Авторкою робиться спроба розглянути центр міста не лише як просторовий феномен, що певним чином впливає на соціальну стратифікацію городян, а перш за все як соціокультурне утворення, результат певних практик з «виробництва простору». Для успішного дослідження сучасних змін центру важливо визначити культурну цінність центральності та соціальну функціональність центральних частин міста.

Нині в дискурсі українського міста превалює опис його просторової організації через вісь центр-периферія, що актуально й у випадках більшості пострадянських міст. Відповідно до поширеної просторової ієрархії, вся сукупність прагнень, перспектив і навіть вся «суть» міста, концентрується у центральній зоні. Такий розрив як у символічному, так і у функціональному навантаженні породжує численні соціальні проблеми, поглиблює диспропорції інфраструктури, загалом стає суттєвою перепоною в гармонічному розвитку великого міста.

Проте, чи є значущість центральної зони міста універсальною, як видається у повсякденному знанні? Чи вона є лише продуктом певного історичного і географічного контексту? Як виникла і законсервувалася централізована структура Києва? І які негативні наслідки необхідно подолати сучасному українському місту? Ці та інші питання формують актуальність порушеної теми.

Сьогодні вже існує комплекс текстів, які описують форми розвитку міст та їх перетворень. Для аналізу структури простору в них вибудовуються моделі концентричних кіл, сегментів, багатоядровості. Та в багатьох випадках простір міста розглядається, мов causa sui - причина самого себе, та естетизується, мов sui genesis - єдиний у своєму роді. Вітчизняним аналогом урбаністичних студій (urban studies) можна назвати соціологію міста, а соціокультурний аналіз міста дає змогу критичного перегляду наявних моделей його розвитку.

Протиставлення центр - периферія стає важливим кроком до ускладнення диференціації суспільства на шляху від сегментованого архаїчного до стратифікованого цивілізаційного - саме в таких опозиціях соціологізує проблематику центральності Ніклас Луман [3, с. 83-99]. Він розпочинає свій розгляд із перших свідчень відособлення центру в межах великих спільнот, держави, яка постає завдяки особливим комунікаційним та управлінським можливостям центру як імперія, проте найголовніша роль центру все ж таки полягає у символічному утриманні цілісності країни, надання їй особливого, спрямованого у часі в майбутнє чи у просторі вгору (до божественного) сенсу. Тож статус і життя периферії мало важить, її межі нечіткі, а зв'язки слабкі. Зрештою, «межі знаходяться там, де їх вбачає центр незалежно від того, наскільки зменшуються контакти з сусідами на периферії» [3, с. 87].

Та у більшості загальносоціологічних побудов не приділяється уваги проблемам центру та значенню центральності, про що свідчить, зокрема, історико-теоретичний аналіз Алєксандра Філліпова [8].

Інша справа - праці з історії архітектури та теорії містобудування, в яких увага до просторового розмежування та диференціації особливо загострена. Однак у цій фаховій літературі з містобудування та архітектури рідко порушуються теми соціальних, економічних, політичних наслідків зміни урбаністичного ландшафту. Відсутність такого професійного аналізу не може бути компенсована журналістськими дописами з проблем руйнування архітектурно-історичних перлин навіть у супроводі коментарів мистецтвознавців. Тож необхідним бачиться всебічне наукове вивчення нинішньої ситуації у постанні та змінах цінності центральної частини великих міст.

Тому метою даної статті стане аналіз центру міста не лише як просторового феномену, що певним чином впливає на соціальну стратифікацію городян, а перш за все як соціокультурного утворення, результату певних практик з «виробництва простору». Для досягнення цієї мети слід буде здійснити дослідження сучасних змін центру важливо визначити культурну цінність центральності та соціальну функціональність центральних частин міста.

Центральною в організації просторових розрізнень вважається опозиція центр-периферія. Справді, в протиставленні «центру-периферії» закладено антропоморфність загальної схеми сприйняття простору: ближче-далі від мене а егоцентричність індивідів і культур сприяє пріоритету центральності. Так само формується самопродукується і спрямованість вгору.

Ще найдавніші міста Єгипту та Межиріччя впорядковувалися навколо центру - середини поселення, де зазвичай розміщувалися культові споруди та будинки вельмож. Можна припустити, що така організація давала найбільші можливості зберегти цінні для спільноти місця і реліквії (така ж логіка простежується у стоянках первісних людей, в організації привалу кочових народів тощо).

У міфопоетичному та релігійному уявленні про світ центральність накладається на поняття сакральності, саме тому центр (капище, кафедральний собор, Мекка, Рим, пуп землі) стає метою, до нього прагнуть та долають довгий шлях. І це устремління має не лише практичний сенс як необхідність адміністрування чи здійснення паломництва, прощі, а й метафоричний - як духовне зростання, розвиток, покращення. Таку семантику центральності у структурі просторів можна спостерегти й у мистецьких текстах, літературі [7], а не лише просторі міста чи всього суспільства. У більшості культур та спільнот значущість центральності фізичного, текстуального та соціального просторів суголосна, утворює замкнене коло, що й ускладнює їх деконструкцію.

У геометрії поняття центру слугує для позначення рівновіддаленої від усіх сторін точки, де перетинаються осі та лінії у фігурі. Водночас, периферія з грецької перекладається як поверхня, або дуга, що йде навколо центру. Відповідно до відкритого онлайн-словника асоціацій, одним із понять, що найчастіше асоціюється з центром, є «місто», а також «столиця»; а «центральний» у щоденній мові вживається як «важливий», «основний», «головний» і «магістральний».

Соціальне і зокрема урбаністичне значення відштовхується від геометричного і творить подальші смисли за власною логікою, вже безвідносно до оптимального співвідношення відстаней. Центр міста подібно до центру фігури є точкою перетину - функцій, транспортних та людських потоків. Зрештою, поняття центру та центральності символізує власне процеси урбанізації, підвищуючи значущість міста, надаючи культурі доцентровий напрямок.

У просторі українського міста творенню і підтриманню значущості центру сприяла постійна увага влади, що традиційно прагнула розміщуватися в центрі найвищого рівня, аби підтвердити свій соціальний статус, навіть якщо ця локація не була географічним центром ввіреної їм території. Погляньмо приміром на адміністративно-територіальний поділ Києва. На адміністрацію Шевченківського району ми натрапляємо на вулиці Богдана Хмельницького, тобто в місці, де контури району дотикаються до центру всього міста. Так само далеко не в географічному центрі розташована і Подільська адміністрація (Контрактова площа, 2), адже до меж району входить не лише історичний Поділ, а й великі масиви на північному заході міста. Вузеньким «носиком» прагне долучитися до центру Києва Голосіївський район, щоправда в даному разі його адміністрація розташована ближче до основних житлових масивів. Доцентровість адміністративного поділу Києва була ще виразніша до реформи 2001 року, коли дві третини районів мали доцентрову спрямованість своїх обрисів, а п'ять з них таки досягала своєї мети - і межувала хоча би на трошки з кордонами Старокиївського району, який уособлював у той час центр міста.

Ефект престижу адреси часто спонукає юридичних осіб реєструвати офіційну адресу на центральних чи прилеглих вулицях, нехай навіть у непристосованих, підвальних приміщеннях. Така поведінка на перший погляд зумовлена бажанням користуватися потенціалом, який надає центр міста, де зосереджуються органи влади, заклади культури, фірми-партнери, проте в епоху інформаційних технологій просторова близькість не грає тої ролі, тож скоріше викликана бажанням через нарощення символічного капіталу задекларувати свою належність до класу агентів, що володіють значним економічним, політичним, культурним капіталом.

У ситуації завищеної символічної цінності центральних районів міста їх територія стає особливо дефіцитною. Адже, на відміну від периферійних районів, вони не можуть суттєво розширюватися, а лише ущільнюються. Порівняно із радянським періодом відбулося різке зменшення зайнятості на підприємствах, розкиданих по різних промислових зонах Києва. Водночас поява столичних функцій, висока бюрократизація державного управління, розвиток фінансового та інших невиробничих секторів економіки призвело до зростання зайнятих в сфері обслуговування і непромисловому виробництві. Їх місця праці, зосереджені в новозбудованих у історичному центрі офісних центрах чи перепрофільованих житлових приміщеннях, ще більше ущільнило доцентрові потоки та посилило і без того значну їх концентрацію в малому околі центру міста.

Таким чином доцентрові устремління юридичних осіб та простих мешканців спричиняють потужну конкуренцію за простір центру і зумовлюють його перерозподіл на користь тих, хто має більше влади і ресурсів. В результаті мешканці з нижчим рівнем прибутків витісняються з центральної частини Києва, а вісь центр-периферія переважно зводиться до одного зі способів просторової сегрегації - тобто територіального розділення та ізоляції груп відповідно до певної ознаки, наприклад рівня прибутку, національності, расової приналежності.

Але, чи є значущість центральної зони міста універсальною?

Досвід міст США у ХХ сторіччі говорить про нестабільність значущості центру. Відстежити динаміку просторової ієрархії дозволяють коливання цін на ринку нерухомості. Їхня історія свідчить, що за відсутності цілеспрямованого вкладення коштів на підтримання центру як «візитівки міста», його інфраструктура застаріває, а житловий фонд руйнується. У таких випадках центр з часом занепадає і йому вже складніше конкурувати із новими районами чи котеджними поселеннями у передмісті.

Низькі ціни на оренду, що зумовлені гіршою якість житла, приваблюють менш платоспроможні верстви населення: студентів, незаможних городян, мігрантів. І тут виникає ризик появи гетто - оскільки, нижчі класи відокремлюються територіально. За таких обставин збільшується ймовірність погіршення криміногенної ситуація, збільшення соціальної напругу району, що ще більше стимулює переїзд заможних родин в престижніші та «безпечні» райони. Разом з вищим і середнім класом з центру йдуть інвестиції та зменшується вплив місцевої громади на владу - коло замикається. Історичність центральної частини уже не ціниться, адже старіння це не лише естетична антикварність, але й утилітарна дряхлість, а невигідне сусідство переважає вигідне розташування.

У США прикладом неабсолютної значущості центру великого міста став процес субурбанізації - масовий переїзд середнього класу у передмістя в кінці 1940 - 1950-х роках. З утвореними таким чином спільнотами та стилями життя і почав асоціюватися типовий американець [5]. Проте за життя одного покоління стали очевидними соціальні проблеми, які породжує приміський стиль життя: попри статусні атрибути, безпеку та нищу густоту населення, у котеджі із галявиною та басейном жінки з дітьми виявилися ізольованими від соціального життя й ресурсів розвитку. Дослідження концепції «щасливого передмістя» 1974 року в Детройті показали, що мешканці віддалених від центру мегаполіса поселень насправді не схильні проявляти більший рівень задоволення якістю життя і демонструвати сильнішу віру у власні сили, ніж мешканці міст [1].

Протягом останньої чверті ХХ століття розпочався зворотній процес: невеликі сім'ї почали повертатися до міста, а у приміську зону все активніше переселялися заможніші родини етнічних груп, сподіваючись і собі спробувати американської мрії.

Але вказані зміни мало помітні на карті міста, бо протягом двадцятого століття централізована структура радянського Києва встигла досить добре законсервуватися.

Одразу зауважимо, що історія радянського міста теж мала короткі періоди децентралізації. Архітектори-авангардисти 1920-х років вели дискусії щодо просторової організації міських поселень і ставили під питання цінність міста та урбанізації. Відцентрові тенденції, освоєння периферії, спроби подолати ієрархії були притаманні не лише післяреволюційним десятиліттям, а й «відлизі» 1960-х і Перебудові - періодам, які Володимир Паперний визначає як Культуру-1. Попри те протягом усього часу існування СРСР масовий переїзд городян з міста і повернення назад був неможливим, оскільки всі потоки ресурсів та людей контролювалися владою.

Загалом же у радянський час превалювала централізація. Особливо акцентувалася презентаційна функція центру: помпезні площі, фарбовані фасади установ, постійне освітлення та прибране сміття. Від самого початку планування передбачало величезні площі для демонстрацій як то Майдан Свободи у Харкові чи нереалізований проект урядового центру 1930-х років у Києві.

Переконувати і вражати зовнішніх спостерігачів в першу чергу мали адміністративні споруди, тому саме на них спрямовувалися основні зусилля. Водночас житлові будинки не мали уваги, їх старіння переростало в зумисне руйнування, щоб не псувати загальної картини. З початком хрущовської житлової реформи мешканці радянських мегаполісів переїжджали з комунальної квартири чи помешкання без каналізації та водопроводу в центрі у периферійні райони новобудов, де якість житла була значно вища. Але таким чином віддалені від культурних осередків та соціальних мереж середмістя, вони не завжди могли підтримувати попередній стиль життя, втрачали сусідські зв'язки, рідше бували у центрі, поступово просторово та психологічно віддаляючись від його проблем [6].

Протягом другої половини ХХ століття більшість киян щонайменше один раз здійснили переїзди й у переважній більшості випадків вони були відцентрові, що призводило до відчуження від історичного центру міста. Ті ж, хто живе у центрі та мають фізичну і, зазвичай, економічну можливість використання середмістя з усіма його соціальними та культурними ресурсами, прибирають на себе символічну значущість місця, зокрема атрибут «справжні кияни». Очевидно, що просторова сегрегація може мати й негативні наслідки.

У випадку Києва приміська зона, котру утворюють котеджні поселення і довколишні села, а також міста-супутники має міцну прив'язку до центру столиці через маятникову міграцію - тобто щоденні поїздки населення на роботу і навчання. Відповідно до даних Всеукраїнського перепису населення 2001 року близько 30% жителів навколишніх населених пунктів у діаметрі ста кілометрів від Києві від'їжджають на роботу до столиці. В результаті для довколишніх містечок та сіл місто стає важливою ланкою в щоденному житті, а часто - умовою виживання. Разом вони формують київську агломерацію як ще один вияв урбанізації. Щоденна міграція робочої сили - явище, розповсюджене у багатьох країнах і добре описане дослідниками. Американські професори географії та автори статті «Працювати разом, жити окремо? Географії расової та етнічного сегрегації вдома та на роботі» [2] звернули увагу, що у більшості мегаполісів США просторова сегрегація не є фіксованою, оскільки значна кількість мешканців бідних кварталів не працюють в районі свого проживання. Це справедливо і для Києва. Слід при цьому пам'ятати, що подолання відстані до місць праці, що через надмірну централізацію ділової активності та транспортних потоків подовжується через затори, забирає у працівниць та працівників денно 2-4 години, залишаючи лиш час на відновлення фізичних сил. Все це зменшує можливість того, що такі городяни можуть стати повноцінними агентами соціального життя міста, брати активну участь у формуванні його публічного простору чи в районах проживання, чи праці, чи навчання.

Стосовно сучасного Києва досі можна говорити про відсутність вільного вибору місця проживання та оточення, зокрема через структуру і стан житлового фонду, а також особливості розвитку ринку житла. Зважаючи, що у 60% киян середній дохід за 2010 рік був нижче 2000 грн., на кожен квадратний метр нового житла середній киянин має працювати шість місяців. Проте динаміка цін на нерухомість щороку вносить свої корективи у ці розрахунки, як правило, у бік збільшення терміну очікування.

Збільшення стратифікаційного розриву у сучасному українському суспільстві все ж супроводжується характерними для різних прошарків населення просторовими стратегіями. Попри обмежені для більшості киян можливості зміни місця проживання і таким чином вільне формування сусідських громад, соціальна сегрегація міста проявляється через зосередження у різних за рівнем престижу клубах, ресторанах, школах, місцях роботи.

Таким чином, можна зробити висновки щодо поділу простору і громади за віссю центр-периферія у великому місті.

Відсутність зв'язку між повсякденними практиками більшості городян і центром міста створює загальне відчуження від центральних районів. Доступний в центрі публічний простір не функціонує повноцінно. Через неактивне використання вуличного простору простими мешканцями його знищення не викликає спротиву, а потреба в збільшенні не акумулює навколо себе критичну масу потрібну для впливу на рішення представників місцевої влади.

Соціальне конструювання символу центру мало свої виправдання, але нині ми у крайній точці доцентрового руху і вже багато що тягне нас у зворотній бік - навантаження пасажиропотоків, старіння інфраструктури та обмежені земельні ресурси. Тож на часі запитання: що власне цінне в центрі міста, яка структура смислів наповнює його, які конфлікти створюють його напругу? Адже для одних значущість центру полягає у вигідному розміщенні, полі функціональності простору, розвитку інфраструктури, а для інших - саме історичність постає самоцінністю. Подолання негативних наслідків надмірної централізації та просторової ієрархії в Києві можна як через перегляд функціональної завантаженості центру, так і активніший розвиток віддалених районів, збільшення привабливості останніх для соціальних ініціатив і ділової активності. А наближенням місць проживання до місць зайнятості разом із підвищенням пріоритетності громадського транспорту на дорогах та поліпшення його роботи, зменшить непродуктивний час та транспортну втому городян. Все це сприятиме активізації соціального життя міста на всій його території.

стратифікація місто соціальний просторовий

Література

1. Adams, R. E. Is happiness a home in the suburbs?: The influence of urban versus suburban neighborhoods on psychological health // Journal of Community Psychology. - Vol. 20, No. 4, October 1992. - PP. 353-372.

2. Ellis М., Wright R., Parks V. Work Together, Live Apart? Geographies of Racial and Ethnic Segregation at Home and at Work // Annals of the Association of American Geographers. - Vol. 94, No. 3, Sep., 2004. PP. 620 - 637.

3. Луман Н. Дифференциация / Н. Луман ; Пер. с нем. Б. Скуратов. - М. : Логос, 2006. - 320 с.

4. Народне господарство УРСР, Ювілейний статистичний щорічник. - К., 1973. - С. 368

5. Никифоров А. Рождение пригородной Америки. Социальные последствия и общественное восприятие процесса субурбанизации в США (конец 40-х - 50-е гг. XX в.). - М., 2002.

6. Стрельнікова А. Специфіка соціального виключення у міському просторі (на прикладі м. Москви) // Соціологія міста. - Донецьк, 2010. - С. 419-421.

7. Топоров В. Пространство и текст / В. Топоров // Текст : семантика и структура / Гл. ред. Т. Цивьян. -- M.: Наука, 1983. - С. 227-284.

8. Филиппов А. Социология пространства / А. Филиппов. - СПб. : «Владимир Даль», 2008. - 285 с.

Размещено на Allbest.ru