"Дорожня карта" вирішення східноукраїнського конфлікту як форма організації громадянської активності

Размещено на http://www.allbest.ru/

«ДОРОЖНЯ КАРТА» ВИРІШЕННЯ СХІДНОУКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ

Р.О. Додонов

Події останніх двох років в Україні демонструють певні переваги інститутів громадянського суспільства над державними установами щодо вирішення складних суспільно значущих проблем. Це зайвий раз доводить здатність українського суспільства бути активним суб'єктом соціальних перетворень, впливати на прийняття важливих рішень представниками державної влади. Інститути громадянського суспільства перебувають у стані трансформації, спрямованої на утвердження цінностей демократії та свободи. Саме громадянська активність українців, насамперед волонтерів, стала тим чинником, який дозволив країні вистояти після анексії Криму Росією, виграти час для мобілізації Збройних Сил та протистояти зовнішній навалі на Донбасі.

Водночас, збройний конфлікт на Сході у його «гарячій фазі» призвів до людських жертв і руйнувань. Не в останню чергу їх кількість напряму залежала - особливу у першій період конфлікту - від неефективності й інертності державних установ, слабкості армії та органів влади на місцях. Поступово приходить усвідомлення того, що східноукраїнський конфлікт, як і будь-який інший збройний конфлікт нашого часу, не має суто військових рішень і конфліктуючим сторонам необхідно домовлятися між собою. Після певного моменту, який на Донбасі вже пройдено, стало очевидним, що використовувати військову силу як єдиний засіб подолання конфлікту -- недостатньо.

Але й сьогодня, коли конфлікт переходить в режім «замороженого», наша держава не проти перекласти на громадянське суспільство та міжнародні організації вирішення чисельних соціальних проблем, породжених конфліктом. Громадяни України, залишившись сам на сам зі своїми потребами, вони вимушені об'єднуватися, самотужки знаходити кошти для їх вирішення.

Проте громадянська активність українців залишається безсистемною, часто густо нецілеспрямованою, фрагментованою і навіть протизаконною. Тому існує нагальна проблема у розробці цілісної стратегії дій, своєрідної «дорожної карти» подолання конлікту, яка б узгоджувала як державні, так і громадські ініціативи.

Метою даної статті є спроба усвідомлення досвіду «дорожнього картування» як різновіду соціальних технологій для вирішення конфлікту на Сході України.

Семантика словосполучення «дорожня карта» (roadmap) вказує на певний процес («дорога»), що має свій початок і бажану мету-закінчення. Стихійне розгортання цього процесу тягне за собою масу труднощів, ризиків і втрат для суб'єктів, що беруть у ньому участь, у зв'язку з чим з'являється необхідність у раціоналізації та інструменталізації процесу, переведення його в площину соціальної технології.

У широкому сенсі слова «дорожня карта» -- це наочне уявлення покрокового сценарію розвитку певного об'єкту (продукту, технології, компанії, галузі, індустрії) або досягнення політичних, соціальних тощо цілей, наприклад, врегулювання міжнародних конфліктів або боротьби з особливо небезпечними захворюваннями. Один з контекстів словосполучення Road map означає «план, як рухатися далі», тобто плани на майбутнє, на перспективу; наочне уявлення сценарію розвитку. Процес формування дорожніх карт називають дорожнім картуванням, а об'єкт, еволюція якого подається, -- об'єктом дорожнього картування.

Дорожнє картування ув'язує між собою бачення, стратегію і план розвитку об'єкта і вибудовує в часі основні кроки цього процесу за принципом «минуле-сьогодення-майбутнє». «Дорожні карти» дозволяють переглядати не лише ймовірні сценарії, але й їх потенційну ефективність, ризики, а також обирати найбільш оптимальні шляхи розвитку. Дорожнє картування спирається на збір експертної інформації про систему, що дозволяє прогнозувати варіанти її майбутнього стану. Результатом дорожнього картування стає план-сценарій розвитку об'єкту з урахуванням альтернативних шляхів і можливої «розшивки» потенційно «вузьких місць». У загальному випадку «дорожні карти» націлені на інформаційну підтримку процесу прийняття управлінських рішень з розвитку об'єкта картування.

Розробка різного роду «дорожніх карт» активно почалася після Другої світової війни, коли глобалізаційні процеси стали проникати в традиційні суспільства. Соціально-політичне планування, наздоганяюча модернізація, вихід з кризи, післявоєнне відродження, вирішення міжцивілізаційних, міждержавних, міжетнічних, міжконфесійних конфліктів, ліквідація наслідків великих природних і техногенних катастроф -- ось лише деякі напрямки, де функціонували різного роду «дорожні карти».

Слід визнати, що в Україні дорожнє картування поки ще не отримало належного розповсюдження, уніфіковані методичні підходи та алгоритми формування «дорожніх карт» ще не сформовані, структура і форма даного документа жорстко не задані, а весь процес картування відрізняється високим ступенем творчості.

На наш погляд, будь-яка «дорожня карта» з необхідністю повинна включати в себе наступні структурні складові:

- оцінку стану системи, у тому числі внутрішні і зовнішні фактори,

- місію, цілі і завдання соціотехнологічнного втручання,

- засоби та прийоми, яки для цього застосовуються,

- етапи соціальних трансформацій,

- рушійні сили змін і, нарешті,

- оцінку стану «системи на виході».

Особливе місце в історії складання «дорожніх карт» займають технології примирення після збройних конфліктів різного рівня і досягнення соціальної згоди. В червні 2003 року у виступі Джорджа Буша-молодшого прозвучав термін «дорожня карта» як план мирного врегулювання до 2005 року конфлікту між Ізраїлем і Палестиною на основі оцінки виконання сторонами своїх зобов'язань. Однак рівень взаємної недовіри конфліктуючих сторін був настільки високим, що без серйозного втручання третьої сторони і висування ультимативних вимог і надання реальних гарантій дотримання їхніх інтересів, домогтися істотних зрушень не вдавалося.

Скептичне ставлення до прописаних в «дорожній карті» пунктів, вочевидь, пояснює обережну позицію одного з її творців, екс-міністра юстиції Ізраїля Йосі Бейліна щодо можливостей екстраполяції досвіду ізраїльсько-палестинського примирення до України. У своїй з Ліат Кравчук статті «Побудова дорожньої карти для вирішення конфлікту і перетворень в Україні» він називає універсальні рецепти і принципи успішного діалогу:

- кожна сторона повинна чітко усвідомлювати та окреслити свої основні цілі та запити;

- кожна сторона повинна представити претензії інших груп, як вона їх розуміє;

- сторони повинні прийняти дискурс, який фокусується на потребах, а не на правах;

- необхідно уникати тиску на сторони для отримання обіцянок, які вони навряд чи зможуть виконати;

- замість того, щоб ділити ресурси, які важливі для обох сторін, потрібно створити майданчик для спільного їх використання;

- необхідно включити маргінальні угрупування, для яких високі ставки на переговорах, щоб їхні голоси неодмінно були вислухані;

- включити до перемовин екстремістські групи, які в іншому випадку можуть виступати в якості порушників миру, наприклад, проросійські сепаратисти або Правий Сектор [1].

Розглядаючи «дорожню карту» вирішення східноукраїнського конфлікту як соціальну технологію, необхідно враховувати, що в Україні був запущений і протягом більш, ніж десятиліття культивувався схізмогенетіческій процес, спровокований використанням соціокультурних особливостей в політичній боротьбі.

Не є таємницею, що структурування українського політичного поля в останні роки відбувалося за допомогою спекуляції на соціокультурних особливостях регіонів з метою подальшої політичної мобілізації в ході електоральних змагань провідних політичних сил [2]. Враховуючи те, що передвиборчі програми цих сил несуттєво відрізнялися один від одної, інколи досить жорстке протистояння забезпечувалося за рахунок протиставлення позицій, яки не були суттєвими і життєво важливими для самих громадян (мовної та релігійний питання, ставлення до пам'ятників радянської епохи, Великої Перемоги тощо), але яки прогнозовано викликали болючу реакцію та роздратування. До того ж низька мобільність, відсутність навичок міжкультурної комунікації, слабка обізнаність більшості українців про свої права та можливості у вирішенні проблем, про процедури і способи взаємодії з органами влади призвели до того, що чи не єдиними засобами досягнення своїх цілей і відновлення справедливості соціально активні громадяни вважають прямі протестні акції, ефективність яких, до того ж, була доведена Майданом. У цьому контексті збройний конфлікт на Сході України можна розглядати як лише один з можливих сценаріїв, ескалація якого була ініційована ззовні і здійснювалася на тлі регіональної політики ідентичності з явно вираженою проросійською орієнтацією.

На нашу думку, кінцевою метою «дорожньої карти» є таке врегулювання конфлікту, яке дозволило б реінтегрувати Донбасу в політичний, економічний та соціокультурний простір України.

Будь-яка «дорожня карта» є алгоритмом послідовних дій, що наближають систему до мети. Спробуємо формалізувати таку алгорітм-схему з виокремленням основних етапів вирішення східноукраїнського конфлікту.

Етап 1. Локалізація конфлікту і припинення вогню.

Час реалізації: найближчі місяці.

Етап 2. Політична стабілізація регіону.

Час реалізації: 5 років.

Етап 3. Гуманітарна реабілітація.

Час реалізації: не обмежений.

Зазначені етапи мають різну протяжність в часі. Якщо вирішення питання про остаточне припинення вогню і відведення озброєння з лінії зіткнення сьогодні має мінливо-позитивну динаміку, то перехід до другого і третього етапів актуалізує проблему вибору засобів постконфліктного врегулювання.

Можна констатувати наявність у нашому суспільстві двох, на перший погляд, діаметрально протилежних підходів до розуміння шляхів вирішення східноукраїнського конфлікту: інтструменталістского, що включає методи насильства і примусу, в тому числі збройного (війна), і дискурсивного, що припускає діалог і пошук компромісу. Враховуючи запеклий характер протистояння на Донбасі, досягнення компромісу між представниками різних регіональних спільнот є досить складним і вельми тривалим процесом.

Соціальне ж «закриття» Донбасу, яке ми спостерігаємо зараз, лише сприяє закріпленню регіональної версії української ідентичності як ідентичності самостійною. Вочевидь подолання даного соціального «закриття» і вирішення даного конфлікту вимагає вже не тільки припинення збройного протистояння, але й задіяння засобів міжкультурної комунікації з метою створення компромісною, посередницької форми символічних і практичних зв'язків між роз'єднаними сьогодні спільнотами.

З цією метою необхідно розробити розгалужену державну програму гуманітарного забезпечення процесу замирення (reconciliation). Можна погодитися з пропозиціями Й. Бейліна і Л. Кравчук про створення на основі багатосторонньої дипломатії органу відновного правосуддя, аналогічного південноафриканському Комітетові правди та примирення. Для того, щоб діалог був успішним, пропонується врахувати ряд принципів і дій, серед яких: визначення основних цілей і запитів кожної зі сторін конфлікту, прийняття дискурсу, який акцентує увагу на потребах, а не на правах, відхід від тиску, спільне використання ресурсів і т. д. [1].

Як свідчить світовий досвід, велику роль на латентній стадії конфлікту і в постконфліктних ситуаціях грають різного роду освітні програми, що сприяють критичному переосмисленню подій з метою примирення. Втім, успіх подібних освітніх програм цілком залежить від подолання популістської риторики провідних політичних сил і відмови останніх від політики ідентичності з огляду на те, що саме остання є чи не головною перешкодою для врегулювання конфлікту.

Враховуючи високий рівень недовіри один до одного в обох конфліктуючих сторін, є важливим створення на місцях комунікаційних майданчиків та навчально-просвітницьких центрів, покликаних сприяти оволодінню громадянами умінь і навичок, необхідних для ненасильницького відстоювання своїх прав знань. Дані майданчики спрямовані на формування нового комунікаційного простору, який вибудовується за принципами культури взаємоповаги та взаєморозуміння. Особливістю даного комунікативного середовища має стати сприяння ослабленню в учасників спілкування жорстких рамок прихильності до суто регіональної ідентичності.

Слід зазначити, що необхідність задіяння гуманітарно-комунікативних заходів багато в чому обумовлена специфікою вітчизняної політичної культури, в якій традиційно зверталось мало уваги розвитку горизонтальних зв'язків між громадянами та формуванню у громадян навичок легітимного впливу на органи державної влади.

Дісурсівний вплив на постконфликтное суспільство передбачає діалогову форму комунікації. Дослідники розрізняють безліч типів діалогу, виокремлюють його стадій, а також способи організації даної форми спілкування. Відповідно до класифікації Дж. Ротмана, існує чотири ідеальних типу діалогу, що сприяють вирішенню міжгрупових конфліктів. Це, по- перше, позиційний діалог -- сторони формулюють і пред'являють співрозмовникам свої точки зору з існуючої проблеми. Вони розглядають їх як свої позиції, що вимагають визнання. Подруге, діалог на рівні людських взаємин -- основна увага приділяється на відмінності в думках, а причин розбіжностей і стереотипам по відношенню один до одного. Дана форма діалогу націлена на досягнення взаємного визнання і поваги між сторонами. По-третє, це -- діалог активістів, який припускає ранжування та аналіз питань, що стоять на порядку денному з метою знаходження точок дотику між сторонами і виявлення можливих спільних дій для вирішення конфлікту. Нарешті, по-четверте, діалог для вирішення проблеми -- систематизована взаємодія сторін, спрямована на розгляд всіх існуючих розбіжностей. В умовах високої ескалації конфлікту дана форма діалогу стає можливою лише за умов присутності наявності третьої сторони, що супроводжує або ініціації процес діалогу. Норберт Роперс пропонує розглядати наведену вище класифікацію як стадії в ході наближення до вирішення проблеми, відсилаючи до підходу під назвою «Альтернативне вирішення спорів» (АРС) [3].

На першій стадії завдання діалогу полягає у позиціюванні різних точок зору сторін для досягнення взаємного визнання і виявлення суті конфлікту.

Друга стадія спрямована на аналіз потреб і зостережень, що лежать в основі конфлікту. Передбачається, що сторони зможуть краще зрозуміти одна одну, якщо будуть описані особистісні позиції учасників подій.

Третя стадія покликана виявити загальні інтереси, потреби і побоювання. Тут можливе започаткувати співпрацю між сторонами з найменш спірних питань.

Четверта стадія вимагає тривалої підготовки і високого рівня міжособистісного довіри. На цій стадії обговорюються підходи та ідеї щодо вирішення ключових питань, розробляються методи їх здійснення та ініціюються практичні дії щодо вирішення конфлікту.

В умовах затяжного конфлікту діалогова взаємодія розтягується на тривалий час. Діалог структурується у вигляді серії зустрічей через певні часові проміжки.

Сама організація діалогу зазвичай передбачає зустріч між двома групами, розмір яких дозволяє спілкуватися vis-a-vis. До їх складу входять люди, що стоять рангом нижче вищого керівництва. Як правило, зустріч ініціює, організовує та задає їй напрямок третя сторона. В якості такої доцільно задіяти фасілітаторів Фасилітатор (англ. Facilitator, від лат facilis -- «легкий, зручний») -- людина, яка забезпечує успішну групову комунікацію. Забезпечуючи дотримання правил зустрічі, її процедури і регламенту, фасилітатор дозволяє її учасникам сконцентруватися на цілі і змісті зустрічі. Фасилітатор виконує подвійне завдання, сприяючи, по-перше, комфортній атмосфері і, по-друге, ефективності перемовин. Вікіпедія визначає фасилітатора як того, хто перетворює процес комунікації у зручний і легкий для всіх її учасників. Фасилітатор допомагає групі зрозуміти загальну мету і підтримує позитивну групову динаміку для досягнення цієї мети в процесі дискусії, не захищаючи при цьому лише одну з позицій. У групових тренінгах тренера, який працює в фасілітаторскому стилі, інколи називають диригентом., у зв'язку з чим постає завдання створення центрів їх підготовки, проведення на місцях тренінгів з фасилітації та формування загальнонаціональної мережі професійних фасилітаторів та організацій, що надають подібні послуги.

Становлення подібної мережі припускає залучення безлічі фінансових, матеріальних і людських ресурсів при активному сприянні центральних і місцевих органів влади і допомоги з боку спонсорських та волонтерських організацій. Загальна спрямованість діяльності подібної мережі -- це прагнення до примирення і сприяння реінтеграції регіонів, постраждалих в ході збройного протистояння. Оцінка шляхи подолання конфлікту грунтується на домінуванні певної політичної сили («партії війни» або «партії миру»), в суспільних настроях в українському суспільстві в цілому і серед населення Донбасу зокрема. Асоційований «суб'єкт мира» поки ще явно поступається впливу «суб'єкта війни» і вимагає усебічної підтримки. Необхідно виявляти розрізнені сегменти соціальних сил, зацікавлених у наступі міцного миру, всіляко підтримувати їх активність. Спираючись на авторитет так званих «лідерів думок», наприклад, відомих представників церкви, бізнесу, інтелігенції, волонтерського руху, комітетів солдатських матерів, діячів науки і культури, слід виявляти і реалізовавать інтереси громадянського суспільства.

На інституційному рівні забезпечення цивільного діалогу та формування консенсусу в суспільстві з реінтеграції постконфліктних територій сприяло б створення при Верховній Раді спеціального Комітету з питань Донбасу з широкими повноваженнями, повноцінне функціонування Державного Агентства з відновлення Донбасу у тісній взаємодії з цим Комітетом, залучення до діяльності робочих груп представників місцевого самоврядування, провідних громадських діячів, експертного середовища.

Таким чином, «дорожня карта» може розглядатися як різновид соціального конструктивізму, тому що вже на стадії її розробки, обговорення і коригування формується якийсь дискурс, спрямований на постконфліктне врегулювання. Адже обговорення мирних планів, проговорення умов майбутнього спільного існування вчорашніми супротивниками -- це перший крок до примирення. Як зазначав В.А. Тішков, «само мовлення про мир і є замиренням» [4]. У цьому сенсі розробка «дорожної карти» важливо не лише як план дій держави і громадянського суспільства, що потребує неухильного дотримання, але й як привід для початку діалогу.

конфлікт дорожній карта соціальний

Список використаної літератури

1. Бейлин Й., Кравчук Л. Построение дорожной карты для разрешения конфликта и проведения преобразований в Украине / Й. Бейлин, Л. Кравчук // Східноукраїнський конфлікт в контексті глобальних трансформацій. Збірка наукових праць. - Донецьк, 2015. - С. 134-149.

2. Палагута В. Самоидентификация социального субъекта в дискурсивных пространствах / В. Палагута. - Днепропетровск: «Инновация», 2010. - 440 с.

3. Роперс Н. От разрешения к трансформации конфликтов: оценка роли и воздействия проектов по налаживанию диалога / Пер. с англ. // Этнополитический конфликт: пути трансформации: настольная книга Бергхофского центра. - М.: Наука, 2007. - С. 292-303.

4. Тишков В.А. Общество в вооруженном конфликте (этнография чеченской войны) / Валерий Александрович Тишков. - М.: Наука, 2001. - 534 с.

Размещено на Allbest.ru