Демаркація публічного і приватного у дискурсивному просторі врядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Демаркація публічного і приватного у дискурсивному просторі врядування

Карнаухова Марія, Інститут підготовки кадрів державної служби зайнятості України



Базова дихотомія публічного / приватного аналізується в контексті функціональності управлінського дискурсу. Ідентифікуються різні оцінки приватного і публічного дискурсів, а також управлінського дискурсу, вкорінені у різних традиціях їх осмислення.

Тематизується поняття дискурсивного простору публічного врядування як поліфонічної мережі комунікативних подій. Репрезентовано взаємовплив владних інституцій, групових агентів управлінської сфери і автономних політичних акторів.

Дискурсивний простір категоризується в знаках управлінського дискурсу: вербальних та невербальних; інформаційно насичених та фатичних (контакте-встановлюючих); фігуративних та абстрактних; емотивно нейтральних та здатних викликати сильні емоції; відмінних за характером референції та функційною спрямованістю.

Визначені основні типи його унаочнення - тексти з пропозиційними настановами, що артикулюють соціальні проблеми і пропонують шляхи їх розв'язання.

Проаналізовано приватність (територіальність людини) як соціокультурний феномен, збереження якого в прозорому світі цифрових комунікацій є дедалі більше проблематичним, потребує мі ж дисциплінарного дослідження і нормативного регулювання.

Виявлено, що штучне перенесення принципів приватного життя у публічну сферу, заміна публічного порядку порядком приватним, призводить до їх перекручення, пріоритету неформальних правил над формальними, коли публічний простір сповнюється утаємниченими взаєминами зі «своїми» та їх приватними інтересами.

Розкрито сутність ідеї нового державного менеджменту (NPM), яка базується на можливості використання бізнес менеджмента у публічному управління. NPM, хоча і визнається сьогодні недостатнім для системи державного управління, проте вважається частково ефективним і його елементи присутні в стратегічному курсі України.

Ключові слова: дихотомія «приватне / публічне»; дискурс; дискурсивний простір публічного врядування; управлінський дискурс; приватний дискурс; наративний дискурс; governance-управління



Demarcation of public and private in the discursive governance area Karnaukhova Maria, Institute for Training State Employment Service of Ukraine

The basic dichotomy of the public / private is analyzed in the context of the governance discourse functionality. Various assessments of private and public discourse, as well as governance discourse, rooted in different traditions of their understanding are identified.

The article analyses the basic dichotomy of public / private in the context of the functionality of management discourse. It identifies different assessments of private and public discourses, as well as management discourse, rooted in different traditions of their comprehension.

The subject lies in the concept of the discursive space of public governance as a polyphonic network of communicative events. It represents the mutual influence of power institutions, group agents of the management sphere and autonomous political actors. The discursive space is categorised in signs of management discourse: verbal and nonverbal; rich with information and factual (contact making); figurative and abstractive; emotionally neutral and able to cause strong emotions; different by nature of referencing and functional orientation. Also, it defines the main types of its presentation: narratives with suggestive guidelines, which articulate social problems, and suggest ways to solve them.

We analysed privacy (territoriality of a person) as a sociocultural phenomenon, which preservation in the transparent world of digital communications is becoming more problematic, requires interdisciplinary research and regulatory regulation. It has been found that the forceful transfer of the principles of private life into the public sphere, the replacement of public order with the private order, leads to their distortion, the priority of informal rules over formal ones, when the public space is getting filled with mysterious relationships with «insiders» and their personal interests.

Finally, we revealed the essence of the idea of a new state management (NPM), which is based onthe possibility of applying business management techniques to public administration. Although NPM is recognised as insufficient for a public administration system nowadays, it still is, however, considered partially effective and its elements are present in the strategic course of Ukraine.

Keywords: “private /public” dichotomy; discourse; discursive space ofpublic governance; management discourse; private discourse; narrative discourse; governance-management



Демаркация публичного и частного в дискурсивном пространстве управления

Карнаухова Мария, Институт подготовки кадров государственной службы занятости Украины

Базовая дихотомия публичного / частного анализируется в контексте функциональности управ - ленческого дискурса. Идентифицируются различные оценки частного и публичного дискурса, а так - же управленческого дискурса, укоренившиеся в разных традициях их осмысления.

Тематизуеться понятия дискурсивного пространства публичного управления как полифонической сети коммуникативных событий. Представлены взаимовлияние властных институтов, групповых агентов управленческой сферы и автономных политических актеров. Дискурсивное пространство категоризуется в знаках управленческого дискурса: вербальных и невербальных; информационно насыщенных и фатического (контакт-устанавливающих) фигуративных и абстрактных; эмотивное нейтральных и способных вызвать сильные эмоции; отличающихся по характеру референции и функциональной направленностью. Определены основные типы его иллюстрации - тексты из пропозициональными установками, которые артикулируют социальные проблемы и пред лагают пути их решения.

Проанализированы приватность (территориальность человека) как социокультурный феномен, сохранение которого в прозрачном мире цифровых коммуникаций является все более проблематич ным, требует междисциплинарного исследования и нормативного регулирования. Выявлено, что искусственное перенесение принципов частной жизни в публичную сферу, замена общественного порядка порядком частным, приводит к их искажению, приоритета неформальных правил над фор мальными, когда публичное пространство наполняется тайными отношениями со «своими» и их частными интересами.

Раскрыта сущность идеи нового государственного менеджмента (№М), которая базируется на возможности использования бизнес -менеджмента в публичном управления. NPM, хотя и признается сегодня недостаточным для системы государственного управления, однако считается частично эффективным и его элементы присутствуют в стратегическом курсе Украины.

Ключевые слова: дихотомия «частное /публичное»; дискурс; дискурсивное пространство публичного управления; управленческий дискурс; частный дискурс; нарративный дискурс; govemance-управление



Проблема у загальному вигляді

людина публічний управління приватність

Сучасний стан керованості українською державою неминуче ініціює дискурси про шляхи і методи підвищення ефективності публічної політики і публічного управління. Проте зрозуміти сутність і феноменологію публічного неможливо без аналізу комплементарного йому поняття приватного, що конкурує з публічним, політизуючись і пов'язуючись з правом, мораллю, розподілом влади і ресурсів, що має як конструктивні, так і де структивні наслідки. Взаємонакладання і розмежування цих двох понять (публічне / приватне) покликано висвітлити евристичні можливості звернення до них в контексті аналітики публічного управління як дискурсивного простору і процесу соціальної взаємодії.

Власне поняття публічності врядування є дескриптивно тотожним поняттю дискурсу врядування, так як специфіка врядування полягає в його переважно дискурсивному характері. Публічний дискурс і є реальністю публічного управління, перманентним і поліфонічним процесом зіткнення опіній, позицій, акцій.

Управлінський дискурс (організаційно адміністративний, політико правовий, ціннісно-ідеологічний, кадровий, інформативний тощо) - це не просто інструмент впливу на всі соціальні об'єкти і опису подій в сфері публічного врядування, він є концептуальним підґрунтям істотних змін в соціумі. Цей дискурс має свій простір і потребує потрактування саме як простір реалізації та актуалізації можливостей співврядування або діяльність організації простору публічності. Так само, як топологічні властивості простору як такого пов'язані з проблемою причинності, так і домінантну визначеність управлінському простору задає взаємодетермінована суб'єкт-об'єктна / адресатна єдність. Це простір відтворення порушеної або відсутньої узгодженості як всередині внутрішньо диференційованої і розрізненої владної структури, так і між органами влади та її контрагентами - громадськими структурами, здатними нав'язувати бюрократії свої інтереси. Це простір публічної кооперації, що базується на взаємності та довірі і є умовою досягнення публічного блага. Сучасний плюралістичний управлінський дискурс вимагає оновлених теоретичних конструктів, принципів і методологічних моделей ефективного публічного врядування, а отже потребує аналітики механізмів досягнення ефективного публічно приватного партнерства і дискурсивного формулювання державно публічної політики.

Аналіз останніх публікацій.

Дихотомія публічне / приватне характеризується багатою традицією аналізу, і, водночас, відсутністю конвенційного визначення критеріїв їх демаркації, які вказали б траєкторією конструювання самої публічності як «умови і формиакціонізму» (А. Турен) та індикатора активного і функційного громадянського суспільства. Узвичаєне потрактування цієї дихотомії відштовхується від усвідомлення її як такої, що була закріплена в межах лібералізму. Бо ж феномен публічності генетично пов'язаний з європейським проектом царства свободи, яке Ю. Габермас усвідомив як «необмежену комунікативну спільноту».

Дискурс влади досліджували такі визнані теоретики, як Т Адорно, Р Барт, Ж. Бодрийяр, Р Водак, Т А. ван Дейк, Е. Канетті, А. Кожев, Н. Луман, Г Маркузе, П. Рикер, М. Фуко, Н. Чомськи та інші. Дослідження дискурсу влади переважно ототожнювалося з поняттям «маніпуляція» і дослідженням дискурсивних практик влади.

В дослідженні публічного простору після плідних вивчень ролі мережі, індивідуальних факторів та мобілізаційних технік публічного управління, відбувся зсув оптики в бік його дискурсної складової. Дискурсний підхід у його застосуванні до теорії врядування і публічного політичного простору широко застосовують українські дослідники (Р.В. Войтович, В.Г. Воронкова, В. Гошовська, А. М. Єрмоленко, Ю. Г. Кальниш, В. М. Мартиненко, Н.Г. Попович, Г.Г. Почепцов, С. Пролеєв, О. Пухкал, О. М. Руденко, В.О. Саламатов, С.О. Телешун, О.Р Титенко, В.В. Токовенко та ін.). Цілком слушно артикулюється потреба подальшого розвитку дискурсивного аналізу, методологія якого ще недостатньо розроблена. Найбільш розгорнутий аналіз державно управлінського дискурсу міститься у розвідці Н.Г. Попович [13]. Проте управлінський дискурс все ще знаходиться на периферії дослідницької уваги, а його концепція потребує системного впровадження. Водночас все більш очевидним є той факт, що поняття дискурсивного простору публічного врядування потребує окремої дослідницької уваги.

Формулювання цілей (мети) статті.

Метою статті є аналіз специфіки феномена дискурсивного простору публічного управління, здійснений крізь призму демаркації в ньому публічного і приватного.



Виклад основного матеріалу

Основні аспекти диспозиції публічного і приватного, як правило, варіюються у сучасних дослідженнях у діапазоні аналізу публічності, по перше, як відкритості і свободи, тобто явленості назовні (на противагу приватному - прихованому і віддаленому від стороннього погляду), і, по друге, як громадськості, колективності (що протистоїть індивідуальному, одиничному), тобто форми діяльності колективних акторів, які артикулюють соціальні проблеми. Ці два логічні блоки не є принципово непоєднуваними, проте це не усуває необхідності їх демаркації, що й буде продемонстровано далі.

Як особистісний феномен приватність, що є «практика себе» (М. Фуко), вкорінена в структурах життєсвіту як його особлива буттєва форма. Узвичаєне розуміння феномена приватного зосереджує увагу здебільшого на індивіді та інтимному й утаємниченому просторі його родинного життя та близького оточення, на межах «невтручання держави». “Свій”, дистанційований від «чужого» приватний простір (в якому індивід є важливим як окремість, як автономна і унікальна персона) виявляється не лише топографічним, але й моральнісним поняттям. Не дарма Сократ так поціновував конкретність приватного спілкування, де панує переважно дружнє мислення, на відміну від політики громади (так би мовити, публічного простору), де володарюють матеріальні інтереси і відчутний брак повноцінного спілкування, довіри і дружності.

Не випадково Г Арендт так була стурбована тим, що внаслідок абсолютизації публічної сфери, характерної для тоталітарних суспільств, максимально розширюються межі офіційної легітимності, зводячи нанівець усі проекти реалізації особистості у приватній сфері. Показово також, що у Й. Габермаса приватність - одна з самостійних сфер поряд з політикою, економікою, державним управлінням, і, зрештою, публічністю.

Отже, не викликає сумніву, що приватність (територіальність людини) як соціокультурний феномен, збереження якого в прозорому світі цифрових комунікацій є дедалі більше проблематичним, потребує міждисциплінарного дослідження і нормативного регулювання. Адже онлайн світ, який спочатку був простором свободи та анонімності, тепер все більшою мірою загрожує базовій цінності приватності, сприяючи інтенсивній концентрації влади. За таких обставин приватність стає проблематичною, відбувається її «привласненння» як мас медіа, так і інститутами держави. Водночас, варто зазначити, що штучне перенесення принципів приватного життя у публічну сферу, заміна публічного порядку порядком приватним, призводить до їх пере кручення, пріоритету неформальних правил над формальними, коли публічний простір сповнюється утаємниченими взаєминами зі «своїми» (родичами, кумами, друзями тощо) та їх приватними інтересами. Процитуємо влучну думку В. Кебуладзе: «Корупція поЧинається там, де публічність замінює приватність і перебирає на себе її питомі характеристики інтимності та взаємодовіри, але перетравлює їх і перетворює на безсоромну взаємозраду заради удаваної спільності» [10, с. 118].

Хоча політика завжди опікується долею «публіки», а не особи, приватне контролюється і регулюється публічним простором. Згадаймо унікальну кантівську візію приватного: «приватним застосуванням розуму я називаю таке, що здійснюється людиною на довіреному їй громадському посту чи службі» [7, с. 31]. Приватне регламентується зовнішніми інституціями: державою, армією, церквою. Кант вважав, що переважна більшість людей воліють бути під опікою, тобто отримувати напучення: як думати, у що вірити, як чинити. Громадянин зобов'язаний сплачувати податки, офіцер - виконувати накази, священнослужитель - дотримуватися символу церкви. Тож в цій сфері діє явний примус. Натомість публічне, («публічне використання розуму») за Кантом, це свобода думки перед публікою, свобода обговорювати думку в середовищі освіченої, читаючої і мислячої публіки, свобода критикувати, вислуховувати інші аргументи, пропонувати реформи тощо.

Загально кажучи, «публічність» передбачає наявність спільноти інформованих, компетентних і здатних до самоорганізації - заради спільного інтересу - громадян; їх активність у взаємодії з іншими політичними акторами уможливлює досягнення найвищого і найбільшого з усіх благ - суспільного блага.

Хоча визначення меж публічного і при ватного є однією з домінантних тем політич ної думки з часів античності, початок концептуалізації сфери публічності здебільшого пов'язують з працею Ю. Габермаса «Структурна трансформація публічної сфери». Публічна сфера спочатку була визначена ним як «освічена буржуазна спільнота», а потім - і «суспільство в цілому», здатне діяти як критична противага державі. Габермасове царство свободи - це ідеал прозорої публічності. Демократія є можливою, передусім, завдяки інклюзивності і дискурсивності ко мунікацій громадян.

Феномен дискурсивної громадської комунікації не безпідставно пов'язують, передусім з визначальною роллю політичного дискурсу і боротьбою за владу як його домінантною інтенцією. Тому, оскільки, аби «помислити політичну раціональність чи зважити раціональність політичної практики, треба вести мову про політичний дискурс» [14, с. 28], остільки і дослідження раціональності публічного управління передбачає аналіз дискурсу врядування.

Відтак, зосередьмося детальніше на аналізі феномена дискурсу як комунікативної події. Цей аналіз потребує звернення не лише до його постструктуралістських тлумачень, а й до витоків структуралізму на терені ідей російських формалістів, котрі розмежували в оповіді фабулу (те, що було в дійсності) і сюжет (те, як ми про це дізналися). Саме це розмежування стало згодом засновком відомої опозиції історії (статичного плану розповіді) і дискурсу (динамічного плану) Е. Бенвеніста, котрий усвідомив дискурс як мовлення, привласнюване мовцем. З ідей формалістів випливало, що значення має не просто мова, а сама організація тексту, те, як описуване обертається на історію, наратив, який має власні механізми функціонування. Водночас Е. Бюіссанс, що одним із перших ввів в ужиток поняття дискурсу, відвів йому місце медіатора між мовою і мовленням (langue - discours - parole), визначивши як абстрактне поняття мовлення. Це зумовило розуміння дискурсу як процесу, що передбачає систему.

Отже аналіз управлінської практики як дискурсу має враховувати, системність дискурсивного процесу, яка виграє від взаємодії публічних і непублічних акторів, колективного інтелекту, достатньої кількості дискусійних майданчиків і форумів, компетентних і мотивованих активістів.

В межах когнітивно дискурсивного під ходу дискурс розглядають як своєрідну знакову систему або засіб організації інформації в формі тексту. Системні дослідження в межах цього підходу уможливлюють аналіз дискурсотвірних для спілкування в межах публічно управлінської діяльності концептів (і загалом «концептосфери», за термінологією Д. С. Ліхачова) як засобів категоризації соціальних феноменів, що вербально експлікуються в текстах.

Найуживанішим значенням концепта «дискурс» в сучасній наратології є комунікативна подія взаємодії двох свідомостей: креативної (того, хто говорить / пише; інтенції ініціатора комунікації) та рецептивної (того, хто слухає / читає; реалізатора дискурсу) [18]. Така взаємодія здійснюється через об'єктивну данність події тексту, в якому «закодована» інтерсуб'єктивна заданість взаєморозуміння.

Дослідити дискурс крізь призму феномена події прагнули і М. Фуко, і П. Рикер. Зокрема для М. Фуко дискурс - це засіб і джерело влади [20, с. 448], а його теорія дискурсу - це теорія суспільства як такого, що позначилась, зокрема, проектом по вивченню «La gouvernementalitй» («управлінської / урядової ментальності»). Цей термін був введений Фуко для вивчення «урядовості», змін у сучасних способах здійснення влад них відносин і функціонування дискурсивних практик. Дискурсивна формація постає у Фуко як умова існування дискурсивних практик і є принципом розсіювання і розподілення висловлювань. До того ж варті уваги його ідеї про суб'єктотвірний потенціл дискурсу, про те, що суб'єкт висловлювання є певною функцією, яка здатна отримати наповнення. Тобто, усвідомлюючи дискурс як комунікативну реальність, розташовану «між думкою і мовленням» [20, с. 74], ми маємо на увазі не свідомість, що промовляє, а позицію, яку можуть зайняти різні індивідууми за певних обставин [19, с. 102]. Саме дискурсивні практики кожної епохи, на думку Фуко, встановлюють ті системи “директив”, які й обумовлюють притаманний їм код «заборон і добору».

Найбільш поширеним визначенням управлінського дискурсу в політичній лінгвістиці є його розуміння як технології комунікативного впливу різних соціальних груп, об'єктів і суб'єктів влади, що охоплює всі сфери і рівні стосунків держави і суспільства [22]. Проте чи не є таке визначення обмеженням концептуальго змісту управлінського дискурсу? Дискурс як «інтертерсуб'єктивний простір спілкування» [18, с. 10], погодьмося в цьому з В. Тюпою, справді є технологічним і може бути описаним за певними правилами. Проте, це навряд чи стосується дискурсів як одиничних (монотекстових) комунікативних подій, які також мають місце в просторі управлінського дискурсу. Далі переведемо увагу в площину розгляду дискурсивності як такої, що інтенційно корелює з просторовістю. Послуговуючись ґрунтовними ідеями В. М. Топорова [17] щодо співвідношення тексту і простору, а також вбачаючи можливість розуміння реальності дискурсу як тексту, зазначимо, що дискурс врядування є просторовим, він розміщується в просторі публічно у правлінської діяльності. Своєю чергою, простір врядування як поліфонічна множина подій повідомлень є дискурсом, що про дукується членами дискурсивних коаліцій для просування їх власних інтересів. Дискурс, за висновком П. Бурдьє, це символічний капітал, що функціонує в просторі; публічний простір задає нам «спільний світ» (Г. Арендт), адже «в просторовому відношенні, - за влучним виразом О. Розенштока-Хюсі, - ми можемо говорити з усіма і слухати всіх» [15, с. 103].

Оскільки способом існування дискурсу є комунікативна подія, яка фіксує комунікативні позиції суб'єкта і об'єкта / адресата, то дискурсивний простір врядування можна визначити як результат їх співтворчості. Когнітивні структури дискурсивного простору, кажучи словами Ю. Лотмана, немов би включають в себе «образ «своєї» ідеальної аудиторії» [11, с. 203]. В структурно - горизонтальному розрізі цей простір заповнений різними функціональними одиницями. Це структурний склад суб'єктів влади, здатних впливати на стан владних справ та управлінських рішень, представники домінуючих груп, впливових інститутів чи організацій. І, оскільки владні повноваження мають адрес не застосування, то цей простір, певна річ, охоплює об'єктів управлінської дії (установи, інститути, акціонерні товариства, громадськість тощо). Проте влада, хоча й являє собою, за висновком Г. Арендт, «те, що утримує громадську сферу, потенційний простір появи між діянням та мовленням людей» [2, с.153], все ж позбавлена можливості суцільного заповнення цього простору і охоплення його управлінською владою. Адже простір як такий завжди дискретний, має зазорила куни між локально розташованими значимостями. І управлінський простір не є виключенням: завжди існуватиме низка складників низького рівня керованості або навіть вільні від управлінського впливу держави зони господарської діяльності. В окремих випадках актуалізується різні частини цього простору.

Симетричні взаємини в управлінському дискурсі забезпечуються соціальною рівністю комунікантів, але здебільшого мають місце асиметричні стосунки, зокрема, коли цього прагне носій високого владного статусу. Вертикальна вісь управлінського простору висвічує його ієрархічну структуру, причому не лише в державно громадському вимірі, але й у тіньовому. Утім дискурс не може бути обмежений лише статусно-орієнтованим спілкуванням, так як він є відкритим і поширюється також на суб'єктів, не пов'язаних поміж собою ієрархічними рольовими стосунками. До того ж тон дискурсу і порядок денний сьогодні все більше визначають актори і їх приватні дискурси, пов'язані з не матеріальними конкурентними перевагами, які є проявом глибинних цінностей і високих етичних стандартів.

Через зростання ролі нематеріальних ресурсів у посиленні конкурентних позицій різних соціальних суб'єктів врядування, актуалізується роль стратегії «м'якого» впливу, через дискурси, що презентують переконання і привабливий образ. Дж.Най у 1990 р., запропонувавши поняття «softpower», протиставив його «жорстким» засобам політичного й економічного тиску та примусу. «М'яка сила» це здатність засобами переконання і привабливості досягти того, аби інші бажали того ж самого результату, що й ти. До «м'якої сили» відносять, передусім такі важелі, як демонстрація економічних показників зростання добробуту громадян; привабливість моделі розвитку держави та її дипломатич них здобутків; привабливість гуманітарної політики держави, розвитку творчого потенціалу нації, її культури. І хоча Дж. Най пізніше запропонував концепцію «розумної сили» (smartpower), охарактеризувавши її як “здатність поєднання жорстких і м'яких сил для розробки виграшної стратегії» [23, с. 207-208], є всі підстави вважати залучення ідеї «м'якої сили» вельми актуальною для українського управлінського дискурсу.

Дискурсивний простір публічного управління (що окрім центральних органів влади передбачає місцеве самоврядування, представницькі органи територіальних громад, повноцінні інститути публічної влади) має унаочнюватись у траєкторії скорочення відстані між громадянином і урядом та пом'якшення нормативно-ієрархічних обмежень. Відхід від управлінської моделі, побудованої за принципом «команда/контроль», вимагає зміни інституційних правил гри на засадах оновленого дискурсу про мультиплікацію акторів у процесі виробки і реалізації політики. Дискурси системи управління, відносно неієрархічної і мережевої, заснованої на принципі «роботи команди» починають дискурсивно функціонувати як нові способи взаємодії (приміром, у формі виробничих нарад), що потребують навіть нових локацій спільної діяльності (наприклад, конференц залів).

На противагу ідеї ієрархічно організованої системи державного управління популярна на Заході методологічна модель мережевого врядування (governance) пропонує ідею «зціплення» державних структур з іншими агентами і асоціаціями громадянського суспільства, втрату жорсткої деталізованості та регламентованості. Так, один з найавторитетніших дослідників публічного врядування Р.А.В. Родс, визначаючи governance як нові процеси (або новий метод) врядування, наголошує, що ідея публічного адміністрування і публічної політики має безпосередній стосунок до зміни меж між публічним, при ватним і волонтерським секторами, відносини між якими повинні стати відносинами «взаємозалежності», ґрунтуватися на перемовинах, компромісах, обміні інформацією та інших формах співробітництва і узгодження секторальних інтересів [24]. Відтак, концепт governance позначає комплекс дискурсивно управлінських дій, покликаних забезпечу вати баланс між публічним і приватним, інтер - та інтра-інституційними рівнями.

Водночас, дослідники вказують і на певні обмеження методологічного принципу governance, зокрема на можливе надмірне посилення горизонтально мережевої взаємодії окремих активних груп, що призводить до значного послаблення ролі держави. Держава не повинна втрачати своєї суб'єктності як виразника і представника публічних інтересів. Залучення у публічність стимулює громадянські здібності і є однією з найважливіших характеристик феномена керованості держави. Адже керованість, як зазначає Л. Сморгунов, є «постійна координація державою відповідальних інтересів у публічному просторі виробки і реалізації публічної політики і залучення у публічність» [16]. Держава має зберігати свої позиції центрального актора публічного простору мережевої взаємодії на засадах довіри і співробітництва. Показово, що визначення публічно приватного партнерства як «співпраці» (на договірних засадах) зафіксоване і в законі України «Про державно-приватне партнерство» 2010 року.

Розуміючи приватне як те, що індивідуалізоване в суб'єкті, яким може бути як окремий індивід, так і група, спробуємо означити його дискурсивні риси. «Дія маркується як приватна, якщо вона здійснюється обмеженим колом осіб за їх спільною домовленістю (чи без такої) у момент власне своєї реалізації» [1, с. 146]. Відтак, приватний дискурс як окрема, конкретна, ситуаційна комунікативна подія є таким, що позиціонує приватний інтерес, одну тему, позицію чи ситуацію (яка може стати частиною якогось загального дискурсу). Межа між окремими приватними дискурсами визначається зміною суб'єкта, адресата або стратегії дискурсу. Концепт «іншого» дискурсивно позначає входження суб'єкта у приватну сферу. Дискурсивна суб'єктивація є процесом свідомого самоформування і самоідентифікації. Проте можливим є несвідоме позиціонування себе у межах певного дискурсу. Можливою є й ситуація, коли дискурсивне самопозиціювання не співпадає з ідентифікацією саме з цим дискурсом.

Примітно, що сучасна наратологія для характеристики приватного дискурсу пропонує звернення до гнучкої риторичної модальності опінії, що не претендує на абсолютну істинність або незаперечну переконливість. Приватна опінія являє собою суто індивідуальний зміст свідомості, що підлягає сумніву, так як не претендує на узагальнення, і багатозначне витлумачення, але є суб'єктивно цінним. З позиції опінії дискурс носить приватний, не директивний характер, проте може набути і символічного значення [18, с. 133].У публічному дискурсі особлива роль також належить конструкціям з пропозиційними настановами: «Я знаю, що...» (модус знання) і «Я гадаю (думаю), що...» (модус опінії). Як правило, публічний дискурс є гетерогенним мовленнєвим простором, в якому стверджуються і знання, і опінії. Якщо йдеться про статусно орієнтований дискурс суб'єктів влади, то він носить переважно імперативний характер. Проте, якщо йдеться про оказіональний (випадковий) дискурс, що виникає в периферійній ситуації суспільного життя, то він своїм релятивізмом усуває будь яку імперативність.

Управлінський дискурс, що передбачає аргументативні і маніпулятивні засоби мовленнєвого впливу, може включати елементи різних модальностей і концептуальних настанов. Їх конфігурація позначається поняттям «порядок дискурсу», яким позначають особливе соціальне упорядкування відносин на підставі створення значень, таких як різні дискурсивні сюжети, жанри, стилі (ліберальний, консервативний, владний чи протест ний, дискурс суспільної згоди тощо). Як на слідок, утворюється поліфонічна дискурсна мережа. Нагадаємо, що поліфонія, за М. Бахтіним, це принцип цілісності; різноманіття голосів (дискурсів) поєднується в цілісність через взаємодію.

Відмінність між «приватними» і «суспільними» видами дискурсів вбачають також у протиставленні їх як «позаінституційних» та «інституційно закріплених». Інституції як «стійкі, поціновувані і відтворювані форми поведінки» (за визначення С. Гантінгтона), будучи пов'язаними з «ідеєю асоціації» (М. Вебер), мають такі складові як «організація і колективні уявлення, що її обслуговують» (М. Оріу). За визначенням П. Бурдьє, будь який соціальний інститут формує дискурсивний простір, транслюю чи дискурси у формі ідей, понять, категорій та принципів, які окреслюють межі нашого осмислення реальності [3, 121]. Відтак, розуміння публічної політики потребує аналізу централізованого механізму артикуляції інтересів, що втілюється у функціонуванні інститутів.

«У соціальному аспекті, - як справедливо зазначає А. Єрмоленко, - дискурс інституціалізується як універсальний громадський дискурс і постає як регулятивний принцип і соціальна метаінституція критичної перевірки аргументативно досягненого консенсусу в різних сферах суспільства» [6. с. 73]. Процедура обміну думками і поглядами, публічного обговорення і виникнення аргументованого дискурсу є деліберативною комунікацією, що легітимує цей дискурсивно діалогічний процес. Тобто громадянське суспільство має сформувати відкритий мережевий дискурсивний простір, забезпечивши координацію людських стосунків шляхом створення сильних публічних інститутів, які працюють на благо соціальної справедливості.

Цікаво, що у сучасній лінгвістиці існують спроби здійснити типологію дискурсів як мовленнєвої діяльності за принципом їх поділу на персональні та інституційні. Так, Карасик В. І. дифініює персональний дискурс як індивідуально-орієнований. Його підвидами є побутовий, повсякденний дискурс (це здебільшого ситуативне, спрямоване на підтримання контакту спілкування) та буттєвий (розгорнутий, насичений смислами) дискурс, представлений художніми, філософськими та психологічними текстами. Інстутиційний дискурс визначається як статусно орієнтований; це спілкування в за даних межах статусно-рольових стосунків. Основні його види: політичний, дипломатичний, адміністративний, юридичний, науковий тощо. Із зникненням певного соціального інституту, зникає або розчиняється у суміжних типах притаманний йому дискурс [8, с. 195].

Управлінський дискурс як тип інституційного дискурсу, учасники якого мають чітку комунікаційну мету, здебільшого має риси як наративного, так і ненаративного дискурсів. За визначенням А.-Ж. Греймаса і Ж. Курте, наративний дискурс є таким, що втілюється в оповідуванні, на відміну від ненаративного, що здійснюється у формі діалогу. З огляду на інші наукознавчі преференції сучасної наратології є очевидним, що наративний дискурс можна визначити як репрезентацію референтного поля значень в подієвій формі. Коли ж референтна подієвість публічного дискурсу істотно редукована, а також якщо сам інтенційний акт не наділеиий статусомподії, то вони результуються у ненаративні дискурси. Це, наприклад, перформативні (автореферентні) політичні дискурси з мінімальною орієнтацією на адресата: від хвали чи образи до декларацій та закликів, якими сповнені передвиборчі промови. Отже, в засновку дискурсивних практик лежить ре презентатив (наратив) або перформатив (як інституційний акт), сила і «магія» якого, за висновком П. Бурдьє, залежить від визнання влади речника (котрий має «владу його виголосити»), тобто від символічного капіталу тієї групи, що його делегувала. Подеколи в окремих дискурсах не конкретизовані актанти, відсутні просторово часові маркери, тоді такі дискурси вважаються абстрактними. Проте будь який абстрактний дискурс можна піддати процесам акторізації, спеціалізації і темпоралізації, і тоді ми отримаємо фігуративний дискурс, що відтворює дійсність.

Управлінський дискурс може обрати стратегію фатичної функції комунікації (контакто встановлючої, за визначенням Р Якобсона), спрямованої на підтримання комунікації як такої. Фатика уникає соціально значущої інформації. Замість соціально загостреного інформування і аналітики, що мають бути основною інтенцією суспільно політичного і ділового дискурсу в сфері управлінської дії, фатика, емоційно тонуючи спілкування, підсилюючи особистісне начало, спрямована на отримання задоволення від дискурсу та встановлення дружнього міжсуб'єктного контакту. Дослідники вважають, що ліво-орієнтовані політичні діячі використовують як робочу настанову саме фатичну функцію комунікації. Тим більше, що інформаційно перенасичені тексти поступово втрачають інтерес у адресата [9, с. 189].

Важливе значення для характеристики дискурсивного простору управління має номінація адресанта. Зокрема, управлінський дискурс отримує риси публіцистичного, коли адресант позначає свою суб'єктивність займенником «Я» і описує своє особистісне ставлення до якогось референта. Водночас управлінському дискурсу притаманні й риси наукового дискурсу, що є безособовим, автор тут виступає від імені «Ми». У безособових дискурсах суб'єкт завуальовано прихований. Формування суб'єктивності може відбуватись як виробництво анонімних стратегій. Таким може бути й алгоритм побудови політичного дискурсу, до того ж має місце «тенденція до зрощування політичного спілкування з дискурсом мас -медіа» [21, с. 32].

Досить часто і небезпідставно управлінський дискурс ототожнюють з дискурсом менеджменту. Ідея нового державного менеджменту (NPM) базується на можливості використання бізнес менеджмента у публічному управлінні. NPM, хоча і визнається сьогодні недостатнім для системи державного управління, проте вважається частково ефективним і його елементи присутні в стратегічному курсі України. Розглянемо детальніше управлінський інструментарій, що сприяє ефективній управлінській діяльності, на прикладі моделі управління результативністю PerformanceManagement (PM). Лінгвістичний аналіз словосполуки РМ свідчить, що концепт Performance вказує на можливість поєднання результативності і ефективності. Поняття Management фіксує аспект управління результатами діяльності. Отже парадигма РМ - це дискурс, що засвід - чує використання інформації про ефективність та результативність в досягненні цілей; він передбачає: розробку загальної стратегії і цілей, які фокусуються на індивідуальних досягненнях; моніторинг і координацію процесів виконання; якісну і кількісну оцінку досягнутих результатів; постійну відповідальність за управлінням результативністю [3]. Горизонт стратегічного планування на загал в умовах перманентного прискорення глобальних змін має тенденцію до все більшого звуження і зменшення. Це призвело до усвідомлення того, що стратегічний дискурс управління має задавати лише орієнтири, що змальовують образ бажаного майбутнього і заходів щодо його досягнення. Причому ці орієнтири повинні бути не стільки часовими (термін виконання), скільки подієвими (подія досягнення певної мети). Відтак, все більше унаочнюється факт необхідності наративно-дискурсивного оформлення стратегії публічного управління як форми подієвої оповіді, що має справу з організмом, який динамічно трансформується.

Водночас прагнення до самореалізації і самовизначення окремих автономних, не позбавлених горизонту вибору, компетентних виконавців в умовах надлишкової інформації постмодерного суспільства постійно зростає. Цілеспрямованість цих автономних агентів публічної сфери потребує дискурсивної підтримки (певної риторики, яка акцентує обмеження груп тиску, гуманістичний менеджмент, менеджмент творчості, м'яке лідерство, дирижизм тощо) і адекватних політичних дій, орієнтованих на реалізацію творчих можливостей індивіда. Це інтерактивний підхід, коли вимоги формуються в результаті невпинної взаємодії та самоорганізації акторів управління, їх гарної «інноваційної реакції», тобто автоматичної реакції на зовнішні виклики і постійної готовності до трансформацій у відповідності з мінливими цілями. І ця готовність до реконфігурації цілей визнається дослідниками важливішою за слідування початковій меті.

Не випадково наразі змінюються акценти у визначенні суспільно політичного руху, який, за свідченням українських дослідників, постає як «група людей, що прагне змін у колективній поведінці, а не група людей, що прагне справедливості» [5, с. 11], його спрямована назовні діяльність передбачає вимоги соціальних інновацій. Цікаво, що феномен змін конституює і суть дискурсу як такого; так, у визначенні С.С. Неретіної: «дискурс - це мовлення, підхоплене (рос.: «речь, застигнутая») у момент зміни значень» [12, с. 4]. Згадаємо також, що, за Е. Гіденсом, актор припиняє бути актором, якщо втрачає здатність «вносити зміни», здійснюючи певний владний акт, тим самим здатність володарювати приписується кожному актору.

Наостанок можемо констатувати, що дискурсивний простір врядування в Україні існує у таких основних формах:

продуковані владою чи на її замовлення дискурси (накази, закони, норматив ні акти, доповіді, виступи офіційних осіб тощо), основна прагматична настанова яких - цілеспрямований вплив на адресата шляхом публічного транслювання імперативів і конституювання відносин між групами інтересів та політикою;

тексти діячів громадських інститутів, організацій, рухів та автономних публічних акторів (звернення, заяви, інтернет-сайти тощо) у формі наративного дискурсу чи діалогу, що переважно артикулюють вимоги змін і оновлень, адресовані владі, просувають низові інтереси. Ці тексти також охоплюють ся поняттям дискурсивного простору врядування, проте не є самодостатніми, потребуючи набуття певного «права» називатися інституційним дискурсом врядування.

Ці два кластери, що відбивають модель комунікації влади з підвладними, певна річ, не є ідеальними типами, необхідними для по будови того суспільного ладу, коли потреби громадян превалюватимуть над інтересами держави і електоральної політики. А відтак, дискурсивний простір врядування потребує подальшого проективного наукового осмислення як простір командної гри, дискурсивна презентація якого має перешкоджати втраті ознак «публічності» і «приватності», засвідчуючи не панування над кимось і вплив на когось, а взаємини (або простір) між компетентними акторами управління.



Висновки

Отже соціальна суб'єктність індивіда громадянина виступає і як публічна, і як приватна; релятивізація їх меж в управлінському дискурсі не усуває постійної напруги між ними. Публічний розум, громадськість, група (як «дієве ми») має спільні цінності, володіє схожими уявленнями щодо засобів їх досягнення і дискурсивно засвідчує свою колективну ідентичність. Приватне теж має власне дискурсивне оформлення - авторське дискурсивне позиціонування.

Дискурсивний простір врядування є поліфонічною мережею комунікативних подій. Це мережевий простір публічних подій повідомлень, що репрезентують взаємовплив владних інституцій, групових агентів управлінської сфери і автономних політичних акторів. Він категоризується в знаках управлінського дискурсу: вербальних та невербальних; інформаційно насичених та фатичних (контакто встановлюючих); фігуративних та абстрактних; емотивно нейтральних та здатних викликати сильні емоції; відмінних за характером референції та функційною спрямованістю. Основними типами його унаочнення є тексти з пропозиційними настановами, що артикулюють соціальні проблеми і пропонують шляхи їх розв'язання.

Аналіз публічного врядування крізь призму експлікації його дискурсивного простору дозволяє вивчати динамічний баланс публічних і приватних дискурсів у структурі комунікацій суспільства, виявляти сфери розривів і перекручень між полями публічного і приватного, а також царини звуження самого поля публічного дискурсу і публічної етики, що неминуче тягне за собою розвиток процесів комунікативної маргіналізації. Зрештою, дискурсивний простір врядування доконечно потребує домінування теоретичного за формою знання, залучення інтерпретації та оновленого порядку дискурсу для концептуалізації майбутнього.



Бібліографічні посилання

1. Андрієвська Ю. Приватність як складова соціальної реальності: сутність, функції та ґенеза / Ю. Андрієвська. Арендт Г Становище людини / Г Арендт. - Львів, 1999, - 254 с.

2. Армстронг М. Управление результативностью. Система оценки результатов в действии / М. Армстронг, А. Бэрон. - М.: «Альпина Паблишер», 2018.

3. Бурдье П. Социоанализ / П. Бурдье // Альманах Российско-французского центра социологии и философии Инта социологии РАН. - М., СПб, 2001, - С. 38-49.

4. Гомза І. Суспільно-політичні рухи / І. Гомза. - Київ, 2018, - 176 с.

5. Єрмоленко А. Дискурс в архітектоніці мовної прагматики / А. Єрмоленко // Філософська думка. - 2016. - № 4. - С. 69-86.

6. Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение? / И. Кант // Собр.соч.. в 8-ми томах. - М., 1994. - Т. 8, - С. 29-37.

7. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / В. И. Карасик. - Волгоград: Перемена, 2002, - 477 с.

8. Клюев Е. В. Речевая коммуникация / Е. В. Клюев. - М., 2002, - 320 с.

9. Кебуладзе В. Феноменологія публічності. Приватність, публічність, влада / В. Кебуладзе // Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно нормативне та інституційне забезпечення його розбудови. - Київ: Інститут ліберального суспільства, 2007. - С. 108-120.

10. Лотман Ю. М. Семиосфера / Ю. М. Лотман. - СПб., 2000. - 704 с.

11. Неретина С. С. Агон войны / С. С. Неретина // Электронный философский журнал Vox. - Вып.18. - С. 1-12.

12. Попович Н. Г. Державно-управлінський дискурс у структурі політико-адміністративної комунікації / Н. Г. Попович. - Київ, 2017. - 360 с.

13. Пролеєв С. Гетерогенність політичного дискурсу: три основні формації / С. Пролеєв // Філософська думка. - 2013. - № 4. - С. 25-35.

14. Розеншток-Хюсси О. Язык рода человеческого / О. Розеншток-Хюсси. - М. - СПб., 2000. - 608 с.

15. Сморгунов Л. В. Государство, сотрудничество и инклюзивный економический рост / Л. В. Сморгунов // Власть. - 2017. - Т. 25. - № 11. - С. 22-30.

16. Топоров В. Н. Пространство и текст / В. Н. Топоров // Текст: семантика и структура. - М., 1983. - С. 227-284.

17. Тюпа В. Дискурс / В. Тюпа // Жанр. - М.: Intrada, 2013. - 211.

18. 18а. Тюпа В. И. Дискурсные формации: очерки по компаративной риторике: монография / В. И. Тюпа. - М.: Издательство Юрайт, 2018. - 274 с.

19. Фуко М. Археологія знання / М. Фуко. - Київ: Вид-воСоломії Павличко, «Основи», 2003. - 326 с.

20. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности / М. М. Фуко. - М, 1996. - 448 с.

21. Шейгал Е. Семиотика политического дискурса / Е. Шейгал. - М.: Гнозис, 2004. - 326 с.

22. Шилина С. А. Управленческий дискурс: социологический анализ / С. А. Шилина // Журнал Среднерусский вестник общественных наук. - 2011. - С. 57-63.

23. Nye J. The Future of power / J. Nye. - New York: Pablic Affairs, 2011. - P. 207-208.

24. Rhodes R. A. W. Network Governance and the Differentiated Polity / R. A. W. Rhodes // Selected Essays. - 2017. - V1. - P. 21-30.

25. Sorensen E. Metagoverning Collaborative Innovation in Governance Networks / E. Sorensen, J. Torfing. - 2017. - 430 p.

26. Andrijevsjka, Ju. Pryvatnistj jak skladova socialjnoji realjnosti: sutnistj, funkciji ta gheneza [Privacy as a component of social reality: essence, functions and genesis]. Retrieved from: http://nbuv.gov.ua/UJRN/svs_2012_4_11 [in Ukrainian].

27. Arendt, Gh. (1999). Stanovyshhe ljudyny [The Situation of Man]. Lviv [in Ukrainian].

28. Armstrongh, M., & Beron, A. (2018). Upravlenye rezuljtatyvnostjju. Systema ocenky rezuljtatov v dejstvyy [Efficiency Management. The system of evaluation of results in action]. Moscow: «Aljpyna Pablysher» [in Russian].

29. Burdjje, P. (2001). Socyoanalyz [Socioanalysis].AljmanakhRossyjsko-francuzskoghocentrasocyologhyyyfylosofyyYntasocyologhyyRAN. Moscow, Saint Petersburg [in Russian].

30. Ghomza, I. (2018). Suspiljno-politychni rukhy [Social-PoliticalMovements]. Kyiv [in Ukrainian].

31. Jermolenko, A. (2016). Dyskurs v arkhitektonici movnoji praghmatyky [Discourse in the Architectonics ofLinguistic Pragmatics]. Filosofsjka dumka, 4 [in Ukrainian].

32. Kant, Y. (1994). Otvet na vopros: chto takoe Prosveshhenye? [Answer to the question: what is Enlightenment?]. (Vol. 8). Moscow [in Russian].

33. Karasik, VI. (2002). Yazykovoy krug: lichnost', kontsepty, diskurs [Language circle: personality, concepts, discourse]. Volgograd: Peremena [in Russian].

34. Kljujev, E.V (2002). Rechevaja kommunykacyja [Speech Communication]. Moscow [in Russian].

35. Kebuladze, V. (2007). Fenomenologhija publichnosti: pryvatnistj, publichnistj, vlada [Phenomenology of publicity. Privateness, Publicity, Power]. Ghromadjansjke suspiljstvo v Ukrajini za doby ghlobalizaciji. Kyiv [in Ukrainian].

36. Lotman, Ju.M. (2001). Semyosfera [Semiosphere]. Saint Petersburg [in Russian].

37. Neretina, S.S. Agon voyny [Agon of War]. Elektronnyyfilosofskiy zhurnal Vox, 18 [in Russian].

38. Popovych, N.Gh. (2017). Derzhavno-upravlinsjkyj dyskurs u strukturi polityko-administratyvnoji komunikaciji [State- management discourse in the structure of-political and administrative communication]. Kyiv [in Ukrainian].

39. Prolejev, S. (2013). Gheteroghennistj politychnogho dyskursu: try osnovni formaciji [Heterogeneity of political discourse: three basic formations]. Filosofsjka dumka, 4 [in Russian].

40. Rozenshtok-Khyussi, O. (2000). Yazykroda chelovecheskogo[Language of the human race]. Moscow - Saint Petersburg [in Russian].

41. Smorgunov, L.V (2017). Gosudarstvo, sotrudnichestvo i inklyuzivnyy ekonomicheskiy rost [State, cooperation and inclusive economic growth]. Vlast', 25 (11), 22-30 [in Russian].

42. Toporov, V.N. (1983). Prostranstvo y tekst [Space and text]. Tekst: semantykay struktura. Moscow [in Russian].

43. Tjupa, V. (2013). Dyskurs [Discourse]. Zhanr. Moscow: Intrada [in Russian].

44. 18a. Tjupa, V. (2018).Dyskursyvni formaciji: ocherky po komparatyvnoj rytoryke [Discourse formations: essays on comparative rhetoric].Moscow [in Russian].

45. Fuko, M. (2003). Arkheologhijaznannja[Archaeologicalknowledge]. Kyiv: Vyd-vo Solomiji Pavlychko, «Osnovy» [in Russian].

46. Fuko, M.M. (1996). Volja kystyne: po tu storonu znanyja, vlasty y seksualjnosty [The will to truth: beyond the knowledge, power and sexuality]. Moscow [in Russian].

47. Shejghal, E. (2004). Semyotykapolytycheskogho dyskursa [Semiotics of political discourse]. Moscow: Ghnozys [in Russian].

48. Shylyna, S.A. (2011). Upravlencheskyj dyskurs: socyologhycheskyj analyz [Management discourse: sociological analysis]. Zhurnal Srednerusskyj vestnyk obshhestvennukh nauk [in Russian].

49. Nye, J. (2011). The Future of power. New York: Pablic Affairs.

50. Rhodes, R.A.W. (2017). Network Governance and the Differentiated Polity. Selected Essays, 1.

51. Sorensen, E, & Torfing, J. (2017). Metagoverning Collaborative Innovation in Governance Networks.

Размещено на Allbest.ru