Соціальна інтеграція випускників інтернатних закладів: зарубіжний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Кафедра соціальної роботи

Курсовий проект

на тему:Соціальна інтеграція випускників інтернатних закладів: зарубіжний досвід

Тернопіль 2014



План

Вступ

1. Вітчизняний досвід соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів

1.1 Соціальна інтеграція випускників інтернатних закладів як актуальна проблема сучасного суспільства

1.2 Нормативно-правова база соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів

2. Зарубіжний досвід соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів

2.1 Соціальна політика зарубіжних країн щодо соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів у соціальне середовище

2.2 Основні шляхи і методи вирішення соціальних проблем випускників інтернатних закладів у зарубіжних країнах

Висновки

Використана література

Додаток



Вступ

Актуальність теми дослідження. Соціально-економічна ситуація, що склалась протягом останніх десятиліть призвела до зростання кількості дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. Пріоритетними формами влаштування цієї категорії дітей є сімейні: усиновлення, опіка і піклування, прийомні сім'ї і дитячі будинки сімейного типу. Проте вони не здатні забезпечити виховання усіх дітей, позбавлених батьківського піклування.

В Україні станом на 2013 р. функціонував 957 дитячих закладів з інтернатної формою утримання, які розраховані на 153 849 місць. В закладах перебувало 117600 дітей (1,5% дитячого населення України). Із них 13,5 тисяч (11%), тобто кожен десятий мав статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

Більшість випускників інтернатів мають труднощі у плануванні свого майбутнього, виборі професії, яка б відповідала їх потребами та інтересам, вищого навчального закладу для її отримання, а по завершенні навчання, пошуку роботи та збереженні стабільності й росту в професійній діяльності. Для багатьох випускників інтернатних закладів характерними є споживацькі настрої, невміння планувати та розпоряджатись ресурсами, встановлювати позитивні соціальні та родинні зв'язки, адаптуватись до нових умов проживання, протистояти негативному впливу соціального оточення. Низький рівень адаптації колишніх вихованців закладів опіки до життя в суспільстві зумовлює необхідність підтримки випускників інтернатних закладів у перехідний період навчання між перебуванням в установі та самостійним життям.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про зростання інтересу вчених до проблеми соціалізації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Розроблено вітчизняні та зарубіжні концепції соціалізації особистості (В. Абраменкова, В. Алфімов, І. Звєрєва, А. Капська, С. Козлова, О. Кононко, С. Куліковська, Ю.Лебєдєв, С. Литвиненко, А. Мудрик, І. Печенко, Л. Хухлаєва, В. Ямницький). Визначено особливості особистісного розвитку дітей-сиріт в умовах інституційного виховання (І. Дубровіна, В. Мухіна, А.Прихожан, Н. Толстих); з'ясовано недоліки цієї форми життєвого устрою дітей-сиріт (А. Прихожан, Н. Толстих, Г. Сем'я).

Об'єкт дослідження: процес соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів у соціальне середовище.

Предмет дослідження: зміст, методи і засоби діяльності соціальних служб з соціальною інтеграцією випускників інтернатних закладів у суспільство.

Мета дослідження: визначити шляхи оптимальної соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів.

Завдання роботи:

1. охарактеризувати сутність поняття «соціальна інтеграція» та ключові проблеми випускників інтернатних закладів у поза інтернатному середовищі;

2. проаналізувати зміст вітчизняних та зарубіжних нормативно-правових актів з питань соціального захисту і соціальної допомоги випускникам інтернатних закладів;

3. визначити перспективні ідеї зарубіжного досвіду соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів та можливості їх використання в Україні;

4. розробити рекомендації щодо використання перспективних ідей зарубіжного досвіду соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів.

Методи дослідження: Для досягнення мети і вирішення завдань використано такі методи: теоретичний аналіз, узагальнення наукової та навчально-методичної інформації, синтез, порівняння методів вирішення проблеми в Україні та закордоном.

Структура роботи. Курсова складається з вступу, двох розділів, висновків та використаної літератури.

1. Вітчизняний досвід соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів

1.1 Соціальна інтеграція випускників інтернатних закладів як актуальна проблема сучасного суспільства

Однією із категорій молоді, яка потребує соціальної підтримка у зв'язку з об'єктивними життєвими обставинами - специфічні умови розвитку та соціалізації - є молодь з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [8, 174]. Основні визначення понять наведені в Додатку А.

Період закінчення інтернатного закладу і влаштування подальшого життя для дітей, позбавлених батьківського піклування можна назвати перехідним від статусу вихованця інтернатного закладу до статусу самостійної дорослої людини здатної самостійно приймати рішення та відповідати за свої вчинки. Такий етап життя молодої людини, з одного боку, є відповідальним етапом соціалізації як людини, з іншого - етапом адаптації до нових умов життєдіяльності, ускладненими статусом дитини, позбавленої батьківського піклування [8, 174].

Багато хто з випускників інтернатних закладів не можу адаптуватись до життя за його межами, бо у них не має необхідних вмінь та навичок. Тому соціальна інтеграція випускників інтернатних закладів є актуальною проблемою сучасного суспільства.

Багато випускників дитячих будинків та шкіл інтернатів, залишаючи свої установи, на жаль, не підготовлені до життя в соціумі. Вони із труднощами влаштовуються на роботу, не знають де і як отримати допомогу, інформацію, не володіють елементарними навичками, необхідними в повсякденному житті.

В умовах виховання дитини в дитячому будинку, школі-інтернаті формується особлива внутрішня позиція, яка полягає у відчуженому відношенні до інших і до себе. Для цієї позиції характерні тимчасова обмеженість або нереалістичність життєвих планів, інфантилізм, відсутність самостійності й відповідальності за свою поведінку.

Соціальна інтеграція налагодження оптимальних зв'язків між індивідами, групами, організаціями, державами. При аналізі інтеграції розрізняють рівень даних систем (інтеграція особи, групи, суспільства і т. д.). При цьому термін «інтегрований» має різний сенс. Якщо аналіз ведеться на рівні особи (у психології), під вираженням «інтегрована особа» розуміється цілісний, позбавлений внутрішніх протиріч індивід. Те ж поняття при аналізі на рівні соціальної системи відноситься до особи, інтегрованої (включеної) в соціальну систему [19].

Соціальна інтеграція (лат. integratio - відновлення, заповнення, integer - цілий) - процес встановлення оптимальних зв'язків між соціальними інститутами, групами [33]. Соціальна інтеграція залежиться від процесу соціальної адаптації.

Соціальна адаптація -- пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Адаптація може здійснюватись у формі акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінку, маргінальність, алкоголізм, наркоманію [19].

соціальний інтеграція інтернатний

Соціальна адаптація залежить від міри сформованості у вихованців навичок самостійно вирішувати питання організації власного побуту, життєзабезпечення, уміння формувати соціальні зв'язки.

Існують внутрішні, та зовнішні критерії процесу та результату соціально-психологічної адаптації (Л. С. Виготський, А. Ф. Лазурський, В. І. Лебедєв, А. В. Петровський).

Внутрішні критерії:

– розвинуті комунікативні здібності;

– усвідомлення потреби самоосвіти;

– висока мотивація розвитку духовності, соціальної, професійної компетентності та самоактуалізації загалом.

Зовнішні критерії:

– навички самостійності в навчальній і науковій сферах;

– реалізація завдань самоосвіти;

– пристосування до характеру, змісту, умов і організації навчального процесу;

– комунікативна компетентність [10].

Успішний і безболісний початок дорослого життя багато в чому визначається обізнаністю молодої людини стосовно своїх прав та обов'язків, вміння орієнтуватися в складній системі нормативно-правових актів, що регулюють функціонування всіх сфер суспільства, вирішувати повсякденні проблеми.

Неабияку підтримку в цьому можуть надати випускникам представники найближчого соціального оточення. Державні заклади, що опікуються дітьми-сиротами, повинні відігравати особливу роль в їхній долі, надавати допомогу у вирішенні різноманітних проблем, сприяти забезпеченню дитячих прав і відстоювати інтереси. [2, 77]

Існує ряд основних проблем з якими стикаються випускники інтернатних закладів при виході в самостійне життя. Це такі, як:

1. Пошук житла. Початок самостійного життя є випробування для кожного випускника інтернату. Деякі випускники мають можливість жити у рідних. Вибір місця проживання визначає і місце навчання, оскільки в такому випадку випускник не обмежений необхідністю забезпечення місцем у гуртожитку.

Багато випускників не мають куди подітись. Для таких молодих людей єдиним варіантом не залишитися на вулиці є перспектива втупити до навчального закладу і влаштуватись в гуртожиток.

Наявність прописки на житлову площу до батьків, яких було позбавлених прав, може обернутись на гірше для випускників. У випадку, якщо людина прописана на житлову площу, вона втрачає пільги на отримання житла як дитина-сирота, хоча реально проживати там не може [6, 71-72].

2. Продовження освіти. Багато вихованців інтернатних закладів змушені здобувати професії, які їм не подобаються, через складність та неможливість отримати бажаний фах у престижних навчальних закладах; незавершення (з різних причин) навчання у закладі, де навчається дитина після інтернату [8,178].

3. Працевлаштування. Випускникам інтернатних закладів складно влаштуватись на роботу як за отриманою професією, так і в цілому влаштуватись на роботу [2, 109].

Вибір майбутньої професії та трудової стежки здебільшого незначною мірою залежить від бажання самої дитини, що виховується в інтернаті, і зумовлюється, скоріше, зовнішніми обставинами. Шанси вихованців інтернатних закладів розпочати власну бізнес-діяльність сьогодні практично дорівнюють нулю [6, 103-105].

4. Юридичні проблеми. Низька поінформованість про те, як вирішувати житлові та майнові проблеми, судові процеси з питань житла та спадщини призводить до того, що дитина не може захистити власні права; нездатність отримати соціальні грошові виплати через відсутність прописки; проблема оформлення документів щодо повернення батьківських прав та оформлення прав дитини-сироти; отримання трудової пенсії у разі втрати годувальника; проблема розшуку родичів [8, 178].

5. Психологічні проблеми. Неадаптованість до життя за межами інтернату у «вільному» суспільстві; страх перед можливими проблемами влаштування у житті внаслідок штампу «випускник інтернату»; стереотипне сприйняття інтернатних дітей як проституток, злодіїв, ізгоїв, алкоголіків, наркоманів; відсутність рідних, які б могли підтримати; проблема сироти знайти супутника життя; небажання та невміння дотримуватись норм спільного проживання; страх перед самостійним життям [2, 108].

6. Матеріально-економічні проблеми. «Вихідної» допомоги вистачає лише на 1-2 тижні,після виходу з інтернату не вистачає грошей на харчування,скасування випускників безкоштовного проїзду у громадському транспорті, у разі продовження навчання дитина не здатна себе забезпечити матеріально, тому припиняє навчання,не вистачає грошей не ліки та лікування [2, 110].

7. Несформованість навичок самостійного життя. Випускники по закінченні інтернатного закладу не отримують навіть елементарних знань про особисту гігієну, профілактику розповсюдження захворювань та санітарні норми, користування побутовими приладами, що у родині зазвичай робиться природним шляхом - в процесі виховання та накопичення інформації [2, 91].

8. Проблема міжособистісних відносин. У вихованців шкіл-інтернатів, які є закладами закритого типу, наявна проблема спілкування як з однолітками, так і дорослими. Багато хто з молодих людей не знають як звернутись до чужої людини і висловити їй свою думку або бажання. Молоді вихованці шкіл-інтернатів не мають належного запасу стратегій поведінки і спілкування з іншими людьми, як дорослими, так і однолітками [2, 89-90].

Це тільки невелика кількість проблем, які ускладнюють випускникам інтернатів їх самостійне життя, а в деяких випадках роблять це життя неможливим.

На практиці ці проблеми майже не мають вирішення. Це спричинено тим, що фінансування соціальної системи захисту є недостатнім, щоб працівники могли повною мірою виконувати завдання та надавати послуги. Значним недоліком можливостей вирішення цих проблем є те, що діти не знають куди звертатись і на що вони можуть розраховувати. А облік таких дітей та оцінка їх умов проживання та забезпечення майже не здійснюється.

1.2 Нормативно-правова база соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів

Захист прав та інтересів випускників інтернатних закладів та вирішення проблем пошуку житла, продовження освіти, працевлаштування, юридичні питання, психологічні, матеріально-економічні проблеми, не сформованості навичок самостійного життя забезпечується нормативно-правовою базою України. Державна підтримка дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні юридично закріплена на законодавчому рівні та забезпечується відповідними органами виконавчої влади.

Відповідно до частини 3 статті 52 Конституції України утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу [9].

Правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, молоді з числа дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначаються Законом «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», який набув чинності 13.01. 2005 року і є складовою законодавства про охорону дитинства. Зокрема у статті 1 цього закону визначається статус дитини-сироти та відповідні пільги, передбачені для цієї категорії осіб.

Стаття 32 має назву «Збереження права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа на житло» і вона передбачає, що «за дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, а також особами з їх числа зберігається право на житло, в якому вони проживали з батьками, рідними до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України…», «Жилі приміщення, в яких проживали діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, до влаштування їх у сім'ї громадян України, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також щодо яких є рішення суду, не можуть бути відчужені без отримання згоди на таке від органів опіки та піклування, яка може надаватися лише в разі гарантування збереження права на житло таких дітей.

Діти сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, мають право проживати в дитячих будинках сімейного типу до повернення їм зазначеного житла або надання житла місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

До працевлаштування випускників закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, квартирна плата та плата за комунальні послуги здійснюються органами праці та соціального захисту населення за місцезнаходженням житла».

В статті 33 «Збереження дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа житлом» йдеться про те, що «діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які досягли 16 років, у разі відсутності в таких дітей житла мають право зараховуватися на квартирний облік та соціальний квартирний облік за місцем їх походження або проживання до встановлення опіки, піклування, влаштування в прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за заявою опікуна чи піклувальника, прийомних батьків, батьків-вихователів, адміністрації закладу, де проживає дитина, або органу опіки та піклування», «Соціальне житло, що надається дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, особам з їх числа для проживання, має відповідати санітарним і технічним вимогам»[12].

Вирішення житлових проблем регулюється Житловим кодексом Української РСР. А саме стаття 32 говорить, що «громадяни самостійно здійснюють право на одержання жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку, а такі, що одружилися або влаштувалися на роботу у передбачених законом випадках до досягнення вісімнадцятирічного віку, - відповідно з часу одруження або влаштування на роботу. Інші неповнолітні (віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років) здійснюють право на одержання жилого приміщення за згодою батьків або піклувальників». Також в статті 39 йдеться про те, що «діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які досягли 16 років, а також особи з їх числа беруться відповідними органами місцевого самоврядування на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, за місцем їх походження або проживання до влаштування в сім'ї громадян, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»

Статтею 46 передбачено, що дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, поза чергою надається жиле приміщення після завершення терміну перебування у сім'ї опікуна чи піклувальника, прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу, закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також особам з їх числа у разі відсутності житла або неможливості повернення займаного раніше жилого приміщення в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [5].

Відповідно до Пункту 64 Постанови Кабінету Міністрів України «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини» у разі коли у дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, відсутнє житло, яке належить їй на праві власності (користування), або якщо повернення до нього неможливе, після досягнення дитиною 16-річного віку служба у справах дітей за місцем походження або проживання дитини з урахуванням її бажання подає районній, районній у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчому органові міської, районної у місті, сільської, селищної ради документи дитини, необхідні для взяття її на облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов. Районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті, сільської, селищної ради за місцем походження або проживання дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування, у разі відсутності у неї житла після закінчення (припинення) її перебування під опікою, піклуванням, у прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, позачергово забезпечує її житловим приміщенням [11].

Проблема продовження навчання теж є досить актуальною серед випускників інтернатних закладів. У статті 53 Конституції України визначено: «Кожен має право на освіту. Повна і загальна освіта є обов'язковою. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі» [9].

Відповідною Постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. №226«Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків» (із змінами, внесеними згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 433) передбачено, що абітурієнти з числа дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, приймаються до навчальних закладів поза конкурсом.

Таким студентам, крім повного державного забезпечення, виплачується стипендія в розмірі, який на 50% перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а також виплачується 100% заробітної плати, яка нарахована в період виробничого навчання та виробничої практики [16].

Статтею 1 Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» визначено, що особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування це особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до категорії дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відповідно Закону, такі діти мають право на повне державне забезпечення при продовженні навчання до 23 років.

Чинним законодавством України не передбачено право позаконкурсного вступу для осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які досягли 23 років [12].

Проблема працевлаштування вихованців інтернатних закладів регулюється статтею 5 Закону України «Про зайнятість населення», відповідно до якого «Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних або вищих навчальних закладах, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу» [14].

Статтею 4 Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» передбачені заходи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, серед яких визначається мінімальний стандарт щодо забезпечення гарантованого першого робочого місця, яке не може бути змінено за бажанням роботодавця протягом трьох років з моменту початку такої роботи, а в разі неможливості надання такого робочого місця - встановлення грошової компенсації на цей період, яка виплачується особі з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів [12].

Проблема несформованих навичок самостійного життя зазначена в наказі Міністерства освіти та молоді України «Про затвердження Порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та управлінь (відділів) освіти щодо підготовки до самостійного життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з числа учнів старших та випускних класів інтернатних закладів і шкіл соціальної реабілітації».

Цей Порядок визначає основні напрями та форми взаємодії

центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та управлінь (відділів) освіти щодо здійснення соціальної роботи в інтернатних закладах і школах соціальної реабілітації з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, з числа учнів старших та випускних класів з метою їх соціальної та психологічної адаптації, підготовки до самостійного життя [15].

Для вирішення матеріально-економічних проблем встановлюються державні соціальні стандарти, які мають бути на рівні, не меншому за встановлений прожитковий мінімум для осіб відповідного віку. Державні мінімальні стандарти встановлюються щодо:

мінімального матеріального забезпечення, витрат на харчування, одяг та взуття;

житлового забезпечення;

мінімального стандарту щодо забезпечення гарантованого першого робочого місця, яке не може бути змінено за бажанням роботодавця протягом трьох років з моменту початку такої роботи, а в разі не можливості надання такого робочого місця - встановлення грошової компенсації на цей період, яка виплачується за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів;

мінімального стандарту разової державної фінансової допомоги при закінчення такими дітьми виховного, навчального закладу чи при закінченні перебування таких дітей у різних формах влаштування після досягнення 18- річного віку;

мінімального стандарту щомісячного утримання таких дітей у вищих навчальних закладах до досягнення ними 23-річного віку або до закінчення відповідних навчальних закладів;

мінімального стандарту медичного обслуговування;

мінімального стандарту забезпечення таких дітей іграшками, що сприяють розвитку, спортивними інвентарями, газетами і журналами відповідно дитячого, юнацького, загально пізнавального та виховного спрямування;

мінімального стандарту забезпечення дитини до надання їй статусу дитини сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування;

мінімального стандарту грошового забезпечення батьків-вихователів, прийомних батьків [12].

Працюють державні органи піклування про дітей-сиріт, які перевіряють умови утримання, виховання, навчання дітей-сиріт, клопочуть про захист їх прав, при потребі розшукують батьків.

Проблема пошуку житла частково вирішена на період продовження навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладів - це означає передусім можливість отримати місце в гуртожитку, фінансову підтримку у вигляді стипендії, інші пільги, встановлені державою. Складніше тим дітям, які мають розпочати трудове життя відразу після закінчення школи. Забезпечення їх житлом та робочим місцем законодавчо визначено, однак реально ці гарантії практично не реалізуються.

Чимало вихованців інтернатних закладів у результаті певної деформації розвитку є соціально-психологічно дезадаптованими, мають відхилення у поведінці, підвищену агресивність тощо.

Проблема непідготовленості вихованців шкіл-інтернатів до самостійного життя є вкрай болючою та актуальною. Тому необхідно вирішувати проблеми створення умов та можливостей для їх нормального самостійного «дорослого» життя та надання їм необхідних знань і навичок шляхом спеціальної підготовки .

Законодавство захищає права та інтереси вихованців інтернатних закладів, гарантує надання їм пені послуг та пільг. Але як показує практика більшість дітей не користуються цими можливостями через те, що вони не знаю про їх існування, або їхні знання про закони є хибними. Тобто, випускники інтернатних закладів мають велику проблему в нестачі інформації про їх правову захищеність. Тому в першу чергу потрібно усунути проблему непоінформованості дітей. Це дозволить їм більш реально дивитись на самостійне життя та об'єктивно оцінювати власні сили та бажання.

Також, незважаючи на всі передбачені нормативно-правовими актами гарантії, установи, організації, служби не мають фінансової можливості їх виконувати. Так наприклад, центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді можуть допомагати у наданні гуманітарної допомоги, шляхом співпраці з громадськими організаціями, благодійними фондами, залучити до соціальної активності (секції, гуртки), інформувати про соціальні пільги та сприяти у влаштуванні дитини після виходу з інтернату (наявність квартири, місця роботи), допомога у співпраці з різними службами та залучити психолога до роботи з випускником, якщо були виявленні проблеми у спілкуванні та поведінці людини. Тобто, вони здійснюють більше посередницьку роботу між випускником інтернатних закладів та необхідною установою. Підготовку до самостійного життя, формування побутових навичок, психологічну підтримку та налагодження взаємодії з іншими людьми переважно здійснюють церкви.



2. Зарубіжний досвід соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів

2.1 Соціальна політика зарубіжних країн, щодо соціальної інтеграції випускників інтернатних закладів у соціальне середовище

Законодавча база зарубіжних країн є досить розгалуженою. Вона включає в себе пільги та допомоги для дітей, позбавлених батьківського піклування, передбачає підготовку до самостійного життя.

Зокрема, в Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про права дітей, які перебувають в установах опіки прописані основні принципи, права дітей, які знаходяться в установах опіки, та основні напрями та якості в роботі з такими дітьми. Там сказано, що дитина, яка покидає місце, де вона перебувала під опікою, повинна мати право на оцінку своїх потреб і відповідну підтримку після перебування під опікою в цілях її реінтеграції в сім'ю і в суспільство. За дітьми, які перебувають у закладах опіки закріплені конкретні права, наприклад, право на доступ до всіх типів освіти, професійної орієнтації та підготовку на тих же умовах, що і всі інші діти, право на підготовку через ігри, спорт, культурні заходи, неформальне навчання, для того, щоб стати активним і відповідальним громадянином, право на участь у процесі прийняття рішень, що стосуються їх особисто або умов їх проживання в рамках даної установи, право на отримання інформації про свої права і правилах того закладу, в якому вони проживають, в доступній для дітей формі [17].

Протягом останніх 40 років Австрія розробила ефективну законодавчу систему, яка регулює соціальну політику держави. Особливістю цієї системи є наявність двох рівнів законодавчих актів - федеральних і земельних.

Кожна з дев'яти австрійських земель зобов'язана самостійно регулювати значну частину питань соціальної політики. Тому досить часто система соціального забезпечення в різних землях може незначно відрізнятися. З найбільш важливих питань уряди і парламенти намагаються виробити єдину позицію[1, 8].

Державна Стратегія для Молоді є головним інструментом координації діяльності державних органів Австрії, спрямованої на вирішення проблем дітей та молоді. Дана Стратегія покликана оптимізувати державну молодіжну політику, а також підвищити ефективність співпраці державних органів з молодіжними недержавними організаціями. Стратегія для Молоді визначає наступні пріоритетні для австрійської молоді сфери: зайнятість та освіта; здоров'я і добробут; соціальна інтеграція; творчість і культура; активна участь у суспільному житті.

Основним джерелом фінансування реалізації Стратегії для Молоді є бюджетні кошти федерального Міністерства економіки, сім'ї та молоді.

У 2013 році уряд Австрії розпочав реалізацію інформаційної кампанії «Діти роблять Австрію молодою». Головною метою цієї кампанії є інформування австрійського суспільства про всі державні програми підтримки сімей і дітей. Організатори кампанії припускають, що поширення інформації про фінансову та консультаційну підтримку, яку можуть отримати австрійські сім'ї, може позитивно вплинути на ситуацію в проблемних сім'ях [1, 9].

Конвенція ООН з Прав дитини, ратифікована в Болгарії в 1991 році, стала важливою опорою «сімейного підходу» до вирішення проблеми сирітства в Болгарії.

Головним документом, що відображає державну політику у сфері захисту дітей, є прийнята парламентом Національна стратегія «Діти». Вона визначає пріоритетні напрями державної політики у сфері захисту дітей. Основна її мета - дотримання прав дитини, поліпшення якості життя дітей як умова вільного і повноцінного розвитку особистості. Оперативними цілями програми є:

ѕ зниження рівня бідності серед дітей та створення умов для соціальної адаптації;

ѕ забезпечення рівного доступу до якісної дошкільної та шкільної освіти

ѕ поліпшення здоров'я дітей;

ѕ сприяння участі дітей у формуванні та реалізації політики, пов'язаної з їх правами і обов'язками [1, 23-24].

Однією з найважливіших загальнонаціональних програм, спрямованих на захист прав дітей в Польщі є національний план діяльності, спрямованої на користь дітей «Польща для дітей». Ця програма є першою національною стратегією в сфері захисту прав дітей в Польщі. Дана стратегія в першу чергу спрямована на досягнення значного прогресу в наступних сферах: пропагування здорового способу життя серед дітей та молоді, забезпечення доступу до якісної освіти, допомога і підтримка нужденним і проблемним сім'ям, а також захист дітей від фізичного насильства в сім'ях.

Основним джерелом фінансування системи опіки над дітьми-сиротами у Польщі є державний бюджет. Одним з найефективніших механізмів вирішення проблеми соціального сирітства є діяльність недержавних та некомерційних організацій (НГО і НКО), що фінансуються з бюджету Польщі, європейських фондів і приватних пожертвувань. У порівнянні з державними соціальними установами, НГО мають обмежений бюджет, але діють більш гнучко і ефективно. Протягом останніх 15 років НГО при співпраці зі ЗМІ та державними органами проводили регулярне інформування жителів Польщі про проблеми польських дітей-сиріт, дитячих будинків та прийомних сімей. У довготривалій перспективі таке інформування громадян країни робить дуже позитивний вплив на вирішення проблеми дітей-сиріт. [1; 42-51]

В Білорусії основним документом захисту дітей, які залишилися без піклування батьків є Закон Республіки Білорусь «Про гарантії щодо соціального захисту дітей-сиріт, дітей, які залишилися без піклування батьків, а також осіб з числа дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків». В статі 8 вказано, що діти-сироти та діти, які залишилися без піклування батьків, після закінчення перебування у дитячих інтернатних установах та в разі зарахування їх до державних установ освіти Республіки Білорусь для здобуття професійно-технічної, середньої спеціальної, вищої освіти, в денній формі отримання освіти забезпечуються дитячими інтернатними установами комплектом одягу та взуття, а також грошовою допомогою за встановленими нормами.

Дітям, які залишилися без піклування батьків відрахованим з відповідних установ освіти у зв'язку з отриманням освіти або з інших причин, при наданні довідки про працевлаштування або про встановлення групи інвалідності та протипоказання до праці протягом дванадцяти місяців після відрахування видається комплект одягу, взуття, м'якого інвентарю та обладнання, а також виплачується грошова допомога за встановленими нормами.

Дітям, які залишилися без піклування батьків, гарантується право на отримання житлових приміщень соціального користування державного житлового фонду, пільгових кредитів, одноразових субсидій та інших форм державної підтримки для будівництва (реконструкції) або придбання житлового приміщення відповідно до законодавства, якщо вони є такими, що потребують поліпшення житлових умов на підставах, передбачених законодавчими актами.

Дітям, які залишилися без піклування батьків, щодо яких прийнято рішення про емансипацію або які вступили в шлюб, а також особам з числа дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, житлові приміщення соціального користування державного житлового фонду надаються протягом шести місяців після досягнення ними повноліття або за їх бажанням протягом шести місяців після відрахування з установ професійно-технічної, середньої спеціальної, вищої освіти, після закінчення строкової військової служби.

Діти, які залишилися без піклування батьків, забезпечуються гарантіями права на працю та зайнятість шляхом розробки та реалізації цільових державних програм сприяння зайнятості, створення додаткових робочих місць, встановлення броні для прийому на роботу, надання послуг з професійної орієнтації та іншими заходами відповідно до законодавства. [12]

Для покращення системи вирішення проблем сиріт можна застосувати австрійський досвід проведення інформаційної компанії, щоб підвищити рівень поінформованості суспільства про програми підтримки та допомоги сім'ям та дітям. Поділ регулювання соціальної політики на частини теж сприяло б ефективнішому вирішенню проблем даного району.

Для всіх цих країн є спільним те, що основне спрямування соціальної підтримки дітей, позбавлених батьківського піклування направлене на спілкуванні дитини з біологічною сім'єю, застосування методів, засобів для того, щоб дитина залишилась з батьками і виховувалась у сімейній атмосфері. А також важливим є підготовка дітей до виходу з інтернатів.

Відмінним є сама система реалізації завдань соціальної підтримки цих дітей. Деякі країни спрямовують свою політику на інформуванні людей про проблему сирітства, що мало б зменшити рівень дітей з неблагополучних сімей, інші зосереджуються на роботі уже в самому інтернаті для нормальної адаптації та формування навичок для самостійного життя.

2.2 Основні шляхи і методи вирішення соціальних проблем випускників інтернатних закладів у зарубіжних країнах

Протягом останніх кількох років не лише вітчизняні, а й зарубіжні фахівці гостро дискутують щодо кращих практик та стандартів забезпечення прав дітей, позбавлених батьківського піклування. Зокрема, у країнах колишнього соціалістичного табору основний акцент робиться на питаннях, що стосуються деінституалізації та запровадження механізмів запобігання розміщення дітей в інтернатних закладах.

На основі аналізу міжнародних документів та практик можна виділити кілька загальноприйнятих принципів міжнародної політики у сфері забезпечення прав дітей, а саме:

1. Основний обов'язок держави - запобігти вилученню дитини з сім'ї через створення адекватної системи підтримки для сімей з дітьми та соціальних послуг;

2. Якщо дитина втрачає батьківське піклування, держава повинна забезпечити альтернативну опіку (піклування) в громаді;

3. Влаштування дитини в будь-який заклад стаціонарної (інтернатної) опіки на тривалий період часу є крайнім заходом, коли уже всі інші альтернативи вичерпано;

4. Держава повинна забезпечити підтримку й допомогу молодим людям, які виходять з-під опіки, та підготувати їх до самостійного життя;

5. Участь дитини є обов'язковою у плануванні та здійсненні всіх дій щодо її влаштування та виходу з опіки [3].

Для багатьох країн не лише Східної, а й Західної Європи забезпечення прав молоді, особливо випускників інтернатних закладів, не втрачає актуальності. Адже кожна така дитина є особистістю, у неї є свої особливі потреби, бажання та надії на майбутнє.

Зокрема, в 2005 році Рада Європи розробила Рекомендації щодо забезпечення прав дітей, які виховуються в інтернатних закладах, у яких закликала країни-члени звертати особливу увагу на забезпечення та підтримку молоді, позбавленої батьківського піклування.

Згодом у 2008-му за результатами виконання цих рекомендацій було опубліковано звіт, у якому містились такі висновки: «Незважаючи на те, що багато країн-членів намагаються запровадити різні форми допомоги дітям, що виходять з-під опіки, у більшості країн ще немає системи підтримки випускників, яка б базувалась на індивідуальному плані»

Польща. Відповідно до польського законодавства, інтернатні заклади зобов'язані підтримувати контакти дитини з біологічними батьками, під час перебування у закладі. Можливість повернення дитини в родину регулярно переглядається у компетентних органах. За кожною дитиною закріплених соціальний працівник, який веде її/його випадок. Він відповідає за підготовку так званого «проекту незалежності» - плану переходу до самостійного життя. На впровадження свого «проекту незалежності» молода людина може отримати грант від місцевої влади.

Словаччина. У Словаччині підтримувати контакт з біологічною родиною та готувати дитину до самостійного життя зобов'язані працівники закладу стаціонарної (інтернатної) опіки. Цікавою є схема фінансованої підтримки молоді - молода людина може отримувати фінансові допомогу (за зверненням) на забезпечення житлом чи інші потреби до досягнення 25 років.

Скандинавські країни. Особливостями системи захисту прав дітей на Скандинавському півострові є те, що не установи, а місцеві органи влади (муніципалітети) є юридично відповідальними за підтримку дітей, які вийшли з-під опіки. У Фінляндії така підтримка надається дітям до 21 року. У Норвегії послуги молодій людині надаються лише за її бажанням, однак кожна 18-річна молода людина повинна мати індивідуальний план виходу з-під опіки.

У Великій Британії відповідно до Акту із захисту прав дитини, прийнятого у 2000 році, британські органи місцевої влади зобов'язані визначити персонального помічника для кожної дитини, яка виходить з-під опіки. Основна роль такого помічника - координація виконання індивідуального плану переходу до самостійного життя. Такий план детально описує всі кроки та ресурси для забезпечення житлом, а також реалістичні плани щодо навчання та працевлаштування. Персональний помічник не лише контролює виконання плану, він допомагає молодій людині повірити у власні сили й намагатися досягнути більшого [3].

Німеччина практикує поєднання у виховній системі функціонування оновлених інтернатних закладів та стимулювання розвитку прийомних сімей.

Інтернати та дитячі будинки в Німеччині переважно фінансуються органами місцевої територіальної комуни, існує й фінансування на рівні федерації, а також стимулюється допомога благодійних організацій. Структура інтернатів забезпечує утримання дітей у групах до 15 осіб, які забезпеченні чотирма вихователями та одним соціальним робітником-волонтером.

Важливим є подолання в німецьких інтернатах фактора колективного утримання. Переважна більшість інтернатних закладів надає кожному вихованцю можливість проживати в одній кімнаті, або ж по двоє. Усі без винятку діти, включаючи дітей з фізичними вадами, отримують освіту в загальних учбових закладах. Зазначена практика сприяє покращенню соціалізації дитини-сироти в соціум. Функціональне призначення інтернату в цій системі зводиться до місця проживання.

У цілому в західних країнах при збереженні інтернатних установ на державному рівні розроблені, обов'язкові для всіх вихованців, курси “незалежного проживання”, по закінченню яких видається державний сертифікат. Це є одним із дієвих механізмів соціальної адаптації дітей, що знаходилися під державною опікою [4].

В німецькому дитячому будинку діти кожного дня разом із вихователями розписують свій графік на день погодинно. Так як діти отримують кошти від держави, частиною з них вони можуть розпоряджатись самостійно. Прибирання в кімнатах діти здійснюють самостійно, старші можуть навіть самостійно ходити в магазин та готувати їжу[7].

В Австрії на місцевому рівні існують окремі законодавчі акти та програми, спрямовані на захист прав дітей. Як і в багатьох державах Західної Європи, існуючі в Австрії державні заклади опіки за дітьми та молоддю, діляться на наступні типи:

ѕ «класичні» будинки сімейного типу;

ѕ будинки допомоги для підлітків;

ѕ спеціальний будинок для матері і дитини;

ѕ центр опіки над молоддю закритого типу;

ѕ центри короткострокового розміщення дітей та молоді.

«Класичні» будинки сімейного типу. Як правило, в такому будинку живе до 8 вихованців, з якими цілодобово перебувають соціальні працівники та педагоги. віковий і гендерний склад дітей зазвичай різний - в змішаній групі легше відтворити сімейну атмосферу. Однак існує частина сімейних будинків, які фокусуються на вихованні дітей і молоді певного віку з метою більш успішної соціальної адаптації вихованців (наприклад, підлітки з наркозалежністю).

Будинки допомоги для підлітків. Будинок допомоги для підлітків призначений для дітей від 15 років і старше, які живуть у невеликих групах з цілодобовою опікою соціальних працівників. Головною метою цих будинків є підготовка підлітків до самостійного життя та навчання їх необхідним життєвим навичкам. Допускається можливість проживання невеликої групи підлітків в окремому будинку або квартирі - у такому разі їх регулярно відвідують соціальні працівники і педагоги.

Спеціальний будинок для матері і дитини. Це установа призначена для опіки над неповнолітніми матерями, де їм надається всебічна соціальна та консультативна допомога.

Центр опіки над молоддю закритого типу. Це спеціалізована закрита установа опіки над проблемною молоддю - сюди підліток може бути направлений тільки за рішенням суду. Такі центри призначені для роботи з важкою молоддю, схильною до вчинення злочинів.

Центри короткострокового розміщення дітей та молоді. Цей вид закладів опіки призначений для надання молоді швидкої допомоги в екстремальних випадках. Максимальний термін перебування в центрі становить до двох - трьох тижнів. Протягом цього часу соціальні служби намагаються вирішити проблемну ситуацію підлітка. Після цього він або повертається в свою сім'ю, або направляється в інше альтернативну або сімейну установу [1, 16-17].

Досвід європейських країн передбачає різні механізми подолання сирітства. Більшість держав мають схожу практику впровадження політики деінституціалізації, проте майже кожна країна, залучаючи зарубіжний досвід, адаптує його до своїх реалій.

Прийомна сім'я розглядається як найкраща форма переходу від державних до сімейних форм влаштування дитини. Ефективне вирішення проблеми сирітства - це превентивна політика, направлена на збереження біологічної родини та усиновлення.

Узагальнюючи досвід зарубіжних країн необхідно виділити головні принципи побудови роботи з подолання сирітства:

ѕ професіоналізація виховної діяльності, введення спеціальних посад соціальних педагогів, соціальних працівників, практичних психологів з сімейного виховання;

ѕ створення мережі спеціальних структур, покликаних допомагати родині, дітям, підліткам;

ѕ надання соціально-правової, психолого-педагогічної допомоги та підтримки родині як головному інституту виховання дитини.

Для України є важливим зосередитися на вирішенні цих питань із урахуванням зарубіжного досвіду, його адаптації [4].

Цікавим досвідом реалізації інтеграції випускників інтернатних закладів є система соціального захисту у Великій Британії. Персональний помічник для кожної дитини дозволяє в більшій мірі визначити проблеми дитини та шляхи їх подолання. Бо соціальний працівник зосереджений на одній проблемі та має можливість надавати повний комплекс послуг, не розсіюючи свою увагу на інших.

Ще одним дієвий механізмом соціальної адаптації дітей, позбавлених батьківського піклування є досвід Німеччини. Така система вчить дитину вже з самого початку дисциплінованості та відповідальності.

Але ці засоби підготовки до самостійного життя дітей потребують суттєвого фінансового забезпечення. Тому в нашій країні важко буде запровадити щось схоже по корисності та якості надання послуг.

У кожній країні сформована власна законодавча база, яка допомагає дітям, позбавленим батьківського піклування адаптуватись до життя в суспільстві. У розвинених країнах здійснюється де інституалізація інтернатних закладів. В них пріоритетною формою для опіки над дітьми є прийомна, або фостерна сім'я. Та все ж існує ряд документів, які захищають права цієї категорії населення.

В країнах колишнього радянського союзу ще є інтернатні заклади, хоча соціальна політика спрямована на перехід на сімейну форму опіки над дітьми. Адже інтернат не може забезпечити тими навичками самостійного життя, якими дитина зазвичай вчиться в сім'ї, шляхом прикладу батьків.

Враховуючи дезадаптованість вихованців інтернатних закладів для них в законодавстві передбачені пільги, які забезпечують дітям право на житло, освіту, матеріальну допомогу, працевлаштування і т.д. Але ці права не завжди дотримуються. В усуненні цього недоліку, на мою думку, нам би допомогла система супроводу випускників інтернатних закладів, яка діє закордоном. Вона передбачає нагляд за дитиною соціальним працівником, який може стати і консультантом і вихователем, і наставником, і посередником, або просто спостерігачем. Адже найбільша проблема полягає в непоінформованості випускників, більшість з них не знає куди і як потрібно звертатись в разі виникнення проблем. В цьому їм би допоміг соціальний працівник, який постарався б дати відповідь на запитання дітей, посприяти у влаштуванні їх самостійного дорослого життя і т.д.



Висновки

Створення оптимальних умов для підтримки соціально незахищених категорій дітей є одним з найважливіших завдань сьогодення, яке полягає не в ізоляції знедолених дітей від соціуму, а в їх інтеграції в соціум через пріоритетність в соціальній політиці саме сімейних форм допомоги дітям-сиротам.

В країнах світу розвиваються альтернативні форми виховання дітей, які проживають в дитячих установах. Від дитячих будинків до безперервного виховання в родині - найважливіша тенденція в світі. В більшості країн світу в останні 20 років постійно спостерігається єдина (схожа) тенденція: відмова, від великих дитячих установ і підтримка дітей в їх природному (сімейному) середовищі проживання.

Отже, соціальна політика Україна надає дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування можливість проживати в закладів, де б вони могли навчатись і спілкуватись із такими ж дітьми. Але після виходу з цих інтернатних закладів, випускники стикаються з проблеми самостійного життя. У них не має сформованих навичок для самостійної життєдіяльності. Проблеми виникають із найпростішими речами такими, як приготування їжі, виконання побутових справ, планування життя, будування сімейного життя і т.д. Тобто, в закладах їм у всьому допомагали та усім забезпечували, вони могли не хвилюватись за домашні справи, але в реальному житті вони зустрілись із невідомістю. І найгірше те, що в Україні не має чітко передбачених установ, які повинні підготувати випускників інтернатних закладів до самостійного життя.

Зарубіжні країни практикують співпрацю із ЗМІ, які закордоном мають суттєвий вплив на свідомість та соціальну орієнтованість людей. У нашій країні засоби масової інформації більше впливають та навіюють людям їх потреби, а закордоном вони спрямовані на поінформування населення про проблеми, які є актуальними. Отже, діти мають більше можливостей дізнатись про свої права, обов'язки та пільги, вони не зустрічають осуду чи неприязні з боку інших громадян, як це прийнято у нас.