Інноваційні трансформації інституту освіти як фактор оптимізації формування творчої особистості (соціологічний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Стратегія оновлення українського суспільства відповідно вимогам часу в умовах глобалізації соціально - економічного простору, переходу до постіндустріального типу соціуму, де головним ресурсом є знання, актуалізує необхідність вивчення змісту, напрямків, характеру інноваційних змін інституту освіти. Масштабність, глибина перетворень у ньому ставить нові завдання перед соціальними суб'єктами, а саме: вимагає розвинутого евристичного мислення, здібностей до творчості, спроможності до креативно-теоретичних наробок, вмінь та навичок їх практичної реалізації. Отже формування інтелектуального потенціалу особистості висувається на перший план, що передбачає подолання стереотипних уявлень про другорядну роль цієї інституції у суспільному розвитку.

Ця сфера привертає увагу суспільствознавців різного напрямку - філософів, соціологів, політологів, культурологів, психологів. Проте сьогодні немає цілісного системного уявлення про сутність трансформаційних процесів в освітній системі, прогнозування ризиків, що його супроводжують, відсутній аналітичний матеріал не тільки позитивних аспектів оновлення, але, що є на нашу думку, головним, негативних соціальних наслідків перетворень, механізмів їх подолання.

Інститут освіти як багаторівнева система, цілісний соціальний організм, який включає в себе дошкільну та шкільну підготовку, навчання в спеціальних середніх закладах, вузівську та післядипломну освіту, ще не став предметом глибокого наукового осмислення. Найчастіше кожна із складових підструктур виступає самостійним об'єктом наукового аналізу. В той же час неможливо досягти поставлених цілей оновлення, відродження українського суспільства без узгодженої, комплексної інноваційної перебудови усіх складових інституту освіти.

На нашу думку, така постановка проблеми є актуальною і виправданою. Аналіз статистичної та соціологічної інформації свідчить про наявність протиріччя між потребою суспільства в такій системі освіти, яка б на кожному із рівнів виконувала усю сукупність загальних і специфічних функцій, забезпечувала формування творчих здібностей людини у відповідності з її віковими, психологічними та іншими особливостями, готувала її до переходу при бажанні на вищу освітню сходинку, і відсутністю механізмів її побудови.

Механізм розвитку освіти шляхом втілення інновацій в освітньому просторі виступає як спосіб оновлення останньої. Соціальний розвиток суспільства є наслідком реалізації інтелектуального потенціалу, творчості соціальних суб'єктів і відповідної організаційної та управлінської діяльності, що забезпечує інноваційні зміни певного напрямку в інституті освіти як цілісному соціальному організмі.

В зв'язку з тим, що проблема носить глобальний характер і в межах дисертаційного дослідження не можна охопити усі її аспекти, ми зосередили увагу на вивченні взаємозв'язку інноваційних змін на рівні шкільної і вузівської підготовки, ступеню їх відповідності, що детермінують розвиток творчої особистості.

Особливий інтерес представляють роботи, виконані в рамках соціологічного підходу. Саме вони дозволяють вийти на дослідження закономірностей інноваційних процесів в освіті, їх залежності від загальносоціологічних законів розвитку суспільства і особистості, зрозуміти механізм взаємодії об'єктивних і суб'єктивних чинників інновацій в освіті. Серед досліджень такого роду потрібно відмітити монографію Ю.А. Карпової “Вступ до соціології інноватики”, монографію О.І. Навроцького “Вища школа України в умовах трансформації суспільства”.

Об'єкт дослідження. Виходячи з актуальності й ступеню розробленості проблеми, об'єктом дослідження було обрано інститут освіти як цілісний соціальний організм в умовах інноваційних змін.

Предметом дослідження є вплив трансформаційних перетворень в інституті освіти на процес формування творчої активності суб'єктів освітньої діяльності.

Мета дослідження - визначення механізму впливу інноваційних трансформацій інституту освіти на формування творчої особистості, напрямків оптимізації управління цим процесом.

Досягнення цієї мети передбачало вирішення наступних задач:

- уточнити теоретичні підходи щодо соціологічного аналізу проблеми формування творчої особистості в системі освіти;

- визначити інноваційні механізми освітніх трансформацій;

- з'ясувати напрямки впливу та соціальні наслідки глобалізації освітнього простру;

- визначити об'єктивні та суб'єктивні детермінанти формування творчої особистості в системі освіти;

- виділити критерії виміру творчої активності суб'єктів освітньої діяльності;

- провести типологічний аналіз творчої активності суб'єктів освітньої діяльності;

- запропонувати соціальну технологію оптимізації управління інноваційними змінами в інституті освіти.

1. Теоретико - методологічний підхід до аналізу проблеми формування творчої особистості в системі освіти

Розглядаються основні теоретико-методологічні підходи вітчизняних і закордонних науковців до проблеми формування творчої особистості в системі освіти на всіх її рівнях, в умовах глобалізаційних процесів, впровадження освітніх інновацій. Система освіти розглядається як соціальний інститут, як єдина багаторівнева соціальна система.

В умовах трансформації системи освіти її функції набувають нових рис. Одна з них - зближення освіти з наукою. Посилення їх взаємодії, взаємовпливу сприяє подальшому удосконаленню освіти. Однак, в реальній практиці, зокрема в державних програмах, не передбачається укріплення наукових баз вузів, організаційне їх зближення з академічними установами, використання наукового потенціалу останніх для розвитку освіти. Ще менше можливості має для цього загальноосвітня школа.

В роботі підкреслюється, що соціальні функції характеризують діяльнісні аспекти інституту освіти, а соціальні цінності - його цілеспрямованість. Як ніколи сьогодні є потреба у функціях соціального відтворення, соціального переміщення, культурно-репродуктивній, формування творчої особистості.

Соціологічний аналіз інституту освіти дозволив нам розглянути його формування не тільки як складну багатоступеневу систему інформаційної бази знань, умінь та навичок їх реалізації на рівні шкільної, вузівської та післядипломної підготовки, а як єдиний процес розвитку творчих здібностей особистості, її евристичного мислення, інтелектуального потенціалу. Учень, студент повинен вміти самостійно осмислити будь - яку проблему, знайти шляхи її вирішення.

Необхідність комплексного системного аналізу актуалізується внаслідок глибинних змін, що трансформують інститут освіти, які торкаються цільових настанов, змісту, організаційних структур, форм, методів, напрямків освітньої діяльності. Зазначається, що головні проблеми полягають у необхідності координації інноваційних змін на всіх рівнях освітньої підготовки. Нові вимоги часу пердбачають як основну мету цієї інституції - формування творчої особистості з високим інтелектуальним потенціалом, підготовленої до самостійного оволодіння знаннями протягом усього життя, що передбачає всебічний аналіз освітніх інновацій в освітньому полі.

Наголошується на тому, що відродження України залежать від ефективності використання інноваційних механізмів модернізації освітнього простору. Це актуалізує потребу у соціологічному аналізі цієї інституції. Інноваційні механізми автор розглядає як один із видів соціальних механізмів, що визначають функціонування, трансформацію та розвиток соціального інституту. Інноваційні механізми як вид соціальних механізмів виконують функцію перетворення, переведення об'єкта у новий стан. В цьому разі інноваційні зміни відбуваються як в самому механізмі, так і в навколишньому середовищі. Це стосується змін в соціальній структурі в цілому і її елементів (особистості, соціальних групах, колективах тощо).

В роботі доводиться, що освіта як соціальний інститут розвивається в умовах постійних протиріч між суспільними потребами і спроможністю задовольнити ці потреби. Це, в свою чергу, породжує протирічність самого інституту освіти, неузгодженість його елементів. В роботі доводиться, що зазначені протиріччя загострюються в умовах системної кризи суспільства - економічної, політичної, соціальної, руйнуванням старих, усталених структур і систем управління.

Трансформація системи освіти характеризується суперечливістю інноваційних процесів, різновекторністю їх протікання на різних рівнях, посиленням інноваційних конфліктів. При цьому вони проявляються як конфлікти між 1) новим змістом, цілями освіти і старими формами, методами її здійснення; 2) між новими формами і методиками навчання і старим змістом; 3) між інноваційними механізмами і технологіями освітньої діяльності і застарілими соціокультурними традиціями.

Як інноваційні механізми, що визначають розвиток системи освіти, в роботі розглядаються фундаменталізація, гуманізація, гуманітаризація, комп'ютеризація, інформатизація навчального процесу.

З соціологічної точки зору фундаменталізація, гуманізація та гуманітаризація виступають як системний інноваційний механізм, що забезпечує формування соціальності особистості. Соціальність особистості в широкому розумінні - це її зв'язок з соціально цілим - суспільством, людством. Вона виявляється у ступені прийняття потреб, інтересів соціуму, засвоєнні останніх в якості особистісних завдяки їх самостійному осмисленню, настанови на їх реалізацію. Саме соціальність лежить в основі формування творчості, соціальної відповідальності суб'єкту діяльності, розуміння необхідності інноваційних змін в процесі розвитку суспільства. Вона сприяє формуванню соціальної активності як єдності свідомості і діяльності у напрямку реалізації соціально значущих цілей. Їх джерелом виступає глибина і повнота зв'язків особистості з соціумом, рівень перетворення особистості на суб'єкта суспільних відносин.

Різновидом соціальної активності виступають творча, інноваційна активність, в основі яких лежить соціальність особистості.

В роботі підкреслюється, що інноваційні механізми оновлення освіти сприяють формуванню творчого, критичного осмислення культурної спадщини, що передбачає спадкоємність минулого досвіду і оновлення як змісту, так і форм освітньої діяльності, критичної оцінки освітніх інновацій, що перешкоджає автоматичному прийняттю будь - яких інновацій.

Саме на формування таких якостей особистості і спрямовані інноваційні механізми реформування сучасної освіти. Однак, слід ураховувати, що формування творчої особистості довготривалий процес, який протікає на усіх рівнях освіти. Розмежування цільових настанов загальноосвітньої і вищої шкіл призводить до поглиблення протиріч між ними у справі формування творчої особистості, її інтелектуального потенціалу. Чинників таких протиріч кілька. Один з них - це неузгодженість концепції освіти на рівні школа - вуз. Вуз більшою мірою орієнтований на оновлення змісту освіти, зближення з наукою, в той час, як школа зосереджує увагу на розвитку нових форм організаційних структур (коледжів, ліцеїв тощо), методичних засобах навчання, втіленні дидактичних інновацій.

Аналіз сучасної ситуації взаємодії освітніх рівнів школа - вуз дає змогу авторові зробити висновок, що різноспрямованість інноваційних змін на рівні школа - вуз приводить, по - перше, до падіння якості шкільної підготовки, її невідповідності вимогам вузів. По - друге, породжує деформації у розвитку особистісних якостей учня, не готового до творчого, самостійного оволодіння знаннями, що значно подовжує термін його адаптації у вищих навчальних закладах. Вирішення цієї проблеми стає сьогодні актуальною задачею.

Автор, розглядає глобалізацію як соціальний механізм інтернаціоналізації та інтеграції країн у світову спільноту. Провідною рисою цього процесу є посилення соціальної ролі освіти, знань, людського капіталу. Виробництво наукових знань, інформації, формування інтелектуального потенціалу, творчих здібностей особистості стає джерелом розвитку суспільства, його головним ресурсом.

Викриваючи суперечливий характер впливу глобалізаційних процесів на трансформацію пострадянських країн, дисертант виокремлює позитивні і негативні соціальні наслідки, пропонує напрямки їх попередження та усунення в системі освіти.

Як відносно самостійна інституція, державна система освіти виконує специфічну роль в загальному інтеграційному процесі. З одного боку, інтегруючись в світовий освітній простір, зокрема, реалізуючи європейський вибір, вона зазнає суттєвих внутрішніх змін - перебудовуються її організаційні структури, з'являються нові елементи на всіх освітніх рівнях - приватні школи та вузи, ліцеї, коледжі, навчальні Академії тощо; децентралізується і демократизується система управління; посилюється фундаментальна гуманістична та гуманітарна підготовка, впроваджуються інноваційні форми та методи навчання; відбувається інформатизація учбового процесу і т.ін.

З іншого боку, у зв'язку з новими викликами часу, змінюється стратегія та кінцева мета освітньої діяльності. Вона полягає у формуванні нового типу особистості, якій притаманний високий рівень інтелектуального потенціалу, творчих здібностей, готової до критичного осмислення соціальної дійсності у всіх її проявах, спроможної активно впливати на розвиток соціальних процесів у соціально значущому напрямку. Таким чином, формуючи високий рівень соціальної культури, зокрема таких її видів, як інформаційна, інноваційна, управлінська, професійна, гуманістичної за своєю сутністю, освіта орієнтує соціальних суб'єктів на подолання негативних соціальних наслідків глобалізації, деформацій соціально - економічного простору, як на національному, так і глобальному вимірах, тобто безпосередньо або опосередковано впливає на глобалізаційні процеси, посилюючи їх позитивну спрямованість.

Дається характеристика особистості як суб'єкта і об'єкта навчального процесу. Автор акцентує увагу на підвищенні ролі особистості у мінливому, динамічному світі. Новий тип суспільства радикально змінює становище людини в соціумі, коли починає домінувати не виконавча, а контролююча функція, що, в свою чергу, вимагає нових особистісних якостей від людини. Нові вимоги зробили неконкурентоспроможною людину, адаптовану до потреб індустріального суспільства, яка була підготовлена до виконання конкретних виробничих функцій. Інститут освіти був пристосований до підготовки людини для вирішення саме цих завдань, що призвело останній до кризи в умовах постіндустріальних зрушень.

В роботі вказується, що в умовах якісного перетворення суспільства, переходу до нового його типу - інформаційного, творча активність особистості набуває особливого значення.

Творча активність розглядається як це системна якість, що характеризує цілісність особистості. Вона пов'язує - узгоджує усі суб'єктивні і об'єктивні фактори, визначає характер їх взаємозв'язку, їх єдність. Саме тому при вимірі творчої активності особистості в якості інтегрального показника виступає її культура. Остання аналізується в роботі загальне поняття, якісний прояв соціальності особистості, що вимірюється через узгодженість елементів духовного світу особистості. Це - загальний спосіб засвоєння особистістю соціального досвіду, соціальних ролей, функцій.

Автор наголошує, що реальною проблемою сучасної України виступає протиріччя між потребами суспільства у розвитку конструктивної творчої активності особистості, сутнісною характеристикою якої є інноваційність мислення і діяльності соціального суб'єкта, і реальним її станом.

Суттєвою характеристикою творчої активності як якості особистості є її інноваційна спрямованість.

Творча особистість характеризується нестандартним інноваційним типом мислення, наявністю вмінь та навичок відтворення нових форм життєдіяльності, винаходу і впровадження інновацій в будь-якій сфері суспільного буття. Творчість особистості проявляється в її активній життєвій позиції, соціально значущій спрямованості поведінки і дій, соціальній активності.

В дисертації підкреслюється, що формування творчої особистості - безперервний, довготривалий, єдиний процес, який повинен здійснюватися на всіх рівнях освітнього простору.

2. Об'єктивні та суб'єктивні фактори, що детермінують формування творчої особистості в системі освіти України

Присвячено аналізу впливу соціокультурних факторів, суб'єктивних детермінант інноваційних змін в системі освіти на формування творчого потенціалу, творчої активності особистості, пропонуються механізми оптимізації управління інноваційними змінами в системі освіти.

Наголошується, що в умовах соціокультурної трансформації, зміни культурних цінностей, норм і відносин виникає необхідність вибору адекватної соціокультурної моделі освіти. Відбулася девальвація цінностей класичної освіти, яка базувалася на єдності знань, умінь, навичок, виникло протиріччя між цінністю культури і технологією її фрагментарного відтворення, вирішення якого передбачає перехід до нової концепції освіти, стратегічною метою якої є формування інтелектуального потенціалу особистості, її творчих здібностей.

Відомо, що культура як соціальний феномен є складним, багатогранним та багаторівневим поняттям. Вона характеризується як спосіб, метод ціннісного освоєння дійсності. Складність аналізу висунутої нами проблеми полягає у неусталеності елементів культури в епоху глибинних трансформацій суспільства, які переживають пострадянські країни. Дослідники, що вивчають соціокультурні трансформації, зробили висновок про її кризовий стан. Найбільш надійним критерієм визначення спрямованості трансформаційного процесу, показником того, чи веде він до модернізації або, навпаки, до деградації суспільства, виступає генеральна спрямованість соціокультурних зсувів. В такому сенсі суспільство розглядається як соціокультурна система, глибинні перетворення якої постають як соціокультурна трансформація. В соціокультурному підході суспільство постає як єдність культури і соціальності, що формується в процесі діяльності соціальних суб'єктів. Під культурою при цьому розуміється сукупність засобів і результатів діяльності людини (матеріальних і духовних - ідей, цінностей, норм, зразків поведінки і т.ін.), а під соціальністю - сукупність відносин, що складаються в наслідок взаємодії соціальних суб'єктів - економічних, політичних, соціальних тощо.

Соціокультурний підхід дозволяє вимірювати пов'язаність усталених і динамічних характеристик особистості і суспільства, культури і соціальності, визначити баланс рівноваги між культурними і соціальними змінами як умови усталеності суспільства, збалансованості задоволення протиречних потреб, інтересів соціальних суб'єктів.

Інтенсифікація соціокультурних змін в умовах глобалізації призвела до невідповідності між розвитком освіти і загальним рівнем соціального, культурного простору життєдіяльності особистості. У цій ситуації зміна освітньої парадигми можлива лише за умов впровадження в ній інновацій, які не зводяться лише до оновлення системи, а передбачають втілення нових знань у оновлення методології освітнього процесу, що відповідає культурно - суспільним вимогам. Реформування системи освіти передбачає інноваційні зміни її стратегічних цілей, змісту, форм і методів навчального процесу, організаційної структури та системи управління, що спроможна привести до якісної зміни особистості, адекватної соціокультурним трансформаціям.

Традиційні системи освіти, які одержали назву „підтримуючого навчання”, базуються на тому, що фіксовані навчальні методи і принципи, готують учня до вирішення вже відомих ситуацій та задач, які повторюються. Спрямованість такої системи у минуле і є одним із чинників її кризи. Альтернатива цій моделі - „інноваційне навчання”, яке передбачає вироблення у особистості здібностей до творчого оволодіння знаннями, їх розвитку, відтворення нових ідей, технологій тощо.

Під впливом глобалізаційних процесів зростає невизначеність, рухомість, складність ситуацій, для вирішення яких немає готових рішень, кожного разу їх потрібно виробляти знову. Саме тому перед інститутом освіти постає задача формування самостійної творчої особистості.

Важливим чинником проблем у сучасній системі освіти в Україні є „перерва поступовості”, тобто розбіжність загальних цілей навчання на різних рівнях інституту освіти, що яскраво прослідковується на рівні школа - вуз.

Якщо вузи сьогодні роблять крок до впровадження інновацій, то загальноосвітня школа намагається надати конкретний обсяг знань, що не сприяє розвитку інтелектуального потенціалу, творчих здібностей особистості.

Сучасний стан соціокультурної свідомості вступає у протиріччя з технократичним характером традиційної моделі освіти. Таким чином, структура і зміст освіти не відповідають соціокультурним вимогам інформаційного суспільства.

Традиційно культура орієнтована на передачу досвіду старшого покоління молодшому. Однак, у сьогоденні, в умовах руйнування старої системи цінностей, норм минулий досвід не є опорою в мінливому середовищі. Культура молодшого покоління, зорієнтована на майбутнє, виробляє свої ціннісні орієнтири.

Освіта, виступаючи могутнім фактором науково - технічного, соціально - економічного і культурного розвитку суспільства, завдяки поліфункціональному характеру впливає на всю соціальну систему. Однак, система освіти, у свою чергу, відчуває зворотний вплив соціально - економічних трансформацій, її розвиток в першу чергу визначається не інтернальними, а екстернальними по відношенню до неї.

Саме соціокультурні зрушення загострюють внутрішні протиріччя в системі освіти, змінюючись під впливом суспільних вимог, в ній, в наслідок притаманного консерватизму, усталених поведінкових стереотипів, посилюється опір інноваціям. Сутність цього явища полягає в наступному: внаслідок зовнішнього впливу система освіти перебудовує зовнішні форми, однак сутність її змінюється незначною мірою. Це означає, що приживаються, головним чином, ті нововведення, які не суперечать її попередньому стану.

В роботі доводиться, що зовнішній вплив на систему освіти посилюється. Не завжди це виправдано, деколи не враховуються внутрішні закономірності функціонування та розвитку цієї інституції, її готовність до змін відповідно об'єктивним умовам та суб'єктивним чинникам. Держава та суспільство не завжди розуміють міру своєї соціальної відповідальності за впровадження тих чи інших не досить обґрунтованих нововведень.

Розглядаються суб'єктивні детермінанти інноваційних змін в освітній інституції, які криються в системі особистісних характеристик суб'єктів навчально - виховної діяльності. На вирішення актуальних задач оновлення системи освіти, будь - якої її підсистеми, безпосередньо впливає рівень підготовленості як учителів, професорсько-викладацького складу, управлінського персоналу, так і учнів, студентів до сприйняття освітніх інновацій, розуміння їх необхідності, готовності впроваджувати останні у відповідності до своїх повноважень, соціальної ролі.

Автор підкреслює, що навіть при наявності усіх необхідних об'єктивних умов інноваційних трансформацій інституту освіти, не можна досягти позитивного результату без зрілості суб'єктивного фактору. Це означає, що інститут освіти не зможе сформувати творчу особистість вихованця, якщо викладацький персонал не має необхідного інтелектуального, евристичного потенціалу, не володіє сучасними технологіями навчання і виховання.

Творчий підхід суб'єктів навчальної діяльності виявляється у розумінні ними необхідності інноваційних змін інституту освіти у відповідності з задачами, вимогами інформаційного суспільства. Останній передбачає збереження усього цінного у минулому досвіді і критичний аналіз досягнень інших країн в системі освіти, розробку інноваційної освітньої моделі, адекватних навчальних технологій, які б були спрямовані на формування в системі освіти будь - якого рівня творчої особистості.

За даними проведеного дисертантом дослідження, лише близько 20% вчителів позитивно відносяться до інновацій, стільки ж байдужих, але аж 60% - ставляться до них негативно. А в результаті і стиль роботи вчителів відповідний: у 70% вчителів відсутні орієнтації на впровадження інновацій у свою діяльність, 45% - не поінформовані про сутність інновацій, їх переваги перед традиційними формами освіти.

Найбільш яскравим показником сприйняття необхідності інноваційних змін є рівень творчої активності суб'єктів освітньої діяльності. Враховуючи як об'єктивні, так і суб'єктивні показники, автор здійснює типологічний аналіз рівня творчої активності останніх

Порівняльний аналіз рівня творчої активності вчителів шкіл і викладачів вузів показав, що високий рівень творчої активності характерний для 20,3 % викладачів ВНЗ, що у 2,5 рази більше, ніж у вчителів. Середній рівень творчої активності характерний для 55,1% викладачів проти 41,3% вчителів. Нижчий рівень притаманний 24,6% викладачів і 46,2% вчителів. На нашу думку, це один із суттєвих суб'єктивних факторів, що впливає на рівень творчої активності школярів і студентів.

Аналіз матеріалів проведеного дослідження виявив вплив стану інноваційного клімату в шкільних колективах на рівень творчої активності вчителів. В тих колективах, які характеризуються усталеною орієнтацією на розробку і впровадження освітніх інновацій вдвічі більша чисельність вчителів з високим рівнем творчої активності, ніж у тих колективах, де переважають настанови на традиційні форми навчання. Відповідно, в школах з інноваційним кліматом кількість вчителів, які індиферентно ставляться до інновацій скорочується з 21% до 15,2%, а консервативно орієнтованих - з 25,2% до 7,5%.

Ще одним суб'єктивним фактором розвитку творчого потенціалу особистості є наявність навичок самостійної роботи. Однак, як свідчать матеріали соціологічного дослідження, 46,8% учнів не працюють самостійно, 44,6% не докладають зусиль щодо самостійної підготовки до вступу у ВНЗ, 44,4% - самостійно не працюють над поглибленням знань з іноземної мови. І лише 3-5% в залежності від типу шкільного закладу займаються самоосвітою.

Таким чином, незрілість суб'єктивного фактору і загальноосвітньої, і вищої школи суттєво детермінує формування творчої особистості, викликає ускладнення цього процесу.

Дисертант пропонує шляхи оптимізації управління освітою через впровадження управлінських інновацій.

Досягнення стратегічних цілей розвитку освіти передбачають розробку інноваційних моделей управління цією інституцією, спрямованих на відпрацювання таких механізмів, які б сприяли інноваційним змінам усіх її ланок в єдиному напрямку.

Автор доводить, що метою досягнення головної мети, а саме формування творчої особистості, доцільне впровадження таких інноваційних управлінських технологій, як система соціального діалогу, соціального замовлення та соціального аудиту.

В роботі підкреслюється, що система соціального діалогу дозволяє забезпечити взаємодію усіх зацікавлених суб'єктів - держави, представників освітніх установ (шкіл, вузів тощо), бізнес-структур, громадськості. Саме спільними зусиллями можна усунути або попередити наявні протиріччя та розбіжності, підвищити якість підготовки учнів та студентів, формування особистості, яка б відповідала вимогам часу.

Сьогодні актуалізується проблема відродження системи соціального замовлення на випускників вузів, що сприятиме використанню спеціалістів за профілем підготовки. Моніторингове дослідження проблем працевлаштування молодих спеціалістів, яке проводяться соціологами Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна, свідчить, що, навіть із спеціалістів таких престижних професій, як економіст за фахом працює 1/3, психологів - 2/3, соціологів - 1/2, юристів - 2/3 тощо. В той же час не вистачає фахівців інших спеціальностей, яких ВНЗ не готують в необхідному обсязі. Система соціального замовлення могла б сприяти подоланню дисбалансу пропозиції і попиту. В умовах плюралізму форм власності соціальне замовлення може надходити як з боку держави, так і приватного сектору, громадських установ. Таким чином вищі навчальні заклади можуть готувати спеціалістів „під замовлення”. Це полегшує і організацію виробничої та переддипломної практик, де роботодавці мають змогу ознайомитися з майбутнім працівником, а останній може виконати реальний дипломний проект за замовленням цієї організації.

З метою оптимізації управління інноваційними змінами в освітньому просторі обґрунтовується доцільність впровадження соціального аудиту. Останній розглядається як інноваційний управлінський механізм діагностики, супроводу та контролю за впровадженням освітніх інновацій, експертизи ефективності їх впливу на навчальний процес, формування творчої особистості. Поєднання внутрішнього (на рівні школи і ВНЗ) та зовнішнього (на рівні управлінських структур та громадськості) аудиту дасть можливість своєчасно виявити проблемні зони, соціальні ризики, які негативно впливають на навчальний процес, гальмують формування творчого потенціалу та здібностей людини, що сприятиме удосконаленню управління такою складною системою як інститут освіти, узгодженню та гармонізації інноваційних змін на всіх його рівнях.

Автор наголошує, що вирішення означених задач висуває низку вимог щодо суб'єктів управління освітньою інституцією на всіх її рівнях. Перш за все, це формування соціальної культури управлінських кадрів. Соціальна культура, як суспільний феномен, передбачає знання специфіки соціальної сфери, зокрема, механізмів функціонування та розвитку освітніх установ. Досягти ефективності управління інноваційними змінами в інституті освіти неможливо без сформованої інформаційної та управлінської культур, як складових соціальної культури, що забезпечуює досягнення стратегічних цілей.

В умовах глибинних інноваційних змін зростають вимоги до соціальної відповідальності суб'єктів управління за кінцеві результати втілення інновацій, формування творчої особистості в процесі навчання.

Висновки

освітній соціологічний творчій

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження і сформульовано рекомендації. В дисертації доведена необхідність формування у суб'єктів освітньої діяльності настанов на підтримку інновацій та їх впровадження, формування ініціативних груп, інноваційного ядра в шкільних та вузівських установах, які б виступали провідниками позитивних інноваційних змін в системі освіти. До їх складу повинні входити як представники професорсько-викладацького та вчительського персоналу, так і студентської молоді і школярів, що буде сприяти підтриманню цих змін. Дослідження свідчить про необхідність глибокого масштабного вивчення системи освіти, аналізу як негативних, так і позитивних наслідків інноваційних змін з метою розробки технологій їх попередження та усунення тих, що вже мають місце.

Проведений розгляд інституту освіти як єдиного соціального організму, що охоплює різні рівні підготовки творчої особистості, а саме: школу, вуз, післядипломну освіту, показав, що необхідно гармонізувати інноваційні зміни на всіх рівнях освітньої інституції.

Узагальнення і систематизація чинників кризових явищ в інституті освіти, проведені нами, свідчать, що найбільшою мірою вони обумовлені непоміркованістю посткомуністичних трансформацій, необґрунтованим запозиченням інновацій, підміною інтеграції до європейського освітнього простору пасивною адаптацією без урахування минулих досягнень соціокультурних особливостей та національного менталітету.

Уточнено сутність, зміст, характер та спрямованість інноваційних механізмів освітніх трансформацій, виявлено та проаналізовано інновації апелятивного характеру, які набули поширення як у стратегії оновлення української вищої школи, так і у спробах її практичного втілення, що знижують її ефективність. Визначено, що наслідки дисфункціональних інновацій негативно впливають як на розвиток середньої, так і вищої шкіл, що гальмує формування творчої особистості, її інтелектуального потенціалу.

Неготовність інституту освіти до масштабного впровадження інноваційних змін в межах вимог Болонської декларації призводить до того, що останні не сприймаються науково-освітньою громадою та суспільством в цілому як позитивні, не вважаються адекватними сучасним можливостям як шкільного, так і вузівського рівня підготовки.

Результатом теоретичного аналізу є виділення критеріїв виміру творчої активності особистості, проведення типологічного аналізу творчої активності суб'єктів освітньої діяльності. Виділено наступні критерії творчої активності - 1) спрямованість на інновації, нововведення як особистісну потребу, цінність; 2) характер і рівень прийняття інновацій, їх інтеріоризацію, визначення їх значущості для суспільства, певних соціальних груп; 3) характер і рівень реалізації інновацій в практичній діяльності та типологічні групи за рівнем творчої активності -1)найвищий рівень; 2) середній рівень 3) низький рівень (а- з індиферентним ставленням до інновацій; б- консервативно настроєні).

З метою оптимізації управління процесом інноваційних змін в освітньому просторі запропоновано використання інноваційних механізмів - соціального діалогу, який дозволить забезпечити взаємодію усіх зацікавлених суб'єктів - держави, представників освітніх установ (шкіл, вузів тощо), бізнес-структур, громадськості і спільними зусиллями усунути або попередити наявні протиріччя та розбіжності, підвищити якість підготовки учнів та студентів, формування особистості, яка б відповідала вимогам часу; соціального замовлення на випускників вузів, що сприятиме використанню спеціалістів за профілем підготовки та соціального аудиту - інноваційного управлінського механізму діагностики, супроводу та контролю за впровадженням освітніх інновацій, експертизи ефективності їх впливу на навчальний процес, формування творчої особистості.

Література

1. Марікян С.В. Освіта - шлях до національного відродження // Харьковские социологические чтения -98: Сборник научных работ. - Харьков: ЦЭПП “Радар”, 1998. - С. 380-383.

2. Марикян С.В. Гуманизация образования - выход из кризиса в условиях трансформации общества // V Міжнародна науково-практична конференція “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості”. - Донецьк, 1999. - С.103-105.

3. Марикян С.В. Гуманитарное образование как фактор гуманизации управления обществом // Міжнародна науково-практична конференція “Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління”. Тези доповідей - Харків: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Українська інженерно-педагогічна академія. - 2000. - С.46.

4. Марікян С.В. Зарубіжний досвід моделі просвіти: взірець наслідування чи тупиковий шлях? // Матеріали 2-ї Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми науки та освіти”. У 2-х ч. Ч.2. - Харків: Українська Асоціація „Жінки в науці та освіті”, Харківський національний університет ім.. В.Н. Каразіна. - 2001. - С.29-30.

5. Марикян С.В. Социальные проблемы и противоречия современной системы образования // Збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми управління”. - К.: ІВЦ „Політехніка”, 2001. - С.229-231.

6. Марікян С.В. Відродження української культури і трансформація системи освіти - шлях до збереження національного інтелекту // Вестник Международного Славянского университета. Серия „Социология”. - № 4. - Харьков, 2001. - С.22-24.

Размещено на Allbest.ru