Еліта як суб’єкт і чинник суспільного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еліта як суб'єкт і чинник суспільного розвитку

Андрієнко О. В.

доктор філософських наук, професор кафедри філософії, Донецький національний університет (Україна, Донецьк)

Робота присвячена соціально-філософському дослідженню феномену еліти. Еліта аналізується як суб'єкт і чинник економічного, політичного та інтелектуального аспектів соціального прогресу.

Структура будь-якого суспільства передбачає наявність прошарку людей, які займають найбільш активну позицію в соціальному житті та скеровують хід суспільного розвитку. Саме таким прошарком є еліта. Потреба в зрілій та свідомій еліті стає особливо гострою в кризові та перехідні періоди суспільного розвитку. Становлення та розбудова української держави передбачає глибокі системні зміни в багатьох сферах суспільного життя, передусім, в економіці, політиці та духовно-інтелектуальній галузях. На ці процеси впливають багато чинників, і одним з найбільш важливих з них є саме чинник еліти.

Метою даної роботи є соціально-філософський аналіз феномену еліти як суб'єкту та чиннику економічного, політичного та духовно-інтелектуального розвитку суспільства.

Питання еліти досліджувалось багатьма авторами, серед яких слід відзначити роботи Е. Дюргейма [1], Д. Кортена [2], П. Лешукової [3], І.Липчинської [4], М. Мартинової [5], Дж. Рота [6], К. Сєрдобінцева [7], О.Полякова [8], О. Фісуна [9], М. Фролової [10] та ін. Але переважна більшість існуючих досліджень присвячена дослідженню еліти з соціологічної, політичної або економічної точок зору, тоді як все більш нагальною стає потреба в соціально-філософському осягненні еліти як суб'єкту та чиннику суспільного розвитку.

Еліта є соціальною спільнотою, яка характеризується низкою якостей, що вирізняють її з загальної соціальної маси та зумовлюють її керівну позицію у політичній, економічній, науково-інтелектуальній та інших сферах суспільного буття. Вона є провідним суб'єктом соціальних трансформацій і носієм національної свідомості.

У кризовій економіці еліта стримує хаотичний рух бізнесу шляхом впливу на владу, яка приймає відповідні рішення у вигляді законодавчих актів. Це досить тривалий за часом процес - домовленості в межах самої еліти, виходи на виконавчу та законодавчу влади, узгодження та прийняття самих рішень і т. п. У рамках самої еліти існує жорстка конкуренція та бажання отримати прибуток навіть із ситуації кризи - це й проявляється в тому, що можна бачити, як з кризи деякі політичні та громадські діячі виходять з прибутком. Тим не менш, все це публічно обґрунтовується тим нібито: “Ринок, а не держава краще вміє створювати умови для перебудови економіки” [7, с. 72]. Отже, в кризовій економіці самої еліти “не видно”, а наче працює “невидима рука ринку”, якою періодично управляє влада (в дужках зауважимо - так, як того бажає еліта).

У безкризовій економіці еліта (національна або партійна еліта) жорстко вписана в економіку - вона управляє владою (причому відкрито), а також виробництвом і бізнесом. Дії еліти підпорядковані (або еліта підпорядковує свої дії) завданням розвитку держави як такої. Бізнес слідує вказівкам еліти, яка власне управляє керуючими. У межах самої еліти конкуренція обмежена або вона взагалі виключена. Рекрутинг в саму еліту обмежений. Тим не менше, сама еліта більш “прозора”, в такій економіці видно хто і як нею управляє.

Економічна еліта включає власників великих капіталів, голів промислово-фінансових груп та банкірів, які керують економічним життям суспільства. Економічну еліту можна поділити на декілька рівнів:

По-перше, на рівні держави еліта включає керівників державних підприємств і керівників приватних (недержавних) структур - так звана “бізнес-еліта”.

Межа між цими групами все більше стирається за формальною ознакою у зв'язку з масовим акціонуванням господарських структур.

Бізнес-еліта України та Росії має коріння в політичному, господарському і соціальному житті колишнього СРСР. Визнаючи наявність цих коренів - тіньова економіка, номенклатура, кримінальна середа - було б помилковим зводити сучасну бізнес-еліту (як і всі підприємництво в цілому) виключно до вказаних трьох соціально-економічним груп.

Тенденції, що відбуваються в загальноукраїнській бізнес-еліті, мають місце і на регіональному рівні, де процес активізації “номенклатури” і перш за все “господарського генералітету” носить більш виражений характер.

До еліті економічної зараховують, наприклад, великих бізнесменів, капітанів індустрії, фінансових магнатів, що безсумнівно є неабиякими творчими особистостями, наділеними прозорливістю, ініціативою і підприємливістю. За теорією еліти, будь-яка людина, наділений цими рисами і при відомому везінні, може увійти в еліту.

По-друге, на світовому рівні існує глобальна економічна еліта, яка описується в науковій літературі різними термінами, зокрема, терміном “золотий мільярд”. Глобалізація безпосередньо пов'язана з ростом нерівності у суспільстві, оскільки одна його частина належить до певної суспільно-політичної еліти, яка володіє ключовими інформаційними та фінансовими потоками і формує розвиток “світової і національної суспільної думки” [1, с. 117], а представники іншої частини змушені знаходитись на периферії ключових соціальних процесів. Існує безпосередній зв'язок між терміном “золотий мільярд” та міфом про “Золоте сторіччя” прогресу та добробуту, з одного боку, та песимістичною необхідністю визнання обмеженості ресурсів Землі та неможливості розповсюдження цього добробуту на все населення планети, з іншого боку [10]. На думку дослідника, теоретичною базою концепції “золотого мільярду” виступив песимістичний індивідуалізм, деструкція почуття людської солідарності, агресія та відмова від етики релігійної рівності та колективного спасіння. Серцем утопії “золотого мільярду” є міф про те, що багаті є носіями божої благодаті, а бідність це синонім гріховності. Згідно дослідження ООН на сьогодні 2% дорослих жителів планети володіють більш ніж половиною природних багатств, які сконцентровані у Північній Америці, Європі та економічно-розвинутих країнах Тихоокеанської Азії. Подібна ситуація не лише не сприяє встановленню соціальної справедливості, але й може призвести до світової економічної кризи. Іншою серйозною проблемою глобального устрою є те, що взаємозалежність економік окремих держав призводить до постійної загрози виникнення глобальних фінансових криз через локальні економічні коливання.

Згідно з думкою сучасного дослідника Д. Кортена [2], глобалізація небезпечна передусім тим, що налаштовує суспільство на отримання прибутку будь-якою ціною. Дослідник підкреслює, що в глобальному світі немає місця етиці, духовності та екології. Нерівномірний розподіл благ та поляризація капіталу породжують загрозу міжнаціональних конфліктів, економічну нестабільність, викликану тісним взаємозв'язком національних економічних систем, політичну нестабільність, що стає можливою в разі зосередження монополізованого капіталу в руках представників окремих держав. Тобто, в дійсності існує не конвергенція прибутків, а лише їх вирівнювання та поляризація між двома точками “бідні - багаті”. Глобальна еліта має найбільший ступінь свободи та обсяг можливостей порівняно з іншими елітарними групами, але, водночас, вона несе й найбільшу відповідальність за подальший розвиток людського суспільства.

Отже, еліта є потужним чинником, який скеровує розвиток економічних відносин. Економічна еліта найчастіше стає основою для формування еліти політичної. Крім того, у соціально-політичній практиці найчастіше неможливо чітко провести межу між групами політичної та економічної еліти.

Протягом всієї людської історії саме політична еліта була провідним чинником глибоких суспільних змін: революцій, реформ, різного роду соціальних перетворень. І хоча “брудну роботу” в розвитку суспільства завжди виконували маси, народ, свою творчу роль вони відігравали під керівництвом лідерів, які найчастіше були представниками еліти.

Політичну еліту можна визначити як внутрішньо згуртоване співтовариство осіб, що є суб'єктом прийняття найважливіших стратегічних рішень і володіє необхідним для цього ресурсним потенціалом [5, с. 198]. Політична еліта є одним з найвпливовіших суб'єктів політичного процесу. У країнах, де відсутні стабільні демократичні традиції, статус, авторитет і престиж еліти особливо високі, оскільки недержавні суб'єкти політики (партії, масові суспільні рухи, профспілки та інші) відіграють залежну роль в системі влади. Притаманні елітам інтереси, ціннісні і цільові установки є найважливішими чинниками прийняття політичних рішень. Тому еліти відіграють провідну роль у політичному процесі пострадянської України.

Значне місце, яке займає в період сучасної модернізації та демократизації України бюрократія, тягне за собою бюрократизацію політичної еліти країни. На регіональному рівні політичної системи діяльність еліти особливо значуща. Такі стійкі фактори українського політичного простору, як централізація і персоналізація влади, культурна залежність провінції від “столичної” політичного життя, слабкість недержавних суб'єктів політики, залежність засобів інформації від влади роблять регіональну еліту ведучим “гравцем” на політичній сцені [8, с. 112].

На основі досліджень елітарних груп країн, що знаходяться в процесі розбудови демократії можна виділити кілька ідеальних типів політичних еліт [3, с. 138], ролі яких істотно розрізняються: 1) “Роз'єднана еліта” характеризується мінімальним ціннісним консенсусом між своїми фракціями та, як наслідок, загостреною політичною боротьбою між ними. Цьому типу еліт відповідають нестабільні політичні режими: як демократичні, так і авторитарні; 2) “Еліта, об'єднана через консенсус” характеризується високим рівнем ціннісного консенсусу між її фракціями, а також більш тісною взаємодією між ними. Цьому типу еліт відповідають стабільні представницькі режими, які вважаються, як правило, демократичними;

3) “Ідеологічно об'єднана еліта” характеризується тим, що переважна більшість її членів належить до однієї політичної партії або її коаліції, сповідує одну ідеологію, одностайно дотримується певної доктрини і певних переконань. У відповідності з особливостями процесу демократизації в транзитному суспільстві, основною тенденцією тут вважається трансформація еліт у напрямку від “роз'єднаної” еліти до “консенсусно об'єднаної”. Сьогодні ця трансформація в Україні певним чином гальмується через політико-ідеологічні розбіжності основних акторів політичної сцени.

Окремою проблемою політичної еліти, що заслуговує на пильну увагу з боку науковців, є зв'язок влади та капіталу. У філософії К. Маркса існує поняття про три етапи розвитку соціальних відносин:

1. відносини на основі особистісної залежності (рабовласницьке та феодальне суспільства);

2. відносини на основі предметно-грошовою залежності (капіталістичне суспільство);

3. вільна праця в комуністичному суспільстві, яке передрікав філософ.

У сучасних пострадянських країнах елітарні групи зазвичай являють собою групи власників крупних капіталів. Більш того, має місце приватне привласнення владних політичних та законодавчих функцій держави представниками цих груп. У зв'язку з цим, А. Фісун [9, с. 32], Г. Рот [6, с. 115], М. Теобальт та інші дослідники вживають терміни “капіталізм, що феодалізується” та “неопатрімоніалізм”. Ключовою відмінністю у сучасних відносинах еліти та народу від середньовічного феодалізму є те, що сучасну систему можна визначити як систему “клієнт - патрон”. Клієнт (тобто народ) залежить від патрону (еліти) в матеріально-речевому сенсі. Але при цьому клієнт має певний ступінь свободи у виборі патрона та реалізує її, зокрема, під час політичних виборів. Сьогодні найкоротший шлях до української владної еліти лежить через власність.

Отже, умовою розбудови демократичних політичних інститутів в Україні є децентралізація владних ресурсів та збільшення плюралізму у складу еліти. Все це необхідно для попередження перетворення держави як політичної єдності на приватну власність, що поділяється між кількома економічними елітарними групами (або кланами).

Слово “інтелігенція”, введене в ужиток письменником П. Боборикіним, вперше з'явилося в Росії лише в середині XIX ст. і звідти перекочувала в інші європейські мови, де використовувалося для позначення виключно російського явища.

Йшлося про ту частину освічених людей, яка відрізнялася “народолюбством”, ворожістю до існуючого ладу, відсутністю релігійності і політичним радикалізмом.

З цієї причини в західній культурології слово “інтелігенція” в широкому, а не в суто російському розумінні, вживається порівняно рідко, а замість нього вживаються такі менш ідеологізовані та політизовані вирази, як інтелектуали, люди розумової праці, культурний шар, духовна еліта.

Отже, якщо відволіктися від особливостей вітчизняного слововживання, інтелігенція - це “апарат нації, що мислить і відчуває”, вся її освічена частина, до складу якої входять ті, хто так чи інакше втілює і забезпечує духовне і розумове життя країни. Це єдиний суспільний прошарок, який, будучи найбільш незалежним від класової або професійної психології, зосереджує в собі загальнонаціональну самосвідомість, виступає виразником загальнонародного творчого генія. Без нього взагалі неможливий розвиток культури і цивілізації. Саме характером і рівнем інтелігенції визначається культурне обличчя суспільства, його симпатії, смаки і настрої, що складаються в стійкі норми національного життя. Освічений шар стає “інтелектуальною лабораторією, в якій, крім чисто культурних цінностей, створюються форми і типи національної громадянськості і політичного устрою”. Отже, “в руках інтелігенції перебувають усі ключі від національної долі того народу, представницею якого вона є” [11].

У зв'язку тим, що наука завжди елітарна, її розвиток супроводжується функціонуванням наукової еліти, соціальна роль якої полягає у науковому забезпеченні соціального прогресу. Наукова еліта є соціальною групою, яка об'єднує індивідів, що займаються виробництвом і трансляцією нового наукового знання в якості лідерів наукових шкіл, напрямків, наукових організацій. Результатами творчої діяльності наукової еліти стають суттєві досягнення в сфері отримання нового наукового знання, які визнаються науковим співтовариством і об'єктивуються в наукові праці, відкриття, винаходи, корисні моделі, наукові основи нових технологій.

Наукова еліта має спеціальну підготовку до наукової діяльності і, як правило, має вищу професійну кваліфікацію, вчені ступені та звання. Даний різновид еліти здійснює управлінські й експертні функції в системі організації наукової діяльності: в академії наук, установах вищої професійної освіти, наукових товариствах, на конференціях, в редакціях наукових видань.

Можна виділити наступні категорії наукової еліти:

1. Науково-дослідна еліта зайнята переважно фундаментальними науковими дослідженнями;

2. Діяльність науково-виробничої еліти зводиться до прикладних наукових досліджень, дослідно-конструкторських робіт, науково-технологічних розробок;

3. Науково-педагогічна еліта поєднує наукові дослідження з викладацькою діяльністю у вищій школі, підготовкою наукових кадрів;

4. Науково-організаційна еліта змикається з політичною та управлінською елітами і часто відходить від реальної наукової діяльності на користь адміністративної;

5. Завдання науково-популяризаторської еліти полягає у популяризації даних науки, поширенні раціонального стилю мислення, сцієнтизму в широких верствах населення за допомогою засобів масової інформації [4, с. 128].

Будучи дуже важливим суспільним шаром (наскільки б не різнився рівень загальної культури у її окремих представників), інтелігенція неухильно збільшує свою вагу у будь-якому сучасному суспільстві. Ще в 1970-х рр. в найбільш розвинених країнах частка людей розумової праці становила близько 20% самодіяльного населення [4, с. 129]. Зараз в умовах “інформаційної революції” ця цифра значно вища. Це визначає й важливу роль інтелігенції в долі людства. Влада завжди це розуміла. Але протягом всієї історії відносини між нею та інтелектуальними ресурсами були досить складними: від повного взаєморозуміння до непримиренного протистояння. А між тим, за світовою статистикою відомо: якщо витрати на культуру й освіту не досягають 6-8% бюджету, то суспільство наближається до культурної катастрофи.

Таким чином, можемо зробити наступні висновки:

По-перше, економічна еліта є суспільним прошарком, який включає власників великих капіталів, голів промислово-фінансових груп та банкірів, які керують економічним життям суспільства. Можна виокремити її три основних рівня: державна економічна еліта, бізнес-еліта та глобальна еліта. Остання характеризується найбільшим ступенем свободи і, водночас, найбільшою відповідальністю. Економічна еліта почасти стає основою для формування політичної еліти, хоча цей зв'язок не є жорстким. У соціально-політичній практиці неодноразово виникають і виникали ситуації, коли частиною еліти стають люди, які не мають значних економічних статків, але вирізняються певними лідерськими та розумовими якостями.

По-друге, політична еліта є внутрішньо згуртованою спільнотою, що проходить у своєму розвитку декілька етапів: роз'єднаної еліти; еліти, об'єднаної через консенсус; ідеологічно об'єднаної еліти. Вплив політичної еліти на прийняття владних рішень є особливо потужним у тих країнах, які не мають стабільних інститутів і традицій демократії. У перехідних суспільствах почасти відбувається бюрократизація еліти. Сутність переходу цих країн до демократії в тому числі включає перехід від роз'єднаної еліти до еліт, що об'єднані через консенсус. Окремою проблемою демократичних пострадянських транзитів є відносини в системі “влада - капітал”, які втілюються в явищі неопатрімоніалізму. Його сутність полягає в тому, що власники крупних капіталів, які є членами політичної еліти, фактично узурпують законодавчу, судову та інші функції держави, а взаємини еліти та суспільства ґрунтуються на моделі “патрон - клієнт”.

По-третє, культурне обличчя суспільства, його симпатії, смаки і настрої, що складаються в стійкі норми національного життя, залежать від характеру та рівня інтелігенції - духовної еліти суспільства. Саме вона створює форми і типи національної громадянськості і політичного устрою. Еліта популяризує дані науки, поширює раціональний стиль мислення в широких верствах населення за допомогою ЗМІ.

еліта соціальний прогрес

Список використаних джерел

1. Дюркгейм Э. Самоубийство / Дюркгейм Э.; [пер. с фр. А. Н. Ильинский]. - СПб.: Союз, 1998. - 496 с.

2. Кортен Д. Экономика смысла и мифы глобализации / Д. Кортен // Диалог UA. [Электронный ресурс]: Независимый информационный ресурс. - 2005. - Режим доступа: http://web.archive.org/web/19981205143850/www.tikkun.org/9603/ko rten. html.

3. Лешукова П. И. Феномен клубов элит / П. И. Лешукова // Социс. - 2009. - №9. - С. 33-41.

4. Липчинская И. В. Генезис научной элиты: социальнофилософский анализ: дис.... канд. филос. наук: 09.00.11 / Ирина Владимировна Липчинская. - Ростов-на-Дону, 2008. - 195 с.

5. Мартынова М. Ю. Политическая элита как фактор социальных изменений в современной России: дис.. канд. полит. наук: 23.00.02 / Марина Юрьевна Мартынова. - М., 2001. - 296 с.

6. Roth G. Personal Rulership, Patrimonialism, and EmpireBuilding in the New States / G. Roth // World Politics. - 1968. - №2. P.194-206.

7. Сердобинцев К. С. Дифференциация власти, собственности и управления - необходимое условие модернизации и развития гражданского общества в России / К. С. Сердобинцев // Вопросы философии. - 2010. - №5. - С. 69-81.

8. Поляков А.В. Региональная политическая элита как субъект политического процесса: По материалам Краснодарского края: дис.... канд. полит. наук: 23.00.02 / Александр Валериевич Поляков. - Краснодар, 2004. - 235 с.

9. Фисун А.А. Демократия, неопатримониализм и глобальне трансформации: Монография / А.А. Фисун. - Харьков: Константа, 2006. - 352с.

10. Фролова М.В. Социальные характеристики элиты Волгоградской области / М. В. Фролова, Н. В. Дулина // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 7. Философия. Социология и социальные технологии. - Волгоград: Волгоградский государственный университет, 2008. - №1 (7). - С. 94-96.

11. Вехи интеллигенции в России: Сборник статей 1909-1910. М., 1991. - С. 319-416.

Размещено на Allbest.ru