Населення України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Потреба в обліку населення виникла у далекій давнині. Вона була пов'язана з політичними, господарськими і воєнними потребами стародавніх держав, яким потрібні були відомості про кількість населення, яке здатне платити податки або може бути призваним в армію. Із розвитком капіталістичного способу виробництва всі регіони держави об'єднуються в єдиний загальнодержавний господарський комплекс, в якому позбавлені засобів виробництва, але особисто незалежні від капіталіста робітники (чоловіки, жінки і навіть діти), в пошуках роботи вимушені і мають можливість вільно мігрувати в межах усієї країни і навіть поза нею. У таких умовах обліки лише окремих категорій населення, притаманних феодальним і рабовласницьким режимам (платників податків, чоловіків для рекрутських наборів і т. п.) втрачають сенс. Постає потреба загальних переписів населення, як правило, в межах усієї держави. Отже виникнення і подальший розвиток загальних переписів обумовлено потребою мати докладну і регулярну інформацію про чисельність, розміщення і склад населення, важливі для будь-якого періоду.

Першим у світовій практиці загальним переписом населення був перепис 1790 року в Сполучених Штатах Америки. У 1800 році провели свої перші загальні переписи населення Швеція і Фінляндія, у 1801 році - Англія, Данія, Норвегія, Франція.

Програми перших загальних переписів були дуже обмеженими. Так, за першим переписом населення США обліковували тільки ім'я глави домогосподарства, число вільних осіб, число білих жінок і число рабів; за першим переписом Франції - лише стать і шлюбний стан населення. Були відсутні чіткі правила (інструкції) проведення переписів, а строки їх здійснення дуже тривалими. Перший американський перепис тривав 18 місяців. На першому історичному етапі розвитку переписів населення (кінець XVIIІ ст. - перша половина XIХ ст.) закладались основи їх організації, визначались програми. Разом з тим стала усвідомлюватись потреба у зіставлянні даних переписів різних країн, уніфікації єдиних рекомендацій.

Вирішення цих проблем здійснювалось на другому історичному етапі розвитку переписів населення (друга половина XIХ ст. - перша половина ХХ ст.) Рішучий крок до їх вирішення зробив видатний бельгієць Адольф Кетле (1796-1874). Сформульовані ним принципи проведення загальних переписів населення були обговорені на першій сесії Міжнародних статистичних конгресів у 1853 році, які почали скликатися з його ініціативи, згодом на четвертій - у 1860 році і зведені воєдино на восьмій сесії у 1872 році. Так був здійснений перехід до переписів населення у сучасному їх розумінні. Рекомендовані програми переписів населення і порядок їх організації не залишаються незмінними, залежно від потреб часу вони продовжують удосконалюватись, хоч основні принципи їх проведення не втрачають актуальності й досі.

Із залученням все більшої кількості країн світу до системи міжнародного поділу праці виникла потреба проведення Всесвітнього перепису населення, який являє собою сукупність переписів населення окремих держав і територій світу, що проводяться приблизно в один час і за єдиним принципом. Схвалена 1897 року на Санкт - Петербурзькій сесії Міжнародного статистичного інституту пропозиція провести Всесвітній перепис населення у 1900 році не була реалізована, як і пропозиція про Всесвітній перепис 1940 року. Проведення Всесвітнього перепису населення стало можливим із створенням Організації Об'єднаних Націй та її статистичного апарату, з утворенням якого починається третій історичний етап розвитку переписів населення. Статистичною комісією ООН спільно з Комісією з народонаселення за актичної участі регіональних статистичних конференцій розроблені програми перших Всесвітніх переписів населення у 1950 і 1960 роках. І надалі до початку кожного десятиріччя випускається спеціальний документ, який містить принципи й рекомендації відносно переписів населення і житла, а також макети таблиць для розробки матеріалів перепису. Цих рекомендацій дотримується нині все більша кількість країн. У більшості із них переписи проводяться один раз на 10 років у роки, які закінчуються на «0», «1» або «9».

Резолюцією E/2015/10, прийнятою Економічною і соціальною радою Організації Об'єднаних Націй, було проголошено черговий раунд переписів населення та житлового фонду 2020 року (з 2015 по 2024 рр.).

В Україні проведення наступного перепису населення заплановано на 2020 рік.

1. Населення України

Зміна кількості населення. Точні дані про кількість мешканців країни дають загальні переписи населення, які проводяться на всій її території і фіксують показники населення на конкретну дату. Такі переписи в різних частинах України були започатковані в Австро-Угорщині (з середини ХІХ ст.) і Російській імперії (з кінця ХІХ ст.), проводилися державами, в які входили українські землі у ХХ ст. (у тому числі 6 разів - у СРСР). Загальні переписи населення організовувалися більш-менш регулярно приблизно кожні 10 років. Перший (і поки-що єдиний) перепис населення у незалежній Україні був проведений у 2001 р. Крім цього, кожного року здійснюється поточний облік населення станом на початок (1 січня) чи середину (1 липня) року.

Кількість населення на території України у більш давні часи можна обчислити лише приблизно завдяки спеціальним науковим дослідженням. Учені вважають, що в ХVІІ ст. на українських землях жило близько 3 млн осіб, а у ХVІІІ ст. - вже майже 9 млн. За даними австрійського та російського переписів, проведених у ХІХ ст., на всій українській етнічній території мешкало 36 млн осіб, у т. ч. у межах сучасної України - майже 29 млн.

Упродовж ХХ ст. людність України загалом зростала - аж до 1993 р., коли сягнула максимального значення - 52,2 млн осіб. Водночас, у першій половині XX ст. населення України зазнало величезних втрат - під час війн (Першої світової, громадянських і розв'язаних із зовні), внаслідок політичних репресій, заслань, голодоморів у радянський час, у роки Другої світової війни. За приблизними підрахунками Україна втратила під час цих жахливих подій близько 20 млн своїх громадян. Довоєнного рівня людності Україна досягла тільки в 1956 р.

Загальне зростання кількості населення в Україні відбувалося в основному завдяки переважанню кількості народжених над кількістю померлих. Однак на початку 90-х рр. ХХ ст. ці показники зрівнялися, а далі кількість померлих почала переважати. І, як результат, кількість населення в Україні пішла на спад. Всеукраїнський перепис населення зафіксував наприкінці 2001 р. близько 48,5 млн мешканців, а нинішня людність у країні (станом на 1 січня 2008 р.) вже майже на 6 млн осіб менша, ніж була у 1993 р. На 1 січня 2016 року кількість населення становила 42 млн 708,5 тис. осіб.

Чисельність населення України

2. Розміщення населення

На території України населення розміщується нерівномірно. Насамперед виділяються 8 регіонів (з людністю понад 2 млн осіб кожний), в яких загалом зосереджено більш як половина населення країни. Найбільшу кількість населення мають Донецька, Київська (разом з м. Києвом) і Дніпропетровська області. У решті областей мешкає від 1 до 2 млн осіб у кожній і лише в одній Чернівецькій області - менше 1 млн.

Більш точну картину розміщення населення відображає показник густоти (щільності) населення - відношення кількості населення, що проживає на певній території, до її площі. Середня густота населення в Україні - 77 осіб на 1 км². Цей показник набагато нижчий, ніж у країнах Західної Європи, але вищий, ніж у північноєвропейських країнах і наших сусідів - Білорусі та європейській частині Росії.

Найвищі показники густоти населення спостерігаються на сході і заході нашої країни - у високоіндустріальних областях Донбасу і Придніпров'я (до 175 осіб/км2 у Донецькій області, яка за густотою населення є лідером серед областей України) та в прикарпатських і Закарпатській областях - (100 осіб/км2 і більше). В областях лісостепової зони з густота населення близька до середньоукраїнського показника. Разом ці регіони утворюють в Україні основну смугу розселення, де найкращі природні умови для життя і діяльності людей (сприятливий клімат, родючі ґрунти, розгалужена річкова мережа, багаті мінеральні ресурс). Північніше й південніше від цієї смуги території заселені значно рідше (35 - 55 осіб/км2), оскільки мають дещо гірші умови для життя і діяльності людей. Північна поліська частина здавна відома як доволі суворий край лісів і боліт. Південні степові області України характеризуються посушливим кліматом, дефіцитом прісної води. До того ж, вони були заселені пізніше від решти регіонів, що також позначилося на людності. І лише на території Південного берега Криму, в умовах субтропічного клімату, комфортного для життя й діяльності людей, густота населення значно зростає - у середньому до 270 осіб/1 км².

Природний приріст населення

Розміщення населення

Природний рух населення. Населення світу, країн, їх регіонів перебуває у процесі постійного оновлення свого складу, тобто відбувається його відтворення. Відтворення населення або природний рух характеризується показниками народжуваності, смертності та природного приросту.

Природний приріст населення (ПП) - це різниця між кількістю людей, які народилися (народжуваністю, Н), і тими, що померли (смертністю, С): ПП = Н - С. Всі показники природного руху обчислюють для певної території за рік в абсолютних (у тис. осіб) і відносних величинах (у розрахунку на 1 000 мешканців відповідної території, тобто у проміле - ‰).

Відтворення населення в різний час і на різних територіях може бути розширеним (Н > С, ПП > 0), простим (Н = С, ПП = 0) або звуженим (Н < С, ПП < 0).

У ХХ ст. в Україні не раз траплялося звужене відтворення населення, спричинене названими вище трагічними моментами в її історії. Однак загалом переважав розширений тип відтворення населення, а у 20-х рр. ХХ ст. Україна мала одні з найвищих показників народжуваності і природного приросту населення в Європі. Наприкінці XX ст. природний приріст різко скоротився: відбулося як скорочення показників народжуваності, так і зростання показників смертності. Починаючи з 1991 р., Україна ввійшла у період звуженого відтворення населення, який триває й досі. Природний приріст став від'ємним, його значення в окремі роки опускалися до позначки -7 ‰ (це означає, що на кожну тисячу населення в Україні щорічно помирало на 7 осіб більше, аніж народжувалося). Нині ці показники є найнижчими серед усіх країн Європи і світу. Україна також у групі країн, що мають сумну європейську першість за низькими показниками народжуваності (8 - 10 ‰) і високими показниками смертності (16 ‰).

Показники природного руху населення мають значні відмінності у регіонах України. Найбільші природні втрати населення спостерігаються у північно-східних, східних і деяких центральних областях (-10 ‰), лідером за природним скороченням є Чернігівська область (-13 ‰). Високі вони також в областях центрального Полісся і Придніпров'я, дещо менші - у південних регіонах. Західні області та м.

Київ на загальноукраїнському тлі виглядають найкраще, хоча також мають від'ємний природний приріст населення (- 2 ‰). Єдиною областю, в якій відтворення населення близьке до простого, а в окремі роки характеризується навіть незначним додатнім приростом, є Закарпатська.

Причин, що призвели до надзвичайно низької народжуваності та високої смертності, багато. Вони поділяються на демографічні (народжуваність, смертність), соціально-економічні (міграції, рівень життя, зайнятість, економічна стабільність та її перспективи тощо) та ін. Окремо виділяють чинники прямої дії (зростання кількості пізніх шлюбів, розлучень, дитячої смертності тощо) і причини опосередкованої дії (зниження життєвого рівня, зростання злочинності тощо). Причому на цьому етапі всі чинники зумовлюють скорочення кількості (депопуляцію) населення і погіршення його вікової структури.

3. Демографічна ситуація

Особливості відтворення населення на тій чи іншій території відображає демографічна ситуація. Її характеризують показники зміни кількості населення, його природного і механічного руху, розподілу населення за статтю та віком, середньої тривалості життя чоловіків і жінок, шлюбності та розлучень населення та деякі інші демографічні показники. Демографія - це наука, яка вивчає відтворення населення; назва походить від грец. «демос» - «народ».

Демографічна ситуація в Україні загалом і в окремих її регіонах надзвичайно складна, про що свідчать наведені вище характеристики природного руху населення. Погіршення демографічної ситуації зумовлено багатьма чинниками: зниженням рівня та якості життя людей у період економічної кризи, ускладненням геоекологічної ситуації в усіх регіонах країни, старінням населення, збільшенням показників розлучень і зменшенням показників укладання шлюбів, поширенням «моди» на однодітні сім'ї, зростанням бездітності молодих сімей. В останні роки до них додався масовий відтік населення молодого віку за межі країни.

Народжуваність в Україні вже давно опустилася до рівня, який недостатній для заміщення поколінь. Смертність збільшилась серед усіх вікових груп, основні причини цього - серцево-судинні хвороби, новоутворення, нещасні випадки і травми, самогубства. Досить високий рівень дитячої смертності у віці до одного року (10 дітей на 1 000 народжених), що у 2 рази вище, ніж у країнах Європи.

Сучасна демографічна ситуація в Україні сприяє так званій депопуляції населення - зменшенню його загальної кількості за рахунок природного скорочення. Процеси депопуляції населення спочатку охопили сільську місцевість, а згодом і міста. В Україні є сотні сіл, в яких упродовж року не народжується жодної дитини. Такі села є вимираючими в буквальному розумінні слова. Природний приріст сільського населення загалом у країні становить -10 ‰ (а в Чернігівській області -24 ‰!). У містах цей показник удвічі вищий, однак також від'ємний.

Щоб змінити демографічну ситуацію у бажаному напрямку, держави проводять певну демографічну політику. Це система адміністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, спрямованих на зміну природного руху населення, перш за все народжуваності. Головні завдання демографічної політики в Україні - підняття рівня народжуваності та зменшення рівня смертності, насамперед у дитячому віці. Однак низький рівень доходів населення України та незначні матеріальні заохочення сімей при народженні дітей зі сторони держави тривалий час не сприяли ефективній реалізації демографічної політики. І лише в останні роки показники народжуваності та природного приросту дещо зросли. Певну роль у цьому відіграло різке збільшення державних виплат сім'ям при народженні першої, другої, третьої дитини та наступних дітей.

Механічний рух населення. Кількість населення змінюється внаслідок механічного руху або міграцій - переміщення населення, пов'язаного із зміною місця проживання. Міграції бувають внутрішні і зовнішні.

Міграції

Різниця між кількістю іммігрантів та кількістю емігрантів виражається показником сальдо міграції. Якщо до країни приїжджає більше людей, ніж виїжджає з неї, то сальдо міграції є додатним. І навпаки, якщо виїжджає більше, ніж прибуває, сальдо міграції є від'ємним.

Природний приріст населення може бути від'ємним, але загальна кількість жителів не тільки не скорочуватиметься, а зростатиме. Це відбуватиметься за рахунок так званого механічного (міграційного) приросту. Скорочення кількості населення через зниження природного приросту може компенсуватися міграційним приростом.

Внутрішні міграції - це рух населення між різними регіонами всередині країни. Вони не впливають на загальну кількість населення країни, а тільки на його розподіл між регіонами. Так, у 70-х роках ХХ ст. в Україні був відплив сільських жителів, переважно молоді, у міста. Тоді сільське населення скоротилося майже на 7 млн осіб. Це в свою чергу призвело до надзвичайного загострення демографічної ситуації в сільській місцевості. За останні десятиліття внутрішні міграції значно зменшилися, оскільки високий рівень безробіття, який охопив багато регіонів України, не сприяє переміщенню населення між ними. Маятникові міграції, як правило, здійснюються до великих міст з сіл і малих міст. На території України сформувалися два великі райони інтенсивних маятникових трудових міграцій: східний (Донецька й Луганська обл.) і західний (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська).

Причини постійних і маятникових міграцій в основному економічні.

Зовнішні міграції (за межі держави) поділяють на еміграцію та імміграцію. Еміграція (виїзд за межі країни) має переважно соціально-економічні причини. Так, через важкі умови проживання (безземелля, непосильні податки, національний гніт) у ХХ ст. українське населення з Галичини, Буковини, Закарпаття емігрувало за океан. У тій масовій еміграції розрізняють три хвилі. Перша - на початку ХХ ст., коли з України виїхали понад 800 тис. осіб у США, Канаду, Бразилію. Друга хвиля була у 1920-1939 рр. Тоді кращої долі у США та Канаді шукали 190 тис. осіб. Натомість західні області України заселяли поляки (у Львівському та Тернопільському воєводствах вони становили понад 30% всього населення). Третя хвиля еміграції початок 50-х років ХХ ст. була пов'язана з Другою світовою війною. Під час окупації з України на примусові роботи до Німеччини було вивезено понад 2 млн людей. За перше десятиріччя після війни у США, Канаду, Австралію, Бразилію та Аргентину виїхали ще понад 180 тис. емігрантів з України. У повоєнний період великого розмаху набули переселення з України до Сибіру, Середньої Азії, Казахстану (освоєння цілинних земель).

Нині за кордон люди виїжджають у пошуках кращих заробітків. Наші заробітчани працюють у багатьох країнах Європи, Росії, Туреччині, Ізраїлі, США та інших країнах. Найінтенсивніший міграційний відтік спостерігається з так званих депресивних територій, які характеризуються найвищим рівнем безробіття, неповною зайнятістю, дуже низьким рівнем заробітної плати. Таку еміграцію ще називають заробітчанською. Значна кількість людей виїжджає нелегально. За останнє десятиліття кількість емігрантів перевищила 2 млн осіб.

Виїзд населення з України - проблема, яка у майбутньому може стати загрозою формуванню продуктивних сил, а також посилить негативні аспекти демографічної ситуації. Унаслідок того, що виїжджають люди молодого та середнього віку, в країні знижуються показники народжуваності. Цьому сприяє також еміграція жінок та дівчат. Серед тих, хто виїжджає з України, великий відсоток людей з вищою освітою і науковим ступенем. Це свідчить про відтік з України високопрофесійних кадрів, так звану «міграцію умів». На жаль відтік населення з України продовжується. Це свідчить про складну економічну, екологічну та соціальну ситуацію в державі.

Імміграція - це в'їзд людей з інших країн. Наприкінці ХХ ст. із загостренням міжнаціональних конфліктів у Молдові, на Кавказі та в Середній Азії мали місце імміграції людей з цих регіонів. Серед іммігрантів велику частину складають люди, які народились в Україні, але тривалий час жили і працювали в різних регіонах колишнього СРСР, або були депортовані (виселені). Їх називають репатріантами. З 1989 р. розпочалося повернення в Україну з Середньої Азії кримських татар. Відтоді повернулися майже 280 тис. кримських татар та представників інших депортованих народів.

Вікова структура населення. Вікова структура населення - це співвідношення людей різного віку: дітей, людей середнього та похилого віку. І в селах, і в містах України відбувається процес «старіння нації», тобто у віковій структурі населення збільшується частка людей пенсійного віку. Нині вона становить майже 24%. Разом з тим частка дітей зменшується (близько 18%). Старіння населення характерне не тільки для України, а й для всіх європейських держав, але висока частка старих людей там збільшується за рахунок високої тривалості життя, а в нашій країні - за рахунок зменшення кількості дітей.

Середня тривалість життя людей в Україні становить 68 років, зокрема жінок - 73 роки, а чоловіків - 63 роки. Це набагато нижчий показник, ніж у розвинутих країнах світу (в Японії - 82 роки, Канаді, Швейцарії - 80 років, Німеччині - 78 років). Погіршення усіх демографічних показників, особливо значне природне скорочення населення, свідчить про демографічну катастрофу в Україні.

Статева структура населення. Статева структура населення відображає співвідношення між чоловіками і жінками. В Україні в статевій структурі населення переважають жінки, частка яких становить 53,5%. Чоловіче населення переважає в Україні лише до 30 років. Далі від цього віку і до 60 років співвідношення між чоловіками і жінками є приблизно однаковим. У старших вікових групах (понад 60 років) переважають жінки. Так, у віці 70 -80 років жінки становлять 70% населення, а чоловіки лише 30%. Головною причиною такого явища є більша тривалість життя жінок у порівнянні з чоловіками. Піраміда ілюструє також значне переважання жіночого населення у старшому віці, а чоловічого - в молодшому.

Склад населення за статтю та віком

В Україні спостерігаються суттєві відмінності між регіонами у співвідношенні чоловіків та жінок. У тих регіонах держави, де висока питома вага осіб старших вікових груп, вищою буде і частка жіночого населення. Наприклад, у Чернігівській, Сумській областях.

На статево-віковій структурі населення України відображається зменшення показників природного руху. Її графічно ілюструє статево-вікова піраміда. Вона має неправильну форму - звужена у нижній частині і розширена у верхній, що вказує на звужений тип відтворення населення.

За мовою українці відносяться до індоєвропейської мовної сім'ї, слов'янської групи (східнослов'янської підгрупи) народів. Нині це один із великих народів світу, що компактно розселений в центральній частині Європи і розсіяний по цілому світу.

4. Національний склад

Населення України. Люди, які населяють територію України, належать до різних етносів («етнос» у перекладі з грецької означає «народ», «плем'я»). Співвідношення між кількістю різних етносів (національностей) формує етнічний (національний) склад населення. Національний склад вивчається за результатами переписів населення.

За даними останнього перепису населення (2001 р.) в Україні проживають представники 134 народів.

Проте Україна є однонаціональною державою з багатоетнічним складом населення. Це держава української нації, бо немає в світі жодної іншої країни, в якій би інтереси українців задовольнялись повно і різнобічно. Корінне населення України - українці. Їх частка у національному складі складає 77,8% (це понад 37,5 млн осіб). Українці становлять більшість в усіх регіонах, окрім АР Крим. Найвища частка українців у населенні Тернопільської, Івано-Франківської і Волинської областей (понад 97%), найнижча - в АР Крим (менше 25%), Луганській, Донецькій, Одеській областях (понад 52%).

Історичні умови розвитку України сприяли формуванню багатоетнічного складу її населення за цілковитої переваги українців. Найбільшою національною меншиною в Україні є росіяни. Упродовж XIX-XX ст. їхня кількість і частка в населенні постійно зростали, що було результатом міграційної політики в Росії і колишньому СРСР. Однак після проголошення незалежності України частка росіян зменшилась з 22 до 17%. Такі різкі зміни показників є, очевидно, результатом не тільки виїзду росіян за межі країни, а й зростання національної самосвідомості осіб українського походження, які під час минулих переписів фіксувалися як представники іншого народу. Найвища частка росіян у населенні Криму (58%), Донецькій і Луганській областях (понад 38%).

Усі інші національні меншини становлять разом лише 5% населення України. Білоруси є третьою за чисельністю етнічною групою в Україні. Їх частка становить 0,6% від загального числа жителів країни. Основна частина білорусів проживає в Донецькій, Луганській та Харківській областях. Білоруси оселилися в цих регіонах у період їх активного промислового освоєння, коли там створювалися нові робочі місця, жваво велося житлове будівництво. Більшість молдаван, які становлять 0,5% населення України, проживають у сусідніх з Молдовою областях - Одеській, Вінницькій та Чернівецькій.

Після прийняття рішення про повернення на батьківщину депортованих у 1944 р. за сталінського режиму кримських татар, їх кількість в Україні невпинно зростає. У населенні України їх частка досягла 0,5% (у Криму - 12%).

Болгари складають 0,4% населення України. Вони проживають переважно у південних областях нашої країни - Одеській, Миколаївській та Херсонській. Румуни (0,3% в населенні країни), як і молдавани, зосереджені в сусідніх з Румунією областях - Одеській та Чернівецькій, а угорці (так само 0,3%) - на кордоні з Угорщиною. У місцях компактного проживання угорців, на півдні Закарпатської області, діють угорські школи, угорською мовою видаються газети. Частка поляків у населенні України становить 0,3%. Після приєднання у 1939 р. західних регіонів до України значна їх частина переселилася на свою етнічну батьківщину. Нині поляків найбільше проживає в Житомирській та Хмельницькій областях. Представниками цих народів, які віддавна проживали на своїх етнічних територіях, в результаті державних розмежувань опинилися у складі України,

Значно скоротилася в останні десятиліття в населенні України частка євреїв (0,2%), що обумовлено їх міграцією за кордон. Нині вони зосереджені здебільшого у містах (найбільше - в Одесі, Києві). Проживають в Україні і греки (0,2%). Грецькі поселення з'явилися в Приазов'ї у другій половині ХVІІІ ст. Саме греки заснували місто Маріуполь та поселення навколо нього. Основна частина греків проживає в Донецькій області та Криму. Крім зазначених народів є словаки, чехи, гагаузи, цигани та ін.

Найбільш різноманітний національний склад населення - у промислових регіонах та великих містах, що зумовлено міграцією туди людей різних національностей на роботу і навчання, а також у Криму і деяких прикордонних областях.

На території України є три корінні національні меншини, тобто ті народи, що проживають на своїй етнічній території, і не мають своєї держави. Найбільша серед них - кримські татари, які населяють райони південного Криму. Кількість їх суттєво зросла за рахунок повернення на свою батьківщину з території Казахстану, Узбекистану, куди вони були депортовані у 1944 році. Корінними національними меншинами є також караїми у Криму та гагаузи в Одеській області.

Українська діаспора. На території України проживає понад 3/4 усіх українців. Усього ж в світі їх понад 50 млн осіб. Ті з них, які проживають за межами України, утворюють діаспору (походить від грецького слова, що означає «розсіяння»).

Українську діаспору умовно поділяють на західну та східну.

Національний склад населення України

міграційний населення демографічний діаспора

Східною діаспорою називають українське населення колишніх республік СРСР (близько 7 млн осіб). З них майже 4,3 млн проживає в Росії (найбільше на Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 900 тис. становить українське населення в Казахстані, 600 тис- у Молдові.

Українська діаспора найчисленніша у республіках колишнього СРСР - Росії (понад 5 млн осіб), Казахстані - 0,9 млн, Молдові - 0,6 млн, а також у США - 1,2 млн, Канаді - 1,0 млн осіб.

Багато українців проживає в південній частині Далекого Сходу (Примор'я, Приамур'я), який почав інтенсивно освоюватися вихідцями з України з початку XX ст., тобто після будівництва так званої Транссибірської залізниці (1905 p.), найпротяжнішої в світі (вона з'єднала європейську частину Російської імперії з берегами Тихого океану). Тепер тут налічується понад 620 тис. українців. Ця територія відома під назвами «Зелена Україна», «Зелений Клин», «Нова Україна».

Численною є українська діаспора на території Західного Сибіру (584 тис. чол.). Українці тут зосереджені у двох районах - на півночі Тюменської області, де вони працюють на видобутку нафти і газу, а також на півдні - переважно в містах і зайняті в промисловості. Південь Західного Сибіру в сталінський період правління став місцем масового заслання. Район був вкритий густою мережею тюрем і концентраційних таборів, через які пройшли мільйони українців. Вони створювали тут українську політичну діаспору.

На півночі європейської Росії, переважно в містах, живе 310 тис. українців. До 80-х років у цьому несприятливому для життя регіоні налічувалися сотні великих концентраційних таборів, в'язні яких у дуже важких умовах будували шахти Воркути, освоювали нафтопромисли Інти, прокладали залізницю до пониззя р. Об, заготовляли ліс тощо. Нині українці працюють тут на вуглевидобутку і заготівлі лісу.

Досить численна українська діаспора на Північному Кавказі (480 тис. чол.), особливо на Кубані - в Краснодарському краї. Українці цього краю, який називають «Малиновою Україною», незважаючи на тривалу русифікацію, зберегли рідну мову, українські традиції, пісні, звичаї.

Майже 250 тис. українців живуть у Центральночерноземному районі (на прикордонні з Україною). На значній прилеглій до України території раніше кількісно переважали українці. Ця територія (Східна Слобожанщина) належить до українських етнічних земель.

Велика українська громада живе на Уралі, в Поволжі, Східному Сибіру, а також у СанктПетербурзі.

Численна українська діаспора зосереджена на півночі Казахстану, на межі із Західним Сибіром, а також на південному сході та півдні, в землеробських передгір'ях Тянь-Шанських гір. Райони значного зосередження українців у Казахстані, а також на прилеглих територіях Киргизької Республіки називають «Сірим Клином».

Західну діаспору (понад 4 млн осіб) утворюють українці, що живуть поза межами колишнього СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн осіб), Канаді (1 млн осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції, Австралії. Багато українців проживають і в інших країнах. У багатьох з них українці зберегли свою мову, культуру, національну самобутність.

Найбільш інтенсивне переселення українців у Канаду припадає на кінець ХІХ - початок ХХ ст.

Це були переважно вихідці із Галичини та Буковини. Більшість з них осіли на півдні степових провінцій

Онтаріо, Альберта та Манітоба. У Канаді створені належні умови для національно-культурного розвитку українців. Там є майже 300 українських шкіл, видається 85 українських газет.

Розселення українців у світі

Міське розселення Населення проживає у різних за людністю, зовнішнім виглядом і типом діяльності населених пунктах. Населений пункт (поселення) - це місце проживання і діяльності людей. Розрізняють два типи населених пунктів - міські і сільські.

Розміщення населення

Типи міст за розмірами. Міські населені пункти - це міста і селища міського типу. Містом вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях. В Україні до міст відносять поселення, що мають понад 10 тис. жителів, а також менші за людністю поселення, що історично склалися як міста.

У нашій країні налічують 457 міст. Найбільше їх у східних областях України, найменше - у південних і північних. Найбільша концентрація міст - у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях.

За людністю міста поділяють на малі (до 50 тис. жителів), середні (50 - 100 тис.), великі (100 - 500 тис.), дуже великі (500 - 1000 тис.), міста-мільйонери (понад 1 млн жителів). Найбільше в Україні малих міст: вони складають понад 74% від усієї їх кількості. Ця група охоплює дуже різні міста як за людністю, так і за рівнем соціально-економічного розвитку, зовнішнім виглядом, функціями, що вони виконують.

У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це містамільйонери (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса) і дуже великі міста (Донецьк, Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг).

Найбільшим за кількістю населення серед міст України є Київ (2,7 млн. осіб), найменшим - місто Угнів Львівської області (1,2 тис. осіб).

ФУНКЦІЇ МІСТ. Міста в Україні виконують різні функції. За функціями в Україні виділяють такі типи міст:

1. Адміністративні, багатогалузеві й найбільші культурні і наукові центри. До таких міст належать Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Львів.

2. Багатогалузеві промислові центри: Луганськ, Кривий Ріг, Маріуполь, Запоріжжя та ін.

3. Транспортно-промислові центри: Одеса, Миколаїв, Львів, Донецьк та ін.

4. Транспортні центри: Іллічівськ, Южний, Чоп, Ковель, Козятин, Ясинувата, Жмеринка та ін.

5. Промислові центри: Рубіжне, Сєверодонецьк, Краматорськ та ін.

6. Організаційно-господарські і культурно-побутові центри місцевого значення: більшість малих міст і селищ міського типу.

7. Курортно-оздоровчі центри: Ялта, Євпаторія, Трускавець, Миргород та ін.

За планувальними особливостями розрізняють міста з радіально-кільцевим плануванням, міста з паралельними вулицями і міста перехідного типу. До міст з радіально-кільцевим плануванням належать старі міста - Київ, Львів та ін. Переважанням кварталів з паралельними вулицями характеризуються порівняно молоді міста - Одеса, Миколаїв, Сімферополь та ін.

Містами перехідного типу є Донецьк, Полтава, Рівне та ін. За кількістю міст перше місце посідає Донецька область (88). Густу мережу міст має Львівська область (43). В інших областях налічується, як правило, 10-20 міст. Найгустішу мережу поселень міського типу має Дніпропетровська область. Міські жителі України в основному зосереджені в обласних центрах.

Селища міського типу. Селища міського типу - це населені пункти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, в яких не менше 2/3 населення становлять робітники, службовці та члени їх родин (тобто мешканці, не зайняті у сільськогосподарському виробництві).

Селища виникають при промислових підприємствах, будівництвах, залізницях. На їх території нерідко розміщені середні та вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи, лікувальні та оздоровчі заклади. За зовнішнім виглядом і функціональною структурою вони подібні до малих міст. В Україні налічується 886 селищ міського типу, найбільше їх - у промислових районах.

Урбанізація. У містах і селищах міського типу в Україні проживає майже 68% населення (на початку XX ст. цей показник становив лише 16%). Як бачимо, кількість і частка міського населення постійно зростає. Процес збільшення кількості міст, міських мешканців і поширення міського способу життя називається урбанізацією.

Найвищі темпи урбанізації спостерігались в Україні в середині XX ст., коли відбувалася індустріалізація - створення промислового виробництва. Нині ці темпи значно сповільнилися внаслідок припинення притоку мігрантів із сільської місцевості, депопуляції населення. Найвищі рівні урбанізації мають області у промислових регіонах - Донецька, Дніпропетровська, Луганська (80 - 90%), а найнижчі - Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська (40%).

Загальна густота населення. Урбанізація

Найвищий рівень урбанізації має Донецька область (90%), найнижчий - Закарпатська (37%). Субурбанізація - це процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, внаслідок відтоку населення з міст.

В результаті таких процесів формуються міські агломерації. Агломерація (у перекладі з латинської означає «нагромаджую») - це зосередження взаємозв'язаних міських поселень, ядром яких є велике місто, що швидко зростає. Агломерація являє собою систему розселення, яка характеризується зближенням і навіть територіальним зрощенням поселень, що мають між собою тісні зв'язки. Ознаками агломерації є висока густота міського населення і безперервність забудови, наявність великого містацентра і численних менших міст-супутників, що мають з ним тісні зв'язки, трудові та культурнопобутові внутрішні міграції населення. Найбільшими агломераціями в Україні є ДонецькоМакіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Київська, Харківська.

В умовах загальної економічної кризи відбувається значний відтік міських жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно за кордон), а також повернення вихідців із сіл назад до своїх сільських помешкань. Такий процес називається деурбанізацією.

Сільське населення. Сільські жителі становлять майже третину населення України - 15,5 млн осіб (на 2004 р.). Вони проживають у селах, які є найпоширенішими населеними пунктами в Україні (майже 29 тисяч). Село - це населений пункт, в якому люди ведуть сільський спосіб життя і займаються переважно сільським господарством.

Проте з другої половини ХХ ст. в Україні триває зменшення кількості сільських жителів та кількості сільських поселень. Так, за останні 40 років сільське населення України зменшилося більш як на 6 млн осіб. Головними причинами цього явища є міграція із сіл у міста та природне скорочення кількості населення. Найбільш інтенсивно зменшення кількості сільського населення триває у північносхідних регіонах країни.

Відповідно змінюється і кількість сільських населених пунктів. За останні роки з адміністративної карти зникли майже 3 тис. поселень. Причинами цього явища є не тільки міграційний відтік сільських жителів у міста, а й поглинання великими містами сільських поселень в результаті розширення їх меж та перехід сіл до категорії селищ міського типу.

Типи сільських поселень. За людністю розрізняють села малі (до 500 жителів), середні (500 - 1000), великі (понад 1000 жителів). За даними перепису населення понад 57% сіл в Україні малі, з них п'ята частина - це хутори (з людністю менше ніж 100 жителів). Закономірним явищем є перехід сільських поселень із однієї групи до іншої. Як правило, села втрачають населення і поступово переходять із більшої за людністю групи до меншої.

Особливості розміщення сіл. Малі села переважають у північній, північно-східній і західній частинах України (у Чернігівській, Полтавській, Сумській та Харківській областях). На решті території поширені середні і великі села. У великих селах проживає більшість сільського населення України.

Просторові особливості сільського розселення відображає також показник густоти сільських поселень. Найвища густота сільських поселень (понад 6 сіл на 100 км²) сформувалася в західних (Львівській, Тернопільській і Хмельницькій) та північно-східних (Полтавській, Сумській) областях України. Низька густота сіл простежується в Херсонській, Миколаївській та Луганській областях.

На людність, розміщення і особливості забудови сіл значною мірою впливали природні умови і ресурси: рельєф, річки, залягання підземних вод, розміщення сільськогосподарських угідь та вкритих лісом площ. Тому сільські поселення України суттєво різняться між собою за планувальною формою та топографічним положенням на місцевості. Ці відмінності склалися під впливом природних умов та історичних особливостей їх розвитку. Серед планувальних форм найбільшого поширення набули лінійні (однорядні або дворядні), радіально-кільцеві та підковоподібні форми. Менша кількість сіл мають квартальну чи решітчасту забудову.

Топографічне розташування сільських поселень має певні географічні закономірності. На півночі України, де значні площі земель зайняті лісами та болотами, села розміщуються на вододілах, у лісостепу та степу - поблизу річок та в балках (у місцях, де близько до поверхні залягають ґрунтові води). У гірських районах села можуть простягатися вузькими смугами вздовж долин річок на 5 - 7 км. Хутори складаються з розкиданих на значній площі жител. У сучасних умовах розвитку фермерського господарства хутори можуть відродитись і стати центрами таких господарств.

В Україні поширені кілька типів сільських поселень.

1. Переважають великі за площею і кількістю населення села суцільної багатовулицевої та деревовидної забудови. Вони зосереджені в південній і центральній частині країни. Іноді такі села зливаються з сусідніми і утворюють територіально єдине сільське поселення. Це наймасовіші типи сільських поселень.

2. Хутори - це розосереджені на значній площі окремі господарства. їх збереглося небагато - в Карпатах, у деяких районах Волинської височини, на Полтавщині, Житомирщині, Чернігівщині.

3. Для північних, північно-східних та західних регіонів (Полісся, Слобожанщини, Передкарпаття, Карпат) характерні витягнуті (часто одновулицеві) сільські поселення.

4. «Правильне» (шахове) багатовулицеве розселення поширене на півдні України (особливо у сільських поселеннях, заснованих німецькими колоністами), у Придніпров'ї, поблизу дніпровських водосховищ, переважно на Правобережжі, куди були переселені жителі затоплених земель.

Соціальні проблеми сільського населення. У сучасних умовах у сільській місцевості склалася надзвичайно гостра соціально-демографічна ситуація. Найбільшими проблемами сільської місцевості є депопуляція населення, скорочення поселенської мережі, деградація сільськогосподарських угідь, безробіття, низькі доходи населення, занепад соціальної сфери. Разом з тим сільська поселенська мережа продовжує посідати надзвичайно важливе місце у розселенні та територіальній організації агропромислового комплексу.

Щоб запобігти деградації сільських поселень, необхідно розробити й реалізувати державну політику, спрямовану на збереження та стимулювання соціально-економічного розвитку сільських поселень. Виконання низки законів та державних програм щодо стимулювання економічного розвитку сіл гальмується через відсутність фінансів.

Трудові ресурси. Населення виконує дві важливі функції: з одного боку, воно є виробником матеріальних благ і послуг, творцем суспільного національного продукту, з іншого - їх споживачем. Найбільш активною його частиною є трудові ресурси - населення працездатного віку (чоловіки віком 16 - 59 років, жінки - 16 - 54 роки включно), крім інвалідів, а також люди пенсійного віку і підлітки, які працюють. В Україні трудові ресурси становлять майже 30 млн осіб, в їх структурі переважають працездатні люди - 58% (на 2005 р.).

Економічно активним населенням називають працездатне населення, яке упродовж певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До нього відносяться люди, зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток (у т. ч. пенсіонери) та безробітні, які хочуть працювати. До цієї категорії належать люди у віці 15 -70 років. Економічно неактивне населення - це люди, які знаходяться на утриманні держави або окремих осіб. До нього належать особи, які зайняті у домашньому господарстві чи навчаються, безробітні, що не шукають роботи і не бажають працевлаштуватись, а також пенсіонери, які не працюють. Економічно активне населення в Україні становить 22 млн осіб (на 2005 р.), а економічно неактивне - 13 млн осіб. Значну частку серед осіб останньої групи займають студенти, які з часом перейдуть у групу економічно активного населення.

Зайнятість населення. Рівень зайнятості населення в Україні постійно знижується (в умовах економічної кризи у 2000 р. він становив 62%). Змінилась також структура зайнятості: якщо в 1990 р. все населення працювало в галузях державної економіки, то у 2005 р. - понад 3 млн осіб - в інших сферах, передусім у ринковій інфраструктурі. Неоднакові темпи скорочення працівників у різних галузях господарства вплинули на структуру зайнятості. Частка працівників сфери матеріального виробництва зменшилась із 60% у 1990 р. до 50,7% у 2004 р. За останні десятиліття збільшення працівників відбувалося тільки у сфері управління.

Співвідношення між попитом і пропозицією на трудові ресурси утворює ринок праці. Тепер на ньому попит набагато менший за пропозицію, внаслідок чого збільшується кількість безробітних людей. Безробітними в Україні вважають працездатних людей, які не мають заробітків, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до неї. Вони становлять 8,6% від працездатного населення. Більшість із них - жінки.

Размещено на Allbest.ru