Проблема проституції на теренах Харківської губернії у XVIII – на початку ХХ ст.: соціальний та медичний аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема проституції на теренах Харківської губернії у XVIII - на початку ХХ ст.: соціальний та медичний аспекти

легалізація проституція суспільний

Проблема кризи моралі та традиційних цінностей є однією з найактуальніших для суспільно - політичного життя пострадянських держав. У сучасному українському політикумі точиться жвава дискусія щодо доцільності легалізації проституції. У травні 2015 р. народний депутат М. Гаврилюк актуалізував питання, запропонувавши зробити «так, як в Європі». Перший заступник голови Національної поліції В. Троян теж підтримує ініціативу, адже, на його думку, з проституцією «неможливо боротися». Серед прибічників ідеї опинився і тодішній голова фракції БПП, а нині генпрокурор Ю. Луценко. Такі погляди були документально оформлені, коли 18 вересня 2015 року народний депутат

А. Немировський зареєстрував у Верховній Раді законопроект №3139 «Про регулювання проституції та діяльності секс-закладів», але вже за місяць, зваживши на реакцію громадськості, його відкликав. Тим не менш, тема не дає спокою політикам. Впливовий народний депутат від БПП С. Лещенко в інтерв'ю виданню «Reed» закликав використовувати легалізовану проституцію як туристичну принаду.

У прибічників легалізації три основних аргументи - проституція легальна в багатьох країнах Європи; потреба поповнити український бюджет; те, що проституція і так існує, але на ній заробляє криміналітет та процвітає торгівля людьми. Від легалізації начебто гірше не буде.

Щоб перевірити, звернемося до історичного прикладу Харківської губернії XVIII - початку ХХ століття. Чи принесла легалізація проституції тогочасним харків'янам бодай якесь покращення життя, чи навпаки, негативно вплинула на його якість? Для цього розглянемо соціальний та медичний аспекти впливу проституції на суспільство.

Названі аспекти знайшли часткове відображення в літературі. Уперше вони стали предметом наукової рефлексії вчених та суспільних діячів ще дореволюційної доби. Серед них можна відмітити роботи німецького вченого Й. Блоха та російського С. Шашкова. Обидва підходили до висвітлення свого предмету з передових для свого часу ліберальних позицій. Не лишився осторонь проблеми й харківський дослідник

Д. Багалій, але розглядав її у суто традиційному позитивістському ключі, причому побіжно. За радянських часів дослідження історії проституції не було популярним, про неї йшлося в контексті інших тем, приміром, пияцтва. Єдине дослідження, присвячене явищу безпосередньо - стаття Ф. Ісаєва. Розгляд питання тоді був тісно пов'язаний із засудженням капіталістичного ладу та його руйнівного впливу на суспільство. На сучасному етапі, після падіння ідеологічних перепон, соціальні та медичні проблеми історії проституції розглядаються всебічно. Над темою працюють краєзнавець А. Парамонов, вчені І. Робак, А. Бикова, А. Зав'ялов, В. Альков та інші. Підходи до роботи різні - від позитивізму, властивого краєзнавчим розвідкам, до історії повсякдення.

Багатий матеріал з теми відклався в фондах Державного архіву Харківської області. Він представлений діловодною (у тому числі звітами, проханнями, доносами тощо), актовою документацією, листуванням суспільних діячів та установ. Друковані джерела являють собою здебільшого звітну документацію медичних закладів.

Протягом XVIII ст. проституція в Російській імперії каралася досить суворо. Тривалий час повій карали батогами. 1763 р. для боротьби із сифілісом серед солдатів Сенат видав указ про висилку хворих на цю хворобу жінок, які поширювали заразу, до Нерчинська - аж ніяк не найприємнішого куточка на той час. У місцях формування підрозділів і постою вояків - передмістях Харкова - внаслідок скупченості рекрутів та місцевого населення виникали епідемії венеричних захворювань. Наприклад, 1841 р. в селах Богодухівського повіту з 205 обстежених 184 були хворі. Противенеричні заходи полягали насамперед у нагляді за проституцією. Тим не менш, 1815 р. з'явилися перші значні проблеми внаслідок зростання кількості повій іна вулицях міста Харкова. Проституток за наказом губернатора відганяли від центральних вулиць, штрафували або доправляли до тюремного замку. У 1820-1830-х рр. осередками нелегальної проституції стали шинки, постоялі двори, околиці казарм та ярмарки. З 1844 р. проституція стала цілком законним промислом, хоча на тому етапі борделів ще не існувало. Тим не менш, населення так і не визнало її за щось морально прийнятне. У суспільній свідомості це був якщо не злочин, то дуже непристойна і негідна поведінка. Навіть за 62 роки по офіційній легалізації явище обговорювалась, за свідченням сучасника, «больше на ушко, чем публично». У статуті харківського лікарсько - поліцейського комітету проституція була відверто названа розпустою та непотребством. Навіть ті, хто користувався послугами борделів, ставилися до повій з неприхованим презирством. Більш того, чим далі, тим більш негативним було ставлення. Джерела не зберегли жодного позитивного відгуку про явище. Незважаючи на це, кількість закладів розпусти зростала - 1852 р. в місті було вже 30 публічних будинків. 1861 р. борделів було до півсотні. Місцевий історик Д. Багалій відмітив широке поширення феномену в Харкові наприкінці 80х рр. ХТХ ст., що загострило суспільне не - сприйняття.

У частини населення існування таких закладів викликало падіння морального рівня. Харківський архієпископ Амвросій 1889 р. писав: «Языческие удовольствия и пороки овладевают молодыми людьми с самых ранних лет, о христианских подвигах и помину нет». Так, один із харківських медиків скаржився на надуману хворобу, яку начебто підчепив від 16-річної дівчини в будинку розпусти й вимагав компенсації. При цьому, у його дописі до імператора видно кричущий цинізм. До борделів дозволялося приймати дівчат з 16 років, але потрапляли туди й молодші, 13-15 років. Місцеві жителі весь час скаржилися на неприпустимий вплив публічної розпусти на молодь. Торгівля людьми, про яку говорять прибічники легалізації проституції, велася навіть власниками легальних бор - делів. Крім того, легальні будинки розпусти перебували в «особливих відносинах» з деякими міськими урядовцями. Тому ставилися до них напрочуд ліберально. В умовах, коли ставлення населення до проституції було дуже негативним, урядовці боялися розголосу своїх походеньок та йшли на відверто неприпустимі вчинки поруш-никам правил. Легалізація проституції на ділі сприяла корупції. Саме тому не варто очікувати на декриміналізацію явища після його легалізації і на сучасному етапі. Т як це не дивно, заважатимуть головним чином моральні норми, що однозначно засуджують тих, хто користується послугами проституток. А раз так, то можновладці будуть приховувати свої стосунки з останніми, опиняючись «на гачку» в королів секс-бізнесу, які тісно пов'язані з криміналом, оскільки секс-бізнес тривалий час знаходиться «в тіні». Так, влада буде змушена, за прикладом попередників, заплющувати очі на недотримання санітарних норм, експлуатацію повій, торгівлю людьми тощо.

Унаслідок поганої репутації серед населення, на прохання мешканців прилеглих територій міська влада часто переміщувала «квартал червоних ліхтарів». 1858 р. від нашестя публічних будинків стали потерпати мешканці Нетечінської вулиці. Там накопичилося 20 борделів, де працювало 92 повії та ще 36 - на вулиці. Під час ярмарків навала приїжджих призводила до того, що місцеві жителі не могли вийти з дому: «Несём мы чрез то позор и соблазн в высшей степени убивающие нравственность не только слуг наших, но даже родных детей…». Вони забажали виселити борделі. Та тоді влада на це не пішла, адже публічні будинки були на всіх вулицях 1-ї частини міста, якби виселили з одного місця, то довелося б робити те ж і з іншими.

Уперше будинки розпусти переселили 1880 р. після звернення ініціативної групи до Міської управи з проханням прибрати з Нете - чінської вулиці всі публічні будинки. На той час накопичилася значна кількість звернень та скарг. Жителі непокоїлися за моральність дітей та дівчат, які на вулиці ставали свідками аморальних сцен. Крім того, порожніми лишались наймані квартири, бо поряд із своєрідними закладами жити ніхто не хотів. Противники бор - делів аргументували своє прохання також близькістю 2-ї жіночої гімназії, Михайлівської церкви, буйствами робітників, офіцерів та дрібних службовців, які були їх відвідувачами. Через деякий час набридло й жителям Савелі - ївського та Михайлівського провулків, куди заклади перенесли. 1893 р. їх прибрали й звідти. Жителі вулиці Єнинської та Усівського провулку також протестували проти перенесення до них закладів, а 1903 р. навіть домоглися закриття частини з них. Це відбулося тільки після безкінечних прохань містян та священика 122-го піхотного полку. 1907 р. борделі знову вирішили перенести. Коли виникла проблема куди, то нові жертви, жителі Богданівського провулку, закономірно висловилися категорично проти, наводячи свої аргументи: «С появлением притонов на Богдановском переулке упадёт ценность нашего имущества, и, вместе с тем, мы не желаем быть свидетелямитех аморальных сцен, которые свойственны домам терпимости… в таких условиях воспитание наших детей является невозможным». Зауважимо, що додаток до Лікарняного статуту вимагав згоди населення. Тому 31 травня 1907 р. Міська дума вирішила питання просто: «Не сочувствуя существованию домов терпимости, Городская дума отклоняет от себя определение для них всякого места». Правова сторона таких дій була сумнівною, та рішення відображало громадську думку. Місце все ж врешті довелося виділити на Ліхтарному провулку. Публічні будинки, що продовжували діяти, стикалися з умисними та часто-густо сумнівно законними обмеженнями з боку міської влади.

У позиціях місцевого населення щодо публічних будинків траплялися й винятки, але вони були спричинені аж ніяк не моральним прийняттям. 1880 р. офіцери 35-го Брянського піхотного полку призвели своїм буйством до загрози закриття публічного будинку в м. Слов'янську. Місцеві жителі з ізюмським справником на чолі були проти закриття, передбачаючи зростання кількості зґвалтувань, що могли бути вчинені заїжджими безсімейними робітниками.

На той час вважалося, що проституція - це результат невідповідності між статевим потягом та фактичною можливістю вступу до шлюбу.

Тому найчастіше борделі відвідували нижчі армійські чини, які не були одружені або не мали можливості контактувати із законними дружинами. Заклади звинувачувалися військовим начальством у виводу з ладу сотень солдатів та козаків внаслідок зараження венеричними хворобами. Командири «бомбардували» губернатора та управу скаргами, просячи прибрати борделі подалі від військових частин.

Перші проблеми військових з венеричними хворобами виникли у XVIII ст. Не маючи змоги зарадити, 1797 р. деякі поселення були просто закриті для проходу військ. За 10 років по завершенні серії російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. венеричні хвороби вкоренились поміж населенням приміських Великої Данилівки, Черкаських та Руських Тишок, а також Циркунів. Ізольованому населенню, яке заразилося, медичної допомоги не надавалось. Тоді від епідемії загинуло понад 200 осіб. Згодом військам просто заборонили там зупинятися на постій. Дійшло до того, що спійманих хворих доправляли до лазарету на підводах під охороною. За перші чотири місяці роботи циркунівського венеричного лазарету вдалося пролікувати 96 чоловік, з яких 73 одужали. За новоприбулими до міста Харкова пильно стежили на предмет їх здоров'я, а ліжок у венеричному лазареті булорозгорнуто більше, ніж у губернській лікарні. Та значне поширення венеричних хвороб серед російських військ почалося лише після завершення французької кампанії. 1835 р. на тисячу солдатів було 58 хворих на так звану «францвенерію», і ця кількість зростала. Повертаючись зі служби додому, вояки розповсюджували хворобу. Вона потрапляла до найвіддаленішої глибинки. Багато дітей, які народжувалися там із вродженою хворобою, невдовзі помирали. У другій половині ХІХ ст. в губернії за 5 років (1865-1869) на сифіліс захворіло щонайменше 7711 чол. Причинами були прямо названі розташування військ та проституція.

Попит на платну любов зростав під час присутності в місті Харкові великої кількості військових частин. З 1716 р. лікування від венеричних хвороб в армії стало безкоштовним для солдатів, а для офіцерів - залежно від рангу та випадку. Лише 1806 р. сифілітиків заборонили брати на військову службу. Серед солдатів венеричні захворювання зустрічалися часто, а військово-лікувальні заклади були переповнені. Для повій військові були основним джерелом заробітку. У літні табори в Чугуєві поспішали не тільки військові, а й повії. Це вело до зростання захворюваності та занепокоєння міської управи Чугуєва. Те, що сьогодні заступник начальника

Військово-медичної академії полковник В. Стеблюк звинувачує повій у кампанії СНІД-терору проти солдатів в зоні АТО, може здатися курйозом. Та це не так вже й дивно, якщо знати, що таке вже було в історії. У Київському військовому окрузі, до якого входила Харківська губернія, наприкінці ХІХ ст. були хворі 7,7% військових, які здебільшого зарахувалися в публічних будинках. Полковник В. Стеблюк же наводить близьку цифру 8-8,5% хворих на венеричні хвороби по поверненні із зони АТО. Військові завжди були головними поширювачами інфекції та самі найбільше від неї страждали. Тому, поряд із міською владою та населенням прилеглих кварталів, військове керівництво було головним ворогом існування публічних будинків.

1882 р. вийшов циркуляр Генерального Штабу, що забороняв звільняти солдатів з армії до повного одужання (або зникнення явних симптомів хвороби). У казармах вивішували короткі настанови щодо запобігання венеричним захворюванням.

Звичайно, існував обов'язковий щотижневий огляд повій та інструкції, як виявити захворювання клієнта й не заразитися, але на практиціце не працювало. Огляди в лікарні почалися ще 1845 року. Поліцейський лікар Волк-Ланевський дуже прискіпливо та упереджено ставився до повій. На огляд легше було зайти, ніж вийти. Не додавало оглядам популярності й ставлення громадськості до повій загалом. С. Шашковим описується колоритна процесія з повій, яких в кожному місті гнали на обстеження поліцейські під принизливі вигуки з натовпу. Спочатку для оглядів виділили 4 дні на тиждень у віддаленій квартирі фельдшера при трупному покої. Це було дуже незручно для жінок, і вони намагалися ухилитися. Та й в реальності лікар приймав лише двічі на тиждень. Губернська лікарня часто відмовляла внаслідок відсутності місць, а поліція з цієї причини відпускала навіть повій, визнаних заразними. Не дивно, що 1860 р., за даними по лікарні харківських богоугодних закладів, найпоширенішими хворобами були венеричні. Це говорить про погану медичну поінформованість, поширення проституції в купі з падінням морального рівня та важкими умовами життя. Навіть 1914 р. до амбулаторії губернської земської лікарні звертались здебільшого хворі на сифіліс - 2022 випадки, усі інші разом узяті - 3317 випадків.

Після появи 1883 р. в місті венеричної лікарні утримувачі будинків терпимості платили по 2-2,5 крб. за кожну повію на потреби закладу. У Олександрівській міській лікарні планувалося оглядати щоденно до півсотні повій. За 3 місяці їх було оглянуто 5418. На кожну лікарю було потрібно не менше 20 хвилин, тобто на 46 (середнє число) - 15 годин на день без перерв. Це нереально навіть теоретично. Відповідно, якість оглядів визнавалася дуже поганою. З оглянутих повій на лікування було відправлено 55, або 1%. Це, як помітили лікарі, було нонсенсом. Був випадок, коли повія була відправлена до лікарні на огляд, втім лікар нічого не знайшов (чи просто не шукав), а її хвороба була помічена пізніше іншими повіями. Перевірки, які час від часу організовував губернатор, виявляли застарілі венеричні хвороби вже наступного дня після пройдених жінками оглядів. Позначки в медичних білетах робилися без огляду, навіть наперед за декілька разів. Недотримання санітарних заходів призводило до поширення сифілісу в місті, особливо під час ярмарок, коли збиралась велика кількість на - роду. До того ж, з корисливих мотивів деякі власниці борделів утримували частину повій таємно. На них жодні правила не розповсюджувалися. Тому нерідко проститутки хворіли на венеричні хвороби та ділилися ними з відвідувачами навіть у публічних будинках.

Якщо 1861 р. в усіх лікарнях цивільного відомства імперії лікувалося 37 тис. сифілітиків, то 1869 - 89 тис. Та до лікарень потрапляла незначна частина хворих. Більшість, щоб уникнути розголосу, зверталися до знахарок. У пореформені роки облік венеричних хворих залишався неповним, адже багато з них не лікувалися зовсім, або звертались до шарлатанів і займалися самолікуванням за сумнівними «лечебниками секретных болезней». Крім того, фахівці приватної практики на прохання своїх пацієнтів не реєстрували їх. їх не лякало навіть те, що небажання лікуватися в медичних закладах було шляхом до ув'язнення та примусового лікування. До знахарок та інших шарлатанів зверталися найбільш темні та неосвічені повії, яких була абсолютна більшість. Скажімо, на весь Харків була відома знахарка Григоренкова. Страждали від явища й звичайні селяни, спосіб життя яких часто-густо вів до зараження. У сільських поселеннях та містечках нерідко можна було побачити людей фактично без носів, у яких було видно гортанний хрящ, численні виразки. Для прикладу, 1860 р. у Цареборисові хворі приходили до лікарні лише на останній стадії хвороби, коли шанси на одужання були мінімальні. Одна з жінок лікувалася в знахарок з Царебо - рисова та Ізюма два роки. У результаті отримала омертвіння кісток обличчя та язви на шкірі. Того ж року губернатор зазначав, що необхідно не допускати лікування бабками та знахарями, які лише шкодили. Солдати часто намагалися приховати хворобу допоки вона не ставала явною, і це вело до колосального її поширення. Непоодинокими були випадки, коли хвороба могла здаватися хворому незначною, що не потребувала сторонньої допомоги. Ситуацію погіршувало те, що навіть за умови своєчасного лікування результат не був гарантований. Виразки на тілі одного з солдатів, що лікувався в Чугуївському та Сумському лазаретах, були настільки глибокі, що сягали кісток. їжа та ліки внаслідок руйнування тканин проходили носом. Солдата визнали непридатним до фронтової служби. Це спровокувало скаргу військового начальства на якість лікування.

Найдешевші повії очікували на солдатів під казармами. Така їх діяльність була найнебезпечнішою з точки зору розповсюдження інфекцій. Щороку на лікування потрапляли сотні солдат гарнізонних військ. У шинках відбувалися жорстокі бійки після зараження там венеричними хворобами. Це не дивно, адже серед тамтешніх таємних повій зараженість сифілісом сягала 45%. Наприкінці ХІХ ст. харківська поліція щомісяця затримувала за підозрою в проституції від 300 до 700 жінок, які страждали на венеричні захворювання. У офіцерів Тамбовського, Воронізького та Пензенського полків, командирів Х армійського корпусу та 10-ї піхотної дивізії, дислокованих у Харкові, особливе обурення викликав допуск повій до шинків, розташованих поряд із казармами, адже там солдати найчастіше заражувалися сифілісом. Поліція намагалася протидіяти, та без особливого успіху. Значну допомогу поліції у виявленні нелегальних притонів надавало місцеве населення, головно жінки, незадоволені таким сусідством.

Врешті, з початком Першої світової війни у військових та місцевої влади з'явився благопристойний привід ліквідувати явище в організованому вигляді. 4 листопада 1916 р. Головний начальник Київського військового округу наказав харківському губернаторові негайно закрити всі публічні будинки губернії. На циркуляр давно чекали, і місцева влада оперативно його виконала. Усі 11 закладів були закриті, а приміщення передали військовим частинам. На той час ситуація із захворюваністю військових вже була кричущою. З 1915 р. сифілітиків лікували амбулаторно, тобто на фронті де-факто взагалі не лікували.

Отож, економічна вигода від можливої легалізації проституції на сучасному етапі аж ніяк не виправдає потенційної шкоди для морального стану та здоров'я населення, обурення громадськості. На декриміналізацію явища теж очікувати не варто. Історичний досвід на вітчизняних теренах показує, що така реформа для України цивілізаційно неприйнятна та нищівна в соціальному та медичному планах. Навіть у випадку легалізації від неї під тиском громадської думки та супротиву на місцях, швидше за все, доведеться відмовитися. Єдиними наслідками будуть громадське невдоволення, нові можливості для корупції та поширення венеричних хвороб, погіршення стану здоров'я населення, особливо армійських підрозділів.

Размещено на Allbest.ru