхом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, підприємствами, громадськими організаціями [14].

Судово-адміністративна форма забезпечення прав та свобод людини і громадянина (змішана). Їй характерно створення спеціалізованих судів для вирішення спорів в індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців [14].

О.С. Лисенков, відомий вчений конституціоналіст, виділяє чотири групи гарантій прав і свобод людини і громадянина:

- матеріальні (економічні передумови);

- організаційні (інститути державної влади);

- духовні або ідеологічні (існуючі в суспільстві концепції прав людини, які потрібно роз'яснювати громадянам);

- юридичні гарантії, що, у свою чергу, поділяються на дві підгрупи:

процедурні юридичні гарантії та юридична відповідальність громадян, їх об'єднань, органів влади, органів самоврядування та посадових осіб [14].

Висновки з розділу: отже, правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов'язками та правами інших людей, а державна влада пов'язана правом з метою запобігання її зловживанням.

Мета правової держави полягає в утвердженні правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою і підвладними їй суб'єктами права, у визнанні і гарантуванні формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Інституціоналізація громадянського суспільства розкривається в створенні системи пріоритету цінностей права і свобод людини.

Законодавчу базу соціальної роботи в Україні становлять такі міжнародні документи, як Загальна декларація прав людини (ООН, 10 грудня 1948 p.), Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (Нью-Йорк, 19 грудня 1966 p.).

Висновки

Отже, в ході роботи було досліджено правову державу - засіб реалізації і забезпечення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Вивчивши історію дослідження правової держави, зрозуміло, що держава історично розвивається.

Правову державу досліджували такі науковці, як: Солон, Аристотель, Цицерон, Ж.Ж. Руссо, К. Т. Велькер, Максима Ковалевський, Володимир Гессен, Сергій Котляревський, Б. Кістяківський та інші.

За Гессеном, «основою правової держави є принцип панування права (держава перебуває під правом): виконавча і судова влади мають своє обмеження в позитивному праві (законі), а законодавча -- у природному праві, тобто певному рівні культури, який сформований на основі недоторканності свободи особистості, її прав.

Було розкрито поняття правової держави. Правова держава - організація політичної влади, діяльність якої заснована на принципі верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні і реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому.

Було визначено, що метою правової держави є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між публічною владою і підвладними їй суб'єктами права, у визнанні і гарантуванні формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Основні права людини можуть визнаватися, безперечно, тільки в демократично організованому суспільстві.

Правова держава - це така держава, в якому створюються умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного зв'язування за допомогою права політичної влади з метою недопущення зловживань.

Побудова правової держави глибоко пов'язана також зі зміцненням демократичних традицій функціонування державної влади. Найважливішою умовою успішного функціонування правової держави є самодіяльність суспільства і народних мас, без чого вона неможлива.

Права людини є основою правової системи, навколо якої групуються всі її норми, в яких виражаються умови і форми, що забезпечують нормальну життєдіяльність суспільства.

Людина з її невід'ємними правами (свобода, право на життя, на недоторканність особи, власність, гідний рівень життя тощо) є відправним пунктом і кінцевою метою стійкого розвитку, головним орієнтиром процесу побудови правової держави.

В Україні формами забезпечення прав та свобод людини і громадянина є судова та адміністративна.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімальні розміри заробітної плати та пенсії за віком, інших видів соціальних виплат і допомоги. Державні соціальні стандарти обов'язково враховуються при розробці програм економічного і соціального розвитку.

Список літератури

1. Кириченко В. М., Куракін О. М. Теорія держави і права : навч. посіб. Київ : Центр учбової літератури, 2010. 264 с.

2. Історія вчень про державу і право : підручник / за ред. проф. Г. Г. Демиденка, проф. О. В. Петришина. Харків : Право, 2009. 256 с.

3. Гета Д. С. Сучасні проблеми становлення правової держави. Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Ужгород, 19-20 лютого 2016 р. Ужгород : Ужгородський національний університет, 2016. С. 12-15.

4. Ратушняк С. П. Правознавство : словник-довідник. 3-тє вид., прероб. і доповн. Тернопіль : навчальна книга. Богдан, 2011. 168 с.

5. Бірта Г. О. Методологія і організація наукових досліджень. Київ : «Центр учбової літератури», 2014. 142 с.

6. Политология: учебник и практикум для академического бакалавриата / под ред. В. Н. Лавриненко. 5-е изд., перераб. и доп. Москва : Издательство Юрайт, 2016. 400 с.

7. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику : підручник, 2009. 840 с.

8. Волинка К. Г. Теорія держави і права : навч. посіб. Київ : МАУП, 2003. 240 с.

9. Лазарев В. В. Теория государства и права : учебник для бакалавров. 5-е изд., перераб. и доп. Москва : Издательство Юрайт ; ИД Юрайт, 2015. 634 с.

10. Скакун О. Ф. Теорія держави и права : підручник / пер. з рос. Харків : Консум, 2001. 656 с.

11. Віхров О. П. Теорія держави і права : курс лекцій : навч. посіб. Чернігів : Десна Поліграф, 2015. 303 с.

12. Рабінович П. М. Права людини і громадянина : навч. посіб. Київ : Атіка, 2004. 463 с.

13. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Правознавство. Київ : Правова єдність ВАВ, 2009. 792 с.

14. Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінально-процесуальне право : Україна, ФРН, Франція, Англія, США. Київ, 1999.

15. Віхров О. П. Теорія держави і права: курс лекцій : навч. посіб. Чернігів. нац. пед. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. Чернігів : Десна Поліграф, 2015. 303 с.

16. Тюптя Л. Т., Іванова І. Б. Соціальна робота: Теорія і практика. Київ : ВМУРОЛ «Україна», 2004. 408 с.

17. Лазарев В. В., Липень С. В. Теория государства и права : учебник для вузов. Москва : Издательство «Спарк», 1998. 448 с.

18. Правознавство : підручник / за ред. В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. Київ : «Юрінком Інтер» 2006. 748 с.

19. Васильєв А. С., Борщевський І. В., Іванов В. В., Канзафарова І. С., Притченко Р. С., Труба В. І. Теорія права і держави : підручник. Харків : Одіссей, 2007. 447с.

20. Качур В. О. Теорія держави і права : навч. посіб. нац. ун-т біоресурсів і природокористування України. Київ : КОМПРИНТ, 2014. 327 с.

21. Лисенков С. Л., Колодій А. М., Тихомиров О. Д., Ковальський В. С. Теорія держави і права : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2005. 448с.

22. Тотюрнин Б. Н. Европейское право : учебник. Москва, 1998. 456 с.

23. Теория государства и права / под ред. Н. М. Марченко. 2-е изд. Москва : Зерцало, 1996. 475 с.

24. Чубатий М. Огляд історії українського права: історія джерел та державного права. Київ : НООСФЕРА, 1994. 220 с.

25. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. Київ : Парламент. вид-во, 1999. 247 с.

Размещено на Allbest.ru