Чинники поширення соціальних аномалій серед населення УСРР у 1921-1925 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Чинники поширення соціальних аномалій серед населення УСРР у 1921-1925 роках

Комар Є. Г., аспірант

Київ

Анотація

Метою статті є комплексний аналіз праць сучасних науковців, присвячених вивченню чинників і рівня поширення злочинності, алкоголізму й проституції як найбільш масштабних видів соціальних аномалій у повсякденному житті населення УСРР в 1921-1925 рр. У ході дослідження використано такі наукові методи, як абстрагування, компаративний аналіз, синтез та індукція. У результаті робиться висновок про те, що питання чинників поширення соціальних аномалій у адміністративних межах УСРР в 1921-1925 рр. є недостатньо дослідженим і потребує додаткового вивчення.

Протягом 20-х рр. XX ст. народи колишньої Російської імперії переживали складні та суперечливі процеси повоєнного розвитку. Перехід до мирного життя ускладнювався революційними подіями та затяжною громадянською війною. На цьому фоні у міжвоєнні роки виник термін “загублене покоління”, котрим позначались деструктивні наслідки війни для людської психіки, а також криза суспільних цінностей та орієнтирів у нових реаліях.

Вказаний перехідний період породжував сприятливі умови для динамічного поширення серед тогочасного українського населення соціальних аномалій (авт. - конституйованих проявів девіантної поведінки, котрі в суспільстві проявляються у вигляді злочинності, проституції, алкоголізму, наркоманії тощо). Тому вивчення економічних, політичних та морально-етичних чинників розповсюдження соціальних аномалій серед населення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) у 20-х рр. ХХ ст. має вагоме значення у контексті історичного дослідження соціальних процесів згаданого періоду.

Водночас комплексні сучасні дослідження зазначеного питання у вітчизняній історіографії фактично відсутні. Лише окремі його аспекти вивчалися у наукових працях В. Литвина, С. Кульчицького, К. Лобач, І. Діптан, А. Мироненко, В. Іваненка, І. Іщенка, О. Міхеєвої, В. Калініченка. Зважаючи на це, наразі існує нагальна необхідність у системному вивченні ключових чинників, які обумовлювали високий рівень розповсюдження злочинності, проституції та алкоголізму серед населення УСРР у 1921-1925 рр.

Перехід українського суспільства до мирного життя на початку 20-х рр. ХХ ст. відбувався у складній внутрішньополітичній та міжнародній обстановці. Перемога більшовицької революції більшістю сусідніх держав була сприйнята негативно, що обумовлювало міжнародну ізоляцію Радянської держави. Наслідками військових дій, які велись під час Першої світової та громадянської воєн на території України, стали численні людські жертви, руйнація економічних осередків та транспортної інфраструктури.

Зокрема, перевезення вантажів і пасажирів по Катеринославській залізниці у 1921 р. зменшилось майже у 35 разів, у місті було зруйновано 320 будівель, а більша частина житлового фонду потребувала капітального ремонту. Якщо у 1917 р. у Катеринославі проживало 268 тис. чол., то у 1920 р. - 189 тис. [1, с. 150]. Загалом в Україні з 1914 по 1920 рр. кількість населення зменшилася на 1,5 млн. чоловік. З існуючих 10773 підприємств діючими були тільки 4060. Безперебійно працювало набагато менше підприємств, серед яких переважали дрібні. У найбільш завантажених замовленнями п'яти заводах важкої індустрії - Єнакіївському, Миколаївському, Юзівському, Алчевському металургійних і Луганському паровозобудівному - в першій половині 1921 р. робітник одержував менше 1700 кілокалорій, а члени його сім'ї - до 800 кілокалорій на добу, що не відповідало й половині мінімальної норми [2, с. 279]. Катастрофічними темпами зростав рівень інфляції. Наприклад, за січень - березень 1920 р. ціни на хліб зросли з 12 до 60 -70 крб. за 1 фунт [3, с. 120].

На початку 1920-х рр. гостро постала проблема дитячої безпритульності. Так, у розпал громадянської війни в Україні з 9 млн. дітей у віці від 4 до 15 років лише 2 млн. охоплювалися шкільною мережею, близько 200 тис. втратили рідних. По завершенню громадянської війни в Україні понад 1 млн. дітей потребували державної опіки [4, с. 27]. Безпритульні легко піддавались впливу з боку злочинного середовища, рано починали пити, палити, залучатися старшими здеморалізованими життям людьми до жебракування та проституції.

Через зупинку підприємств у містах, що обумовлювалось нехваткою сировини й палива та зростання рівня інфляції, робітники разом зі своїми родинами були змушені переїздити у сільську місцевість для порятунку від голоду та безробіття. У селах можна було зайнятися кустарним виробництвом і хоч якось прогодуватись. Проте українські села на початку 1920-х рр. знаходилось у не менш кризовому стані, ніж міста. У багатьох селянських господарствах були відсутні чоловіки, не вистачало реманенту, скоротилися посівні площі, майже повністю зник тваринницький сектор.

Декретом Ради Народних Комісарів УСРР від 12 квітня 1919 р. “Про розкладку надлишків урожаю 1918 р. і попередніх років” вироблена в Росії практика заготівлі хліба, що ґрунтувалася на позаекономічному примусі, поширювалась і на Україну. Тим самим уряд оголосив війну селянству, взявши курс на посилення розколу серед різних верств населення [5, с. 3]. У 1920 р., попри відчайдушний спротив селян, асортимент продукції сільського господарства, що підлягала стягненню за продрозкладкою, розширився. Націоналізація промисловості під час політики “воєнного комунізму” досягла небачених до того розмахів, охопивши і дрібні підприємства. Тим самим витіснялася роль приватної власності у виробничих відносинах країни.

Економічна криза швидко переростала у соціальну. Голод, розруха, нужда, злиденність, виснаженість переповнювали життя багатьох людей. У великих містах УСРР наприкінці 1920 - початку 1921 рр. відбувся ряд страйків. Вимоги робітників не обмежувалися суто економічними питаннями, а й передбачали відміну політики “воєнного комунізму”, заміну її на більш зважену та поміркованішу. Наприклад, в Катеринославі страйки першої половини 1920 р. переросли у повстання місцевих робітників - залізничників, яке отримало назву “Маленький Кронштадт”. Робітники постійно мітингували біля будинку управління залізниці. У представників влади із натовпу страйкуючих кидали каміння. Чекістів, які намагались розігнати мітингуючих, іноді забивали до смерті інструментами, а начальника залізничної міліції викинули з четвертого поверху будинку управління [1, с. 151].

Проте найбільш очевидну небезпеку для більшовиків становило селянство, для якого політика “воєнного комунізму” являлася справжнім викликом. Селяни пішли на відкритий збройний опір радянським силовим та виконавчим державним органам, що було розцінено більшовиками як “політичний бандитизм” у широкому сенсі або “куркульський бандитизм”, хоча серед повсталих були різні суспільні верстви населення. Нерідко після того, як селянські банди вчиняли розправи над представниками радянської влади у певних населених пунктах, до останніх в'їздили звичайні селяни на підводах і починали займатись грабунками, що вказує на зв'язок між політичною і кримінальною злочинністю.

Внаслідок економічних негараздів та численних виступів робітників і селян більшовицька влада була вимушена шукати нові шляхи виходу країни з кризи. Тому на X з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. було вирішено скасувати політику “воєнного комунізму” та замінити її на нову економічну політику. Відновлювалася багатоукладність в економіці та ринкові механізми регулювання останньої з одночасним збереженням промислового комплексу в руках більшовицького уряду.

З прийняттям постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) від 27 березня 1921 р. про заміну продрозкладки продподатком було легалізовано обмін у межах місцевого ринку, на який могли надходити харчові, сировинні й фуражні запаси після виконання хліборобами податку [5, с. 5-6]. Причому обмін дозволявся не лише через кооперативи, а й на ринках та базарах. Приватноторговельна діяльність мала сприяти розвитку нормального обігу товарів у економіці країни, відновленню розірваних господарських зв'язків між селом та містом. Але було заборонено торгувати на ринках у обсягах, більших за різницю між кількістю виробленої продукції в індивідуальних господарствах та сплаченим продподатком. Таким чином від самого початку непу закладались протиріччя у розвитку країни.

Проти осіб, які скуповували продукцію для подальшого її продажу на ринках, тобто “мішечників” за тогочасною термінологією, проводилась запекла боротьба. Для цього створювалися спеціальні загороджувальні загони, встановлювались обмеження на провезення продовольчих продуктів залізницею, “мішечників” вивозили за межі України.

Частиною більшовицьких керівників нова економічна політика уявлялась як тимчасовий захід, спрямований на відбудову господарства та відновлення економічного потенціалу держави після розрухи, створення більш широкої соціальної опори для нової влади, зняття напруженості у суспільстві, подолання стану міжнародної ізоляції країни. Важливу роль нова економічна політика мала відіграти у процесі переходу від воєнного до мирного стану життя населення. Після її запровадження почалося рішуче відмежування від практики примусу в різних сферах життя суспільства, надзвичайних заходів управління країною. Унаслідок цього формувалась більш м'яка та гнучка внутрішня політика, допускався значний у порівнянні з наступними періодами історії Радянського Союзу рівень інтелектуального, духовного та соціального плюралізму при одночасному збереженні монополії влади за більшовицькою партією. Але державна політика на цьому етапі носила подвійний характер - надання економічної свободи населенню суперечило небажанню у жодному разі відмовлятись від надбань революції.

У роки непу перед більшовицькою владою стояло багато питань щодо повоєнного устрою країни, виникали нові гострі проблеми, які потребували негайного вирішення. Безліч постанов та розпоряджень, які видавалися державними органами, були неупорядковані та не могли становити ефективної правової системи. Для вирішення цього питання потрібно було докласти чимало зусиль, тому тільки з 1920 р. в УСРР почали створюватись та вводитись в дію кодифіковані правові акти, такі як Цивільний, Земельний, Трудовий, Кримінальний, Кримінально-процесуальний кодекси. Єдина судова система республіки була встановлена лише у січні 1923 р. [6, с. 6].

Відсутність протягом тривалого часу сталих правових норм, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, давала змогу правоохоронним органам діяти на власний розсуд стосовно визначення складу злочину та міри покарання. Але навіть після створення правової системи проблеми законодавчого регулювання ринку та деяких аспектів соціальних аномалій продовжували існувати. Особливо це стосувалось питань економічних злочинів, проституції, самогоноваріння. Дискусії на тему законодавчої регламентації соціальних аномалій не сходили зі сторінок офіційного видання НКВД - журналу “Административный вестник”.

Розбудова нового адміністративного апарату давала змогу частині населення зробити кар'єру у лавах більшовицької партії України, що часто породжувало такі риси, як самовисуванство, кар'єризм. На фоні цього в подальшому виникали проблеми моральності та порядності представників нової влади, посадової злочинності тощо.

Великим лихом у житті населення УСРР став голод 1921-1923 рр. Він був наслідком як сильної посухи літа 1921 р., так і попередньої політики “воєнного комунізму”, післявоєнної розрухи. Голод вплинув на зменшення загальних показників алкоголізму, злочинності, проституції. Але він ще більше ускладнив проблему дитячої безпритульності. В роки голоду, окрім заходів по врятуванню власних дітей, Україна в рамках політики солідарності взяла на себе зобов'язання допомогти голодуючим дітям Поволжя. Так, за цей час до УСРР було направлено близько 75-80 тис. дітей, причому більшість з них залишилась проживати у республіці після подолання наслідків голоду [4, с. 28-29]. В Україні у вказаний період діяла Центральна комісія допомоги голодуючим, яка мала вирішити питання щодо матеріальної підтримки дітей-сиріт. Проте спеціалізовані дитбудинки, інтернати були переповнені, фінансування не вистачало, серед дітей швидко поширювались епідемії та хвороби.

Владна політика балансування між новими підприємцями (яких називали “непманами”), селянством, яке позитивно сприйняло відмову від продовольчого податку та легалізацію вільної торгівлі, і пролетаріатом, в середовищі котрого почало поставати питання заради чого на вівтар революції були покладені такі зусилля та жертви, спричинювала неоднозначність сприйняття непу в суспільстві. Якщо селяни припинили збройний опір органам влади, то серед робітників як реакція на неп поширився такий вид злочинів, як убивства спеціалістів на заводах та підприємствах. Спеціалісти часто розцінювались робітниками як “нові буржуї”, яких потрібно карати [7, с. 168].

У той же час соціальна політика держави мала виражену класову спрямованість, яка полягала у диференційованому ставленні до різних груп населення - пролетарських та дрібнобуржуазних. На виборах депутатів в органи влади перевагу отримували робітники як головна опора задекларованої більшовиками моделі державного устрою у формі рад та “диктатури пролетаріату”. Водночас частина населення - непмани, а також опозиціонери до існуючої влади, не мали виборчих прав. Тому їх називали “позбавленцями”. Система оподаткування встановлювалася таким чином, що основний її тягар несли приватні підприємці у місті та куркулі - на селі. Бідняки звільнялись від фіскального тиску повністю, а середняки сплачували половину від норми встановленого податку [8, с. 64]. Класовий підхід застосовувався також при встановленні санкції за адміністративне чи кримінальне правопорушення. Тому “привілейовані” прошарки населення часто могли порушувати норми права чи суспільної моралі, відчуваючи свою безкарність. соціальний проституція радянський

Заборона виготовлення і продажу спиртних напоїв до 1925 р. та політика “ножиць цін”, коли штучно завищувалися ціни на промислові товари і занижувалися на сировину та продукти харчування, сприяли розквіту самогоноваріння у селах та містах. Зерно ячменю було набагато вигідніше використовувати для приготування солоду, на базі якого робився самогон, ніж продавати його на ринку. Попри боротьбу правоохоронних органів з цим явищем, показники самогоноваріння не зменшувались навіть після ліквідації “сухого закону”.

У 1922-1923 рр. у зв'язку з переходом до ринкових принципів господарювання керівники промислових підприємств отримали право на власний розсуд вирішувати питання формування оптимального штату працівників. Керівники підприємств звільняли, як правило, непрофесійних працівників, людей, які страждали на алкоголізм та інші вади, ледарів, залишаючи кваліфікованих робітників.

Безробіття було поширеним явищем серед жінок. У новій державі жінки були зрівняні у правах з чоловіками, що являлося прогресивним кроком у політиці більшовиків. Офіційно влада завжди декларувала турботу про безробітних жінок, але коштів та ресурсів для вирішення конкретних питань не вистачало. Наприклад, Одеська округова інспекція охорони здоров'я у 1925 р. повідомляла, що до Одеського відділу праці зверталось багато безробітних жінок та повій, але через неможливість надати роботу їхня реєстрація була припинена [9, арк. 12-13]. У 1920-х рр. проблема проституції розглядалась у нерозривному зв'язку з безробіттям. Безробітні жінки, які шукали легкий спосіб заробітку, постійно поповнювали ряди повій.

Революційні події 1917-1920 рр. зруйнували усталену систему соціальних норм, що відобразилось і на зміні моралі тогочасної людини. Комуністична ідеологія передбачала створення “нової людини”, яка б не обмежувалась у своїй свідомості різними забобонами та не страждала на “вади” капіталістичного світу.

Робилися спроби переосмислення ролі таких традиційних соціальних інститутів, як сім' я, шлюб, церква. Наприклад, ряд прикметних статей про нову роль жінки та сім' ї при комунізмі написала на початку 1920-х рр. революційна та політична діячка Олександра Коллонтай. У статті “Семья и коммунизм” вона писала, що “при комунізмі сім'я перестане служити тим матеріальним захистком для жінки і тою схованкою від буденних проблем для чоловіка, яким вона являлась у період домінування капіталу, приватної власності та індивідуального господарства” [10, с. 17].

Помітну роль більшовики приділяли і боротьбі з церквою у 1920-х рр. Церква, як відомо, мала значний вплив на спосіб життя, свідомість та поведінку населення в Україні до революції, а релігійна свідомість великою мірою формувала уявлення про норми та аномалії в житті тогочасного суспільства.

У грудні 1917 р. з юрисдикції церкви було вилучено ведення записів шлюбу, народження та актів смерті. Відтепер цим мали займатись відділи при міських та районних управах. 23 січня 1918 р. був опублікований декрет “Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства”, яким фактично було відокремлено церкву від держави та школу від церкви [11, с. 14].

З 1920 р. значних розмахів набула започаткована у 1918 р. кампанія по ліквідації церковних святинь. Особливу “активність” проявляв у глумі над мощами VIII відділ Наркомату юстиції, очолюваний П. Красиковим. Незважаючи на протести віруючих, не припинявся процес закриття церков та монастирів і навіть перетворення останніх у тюрми. Передбачалося, що місце релігійної свідомості займе комуністична ідеологія.

Відтак, життя українського населення у 19211925 рр. було обтяжене, передусім, труднощами та проблемами повоєнного розвитку країни, а нова економічна політика призвела до значного загострення соціальних суперечностей. Економічні негаразди, більшовицька політика “проб та помилок”, безробіття та злиденність основної маси населення, процес декласування, зміна моралі та свідомості людей були сприятливими чинниками поширення алкоголізму, кримінальної злочинності та проституції в досліджуваний період.

Водночас система законодавства і державних органів, покликаних протидіяти розповсюдженню соціальних аномалій серед населення УСРР, перебувала лише на стадії формування і не могла ефективно реагувати на тогочасні виклики і загрози. Більше того, “паразитуючий” спосіб життя швидко проникав у середовище місцевих партійних керівників та представників органів влади, активно породжуючи злочинність у владних колах. Недостатність наукового вивчення сприятливих чинників для поширення соціальних аномалій у повсякденному житті населення УСРР протягом 1920-х рр. актуалізує подальші дослідження вказаної проблематики сучасними істориками.

Список використаних джерел

1. Дніпропетровськ: віхи історії / [гол. Ред. Квітка С. А.]. - Дніпропетровськ : Грані, 2001. - 256 с.

2. Литвин В. М. Історія України: у 3-х томах / В. М. Литвин. - К. : Вид. дім “Альтернативи”. - Т.3 (Новітній час), кн. 1. - 2005. - 832 с.

3. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928) / С. Кульчицький. - К. : Основи, 1996. - 396 с.

4. Діптан І. І. Рада захисту дітей в боротьбі з дитячою безпритульністю на Україні (1919-1922 рр.) / І. І. Діптан // Питання історії СРСР. - (Республіканський міжвідомчий науковий збірник). - [ відп. ред. О. О. Кучер]. - Х. : Основа, 1991. - Вип. 36. - С. 24-30.

5. Лобач К. В. Непмани на споживчому ринку України (20-ті рр.) / К. В. Лобач. - К. : Ін-т історії України НАНУ, 1994. - 41 с.

6. Мироненко А. Н. Проблемы законности на этапе новой экономической политики (1921 - 1927) / А. Н. Мироненко, А. П. Бенько. - Киев - Днепродзержинск : МП “Юрлен”, 1992. - 25 с.

7. Міхеєва О. Україна на початку 1920-х років: життя суспільства в умовах перехідних історичних періодів (за документами правоохоронних органів) / Оксана Міхеєва // Історія та історіографія в Європі. - 2003. - Вип. 1 - 2. - С. 164-173.

8. Іваненко В. В. Україна непівська: Аналіз соціальних аномалій південного регіону / В. В. Іваненко, І. В. Іщенко. - Д. : Вид. ДНУ, 2006. - 280 с.

9. ЦДАВО України - Ф. 342 - Оп. 2. - Спр. 1238. - Арк. 1213.

10. Коллонтай А. Семья и коммунизм / А. Коллонтай // Коммунистка. - 1920. - № 7. - С. 17.

11. Пащенко В. Свобода совісті в Україні. Міфи і факти 20-30-х років / В. Пащенко. - К. : Полтава, 1994. - 249 с.

Размещено на Allbest.ru