Державно-приватне партнерство як умова забезпечення довготривалого стабільного розвитку українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Забезпечення прогресивного вектору, довготривалості та гармонійності розвитку суспільства передбачає знаходження та вироблення у нових умовах організаційних структур власної духовної і моральної традиції. Забезпечення ж форсованого розвитку при обмеженості (а частково--й вичерпанням) матеріальних можливостей, пов`язаних з ресурсно-рентним потенціалом, робить знаходження об`єднуючих суспільство форм співробітництва держави та бізнесу невід'ємною складовою подальшого поступу. Між тим, невідповідний рівню історичних викликів та конкретних завдань розвитку суспільства виховний та об'єднуючий вплив інститутів культури, освіти, елітних груп--інтерпретаторів образів і носіїв сенсів--прямо корелює з принциповими дефектами інтеграції соціальної системи та механізмів її відтворення [1, с. 163].

Вивчення засобів, шляхів і моделей інтеграції суспільства проводилося з різних позицій: з точки зору історії формування народів та їх осучаснення М. Вебер), ціннісно-культурних регуляцій (Ф.А. фон Хайєк, К. Поппер, Х. Накамура), фінансово-економічних важелів акумулювання сили та можливостей приватного та державного секторів економіки тощо. Безумовно важливим, вкрай значимим на сьогодні для України залишається завдання деталізації цих підходів відповідно до наших вітчизняних традицій та тенденцій постсучасності, що актуалізує необхідність знаходити ефективні інструменти інтеграції власних (як національних, так і регіональних) підвалин зі світовими новаціями.

Таким чином, метою запропонованого матеріалу є філософське обміркування та узагальнення наявного зарубіжного і вітчизняного досвіду, виділення його продуктивних засад щодо втілення в реальні соціальні відносини. Особливістю авторського підходу є також орієнтація не лише перенесення конкретного, що виправдав себе в іншому місці, інший час і інших умовах, інструментарію, а перш за все на пошук шляхів вирощування на українському духовно-етичному підґрунті ефективних форм об'єднання зусиль суспільства, держави та бізнесу.

Формування уявлень про необхідність широкої участі корпорацій у вирішенні соціально значущих питань проходило досить давно. Широко відомі ідеї Р. Оуена щодо створення суспільно привабливих виробництв, які можуть стати високоефективними і для підприємця, і для зайнятого на них персоналу, і для суспільства (сприяючи пом'якшенню трудових і ширше--сукупності суспільних--відносин). Нова хвиля інтересу до «корпоративного громадянства», «корпоративної етики», «капіталізму участі» тощо, стала наслідком визрівання постіндустріальних тенденцій, концентруючи необхідність пошуку шляхів посилення мотивації. Причому саме країни, що здійснювали форсований розвиток в нових умовах, були змушені особливо ретельно шукати форми інтеграції традиції, сучасності і постсучасності. Зокрема, в країнах Азії виникли державно патроновані багатопрофільні концерни (чеболі), були знайдені продуктивні сторони довічного найму тощо.

Зазначена проблема корелюється і світовою фінансовою кризою (коли ряд держав намагається знайти вихід у режимі економії, скорочення різноманітних державних програм та дотацій, посилення соціальних умов), та збільшенням тиску з боку трудових мігрантів, підвищенням привабливості для власників перенесення низки виробництв в регіони з меншими витратами на робочу силу. Разом з тим, на наш погляд, для умов України (наявності порівняно високого рівня науково-інтелектуального потенціалу, висококваліфікованих працівників та проривного рівня в ряді галузей промисловості тощо) набагато вигідніше і перспективніше робити ставку аж ніяк не на дешевизну сировини та робочої сили, а на забезпечення високомотивованої кваліфікованої праці.

Отже сьогодні принципи ефективного державно-приватного партнерства (Public-Private Partnership, PPP) та соціальної відповідальності бізнесу забезпечують об'єднання потенціалів суспільства, держави та бізнесу на продуктивній основі, допомагають вирішувати в суспільстві соціальні, екологічні, економічні, управлінські питання кардинального рівня [2-4]. Соціальна відповідальність, зокрема, включає дії бізнесу у сфері добродійності, збереження моральності, підтримки екологічної безпеки, забезпечення якості продукції, соціального захисту працівників, створення робочих місць і підтримки гідного рівня заробітної плати, взаємодії із місцевою громадою тощо.

Нині філософія соціальної відповідальності бізнесу перед країною ґрунтується на положенні про необхідність ретельного обліку інтересів усіх зацікавлених сторін, а стратегія -- на моделі соціального партнерства, гри з ненульовим результатом, де виграє кожен та зростає сукупний соціальний капітал суспільства [5-6]. Це стає фундаментом як внутрішньої, так і зовнішньої культури корпорації. До найбільш наочного втілення конкретики корпоративних відносин та їх зв'язку із соціальним капіталом належить волонтерство, тобто діяльність працівників корпорації зі сприяння місцевим спільнотам та їх громадянам (що й поширює межі власне соціальної роботи, підвищує вимоги до її працівників та втягує до втілення концепцій партнерства суттєво більшу чисельність працівників поза межами вузькопрофесійного розуміння соціальної роботи). Водночас внесок корпорацій у фінансування та налагодження процесу загальної, професіональної та вищої освіти, надання інших видів допомоги передбачає, зокрема, тісну взаємодію з місцевими спільнотами, розвиток партнерських відносин із некомерційними організаціями.

Для суспільства та кожного його члена при цьому збільшується ймовірність якісного задоволення своїх потреб (за рахунок підвищення ступеня конкурентоспроможності). При цьому, з одного боку, система державно-приватного партнерства тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, а з другого -- зовсім не тотожна становленню змішаної економіки (далеко не будь-яка взаємодія бізнесу та держави в змішаній економіці може характеризуватися як елемент системи державно-приватного партнерства). Цей взаємовплив найпомітніший як за лінією організацій та інститутів громадянського суспільства, що мають помітний політичний вимір (підприємницьких об'єднань, профспілок), так і в напрямах дифузії самої корпоративної культури [7-8].

Отже, серед пріоритетних напрямів соціальної відповідальності бізнесу--збільшення людського капіталу, захист навколишнього середовища, підвищення безпеки та якості споживчих товарів, охорона здоров'я, культура, покращення етнонаціональних стосунків, допомога недієздатним категоріям населення, підтримка прав людини у сфері соціально-трудових відносин та забезпечення належних умов праці, із охороною здоров'я й дотриманням техніки безпеки включно, припинення недобросовісних прийомів ведення бізнесу, якісне управління, залучення мешканців місцевих громад до розв'язання соціальних проблем, питання соціального розвитку як всередині корпорації так і за місцем її розташування. Крім того, в межах інструментарію державно-приватного партнерства держава перекладає на бізнес частину витрат, відмовляється від неефективних важелів і елементів (наприклад, у муніципальних утвореннях), пом'якшує гостроту соціально-економічних проблем. Водночас бізнес отримує в довготривале володіння державні активи, часто--на пільгових умовах, а за тривалого стійкого партнерства--можливість гарантованого ринку збуту. Організація державно-приватного партнерства забезпечує довгострокове формування продуктивного середовища розвитку країни та відкриває можливості спільної зацікавленої участі в створенні та реалізації суспільно значущих проектів і поєднання для цього матеріальних та нематеріальних ресурсних баз і поділу ризиків між суспільством (державним сектором і неурядовими організаціями) та приватним сектором [9]. При цьому урядові, приватні та неурядові (неприбуткові) організації використовують можливості кожної, що знижує вартість високоякісних соціальних послуг.

Один із ефективних напрямів організації державно-приватного партнерства, моделі балансування ризиків -- підхід з позицій корпоративного громадянства, коли від корпорації чекають виконання обов'язків повноправного та відповідального учасника суспільних відносин. Його механізми забезпечують взаємне просування суспільних інтересів, посилення ресурсної бази, гарантування участі в підтримці культурного середовища людини із екологічним включно--допомагають форсувати досягнення цілей економічного та соціально-політичного розвитку. Нині бути корпоративним громадянином означає не тільки дотримуватися етичних норм ведення бізнесу, а й перетворювати принципи корпоративного громадянства на центральну ланку філософії, стратегії й практики бізнесу, виходячи за межі традиційної філантропічної діяльності.

Корпоративна соціальна відповідальність сьогодні характеризується різноманіттям форм, методів і напрямів реалізації зобов'язань, які добровільно для загальної вигоди приймаються корпорацією як безпосередньо в рамках бізнес-спільноти, так і поза її межами--на різних (від муніципального та регіонального до національного та міжнародного) рівнях своєї діяльності. Утім, усвідомлення соціальної відповідальності бізнесу в глобальному масштабі (від моделі, згідно з якою головною й чи не єдиною метою корпорації є забезпечення максимального прибутку, до моделі активної участі в житті суспільства) утверджувалося із значними труднощами, причому переважно в тих країнах, де індекс соціального розвитку людини надзвичайно високий. Відповідно, стрибок ролі якості соціально-політичної складової комунікацій для довготривалого успіху корпорації відбився й у передачі координації таких функцій від локальних PR-підрозділів до вищого керівництва корпорацій, а також реалізації ширших суспільних цілей, місій та ініціатив, тобто в русі від роз'яснювального обслуговування господарського процесу до складової стратегічної лінії корпорації.

Форми державно-приватного партнерства стають продуктивними виключно на засадах кореляції традиційних культурних цінностей із новаційними технологіями, відтворюваними суспільною культурою постмодерну.

Звички, традиції, інтерпретації, що народжуються різними культурно-цивілізаційними світами та трансформуються глобальними процесами, завжди мали вкрай важливе значення (що підкреслювали, зокрема, Ф.А. фон Хайєк, К. Поппер, Л. фон Мізес тощо) [10-11]. Умови соціокультурного середовища постмодерну, постійного взаєморезонування практик традиційних, модерних і власне постмодерних безпосередньо змінюють ефективність методологій та технологій взаємодії бізнесу та держави.

Неодмінними організаційними умовами діяльної участі форм і принципів державно-приватного партнерства в прогресивному перетворенні є формування відповідних національним традиціям та вимогам розвитку соціальних відносин, в тому числі, забезпечення ефективних соціальних ліфтів, системи мотивації висококваліфікованої праці та наукового пошуку, як обов'язкових наріжних елементів суспільства, виступають результати теоретичних досліджень перебігу соціальних трансформацій, знання про закономірні тенденції цивілізаційного поступу. Отже подальше вдосконалення інфраструктурного, організаційного та фінансово-матеріального підґрунтя науково-інтелектуального потенціалу країни є напрямом його активізації та перетворення на інтелектуальний капітал суспільства, що розвивається, має гідні позиції в сьогоденні та світі майбутнього.

Особливої актуальності зазначене вище коло проблем набуває для України, яка на сьогодні повністю вичерпала можливості подальшого функціонування в якості пострадянської спільноти. На часі--глибинні реформи, які створять реальні можливості для пришвидшених змін у всіх без винятку сферах суспільного життя. Альтернативою такого роду трансформаціям може лише поступова стагнація та втрата власної державності, що повинні усвідомити всі без винятку суспільні прошарки та верстви. Однак зазначене аж ніяк не означає, що слід чекати того моменту, коли українці в абсолютній більшості «дозріють» до розуміння нагальної потреби соціальних трансформацій. Модератором такого роду змін повинна стати провідна суспільна верства, яка покликана взяти на себе відповідальність за їх перебіг та результати. Однак станом на нинішній час слід констатувати, що так звана українська еліта розколота по ряду формотворчих чинників, які заважають їй перетворитись на консолідуючий суспільний фактор. І справа не лише в тому, що в періоди загострення соціальних суперечностей, в Україні вкотре актуалізується проблема цивілізаційного вибору, яка, на нашу думку, все більше трансформується в політичну площину та набуває обрисів політичного ангажементу аж до недобросовісних спекуляцій. Такого роду політико-ідеологічні конструкти поступово втрачають своє світоглядне значення і вже у найближче десятиліття остаточно відійдуть у минуле у духовних орієнтирах українців. Більш вагомими чинниками, на нашу думку, є нездатність правлячої верстви України усвідомити власну відповідальність за долю держави в силу наступних причин: перша з них полягає в тому, що на протязі десятиліть, а можливо століть, найбільш креативні, освічені та динамічні представники української еліти систематично поповнювали владні структури держав, які на той час володіли певною частиною України. Ті ж, хто залишались, системно виховувались виключно як слухняні виконавці вказівок метрополії, перебуваючи під багаторівневим та систематичним контролем довірених осіб центральної влади. Саме тому вищий управлінський ешелон незалежної України понад два десятиліття так і не навчився мислити стратегічними категоріями, оперуючи виключно інтересами одного дня без всякого огляду на майбутнє. Такого роду залежність проявляється у цілого ряду постколоніальних спільнот, адже національні елітні верстви таких держав формувались під визначальним впливом метрополії, копіюючи навіть поведінкові моделі управлінських еліт метрополії.

Друга причина полягає в тому, що кожна новостворювана держава об'єктивно неспроможна формувати кадри кваліфікованих управлінців на засадах, напрацьованих в межах попереднього політичного режиму. Саме тому на першому етапі свого становлення, новостворена спільнота змушена опиратися на добросовісних управлінців попередньої епохи, знання, вміння та корпоративна культура яких, на певний час робить їх незамінними і за нових умов. Однак по мірі утвердження нових соціальних відносин в управлінські структури починають рекрутуватись нове покоління керівників, яке покликане виконувати функції управління за принципово інших умов. Те, що вони не є переобтяженими корпоративним духом своїх попередників та не пройшли належного адміністративного вишколу в межах попередньої управлінської парадигми, вважається навіть їх перевагою. Адже вони здатні легко долати консерватизм своїх попередників, встановлювати нові правила поведінки, розв'язувати складні соціальні проблеми нетрадиційними методами, недоступними для їх попередників. Маючи величезний кредит довіри суспільства, такий тип управлінців нерідко прагне досягти бажаного результату за будь яку ціну, із протиправними включно. Системність, досвід та знання при вирішенні складних управлінських завдань нерідко компенсується адмініструванням, засобами репресивного впливу. Більше того, чим менше такий керівник переобтяжений традиційними культурними здобутками, тим більш успішним він здатен проявити себе за нової соціальної ситуації, адже в арсеналі такого керівника відсутні будь які табу на власні дії. Коли ж кількість такого роду управлінців сягає певної критичної маси, в суспільстві починається яскраво виражений процес деградації управлінських структур, однак зцементованих круговою порукою загальної безграмотності та беззаконня.

На нашу думку, перші десятиліття становлення будь якої нової держави характеризуються не лише розв'язанням назрілих і вкрай важливих проблем соціального характеру, а й поряд з цим--несистемними та спонтанними спробами віднаходити прості вирішення складних завдань неадекватними засобами, здатними призвести навіть до виникнення безпосередньої загрози державі внаслідок такого роду діяльності.. Саме тому заключна фаза такого типу управління починає тяжіти до авторитаризму, як засобу приховати власні помилкові рішення, прорахунки та зловживання, спроб перекласти відповідальність за них на реальних або видуманих опонентів. Зрозуміло, що це стає можливим лише за умови жорсткого інформаційного диктату, підконтрольних ЗМІ та придушення найменших спроб публічної критики влади.

Класичний приклад цього--катастрофа Червоної армії у 1941 році. Маючи величезні переваги практично у всіх видах озброєнь (по танках і літаках--у 2-3 рази), потужну кадрову армію, вище військово-політичне керівництво СРСР своїми безграмотними діями поставило країну на грань знищення. Досить швидко було призначено винуватих в особі генерала Павлова, однак це аж ніяк не змінило ситуацію. Саме тоді стало очевидним, що керувати військовими діями здатні виключно професіонали, але аж ніяк не різного роду наспіх натаскані висуванці, що опинились на високих посадах внаслідок управлінського вакууму після чисток 1937 року. На нашу думку, при розгляді сталінського терору, явно недостатньо акцентується увага на закономірних проявах зазначеного феномену практично у всіх постреволюційних країнах.

Вважаємо, що протягом перших двадцятиліть існування нової соціальної системи, управлінські структури проходять процес консолідації та усвідомлення власних корпоративних інтересів. Саме зазначений інтерес, корельований із почуттям самозбереження диктує їхні дії по лібералізації існуючого політичного режиму та позбавлення його рис надмірної агресивності та жорстокості попереднього періоду, а відтак -- позбавлення владних повноважень найбільш одіозних представників правлячої верстви, які в масовій свідомості асоціюються із зазначеними явищами. Це стає головною причиною розколу правлячої верстви у межах новоствореної соціальної спільноти на два ворогуючі табори, які по різному тлумачать перспективи поступу власного соціуму. Представники першого з них, прагнучи радикальних соціальних змін, намагаються апелювати до згасаючих протестних настроїв широкого загалу, який однак вже втратив революційний запал та довіру до нової влади, не бажає, а часом і нездатен здійснювати перетворення такого роду.

Їх опоненти прагнуть закріпити вже досягнуті результати перетворень, та спирається на втому суспільства від прискорених соціальних новацій, прагнення встановити стабільну систему стосунків. В суспільстві, як реакція на зростаючу дисфункцію бюрократичного правління, починають активно рости патерналістські настрої, очікування приходу доброго батька-правителя, здатного одним помахом руки поставити на місце чиновництво, що втратило почуття всякої міри щодо нехтування потребами суспільства. Таким чином автократична форма правління набуває реального обрису, і реалізація її стає лише питанням часу та наявністю політичних сил, готових підтримати узурпацію влади.

Минуле століття дає нам підтвердження такого перебігу подій у десятках країн Європи, Азії, Латинської Америки, африканського континенту, однак у більшості випадків авторитаризм з неминучістю трансформувався у відкриту диктатуру, повалення якої коштувало суспільству неймовірних зусиль. Силовому демонтажу диктаторських режимів, з їх драматичним перебігом, присвячені тисячі філософських досліджень, однак, на наш погляд, більш ретельного дослідження потребують ті країни, в межах яких авторитарні політичні режими поступово трансформувались у демократичні спільноти, із сталими інституціями громадянського суспільства. Приклад Фінляндії, Литви, Естонії першої половини минулого століття, засвідчує, що не варто зосереджувати увагу виключно на особистісних якостях тодішніх лідерів зазначених держав. Головне тут--відсутність політичної корупції як соціального явища, а отже створення здорової політичної конкуренції партій та організацій, здатних поставити власний бюрократичний апарат під контроль суспільства та поступово оздоровлювати його. Однак це може бути лише за однієї умови: весь спектр політичних партій країни орієнтований на спільну стратегічну мету, а розходження можуть виникати виключно у тактичних засобах її досягнення.

Наступним, не менш вагомим фактором є небезпека вимивання із середовища державних управлінців найбільш ефективних менеджерів у бізнесові та політичні структури, адже рівень морального та матеріального стимулювання там може бути значно вагомішим у порівнянні із державною службою. Саме тому цілому ряді розвинутих країн уведено так званий принцип горизонтальної ротації. Суть її полягає в тому, що державні чиновники періодично пересідають у крісла потужних корпорацій із змішаним капіталом, громадських чи міжнародних організацій, що є запорукою їх подальшого кар'єрного росту за основним місцем роботи.

Але нині в Україні ще не зроблено свідомого вибору нового проекту розвитку, не закінчено інституційно-інфраструктурне оформлення адекватних новим умовам навіть системотворчих відносин. Причому, на наш погляд, прогаяння часу в цьому загрожує втратою суб'єктності: не маючи власної стратегії, перетворюєшся на елемент чужої, крокуєш від якості суб'єкта до рис об'єкта. Відтак сьогодні істотно збільшується значення історичної спадщини, соціальних ілюзій та «карнавальних» технологій у свідомому соціальному проектуванні дійсності: форми відомих процедур та явищ приховують геть інший зміст. Окреслилися й межі зростання: відчуття соціальної несправедливості підточує політичну стабільність, знижує ефективність управління країною. Кожний із попередніх етапів розвитку суспільства не тільки змінював ресурсну базу підготовки та здійснення інформаційного впливу, а й трансформував управлінську техніку. Якість присутності в інформаційній сфері постсучасності дедалі більше залежить від уміння оперувати хибними величинами соціального та індивідуального життя. Зростає й специфічна регулятивна роль симулякрів суспільного сприйняття. Підкреслимо, специфіка такого роду неадекватних уявлень в суспільстві робить їж небезпечними і для суспільства політичних діячів. Адже попри їх надуманість та штучність, вони здатні відволікати суспільство від вирішення нагальних соціальних проблем. Для успішного проведення нової модернізації необхідно вийти на так звані світові стандарти швидкості та обсягу отримання об'єктивної інформації, забезпечити її доступність і якість. Вказана проблема набуває особливої гостроти в умовах інформаційного суспільства, коли задля опрацювання на порядки зрослих об'ємів інформації з неминучістю залучаються десятки наукових центрів країни із тисячами співробітників. Відповідно, отримання інформації із різних джерел урахування специфіки її отримання, перевірка достовірності, і, врешті, систематизація та передача користувачам, потребує радикального перегляду традиційних механізмів відтворення інформаційних потоків у сучасному соціумі. Лише та спільнота матиме можливість адекватно реагувати на виклики суспільства постмодерну, яка зуміє забезпечити її системне та ефективне використання. Основою такого оновлення з необхідністю виступає інтелектуалізація управлінської діяльності, здатність до системного відтворення інформації. Адже традиційні підходи, суть яких полягає у прагненні охопити весь інформаційний масив, є неймовірно затратним та недостатньо надійним. Скажімо, дані про підготовку теракту Пвересня 2001 р. у США, були отримані з різних джерел не менше 10 разів, однак не опрацьовані належним чином, вони не отримали належного реагування.

З огляду на сказане вище, мають суттєво трансформуватися, на нашу думку, техніки державно-приватного партнерства, застосування яких втрачає свою ефективність в сучасних умовах. Свого часу період «бурі та натиску» робив характерними, звичними та загальними технології адміністрування та жорсткого управління, органічною складовою якого виступало насильство. Цей підхід колись доволі повно виклав радянський селекціонер Іван Мічурін: «Ми не можемо чекати милостей від природи. Взяти їх у неї -- наше завдання». Пригадаймо також: «природа -- не храм, а майстерня», «коли ворог не здається...». Нинішня цивілізація взагалі розвивалася на ідеях жорсткої утопічної соціальної інженерії, які закладені Платоном і Руссо, Марксом і Вольтером. Вони передбачають, що всі корисні інституції начебто є результатом цілеспрямованого та усвідомленого соціального конструювання «згори». Впродовж тисячолітньої історії людства, це тлумачилось як норма, що знаходила своє виправдання як фактор організації соціального буття. Інша річ--період глобальної трансформації, проростання форм мережевої організації та стратегічного співробітництва, фіксації господарських систем до-, пост- і власне індустріальних в одному часовому просторі. На передній план виходять процеси, які не є жорстко детермінованими за означенням. Або ними не можна керувати взагалі, або ж можливості проектування та регуляції із запланованими наслідками обмежені. Відповідні методологічні та технологічні трансформацій з'являються на передньому плані соціального проектування ефективного розвитку державно-приватного партнерства, що має віддзеркалитися в інституціоналізації філософії освіти [12-14].

В цій ситуації наслідки рішень залежать як від своєчасного сприйняття світових інновацій, так і від вміння використати свої особливості. Отже--від пошуку та реалізації ексклюзивних варіантів дій. Саме в цьому вкрай великою є роль управлінської еліти країни [15-17].

Причому характер трансформацій безпосередньо торкається змін у організації та забезпеченні ефективної соціальної роботи, отже -- в формуванні необхідних знань та навичок у її працівників в процесі їхнього навчання: як отримання освіти, так і подальшого її осучаснення [18-21].

Таким чином, державно-приватне партнерство в умовах постіндустріального суспільства ми розглядаємо як магістральний шлях, що відкриває можливості для створення нової якості взаємодії людини та суспільства при вирішенні соціально значущих питань. За сучасних можливостей впливу людини на навколишнє середовище, динаміка соціальних змін набуває небаченого прискорення, що актуалізує проблему науково обґрунтованої оцінки соціальної ситуації, адже ціна помилкового рішення може мати необоротні наслідки.

Відповідно, розгортання переваг державно-приватного партнерства на рівні теоретично обґрунтованих підходів та мінімізація негативних проявів групового і особистісного егоїзму, може бути ефективно організовано шляхом використання інноваційних принципів соціальної взаємодії. При цьому, відповідальність перед суспільством усіх національних суб'єктів такого роду взаємодії, насамперед, торкається балансу обов'язків та прав, з одного боку--держави; з іншого--приватних підприємців.

Доцільно, в якості реперних точок подальшого розвитку країни, здатних сприяти прискореному примноженню соціального капіталу, розглядати інституції освіти, науки та підприємництва, їх взаємозв'язки, що базуються на стратегічному партнерстві. Світовий досвід засвідчує що створення так званих «силіконових долин» за американськими зразками в сучасних умовах хоча й створює умови для науково-технічного прискорення, однак не вирішує основного проривного завдання--створення нової якості соціальних стосунків. Постіндустріальні спільноти в найбільш розвинутих країнах тяжіють до формування горизонтально орієнтованих зв'язків. Саме тому найбільш ефективні з них оформлюються в холдинги, зростають до рівня бюджетота містоутворюючих виробництв--«великих батальйонів» економіки як, наприклад, за південнокорейським досвідом, «чеболі»--багатогалузевих конгломератів та інтегрованих бізнес-груп під державним патронатом. За цих умов особливо значущої для закріплення позитивних тенденцій має стати роль власне університетської науки, як досить рухомої та безпосередньо пов'язаної з потребами освіти, наукового потенціалу та виробництва.

Завдяки інфраструктурному забезпеченню, організаційному закріпленню пріоритету таких комплексів та їх фінансової підтримки, можливим стає не лише зберігання, але й розвиток переваг вітчизняної теорії та практики, в тому числі -- закріплення і формування навичок європейських форм взаємодії та стимулювання, а також сприяння вихованню передового рівня наукової, організаційної, трудової культури.

Література

1. Дубин Б.В. Россия нулевых: политическая культура--историческая память--повседневная жизнь / Б.В. Дубин. -- М.: РОССПЭН, 2011. -- 391 с.

2. Public-Private Partnerships And Community Participation On Applications Of Space Technology For Socio-Economic Development Compilation Of Policies And Practices In Selected Escape Member Countries / Economic And Social Coimnission For Asia And The Pacific, 2007 // Mode of access: http:// www.unescap.org/idd/pubs/STAS_PPP_and_CP_in_space_applications. pdf

3. Public private partnerships (PPP) in infrastructure projects / Public auditing guidelines /Comptroller & auditor general of India, 2009 // Mode of access: http:// infrastructure.gov.in/pdf/ppp-project.pdf

4. Перегудов С.П. Корпорации, общество, государство: эволюция отношений / С.П. Перегудов. -- М.: Наука, 2003. -- 350 с.

5. Проекти в галузі інфраструктури: партнерство державного та приватного секторів / П.В. Захарченко, А.О. Сосновський, О.М. Гавриш, С.А. Ушацький.--К.: СПД Павленко, 2010. -- 252 с.

6. Москаленко О.М. Міжнародний досвід участі венчурних фондів у державно-приватному партнерстві // Проблеми формування нової економіки ХХІ ст.: Матер. II Міжнар. наук.--практ. конф. -- Дніпропетровськ, 2009. -- Т 3. -- С. 117-119.

7. Перегудов С.П. Корпоративное гражданство: концепции, мировая практика и российские реалии / С.П. Перегудов, И.С. Семененко; Рос. акад. наук, Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. -- М.: Прогресс-Традиция, 2008.--448 с.

8. Перегудов С.П. Крупная корпорация как субъект публичной политики / С.П. Перегудов. -- М.: ГУ ВШЭ, 2006. -- 168 с.

9. Риски бизнеса в государственно-частном партнерстве: Национальный доклад / С.Е. Литовченко, В.А. Евсеев, А.Е. Дынкин, А.Д. Нефедьев, Я.В. Семенов. -- М.: Ассоциация менеджеров, 2007. -- 317 с.

10. Поппеp К. Нище та истоpицизма / К. Поппеp. -- М.: Прогресс, 1993. -- 187 с.

11. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность / Ф.А. Хайек. -- М.: Новости, 1992. -- 304 с.

12. Бергер П. Социальное конструирование реальности: Трактат по социологии знания / П. Бергер, Н. Лукман. -- М.: Медиум, 1995. -- 333 с.

13. Томпсон А.А. Стратегический менеджмент. Искусство разработки и реализации стратегии / А.А. Томпсон, А.Дж. Стрикленд. -- М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1998. -- 576 с.

14. Диксон П. Бизнес-тренды: Стратегическое моделирование будущего / П. Диксон. -- М.: Эксмо, 2005. -- 480 с.

15. Ожиганов Э.Н. Стратегический анализ политики: Теоретические основания и методы / Э.Н. Ожиганов. -- М.: Аспект Пресс, 2006.--272 с.

16. Полисаєв О.П. Національні еліти у системі соціального управління і трансформаційні міфологеми / О.П. Полисаєв, В.Є. Шедяков // Вісник НАН України.--2007. -- N° 8. -- С. 18-30.

17. Власть и элиты в российской трансформации / [Под ред. А.В. Дуки]. -- СПб.: Интерсоцис, 2005. -- 296 с.

18. Философия социальной работы /[Подред. В.И. Митрохина]. -- М.: Союз, 1990.--234 с.

19. Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи / М. Пейн. -- К.: Либідь, 2000. --456 с.

20. Попович Г. Соціальна робота в Україні та за рубежем / Г Попович. -- Ужгород: Гражда, 2000. -- 134 с.

21. Управлінські аспекти соціальної роботи / [За заг. ред. М.Ф. Головатого]. -- К.: МАУП, 2004. -- 368 с.

Размещено на Allbest.ru