Міжкультурна компетентність як стратегема демократичного розвитку поліетнічної міської громади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжкультурна компетентність як стратегема демократичного розвитку поліетнічної міської громади

Людмила Афанасьєва

Постановка проблеми. Визначальною рисою сучасної цивілізації є культурна неоднорідність суспільств. Однак і в масштабах міжнародних, міждержавних, міжнаціональних, і в житті таких утворень, як поліетнічне місто, нам ще далеко до такого рівня культури міжнаціональних взаємин, в якій довіра, суспільна злагода і солідарність є головними компонентами спільного життя. Глибинні зрушення у суспільстві, відкритість кордонів та інформаційного простору, значні міграційні процеси та зростання ролі національного чинника, в умовах українського та європейського сьогодення - коли українські міста в нинішніх, надзвичайно складних обставинах життя, в умовах зовнішньої агресії та окупації її територій, переживають наплив внутрішніх переселенців, а європейські муніципалітети отримують наплив біженців - професійне та свідоме управління етнокультурним розмаїттям стає однією з необхідних та ключових функцій органів місцевої влади. Це дозволяє стверджувати, що міжкультурна комунікація сьогодні є одним з рушійних культуротворчих засад сучасної цивілізації.

За вказаних умов, набуті й закріплені на практиці соціально-особистісні навички міжкультурної компетентності дозволять в процесі міжкультурного спілкування вибирати потрібні засоби, відповідні до соціокультурних контекстів, створювати дискурси, обирати стратегії і тактики спілкування, прийнятні для досягнення поставлених цілей, що підвищує ефективність міжкультурної взаємодії. З іншого боку, збагачення компонентного складу набутої комунікативної компетенції такою складовою, як міжкультурна, - породжує якісно нову психологічну характеристику як особливу здатність особистості здійснювати продуктивне інтеркультурне спілкування та готовність на практиці дієво сприймати культурне різноманіття.

Метою нашого дослідження є висвітлення засад формування інтеркультурної компетентності як чинника реалізації європейських принципів громадського самоуправління українських міських громад в сучасних умовах.

Виклад основного матеріалу. Дослідження широкого кола питань міжкультурних компетентностей сьогодні є предметом уваги учених різних галузей соціальної науки. Проблема взаємодії культур на персоналізованому рівні піднята ще давніми греками та Фомою Аквінським, стала в постмодерністському її варіанті (Л. Вітгенштейн, Ж. Дерріда, Ж. Ліотар, Р. Рорті, М. Фуко) ключовою для розуміння свідомості та буття. Слід визнати, що мова йде не лише про «бажання все узгоджувати лише зі своїм розумінням», чи «очікування опору звідусіль», оскільки «людина знає цю власну схильність опиратися впливам інших», за висловом І. Канта [5], а й про те, що в умовах етнічного різноманіття громади існує не лише зазначена Кантом певна «двоїстість самоідентифікації» - насправді існує як багатоманітність чинників і форм її розщеплення, так і чинників та форм становлення розвиненої культури усвідомлення й цілісного сприйняття особистістю даного нам різноманіття людської ідентичності. Понад 250 років тому наш знаменитий співвітчизник Г. Сковорода подивував багатьох знаних європейських мислителів епохи Просвітництва своїми неординарними і прогресивними думками. Всім відома його ідея «Спорідненої праці» - запоруки успіху та щастя, спільної користі і процвітання суспільства. Давно стали крилатим виразом в Україні його рядки: «Всякому городу нрав і права, Всяка імієт свой ум голова...» [9]. Утім, цілком справедливий і зрозумілий пафос рядків, в яких метафорично відбилось прагнення до свободи й самовизначення людини багато років тому, й сьогодні потребує серйозного і вдумливого ставлення. Очевидно, що показник свободи розвитку людини всередині будь-якої системи соціальних зв'язків стає і ознакою високої внутрішньої культури, оскільки означає не тільки змогу самостійно давати раду життєвим викликам і проблемам, але і вміння спрямовувати життя в оптимальне для саморозвитку русло. У вказаному контексті ідея досягнення реальної полікультурності є надзвичайно важливою, і означає насамперед, що жодна культура як суб'єкт соціального діалогу може розглядатись, за висловом А. Перотті, як “зайва”: “Жодна культура, - пише А. Перотті, - не є зайдою по відношенню до історії людської думки, спадщина якої становить частину європейської цивілізації. Тому жоден індивід не повинен розглядатись як “культурний зайда” в Європі. Знання про внесок цивілізацій до інтелектуальної спадщини людства, до раціоналізму є відправною точкою для полікультурності” [7, с. 35]. І геть недаремно Інститут майбутнього в США, який упродовж понад 46 років своєї діяльності в дослідженні й моделюванні майбутнього, до найважливіших обумов успішної самореалізації індивіда найближчого майбутнього відносить поряд з такими навичками, як розумінням смислів, соціальним інтелектом та адаптивним мисленням також і міжкультурну компетентність. І хоча саме значення українського слова місто (від міст і місце) має відтінок міжнародності і міжкультурності - без яких сьогодні неможливо уявити більш-менш розвинене місто, не в останню чергу, за висловом Кшиштофа Чижевського, сьогоднішні стіни відчуження часто виростають всередині культурно розмаїтих міських спільнот і складаються з конфронтаційних відмінностей в культурній ідентичності, тобто - свідома чи несвідома неувага до культурних відмінностей завжди «викликає певний взаємний антагонізм в суспільстві, який Леонідас Донскіс назвав недружнім, «несуспільним спілкуванням» [8, с. 11]. Тому не дивно, що сьогодні в центрі уваги соціальної теорії і практики перебуває як зв'язок між теорією і практикою, так і активізація сталого культурного розвитку, сконцентрованого на діалозі.

Саме тому на передній план виходить подальший розвиток - від політичного принципу «культура для всіх» до гасла на засадах партисипації «культура всіх». Дедалі більш широко втілювана вимога спонукати по можливості всі групи громадян і всі соціальні верстви до того, щоб стати активними й такими, що самі активізують, партнерами культурного і творчого життя у міському середовищі переростає у лейтмотив сьогоденної культурної політики. Такий підхід, орієнтований на участь і активізацію, водночас сприяє й тому, що на культуру дедалі більше дивляться як на важливу точку перетину і взаємодії з іншими секторами суспільного життя, а практика розуміння інокультурності навколо нас стає практикою, насамперед, міжкультурної компетентності, як противага зазначеному І. Кантом [5] розщепленню міжкультурної комунікативної здібності людини. Тим більш значимим чинником у вищезгаданих контекстах виглядає необхідність умови досягнення достатньої інтеркультурної компетентності відповідальних за управління соціальним і культурним середовищем тієї чи іншої спільноти. Ця умова є необхідною для досягнення суспільної гармонії і співпраці на рівних, що передбачає прозорий і демократичний, в певному сенсі «природний самовідбір» активу учасників соціальних процесів (і як процедура покладання певних повноважень на окремих індивідів членами громади, і як процедура самоусвідомлення міри власної компетентності і спроможності такого індивіда у вирішенні певного завдання).

Бути інтеркультурно компетентним сьогодні означає володіти набором моделей відповідної поведінки, знань, навичок, а також мати розвинену чутливість у ставленні до усіх груп населення, обізнаність, що забезпечує можливості для функціонування системи, організації або групи фахівців для ефективної роботи в крос-культурних ситуаціях [2]. Така компетентність сьогодні означає не лише здатність людей взаємодіяти між собою з гідністю, повагою до вірувань, мов, світогляду і міжособистісних стилів поведінки окремих осіб і сімей, а і розуміння потреби забезпечення їх повного доступу до користування всіма соціокультурними ресурсами. Тому «ми більше не можемо дозволити собі ставитися до етнокультурного розмаїття зі зневагою або ігнорувати його. На часі процеси розбудови нового ставлення і до невеликих культур, що зазнавали історично культурної дискримінації і до міжкультурних взаємин всередині кожної спільноти» [3, с. 13]. Однак дослідження стверджують, що громади поліетнічних українських міст не в змозі повноцінно скористатися перевагами такого розмаїття, оскільки ситуація ускладнюється відсутністю належної інтеграційної політики [4]. Розроблені соціальні адаптаційні програми, засновані на традиційних моделях толерантності, не завжди убезпечують від кроскультурних конфліктів, побутової ксенофобії та дефіциту згуртованості громад. Відтак очевидно, що мінімізація негативних наслідків цих явищ потребує як терплячої, зваженої і продуманої політики, так і активної участі громадянського суспільства. Відтак зростає значення аналізу практик культурно-інтеграційних пілотних суспільних проектів останнього часу.

Прикладом активного нового позиціонування української спільноти стала участь українських міст у Програмі Ради Європи «Інтеркультурні міста» [6]. Ця програма підтримує втілення нової моделі управління культурним різноманіттям, моделі інтеркультурної інтеграції. Ця модель заснована на усвідомленні поняття переваги різноманітності - сприйняття вимушено переселених осіб і мігрантів як ресурсу, а не як уразливої групи, що лише потребує підтримки.

На даний час більше 80-ти міст світу застосовують урбаністичну модель інтеркультурної інтеграціі, включаючи такі міста як Мехіко, Монреаль, міста Японії і Південної Кореї, виявляють зацікавленість нею й представники міст Сполучених Штатів Америки. Однак не всі українські міста, які були залучені до мережі цієї Програми (у 2011-му їх було одинадцять, які навіть утворивши розгалужену національну мережу), виявились спроможними вийти за межі виключно різних мистецько-культурних форм демонстрації своєї культурної ідентичності. Однією з причин такого стану речей було те, що у представників місцевої влади різних рівнів не було системного підходу до проблеми розуміння комплексних шляхів її вирішення. Недалекосяжним виявився підхід до справи у тих містах, де розробку заходів покладали виключно на відділи культури, що й спричинилося до зазначеного нами вище «поверхневого, фестивального» бачення інтеркультурного розвитку міста. Це означає, що відсутність комунікативної інтеркультурної компетентності стає однією з проблем сучасного управління, що не дозволяє сучасній громаді максимально «монетизувати» ні успішну комунікаційну крос-культурну політику, ні досягнутий традиційними субкультурами рівень самореалізації всередині багатокультурної спільноти. Значні переваги оволодіння безліччю інтеркультурних компетенцій управлінцями, очевидні на прикладах успішного масового співробітництва, вказують, що подальший розвиток моделей соціального розвитку в рамках гуманістичних принципів залежить від того, які завдання будуть ставити перед собою спільноти - відкритого діалогу зі світом чи самоізоляції, що веде до культурної стагнації.

Очевидно, що планомірний розвиток інтеркультурного міста передбачає його питомою ознакою і слідування певним, цілком прозорим і відстежуваним громадськістю критеріям, що дозволяють виявити, наскільки свідомо громада приймає рішення вишукувати, виявляти і визнавати приклади інтеркультурності. Адже настільки успішно реалізується політична мета консолідації громади на таких прикладах, наскільки вдалою є розроблена стратегія розвитку та забезпечення ресурсами для її втілення, наскільки широкою є програма залучення мешканців до участі в Проекті. Від цього, насамперед, залежить і результативність дій зі створення можливостей для новоприбулих, переселенців, чи людей з міграційними коренями.

Таким індикатором успішного просування Проекту є розроблений в рамках Стратегії розвитку Інтеркультурних міст Індекс інтеркультурної компетентності - свого роду інструмент, який допомагає контролювати процес інтеркультурного розвитку міста, реалізації його стратегії, оцінку відповідної політики і процесів міста. В основі системи індексації - запитальник із більш ніж 70-ма питаннями, згрупованими в 14 показників: інтеркультурне зобов'язання, система освіти, житлові райони, громадські послуги, бізнес і роботодавство, культурна та політика громадського життя, міський простір, посередництво та вирішення конфліктів, мови, ЗМІ, міжнародні перспективи, інтеркультурні інтелект/компетентність, привітання новоприбулих, та управління цими процесами.

Обрана методологія такого оцінювання вказує на те, що існує стійкий взаємозв'язок і взаємозалежність між станом інтеркультурної компетентності (відповідності критерію) та загальною структурою якостей її суб'єктів, оскільки, з одного боку, підвищення інтеркультурної компетентності сприяє посиленню інтересу кожного суб'єкта до культури партнерів і до своєї власної культури, а, з іншого - процес пізнання культур сприяє формування і розвитку її інтеркультурної компетентності. У цих умовах розвинута інтеркультурна компетентність виконує завдання не тільки обміну інформацією в процесі взаємодії людей, які є носіями відмінних один від одного цінностей і типів поведінки, але вона також детермінує і формує міжкультурну толерантність партнерів по міжкультурній комунікації у місті, адаптуючи тим самим представників різних етнічних та релігійних культур один до одного. Іншою важливою складовою становлення інтеркультурності на практиці, на нашу думку, є те, що тільки планомірний розвиток інтеркультурного міста передбачає його питому ознаку і слідування певним, цілком прозорим і відстежуваним громадськістю критеріям, які дозволяють виявити, наскільки свідомо громада приймає рішення вишукувати, виявляти і визнавати приклади інтеркультурності. Тому план залучення мешканців міста до участі в Програмі мусить бути неодмінною складовою розробки стратегії розвитку та забезпечення ресурсами для її втілення. Саме від цього насамперед залежить і результативність дій зі створення можливостей для новоприбулих, переселенців, етнічних меншин чи людей з міграційними коренями.

Тому, на нашу думку, на часі таке важливе більш інтенсивне використання нових підходів та методик, що мають чіткі критерії успішності просування і успішно апробовані в імплементації задекларованих ними принципів Програми «Інтеркультурних міст», в тому числі - актуальну на сьогодні комплексну стратегію розвитку інтеркультурних компетентностей найактивніших суб'єктів модернізації культурного життя поліетнічних громад. Власне й з-за цього розпочато перегляд ефективності роботи національних мереж інтеркультурних міст з розвитку їхньої інтеркультурної стратегії та політики, участі ключових осіб на відповідному рівні, залучення представників різних відомств, секторів та організацій міста, залучення електорату, громадськості та посадових осіб [1].

Мелітополь, як пілотне місто, що презентувало Україну в цій Програмі, передаючи власні напрцювання і переймаючи досвід інших європейських інтеркультурних міст активно включився у втілення урбаністичної інтеркультурної моделі на території свого міста та розробку «Плану інтеркультурної інтеграції міста на 2015-2020 рр.» [10]. План по суті документує стратегічний вибір та напрямки політики міста у сфері інтеркультурної інтеграції. З цього часу міське життя концептуально і змістовно виступає невід'ємною й органічною складовою процесу творення спільного інтеркультурного європейського міського простору. Як показало життя, ґрунтуючись на наукових підходах до розробки і подальшому ретельному моніторингу продуктивності втілених заходів, завдяки координації зусиль та злагодженій системній роботі представників мерії, депутатського корпусу, громадських організацій, національно-культурних товариств, науковців, підприємців, журналістів, студентської молоді, обраний містом вектор розвитку дав міській громаді змогу творчо осмислити перспективи конструктивного вирішення багатьох проблем. Сьогодні можна стверджувати, що інтеркультурність стала соціальним приорітетом міста Мелітополь не в останню чергу завдяки тому, що «співучасть» усіх зазначених вище суб'єктів міської культурної політики в навчанні практичних інтеркультурних компетенцій стала дієвим і потужним інструментом в процесі розвитку міського культурного простору [2]. Наразі, за результатами міжнародного аналізу індексу інтеркультурності місто посідає 18-те місце й знаходиться в першій двадцятці серед 85 проіндексованих міст міжнародної мережі Інтеркультурних міст.

Таким чином, ми маємо всі підстави стверджувати, що інтеркультурна компетентність - необхідна умова створення середовища, в якому може в принципі реалізовуватися суб'єктивна ініціатива населення або кожного з учасників міської політики. Разом з тим, вона є елементарним практичним тестом на прийнятність тієї чи іншої культурної політики в мультикультурних і поліетнічних міських спільнотах, що ґрунтується готовності суб'єкта до взаємодії з іншими системами орієнтації і на повазі до різних культурних цінностей, тим самим стаючи необхідною умовою виявлення релевантності європейських принципів громадського самоуправління щодо сучасних українських міських громад, їх громадянського активу та очільників управлінських структур в нинішній ситуації. Тому так доречно вказує нам вектор розвитку діалогу культур у майбутньому меседж Г. Сковороди про «споріднену працю», як про запоруку добробуту громади і реалізації творчого потенціалу всіх жителів міста.

Література

праксеологічний інтеркультурний компетентність

1. ICC-UA Annual Report [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServic es/DisplayDCTMContent?documentId=09000016806 ed69c.

2. Intercultural competence for all [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.coe.int/t/dg4/education/pestalozzi/Source/ Documentation/Pestalozzi2_EN.pdf.

3. Афанасьєва Л., Рубікондо-Хованова К. Інтеркультурне місто як модель інтеграції українських спільнот у сучасний європейський простір / Л. Афанасьєва, К. Рубікондо-Хованова // Українознавчий альманах. Випуск 18. - К., 2015. с. 13-17.

4. Зубов В.О. Кроскультурний пастиш в умовах глобалізації: світоглядний аспект / В.О. Зубов. - К.: Ін-т вищої освіти НАПН України, 2014 - 278 с.

5. Кант І. Критика чистого розуму / І. Кант - М.: Думка, 1994 - 591 с.

6. Межкультурные города: К модели межкультурной интеграции (Результаты совместной программы Совета Европы и Европейской Комиссии «Межкультурные города») Совет Европы: ТОВ «Мастер книг», Киев. - 161 с.

7. Перотті А. Виступ на захист полікультурності / А. Перотті - Львів: Кальварія, 2001. - С. 35.

8. Руководство по діалогу. Доверие и идентичность. Под редакцией Кшиштофа Чижевського, Иоанні Куляс, Миколая Голюбевского. Сейні, 2015 - 605 с.

9. Сковорода Г. Твори: У 2 т. - Т.1.- К., 1994. - 530 с.

10. У мелитополя есть план межкультурной интеграции [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://mlt.gov.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=8626&Itemid=1.

Размещено на Allbest.ru