Біографія етнічності як навчальна та дослідницька практика

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Біографія етнічності як навчальна та дослідницька практика

Кутирьова Віра Ігорівна - кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

Стаття присвячена опису можливостей застосування біографічного методу у дослідженні етнічності та у навчальних практиках в рамках курсу «Етносоціологія». Аналіз біографічних есе етнічності, виконаних студентами, проводиться за критеріями значущості етнічних орієнтацій і так званої «біографічної захищеності». Зазначається, що ситуація загрози етнічності, будучи суб'єктивно сприйнятою, відображається на відчутті захищеності особистості і призводить до трансформації етнічності. Робиться висновок, що найбільша біографічна незахищеність властива інформантам, які відчувають загрозу як власній етнічності, так і власному етносу. При чому мова йде про сприйняття різних загроз: загрози зовнішнього ворога і загрози бути стигматизованим в якості внутрішнього ворога.

Ключові слова: етнічність, біографічне есе, етнізація, стигматизована етнічність, біографічна (не-) захищеність.

Статья посвящена описанию возможностей применения биографического метода в исследовании этничности и в учебных практиках в рамках курса «Этносоциология». Анализ биографических эссе этничности, выполненных студентами, проводится по критериям значимости этнических ориентаций и так называемой «биографической защищенности». Отмечается, что ситуация угрозы этничности, будучи субъективно воспринятой, отражается на ощущении личностной защищенности и приводит к трансформации этничности. Делается вывод, что наибольшая биографическая незащищенность свойственна информантам, которые чувствуют угрозу как собственной этничности, так и этносу, к которому они себя относят. При это речь идёт о восприятии разных угроз: угрозы внешнего врага и угрозы быть стигматизированным в качестве внутреннего врага.

Ключевые слова: этничность, биографическое эссе, этнизация, стигматизированная этничность, биографическая (не-)защищенность.

The article is sanctified to description of possibilities of application of biographic method in research of ethnicity and in educational practices within the framework of course "Ethnosociology". The analysis of biographic essays of ethnicity, executed by students, is conducted on the criteria of meaningfulness of ethnic orientations and biographic security of personality. Marked, that the situation of threat of ethnicity, being subjectively perceived, is represented on sense of security of personality and results in transformation of ethnicity. Drawn conclusion, that the most biographic unprotectedness is peculiar to the informants, that feel a threat both own ethnicity and to the own ethnos. At what the question is about perception of different threats - threats of external enemy and threats to be markered as an internal enemy.

Keywords: ethnicity, biographic essay, ethnization, stigmatic ethnicity, biographic (un)security.

В сучасному світі під тиском процесів глобалізації та інтенсифікації міграції, а також зустрічних процесів «етнічного ренесансу», проблема актуалізації та політизації етнічності набуває особливої гостроти. В українському контексті, будучи пов'язаною з подіями Євромайдану, військовими діями на сході країни, вимушеною внутрішньою міграцією, ця проблема стає чи не однією з найактуальніших. До того ж вона ускладнюється неоднозначністю трактування у політико-правовій площині й в академічному дискурсі найбільш прийнятної для України моделі націєтворення, що може спиратися на політичну або етнічну моделі нації. Динаміка етнічності, поряд з такими територіально-просторовими ідентичностями, як національна, громадянська, регіональна, локальна (на рівні міста або села), традиційно стає предметом аналізу в рамках соціологічних моніторингів. Але, на жаль, в рамках досліджень за кількісною методикою поза увагою часто опиняються питання, яким саме чином, під комплексним впливом яких чинників відбувається процеси етнізації та реетнізації особистості, і, зокрема, яку роль відіграє етнічність на тих біографічних відрізках, які можна визначити як перехідні, поворотні.

Ці питання актуалізують проблему застосування якісних методик, і зокрема біографічного методу, до аналізу механізму формування та трансформації етнічності та тих чинників, що обумовлюють ці процеси.

Вирішення цих питань може стати й одним з практичних завдань, яке реалізується в рамках навчальної дисципліни «Етносоціологія», зокрема спрямованого на набуття студентами компетенції з методики соціологічних досліджень актуальних етнонаціональних феноменів.

Мета даної статті - описати можливості біографічного есе як форми навчальної роботи в рамках курсу «Етносоціологія» та дослідницької практики аналізу етнічності.

Однією з перших спроб застосування біографічного методу до аналізу етнічності на пострадянському просторі можна вважати роботу санкт-петербурзьких дослідників «Конструювання етнічності» [1]. Погоджуючись з авторами монографії, зазначимо, що логіка аналізу біографічних інтерв'ю виявляється у поєднанні біографічного, історичного і соціально-структурного виміру соціальної реальності. Це, в свою чергу, обумовило дослідницьку стратегію одного з авторів монографії Йоханеса Ангермюллера, який запропонував упорядкування матеріалів інтерв'ю за двома такими критеріями, як загальна модель орієнтації (етнічна свідомість, професійна, сімейна орієнтація тощо) та біографічна (не-)захищеність [1; 262].

Доцільність виділення першого критерію пов'язана з тим, що особистість має в своєму розпорядженні не єдину, а множинність орієнтаційних схем, які можуть як доповнювати одна одну, так і взаємно суперечити. Причому домінуючу роль в особистісному самовизначенні^ різні періоди життя та під впливом різних обставин можуть на себе брати різні орієнтаційні схеми. Так, поряд з сімейною, професійною орієнтацією домінуючу роль може брати на себе й етнічна орієнтація. Адже етнічний спосіб інтерпретації соціальних подій є одним із засобів діючого суб'єкту впоратися з соціальною та біографічною комплексністю.

Причому етнічність, будучи опосередкованою взаємодією, а точніше, інтерпретацією взаємодії, задає ті рамки, в яких описується й спектр поведінкових можливостей. Подібна особливість етнічності обумовлює її рухливий і пластичний характер. Етнічні орієнтації потребують постійного визначення і підтвердження за допомогою біографічних подій і ситуацій взаємодії, отже «етнічність існує тільки в процесі розуміння» [1; 263].

Що стосується критерію біографічної (не-)захищеності, його актуальність обумовлена тим, що етнічна свідомість закріплена біографічно, «саме біографічний спадок надає етнічності сенсу». Відповідно значення етнічності може бути виявлено лише на фоні складання біографічних знань. Причому біографічний вимір охоплює як вплив суспільних чинників на хід біографії, так і подолання цих чинників індивідом. Як зауважує Й. Ангермюллер, «біографія не є ані об'єктивною, ані суб'єктивною - вона завжди є подоланням суб'єктом об'єктивних чинників» [1; 263].

Як життєвий шлях, біографія описує об'єктивне ставлення, як записана історія життя або «біографічна тематизація» вона передбачає послідовний підхід до проблеми суб'єктивності. І ось саме на перетині суб'єктивних та об'єктивних чинників знаходиться біографічна (не-) захищеність, яка передбачає врахування процесів впливу об'єктивних чинників і суб'єктивних стратегій їх подолання. Виходячи з цього, небагата зламами біографія може не передбачати постійного перевизначення індивідуальної ідентичності, отже місце розташування ідентичностей в ідентифікаційному наборі особистості може бути збережено і стабілізовано, а ті ідентичності, які знаходились у спокійному, демобілізованому стані, залишаються у цьому стані, забезпечуючи індивіду почуття власної біографічної захищеності.

В той саме час біографії із зламами описують життєвий шлях, який постійно або час від часу вводить індивіда в «поворотні» ситуації, які можуть визначатися як небажані, фатальні або випадкові. Як реакція на подібні ситуації індивід може актуалізувати певні ідентичності, навіть якщо вони входять у суперечність з іншими складовими ідентифікаційного набору, або, навпаки, свідомо намагатися деактуалізувати певні ідентичності, намагаючись замінити їх іншими. І в першому, і в другому випадках такі вимушені трансформації ідентичності можуть як збільшити почуття власної захищеності, так і суттєво зменшити потенціал біографічної захищеності особистості.

Зазначимо, що дана тема особливо актуальна в контексті розгляду можливостей застосування біографічного підходу в теорії та практиці так званої «гуманітарної експертизи». В сучасній літературі поняття гуманітарної експертизи часто пов'язується з міждисциплінарним підходом до вивчення тієї чи іншої проблеми, що передбачає широку публічну дискусію, протягом якої поряд з обґрунтуванням і критикою тих чи інших прийнятих рішень відбувається процес виявлення, обговорення та погодження суджень, ціннісних позицій, особистісних сенсів представників різних соціальних груп [2]. Матеріал, з яким має справу гуманітарна експертиза, - це інтереси, цінності, особистісні сенси, які створюють суб'єктивність. Гуманітарна експертиза визначається як реагування, що випереджає; як можливість прийняти виклик проблем й ризиків не після того, а ще до того, як виникне реальна небезпека. В цьому сенсі біографічні та автобіографічні нарративи виконують діагностичну функцію, дозволяючи виявити ті небезпеки і ризики, які вже проявилися на індивідуально-особистісному рівні, але ще малопомітні на рівні соціального цілого.

Біографія є точкою перетину особистості й історії, а біографічний підхід - однією з теоретико- методологічних можливостей сполучення у соціологічному аналізі суб'єктивно-особистісного й об'єктивно-надіндивідуального виміру соціокультурного буття.

Специфіка застосування біографічного методу як навчальної методики для студентів курсу «Етносоціологія» пов'язана з тим, що в даному випадку студенти-соціологи, виступаючи інформантами, одночасно оволодівають компетенциями експертів в галузі інтерпретації біографічного матеріалу. І дійсно, аналіз автобіографій студентства показав, що в багатьох з них окрім первинної саморефлексії містилася наукова рефлексія - рефлексія з приводу рефлексії власного досвіду етнічності. В цьому сенсі цей метод став дійсно ефективною навчальною методикою не тільки в галузі вивчення етнічності й етнізації, але в галузі вивчення можливостей якісних методик у дослідженні цих феноменів. Між тим, така подвійна рефлексія не може не накладатися на форму та зміст автобіографії, що може виражатися, в тому числі, у спробах надати більшої раціональності, логічності власному оповіданню, нівелюючи певні біографічні факти, важливі з точки зору розуміння унікальності даної етнічності.

Свого часу ідею застосування біографічного есе як форми навчальної роботи в рамках курсу «Етносоцологія» запропонувала авторка цього курсу, спеціаліст в галузі етнонаціональної проблематики Віра Леонідівна Арбєніна. Як результат, ця навчальна практика перетворилася на дослідницький досвід застосування біографічного методу до вивчення процесу етнізації молоді. У 2013 році Віра Леонідівна поділилась своїм досвідом аналізу біографічних есе етнічності студентства на сторінках наукової збірки «Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства» в рамках статті «Суб'єктивний досвід формування етнічності сучасної української молоді в біографічній ретроспективі» [3]. Застосування біографічного методу дозволило з'ясувати особливості процесу формування етнічності сучасних українських студентів, зокрема, ті ідентитети, за якими відбувається визначення особистістю власної етнічної приналежності; значущість окремих соціальних інститутів у ідентифікаційних процесах; вплив політики ідентичностей, що реалізується в сучасній Україні, на формування самосвідомості студентської молоді; виокремити ті різновиди етнічності, які представлені у студентському середовищі.

Визначаючи власну наукову позицію щодо розуміння природи етнічності, В. Л. Арбєніна наголошувала на необхідності зняття жорсткої опозиції примордіалістського та конструктивістського підходів, адже етнічність є об'єктивно-суб'єктивним утворенням. З одного боку, етнічність - це об'єктивно задана характеристика культурно-генетичної приналежності особистості. З іншого боку, затребуваність, ступінь вираженості цієї ознаки найчастіше конструюється як зовнішніми обставинами, так і визначеною індивідуально-особистісною установкою. Звідси - і різні рівні, типи етнічності, різний ступінь її суб'єктивної значущості.

Аналіз Арбєніною В.Л. близько 120 текстів тематизованих автобіографій студентства дозволив дійти деяких важливих з точки зору розуміння етнічності висновків. По-перше, при визначенні своєї етнічної приналежності інформанти, в першу чергу, звертали увагу на генеалогію та особливості власного етнокультурного оточення на етапі первинної соціалізації, тобто ті ознаки, які прибічниками примордіалістського підходу до етнічності вважаються об'єктивним маркерами етнічності.

Найбільш поширеною виявилась українська етнічна ідентичність, досить поширеною - українсько- російська біетнічність і лише у незначній частині випадків інформанти визначали російську ідентинтичність або демонстрували так звану маргінальну ідентичність Маргінальним типом етнічності можна вважати не біетнічність чи поліетнічність, як визначені особистістю ідентичності, а таке явище, коли людина відмежовується від одних норм, цінностей, а інші не прийняті нею глибоко. Формуванню даного типу етнічності, як правило, сприяє маргінальний статус особистості в етнонаціональній структурі [4; 109].. Майже в усіх випадках процес формування етнічної ідентичності пов'язувався студентами з їхнім статусом громадянина України, сприйняттям цього статусу.

Найбільш безболісно процес формування етнічної ідентичності протікав у тих молодих людей, які походять із моноетнічних українських родин і які з дитинства були занурені в українське мовне й культурне середовища. Статус громадянина України лише підсилював їхнє сприйняття себе як приналежних до українського етносу.

На відміну від гармонійного сполучення етнічної і національно-громадянської ідентичності, яке спостерігалось у тих, хто вважає себе етнічними українцями, ті інформанти, які відчували свою глибоку укоріненість у російське середовище і культуру й одночасно знаходилися під потужним впливом україноцентричної системи освіти та виховання, опинялись в ситуації конфлікту ідентичностей.

Два роки по тому аналіз нових біографічних есе інформантів (130 есе студентів 4-го курсу були написані у жовтні 2015 та 2016 років) передбачав врахування актуальної на той час ситуації, яка характеризувалась активним зіткненням в політичному і медіа- дискурсах двох «етнічних картин світу», як таких, що виключають одна одну. Ця ситуація спровокувала або посилила трансформацію етнічності у наступних основних напрямках: 1 - обрання однієї з ідентичностей за рахунок заперечення іншої, але з визнанням, що раніше вони співіснували на рівні свідомості (властива біетнорам), 2 - мобілізація раніше сформованої етнічності, яка отримала більшого емоційного забарвлення за тих умов, що склалися. Ці ситуації так чи інакше були пов'язані з вирішенням інформантами проблеми власної захищеності, яка для одних (незалежно, до речі, від етнічних орієнтацій) вирішувалась вдало, а для інших ставала приводом гострих і болючих переживань. Окремо слід виділити досить розповсюджене серед сучасного студентства обрання альтернативних ідентичностей (космополітичної, локальної), іноді на фоні часткового або повного заперечення етнічності.

Так, аналіз есе інформантів з тісним сполученням етнічної і національно-громадянської ідентичності часто вказував на їх етнічну мобілізацію поряд з переживанням драматичних почуттів, пов'язаних з загрозливими для етнічності зовнішніми обставинами. Це яскраво демонструє наступна цитата з есе:

«Саме зараз ті, хто чітко не розумів до якої етнічності належить, усвідомлюють це. І я теж особливо гостро це відчуваю зараз. На цій неоголошеній війні загинув мій знайомий молодий хлопець. Йому мало виповнитися 22. Він був бійцем підрозділу спецпризначення і загинув, врятувавши товариша. Такі, як він, рятують нас, рятують наш спокій і нашу землю. Таких, як він, водночас дуже багато и дуже мало. Бо набагато більше бійців просто втекло від цієї війни. Думаю, теперішні тяжкі часи - це урок для нашої держави, наших людей, дуже кривавий урок, але він дуже багато чому вчить. Тому, думаю, ми повинні не тільки пишатися правом називатися українцями, ми повинні відчувати себе українцями, ми повинні любити все українське, любити свою землю, своїх батьків. Українська влада повинна бути дійсно «з Україною в серці» і тільки тоді Україна буде процвітати, її будуть поважати і будуть рахуватися з нею на світовій арені»2 (інформант L, 2015).

Або: «На привеликий жаль, важкий та трагічний період для нашої країни остаточно допоміг мені усвідомити, що я відношусь до українського етносу. Українці перетворились у «вулик», в якому кожен щось робить. Хтось став на захист Батьківщини, хтось став волонтером і допоміг армії, хтось намагався щось змінити політично та інше... Саме зараз відбувається зростання національного духу та патріотизму. І нашим обов'язком є збереження усього цього для подальшого покоління. Я можу з гордістю сказати «Япишаюся тим, що я Українець» (інформант А1, 2015).

«Ярким штрихом, который обострил мое восприятие своей идентичности, заставил по-новому переосмыслить её, стали события Майдана в Украине. Вероятно, одним из самих ярких в жизни воспоминаний у меня в памяти останутся события апрельского утра 2014 года, когда в моем родном городе (Славянск) увидела собственными глазами, как неизвестные вооруженные люди снимают украинский флаг со здания МВД и на его место устанавливают флаг России. Также оставит отпечаток на восприятии своей идентичности и момент освобождения города, возвращение в него украинской власти» (інформант Ц, 2016).

Далі даний інформант робить висновок, що саме після цих подій для нього зросла значущість української мови і національної символіки як атрибутів української державності і символів патріотизму.

З огляду на етнічність як чинник біографічної (не-)захищеності можна провести аналогію з розглядом ризику як об'єктивної ситуації та суб'єктивного сприйняття цієї ситуації. Ситуація загрози етнічності, будучи суб'єктивно сприйнятою, не може не відображатися на почутті захищеності особистості. За умов виникнення такої загрози трансформація етнічності може виражатися переходом від стану етнічної визначеності до стану невизначеності або навпаки. Остання виникає тоді, коли індивід вимушений визначатися там, де раніше такої необхідності не було, як варіант, обирати з власного ідентифікаційного набору одні ідентичності, можливо, через заперечення властивих йому раніше інших ідентичностей. Таке визначення, що вимагає трансформації раніше сформованого ідентифікаційного набору особистості, часто властиве саме біетнорам:

«Мои родители выросли в Советском союзе, папа родился и вырос в Харькове, но мои бабушка и дедушка по папиной линии с Белгорода, мама также с Курской области. Раньше не было чёткого распределения на россиян и украинцев... Я росла с любовью к двум свои «этничностям» Недавние события в стране многое изменили. Я не стала патриотичной, я стала атеисткой в политическом плане. Находясь в Украине я защищаю Россию, а находясь в России Украину - всеми правдами и неправдами» (інформант А4, 2016).

Така поведінка є спробою інформанта зберегти власну подвійну ідентичність, яка визначається біетнічністю походження, і забезпечити таким чином почуття захищеності власного біографічного проекту. Схожі роздуми можна спостерігати у наступному фрагменті іншого есе:

«Для меня остается непонятным тот факт, почему при рождении и проживании на территории Украины, при наличии украинского гражданства, при любви к своему городу и стране, я всё равно характеризую свою этничность как русскую. Осмелюсь предположить, что схожесть культурных традиций, норм и ценностей, а также пограничная территория с Россией никогда окончательно не 2 цитати з есе наведені мовою оригіналу.

давала возможность идентифицировать свою этничность как украинскую. Весомым является и тот факт, что в разговорной речи я в большей мере пользуюсь именно российским языком, это весьма значительно отражается на моей идентификации...В то же время я могу свидетельствовать о сильной эмоциональной привязанности к своему городу и стране, мне интересна история именно украинского народа, у меня весьма теплые чувства к другим безумно красивым городам на территории этой страны, в которых мне удалось побывать. Отмечу, что так как родственники сейчас проживают и на территории России, то мне приходится бывать и там, но при этом ни к одному российскому городу не возникала подобная эмоциональная привязанность». Поэтому мне кажется трудным определить свою этничность либо как русскую, либо как украинскую» (інформант Б, 2016).

Важливим чинником етнізації, часто пов'язаним з біографічною незахищеністю, є феномен стигматизації етнічності. Так, він може проявлятися у фізичній стигматизації індивіда і зарахуванні його до лав представників певного етносу, коли сам індивід відчуває свою приналежність до іншого етносу. В цьому випадку мобілізація власної ідентичності обумовлена спробою довести «своїм» власну етнічну приналежність:

«Из-за внешности (восточные черты лица) меня причисляли к какой угодно национальности кроме родной. Я обижалась не от того, что та другая этничность звучала для меня оскорбительно - скорее потому, что по непонятным ребёнку причинам меня «отрывали» от родного, пусть всё начиналась и заканчивалась на словах.В этих разговорах меня «отрывали» от дома, от мамы - украинки, от бабушки, говорящей на украинском языке» (інформант В3, 2016)

Для даного інформанта зовнішня несхожість на представників етнічності, до якої він себе відносить, стало стимулом виховувати в собі почуття етнічної самосвідомості, зокрема, «читаючи книги українською мовою». Як результат співвіднесення себе з українською етнічністю викликає у цього респондента «відчуття дома і сім'ї».

В багатьох есе інформантів з українською етнічністю в якості події, що спровокувала усвідомлення власної етнічності, описувався досвід відкриття «свого» через зіткнення з «чужим».

«Я осознала, кто такие «наши», когда папа смотрел футбол, мама смотрела Евровидение или дедушка во время прогулки по Красной площади замечал украинцев» (інформант Д4, 2016) або «За границей я ощущала себя украинкой больше, чем в своей стране. Чаще посещали мысли «А в Украине это не так», «В моей стране это бы значило совсем другое» (інформант Д5, 2016).

«К своим тринадцяти годам я прекрасно понимала, что в мире существует множество других культур, не похожих на нашу. Я изучала иностранные языки, много читала и смотрела фильмы, телепередачи, розвивалась, но я не могла представить, что эта поездка (мова йде про поїздку до Єгипту) вызовет у меня такие сильные ощущения и привязанность к своей родной культуре. Прожив неделю в «чужой» среде, я поняла, насколько близка иродна мне моя культура, мой дом, язык, на котором я говорю каждый день, и окружающая среда. За это время больше всего я соскучилась, как бы это смешно не прозвучало, по украинским блюдам: вареники, сало, а особенно борщ. Я была так рада вернуться домой, погрузиться в свою атмосферу» (інформант З4, 2016).

Не менш часто згадуваним ставав чинник шкільної соціалізації. Але, цікаво, що носії різних етнічностей по-різному сприймали характер цього впливу. Так, для носіїв української етнічності це здебільшого сприйняття цього впливу як природного, а відповідно це сприйняття є скоріше позитивним.

«Далее хочу рассказать о том, что, наверное, дало огромный старт моей украинской этнизации - это выбор ещё в детстве направления в танцах. Тогда мой выбор пал на украинские народные. 15 лет я прожила ими.Многие мои сверстники (особенно бальники, хип-хопперы) не понимали, как можно танцевать, как они говорили смеясь: «ЭТО». Но наш коллектив был одним из первых, кто побуждал людей любить украинское, мы показывали в танце все: от домашних украинских хлопот до знакомого всем «Гопака». Со временем это всё стало актуальнее и окружающие начали все-таки понимать, что они могут потерять. Я чувствовала себя маленькой частичкой того украинского, что пыталась донести взрослым дядям и тётям через фонограмму, через национальные профессиональные костюмы, через телодвижения, настроение» (інформант G1, 2015).

«Также изучение украинского языка и литературы оставило свой отпечаток и привило мне любовь к украинской самобытной культуре. Особенно запомнился роман Ивана Багряного «Тигроловы», который был в программе украинской литературы в 11 классе. Он повествовал о том, как украинская семья в ссылке на другом конце мира сумела сохранить свою самобытную культуру, свои традиции и ценности. Именно в старших классах школы начала задумываться о своей этничности и идентифицировать себя как представительницу украинской этнической группы» (інформант R, 2015).

Прикладами сприйняття української етнічності як сконструйованої перш за все під впливом освіти можна вважати й наступні біографічні описи:

«Не можу сказати, що національність моїх батьків дуже вплинула на моє світосприйняття. Найбільший вплив мала освіта. Класним керівником була вчителька української мови та літератури. Вона родом з Західної України. Це дуже цікава, патріотична жінка, яка чудово говорить українською мовою без діалектичних забарвлень, навіть у побуті. Саме вона виховувала в нас любов до України» (інформант L, 2015).

А ось щодо тих інформантів, які не мали такої чіткої визначеності власної етнічності, вплив освіти іноді характеризувався як агресивний. Ось деякі роздуми інформанта, який з дитинства відчував зв'язок з декількома етносами:

«В моей семье никогда не делали акцент на том, что я украинец или русский или поляк. Основное стремление было рассказать историю рода, чтобы знать, как мои предки жили до этого, какой выбор делали, какую позицию занимали в знаменательных исторических событиях нашей Родины. Началом агрессивного формирования украинской идентичности можно считать школу...История преподносилась догматично, а не критично, с целью поразмыслить. Когда я учился в школе, уже в старших классах, в СМИ начали более активно появляться материалы о националистических движениях типа «Патриота Украины» и подобных. Большинство моих одногодок относились крайне позитивно к их действиям, де: ребята же борются за чистоту нации! Подводя итог школьного периода, можно говорить, что события в этот период агрессивно внедряли установку, что я украинец. Эта установка не особо прижилась. Потому что я придерживаюсь мнения, что существуют славяне, как большой этнос, в силу исторических событий разбросанный по Евразии, есть западные, восточные славяне, есть балканские славяне, но все они славяне, а деление на национальные общности, с такой позиции выглядит не болем чем политическим актом... ». (інформант Щ, 2015).

Етнічне походження батьків теж є чинником етнізації, значущість якого неоднозначно трактується інформантами, для деяких в описах воно стає ледве не визначальним, а для інших - таким, що не має значення. Як правило, походження визначається як таке, що не має значення, на фоні значущості інших чинників актуалізації етнічності, наприклад, відчуття зовнішньої загрози, і коли власна етнічність змістовно відрізняється від батьківської. Ось фрагмент есе інформанта із російської за походженням сім'ї, який народився у Луганську:

«...Я родился на территории Украины, вырос и провёл 99% своей жизни именно тут. И считаю я себя именно украинцем. Не украино-русско-ЛНРовским маргиналом. Именно украинцем. Почему так, при наличии иных предпосылок? (мається на увазі етнічне походження батьків/ Сейчас до меня доходит мысль, что в конце концов все упирается в чувство собственной безопасности, чувство «собственной территории» возможно. В Харькове, в Киеве, во Львове я чувствую себя в безопасности и вполне спокойно. В Луганске чувствовал себя так раньше, и этого больше нет. А в России находиться, если честно признаться, мне сейчас было бы страшно. Это не моя территория, это не мой дом, он - за моей зоной комфорта» (інформант Д, 2016) .

Ще одним важливим чинником біографічної (не-)захищеності, як не дивно, виявився мовно- етнічний чинник. Невипадково ми інтерпретуємо його саме так, адже тут йдеться про опис інформантами власної етнічності через ознаку значущості «рідної мови» і загроз, пов'язаних із втратою цієї можливості. Тут теж можливі дзеркально протилежні ситуації, прикладами чого є наступні фрагменти двох есе:

«Некоторая актуализация украинской идентичности произошла пару лет назад в связи с обострением «языкового вопроса» . Это активно обсуждалось в СМК и в повседневной жизни, так что каждый человек так или иначе определял свою позицию, даже если не артикулировал её. Я стала время от времени носить вышиванку, .чаще разговаривать по-украински, особенно в поездках в Киев, которые были некоторым разрывом преимущественно русскоязычной повседневности, принимала участие в украинско-язычном литературном конкурсе,...поставила некоторые программы на компьютер с украинским интерфейсом, собиралась организовать украинский разговорный клуб, открыв его в день украинской письменности и языка». (інформант Л, 2016).

Між тим, цікаво, яким чином трансформувалась ідентичність даного інформанта передусім у зв'язку з військовими діями на сході:

«Меня шокировали последовавшие за этим события - массовые столкновения, в том числе вооружённые, элементы терроризма (как использования запугивания населения в политических целях), общая атмосфера страха, агрессии и жестокости, и затем - административно-территориальный раскол и война. Я была не согласна с теми болезненными способами, которыми утверждалась украинская идентичность, в том числе насильно. В результате у меня произошёл «выход» на другой уровень идентичности: теперь я больше чувствую себя «гражданином мира» и ощущаю необходимость отказаться от этнонациональных категорий самоопределения». (інформант Л, 2016).

І фрагмент другого есе - інформанта, який дуже болісно переживає події 2013-2015 років і пов'язану з цим проблему власної етнічності. Дане есе з усіх проаналізованих було мабуть найбільш «кричущим» і найбільш великим за обсягом:

«Я любил украинский язык и гордился украинской идентичностью. Пока мог с комфортом говорить на родному русском языке...» (інформант F2, 2015).

Шлях етнізації даного інформанта виглядає досить звивистим, травматизованим за умов активної стигматизації регіону походження інформанта - Луганської області:

«До 16 лет моя этническая идентичность могла быть отнесена к «нормальной идентичности» - я позитивно, но без фанатизма относился к своему народу и считал себя украинцем. После этого моя идентичность переросла в нечто, наиболее близко подходящее к типу «этнонигилизм в форме космополитизма». Я действительно гораздо больше ощущаю себя гражданином мира, чем украинцем...Русскоговорящие «украинцы» просто напросто принимают как данность тот факт, что их русскоязычность - хоть и не их вина, но своего рода «недостаток», который им нужно преодолевать. ... Сегодня я кто угодна - «гражданин мира», житель Востока, даже «советский человек», только не «украинец» ...Прошу прощения, но так уже работает моё сознание - я не могу на «чёрное» говорить «белое» и наоборот, не могу принимать что-то лишь потому, что это что-то так усиленно мне навязывается». І зовсім сумна, болюча кінцівка есе: «Ещё раз прошу прощения за «непатриотизм» - но что с меня взять, я же «человек второго сорта» в этой стране». (інформант F2, 2015).

Таким чином, травматизація етнічності даного інформанта пов'язана передусім з радикалізацією у політичному дискурсі мовного питання. Саме розчарування у політичних діях влади може провокувати маргіналізацію громадянської, етнічної ідентичностей особистості. Як приклад, фрагмент ще одного есе:

«Мне ещё предстоит пройти целый ряд этапов. И будут добавляться новые факты в мою этническую биографию. Но сегодня я не ощущаю себя украинкой, не ощущаю себя гражданином этой страны. Да и не хочу этого. Я люблю свой город и могу с гордостью сказать о том, что я харьковчанка. Я гордо отмечаю, что я любящая дочь и внучка, причисляю себя к студентам одного из лучших ВУЗов Украины .Но что касается моей национальной идентичности, можно сказать, что наше государство за достаточно короткий период времени сформировало у меня устойчивое неприятие ко всем тем процессам, которые сегодня происходят на Украине, именно потому я и не стремлюсь ощутить себя частью украинского общества» (інформант F, 2015).

Рефлексія студентів-інформантів щодо травматичного досвіду власної етнічності призводить до формулювання вимоги деполітизації етнічності, що міститься у наступному фрагменті:

«Я считаю, что при сохранении этничности как социокультурной традиции (в частности, описанная выше актуализированность моей украинской этничности не исчезла и не потеряла силы) необходимо нивелировать её политическое значение и воздержаться от вражды на этом основании» (інформант Л, 2016) .

Окремо слід звернутися до біографічних есе, в яких респонденти вказували на властиву їм космополітичність поряд зі слабко вираженою етнічністю. Слід зауважити, що такі роздуми зустрічались в біографічних есе, особливо у 2016 році, доволі часто.

«Активное воздействие системы образования (курс «Я и Украина», история, география, вузовский курс «История украинской культуры» (в рамках которого рассматривались антропологические особенности украинского этноса) значительным образом не повлияли на формирование моей идентификации себя как представителя украинского этноса. Я не идентифицирую себя как представителя какого-либо конкретного этноса в силу ряда причин: из-за особенностей социализации в раннем детстве, из-за полиэтничности семьи, в силу полиэтничности города, где я родился и живу (Дергачи). Тип моей этничности «этнический нигилист» - гражданин мира» (інформант 33, 2016).

«Росла я в украинской семье, где говорят по-русски. Отдыхали мы всегда в Крыму. Училась в украинской школе по названию и русско-украинской по факту. В семье любим Чёрное море и не ездим на Азовское. Росла я на украинской, русской и американской литературе, смотрела американский кинематограф и души не чаяла в украинской кухне и итальянской пицце. Вопросы этничности и национальности всё больше будут уходить на задний план. Я бы написала, что я - гражданин мира, но паспорт этого гражданина признают в 6 неблагополучных странах. Я бы назвала себя гражданин Европы, но здесь идёт прямая ассоциация с ЕС, частью которого мы не являемся. Поэтому ощущаю себя жителем Земли, которым каждый из нас является» (інформант 32, 2016).

«Я себя и украинцем не особо чувствую, я понимаю американский юмор, я пишу любые тестирования по английскому языку лучше, чем по русскому или украинскому.Я себя чувствую как часть этого мира как целой системы, а не лишь винтиком в одном обществе. Однако когда я смотрю на норвежские фьорды, порою думаю, что это мой дом, так же как норвежец может увидеть украинские пшеничные поля и невольно пустить слезу» (інформант Д2, 2016).

Звичайно описати всі напрями етнобіографічних розповідей в рамках однієї статті не є можливим. Ми окреслили лише деякі з них. Передусім нас цікавило, яким чином різні моделі усвідомлення етнічності, пов'язані з різним сприйняттям значущості даної характеристики, можуть сприяти або, навпаки, перешкоджати біографічній захищеності особистості

Зазначимо, що найбільша біографічна незахищеність відчувалась в тих есе, які належали інформантам, що відчували загрозу як власній етнічності, так і власному етносу. При чому це було властивим як носіям української етнічності, так і тим, хто заперечував дану ідентичність. Просто мова йшла про сприйняття різних загроз - загрози зовнішнього ворога і загрози бути стигматизованим в якості внутрішнього ворога. В той саме час найбільш «спокійними», якщо можна так сказати, виявились есе, в яких респонденти поряд з визнанням власної етнічності або її відсутності робили акцент на громадянській ідентичності, локальній (міській) ідентичності або космополітичній. Це дає привід для гіпотези, що подібна синтезована ідентичність, виявляючись більш гнучкою і пристосованою до актуальних соціально- політичних контекстів, не дозволяє своїм власникам втрачати відчуття біографічної захищеності.

Щодо біографічного есе як методу зазначимо, що саме завдяки своїй адресності воно стає тим засобом, який дозволяє автору отримати шанс на біографічну захищеність незалежно від етнічної позиції - адже будучи артикульованою, ця позиція отримує право на існування, а будучи розділеною з іншим - шанс на те, що ця позиція буде дійсно «розділена з іншим», тобто буде почута.

І викладач в цьому сенсі виступає певною мірою співучасником. Висловлюючись словами французького соціолога Ф.Лежена, «право на автобіографію» -- це одне з невід'ємних прав людини, що вимагає відмову дослідника від ролей судді, що присвоїв собі право судити з точки зору історичної позиції, детектива - сищика, що відправляється у гонитву за тайним, що часто є спеціально прихованим, або викривателя автобіографічних масок, що шукає за «високими автобіографіями» низькі мотиви. Мати можливість щиро висловитися - тобто прожити у розповіді власний досвід етнічності, заздалегідь маючи довіру бути почутим своїм слухачем, -- мабуть, це і є біографічною захищеністю, а дати таку можливість є одним з завдань викладача.

етнічність біографічний навчальний деполітизація

Літератури

Конкурирование этничности; под ред. В. Воронкова и И. Освальда. - СПб: Изд-во «Дмитрий Буланкин», 1998. - 303 с.

Голубович И.В. Биография: силуэт на фоне Humanities (Методология анализа биографии в социогуманитарном знании). Монография. - Одесса: СПД Фридман, 2007. Доступно на: http://uchebilka.ru/filosofiya/4504/index.html

Арбєніна В.Л. Суб'єктивний досвід формування етнічності сучасної української молоді в біографічній ретроспективі/ В.Л. Арбєніна // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. - Харків, 2013. - с. 293-301.

Арбєніна В. Л. Етносоціологія: навчальний посібник. - Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2009. - С. 68-100.

Сикевич З. В. Социология и психология национальных отношения: учебное пособие. - СПб: Изд-во Михайлова. - 1999. - 203 с.

Українське студентство у пошуках ідентичності: монографія / за ред. В.Л. Арбєніної, Л.Г. Сокурянської. - Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2012. - 520 с.

Размещено на Allbest.ru