Глобалізаційні процеси та субкультура населення сучасного українського Приазов’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Глобалізаційні процеси та субкультура населення сучасного українського Приазов'я

Глобалізація (англ. globalization) - процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні - перетворення певного явища на планетарне, таке, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.

Суть глобалізації полягає у посиленні потоку чотирьох «і»: інвестицій, індустрій, інформації та індивідів [12, с. 2]. Глобалізації сприяв швидкий прогрес у галузі транспортних, комунікаційних та інформаційних технологій [11, с. 240]. Такий глобалізаційний розвиток позначився на всіх сферах людського життя. Нові технології вплинули і на міжкультурну комунікацію суспільства. Сьогодні можна констатувати, що завдяки новим видам міжкультурної комунікації, таким, як телебачення (зокрема супутникове), мобільний зв'язок (зокрема міжнародний) та мережа Інтернет, глобалізаційні процеси торкнулися всіх сторін людського життя, зокрема й культури, створивши глобалізаційну культуру. Але у кожному регіоні є і своя особлива субкультура. Субкультура українського Приазов'я складається з окремих субкультур не тільки відповідної соціальної чи демографічної груп, але й етнонаціональних утворень - це специфічний спосіб диференціації культури, в якій, разом з основною класичною тенденцією, існують своєрідні етнонаціональні культурні утворення, що як за формою, так і за змістом відрізняються від провідної культурної традиції, хоча разом з тим є прямим генетичним продовженням останньої.

Населення українського Приазов'я складається із 104 національностей і етносів, що створює досить строкату мозаїку, яка вирізняється певними особливостями, які викликають досить цікаві глобалізаційні процеси і разом із тим формують особливості субкультури регіону.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблему етнонаціональних відносин в Україні в період глобалізаційних процесів досліджували такі сучасні вчені, як Л. Аза, А. Арсеєнко, В. Королько, О. Резнік, А. Ручка, В. Степаненко, В. Чигирин та ін. Стосовно Приазовського регіону, то ця проблема досліджена недостатньо, хоча, на нашу думку, вона є досить актуальною, адже етнонаціональний склад населення, історія його заселення, політичні та економічні аспекти впливають на специфіку сьогоднішніх глобалізаційних процесів і створення в регіоні своєрідного «приазовського типу» суспільного етосу.

Отже, метою нашого дослідження є аналіз факторів, що вплинули на особливості глобалізаційних процесів та субкультуру населення українського Приазов'я. Для її досягнення потрібно вирішити наступні завдання: дослідити етнонаціональний склад населення українського Приазов'я, особливості історичних процесів, вплив політичних, економічних, соціальних та глобалізаційних чинників на формування субкультури регіону.

Виклад основного матеріалу. Щоб зрозуміти себе, визначити свою субкультуру, потрібно віднайти своє коріння. Відомий американський антрополог К. Гірц пропонує користуватися для цього двома піднесеними абстракціями: «природженим способом життя» і «духом нашої доби». Наголошення на першій із них означає пошук коренів групової ідентичності в місцевих звичаях, усталених інститутах і здобутках спільного досвіду людей, на другій - «звернення уваги на загальні обриси історії нашого часу, зокрема, на те, що ми вважаємо загальним напрямом і питомим змістом цієї історії» [2, с. 281-282]. Абстракцію «природженого життя» американський антрополог називає «есенціалізмом», а абстракцію «духу нашої доби» - «епохалізмом». Він вважає, що нині немає жодної країни, в якій не були б наявними обидві ці тенденції, у світі взагалі мало таких держав, де вони не переплетені тісно між собою [7, с. 8], адже міграційні процеси охопили весь світ. Звичайно, між цими абстракціями можна вбачати певні протистояння: з одного боку - це «етнічна модель нації» (есенціалізм), у якій провідне місце посідають примордіальні елементи (етнічність, мова, релігія, звичаї, традиції тощо). Їх можна віднести до «природженого способу життя». З другого боку - створена завдяки суспільству «громадянська модель нації» (Е. Сміт). «Громадянська модель нації» (епохалізм) і буде «духом нашої доби». Існування кожної з моделей окремо неможливе. Щоправда, роль визначальних складових цього співвідношення неоднакова, вона залежить від оточення, інтенсивності впливу тощо. Як показують дослідження, етнос, що проживає компактно в окремому регіоні і не має зв'язку з іншими етносами та своєю історичною батьківщиною (діаспора), більше дотримується «природженого способу життя», ніж етнос, який не є численним та проживає серед інших етносів. Останній можна віднести до тих, що тяжіють до «духу нашої доби». Але і природжений етнос відчуває на собі «тяжіння» «духу нашої доби», адже історичне минуле дедалі відходить, а нові події, чинники створюють новий соціокультурний час. Соціумом, який весь час досить активно отримує постійну «дозу» «духу нашої доби», можна вважати будь-яке міське населення. Водночас, як справедливо зазначає К. Гірц, між цими двома аж надто очевидними крайнощами є «величезна маса населення, в якої есенціалістичні й епохалістичні почуття перетворилися на мішанину поглядів, і впорядкувати цю мішанину може лише потік суспільних змін, бо саме він її спричинив» [2, с. 286].

Сьогодні мішанина есенціалістичних і епоха - лістичних елементів спостерігається передусім у нових країнах «третього світу», які мають, з одного боку, велике й складне етнокультурне розмаїття, а з другого - модернізують головні сфери своєї життєдіяльності. Але такі зіткнення спостерігаються у країнах, які утворилися після розпаду Радянського Союзу та навіть у регіонах із багатокультурним успадкуванням, тобто країнах «другого світу». Немає жодної країни, яка б розвивалася без криз. Як свідчить історія, в певні періоди відбувається так званий потік суспільних змін. Потрібно, зазначити, що він інколи не так упорядковує, як загострює проблему групових ідентичностей. Загострення проблем групових ідентичностей знову-таки відбувається за відповідними соціальними законами, створюючи ніби ланцюгову реакцію у світових співтовариствах. Така ланцюгова реакція у багатьох країнах (приклади бачимо сьогодні) викликає етнічні суперечності та конфлікти [4, с. 28-40]. Здебільшого такі конфлікти виникають при «політичному підігріванні». Якщо проаналізувати історичні часи таких конфліктів, то можна зробити висновок, що вони частіше всього появляються на початку століть та тисячоліть.

Зародження етнічних суперечностей і конфліктів у різних точках сучасного світу відбувається у тісному зв'язку і часто під прямим впливом процесу його глобалізації. Зміст цього процесу, за визначенням англійського соціолога М. Елброу, полягає в активному поширенні практик, цінностей, технологій та інших людських витворів по всій земній кулі, в дедалі сильнішому впливові на людське життя глобальних практик, у перетворенні всієї земної кулі на фокус чи передумову формування людської діяльності [10, с. 189].

У різних регіонах з боку різних суспільних прошарків ставлення до глобалізації неоднакове. Позитивне сприйняття цього процесу характерне для більшості населення, яке належить до так званого золотого мільярда, негативне - властиве тим, кого перші відносять до соціальних маргіналів (це стосується як окремих індивідів, так і націй). За всіх позитивів глобалізації для людського прогресу не можна не помітити її негативних наслідків. Серед них - загострення давніх і виникнення нових конфліктних ситуацій у світі: взаємна недовіра між народами та етносами й національностями та загрози трайбалізму (сьогодні це проявляється у багатьох регіонах світу), нерозв'язаність національно - етнічних суперечностей, розгортання агресивних форм імперіалізму й захисту національних інтересів, релігійна ксенофобія та нетерпимість, расовий екстремізм, міжнародний тероризм, цивілізаційні суперечності тощо [9, с. 109].

Названі й інші негативні явища значною мірою покликані до життя позитивними наслідками глобалізації, зокрема такими, як посилення соціальної та територіальної мобільності населення, розвиток торговельно-економічних, культурних і туристичних зв'язків, охоплення людства спільною інформаційною мережею, зростання його матеріального добробуту, послаблення й занепад класової свідомості соціальних груп, урбанізація, зростання поліетнічності, розповсюдження у світі однакових зразків культури (як правило, західної), тобто те, що можна назвати культурним зближенням народів [5, с. 172]. Глобалізація може бути означена і як «інтернаціоналізація» - терміном, що свого часу був особливо популярний у радянській літературі, де «інтернаціоналізація» асоціювалася зі зближенням народів і зміцненням почуття дружби між ними.

Але реалії глобалізаційних впливів на етнонаціональні відносини (міжкультурну комунікацію) часом виявляються доволі суперечливими. Урбанізація, мобільність населення, зводячи разом етносоціальні групи, спричиняють боротьбу між ними за соціальні блага, за престижний соціальний статус, формуючи тим самим міжетнічні суперечності і зводячи їх до рівня конфліктів. Конфлікти відбуваються не лише через різну етнонаціональну належність суб'єктів соціуму, а й з інших причин. Але, хоч би як там було, вони завжди створюють певну загрозу ідентичності, і в разі таких криз - невід'ємного супутника ринкової економіки, свідомість людини схильна звертатися до минулого, в якому шукають захист від безробіття, конкуренції, злиднів. Тим самим поглиблюється етнічне розмежування.

Посилення міжкультурної взаємодії етносів є характерною ознакою сучасної доби. В одних випадках вона може стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей, а в інших - навпаки, яскравим проявом однієї з об'єктивних закономірностей зближення етнічних культур. Будь-яка етнічна культура завдяки певним нормам, цінностям, ідеалам формує свій особливий культурний соціум, свою форму міжкультурної комунікації, свої морально-етичні засади суспільного життя, включаючи власні типи мислення, ціннісні орієнтації, що спираються на притаманне конкретному етносу самобутнє світосприйняття, тобто створює свою субкультуру. Жодна така етнічна субкультура не здатна підмінити собою іншу. Однак це аж ніяк не спростовує можливостей діалогу між різними субкультурами, що має стимулювати процес їхнього саморозвитку. Але під час такого діалогу відбуваються деякі процеси адаптації (адаптивні практики). Характер «адаптивних практик» залежить від критеріїв зіставлення етнічних субкультур. Якщо грунтуватися на ціннісній моделі розвитку останніх, то такими критеріями можна вважати, наприклад, рівень розвитку окремих культурних компонентів, ступінь складності структури цінностей означених культур або кількість накопичених етнічними спільнотами елементів культури тощо. Але в усякому разі доцільність введення цих критеріїв значною мірою зумовлюється їх спрямованістю на розкриття найважливіших функцій етнокультурних цінностей - етноінтегрувальної та етнодиференцію - вальної, що охоплюють не лише традиційно - побутовий шар культури, а й сферу етнічної самосвідомості [1, с. 607]. Крім цього, потрібно зазначити, що формується і відповідне ставлення представників різних етнонаціональних груп один до одного.

Утім, особливості системи цінностей етносу, як і структура його контактів, значною мірою визначаються чисельністю останнього. Скажімо, порівняно з представниками численніших етносів, які мають менше підстав для занепокоєння щодо збереження своєї етнічної самобутності, в нечисленних етносів (з огляду на реальну або уявну загрозу асиміляції) етнічність здатна набувати характеру самоцінності. Однак ствердженням власної неповторності й унікальності стимулюється поширення міжетнічних контактів (на відміну від великих етносів, де, як правило, діють моноетнічні контакти). Можна сказати, що вже самі умови існування таких спільнот активізують їхню етнічну самосвідомість, підвищуючи значущість етностатусної системи. Яскравим прикладом цього є етнічні угруповання, які проживають на території українського Приазов'я.

Представники такої національності, як греки, що проживають компактно, зберегли свою самобутність (субкультуру), але вона діє лише на території їхнього проживання (с. Сартана, Мала Янисоль). За межами населеного пункту починає діяти «дух нашої доби», який «примушує» цей етнос приймати загальні «правила гри», піддаватися потужному впливові домінуючої тут культури. Якщо ж брати саму діаспору, то мова і національна культура її представників значно відрізняються від сучасної мови їхньої історичної батьківщини [6, с. 118-120]. Вона збережена на рівні тієї мови, з якою вони прибули сюди, а процесу розвитку немає.

Дослідження населення українського Приазов'я (n=1280) показують, що такій етнічній групі, як німці (їх значно менше, 466), мову (швабський діалект) зберегти значно важче, а отже, і самобутність. Вони проживають не компактно, а у великому місті. Мови, яка їм передалася у спадок, уже давно не існує. Звичайно, вони намагаються об'єднуватися, щоб її зберегти, але круговерть міського життя не дає такої можливості. Така нагода у них з'являється лише під час національних свят чи «днів міста», коли карнавальний хід формується за національними ознаками [7, с. 10].

Разом із мовою зникає цілий пласт національної культури. Нині процес зникнення мовної різнорідності прискорюється. Особливо це стосується невеликих етнічних спільнот, які налічують у своєму складі декілька сотень людей. У нас є і поодинокі представники тієї чи іншої культури. Вони, не маючи можливості навіть спілкуватися рідною мовою, зазвичай розчиняються в іншій культурі, втрачаючи свої національні мову та культуру. Зникнення мови означає фактично вирок для такої культури і, як наслідок, збіднення досягнень людства загалом. Тому не випадково сучасна глобалізація з її крайнощами викликає стурбованість зазначених спільнот.

Проаналізуймо викладене вище за результатами проведеного в українському Приазов'ї соціологічного опитування. Респонденти відповідали на такі запитання: «Чи відрізняються ваші мова і культура від сучасних мови й культури вашої історичної батьківщини? Якщо відрізняються, то чому це відбулося?» Результати опитування показали, що лише греки та німці вважають, що відмінність існує через відірваність від історичної батьківщини, здебільшого представники різних етносів пов'язують строкатість мовленнєвої та національної культури з історико-політичними чинниками. За таких обставин зазвичай відбуваються зміни і в міжкультурній комунікації у багатокультур - ному середовищі, що ми й спостерігаємо в українському Приазов'ї. Минула культура зруйнована, а сучасна ще не створилася. Тут, з одного боку, відбувається інерційний культурний рух, а з другого - намагання прилучитися до західної культури, але у своєму її сприйнятті, що створює хвилеподібний культурний рух. Така «модернізація» впливає на стан певної спільності, викликає зміну значень, цінностей, символів і смислів. На думку українського соціолога А. Ручки, такі зміни можна поділити на дві основні категорії. Одну з них складають ціннісно-нормативні компоненти (цінності, норми, принципи, правила, ролі, стилі тощо), іншу - когнітивні (переконання, вірування, доктрини, способи бачення дійсності, дискурси, парадигми тощо). Внаслідок радикальних суспільних змін культура спільноти може підлягати деформації. У цьому разі настає десимволізація попередніх символів, на передній план висуваються нові символи. Відбуваються відкидання й заміна колишніх переконань, гасел, цілей, взірців, ідеалів, способів дії новими [7, с. 15].

Цьому так чи інакше сприяють глобалізаційні процеси. Вони відзначаються небувалою інтенсифікацією різноманітних зв'язків - економічних, політичних, культурних, соціальних. Людство долучається до транснаціональних соціальних мереж, які так чи так впливають на формування «нової культури», чи, скажімо, створення нової «гібридної субкультури». Долучення до транснаціональних мереж залежить багато в чому від можливостей доступу до технічних засобів (від уміння користуватися ними), за допомогою яких здійснюється опосередкована комунікація людей. Звичайно, населення розвиненіших країн має до цього більший доступ, аніж країн «другого світу». Як повідомляє офіційна статистика, в Україні не більш як 2% населення має домашній вихід до мережі Інтернет, а взагалі користуються Інтернетом близько 13% українців [3]. Звісно, це дещо гальмує процес «включення» спільноти України до світових процесів. Якщо взяти навіть студентство, то тут також цей відсоток досить малий.

Глобалізація загалом послаблює прив'язаність людей до певного локального місця [7, с. 21]. Це справді так, перетин кордонів у всіх напрямках сьогодні більший, ніж це було, скажімо, ще 10-15 років тому. Правда, це не завжди перетин для зміни місця проживання, але це завжди процеси акультурації, декультурації, асиміляції, гібридизації тощо. «Експортуючи» власну національну культуру, ми не позбавлені «імпорту» іншої, наразі «чужої» культури. Але не можна погодитися з тим, що сучасній людині властива якась епізодичність чи нездатність до довгостроковості у розвитку і збереженні власної національної культури, у вдосконаленні й розвитку національного мовного простору. Так, від глобалізаційних процесів ізолюватися неможливо, та й не має такої потреби. Як наслідок сучасних процесів в українському Приазов'ї з'явився «приазовський тип» суспільного етосу.

Література

1. Аза Л.А. Особливості процесу міжетнічної культурної взаємодії в українському суспільстві / Л. Аза // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття / Під. ред. М. Шульги. - К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. - С. 607-622.

2. Гірц К. Інтерпретація культур: Вибрані есе / К. Гірц. - К.: Дух і Літера, 2001. - 300 с.

3. Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України: Постанова Кабінету Міністрів України №2238 від 9 грудня 1999 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http // www.dstszi.gov.ua/dstszi/control/uk/publish/article.

4. Здравосмыслов А.Г. Социология конфликта / А.Г. Здравосмыслов - М.: Аспект-пресс, 1996. - 320 с.

5. Картунов О.В. Вступ до етнополітології / О.В. Картунов. - К.: Наукова думка, 1999. - 300 с.

6. Пономаренко Н.Н. Быт и культура греков Приазовья (кон. XVIII - нач. ХХ вв.) / Н.Н. Пономаренко // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального и духовного развития / Тез. докл. Междунар. науч.-практ. конф. Мариуполь. 26-27 мая 1993 г. - С. 118-120.

7. Ручка А. Соціокультурні ідентичності в контексті глобалізаційних перетворень / А. Ручка // Культура - суспільство - особистість: [навч. посіб.] / За ред. Л. Скокової. - К.: Інститут соціології НАН України, 2006. - С. 7-49.

8. Українське суспільство на порозі третього тисячоліття: [колективна монографія] / Під ред. М.О. Шульги. - К.: Інститут соціології НАН України, 1999. - 687 с.

9. Федик П. До проблем аналізу етнічної напруженості в Україні / П. Федик // Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. - К., 1999. - с. 109.

10. Фесенко В. Влияние процессов глобализации на политико-правовой статус национальных меньшинств в Украине / В. Фесенко // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. - К., 2001. - Вип. 15. - С. 189.

11. Globalization and Liberalization: Effect of International Economic Relations on Poverty. - N.Y., 1996. - P. 240.

12. Kanter R.M. Globalization: New Word for Social Inquity / R.M. Kanter, N.L. Pittinsky // Berkeley Journal of Sociology. - 1995-1996. - Vol. 40. - P. 2.

Размещено на Allbest.ru