Типи суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Історична різноманітність і єдність типів суспільства

Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни".

Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці "Соціологія та теорія пізнання": "Суспільство - це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої формиіснування".

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: "Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв'язок".

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:

- праця (специфічно людська доцільна діяльність);

- спілкування (колективний характер діяльності і життя);

- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Поняття "рушійні сили у соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства" розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство -- це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою -- це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

суспільство формація цивілізація дюркгейм

2. Формація і цивілізація

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного -- формаційний і цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої спрямовані ці підходи, є проблема логіки, певного порядку і спрямованості історичного процесу. Чи є історія розвитком, рухом вперед, чи вона є історією «броунівського руху», історією локальних, замкнених цивілізацій, не пов'язаних в єдиний загальнолюдський історичний процес. Формаційний підхід однозначно вирішує цю проблему: історія є прогресивним розвитком, лінійним процесом сходження від менш досконалої формації до більш розвиненої. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії набагато обережніше ставиться до історії, він не передбачає наперед заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність єдиної закономірності історії. Зупинимось на сутності цих двох підходів.

Формаційна теорія ґрунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття «суспільно-економічна формація» належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки.

Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство -- такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.

Теорія формаційного розвитку суспільства є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (XVIII-XIX століття) і відображає об'єктивні тенденції саме цього періоду.

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур. Створення планетарної цивілізації -- складний і досить суперечливий процес. Не випадково, що все частіше йдеться про цивілізаційну кризу сучасності. В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною). Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII ст.ст.); інформаційна революція, в яку вступають найбільш розвинені країни сучасності, є початком нової цивілізації.

Термін «цивілізація» досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям «культура» (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям «цивілізація» розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття «цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

Традиційна цивілізація охоплює періоди стародавності і середньовіччя -- це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні такі риси традиційного суспільства. Для традиційної цивілізації притаманні такі риси і ознаки: аграрна спрямованість економіки; екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від географічного становища; консерватизм в соціальних стосунках і способі життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету; високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи.

Техногенна цивілізація сформувалась на руїнах середньовічного суспільства. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищими принципами життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Принципово змінюється становище індивіда в техногенній цивілізації: утверджується цінність свободи, принцип вихідної рівності людей, незалежно від соціального походження, автономія індивіда. Саме тут набувають особливого значення цінності демократії, суверенності особистості, принцип недоторканості її прав і свобод. Основною настановою діяльності індивіда стає досягнення успіху завдяки власним зусиллям через реалізацію своїх особистих цілей.

Техногенна цивілізація не тільки динамічна і рухлива, але й досить агресивна. Вона подавляє, підкоряє традиційні суспільства та їх культуру. І це не випадково, тому що серед провідних цінностей цієї цивілізації не останнє місце належить цінностям влади, сили, боротьби, панування над природними і соціальними обставинами. Саме на цьому ґрунтується культ корисності і спрямованість на володіння товарами (речами, людськими здібностями, інформацією як товарними цінностями).

Еволюція західних суспільств ХІХ-ХХ століть виявила фундаментальну суперечність техногенної цивілізації. З одного боку, її вища мета (збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем) перетворює людину на просту функцію, засіб економічної сфери. Збільшилась частина не стихійних, а організованих зв'язків в суспільстві, зокрема духовне виробництво перетворилося на складну індустрію свідомості.

Індивід стає об'єктом маніпулювання з боку масової культури, засобів масової інформації. Але з другого боку -- та ж техногенна цивілізація орієнтується на свободу індивіда, мобілізує людську активність, стимулює розвиток і потреб, і здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства, заснованого на капіталістичній економіці. Таким чином, техногенна цивілізація породжує і економічний базис, і новий тип людини, яка здатна модифікувати, гуманізувати цей базис (проявом чого є розвиток економічного і політичного лібералізму -- визнання принципу соціальної справедливості, створення механізму соціального захисту, обмеження влади буржуазії, демократичні свободи тощо). Надбудова (всупереч формаційній теорії) виявила здатність набувати все більшої незалежності від економічного базису.

3. Роль і місце насильства в історії

Світ пронизаний насильством, яке є формою і наслідком конфліктів і одночасно сам породжує все нові і нові конфлікти. Злочинність, терор, етнічні та соціальні зіткнення служать сталими показниками насильства, що стимулюється, у свою чергу, чутками і засобами масової інформації, що не викликає сумніву в довгостроковості цього феномена. Насильство давно стало правилом життя, а інститути суспільства, в тому числі і владні, не тільки не пригнічують насильство, а й, як це не парадоксально, часто самі до нього вдаються. Яка ж причина такого широкого поширення насильства в суспільстві? Розглядаючи це питання, слід виходити з Амбівалетніша оцінки насильства і відмови як від його «демонізації», так і від применшення його ролі в житті людей. Більш-менш систематично насильство почали вивчати в середні століття. Теологи св. Августин, Фома Аквінський намагалися роз'яснити парафіянам, як необхідно використовувати насильство, щоб воно не розходилося з християнськими заповідями. Війни проти невірних, єретиків в тому випадку, якщо вони відбуваються у «славу Божу», вважалися справедливими («священними»). Крім того, насильство допускалося проти диявола, чиє шкідництво, як було прийнято тоді вважати, виявлялося частіше всього у вчинках людей. Безпосередньо або через чаклунів диявол завжди і скрізь заподіює фізичні страждання людям, насилаючи на них чуму, проказу, посуху, повені, голод і т.д. Чаклун у таких випадках повинен був обов'язково покараний або світської, або духовною владою. Насильство, пов'язане зі знищенням єретиків (чаклунів, демонів та ін.), було широко поширене в Європі в XIII-XVIII ст.

Воно включало в себе тортури, страти, замуровування і регулювалося юридичними нормами. Судді застерігали від допущення приватних апеляцій: останні «тільки стомлюють суддів, а єретикам дають можливість піднімати голову». Із світських дослідників насильства в пізньому середньовіччі виділяється італієць Н. Макіавеллі (1469-1527; трактат «Государь» (в колишньому перекладі - «Князь». - О.Д.).

Виступаючи за об'єднання розрізненої тоді Італії під владою одного правителя, Макіавеллі визнавав насильство як один із засобів досягнення цієї мети. Розумний государ повинен викликати страх, а не любов. Він зобов'язаний бути переможцем незалежно від того, які методи правління вибираються (хитрість, обман, ласки, почесті). «Потрібно поставити справу так, що, коли люди більше не вірять, можна було б змусити їх вірити силою ». Т. Гоббс, розглядаючи державу як« штучне тіло », що виникло на основі суспільного договору, вважав, що воно припиняє стан роз'єднання і« війни всіх проти всіх ».

Насильство по відношенню до класового ворога розглядалося відомим теоретиком і практиком тоталітарного соціалізму Львом Троцьким не тільки засобом революції, але й одним з методів військового будівництва.

На його думку, створювалася Червона Армія повинна виконувати дві функції: внутрішню і зовнішню. Перша полягала в тому, щоб підтримувати революційний порядок, придушувати класового ворога, боротися з бандитизмом. Друга ж функція повинна складатися як у захисті від зовнішнього агресора, так і в наданні допомоги світової революції. Репресії повинні застосовуватися і для підтримки дисципліни у військах. Тому не можна вести маси на смерть, якщо в запасі у командування немає права на розстріл трусів і панікерів. Червоноармійця, на його думку, треба ставити між можливою смертю попереду і неминучою смертю позаду. Командири і комісари повинні бути готові застосувати зброю проти своїх підлеглих. «Відсутність револьверів створює на фронті неможливе становище.

Підтримувати дисципліну, не маючи револьверів, немає можливості ». Фашистські теоретики, у свою чергу, виправдовували застосування насильства біологічними і расистськими причинами, сталінські - «загостренням» класової боротьби. У післявоєнний період радянські дослідники розглядали насильство в рамках теорії революції (Ю. Красін), в аспекті критики західних концепцій (В. Денисов), а також співвідношення моралі та політики (А. Титаренко).

Размещено на Allbest.ru