Сучасний університет у соціально-філософському вимірі: тенденції становлення та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Сучасний університет у соціально-філософському вимірі: тенденції становлення та перспективи розвитку

Колотило М. О.

викладач кафедри філософії

Сучасний глобальний світ, що перебуває в ситуації системної кризи, викликає до життя трансформацію великої кількості соціальних інституцій. В контексті інформаційного суспільства ХХ століття особливої суспільної значущості набувають процеси реорганізації системи освіти в цілому, і університетської зокрема. Досліджено провідні тенденції становлення сучасного університету, серед яких масовізація, мультикультуралізм та інтернаціоналізація, соціальна відповідальність університетів та інші. Окреслено перспективи його подальшого розвитку як інтегратора викликів сучасності та соціально--освітньої інституції по вирішенню проблем суспільно--економічного та соціально-культурного розвитку людства. Головний акцент у осмисленні майбутніх засад його функціонування та суспільного призначення зроблено на дослідженні трьох сегментів у змісті університетської освіти: навчанні, науковій роботі та вихованні.

Ключові слова: сучасний університет, глобалізація, масовізація, мультикультуралізм, соціальна відповідальність, технократизм, гуманізм.

університет інтернаціоналізація соціальний

Сучасне інформаційне суспільство з властивими для нього глобалізацією та мультикультурністю висуває перед академічною спільнотою та громадянами цілий ряд суспільно значущих проблем, пов'язаних з трансформацією та подальшою адаптацією великої кількості існуючих соціальних інституцій до нових соціокульту- рних умов реальності. Одне з провідних місць серед всіх сфер суспільного життя займає університетська освіта, що в контексті динамічних змін глобального світу вимушена якісним чином змінювати свої організаційні та навчально-виховні засади. Саме тому, на сьогодні першочерговим питанням в змісті університетської діяльності є переосмислення постійної суперечності між усталеними завданнями університету і тими практичними потребами, шлях до задоволення яких суспільство очікує отримати від університету. Все це актуалізує ґрунтовний розгляд тенденцій становлення сучасного університету та перспектив його майбутнього розвитку.

Підтвердженням значущості розгляду цих питань виступають вже існуючі доробки значної та знаної плеяди фахівців в різних сферах гуманітаристики. Серед зарубіжних дослідників слід відзначити наступних авторів: у питанні реформування сучасного університету в контексті глобалізаційних змін - Г.-Г. Гадамера, З. Баумана, П. Скота, С. Хатнінгтона, Ф. Альтбаха, О. Джуринського та ін.; у розробці питання співвідношення впливу ринкових сил та держави на розвиток університетської освіти - Р. Барнетта, Б. Рідінгса, М. Квєка та ін.; у дослідженні взаємозв'язку та взаємовпливів освіти та культури - П. Бурдьє, Ф. Фукуяму, М. Гусаковского та ін.; у проблемі масовізації університетської освіти - О. Альборноса, Дж. О' Брайена; у проблематиці впровадження соціальної відповідальності до моделей сучасної університетської освіти - О. Полюшкевич, О. ерфильєвої, М. Ніязової,О. Смірнова, М. Макарової та інших. Питаннями тенденцій становлення та перспектив розвитку університетів на теренах України займаються В. Кремень, М. Згуровський, В. Андрущенко, М. Поляков та В. Савчук, Н. Дем'яненко, М. Зубрицька, В. Бакіров та інші. В рамках даного дослідження авторка, спираючись на наукові розробки провідних фахівців освітньої галузі, здійснила спробу філософського осмислення провідних векторів становлення університетів та перспектив їх подальшого існування в сучасному глобалізо- ваному соціумі.

Метою написання даної статі є дослідження тенденцій становлення сучасного університету та окреслення перспектив його розвитку в контексті інформаційного суспільства ХХІ століття. Основними завданнями даного дослідження є: визначення змісту тенденцій розвитку сучасного університету в реаліях світової системної криз; виявлення сегментів освітньої діяльності університету, які впливають на перспективи розвитку університету; дослідження можливих шляхів подальшого розвитку освітньої інституції в майбутній перспективі.

Сучасний університет представляє собою доволі складну та дискусійну з точки зору свого призначення освітню інституцію, що в контекстах нинішньої інформаційної епохи набуває нових, небувалих до цього часу векторів та тенденцій у своєму розвитку. Виступаючи провідними закладами всієї системи вищої освіти, університети зазнають сутнісних змін у різних аспектах свого функціонування, що лише підтверджує їх взаємодію та взаємозалежність з іншими соціальними системами. Оскільки більшість проблем, властивих системі освіти та університетам, є загальними для всіх країн, незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку, то й подолання їх буде найбільш ефективним в разі об'єднання зусиль світової спільноти.

Саме тому свого часу для пошуку шляхів розв'язання сутнісних питань у галузі освіти була створена міжнародна організація ЮНЕСКО, до складу якої в 1954 році долучилася й Україна. ЮНЕСКО мала стати тією наддержавною структурою, яка б вивчала глобальні процеси в галузі освіти і за допомогою відповідних рекомендацій і практичних кроків підводила їх до свого практичного вирішення. Зокрема, у "Всесвітній декларації про вищу освіту для ХХІ століття”, прийнятій на конференції ЮНЕСКО у Парижі в 1998 році, визначено нові тенденції у розвитку сучасної університетської освіти. Серед них, зокрема, слід зазначити наступні: глобалізація у системі вищої освіти; інтернаціоналізація та мультикультуралізм; вирівнювання національних освітніх систем і роль університету у цьому процесі; масовізація вищої освіти; поглиблення фінансової кризи університету; розгортання питання про університетську автономію та академічні свободи; перехід з технократичного до гуманістичного підходу в освітньому процесі; осмислення соціальної відповідальності університетів та інші [1, с. 25]. Спробуємо дослідити ці тенденції більш ґрунтовно.

З початком входження людства в третє тисячоліття все більшої актуальності та значущості набирають сутнісні цивілізаційні трансформації, пов' язані з процесом глобалізації. Глибинні суспільні перетворення торкаються практично всіх сфер буття: в економіці формується єдиний міждержавний ринок; в політиці стираються відмінності, притаманні між міждержавним та міжнародним сферам, виникають нові форми суверенітету, змінюються функції національних держав; у соціальній сфері здійснюються спроби побудови громадянського суспільства; формується новий тип культури, що спирається на масові цінності. Таким чином, в надрах трансформованого суспільства зароджуються нові суспільні відносини, що об' єктивно потребують формування освітніми інституціями відповідної постаті майбутнього фахівця.

Дискусії в наукових колах щодо глобалізації як позитивного чи негативного світового явища є надзвичайно гострими та актуальними. Одні дослідники (Ф. Фукуяма, К. Омає, І. Ростоу, Т. Парсонс) схиляються до думки, що глобалізація принесе певні позитивні результати для світового співтовариства, інші (М. Уотерс, С. Хантінгтон, Дж. Нетл, Р. Робертсон) переконані в тому, що глобалізація - це особлива форма колонізації, прагнення встановлення єдиного світового порядку.

Спільним у поглядах всіх вчених залишається теза про те, що саме глобалізація виступає в якості суттєвого чинника впливу на розвиток системи університетської освіти. "Глобалізація - можливо, найбільш фундаментальний виклик, з яким зіткнувся Університет за всю свою довгу історію, до того ж більш серйозний, ніж виклики, що були кинуті середньовічному університету епохою гуманізму, науковою революцією чи революційною Європою, з подальшою індустріалізацією, урбанізацією і секуляризацією життя суспільства, і навіть більш серйозний, ніж виклик тоталітаризму уже в нашому столітті” - так визначає проблему глобалізації у контексті функціонування університетів віце-канцлер університету м. Кінгстон (Канада) Пітер Скот [5, с. 5].

Глобалізація підсилює, зокрема, інтернаціональний компонент у навчанні. Корпоративні інтереси економічних структур різних країн створюють у світі ситуацію, яку можна охарактеризувати як “економіка без кордонів”. У сферу економічних перетворень як відповідний ринок праці поступово втягується населення багатьох країн світу, що істотно впливає на змістовний розвиток вищої освіти у векторі інтернаціоналізації. Детальний аналіз інтернаціоналізації вищої освіти і підходів до неї на Заході проведено в роботі О. Джуринського “Інтернаціоналізація вищої освіти: тенденції та проблеми”. Автор дійшов висновку, що “в цілому ІВО трактується як складова частина і важливий ресурс прискорення процесів глобалізації і економічної думки Заходу” [2, с. 45-46]. А звідси - найістотніші зміни в законодавчій політиці щодо визнання дипломів, потяг до таких інновацій як дистанційне навчання, координації освітніх програм, розширення міжнародної мобільності студентів, вироблення загальноєвропейської освітньої стратегії тощо. Також увага акцентується і на суперечливих моментах інтернаціоналізації вищої освіти, що детерміновані відмінною освітньою політикою і традиціями вищої школи в сучасних країнах. Це, зокрема, питання узгодженості інтернаціональної і національної політики у вищій освіті; проблема взаємодії різних культур; неузгодженості балансу між економічними та культурно- освітніми цілями, які ставить кожна з країн цього процесу; слабка інтернаціоналізація навчальних планів тощо. Виходячи з вищезазначених реалій, перспективними кроками є координація дій державних, недержавних, міжнародних організацій, розширення прямих контактів вищих навчальних закладів між собою, створення інтернаціональних програм, реалізацію різноманітних багатосторонніх освітніх проектів тощо.

Наступною тенденцією у розвитку сучасного університету, нерозривно пов'язаною з інтернаціоналізацією, виступає мультикультуралізм, що увійшов до “стін” освітніх інституцій з часу поставання власне самої теорії. Першопрохідцями в апробації мультикультуралізму до практики функціонування системи вищої освіти стали науковці США. На погляд американських вчених, саме система вищої освіти, й університети зокрема, має стати фундаментом для виховання особистості нового покоління, позбавленої расових та культурних комплексів. Зміст концептуальної ідеї мультикультурних університетів, що отримала назву “освітня рівність”, полягає у встановленні паритетних відносин між учасниками освітнього процесу на всіх рівнях. Кожен студент незалежно від свого походження, розумових та фізичних рис, мовних та політичних відмінностей повинен мати необхідні можливості для свого інтелектуального, соціального та психологічного розвитку. Прибічники мультикультуралізму закладів вищої освіти виходили також з тієї позиції, що культурне різноманіття збагачує націю, а громадяни, які не знають інших культур, не здатні пізнати в повній мірі власну. Таким чином, в практиці функціонування університетів постає питання забезпечення доступу національних меншин до університетів, зміни змісту традиційного навчання, перегляду існуючих навчальних програм, введення нових предметів та дисциплін, що стосуються історії та життя етнічних та інших меншин, написання нових підручників та іншої навчальної літератури.

В контекстах мультикультурного вектору розвитку університетської освіти все більшої актуальності набуває проблема вирівнювання національних освітніх систем. На наш погляд, визначальним фактором у вирішенні даної проблеми університетської освіти є практичні дії внутрішнього й зовнішнього характеру. Заходи внутрішнього характеру повинні спрямовуватися на роботу по зближенню національних систем освіти у змісті своїх навчальних програм та стандартів освіти з визнаними авторитетними світовими системами освіти. На цьому шляху великі можливості має саме університетська освіта, оскільки вона надає повну вищу освіту різноступеневого характеру та забезпечує необхідний загальноосвітній рівень громадянам, створюючи тим самим сприятливі умови для апробування в університетах повномасштабних моделей систем освіти. У цьому контексті хотілося б також загострити увагу на обов'язковому врахуванні національних особливостей університетської освіти. Зовнішній напрям діяльності у вирівнюванні національних систем освіти передбачає приєднання освітніх інституцій до будь-яких міждержавних угод, які сприяють визнанню національних дипломів з вищої освіти та скорочують шлях до європейського співтовариства.

Однією з визначальних тенденцій сучасної університетської освіти виступає її масовізація. З точки зору підняття рівня освіченості населення надання йому реальної можливості отримати вищу освіту вона є, безсумнівно, позитивним суспільним явищем. Адже в такий спосіб створюються теоретичні передумови для підвищення професійної компетентності та культурного рівня розвитку фахівців, послаблення соціальної диференціації.

Відкритий доступ до освітніх закладів вищої школи спричинив, в свою чергу, стрімке зростання кількості студентів. Усвідомлення цього фактору істотно вплинуло як на діяльність університету в навчально- виховному сегменті, на якість пропонованих ним знань, так і на його взаємовідносини з державою та ринковими силами як інституціями, наділеними важелями впливу на визначення освітньої стратегії університетів. Масові- зація породжує протиріччя між великим суспільним запитом на отримання вищої освіти та історично визначеним шляхом доступу до університетів. Масовізація університетської освіти здійснює неоднозначний вплив на освітні інституції в аксіологічному вимірі. Коли університетська освіта трансформується в масову, руйнується її попередня соціальна база, а з нею і однозначність визначення цілей та змісту вищої освіти. До стін університетів потрапляє велика кількість студентів з різними запитами та різними перспективами використання набутого в них культурного капіталу. Масова вища освіта тягне за собою заниження вимог, що стають розпливчатими, необов'язковими, формальними, а оцінка знань студентів носить досить приблизний характер, що призводить до її поступової девальвації.

Масовізація вищої освіти призводить до виникнення й цілого ряду інших тенденцій університетської освіти, однією з яких є зміни в умовах фінансування університетів. Найлаконічніше її зміст сформульовано в наступній сентенції: “Масова вища освіта, яка існує і безсумнівно буде набирати все більше обертів, державою фінансуватися вже не може”, - саме такий висновок пролунав у роботі [4, с. 16]. Розглянемо це питання більш детально.

Одним з головних чинників зміни засад фінансування університетів є зростання можливостей доступу до вищої освіти. У багатьох країнах доступ до вищої освіти значно полегшився, і цей процес поступально поширюється на більшість країн світового співтовариства. Система підготовки висококваліфікованих спеціалістів розглядається нині не лише як одноразовий, обмежений у часі та просторі процес. Підготовка фахівців стала безперервною і складається із загальноосвітнього, професійного і спеціального компонентів. З' являються нові “постачальники” знань (наприклад, бізнесові та комерційні структури), які істотно змінюють економіку вищої освіти.

Основними шляхами розв' язання проблем фінансування університетів на сучасному етапі є: диверсифікація джерел надходжень; перерозподіл фінансових потоків від держави, регіону, місцевої влади; пошук нових схем державного фінансування; збільшення участі студентства у фінансуванні навчання; пошук нових схем державної фінансової допомоги студентам.

Питання автономії та академічної свободи проходять лейтмотивом крізь всі аспекти взаємовідносин університетів з державою. В контекстах сучасності ці питання набувають все більшої актуальності, про що свідчать і відповідні рішення, постанови, декларації, що приймаються як на міждержавному рівні, так і в межах окремих країн.

Сучасне століття в цілому рухається в напрямку подальшої демократизації суспільного життя, і це відображається на стані автономії й академічних свобод у системі університетської освіти. Необхідною ланкою при розгляді цих питань стало виокремлення і різних напрямів реалізації університетської автономії. Зокрема, закон “Про орієнтацію вищої освіти”, прийнятий у Франції у 1968 році, виокремлює три сторони університетської автономії: адміністративну, фінансову, навчальну, кожна з яких відповідає за ввірений їй сегмент діяльності освітньої інституції (адміністрування, фінансування та навчальний процес відповідно). Член керівного комітету Міжнародної асоціації університетів Орландо Альборнос додає до цих рівнів автономії “ще одну категорію: фізичну або просторову автономію” [3, с. 10].

Світові тенденції розвитку вищої освіти складаються таким чином, що безсумнівним стає положення, викладене у програмному документі ЮНЕСКО у 1998 році. У ньому визначається, що “знання являють собою соціальний здобуток, який можна генерувати, передавати, критично оцінювати і знову створювати на благо суспільства тільки в плюралістичних і вільних установах, що мають повну автономію і академічну свободу. Однак останні повинні чітко усвідомлювати свою відповідальність...” [1, с. 32]. І далі висловлюється думка про те, що ці установи повинні бути підзвітні суспільству через тісне поєднання культури підзвітності з культурою відповідальної автономії шляхом впровадження третьої ролі університетів, мова про який піде надалі.

Розгляд університетів як своєрідного ринку освітніх послуг є недопустимим, оскільки це суперечить його світоглядно-ціннісній орієнтації та багатовіковій місії виступати місцем відтворення у суспільстві культурного капіталу. Саме тому виникає суспільна необхідність звернути увагу на концепт соціальної відповідальності університету перед суспільством (так звану “соціальну” місію або “третю роль”), згідно з якою освітній заклад у своїй діяльності орієнтується на потреби культурно- освітнього та професійного суспільного розвитку, а не виключно на запити ринкових сил. Такий університет покликаний реалізовувати комплекс соціально орієнтованих функцій, пов'язаних з відтворенням суспільного інтелекту, підготовкою висококваліфікованих кадрів, формуванням ринку праці; розвитком культури та норм поведінки, стабілізацією соціальних відносин. І хоча шлях до такої візії для сучасних університетів є доволі складним, проте реалізація ними “третьої ролі” потрібна як для самого університету, так і для суспільства в цілому.

В системі університетської освіти в методологічному вимірі поступово відбувається перехід з технократизму до гуманізму як показник переорієнтації освітніх закладів з дисциплінарного формального підходу навчання до творчого, тобто такого, що сприяє вільному розвитку інтелектуального потенціалу студента. Технократизм сам по собі визначає домінування відповідного типу мислення, що перебуваючи в полі освіти, формалізує та спрощує велику кількість світоглядних і гуманітарних завдань, що стоять перед університетською освітою. Сутність технократизму виявляється в ототожненні науково-технічного та соціально-культурного прогресу, беззаперечній вірі в безмежні можливості науки та техніки. В контексті формування новітньої культурологічної, гуманістично-світоглядної освітньої парадигми технократизм у системі університетської освіти на адміністративному та навчально-освітньому рівні має тенденцію до поступового відмирання.

Всі досліджені тенденції у розвитку сучасного університету сформувалися під впливом як ендогенних, так і екзогенних факторів, тобто в своєму змісті реорганізація університету пов' язується як з зовнішніми по відношенню до університету трансформаціями соціального світу, так і з внутрішніми змінами, що стосуються підтримання певних академічних засад та цінностей кожного університету. Діалектична взаємодія цих факторів підводить до розуміння, що будь-яка система освіти, в кінцевому рахунку, призначена для того, щоб забезпечити ефективну адаптацію людини до динамічних умов життя. Саме тому оцінка існуючої системи вищої освіти має відбуватися в прямій залежності від того, наскільки вона здатна впоратися з цим завданням. Осмислення багатоаспектного впливу, який здійснюється на сучасний університет потрібне для окреслення перспектив його розвитку в майбутньому.

В другій половині минулого століття цивілізація зіштовхнулася з системною кризою, що загрожує її існуванню. Виникнення глобальних проблем, що не мають аналогу в історії, свідчать про те, що вже в ХХІ ст. світ увійшов в епоху “стійкої багатоаспектної нестабільності”, що спонукає людство до пошуків шляхів виживання в глобальному вимірі. Динаміка соціальних трансформацій в сучасному світі набирає настільки великих обертів, що людський розум не спроможний всебічно їх осмислити. В умовах, коли світ сповнений економічними, політичними, ідеологічними, національними, релігійними, культурними та іншими протиріччями, саме освіта має взяти на себе роль інституту подолання цієї системної кризи. І на університет як соціокультурний інститут лягає місія виступати в сучасних умовах в якості інтегратора всієї багатоманітності викликів соціуму.

Сучасна система університетської освіти не спроможна осмислити та запропонувати адекватну відповідь на трансформації сучасного суспільного розвитку. В основі класичної системи університетської освіти знаходився імператив підготовки людини знаючої, в той час як світ наразі більше потребує не просто людину знаючу, а людину розуміючу - інших людей, інші культури, специфіку сучасного буття, інтереси природи. Згідно з цим, об' єктивно постає питання про переосмислення університетами змісту свого знання та своєї ролі в сучасному суспільстві та культурі, що пов' язується, в першу чергу, з навчальним, науковим та виховним сегментом у функціонуванні цих освітніх інституцій.

Багато сучасних проблем університетської освіти зародилися навіть не в контекстах глобалізованого суспільства. Цілісність та диференційованість, фундаментальне та вузькоспеціалізоване, загальне й індивідуальне, знання та розуміння - саме в рамках даних дихотомій знаходиться центральна вісь багатьох проблем, пов' язаних з навчальною складовою університетської освіти. Якщо виходити з характеру питань, що стоять перед нинішнім суспільством, то місія сучасного університету має спиратися не на завдання підготовки вузькоспеціалізованого фахівця, спроможного лише на здійснення чітко окреслених операцій, а на підготовку творчої особистості, здатної швидко реагувати на різні виклики часу, синтезувати розрізнені факти в єдину, цілісну картину, що дозволяє приймати потрібні рішення в потрібний час, бачити перспективу і своє місце в професійному вимірі.

Орієнтація реформи системи освіти на підготовку функціонерів та споживачів, суперечить заявленому світовому курсу на модернізацію освіти, оскільки якісне оновлення змісту навчального знання у відповідності до викликів часу можливе лише силами творчих, всебічно розвинених особистостей. В сенсі націєтворчих та культуротворчих наслідків такої обмеженої реформи можна очікувати перетворення держави у безликий освітній простір для підготовки конкретних груп фахівців для покриття запитів світових глобальних ринків. За такої ситуації університет не зможе ефективно здійснювати покладену на нього функцію інтегратора викликів сучасності, місцем формування та транслювання культурного капіталу держави.

Іншою складовою університету виступають наукові дослідження. З моменту виникнення науки як соціального інституту західні університети виступали важливим центром наукових досліджень: навчати мав той, хто займається дослідницькими розробками і використовує їх результати у викладанні. Україна спільно з колишніми республіками СРСР інституційно відокремила навчання та наукові дослідження, віднісши останні переважно до відання наукових установ.

Болонський процес, що декларує створення єдиного європейського освітнього простору, передбачає можливість ознайомлення з різними науковими школами, але призводить до втрати стійкої приналежності до певної національної системи освіти з властивими їй фундаментальними навчально-науковими традиціями.

В процесі реформування університетської освіти важливо керуватися збереженням фундаментальності знань, оскільки лише такі знання дозволяють ефективно реагувати на виклики дійсності. Окрім цього надзвичайної актуальності набуває знання глобальної динаміки - оцінки основних особливостей та механізмів світової системи і виявлення концепцій, що зможуть допомогти глибше усвідомити навколишні зміни. Сучасні соціальні проблеми мають системний характер, що диктує необхідність розробки та використання системних засобів дослідження. Також в сучасному світі в силу його взаємозалежності наслідки наукових розробок завжди носять глобальний характер. Якщо раніше вчений вважав своїм головним завданням отримання істини, не враховуючи першочергово наслідки від її використання, то в сучасних умовах гостро постає питання про ціну істини. І світова наукова спільнота має визначати ціну кожного свого кроку на шляху до науково- технічного прогресу.

Нарешті третьою складовою змісту діяльності університету є виховання, що виявляє його як місце закріплення культурних цінностей, вироблення та закріплення пріоритетів освіти та науки, взаємодії культур, інтеграції з іншими соціальними інститутами. Дана складова університету найтіснішим чином пов'язується з вихованням у найглибшому сенсі його осмислення.

Криза сучасної техногенної цивілізації - це насамперед культурна криза. Історія красномовно свідчить про те, що цивілізації гинуть перш за все духовно. Тому система університетської освіти у виховному аспекті має орієнтувати на створення світу гуманних відносин, в якому людина мала б можливість реалізувати свої творчі потенції, не підриваючи основ власного буття, що передбачає в свою чергу гуманітаризацію та гуманізацію освіти.

В контекстах сучасного розвитку університетської освіти під гуманізацією університетської освіти слід розуміти систему мір, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних компонентів в змісті освіти та технології навчання, орієнтованих на удосконалення особистості, як центральної фігури в структурі суспільних відносин. З гуманізацією університетської освіти нерозривно пов'язана гуманітаризація, що осмислюється як один із шляхів гуманізації всієї системи вищої освіти, що полягає в першу чергу у викладанні комплексу гуманітарних дисциплін, за допомогою яких студенти університетів долучаються до світоглядної культури, тобто до цінностей, напрацьованих протягом всього цивілізаційного поступу людства філософією, мистецтвом, релігією тощо.

В цілому гуманітаризація та гуманізація університетської освіти сприяють вирішенню двох важливих завдань: забезпеченню збереження глобального життєзабезпечення суспільства та підвищенню інтелектуальної цінності кожної людини. Звідси стає очевидно, що гуманітарні знання завжди виступали й виступають складовою професійної підготовки фахівців в умовах, коли питома вага гуманітарного знання в прийнятті різного роду рішень різко зростає. На університетові, як провідній освітній інституції вищої освіти, в контекстах сучасного суспільства лежить доволі непросте завдання: інтегрувати дані гуманістичні принципи до змісту своєї навчально-виховної діяльності.

Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що сучасний університет представляє собою освітню інституцію, що перебуває в стані кризи ідентичності та пошуку власного місця за нових соціально- економічних умов. Підтвердженням цьому виступають тенденції становлення сучасної університетської освіти, зміст яких носить під час неоднозначний та суперечливий характер і відображає загальний стан розвитку глобалізованого суспільства. Щодо перспектив розвитку університету, то слід констатувати необхідність звернення уваги цієї освітньої інституції на аксіологічний зміст своєї діяльності, на те призначення, яке сформувавшись з часів заснування самого університету не втрачало своєї актуальності за жодних конкретно- історичних умов. І на сьогодні, коли людство перебуває в стані глобальної системної кризи, гуманістично- світоглядне та культурне призначення університету як ніколи раніше є актуальним та очікуваним. Не викликає сумніву й те, що в третьому тисячолітті університет повинен не просто транслювати вартості нашої тисячолітньої спадщини, а й, спираючись на гуманістичні засади свого призначення, виступати дієвим соціальним інститутом у вирішенні проблем суспільно- економічного та соціально-культурного розвитку людства. Окрім того, в перспективі свого розвитку освітня інституція має сприяти ефективній адаптації людини до динамічних умов сучасного життя.

Список використаних джерел

Высшее образование в ХХІ веке: подходы и практические меры: материалы Всемирной конференции по высшему образованию ЮНЕСКО, (Париж,1998 г.). - Москва : Астра-Пресс, 2010. - 90 с.

Джуринский А. Интернационализация высшего образования: тенденции и проблемы / А. Джуринский // Alma Mater. - 2002. - № 9. - С. 44-49.

Корлюк С. Реальна автономія вищих навчальних закладів - основна умова розвитку вищої освіти в Україні / С. Корлюк // Вища школа. - 2008. - № 9. - С. 3-11.

О'Брайен Д. Университеты и массовое высшее образование / Д. О'Брайен // Международное сотрудничество. - 2008. - № 1. - С. 16-17.

Скотт П. Глобализация и университет / П. Скотт // Alma Mater. - 2009. - № 4. - С. 3-8.

Размещено на Allbest.ru