Транскультурація як шлях до єдності сучасного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Транскультурація як шлях до єдності сучасного суспільства

Найпоширенішими моделями взаємодії соціальних суб'єктів у історії людства були асиміляція і мультикультуралізм. Асиміляція - це процес, в ході якого дві або більше груп, що раніше розрізнялися внутрішньою організацією, ціннісними орієнтаціями, культурою, створюють нову спільність, в якій відбувається зміна групової самоідентифікації, втрачається відчуття власної самобутності, специфічності. Основу моделі мультикультуралізму становлять такі принципи: визнання державою культурного плюралізму як важливої характеристики громадянського суспільства; усунення перешкод, які заважають соціалізації маргінальних культурних груп; підтримка відтворення та розвитку різних культур. Крах політики мультикультуралізму на початку ХХІ ст. у Великій Британії, ФРН, Франції потребує іншої моделі соціальної взаємодії, якою може стати транскультурація, що є процесом створення нової універсальності - «плюриверсальності», що передбачає полілог рівноправних локальних культур, кожна з яких усвідомлює свою обмеженість і потребу в Іншому як умову для повноцінного буття та розвитку.

Складний розвиток сучасного українського суспільства (політична криза, анексія Криму, сепаратистський рух, антитерористична операція тощо) потребує свого вирішення й подолання. Шукаючи шляхи відновлення злагоди й порядку в Україні, слід звернути увагу на феномен транскультурації як можливий спосіб подолання роз'єднання в сучасному українському соціумі.

Транскультурація прошиває собою весь простір культури та соціуму епохи глобалізації, проявляючись і в етноконвергенції, і у висуненні принципу гібридності замість колишньої «чистоти», і в зміні ставлення до національних мов, культурних традицій і самого поняття нації-держави, що втрачають свій самодостатній характер, поступаючись місцем процесам транснаціоналізації та поліглосії, пов'язаним з критичним космополітизмом. Транскультурація є новим способом соціального й мовного мислення, породжуючи нові стосунки між культурами й мовами, нове розуміння сучасної комунікації і нові суб'єктно-об'єктні, суб'єктно-суб'єктні й логічні зв'язки. У цьому сенсі вона свідомо конституює себе на противагу попередній епістемі, формуючись на основі справді егалітарної плюриверсальності. Транскультурна модель соціокультурної взаємодії - це не новоспечений метанаратів, а, скоріше, обережна спроба позначити хоча б якісь можливості взаєморозуміння й солідарності в постсучасному строкатому світі, що не були б пов'язані з дискредитованими моделями соціальної взаємодії минулого, але вели до конструктивного діалогу, до спілкування з Іншими.

Феномен транскультурації став широко осмислюватися на початку ХХІ ст. Найвпливовішими вченими, які зробили внесок у теоретичну розробку цього явища, є Е. Гліссан, Ф. Короніл, В. Міньоло, Ф. Ортіс, Е. Саід, М. Тлостанова, У. Харріс, Ф. Чіуі та ін. Але всі евристичні можливості цього феномену для сучасного людства ще не розкриті.

Мета статті - показати можливості транскультурації для гармонізації взаємин в сучасному суспільстві, в тому числі українському.

Взаємодія сучасних етносів зі своїми мовами, культурами, ментальністю, традиціями, звичаями, не завжди відзначається толерантністю. «Інший» не належить до нашої расової, етнічної, релігійної, культурної, соціальної, професійної, поселенської, вікової груп, не поділяє наші погляди, є прибічником іншої ідеології. Але він мешкає поруч із нами. І це є реальністю, яку треба враховувати. Слід нагадати думку Михайла Бахтіна про існування абсолютної естетичної потреби людини в Іншому, який (і тільки який) може створити її зовні закінчену особистість; цієї особистості не буде, якщо Інший її не створить [1, с. 37]. М. Бахтін стверджував, що, тільки вступаючи у спів-буття (діалог) з унікальністю Іншого, особистість знаходить власну унікальність, створюючи новий світ, нову культуру. На думку філософа, мислити «про» людину не уявляється можливим. Можна мислити лише «до» людини, звертаючись до неї, творити не діалог «голосів», а діалог особистісних позицій. М. Бахтін пише: «Персоналізація в жодному разі не є суб'єктивізацією. Межа тут не Я, але Я у взаємовідносинах з іншими особистостями, тобто Я й Інший, Я і Ти» [1, с. 343].

Найпоширенішими моделями взаємодії соціальних суб'єктів, Я й Іншого були асиміляція та мультикультуралізм, але вони зазнали суворої критики з боку теоретиків і практиків.

У широкому сенсі під асиміляцією (від лат. assimilatio - уподібнення, злиття, засвоєння) розуміється процес, в ході якого дві або більше груп, що раніше розрізнялися внутрішньою організацією, ціннісними орієнтаціями, культурою, створюють нову спільність, в якій відбувається зміна групової самоідентифікації, втрачається відчуття власної самобутності, специфічності. Найширшого застосування цей термін набув для характеристики міжетнічних процесів, коли групи людей, що належать до вже сформованих етносів, опинившися в тісному контакті з іншим народом або в його середовищі, сприймають його мову, культуру, звичаї. У наступних поколіннях відбувається повна зміна національної самоідентифікації (зарахування себе до даного народу).

Істотним чинником асиміляції є міжетнічні шлюби, хоча етнічна самоідентифікація дітей, народжених в таких шлюбах, багато в чому залежить від національності лідера подружжя, а також від низки кон'юнктурних чинників (насамперед, пріоритетів національної політики на певній території). Процес асиміляції може мати як універсальний, так і частковий характер. Наприклад, внаслідок асиміляції народ може втратити свою мову, самоназву, традиційну структуру діяльності, але зберегти релігійні вірування, деякі побутові традиції (про що свідчить, зокрема, історія створення американської нації). Відомі випадки, коли, утворюючи нову спільність, народи зберігають і свою мову (досвід створення бельгійської нації).

Асиміляція може відбуватися природним і насильницьким шляхом. Природна асиміляція - наслідок об'єктивних процесів економічного й політичного зближення територій (окремих регіонів і цілих держав) і народів, що дали потужний імпульс їх культурному зближенню (наприклад, зростаюча інтернаціоналізація світового господарства). Природна асиміляція властива й мігрантам, які на своїй новій батьківщині вливаються до складу корінного населення, поступово розчиняючись у ньому. Примусова (насильницька) асиміляція - це прояв певної національної політики, що має на меті знищення того чи іншого етносу як самостійної одиниці, але не фізичним способом.

Прийомами насильницької асиміляції вважаються обмеження сфери застосування національної мови з подальшим повним її вилученням з обігу; викорінення національних традицій (заборона на святкування національних свят, виконання обрядів); насадження невластивих народові видів діяльності тощо. Подібна асиміляційна політика деформує мораль, систему цінностей обох народів, провокує запеклий опір асимільованого народу, його прагнення до етнічної замкнутості, штучне «випинання» його характерних рис. Насильницьку асиміляція - потенційне джерело міжетнічних конфліктів - слід відрізняти від вимушеної, притаманної, наприклад, мігрантам у розвинені країни Заходу, де швидка асиміляція приїжджих є істотною умовою їх успішної соціальної та економічної адаптації. У будь-якому випадку модель асиміляції свого часу зазнала нищівної критики й поступилася місцем моделі мультикультуралізму.

Перше вживання терміну «мультикультуралізм» в якості дескриптора інструменту національної політики датується, за одніми відомостями, 1957 роком, коли постала потреба схарактеризувати політику Швейцарії, спрямовану на формування єдиної нації з різних етнокультурних спільнот, за іншими - 1965 роком, коли спеціальна Королівська канадська комісія з білінгвізму та бікультурності, яка була створена для вивчення проблеми конфлікту франко- й англомовного населення країни, ввела в обіг це поняття як антитезу політиці асиміляції різних етнолінгвістичних груп, що на цей час використовувалася.

Один із творців мультикультуралістського концепту - канадський вчений Уілл Кимліка - визначав мультикультуралізм як політику визнання цивільних прав та культурної ідентичності етнічних меншин [2]. Передбачалося, що перехід до політики мультикультуралізму забезпечить більш гармонійне співіснування етнокультурних груп в межах однієї держави. Основу моделі мультикультуралізму становлять такі принципи: визнання державою культурного плюралізму як важливої характеристики громадянського суспільства; усунення перешкод, які заважають соціалізації маргінальних культурних груп; підтримка відтворення та розвитку різних культур.

Деякий час здавалося, що ця модель цілком відповідає гармонізації етнокультурних відносин у державі, тому вона мала велику кількість прихильників. Навряд чи подібна популярність цієї моделі випадкова. Тріумф ліберальних цінностей епохи «кінця історії» перевів у розряд «морально застарілих» всі традиційні схеми організації мультіетнічної політії - від національної держави до федерації.

Мультикультуралізм з його ціннісним універсалізмом і мозаїчним баченням політичної спільності став адекватним відбиттям постмодерністської філософії у сфері етнополітичного менеджменту. Але на початку ХХІ ст. в середовищі політичних експертів дедалі частіше залунали сумніви щодо можливості здійснення мультикультурного проекту в його оптимальному варіанті [3;4]. С. Хантінгтон зазначав, що мультикультуралізм не сприяє інтеграції меншин, оскільки легітимізує можливість збереження ними власної соціокультурної ідентичності [5, с. 226]. Російський філософ М. Тлостанова стверджувала, що феномен мультикультуралізму (як і дискурси різноманітності й відмінності) є «одним з яскравих міфів, соціокультурних і політичних практик епохи глобалізації, заснованих на спробах усвідомити, оцінити і запропонувати деякі моделі взаємодії на основі реально існуючого глобального культурного різноманіття» [6, с. 86].

Практика свідчить, що дискурс мультикультуралізму є неоднозначним і суперечливим. Його недоліки, які є зворотним боком переваг, проявляються у можливій етнізації соціальних відносин, інституціоналізації культурних відмінностей, невизнанні ліберального принципу пріоритету прав індивіда. Тому сьогодні мультикультуралізм активно піддається критиці з боку представників таких напрямків суспільної думки, як ліберальний націоналізм, фемінізм, космополітизм. Опоненти мультикультуралізму серед його вад називають створення «загрози» національній гармонії і єдності, ускладнення процесу асиміляції, посилення міжгрупової і міжрасової недовіри, зокрема через квотування під час вступу до вузу, прийому на роботу.

Критики мультикультуралізму також вказують, що, приділяючи дуже багато уваги «іншим» культурам, політика мультикультуралізму провокує расові суперечності. Дійсно, культивуючи підвищений інтерес до культур етнічних меншин, мультикультуралізм абсолютизує їхню специфіку та стійкість до змін. Це провокує аналогічні дії шовіністично налаштованих представників етнічної більшості. У результаті культурні відмінності штучно гіпертрофуються обома сторонами аж до того, що оголошуються непереборними, і це створює підґрунтя для нових міжкультурних конфліктів. Про це яскраво свідчить досвід Німеччини. Здійснене німецьким етносоціологом Б. Бекером дослідження показало, що 82,5% турецьких іммігрантів у ФРН дають своїм народженим у Німеччині дітям турецькі імена [9, р. 213]. Аналогічна практика характерна для 46% вихідців з колишньої Югославії, які проживають у ФРН та 37% іммігрантів з країн Південно-Західної Європи (Італії, Іспанії та Португалії) [9, р. 210]. Соціокультурна складова вибору імені проявляється у даному випадку достатньо чітко. Згідно з даними опитування, проведеного на замовлення «Die Welt» 2010 р., майже 23% турок, що живуть у Німеччині або не розмовляють німецькою, або вкрай погано розуміють її, а кожен другий практично не спілкується з німцями [10]. Не дивно, що 16 жовтня 2010 р. канцлер ФРН А. Меркель, виступаючи перед молодіжною організацією Християнсько-демократичної партії у Потсдамі, заявила, що іммігранти повинні інтегруватися й прийняти німецьку культуру і цінності. «Ми виходили з ідеї мультикультуралізму і думали, що будемо жити поруч і цінувати один одного, але такий підхід провалився, абсолютно провалився», - сказала Меркель далі [11]. Цю думку довів до граничної ясності лідер Християнського соціалістичного союзу Хорст Зеєхофер, який заявив: «Тепер ми виступаємо за повернення до німецької культури і проти мультикультури. Мультикультуралізм помер»[11]. Пізніше цю точку зору поділили у Великій Британії Д. Кемерон (лютий 2011 р.) і у Франції Н. Саркозі (лютий 2011 р.). Тому людство стало шукати іншу модель взаємодії Я й Іншого.

Ще з кінця минулого століття у сучасному гуманітарному знанні почала формуватися, а з часом і концептуалізуватися ідея транснаціонального культурного простору. Дискурс транскультурації як неодмінний еволюційний крок поступово змінює як культурний проект універсалізму (в якому культурна ідентичність мала бути ефективною, контрольованою та прораховуваною), так і мультикультуральний дискурс, який врешті-решт спровокував ідею безлічі локальних культур - місцевих консенсусів, недоторканних, непроникних і в деяких випадках ворожих один до одного.

Автором концепції транскультурації був кубинський антрополог, соціолог, філософ культури Фернандо Ортіс, який і ввів у науковій обіг 1940 р. термін транскультурація в книзі «Кубинський контрапункт тютюну та цукру» [12]. У терміні «транскультурація» важлива латинська приставка «транс», яка означає «над», «понад», «через», «по той бік». Останні два значення особливо актуальні, оскільки мають на увазі включення не однієї, а кількох культурних точок відліку, перетин кількох культур, курсування між ними й особливий стан культурної потойбічності - не там і не тут або і там, і тут, залежно від індивідуального переживання цього стану. За визначенням Ф. Ортіса, акультурація являє собою набуття культури в односпрямованому процесі, а транскультурація передбачає дві фази - втрату або безкорінення (декультурація) і створення нової культури (неокультурація). Для нього однаково важливі й руйнування культур, і креативність нових культурних союзів.

Транскультурація - своєрідний «акт примирення» двох значних дискурсів модерну й постмодерну, який стає процесом створення нової універсальності - «плюриверсальності», яка передбачає полілог рівноправних локальних культур, кожна з яких усвідомлює свою обмеженість і потребу в Іншому як умову для повноцінного буття та розвитку. Транскультурація не є відмовлянням від власної культурної ідентичності, від нашого культурного «тіла» (власне, як перебування в культурі не відміняє фізичного тіла) - вона декларує свободу від напередзаданих культурних ролей та ідентичностей, обґрунтовує можливість для людини знаходити та «привласнювати» інші культурні смисли, від цього збагачуючись та збагачуючи інших. І ця свобода не скасовує символів та звичок, даних нам від народження та набутих у процесі виховання, вона лише сповнює буття новим смислом, відкриває простір для варіювання елементів різних культур у власній картині світу, вживання в бажані культурні контексти. Акти транскультурації дедалі частіше зустрічаються в нашому житті. Заняття йогою по середах та п'ятницях аж ніяк не заперечують уроки фламенко по четвергах та відвідування лекцій з діанетики у вихідний. Сучасній людині «тісно» бути культурно й етнічно однорідною; перетинаючи «культурні кордони» вона робить спроби відчути себе іншою, але не стільки заради зміни особистісних атрибутів, скільки заради нової зустрічі з самою собою. Нова ідентифікація не скасовує попередньої, вона збагачує її новими смислами. Людина ніколи не може бути цілісною та завершеною для самої себе - цілісно пізнати її може тільки Інший, причому тут ідеться не тільки й не стільки про іншу людину чи культуру, а про інше Я, здатне привнести в саморефлексію нових когнітивних відтінків (об'єктивувати себе за допомогою власного ж інобачення). Ця бахтінська інтенція успішно реалізується у прагненні сучасної людини освоїти різні культурні коди саме для того, щоб краще пізнати саму себе.

Отже, транскультурація не відміняє самототожності індивіда, але надає останньому можливості ефективніше реалізуватися у багатовимірному просторі сучасного інформаційного суспільства.

Транскультурація протистоїть тим моделям, які не враховують належною мірою людського розмаїття, плюріверсальності історії, а також односторонньо-меркантильного характеру більшості соціальних комунікацій, що відбуваються в світі. Вона не оперує абстрактними особистостями в настільки ж абстрактних контекстах і не має на увазі, що соціальне є однорідним і складається з однакових атомарних індивідів, що живуть в гомогенному середовищі єдиної мови, культури, релігії і цінностей. Транскультурація зберігає в процесі комунікації сенс, динаміку й драматичну інтригу живих життів. Транскультураційна модель закликає не просто побачити Іншого і зрозуміти, що він не має рівних прав, але і спробувати відновити ці права, дати йому голос, почути його, сформувати альтернативний світ, в якому можливе безліч світів. Для цього треба переосмислити модель мислення, епістему, якщо завгодно. Тоді можна трактувати транскультурацію як новий тип дискурсивності, як культурне й політичне несвідоме нашої епохи, що зумовлює діяльність і картину світу постсучасної людини [13; 14]. При цьому транскультурація - модель постійної проблематизації відмінності й різноманітності на відміну від епістемологічних традиційних форм трактування цієї теми, наприклад, в межах неоліберального мультикультуралізму, який, проголошуючи відмінність на словах, насправді веде до уніфікації, до комерціалізації передбачуваної і красиво упакованої відмінності. У мультикультуралізмі не змінюється ні поблажливо-протекційне ставлення до Іншого, його об'єктивація, ні жорстка установка на його виключення зі сфери прийняття рішень.

На думку російського вченого Г. Тульчинського, сьогодні активно формується «нова персонологія», в якій особистість дедалі більше являється проектом або ж серією проектів, автором яких є сама ця особистість. Вчений наголошує на появі нового типу ідентифікації (порівняно із приналежністю до роду чи племені, ієрархією чи статусом), а саме автопроектуванні - створенні власного особистісного бренда, побудові себе-іншого. Характеризуючи цю «нову персону», Г. Тульчинський вживає термін «самоідентизванець», тобто той, хто застосовує інші соціальні ролі (ніби краде їх і видає за свої). «Успіхи генної інженерії, трансплантології, протезування тощо дозволяють вже й тілесність розглядати як пластичну форму. Тіло з «темниці душі» на очах перетворюється на костюм, який можна не тільки прикрашати, але й перекроювати, навіть зовсім міняти...» [15,с.33]. Виняткові успіхи у створенні самопроектної ідентичності досягаються у сфері інформаційних технологій. Всесвітня мережа Інтернет дає необмежені можливості для вільного позиціонування особистості - поза залежністю від статі, національності, статусної, професійної приналежності тощо.

Подібне самоконструювання особистості, безумовно, не є абсолютно позитивним надбанням сучасності. Дискусійною є проблема моральної відповідальності кожного нового «бренда», але це предмет іншого дослідження. Ми ж, проте, зазначимо, що можливість особистісної багатовимірності сучасної людини є серйозним досягненням цивілізаційного розвитку. Як нами вже було підкреслено, кожна ідентифікація дає особистості нову життєву компетентність, а, отже, й можливість дедалі глибшого самопізнання.

У сучасному багатополярному світі збереження власної культурної ідентичності здебільшого залежить від можливості зрозуміти та прийняти Іншого, утвердити та відстояти його право на самобутність, розуміння кожної культури як суб'єкта, як одного із учасників діалогу. Тут потрібне розпредмечування Іншого, визнання рівноправності його буття. Співчуття, співучасть, спів-буття. За М. Бахтіним, самосвідомість культури є форма її буття на межі з іншою культурою. Філософ зазначав, що текст живе тільки стикаючись з іншим текстом: саме в точці цього стикання спалахує світло, що наближає цей текст до діалогу. Усвідомлення позиційного неспівпадіння, вихідної морально-просторової непорівнянності суб'єктів тексту (автора й читача) та суб'єктів у тексті (героїв) - це те, що М. Бахтін називає «позаприсутністю». Це позиція «позаприсутності» замість «пози присутності», тобто формальної, удаваної присутності Іншого у власному бутті. Згідно з М. Бахтіним, тільки безкорислива любов, тільки любовно зацікавлена увага може розвинути досить напружену силу, щоб охопити й утримати конкретне різноманіття буття, у тому числі й Іншого, не збіднивши і не схематизувавши його [16, с. 510-511].

Найважливішим виміром транскультурації як в ортісовському, так і сучасному розумінні є комунікативний вимір, у межах якого Іншого розглядають у комунікативному процесі не як перешкоду, що її треба привести до спільного знаменника, а як самостійного суб'єкта із власними диспозиціями. Спілкування з ним може відбуватися тільки на справді паритетних умовах. Повне розуміння Іншого як синтезу двох «я» або двох культур, можливо, і не відбудеться, тому, що неодмінно залишаться точки непрозорості, комунікативної пробуксовки, проте плідний процес транскультурації як егалітарної культурної взаємодії цілком можливий.

Література

суспільство асиміляція соціальний

1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. - 445 с.

2. Kymlicka W. Multicultural Citizenship. A Liberal Theory of Minority Rights. - Oxford: Oxford University Press, 1995. - vii, 280 p.

3. Alibhai-Brown Y. Beyond Multiculturalism // Diversite Canadienne. - 2004. - Vol. 3, No 2. - P. 51-54.

4. Goodhart D. «Too diverse?» // Prospect 95. - 2004 - 21 February. - Р. 30-37.

5. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности. - М.: АСТ; Транзиткнига, 2004. - 635 с.

Размещено на Allbest.ru