Ретроспектива теоретико-методологічних аспектів сутнісного сприйняття соціальності і її прояву в суспільному розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕТРОСПЕКТИВА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ АСПЕКТІВ СУТНІСНОГО СПРИЙНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОСТІ І ЇЇ ПРОЯВУ В СУСПІЛЬНОМУ РОЗВИТКУ

О. В. Каховська

Постановка проблеми. Економічні і соціальні зміни, які були розпочаті в кінці 90-х років ХХ ст. й пов'язувалися з поверненням країни до загальних процесів світового розвитку щодо переосмислення місця людини в цивілізаційному процесі, не тільки не завершилися, але й набирають обертів. З часом все чіткіше й ґрунтовніше усвідомлюється факт того, що людина і її суспільний стан є втіленням усього соціального. В силу цього, соціальні цінності за всіма канонами соціально-орієнтованого розвитку мали б перебрати на себе регулятивну функцію щодо визначення напрямків і результативності суспільної діяльності. Між тим, при ніби-то відсутності проявів абстрагування від домінантності соціального в системі соціальних та економічних перетворень ресурсний потенціал забезпечення суспільного розвитку все більше обмежується соціальними чинниками. Йдеться про проблему, яка вже два десятиріччя дискутується у вітчизняних наукових виданнях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Досить широкий спектр питань щодо посилення соціальної компоненти розвитку висвітлений у наукових працях О. Амоші, В. Бесєдіна, Д. Богині, З. Варналія, З.Галушки, В. Гейця, М. Герасимчука, В. Гришкіна, О. Грішнової, Г. Губерної, М. Долішнього, С. Дорогунцова, Н. Дєєвої, Т. Заяць, Ю. Зайцева, Б. Кваснюка, В. Мікловди, Е. Лібанової, Л. Лісогор, І. Лукінова, О. Новікової, В. Новікова, В. Онікієнко, В. Рибака, М. Соколика, Л. Тимошенко, Л. Червової та багатьох інших. На жаль, оптимістичних висновків щодо констатації завершеності соціальної конверсії економіки зробити неможливо. Питання реалізації державою свого соціального призначення є далеке від розв'язання.

Виділення невирішених питань проблеми. До таких проблемних питань відноситься тлумачення й сприйняття категорії «соціальність» та звісно її забезпечення на національних теренах. Справа у тому, що вона, як ніяка інша, сприймається досить протирічно. Як наслідок, в площині практичного поширення та зміцнення соціальності набули життєвості формально-раціоналістичні способи та форми розбавлені незначною часткою гуманістичних імперативів. Як не парадоксально, але, виходячи з реалій існування масштабної бідності і суспільної дезінтеграції за наслідками двадцятирічного здійснення соціалізаційних процесів, постає питання про методологічну помилку у визначенні їх спрямованості та діагностиці результату.

Доречно зазначити, що питання соціальності і її забезпечення у розвитку не є принципово новим. До нинішнього часу докладено багато зусиль відносно запровадження в наукову і практичну діяльність поняття «соціальність». Вся історія розвитку людства чи то людської спільноти містить у собі постійну жагу порозуміння переваг й недоліків суспільного задоволення потреб, до виправлення деструкцій в устрої суспільства через удосконалення організації суспільної системи та її управлінської надбудови. Мабуть не без підстав сучасники ведуть дискусії щодо «майбутнього, яке знаходиться у минулому» [1, с. 37].

Метою статті є дослідження за доступними джерелами ретроспективи теоретичних і методологічних основ соціальності в контексті відтворення нею соціальних вимог відповідного часу і надання формули її усталеної конструкції, адекватної реаліям ринково-трансформаційних перетворень.

Виклад основного матеріалу. Розмірковуючи сьогодні щодо сутності соціальності ми прагнемо надати їй те чи інше обґрунтування, задовольняючись, безумовно, сучасними підходами та інформаційними джерелами. В той же час нехай і нечисленні, але доступні дані засвідчують про дещо інше сприйняття соціальності і характеризуючих її ознак в суспільній динаміці на різних ступенях розвитку. Як певна вказівка щодо залучення історичних фактів, сприймається ствердження М. Бердяєва, за яким «…є два минулих: минуле, яке було і яке пропало, і минуле, яке і зараз для нас є складовою частиною нашого сьогодення» і далі «…вся минула історія людства входить в наше сьогодення і лише у такій якості існує...» [2, с. 109].

Не віднайти заперечень тому, що дослідження соціальності в історичному аспекті вимагає досить обширного емпіричного матеріалу і мало б при його врахуванні, на наш погляд, вражаючі розміри, оскільки існувало та й існує достатньо підходів до її тлумачення, виходячи з різної і, в тому числі, з суспільно-добробутної філософії функціонування держав на різних континентах світу.

Динаміка формування спільнот, зокрема, і суспільств в цілому розмежовує їх просторово-часові інваріанти, які в принципі дозволяють порозуміти і виокремити соціальні перетворення, тенденції і результати соціальної ходи. Якщо не дотримуватися хронологічних вимог, а керуватися тільки певними фіксаціями еволюції людини щодо сумісного життєустрою та діяльності, то можна виокремити такі фіксації форм організації людського співіснування як первіснообщинне людське стадо (праобщина), родова община, сусідська (селянська) община та держава.

Люди в праобщині мали загальну власність і здійснювали рівномірний розподіл засобів до життя. У дещо вищій формі усуспільнення, а саме родовій общині теж будь-яких привілеїв не мав ніхто. Унаслідок запровадження парного шлюбу і створення сімей, господарське життя родової общини набуло з часом суттєвих змін. Ідеться, зокрема, про так би мовити кумулятивні соціальні феномени. На теренах цієї спільноти були реалізовані нехай і в примітивному вигляді можливості створення додаткового продукту, почали виділятися серед офіційно рівноправних громадян «вожді» та окремі групи наближені до них.

Держава стала якісно новою організацією, в якій влада правителя була відділена від суспільства і мала можливість здійснювати організований примус членів спільноти до діяльності та покори. Цей і наступні періоди (феодалізм, капіталізм, соціалізм) у формуванні цивілізованого суспільства характеризуються його функціональним розшаруванням. Можливо на перший погляд це видасться парадоксальним, але процес упорядкування та організації суспільних відносин за певними правилами та нормами породив відносно самостійні форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами та їх колективними поєднаннями.

Вже вивчення реалій переструктурування співвідношення «індивідуалізму» та «колективізму» в часі й просторі дозволяє навіть за узагальненими, вирваними з контексту фактами з достатньою ймовірністю визначитися зі змістом призначення держави. Починаючи з давніх мислителів в планетарному масштабі природне створення суспільства і затим інституту держави розміщувалася спочатку у площині задоволення потреб, а потім і в інших сферах розвитку людини. Відтворити її можливо через зміст нагромадженої людством інформації щодо реалій і прагнень первинного, а далі і більш-менш розвиненого суспільства, задовольнити вітальні потреби. Ми не ставили за мету осягнути всю її соціальну квінтесенцію, а вважали достатнім обмежитися фрагментарним викладенням позицій окремих осіб енциклопедичного плану щодо соціальних орієнтирів суспільного призначення держави раннього періоду. Перш за все, слід було встановити за філософськими трактатами і окремими творами фактичне ядро того, що можна визнати сьогодні донауковим, доволі спрощеним розумінням поняття «суспільне призначення держави». На наш погляд, за такі індикатори можна прийняти тлумачення логіки виникнення держави, міру спрямованості її дій на спільноту або на той чи інший прошарок населення чи то окремих індивідів, конкретні зміни в державному устрої, реалії життя і т.і. Вся глибина питання щодо призначення держави мабуть не полягає в досягненні нею такої організації, яка спроможна задовольняти лише первинні потреби індивідуумів, а в затвердженні ланцюга «індивід-суспільство-держава» здатного до генерування не примітивного, а реального, прогресуючого обопільного розвитку.

Витоки такого характеру були відшукані у філософських працях давніх мислителів та вчених до нашої ери і видатних дослідників цієї проблеми вже за нової ери. Афінський філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) з приводу досліджуваного питання висловився так: «Ми створюємо …державу, зовсім не маючи на увазі зробити якось особливо щасливим один з прошарків населення, навпаки, хочемо зробити такою всю державу в цілому» [3, с. 202]. Не менш ключова фігура стародавньої філософії Арістотель (384-322 рр. до н.е.) стверджував, що «…краще в прагненні до найкращого устрою держави: щоби громадяни мали спільно по можливості все…» [3, с. 467, 468].

Не зміниться підхід до бачення сутності держави і при перенесенні дослідження на інший континент. «Правителі держави…, - за судженням філософа Стародавнього Китаю Конфуція (ІV-ІІІ ст. до н.е.), - не опікуються тим, що у них мало людей, а жалкують про нерівномірний розподіл…за рівномірного розподілу багатства немає бідних…» [4, с. 144]. Заслуговує на увагу і така його ремарка «…якщо державою управляють правильно, то соромно бути бідним…» [4, с. 11].

Навіть побіжний погляд на приведені бачення призначення держави дозволяє стверджувати про їх схожість. Філософія завжди була ніби проривом із емпіричного, примусового і насильницького світу до життєустрою з цивілізаційним змістом. Факт розумового конструювання давніми філософами моделі держави з соціальним підтекстом випливає з невідповідності емпіричних даних бажаним. І дійсно, за приведеними формулами відносини окремого індивідуума і суспільства мали б будуватися на підвалинах взаємного проникнення, пронизування потреб окремої людини можливостями їх суспільного задоволення як безпосередньо, так і опосередковано. Але як би ми не прагнули до підтвердження подібного взаємопроникнення, його не віднайти та і сама метафора не означає за реаліями тодішнього життя нічого іншого окрім наявності існуючих окремо основної маси індивідів й держави.

Навіть не прив'язані до життєвих реалій філософські побажання, надають змогу простежити факт зведення суспільного призначення держави до елементарної матеріалізації життя, елементарного задоволення потреб і, тим не менше, воно визнавалося природним, як і виникнення самої держави.

В період ІІІ-ІІ ст. до н.е. мав місце збалансований підхід до індивідуальної і соціальної реальності, а потім сплеск уваги до індивіду спільнотою починає різко йти на спад. А з І ст. до н.е. і до 900 ст. н.е. практично статичною є тенденція сприйняття вагомості спільноти порівняно з індивідуумами в суспільній політиці. Цей час характеризується початком прояву фактів погодження держави з запровадженням третього шляху соціалізації або пошуку життєвої істини в ідеалізованому через вірування в містику світі. Вивчення філософської та й наявної художньої літератури дозволяє стверджувати, що гуманістичний сенс держави не був облишений осторонь їхньої тематики до ХІV-ХV ст., але переводився з точки зору впровадження з землі на небеса.

З вивільненням від диктату християнської догматики знову з 1000 по 1500 рр. почала створюватися модель «правильного» співжиття на основі домінування держави, а потім і включення до нього і окремої людини. Примітив життя і нерозвиненість суспільства стали базою продукування відповідних конструктів (Н. Макіавеллі, Т. Кампанелла, П. Гольбах і ін.) щодо призначення держави.

Зіткненням зі всіма настановами минулого стала за ствердженням Е. Тоффлера «друга хвиля (індустріальна революція)», яка суттєво змінила життєвий устрій мільйонів людей [5, с. 51]. В суспільне життя було привнесено реальне економічне і соціальне пожвавлення. До певної міри ейфорія капіталізмом сприяла формуванню нових доктрин соціального устрою шляхом посилення соціального призначення держави. Але, як того і слід було очікувати, суспільні негаразди, пов'язані з функціонуванням ринково налаштованих продуцентів, розкололи суспільство на групи, які прагнули ніби- то одного, а саме поліпшення добробуту, але на принципово різних засадах. Мова йде про такі напрямки як удосконалення і докорінна зміна суспільного устрою, які власне сформували контур класичної школи економічної науки.

Вивчення фахових видань монографічного і періодичного характеру надає підстави стверджувати, що теоретичні розробки ХІV-ХІХ ст. випереджали суспільство і носили багато в чому апріорні ознаки. Дійсно, ХІХ ст. було часом формування самих різних напрямків економічної думки в контексті суспільної еволюції та зміни життєвих реалій. Ми вважали за необхідне і в міру можливого, за доступністю джерельної бази відповідного часу, розглянути їх хоча б поверхнево на рівні висловлених думок і дефініцій, оскільки саме вони виступили в подальшому базою тлумачень соціальності, які й перейшли поступово в сьогодення.

Не потрібно доказів на предмет того, що в економічні відносини вступають люди зі своїми досить різними, а то й протилежними інтересами. І, що головне, серед цих протилежностей і навіть суперечностей розрізняють ті, що сприяють або розвитку, або стагнації, або розпаду. Проте соціальні протиріччя не приймалися до уваги в силу початкового етапу на той час розвитку капіталізму і сприйняттям його у якості позитиву в суспільно-історичному розвитку.

Суперечливість відносин нового капіталістичного устрою через матеріально-виробниче поєднання індивідуальних учасників виробничого процесу розкрито К. Марксом. За його підходом «соціальність» це не стільки об'єктивований результат взаємодії між людьми, який наступає закономірно і неминуче, оскільки незалежний від індивідуальної свідомості і поза індивідуальною волею і, що головне, примусовий для останньої. Методологічній конструкції «суспільство і відокремлений індивід самі по собі» він протиставив концепцію їх «єдності, взаємовпливу і взаємоперетворень» через матеріалістичне розуміння історії, змістом якої є об'єктивно складений спосіб виробництва або спосіб поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва [6, с. 832]. Ми не будемо в зв'язку з цим акцентувати увагу на проблемі економічного детермінізму, абсурдності абсолютизації матеріального виробництва і приниженні інших чинників, але визначально, як стартовий майданчик, звернення саме до цієї сторони у формуванні соціальності було певним проривом. Ми вважаємо, що базові методологічні принципи К. Маркса щодо природи «соціального», зокрема ті, що стосуються об'єктивування робітником своїх задумок щодо задоволення власних потреб і перетворення нормального опредмечування у деструктивне відчуження, приховані у використанні ним двох його позначень, а саме gesellschaftlich(cуспільний) і sociales (стосунки, відносини людей у суспільстві). Наукові дослідження в області визначення соціального, які мали місце в подальшому, урешті-решт проходили у колі ознакової конкретизації питання і на тому ж фоні, що і в К. Маркса, але в площині певної поміркованості з уникненням чи то послабленням мотивів антагонізму.

Німецький фінансист Р. Ліфман в контексті піднятого питання стверджував, що «…будь-яке господарське поняття у відомому змісті соціальне…» [7, с. 610]. Австрійський економіст А. Амонн вніс корективи до вище приведеного тлумачення, наголосивши, що «не господарські явища, а виникаючі при певних умовах…відносини, які часто виступають у зв'язку з певними господарськими явищами…» є змістом соціального [8, с. 104]. Бельгійський філософ Е. Дюпреель стверджував, що «…основні поняття права зводяться до поняття соціального…» [9, с. 49]. Видатний російсько-американський соціолог і філософ П. Сорокін прийшов до висновку, що «…взаємодія двох або більшої кількості індивідів є родовим поняттям соціального…» [10, с. 97, 98]. Російський історик К. Тахтарєв вбачав сутність соціального «…у співжитті, у житті спільно, в спілкуванні з метою задоволення потреб…» [11, с. 42].

Якщо підсумувати ці і інші подібні їм визначеннями «соціальності», то загальними і необхідними умовами її прояву постають діяльність і спілкування, породжені внутрішньою необхідністю людини щодо задоволення потреб. В принципі, за несхожих і в достатній мірі, доповнюючих одне одного тлумачень, вибудовувалася модель соціальності на підвалинах предметної діяльності людини взагалі незалежно від приналежності до того чи іншого класу. В своїх формулах прихильники поміркованого підходу до «соціальності» припускали, що вона є об'єктивно існуючою реальністю, яка завжди опосередковується сукупністю людських дій в господарських процесах. Проте зрозуміло, що діяльність не є рівноправною взаємодією індивідів.

У СРСР досить тривалий період поняття «соціальне» розглядалося як синонім поняття суспільне. Це характерно для примату суспільства над людською особистістю, та й для філософії, за якою людина ніби-то тільки виграє від подібного домінування спільноти над нею. Тому вести мову про досягнення економічної думки щодо обґрунтування природи соціальності і його місця в забезпеченні соціально-економічної динаміки країни в радянський період не так просто.

На фоні змін, що відбувалися в Україні, та і на всьому пострадянському просторі, впродовж 1990-2011 рр. й передбачали включення соціальних факторів до джерел забезпечення економічного зростання, логічно мала б активізуватися наукова полеміка щодо чіткого визначення змісту «соціального» з метою недопущення чергового перетворення соціальної спрямованості в розвитку на гасло і тільки. На жаль, розгортання в країні полярно-векторних процесів затвердило фундаментом процесів теоретичного сходження у тлумаченні «соціального», на новому етапі творення української держави та й інших держав на пострадянському просторі, саме викриття деструкцій примату суспільства над особистістю, примату рівності над свободою. Спрощене мислення легко відсторонило науковий пошук від фундаментального розуміння дійсності й схилило до більш простого, а саме обґрунтування справедливої соціальної організації соціуму. А це не що інше як повернення у тлумаченні соціальності до абстрактного і ігнорування реально формуючих її детермінант.

Як парафраз цієї концепції соціальності сприймається масштабний вторинний перерозподіл доходів через соціальні трансферти, значна диференціація населення за рівнем грошових доходів, масове порушення базових прав людини та прояви соціального відторгнення. Видатки, безпосередньо спрямовані на потенціал підтримки людини, тобто на соціальний захист і соціальне забезпечення, за питомою вагою у ВВП становили 9, 5 % у 2010 р. і більше ніж удвічі перевищували їх рівень у 1991 р. Розрахунки проведені нами на базі офіційної статистики дозволяють стверджувати, що реально середньодушовий дохід у вищій децильній групі порівняно з аналогічним показником нижчої децильної групи був у 2000 р. за нашими розрахунками вищим у 627, 5 разів, у 2009 р. - у 1093, 0 рази, а у 2010 р. вже у 1191 рази [12].

Соціальність не є безпосереднім «благом усуспільнення» і показником добробуту чи то рівня життя. Вона є умовою включення індивідів в процеси самозабезпечення добробуту через пом'якшення суперечностей розподілу сумісно створеного доходу. Соціальність - це одночасно як процес, так і результат об'єктивованих гетерогенних відносин, що виникають між людьми в ході діяльного спілкування незалежно від волі й свідомості і спрямованих на зменшення неприйнятної асиметрії у їх доходах. Йдеться про принципово значиме в реалізації державою свого соціального призначення.

Отже, осмислення сутності «соціальності» крізь призму еволюції суспільства й людини, співвідношення інтересів індивіду і суспільства дозволяє стверджувати, що у витоках вона пов'язується виключно з добробутом в цілому чи то справедливим суспільством. Але економічні системи і особливо відкриті в силу зв'язків з зовнішнім світом не залишаються статичними тобто потерпають від змін, які стають джерелом їх розвитку. В такі часи в системі зростає нестійкість, нерівновага, динаміка параметрів набуває ймовірнісного характеру, докорінним чином переформатовується поведінка суб'єктів економіки. Оскільки сучасна українська реальність характеризується саме таким станом її опис можливий лише на підвалинах нерівності. Підставою до кваліфікації цього часового відрізку соціальним може бути тільки суспільно прийнятна нерівність. Це підкреслює погляд на категорію «соціальність» як на складне системне утворення з багатоманітними характеристиками і часовими асоціальними проявами, які потребують ґрунтовного дослідження.

ринковий трансформаційний соціальний

Список використаних джерел

1. Затонский Д. В. Модернизм и постмодернизм: мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств / Д. В. Затонский. - Харьков: Фолио; М.: ООО «Издательство АСТ», 2000. - 435 с.

2. Бердяев Н. А. Дух и реальность / Н. А. Бердяев. - М.: ООО «Издательство АСТ»; Харьков: «Фолио», 2003. - 679 с.

3. Древнегреческая философия: от Платона до Аристотеля / Пер. с лат. и древнегреч.. - М.: ООО « Издательство АСТ»; Харьков: «Фолио», 2003. - 829 с.

4. Конфуций. Суждения и беседы: пер. с кит. - С.-Пб.: ООО «СЗКЭО», 2004. - 192 с.

5. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер: пер. с англ. - М.: ООО « Издательство АСТ», 2004. - 781 с.

6. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. Т.3. Части первая и вторая. Книга ІІІ: Процесс капиталистического производства, взятый в целом. / К. Маркс; пер. И. И. Степанова-Скворцова пров. и испр. - М.: Госполитиздат, 1951. - 932 с.

7. Liefmann R. Das Wesen der Wirtschaft und der Ausgangspunkt der Nationalцkonomie / R. Liefmann // JahrbьcherfьrNationalцkonomie und Statistik. - Stuttgart, 1913, Folge ІІІ, B.ХLYI, H.5. - 765 s.

8. Amonn A. Objekt und Grundbegriffe der theoretischenNationalцkonomie / A.Amonn. - Wien - Leipzig, 1911. - 479 s.

9. DuprйelE. Lerapportsocial (Essaisurl'objetetlamйthodedelasociologie) / E.Duprйel. - Paris, 1912. - 654 р.

10. Сорокин П. А. Система социологии / П. А. Сорокин. - М.: Астрель, 2008. - 1008 с.

11. Тахтарев К. М. Наука об общественной жизни, ее явлениях, их соотношениях и закономерности. Опыт изучения общественной жизни и построения социологии / К. М. Тахтарев. - Петроград, 1919. - 543 с.

12. Офіційний веб-сайт Державної служби статистики України. - Режим доступу: www.ukrstat.gov.ua

Размещено на Allbest.ru