Електронізація соціальних комунікацій у сучасному українському суспільстві: мережеві підходи

Постановка проблеми. Стрімкі темпи інформатизації та технологізації сьогодні перетворюють комунікації в економічну категорію та інструмент досягнення суспільного блага, який впливає на всі сфери суспільної діяльності. У зв'язку з цим стан суспільного прогресу все більш пов'язують із рівнем розвитку та ефективністю комунікативних процесів, який визначається швидкістю впровадження, розповсюдження й циркулювання інновацій, появою якісно нових автоматизованих систем зберігання й обробки інформації, динамічністю комунікативних процесів тощо. Проблематика соціальних комунікацій усе більш популяризується, що виражається в набутті нею інституційних характеристик та рис. Сьогодні комунікації стають галуззю економіки, з'являються нові соціальні інститути й сфери діяльності, пов'язані з обробкою, систематизацією, аналізом, моніторингом інформаційно-комунікативного середовища; усе більш затребуваними стають спеціальності й напрями підготовки ЗВО, які стосуються вивчення інформаційно-комунікативних технологій, медіа-простору та соціальних комунікацій у цілому (Білан, 2009).

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Потрібно сказати, що проблематики соціальних комунікацій стосується низка робіт таких учених, як Г. Лассуел, К. Шеннон, В. Вевер, Р. Якобсон, Т. Ньоком, Ю. Лотман, Ф. де Соссюр, Ч. Пірс, С. Бейкер та ін. Серед вітчизняних науковців виділяємо праці Г. Почепцова, В. Королько, В. Мойсеєва, О. Берегової, В. Різуна, Н. Зражевської й ін.

Відомі закордонні вчені, які розробляли мережеві підходи до вивчення соціальної реальності загалом (Р. Барт, М. Грановеттер, Д. Ноук і Дж. Куклінскі та ін.) і вивчали власне соціальну комунікацію засобами мережевого аналізу (Н. Крістакіс й ін.).

Досвід вивчення різного роду комунікаційних відносин із застосуванням мережевого аналізу мають українські соціологи. Так, А. Горбачик і О. Жулькевська використали мережевий підхід до вивчення структури українського парламенту (Горбачик, Жулькевська, 2006), Ю. Дукач - до вивчення структури протестного поля суспільних рухів в Україні (Дукач, 2015), С. Сальнікова - до вивчення наукової комунікації соціологів завдяки її мережевій структурі та електронному формату наукових журналів у вільному доступі, тобто електронізації наукової комунікації (Сальнікова, 2018).

Мета статті - розгляд головних трансформацій сучасної системи соціальних комунікацій, спричинених повсюдним поширенням інформаційно-комунікативних технологій крізь призму мережевих підходів.

Виклад основного матеріалу. Ускладнення структури українського суспільства та стрімкі темпи виробництва й удосконалення інформаційно-комунікаційних технологій зумовлює урізноманітнення технологічних засобів для інформаційних обмінів, що, з одного боку, сприяє зміцненню інформаційних зв'язків та інтеграції суспільства в цілому, стає вагомим каталізатором інтенсифікації комунікативної взаємодії між різними соціальними верствами населення, державними, громадянськими, політичними, економічними, освітньо-науковими, урядовими й неурядовими суб'єктами. З іншого боку, циркуляція смислів і неструктуровані інформаційно-комунікативні потоки стають простором та середовищем виконання маніпулятивних дій, інформаційних впливів, розповсюдження "фейкової" або негативно забарвленої інформації, формування та контролю суспільної свідомості (Нехаенко, 2015). Унаслідок віртуалізації й можливості приховування суб'єктів комунікативних процесів (забезпечення їх анонімності) наші комунікації стають усе більш безвідповідальними, що популяризує зовсім іншу проблематику - питання інформаційної безпеки (Білан, 2010).

Відзначимо, що сьогодні відбувається глокалізація соціальних комунікацій в українському суспільстві, тому що одночасно ми спостерігаємо існування двох домінуючих дискурсів. З одного боку, відбуваються процеси формування глобальної комунікативної мережі, інтернаціоналізації інформаційних обмінів, інтеграції у світову комунікативну "павутину", декларуємо цінності рівності, прозорості, світового співробітництва та єдності.

З іншого боку, ідеться про популяризацію національного дискурсу та створення різних тактик й інструментів залучення суспільства до нього. Комунікації стають усе більш національно-орієнтованими та регламентованими інститутами влади, які лише легітимізують цю спрямованість. На мою думку, ті комунікативні процеси, які сьогодні протікають у нашому суспільстві, призводять радше не до консолідації різних соціальних груп, а до їх поляризації. Особливо це відчувається в контексті умовного поділу на "своїх" і "чужих", особливо в контексті політичного дискурсу, що призводить до процесів стигматизації й значних перетворень у питаннях формування ідентичностей. Ми живемо в стані біполярності або навіть різноманіття: одночасно ми толерантні та нетерпимі, співчуваючі й байдужі, відкриті та замкнуті.

В академічному просторі популяризуються концепції мережевого суспільства, глобального громадянства, "текучої сучасності" тощо. Так, наприклад, досить показовим є підхід, який розробив Н. Крістакіс. У своїй найбільш популяризованій праці "Пов'язані однією мережею: як на нас впливають люди, яких ми ніколи не бачили" (Кристакис, Фаулер, 2011), написаній у співавторстві з Джеймсом Фаулером, Крістакіс постулює, що його науковий інтерес спочатку був зосереджений на вивченні найбільш спрощених схем соціальних інтеракцій, так званих "діадах", але пізніше з'ясувалося, що ці спрощені структури не відображають усіх соціальних процесів, які насправді є невід'ємними компонентами соціальних взаємодій. Н. Крістакіс формулює гіпотезу, суть якої полягає в тому, що соціальна взаємодія не зводиться до безпосередніх його учасників, інтенцій і зв'язків між ними. Саме тому він використовує поняття "соціальна мережа", яке закликає розглядати суспільну систему як павутину або систему відносин між суб'єктами. На відміну від інших системних теоретиків, таких як Н. Луман або Т. Парсонс, які займалися, умовно кажучи, макротеоретизуванням, не акцентуючи увагу на міжособистісному, індивідуальному, суб'єктному, Н. Крістакіс говорить саме про сукупність акторів і їх зв'язки (Кристакис, Фаулер, 2011).

Відзначимо, що концепція Крістакіс може виступати одним із теоретичних підходів у поясненні принципів формування соціальних мереж. Крістакіс формулює так звані закони соціальних мереж, але потрібно зауважити, що ці постулати залишаються на рівні міжособистісних взаємодій, тим самим ігноруючи розгляд надіндивідуальних, надсуб'єктних утворень. Прикладом може виступати перше правило, яке регулює структуру й функції соціальної мережі. Воно полягає в такому: ми самі визначаємо структуру нашої мережі. У цьому випадку йдеться про те, що ми самі визначаємо розмір соціальної мережі, її динаміку, що, впливає на наше в ній позиційне положення. Однак учений вибудовує свою аргументацію за допомогою психоаналітичних концептів, одним із яких є гомофілія. Обмежуючи власні доводи контекстом міжособистісних взаємодій, суб'єкт-суб'єктних відносин, безпосередніх інтеракцій, Крістакіс не враховує плеяду мереж, в основу яких спочатку покладено комунікації, які мають опосередкований і деперсоніфікований характер.

На думку вченого, ключовим каналом поширення інформації є міжособистісна комунікація, яка має лінійний, асинхронний характер. Але ми не можемо ігнорувати факт існування різних можливостей організації синхронної багатоканальної комунікації. Важливо в ідзначити й те, що Крістакіс вводить умовно ірраціональні компоненти для пояснення існування меж соціальної мережі. Передусім, ідеться про те, що наша схильність до володіння обмеженим набором стійких соціальних зв'язків зумовлена можливістю збереження індивідом емоційної прихильності до невеликої кількості людей (Fowler, Christakis, 2008). Отже, почуття приналежності до певної соціальної групи, солідарності й згуртованості відіграють важливу роль у зміцненні соціальних контактів. Але й тут нам відомо, що стрімкий розвиток глобальної мережі Інтернет сприяє формуванню павутини професійних, освітніх, дозвіллєвих, фінансових та інших мереж, які не передбачають усілякі емоційні співвіднесення та інтенції, тому що в основу формування цих мереж можуть покладатися професійні інтереси, освітні потреби або дозвіллєві практики, але аж ніяк не емоції.

Незважаючи на те, що дослідник акцентує увагу на стійкості зв'язків у малих групах, він паралельно звертається до тих ідей, які були представлені в роботах М. Грановеттера, зокрема до його ідеї про силу слабких зв'язків. Розвиваючи думки Грановеттера, Крістакіс переконаний, що суб'єкти, які розміщені на периферії, здійснюють не менш сильний вплив, ніж ті, хто становить ядро тієї чи іншої соціальної мережі. В епоху інформатизації сучасний суб'єкт відчуває гостру потребу в адаптації до стрімко мінливих умов існування, йому потрібні ефективні механізми й інструменти координації в неконтрольованих інформаційних потоках. Це призводить до необхідності пошуку найрізноманітніших каналів інформації та розширення свого соціального капіталу.

У той самий час Крістакіс стверджує, що, незважаючи на появу альтернативних форм організації соціальних комунікацій, яка стала можливою в результаті технологічного розвитку, віртуальний простір не сприяє розширенню кола соціальних контактів, не сприяє встановленню слабких зв'язків, а радше є всього лише репрезентацією мережі соціальних взаємодій, яка вже склалася в реальності. За логікою Крістакіс, віртуальне середовище не є каталізатором формування нових соціальних мереж, а стимулює збереження й закріплення вже наявної системи соціальних відносин у реальному світі.

Американський дослідник запропонував характеристики віртуальних мереж, які, на його думку, радикально відрізняють їх від раніше відомих форм соціальних взаємодій. Насамперед, це збільшення обсягу соціальної мережі (у цьому випадку йдеться про кількісні параметри мережі, про збільшення чисельності суб'єктів, із якими ми потенційно можемо мати зв'язок). Такими показниками виступають надання широких можливостей причетності атомізованого суб'єкта до надіндивідуальних утворень, а також вибору необхідних контактів (або ж інтенсифікація селективності) і, нарешті, можливість віртуалізації реальності (особистості, соціальних взаємодій, соціальних практик тощо).

Тож, наші комунікації стають мозаїчними, а ми все більш відчуваємо себе розгубленими та розсіяними серед стрімких обертів інформатизації. Крім того, сучасні комунікативні процеси мають дві діаметрально протилежні риси. З одного боку, експресивність, інтенсифікація, з іншого ж - ми живемо в "тіні мовчазної більшості" Ж. Бодрійяра, відчутті повної байдужості, індиферентності, аморфності. На мою думку, сьогодні на прикладі сучасних українських реалій можемо бачити функціонування моделі "спіралі мовчання" Е. Ноель-Нойманн саме тому, що більшість людей сьогодні схильні до приховування власної думки внаслідок невпевненості в її підтримці та розумінні.

Крім того, сьогодні деякі вчені наголошують на тому, що засоби масової комунікації втрачають довіру з боку українського суспільства, яке надає перевагу особистому оточенню. Тож, можемо припустити, що сьогодні набирає обертів комунікативна модель "кав'ярні", коли джерелом нової інформації, яку наділяєш рисами достовірного знання, стає міжособистісна взаємодія з близьким колом спілкування (сім'я, родичі, друзі).

Висновки