Соціально-етнічні спільноти посідають особливе місце серед соціальних спільнот людей, являючи собою найбільш сталі історично сформовані угруповання людей, взаємовідносини між якими виступають важливим фактором історичного розвитку людства.

До таких спільнот зазвичай зараховують етнос, плем'я, народність, націю.

Слово «етнос» (у перекладі з грецької - «народ»), використовують як загальну назву для таких видів соціальної спільності, як плем'я, народність, національність, нація тощо. Людей, котрі належать до одного етносу, об'єднує єдина самосвідомість - усвідомлення своєї етнічної приналежності, або ідентичності.

Серед головних умов, які об'єднують людей у народ як цілісну соціальну спільноту, найчастіше називають єдність походження, місця проживання, господарсько-економічного життя, мови, культури. Однак історичні факти свідчать, що жодна з вказаних умов сама по собі не є обов'язковою.

Зрозуміти, що скріплює етнічну спільноту в єдине ціле, можна тільки на основі історичного підходу. Будь-яка її ознака в ході історичного розвитку може змінюватися чи навіть втрачатися. Але сам цей процес історичного розвитку й зумовлює єдність етносу. Тому можна сказати, що етнос цементується в єдине ціле його історією, котра зберігається в соціальній пам'яті. Соціальна пам'ять пов'язує між собою різні історичні стани етносу, диференційовані в ході історії форми його життя. Усі зміни в культурі, мові, формах господарювання, територіальному розселенні тощо постають у ній як зміни, що відбуваються в одному етносі.

Важливим елементом соціальної пам'яті є, зокрема, самоназва етносу (етнонім). Її наявність - необхідна умова етнічної самосвідомості. Протягом усієї історії етносу його самоназва служить загальним ім'ям усіх його представників і маркером, котрий виділяє його серед інших етносів.

Історичний підхід дозволяє виділити два різних значення, що їх набуває поняття «етнос» у різних контекстах. По-перше, етнос як етногенетична спільнота (або просто етнічна), по-друге, етнос як етносоціальна спільнота.

Етногенетична спільнота - це соціальна група, членів якої об'єднує усвідомлення свого генетичного зв'язку з іншими представниками цієї групи (етнічна самосвідомість). Етнічна самосвідомість індивіда ґрунтується на його уявленні про своє походження. Етнічна приналежність передається «у спадок» від предків до нащадків. У результаті створюється історична спадкоємність, котра й визначає цілісність етносу. При цьому слід враховувати, що «гени» самі по собі не формують етнічну самосвідомість. Тобто вона визначається не стільки біологічним, скільки соціально-психологічним фактором, тим, що індивід думає про своє походження. А це означає, що й етнічна спільність є поняттям не стільки біологічним, скільки соціальним, або, точніше, біосоціальним.

Існує багато різноманітних видів етнічних спільностей: є невеликі етноси, що нараховують декілька сотень людей (наприклад, алеути, крізи, ліви), і дуже численні народи (найбільший - китайський). Етноси можуть включати в себе в ролі складових субетноси, котрі відрізняються специфічними ознаками побуту, мови, релігії. З іншого боку, різні етноси, що об'єднуються певним спільним соціально-історичним процесом, створюють метаетнічні утворення, або суперетноси (наприклад, слов'янський суперетнос, «християнський світ», «мусульманський світ»).

Історичні умови, за якими існують етноси, породжують різноманітні зв'язки, що об'єднують людей, у тому числі й не за етнічними ознаками - політичні, господарські, торгівельні, релігійні тощо. У результаті над етногенетичними спільнотами надбудовуються етносоціальні спільноти. Провідну роль в їх утворенні можуть відігравати і економіка, і держава, і релігія, і мова і багато іншого. Отже, етносоціальною спільнотою називається етнічна спільнота, що зумовлюється єдністю не тільки етнічних, але й соціально-економічних ознак.

Етнос - явище історичне. Подібно до людей, вони народжуються, живуть і вмирають, даючи початок для виникнення інших етносів. У ході свого саморозвитку він залежно від змісту і спрямованості соціально-економічних і політичних процесів може набувати різних форм (типів), у яких своєрідно переплітаються біологічні і соціальні фактори.

Як уже зазначалося, історично первинним типом етносоціальних спільностей були племінні общини. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна самосвідомість і самоназва. Однак поступово з розвитком виробничих та соціальних відносин відбувається процес укрупнення племен, утворення союзів племен. Кровнородинні зв'язки поступово втрачають свою домінуючу роль, поступаючись зв'язкам соціальним.

Витіснення родових відносин товарними призводить до розпаду племен об'єднання їх у народності. Їх формування є наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності та виникнення різних угруповань, посилення економічних зв'язків між союзними племенами, їх консолідації .

У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику.

Народності формуються за територіальною ознакою, а це означає, що люди, котрі мешкають на певній території, пов'язані між собою певними економічними відносинами. Отже, народність - це соціально-етнічна спільнота людей, які характеризується спільністю території, єдиною мовою (поряд з існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має свій побутовий спосіб життя, свої домінуючи види господарської діяльності, специфічні обряди, традиції, назву. Народності утворюються як на основі розкладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким, так і на базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах, котрим рабовласницький лад не був властивий.

Терміни «нація» і «народність» не охоплюють усіх людей однієї національної (етнічної) належності. Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Формування буржуазних відносин у Новий час створює передумови для зародження й укріплення нової системи соціальних зв'язків. Процес зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний ринок та деякі інші фактори приводять до появи більш розвиненої соціально-етнічної спільності людей - нації.

На сьогодні в суспільствознавчій науці немає єдиного розуміння і тлумачення поняття «нація». Це свідчить про виняткову складність, суперечливість та своєрідність даного феномена, що знаходить відображення в різноманітних теоріях нації. Такі теорії можна умовно поділити на декілька груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновником психологічної теорії нації вважаються французький філософ та історик Е. Ренан та австрійський філософ О. Бауер. Представники психологічних концепцій закономірності формування та розвитку націй розглядають як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, «психології народів». Так, Ренан вважає, що «нація - це душа, духовний принцип», що формується шляхом «узгодження», та «солідарності», утворюваної чуттям минулих і майбутніх поколінь. О.Бауер відзначає, що нація являє собою «сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру». М. Кареєв розглядає націю як групу, що виникає із безпосередньої взаємодії індивідів.

Культурологічний підхід у теорії нації започатковує К. Реннер (Шпрингер). Він розглядає націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю людини, що належить до певної етнічної спільно ти. Нація, писав Реннер, «це союз особистостей, які однаково розмовляють», або «культурний союз». В основі культурологічної теорії нації лежить спільність національної культури, зокрема національної мови.

Етнологічна теорія нації ґрунтується на сукупності елементів психологічної та культурологічної теорії. Її прихильники вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічна самосвідомість, національні почуття, єдність етнодуховних цінностей. Однак представники етнологічних концепцій нації, як правило, недооцінюють значення соціальних аспектів у розвитку націй.

«Історико-економічний» напрямок у теорії нації репрезентує один з провідних теоретиків марксизму К. Каутський. У праці «Ознаки національності» до ознак нації він відносить загальну територію й мову, а також спільність економічного життя і традицій. При цьому пріоритет Каутський надає спільності території та спільності мови. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації вона, на його думку, продовжує існувати.

В радянські часи у вітчизняній літературі панувало сталінське визначення нації, яке продовжувало лінію «історико-економічного» підходу: «Нація - це стійка спільність людей, що історично склалася, яка виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється у спільності культури». Однак Сталін канонізує й догматизує виділені ознаки, що знаходить прояв в абсолютизації ролі класового принципу, розподілі націй (через надмірну політизацію національного життя) на «державні» та «недержавні», недооцінці ролі національного (етнічного) чинника в національному тощо. До речі, сталінське визначення нації фактично зберігається в багатьох підручниках і досі.

У сучасній науковій літературі, зокрема західній, використовуються різні визначення нації залежно від того, які її властивості беруться за основу. Так, у «Міжнародному виданні американської енциклопедії» нація - це «велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політичні та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вона, як правило, займають суміжну територію». У «Словнику американської спадщини англійської мови» нація визначається як «населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, історію й нерідко мову». Вебстерівський міжнародний словник англійської мови вважає, що нація - це «спільність людей, яка складається з однієї чи кількох національностей, що мають більш-менш певну територію та уряд». У словнику-довіднику «Міжнаціональні відносини. Терміни і визначення» категорія «нація» визначається як «етносоціальна» (і не завжди кровнорідна) спільність зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність до національних матеріальних і духовних цінностей, національної символіки, національно-екологічні почуття), а також (переважно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка далі під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачає своє вирішальне значення, хоч і не зникає.

Для позначення етнічного походження людини в межах певної нації часто користуються поняттям «національність». Однак це поняття нерідко розглядають як синонім поняття «нація». У радянських країнах нація в такому розумінні збігалася з «паспортною» національністю. На Заході під словами «нація» і «національність» звичайно розуміють населення країни, тобто всіх її громадян незалежно від етнічного походження. При цьому, скажімо, в Америці нащадки вихідців з інших країн називають себе, відповідно до свого громадянства американцями, підкреслюючи етнічне походження (американець французького, або українського, або китайського тощо походження). В Англії є лише одна національність - британці.

На побутовому рівні образ нації звичайно пов'язаний з етнокультурним стереотипом. Етнокультурний стереотип - це узагальнене уявлення про типові риси, що характеризують певний народ.

Існують автостереотипи - думки людей про свій власний народ та гетеростереотипи, які стосуються іншого народу. Обидва стереотипи складаються й затверджуються в суспільстві як загальновідомі традиційні погляди. При цьому стереотипи часто набувають емоційного забарвлення, в результаті чого одне й те ж явище отримує різну оцінку - позитивну або негативну.

Сукупність сталих рис, притаманних представникам того чи іншого народу, котрі знаходять прояв у їх діяльності та спілкуванні, визначається таким поняттям, як національний характер. Сутність цього явища може трактуватися у двох аспектах:

1) в особистісно-психологічному, згідно з яким національний характер розуміється як певний набір особистісних психічних і моральних якостей, що відрізняють представника цієї нації, тобто це сукупність «типових» психічних і моральних якостей народу;

2) у культурно-нормативному аспекті, виходячи з якого національний характер є втіленням не особистісних рис усіх чи більшості окремих членів народу, а соціокультурною діяльністю народу. Це, так би мовити, колективний духовний настрій, котрий обумовлює таку діяльність і проявляється в ній. Для позначення сукупності глибинних установок колективної свідомості використовують поняття «ментальність», «менталітет». Національний характер виступає як форма вираження ментальності народу. Він утворює духовну атмосферу, яка існує в суспільстві та проявляє себе у заданих культурою зразках мислення й поведінки, в нормативах, ціннісних орієнтаціях та продуктах культурного розвитку.

Усе це свідчить, що нація являє собою надзвичайно складний і динамічний організм, який перебуває в безкінечному стані змін і розвитку. Ті чи інші ознаки нації набувають пріоритетності на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відігріють територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у вигляді діаспори, для якої територіально-мовна та економічна єдність вже не відігріють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Для цього періоду більш важливе значення має національна самосвідомість.

У розвитку національно-етнічних спільнот простежуються дві взаємопов'язані тенденції:

1) етнічна диференціація - процес виділення, обособлення тієї чи іншої соціально-етнічної спільності, що відображає рівень її політичного визрівання, а відтак і прагнення до утвердження національної незалежності, суверенітету;

2) інтеграція, яка передбачає руйнацію національних «перегородок», розвиток, розширення зв'язків між різними націями, соціально-етнічними спільностями, поглиблення економічних, культурних відносин між ними.

2. Основні тенденції розвитку соціально-етнічних спільнот