Соціальні конфлікти і соціальна безпека: українська "multiple personality" в контексті європейського "right of resistance" і російських "смуты и бунта"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні конфлікти і соціальна безпека: українська "Multiple Personality" в контексті європейського "right of resistance" і російських "смуты и бунта"

Бобіна О.В.,

кандидат історичних наук, доцент, директор, Навчально-науковий гуманітарний інститут Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (Миколаїв, Україна),

Шаповалова І. В.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова (Миколаїв, Україна),

Кравчук О.Ю.,

кандидат політичних наук, викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова (Миколаїв, Україна)

Анотації

Автори в історичній ретроспективі представляють генезис дослідження понять "соціальний конфлікт" та "соціальна безпека". Зроблено акцент на тому, що дане дослідження здебільшого досягалося завдяки антагоністичним зіставленням даних понять. Обґрунтовано думку щодо дисфункціональності та функціональності конфліктів та соціального, зокрема.

Зроблено огляд теорій соціального конфлікту та революцій. Охарактеризовано євроатлантичну та пострадянську історіографію дослідження безпеки як поняття, детально їх визначені особливості.

Підкреслено, що в контекстах національної і соціальної безпеки феноменам конфлікту не було приділено належної уваги. Війни, революції в українській пострадянській науці досліджувались в історичному ракурсі.

Окреслені особливості взаємопорозуміння безпеки і соціального конфлікту в урбанізованому масовому суспільстві, де вони стають взаємозалежними і займають чільне місце в реальному житті та інтелектуальній традиції. соціальний конфлікт безпека

Розкрито зміст понять "русский бунт", "Європейська революція". Подано їх компаративний аналіз.

Ключові слова: соціальний конфлікт, безпека, "смута і бунт", "русский мир", революція, політична безпека, політична культура, традиція дослідження, влада, держава, принцип спротиву.

The authors, in historical retrospect, represent the genesis of the study of the concepts of "social conflict" and "social security". Emphasis is placed on the fact that this study is largely achieved through antagonistic comparisons of these concepts. The opinion about dysfunctionality and functionality of conflicts and social in particular is grounded.

An overview of social conflict theories and revolutions has been made. Euro-Atlantic and post-Soviet historiography of security studies are described as concepts and their specific features are detailed.

It was emphasized that in the context of national and social security, the phenomena of the conflict were not given due attention. The wars, revolutions in post-Soviet science were explored in historical perspective.

The features of mutual understanding of security and social conflict in urban mass society after the Great geographical discoveries, where they become interdependent and occupy a prominent place in real life and intellectual tradition are outlined.

The contents of the concepts "Russian Rebellion", "European Revolution" are revealed, their comparative analysis is presented.

Keywords: social conflict, security "turmoil and rebellion", "Russian peace", revolution, political security, political culture, tradition of research, power, state, principle of resistance.

Соціальний конфлікт і соціальна безпека як поняття, що відображають реалії соціального життя, взаємопов'язані, а до середини ХХ століття більшою мірою виступали як антагоністи. Вирази "соціальний конфлікт сприяє соціальній безпеці" і "соціальна безпека можлива в умовах соціального конфлікту" можна віднести до певних філософських протиріч. "Протистояння" конфлікту і безпеки (справедливості) фіксуються вже в давньоєгипетській історії (папірус "Повчання Гераклеполітанського царя своєму сину царю Мерикаду" (2600 р. до Р. Х.)" і в "Папірусі Іпувера" (1750 р. до Р. Х.) [1].

З середини ХХ століття євроатлантичний світ визнає неможливість "остаточної ліквідації" конфлікту. І прийшов до думки, що конфлікти малої інтенсивності (перш за все соціальні) попереджають конфлікти великої інтенсивності [2]. А отже, дають можливість убезпечити соціальну систему від руйнівних конфліктів, а відтак, і в цілому від руйнації. Остання теза безпосередньо відповідає сутності безпеки: захищеність від насильницьких посягань, здатність системи зберігати стабільність в умовах руйнівних впливів, мінімізація втрат в умовах руйнівних дій. Таким чином, антагоністи стали такими, що доповнюють один одного. Чи не вперше, ідея справедливої державної влади зафіксована шумерською мовою за 2400 років до Р.Х. Цар Шумеру Урукагін "звільнив жителів від небезпеки, обману, грабунку зерна і коштовностей, від вбивства і погрому; він встановив, - щоб сильний не ображав сироту і вдову" [2, с. 139-142].

Мета нашого аналітичного огляду - висвітлити історичний контекст існування феноменів соціального конфлікту і соціальної безпеки в різних спільнотах, і, зокрема, в соціально-політичному житті людини. А також в політичних культурах Європи, Росії і України.

Традиція дослідження соціального конфлікту, соціальної безпеки, війни та революції має значну історію. В євроатлантичному світі ці теми в полі зору інтелектуалів останні сто років. Ми вже наголосили на основному теоретичному висновку дискусії з приводу означених тем: конфлікт, соціальний конфлікт є не завжди дисфункціональним явищем. Кожне суспільство, яке бачить себе не автократичним, може регулювати конфліктогенність свого середовища. Якщо зосереджуватись на крайніх виявах соціального конфлікту - війні і революціях, то вони теж постійно в фокусі досліджень європейських і американських студій. На сьогодні найкращий огляд теорій соціального конфлікту подано у Йорга Россела [3], а останні праці присвячені революціями - це роботи М. Маліа та Д. Голдстоуна [4]. Якщо згадуємо про безпеку, то в євроатлантичній історіографії зосереджуються перш за все на національній безпеці, яка охоплює всі сфери соціального життя. А соціальна безпека в тому контексті, що розуміємо ми, це безпека політичної системи (national security) і безпека особистості (human security). Останнє велике дослідження щодо цих питань з'явилось в 2016 р. [5].

На пострадянському просторі лише Росія має розвинуте концептуально-правове підґрунтя системи безпеки. Звичайно, що в ній головна увага приділяється безпеці державної політичної системи. Безпека особистості (human security) не є особливим пріоритетом. Разом з тим, проблемам, пов'язаним з соціальним конфліктом, приділяється велика увага. За останні два десятки років російська політична, соціологічна, філософська наука, психологія, історія збагатились західними концепціями (завдяки активній перекладацькій роботі, на відміну від України) і власними оригінальними ідеями [6]. Російські дослідники сформулювали як "теорію революції", так і спробували осмислити (вкотре) "смуту і бунт" [7].

Дослідники в Україні лише з 1991 р. долучились до традицій аналізу феноменів соціального конфлікту, безпеки і революції. Незважаючи на зрозумілу певну вторинність рефлексії і "школярство" в оволодінні методологією досліджень означених феноменів, окремі висновки можна зробити. Вже у 1993 р. з'являються перші спроби осмислення явища "національної безпеки" [8]. Цей етап закінчується в 2013-2014 рр. І як показали події антикримінальної революції ("Революції гідності") і зовнішньої агресії з боку Росії, інтелектуальна рефлексія не попередила провалів в системі національної (політичної, соціальної) безпеки. З 2014 року російська агресія і окупація частини України гібридним російсько-сепаратистським військом, примусили українських дослідників по- новому підійти до аналізу феномену соціального конфлікту і соціальної безпеки [9].

На нашу думку, в контекстах національної і соціальної безпеки феноменам конфлікту (війни і революції) не приділялось особливої уваги. Війни, революції в Україні досліджувались, більшою мірою, історичною наукою. Основна увага була зосереджена на подіях 1917-1921 рр. в контексті боротьби за проголошення держави в Україні. Що ж до т. зв. концептуальної рефлексії феномену революції, то можемо назвати лише працю Бевз Т.А. [10]. Осмислення останнього "революційного прориву" тільки починається [11].

Соціальний конфлікт досліджується професіоналами з часів єгипетських жерців. Давньогрецька політична традиція дає зразки інтелектуальних роздумів про політичні конфлікти. Так, Аристотель в 5-й книзі своєї "Політики" розглядає політичний конфлікт в крайній формі - державного перевороту. В тій же праці Аристотель розмірковує про справедливі війни [12].

З розвитком централізованої держави кристалізуються ідеї, виголошуються певні принципи політичної безпеки. Чи не першим відомим європейському праву прецедентом у визнанні феномену політичної (державної) безпеки стає Lex (crimen) Laesae maiestatis (Закон про образу величі римського народу, 103 р. до Р. Х.) [13]. Цей закон визначав злочини, які сучасною мовою, можна кваліфікувати як державну зраду чи замах на існуючий державний лад.

Християнство, як ідеологічна доктрина, вперше зробило спробу об'єднати принципи безпеки, які укріплювали державу, з принципом справедливості, який обґрунтував ідею спротиву державній владі. Починаючи з часів Аврелія Августина (354-430), коли визнавали земну владу "владою від Бога", християнство заявляло про необхідність існування в "земному граді" справедливості і законності [14]. Таким чином, і "підкорення", і "справедливість і законність" залежали від Бога. За часів розвинутого середньовіччя повертаються до теми співвідношення безпеки держави, справедливості, права на спротив Дж. Солсбері, Т Аквін- ського; в політичній практиці "комунальних революцій" в містах Італії. Т Аквінський надав праву на спротив непростого Божого обґрунтування, але й обґрунтував за допомогою світської логіки. Влада на землі має виконувати свої очевидні обов'язки - піклуватись про підданих, допомагати їм сформувати безпечні умови життя. Якщо вона цього не робить, то ця влада є несправедливою. Адже справедливість - це управління відповідно до закону і користі, яка витікає із сумісного проживання. Якщо такої справедливості не існує, виникає право на спротив. Політична практика середини ХІІІ ст. вже мала зразки фіксованого права на спротив у "Великій хартії вольностей" англійського короля Іоанна Безземельного (1215) і "Золотій буллі" угорського короля Андраша ІІ Хрестоносця (1222). Приблизно від цього часу почав використовуватись термін "jus resistendi". Зрозуміло, що це право відвоювали собі не широкі верстви, а лише нобілі, від яких залежав правитель.

Наступний етап розвитку ідеї справедливості та ідеї спротиву пов'язаний з часами Нової історії, боротьби протестантів за свої права. В одному з своїх памфлетів (1579) протестанти стверджують: "Якщо тиран настільки сильний, що його можна повалити лише силою зброї, представники народу можуть закликати народ взяти зброю..." [15]. Розмірковують про суверенітет народу, тиранію і спротив Франциско Суарес, Хуан де Маріанна, Гуго Гроцій. В XVIII ст. позиції прихильників jus resistendi посилились ідеями І. Бентама, Т Гобса, Д. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо. Швейцарський юрист Е. Ваттель сформулював принцип пропорційності в протистоянні беззаконню. Ідея боротьби з владою була знайома і українцям, які стикалися з практикою польського "prawo opory" і "prawo rokosz".

Теоретичні роздуми XVII-XVIII ст., революції XVII-XVIII ст. призвели до юридичної, правової фіксації принципу спротиву в Декларації незалежності США (1776) і Конституцій Франції. Право на спротив владі (goverment) зафіксоване в преамбулі Декларації незалежності США. В українському і московському перекладі цього документу використані такі терміни як "право змінити або знищити", "відновити свої права", "зобов'язані скинути такий уряд" [16].

Американський "Білль про права" (Bill of Rights), внесений в Конгрес сШа 25.09.1789 р., зафіксував право громадян зберігати і носити зброю (друга поправка) [17]. Ця поправка стала матеріальною силою, що забезпечила принцип спротиву і право на повстання зафіксовані в Декларації незалежності США (4.07.1776). Це поправка гарантувала і певну безпеку, перш за все особі, а також її власності. Як бачимо, безпека стосувалась перш за все громадян і обмеження держави.

Декларація прав людини і громадянина (Declaration des Droitsde L'Hommeetde Citoyen, 1789) [18] ще докладніше обґрунтувала право на спротив. Для дослідників права на спротив у французькій Декларації важливі й інші положення: "мета кожного політичного союзу - забезпечення природних невід'ємних прав людини: свобода, власність, безпека і спротив гнобленню (п. 2); пункт 4: "Свобода - це можливість робити все, що не приносить шкоди іншому"; пункт 9: "Кожен вважається невинуватим". До того часу поки не встановлене зворотнє, і в разі затримання всяка надзвичайна суворість, яка не викликана необхідністю затримання, повинна суворо каратися законом"; пункт 11: "Вільне висловлювання думок і поглядів є найцінніше право людини"; пункт 12: "Забезпечення прав людини і громадянина вимагає застосування збройних сил..." [19]. Французька практика конституційного процесу в умовах революції важлива тим, що, крім утвердження права на спротив, зафіксованого в Декларації прав і свобод людини і громадянина (1789), в пізніших конституційних актах (т. зв. "жирондистська" і "якобінська" декларації) розкривається поняття гноблення (пригноблення). Це докладно висвітлив в своїй популярній праці Ф. Люшер [20, с. 367368]. Три революції: в Нідерландах (1566-1609, 1621-1648), в Англії (1640-1660, 1668-1698) і у Франції (1789-1799), війна / революція в США дали яскраві зразки реалізації права на спротив. Таким чином, в ХІХ столітті це право - привілея трансформується в право кожного, в право індивіда і суспільства.

До кінця ХІХ століття в трьох найрозвинутіших країнах: Британії, США, Франції склалась традиція соціального спротиву державі і державним елітам. Ця традиція сформувала особливий стиль життя, особливі характеристики: як особистісні (індивідуальні риси), так і соціальні характеристики (притаманні суспільству характеристики). Найвищим виявом соціального конфлікту в ХІХ столітті стали революції. Це століття зробило революцію "звичайною справою". І вже до кінця ХІХ століття сформувалась європейська традиція революції як форма передачі соціального досвіду, ідей, звичок, соціальних норм, манера поведінки, що передаються із покоління в покоління. Політична традиція стоїть в одному ряду з такими феноменами як політична свідомість, соціальна пам'ять, політична культура. Характерно з цього погляду стала робота відомих французьких революційних синдикалістів Еміля Пато і Еміля Пуже "Як ми здійснимо революцію" (1909), що була видана російською мовою в 1911 р. (передмова П. Кропоткіна), а потім в 1920 р. [21]. Суть роботи: революція може здійснитись в будь-якій момент, до революції треба бути готовим завжди, революція повинна мати свій план і відбуватись у певній послідовності - "за розкладом". Попередні праці Г Тарда і Г Лебона з аналізом ментальності натовпу і революції стоять в цьому ж ряду.

Особлива традиція конфлікту склалась в США. Характерними особливостями цієї традиції і ментальності є визнання можливості і навіть справедливості конфлікту, наявність груп і лідерів, які не лише готові очолити конфлікт, а і взяти відповідальність на себе.

З часів Великих географічних відкриттів (XV ст.) і швидкої урбанізації Західна Європи починає свій шлях до масового суспільства. Невід'ємною рисою масового суспільства стає постійне збільшення кількості соціальних конфліктів, зростає їхня інтенсивність. Внутрішні конфлікти (аж до революцій), внутрішні і зовнішні війни актуалізують і міксують феномен політичної безпеки та соціального конфлікту. Безпека і соціальний конфлікт стають взаємозалежними і займають чільне місце в реальному житті та інтелектуальній (науковій) традиції. Т Гоббс, Б. Спіноза, Г Гроцій стоять біля витоків аналізу феномену безпеки. Безпека в ХУП--ХУШ століттях пов'язувалась з правами особи, її протистояння державній машині.

В ХІХ столітті вперше в Британії поступово формується нове розуміння безпеки, яке пов'язане з безпекою держави і в державі. Адже саме Британія стає найбільш урбанізованою країною з переважаючим міським населенням. Таким чином, до кінця ХІХ століття можемо стверджувати, що євроатлантичний світ перестав боятися внутрішніх конфліктів. Звичайно, що світові війни, які відбулись в Європі нагадали про хиткість безпеки. Але саме страхом перед війною і спробою залагодити конфлікт можемо пояснити "миротворчі" зусилля західних демократій стосовно Гітлера в середині ХХ ст., СРСР (1956, 1968) і стосовно Путіна в 2008 і 2014 роках. Європа перестала боятися революції, але боїться війн.

Цій євроатлантичній традиції протистоїть на євразійському просторі традиція московсько-руської "смуты и бунта" і "священной, отечественной, справедливой войны за Русь-Матушку".

На нашу думку, "русский бунт" відбувається в умовах несвободи, в умовах відсутності постійного, повсякденного досвіду спротиву державі, державній системі. А саме спротив завжди був невід'ємною рисою європейської історії (принаймні з ХІ-ХІІІ ст.). Більше того, для євроатлантичного світу влада політична не є священною і сакральною, вона давно деміфологізована. Ні англійський, ні французький король, незважаючи на страту, не стали великомучениками католицької чи англіканської церкви. Натомість, для більшості населення Центральної Росії - "власть - от Бога, священная, сакральная, защитница; царь добрый, а бояре - плохие" [22] і т. ін. Населення Центральної Росії з часів утворення централізованої держави (XVI ст.) мали можливість пасивного спротиву: втечі на Південь (р. Дон, українське Причорномор'я - Херсон, Миколаїв, Одеса) або на Схід (Заволжя, північний Казахстан, Сибір). Можливо, сільське населення могло довше терпіти несвободу. Крім того, на рівні общини побутова практика, пом'якшувала соціальні суперечності: податок платили від "мира", в рекрути віддавали за жеребом або розбишак; жили бідно, але ніхто не вмирав від голоду; а земля "господская" або "от Бога".

"Русский бунт" і в ХХ ст. - це більшою мірою селянський спротив. "Селянський бунт" в Європі закінчився спротивом революції в Вандеї. З того часу європейські революції - це революції постійного зростаючого пролетаріату. І, навіть, реконструкція вузеньких вуличок Парижу, які були зручні для побудови барикад, в широкі центральні проспекти за часів Луї Бонапарта (1808-1873) не зупинила Паризьку комуну. Міський пролетаріат Європи підтримувався міською інтелігенцією, яка розуміючи жахливі наслідки революції, завжди підтримувала "спротив", власне ідею спротиву. Тому природним союзником європейського пролетаріату завжди було студентство, а в російський революції ХХ ст. (1905-1907, 1917-1921, кінець 30-х рр.) - селянство. Більшовики-комуністи в умовах громадянської війни стали для селян "меншим злом". Але Й. Сталін, розуміючи "підступність селянства", в 1928-1933 р. почав нову війну з ним. І лише зараз із архівів "НКВД-КГБ" ми дізнаємось про чисельні селянські виступи тих часів.

Відповідно, "русский бунт" - це виступ, який обґрунтовується не модерними ідеологіями, а ілюзіями і сподіваннями на "доброго царя-батюшку", звинуваченнями в бік поганих бояр і чиновників, які говорять неправду про "волю" (1861 р.), "перегибами на местах" і т. ін. А значить і модерніза- ційно-реформістський потенціал "русского бунта" менш раціональний і пов'язаний не з жорсткими технологіями капіталізму, а міленаристсько-есхатологічними ідеями "царства справедливости, царства божьего, всемирной республики советов, всемирной республики коммунаров", а в ХХІ столітті - ідеями "русского мира".

Через це цікаво порівняти американську і французьку революції, які проголосили не лише "свободу, рівність, братерство", а і невід'ємність права власності як природного права. В цьому сенсі стає зрозумілим ірраціональність - радикалізм ідей В. Леніна і Й. Сталіна ("воєнний комунізм", "колгоспне будівництво", "ГУТАБ"). Ми вважаємо, що "русский бунт" більшою мірою персоналізований і автократичний. Повинен бути "вождь", а не просто лідер чи лідери. Для революції, зокрема європейської революції, не існує авторитетів. Це підтверджено не смертю Якова чи Людовика, а боротьбою лідерів французьких революцій від кінця ХУШ до ХІХ ст. "Бунт", на нашу думку, має зруйнувати історію і традицію. Натомість європейські інтелектуали після французької революції кінця Х'УШ ст. завдяки консервативній ідеології зрозуміли неможливість "розірвати" історію і традицію, і почали обговорення ідеї політичної культури суспільства. І, таким чином, революція - це унікальний "продукт", "витвір" конкретного суспільства з відповідною політичною культурою.

"Європейська революція" може бути не менш кривавою, ніж "русский бунт". Але вона дає зразки "оксамитових революцій", "кольорових революцій", "квіткових революцій", "мережевих революцій" і постійного масового соціального спротиву. "Європейська революція" передбачає т.зв. відкладені наслідки. Впливи революції виявляються не через миттєвий ефект. Політичні революції в Європі мають позитивні наслідки в розширенні прав, свобод, самореалізації. "Русский бунт" передбачає швидкі наслідки, адже простіше поставити "доброго царя", ніж чекати, і, працювати над трансформацією традиційних соціальних інститутів, формуванням нових соціальних інститутів, традицій і практик. "Русский бунт" - біг по колу, з незмінними циклами "неволя - бунт - воля - неволя - бунт...". "Русский бунт" продукує сам себе. "Європейська революція" може продукувати нові ідеї.

Саме тому російська влада і велика частина т.зв. російської еліти бояться саме "бунту-революції". Натомість російська політична культура ніколи не боялась війни. Держава, яка є сакральним елементом в московській політичній культурі, завжди веде "правильні" війни. Це підтверджується політичною культурою сучасної російської правлячої верхівки. Так сумно відомий В. Сурков заявив про терористів, які захопили владу в окремих районах Донецької і Луганської областей таке: "Їх не потрібно, звичайно, ідеалізувати. Різних людей війна притягує. Війна - справа каламутна, муторна. Але потрібна" [23]. Таким чином, - "Війна потрібна". Держава і правитель в політичній культурі Москви мають право на будь-яку війну. Війна як політичний феномен - невід'ємна риса політичної культури Російської імперії, СРСР і Російської імперії 2.0. Революція, будь-який інший внутрішній конфлікт для московської політичної культури, в порівнянні з війною, більш небезпечна. Як зазначив відомий російський інтелектуал-націоналіст Іван Ільїн, "руська революція - це катастрофа, злочин, безумство, в порівнянні з яким смута - ніщо" [22]. Держава і правитель не може визнати і допустити внутрішніх конфліктів. В цьому вбачаємо слабкість євразійської політичної культури відповідно до Російської імперії та сучасного Китаю.

Цілком логічно виникає питання про те, де знаходяться Україна, які принципи політичної культури поділяє соціум і політична верхівка "наймолодшої демократії" Європи.

"Українська" політична культура, на нашу думку, заявила про себе в кінці XVI - початку XVI ст. А певні сталі риси цієї культури виявились в бунті Б. Хмельницького, який переріс у війну і першу українську революцію. Повстання козаків кінця XVI - початку XVII ст. типові "бунты и смуты" не- вдоволених. Вони (повсталі) шукали "справедливого" короля, змінювали вожаків, торгувались з польською верхівкою за свої вузько-соціальні привілеї, шантажували польську верхівку турецьким султаном і московським царем. Невдоволеність черговими домовленостями провокувала нові козацькі бунти, які навряд чи обумовлювались ідеєю соціальної справедливості в суспільстві. Виступ Б. Хмельницького в своїх початках мав "емоційну" основу. Адже спроба раціонального вирішення суперечки з поляком-можновладцем / державцем зазнала краху через корупційну судову систему Речі Посполитої. Самі поляки дивились на виступ Б. Хмельницького як на черговий козацькі бунт, який порушив "золотий спокій" на кресах. Лише згодом, до кінця 1648 р., Б. Хмельницький розуміє, що в силу різноманітних причин, що його виступ виходить за межі бунту. Він формулює програму перетворення Речі Посполитої із держави двох народів в державу трьох народів. Ця програма свідчить про інтелектуальну, національну рефлексію. Відповідним чином, вже ця державницька програма має базуватись не лише на масовому військовому героїзмі козацтва і селянства. Разом з тим цій раціонально-революційній програмі протистоїть демократично-охлократична, хоробро-отаманська діяльність ряду соратників Б. Хмельницького. Підняти бунт проти гетьмана особливо в умовах Руїни було нескладно. Цим завжди користувалася Польська і Московська держави, використовуючи амбіції, притязания і жадобу до влади української верхівки.

В 1917-1921 рр. українські міські інтелектуали М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко намагались робити українську революцію за "правилами європейської революції", за правилами європейської соціал-демократії: вели внутрішньо партійні і міжпартійні перемовини, відкладали на потім невідкладні рішення, виходили з урядів, і продукували урядові кризи, боролись з "диктатом" (від М. Грушевського до П. Скоропадського і С. Петлюри)". Але зіткнулись з жорсткою реальністю ультиматумів комуністичних Леніна, Троцького, Сталіна. А у внутрішній політиці з "отаманщиною" і селянським рухом Н. Махно.

В 2013-2014 рр. "європейські романтики" зіткнулись з феноменом Сашка Білого і Володимира Парасюка, а "європейські циніки" з феноменом Міхеїла Саакашвілі.

Висновок можна зробити такий: українські революції поєднують в собі, в силу історичних причин, як елементи потенційно-прогресивних соціальних революцій, так і елементи "безсистемного бунту". Можемо назвати, з певними застереженнями, це явище національною "політичною шизофренією" - розщепленням політичної свідомості. Для виходу з цією ситуації потрібно досліджувати українську традицію соціального конфлікту і революції зокрема, формулювати нові практики соціального спротиву і закріплювати їх в масовій свідомості.

Список використаних джерел

1. Струве В.В. ред., 1950. Хрестоматия по истории древнего мира: в 3-х т. Т. 1 Древний восток. Москва: Учпедгиз.

2. Козер Л. 2000. Функции социального конфликта. Москва: Идея-Пресс.: Дарендорф Р. 2002. Современный социальный конфликт. Очерк Политики свободы. Москва: РОССЭН.

3. Oxford University Press, 2013. Rцssel Jцrg. Conflict Theory [online] Available at: <https://www.oxfordbibli- ographies.com/view/document/obo-9780199756384/obo- 9780199756384-0035.xml> [Accessed 21 April 2020].

4. Malia Martin. 2006. History's Locomotives: Revolutions and the Making of the Modern World. The American Historical Review, 112 (4), pp. 1120-1122.; Goldstone, Jack A. 2014. Revolutions: a very short introduction. New York: Oxford University Press.

5. Ammerdown Group. 2016. Rethinking security: A discussion paper.

6. Прошанов С.Л., 2007. Становление социологии конфликта в России теоретико-методологические и институционально-организационные основы. Доктор наук. Российский государственный социальный университет.

7. Булдаков В.П. 2010. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. Москва: РОС- СПЭН.; Завалько Г А. 2005. Понятие "революции"в философиии общественных науках: проблемы, идеи, концепции. Москва: Ком Книга.; Марченя П.П. 2014. Смутные поиски России: смута в контексте россиеведения. Вестник Московского университета МВД России, 9, с. 213-215.;Вартумен А.А., Ильинская С.Г., Федорова М.М. ред. 2015. Революции как концепт и событие: монография. Москва: ООО "ЦИУМиНА".; Соловей В.Д. 2007. Смысл, логика и форма русских революций. Москва: АИРО-ХХ.; Шепелева В.Б. 2005. Революцио- логия. Проблема предпосылок революционного процесса 1917 года в России (по материалам отечественной и зарубежной историографии): учебное пособие. Омск: ОМГУ.

8. Маслова-Лисичкина Н., Бодрук О.С., Вродій В. О., Гончаренко О.М., Горелов М. Є., Лисицин Е.М. 1993. Національна безпека України: історія і сучасність. Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України.; Косовцов В.О. 2000. Національна безпека України: теорія, реальність, прогноз. Київ: Центр міжнародної безпеки і стратегічних студій.; Шипілова Л.М. 2007. Порівняльний аналіз ключових понять і категорій національної безпеки України. Кандидат наук. Рада національної безпеки і оборони України, Інститут проблем національної безпеки.

9. Мартинюк В. ред. 2018. Гібридні загрози України і суспільна безпека. Дослід ЄС і Східного партнерства. Київ: Центр глобалістики "Стратегія ХХІ".

10. Бевз Т.А. 2012. Феномен "революція"у дискурсах мислителів, політиків, науковців. Київ.

11. Дискурс революції гідності: зміст, структура, методологія дослідження: круглий стіл "Філософської думки". 2016. Філософська думка, 4.; Революція: принципи надії: круглий стіл "Філософської думки". 2017. Філософська думка.

12. Новгородцев А.Г. 2006. Тема конфликта в политических трактатах Платона й Аристотеля. Вестник Орловского университета, 3, с. 50-51; Исаев Б.А. 2015. Древнегреческие историки и философы о сущности демократии, ее конфликте с тиранией и олигархией и современный взгляд на этот процесс. Вестник Санкт- Петербургского университета. Философия и конфликтология, 4, с. 85-95.

13. Щеголев А.В. 2000. Закон об оскорблении величия в политической истории Рима: I в. до н. э. - I в. н. э. Кандидат наук. Российская академия наук.

14. Федотенков Е.С. 1999. Социально-политические взгляды Аврелия Августина. Кандидат наук. Ставропольский государственный университет.

15. Погребняк С.П., Уварова Е.А., 2013. Сопротивление угнетению. Восстание. Революция (теоретико-правовой анализ в свете доктрины прав человека). Право і громадянське суспільство, [online] 2, с. 4-61. Режим доступу: <http://lcslaw.knu.ua/index.php/arkhiv- nomeriv/2-3-2013/item/102-soprotivlenie-ugneteniyu- vosstanie-revolyutsiya-teoretiko-pravovoj-analiz-v-svete- doktriny-prav-cheloveka-pogrebnyak-s-p-uvarova-e-a> [Дата звернення 31 березня 2020].

16. Громадянська освіта, 1999. Декларація незалежності. [online] Доступно: <http://osvita.khpg.org/index. php?do=print&id=946555693> [Дата звернення 21 Квітня 2020].

17. Державний департамент США. Бюро міжнарод

них інформаційних програм. Білль про права. [online] Посольство Сполучених Штатів Америки. Режим доступу: <https://photos.state.gov/libraries/adana/30145/ publications-other-lang/UKRAINIAN.pdf> [Дата звернення 31 березня 2020].

18. Матеріал з Вікіпедії - вільної енциклопедії, 2019. Декларація прав людини і громадянина. [online] (Останнє оновлення 20 вересня 2019) Режим доступу: <https:// uk.wikipedia.org/wiki/Декларація_прав_людини_і_гро- мадянина> [Дата звернення 31 березня 2020].

19. Адо А.В. 1990. Конституция Франции 24 июня

1793 г. В: А.В. Адо, ред. Документы истории Великой французской революции. Т. 1. Москва: Издательство Московского университета. с. 216-227. [online] Режим доступу: <http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnst1793.htm>

[Дата обращения 31 марта 2020].

20. Люшер Ф., Боботов С., ред. 1993. Конституционная защита прав и свобод личности. Москва: Прогресс, Универс.

21. Пато Э., Пуже Э. 2011. Как мы совершим революцию. Москва: URSS.

22. Ильин И.А. 2017. Русская революция как катастрофа, преступление и безумие. В: И.А. Ильин. Национальная Россия. Наши задачи. Москва: Эксмо. с.368.

23. Украинская правда, 2020. Сурков заявив, що

"України немає" і що для Донбасу бути в ній - "приниження". [online] (Останнє оновлення 20 лютого 2020) Режим доступу: <https://www.pravda.com.ua/news/2020/02/26/7241702/> [Дата звернення 31 березня 2020].

References

1. Struve V V red. 1950. Hrestomatiya po istorii drev- nego mira: v 3-h t.T. 1 Drevniy vostok. Moskva: Uchpedgiz.

2. Kozer L. 2000. Funktsii sotsialnogo konflikta. Moskva: Ideya-Press.; Darendorf, R. 2002. Sovremennyiy sotsialnyiy konflikt. Ocherk Politiki svobodyi. Moskva: ROSSEN.

3. Oxford University Press, 2013. Rцssel Jцrg. Conflict Theory [online]

Available at: <https://www.oxfordbibliographies.com/ view/document/obo-9780199756384/obo-9780199756384- 0035.xml> [Accessed 21 April 2020].

4. Malia Martin. 2006. History's Locomotives: Revolutions and the Making of the Modern World. The American Historical Review, 112 (4), pp. 1120-1122.; Goldstone, Jack A. 2014. Revolutions: a very short introduction. New York: Oxford University Press.

5. Ammerdown Group. 2016. Rethinking security: A discussion paper.

6. Proshanov S. L. 2007. Stanovlenie sotsiologii konflikta v Rossii teoretiko-metodologicheskie i institutsionalno- organizatsionnyie osnovyi. Doktor nauk. Rossiyskiy gosudarstvennyiy sotsialnyiy universitet.

7. Buldakov V P. 2010. Krasnaya smuta. Priroda i po- sledstviya revolyutsionnogo nasiliya. Moskva: ROSSPEN.; Zavalko G. A. 2005. Ponyatie "revolyutsii"v filosofiii ob- schestvennyih naukah: problemyi, idei, kontseptsii. Moskva: Kom Kniga.; Marchenya P. P. 2014. Smutnyie poiski Ros- sii: smuta v kontekste rossievedeniya. Vestnik Moskovskogo universiteta MVD Rossii, 9, s. 213-215.; Vartumen A. A., Ilinskaya S. G., Fedorova M. M. red., 2015. Revolyutsii kak kontsept i sobyitie: monografiya. Moskva: OOO "TsIUMi- NA".; Solovey V. D. 2007. Smyisl, logika i forma russkih revolyutsiy. Moskva: AIRO-HH.; Shepeleva, V B. 2005. Revolyutsiologiya. Problema predposyilok revolyutsion- nogo protsessa 1917 goda v Rossii (po materialam otechest- vennoy i zarubezhnoy istoriografii): uchebnoe posobie. Omsk: OMGU.

8. Maslova-Lisichkina N., Bodruk O. S., Vrodly V O., Goncharenko O. M., Gorelov M. E., Lisitsin E. M. 1993. Natsionalna bezpeka Ukrauini: Istoriya I suchasnist. Kiyiv: Institut svitovoi ekonomiki i mizhnarodnih vidnosin NAN Ukrayini.; Kosovtsov V O. 2000. Natsionalna bezpeka Ukrayini: teoriya, realnist, prognoz. Kiyv: Tsentr mizhn- arodnoi bezpeki I strategichnih studiy.; Shipilova L. M. 2007. Porivnyalniy analiz klyuchovih ponyat i kategoriy natsionalnoyi bezpeki Ukrayini. Kandidat nauk. Rada nat- sionalnoyi bezpeki I oboroni Ukrayini, Institut problem nat- sionalnoyi bezpeki.

9. Martynuk V red. 2018. Ghibrydni zaghrozy Ukray- iny i suspilna bezpeka. Doslid ES i Skhidnogho paTtnerstva. Kyiv: Centr ghlobalistyky "Strateghiya KhKhI".

10. Bevz T. A. 2012. Fenomen "revoluciya" u dyskur- sakh myslyteliv, politykiv, naukovciv. Kyiv. Dyskurs revoluciya ghidnosti: zmist, struktura, metodologhiya doslidzhennya: krughlyj stil "Filosofskoi dumky". 2016. Filosofska dumka, 4; Revoluciya: pryncypy nadii: krughlyj stil "Filosofskoi dumky". 2017. Filosofska dumka.

11. Novgorodtsev A. G. 2006. Tema konflikta v politicheskih traktatah Platona y Aristotelya. Vestnik Orlovskogo universiteta, 3, s. 50-51; Isaev B. A. 2015. Drevnegrecheskie istoriki i filosofyi o suschnosti demokratii, ee konflikte s tiraniey i oligarhiey i sovremennyiy vzglyad na etot protsess. Vestnik Sankt-Peterburgskogo universiteta. Filosofiya i konfliktologiya, 4, s. 85-95.

12. Schegolev A. V 2000. Zakon ob oskorblenii velichiya v politicheskoy istorii Rima: I v. do n. e.

13. Fedotenkov E. S. 1999. Sotsialno-politicheskie vzg- lyadyi Avreliya Avgustina. Kandidat nauk. Stavropolskiy gosudarstvennyiy universitet.

14. Pogrebnyak S. P., Uvarova E. A. 2013. Soprotivle- nie ugneteniyu. Vosstanie. Revolyutsiya (teoretiko-pravovoy analiz v svete doktrinyi prav cheloveka). 1. Право і громадянське суспільство, [online] 2, с. 4-61 Rezhym dostupu: <http://lcslaw.knu.ua/index.php/arkhiv-nomeriv/2-3-2013/ item/102-soprotivlenie-ugneteniyu-vosstanie-revolyutsiya- teoretiko-pravovoj-analiz-v-svete-doktriny-prav-cheloveka- pogrebnyak-s-p-uvarova-e-a> [Data zvernennja 31 bereznja 2020].

15. Ghromadyanska osvita, 1999. Deklaraciya nezalezhnosti. [online] Dostupno: <http://osvita.khpg.org/ index.php?do=print&id=946555693> [Data zvernennya 21 Kvitnya 2020].

16. Derzhavnyj departament SShA. Buro mizhnarodnykh informacijnykh proghram. Bill pro prava. [online] Posolstvo Spoluchenykh Shtativ Ameryky. Rezhym dostupu: <https:// photos.state.gov/libraries/adana/30145/publications-other- lang/UKRAINIAN.pdf> [Data zvernennya 31 bereznya 2020].

17. Material z Vikipedii - vilnoi encyklopedii, 2019. Deklaraciya prav ludyny i ghromadyanyna. [online] (Ostanne onovlennya 20 veresnya 2019) Rezhym dostupu: <https:// uk.wikipedia.org/wiki/Deklaraciya_prav_ludyny_i_ ghromadyanyna> [Data zvernennya 31 bereznya 2020].

18. Ado A. V. 1990. Konstitutsiya Frantsii 24 iyunya 1793 g. V: A. V. Ado, red. Dokumentyi istorii Velikoy frant- suzskoy revolyutsii. T. 1. Moskva: Izdatelstvo Moskovskogo universiteta. S. 216-227. [online] Rezhim dostupu: <http:// www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnst1793.htm> [Data obra- scheniya 31 marta 2020].

19. Lyusher F., Bobotov S., red. 1993. Konstitutsionnaya zaschita prav i svobod lichnosti. Moskva: Progress, Univers.

20. Pato E., Puzhe E. 2011. Kak my sovershim revoly- utsiyu. Moskva: URSS.

21. Ilin I. A. 2017. Russkaya revolyutsiya kak katastrofa, prestuplenie i bezumie. V: I. A. Ilin. Natsionalnaya Rossiya. Nashi zadachi. Moskva: Eksmo. s. 368.

22. Ukraynskaya pravda, 2020. Surkov zayavyv, shho "Ukrainy nemae" i shho dlya Donbasu buty v nij - "prynyzhennya". [online] (Ostanne onovlennya 20 lutogho 2020) Rezhym dostupu: <https://www.pravda.com.ua/ news/2020/02/26/7241702/> [Data zvernennya 31 bereznya 2020].

Размещено на Allbest.ru