Теорії соціальної роботи в громаді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Інститут соціальних технологій

Кафедра соціальної роботи і педагогіки

Курсова работа

на тему: “Теорії соціальної роботи в громаді”

Виконала:

студентка 4-го курсу,

групи СР-41/12

Зацерковна Наталія

Викладач:

Базиленко Анастасія Константинівна

Київ - 2015 р.

Зміст

Вступ

1. Історія розвитку соціальної роботи в громаді

1.1 Традиції допомоги та підтримки в громаді українського народу

1.2. Особливості розвитку соціальної роботи в громаді в Україні 20-21 ст.

2. Особливості розвитку соціальної роботи в громаді в зх країнах світу

2.1 Соціальна робота в ком'юніті в США2.2 Соціальна робота на місцевому рівні в країнах зх. Європи(Велика Британія; Німеччина)

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Соціальна робота - професійна діяльність з організації допомоги та взаємодопомоги людям і групам, що потрапили у складні життєві ситуації, їх психосоціальної реабілітації та інтеграції. У самому загальному вигляді соціальна робота представляє собою складне суспільне явище, самостійну галузь науково-практичного знання, професію і навчальну дисципліну.

Професія соціального працівника стає досить поширеною, але не всіх людей закінчили інститут і отримали освіту, можна назвати фахівцями в цій галузі, так як вони отримують базові знання, але не завжди пам'ятають, що ця професія пов'язана з людьми, а перш за все з підлітком, у якого дуже складний внутрішній світ і до нього повинен бути спеціальний душевний підхід. Тільки знання (розуміння) людини допоможе соціальному педагогу прийняти правильне рішення.

Актуальність теми: успішне оволодіння порівняно новою для України професією соціального працівника неможливе без опанування широкого спектру різноманітних знань та вмінь. Серед джерел, які дають нам ці знання і допомагають сформувати вміння, - досвід зарубіжних країн, вітчизняний досвід, напрацювання українських учених та сучасна практична діяльність фахівців соціальної сфери. Отже, інтерес до історії виникнення в інших країнах соціальної роботи несе значний елемент прагматичності: ми не зможемо засвоїти теоретичні засади та практичні методи соціального служіння, абстрагуючись від його історичних коренів.

Об'єкт дослідження: соціальна робота в Україні, Німеччині, Великій Британії та США. соціальний реабілітація традиція

Предмет дослідження: особливості здійснення соціальної роботи в Україні, Німеччині, Великій Британії та США.

Мета роботи: проаналізувати досвід розвитку, організації та функціонування соціальної роботи в Україні та країнах Західної Європи.

Завдання роботи:

- дослідити становлення соціальної роботи в Україні, Німеччині, Великій Британії та США ;

- дослідити особливості соціальної роботи в країнах Західної Європи;

- дослідити практичні аспекти та методи соціальної діяльності в Німеччині, Великій Британії та США ;

- дослідити етапи розвитку історії соціальної роботи.

Методи дослідження: обробка статистичних даних, історично-порівнядьний метод, соціокультурний аналіз, метод теоретично аналізу, узагальнення, історико-типологічний метод.

Матеріалом дослідження слугували: довідники, навчальні посібники, интернет ресурси.

Наукова новизна: актуальність дослідження історії розвитку соціальної роботи в громаді.

Теоретична значущисть: дана робота полягає у систематизації та аналізі інформації досліджень про історію розвитку соціальної роботи в громаді.

Практичне значення: на основі матеріалів даного дослідження щодо вивчення досвіду за кордоном пропонуються в практичній діяльності соціальних працівників, результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарстких та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій та спецкурсів.

Структура курсової роботи обумовлена її метою та складається зі вступу, 2-х розділів, висновків та списку викорисаної літератури.

1. Історія розвитку соціальної роботи в громаді в Україні

1.1 Традиції допомоги та підтримки в громаді українського народу

Як самостійний вид професійної діяльності соціальну роботу на вітчизняному просторі було конституйовано Постановою Держкомпраці СРСР від 23 квітня 1991 р. «Про доповнення в Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів і службовців», згідно з якою до довідника було внесено кваліфікаційну характеристику «спеціаліст із соціальної роботи», яка є рівнозначною прийнятій у світі посаді «соціальний працівник». Тоді було відкрито нову спеціальність: 04.02 «соціальна ро-бота», підготовку з якої розпочали вищі і середні спеціальні навчальні заклади (наказ Держкомосвіти СРСР від 7 серпня 1991 р. № 376), затверджено відповідні навчальні плани.

Iз проголошенням незалежності України почалося реформування системи соціального забезпечення, створення власної моделі соціального захисту і розвитку громадянського суспільства. Однак ця робота не отримала належного розвитку, що спричинено недостатньою увагою до проблем соціальної сфери, ефективного використання одного із головних її інструментів - професійної соціальної роботи як засобу реалізації соціаль-ної політики держави.

Одночасно відроджувалися благодійність і волонтерство, розвивалися громадські організації і групи самодопомоги. Передусім створювалися клуби і денні центри для дітей-інвалідів та їхніх батьків, людей із проблемами психічного здоров'я, наркозалежних осіб та їхніх родичів тощо. У середині 90-х років формувалися недержавні соціальні служби у громадах (хеседи, котрі обслуговують людей літнього віку в єврейських громадах; київська організація «Джерела», що займається доглядом у громаді людей із розумовою відсталістю).

Об'єктивна необхідність у підготовці соціальних працівників матеріалізувалася у запровадженні відповідної навчальної дисципліни (1991 p.). Загалом цей факт можна вважати результатом діяльності Тимчасового науково-дослідницького колективу (ТНДК) «Школа - мікрорайон», створеного у 1989 р. Академією педагогічних наук і Державним комітетом народної освіти СРСР. Активну участь у роботі цього колективу брала група соціальних педагогів із м. Донецька, яку очолював В. Сидоров. Значною мірою завдяки йому бу-ло відкрито у Донецькому державному університеті фа-культет перепідготовки соціальних педагогів і соціаль-них працівників (1992 p.).

Через рік почалася робота з відкриття цієї спеціальності в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У цей час в Україні діяла програма «Трансформація гуманітарної освіти в Україні», впроваджена Міжнародним фондом «Відродження». До її реалізації були залучені британський фахівець Т. Шанін, правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України С. Глузман. Саме завдяки старанням Асоціації було видано переклади закордонних книжок із соціальної роботи, за якими дотепер викладають у багатьох навчальних закладах.

На становлення соціальної роботи як навчальної дисципліни вплинула реалізація україно-британо-португальського проекту ТЕМПУС-ТАСІС «Соціальна робота в Україні». Завдяки гранту Європейського союзу було відкрито першу в Україні Школу соціальної роботи Києво-Могилянської академії, яка нині носить ім'я її засновника і першого керівника Володимира Полтавця (1941 - 1999). У ній викладали відомі європейські фа-хівці із соціальної роботи Шуламіт Рамон, Стівен Шардоу, Фернанда Родрігес та ін. Підтримка проекту на урядовому рівні сприяла інституціалізації соціальної роботи як навчальної дисципліни.

Процес утвердження фахових підходів у соціальній сфері на перших порах відбувався за активної участі західних фондів-донорів. Так, україно-фінсько-голландський проект ТАСІС Європейського союзу «Соціальний захист в Україні» (в 1996 - 1998 pp.) передбачав розвиток освіти в соціальній сфері. Завдяки йому в Чернігівському юридичному коледжі було запроваджено спеціальність із соціальної роботи (у 1997 р. - на рівні молодшого спеціаліста, у 1999 р. - на рівні бакалавра). Цей проект підтримував також і розвиток післядипломної освіти (курси підвищення кваліфікації керівного складу системи соціального захисту), для чого у Харківській філії Академії державного управління при Президенті України було створено програму з менеджменту соціального захисту. У 1997-2000 pp. тривала реалізація україно-шведського проекту, спрямованого на створення моделі підготовки соціальних працівників базового рівня (пілотні курси було проведено в кількох об-ластях України, а підсумком проекту стало видання навчального посібника для них...[1]

Соціальна робота в Україні має свої особливості, обумовлені як історичним розвитком, так і впливом сучасних світових тенденцій. Необхідно відзначити, що соціальна робота у нашій державі здійснюється в умовах гострої економічної кризи. Як свідчить історичний досвід, потреба у комплексній соціальній роботі особливо зростає в кризові періоди, коли погіршується доля мільйонів людей. Власне таке становище склалося у нашій країні в 90-х роках і, на жаль, продовжує залишатися понині. Криза в Україні набула системного, затяжного характеру...[2]

Як підкреслюють українські науковці М.Лукашевич та І. Минович „Наше суспільство опинилося перед загрозою цілковитої необоротної втрати основних виробничих фондів основи життєдіяльності й незалежності держави. Параметри кризи в Україні, за висновками вчених, перевищили їх рівень у США 30-х років або в латиноамериканських країнах 80-х років. Нині у нас більше 80 % населення проживає за межею бідності.

Серед важливих проблем соціальної політики - відсутність чітких уявлень про модель соціального захисту (у світовій практиці існують ліберальна та соціально-демократична або патерналістська), пріоритет цінностей у суспільній свідомості. Поки що зберігається старий соціалістичний принцип рівності кінцевих результатів. Багаторічний досвід забезпечення пільг владою спонукає населення займати споживацьку позицію, коли в усьому громадяни покладаються на державу. Створені для їх підтримки соціальні програми часто не мають фінансового забезпечення й ефективних механізмів реалізації. Щоб ліквідувати ці недоліки, обговорюються можливості запровадження державних замовлень (контрактів), договорів про спільну діяльність, пайове субсидування, пільгове кредитування, проведення тендерів, залучення неурядових і комерційних організацій тощо. Таким чином, актуальним завданням на сучасному етапі є переведення державної системи соціального захисту на ринкові засади, залучення громадян, роботодавців до витрат на соціальний захист, обмеження кола державної підтримки лише тими категоріями людей, які через відсутність роботи, похилий вік, багатодітність чи вади здоров'я не в змозі забезпечити себе самостійно.

Організаційна структура сучасної соціальної політики включає наступні складові компоненти:

1) сферу праці та заробітної плати;

2) соціальний захист населення;

3) соціальне забезпечення;

4) соціальну роботу.

Практичним механізмом реалізації соціальної політики є соціальна робота, яка на початку 90-х рр. ХХ ст.. у незалежній Українській державі набула статусу фахової діяльності. Першочерговими заходами щодо формування стратегії соціальної роботи є реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальна підтримка сім'ї, ветеранів війни та праці, жінок, дітей і молоді; соціальний захист громадян, які потерпіли від наслідків Чорнобильської катастрофи; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальних сферах життя суспільства, умов для реалізації потенційних можливостей інвалідів; соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ та членів їх сімей. Соціальна робота має місце і при забезпеченні розвитку ринку праці і зайнятості, попередженні і скасуванні причин соціального ризику тощо.

У літературі виділяється кілька підходів до класифікації інституцій соціальної роботи за різними критеріями.

За критерієм рівня діяльності, її масштабами виділяють:

- міжнародні організації (Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН та ін.), діяльність яких поширюється на міжнародний простір;

- загальнодержавні організації (Міністерство праці та соціальної політики, Державний центр соціальних служб для молоді та ін.);

- регіональні організації (територіальний центр соціальної допомоги, районний відділ зайнятості населення та ін.).

За критерієм організаційних рівнів діяльності соціальних інституцій соціальної роботи виділяють:

1-й рівень: створення політики та планування, окреслює рамки, в яких існують служби (Верховна Рада та місцеві ради, Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів);

2-й рівень: забезпеченість всебічності та широкого територіального охоплення механізмів для організації та формування служб (міністерства та відомства);

3-й рівень: утворення системи, управління цією системою, опрацювання кола проблем (Державний центр зайнятості населення, Державний центр соціальних служб для молоді);

4-й рівень: розвґязання проблеми як окремої ситуації (працюють професіонали з клієнтами: лікарі, соціальні працівники у відповідних установах та службах);

5-й рівень: розвґязання проблеми як вимоги (інформаційні, консультативні служби, відділи, які визначають суть проблеми та спрямовують клієнтів до відповідних спеціалістів).

За критерієм відомчої підпорядкованості соціальних служб та інституцій структура соціальних відомст в Україні подана в схемі 1.

Схема 1

МЕРЕЖА СОЦІАЛЬНИХ ВІДОМСТВ В УКРАЇНІ

Міністерство праці та соціальної політики:

- Державна служба зайнятості (мережа центрів зайнятості).

- Мережа обласних та міських управлінь і районних відділів соціального захисту.

- Територіальні центри обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян:

- відділення соціальної допомоги;

- дитячі будинки-інтернати;

- будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів;

- спеціальні будинки-інтернати;

- психоневрологічні інтернати;

- пансіонати для ветеранів;

- протезно-ортопедичні заводи;

- заклади спеціальної освіти.

Міністерство охорони здоровґя:

- Заклади охорони здоровґя (лікарняні та амбулаторно-поліклінічні заклади, станції швидкої допомоги, санаторно-курортні, аптечні, санітарно-профілактичні заклади).

- Вищі та середні спеціальні медичні заклади освіти.

Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму:

- Український державний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ), обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді.

Міністерство освіти і науки:

- Дошкільні заклади.

- Середні заклади освіти

- Дитячі оздоровчі табори.

- Школи-інтернати для дітей-сиріт.

- Спеціалізовані школи-інтернати (для дітей з різними видами захворювань та дітей, які мають складнощі в навчанні).

- Професійно-технічні заклади освіти.

- Вищі заклади освіти різних рівнів акредитації.

Міністерство внутрішніх справ:

- Виховно-трудові колонії.

- Спеціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх.

Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

До 1 січня 1991 р. провідною ланкою в цій системі було Міністерство соціального забезпечення. Основні його функції полягали в нарахуванні й підготовці документів на виплату пенсій, частковому вирішенні проблем інвалідів та деяких інших питань. Протягом 1989-1990 pp. для матеріального забезпечення виплати пенсій було створено Пенсійний фонд України. З метою кращого соціального забезпечення інвалідів створено спеціальну структуру -- Фонд соціального захисту інвалідів. Для міністерства головним завданням стала розробка соціальної політики щодо найбільш незахищених верств населення. Це відбито і в новій його назві -- Міністерство праці і соціального захисту.

Перейменування органів соціального забезпечення з наголосом на соціальному захисті -- не формальна справа. Цим підкреслюється переорієнтація в діяльності цих органів на підтримку тих, хто цього потребує (слабких, немічних). Всі інші повинні самі дбати про себе. Нині Міністерство праці і соціального захисту обслуговує близько 80 % населення України.

Підкреслюючи провідну роль державної системи соціальної роботи в Україні, слід зазначити, що в останні роки вона переживає період великих змін. І, мабуть, чи не найважливіша з них -- це виникнення великої кількості різних недержавних організацій, зростання їхньої активності та впливу в усіх сферах життя суспільства.

Можна виділити низку причин, що обумовлюють процес розвитку недержавних організацій у соціальній сфері України:

* криза тоталітарної держави та системи соціального захисту;

* зростання недовіри до існуючих державних інституцій та закладів;

* неможливість виконання державою взятих на себе зобовґязань у сфері соціального захисту;

* прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наявні потреби;

· намагання знайти інших людей, що мають аналогічні проблеми.

Таким чином, суб'єктами соціальної і соціально-педагогічної діяльності в Україні на початку нового тисячоліття є спеціалісти і волонтери всіх трьох секторів суспільства: державного, комерційного і громадського, у функціонуванні і розвитку яких є немало проблем, однією із яких є проблема їх гармонійної взаємодії.

Система практичної соціальної і соціально-педагогічної роботи в Україні уже набула нових обрисів. Вона опирається на нові правові засади, на кадровий потенціал професійно підготовлених фахівців, нову соціальну політику держави, на структуру нового громадянського суспільства, яке виникло і продовжує зміцнюватися.

Отже, соціальна робота як самостійна наука і навчальна дисципліна має складну інтегральну природу. Свій творчий потенціал вона реалізує через численні функції. Основними з них можна вважати такі: гносеологічну, організаційно-виховну, регулятивно-профілактичну, інформаційно-комунікативну, соціоінтеграційну, аналітико-прогностичну.

Гносеологічна (теоретико-пізнавальна) функція соціальної роботи полягає втому, що вона, як й інші науки, дає нові знання про суспільне життя і процеси в ньому. Це стосується передусім глибокого проникнення нею в соціальну структуру, механізми адаптації, ресоціалізації, взаємодії, конфліктів на особистісному й мікросоціальному рівні тощо. Теорія і методика цієї роботи доповнюють і збагачують соціологічні, педагогічні, психологічні та інші науки.

Організаційно-виховна функція соціальної роботи означає вияв гуманного ставлення до людини. Причому в умовах соціальних потрясінь, економічної кризи ця робота спрямована насамперед на тих, хто опинився у найскрутнішому становищі -- безробітні, пенсіонери, інваліди, біженці, бездомні, “важкі” підлітки. Це включає створення центрів соціальних служб, розширення послуг, узагальнення і поширення набуло досвіду, інноваційну діяльність, зв'язки з державними і громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, створення асоціацій і т. д.

Регулятивно-профілактична функція соціальної роботи пов'язана з тим, що вона передбачає і приводить у дію правові, психологічні й інші механізми попередження і подолання негативних явищ, орієнтує поведінку особи в суспільстві. Ця робота допомагає послаблювати емоційну напругу в ньому, узгоджувати соціальні звґязки і відносини, впливає на ситуацію в мікросоціумі, інтенсифікує взаємодію між людьми, організаціями та інститутами, сприяє вольовій регуляції поведінки, самоконтролю особи, формує нові соціальні ролі в клієнтів.

Інформаційно-комунікативна функція соціальної роботи випливає з того, що вона виявляє, збирає, узагальнює і доводить до субґєктів відомості про людей, які потребують допомоги, втручання соціальних служб, створює банки даних про сімґї й окремих осіб, яким необхідний соціальний патронаж (це робиться з дотриманням правових і етичних норм), сприяє формуванню зрілої громадської думки з соціальних проблем, ставлення до них суспільства з розумінням.

За своєю сутністю соціальна робота покликана сприяти зміцненню стабільності і безпеки суспільства. Нова Конституція у ст. 1 визначає Україну як соціальну державу. Соціальні проблеми і деформації можуть завадити економічному відродженню, політичній стабільності країни. У їх подоланні, відверненні пов'язаних з ними загроз важлива роль належить досягненню соціальної безпеки. Соціальна робота активно служить цій меті....[3]

У 90-ті роки минулого століття у зв'язку із розбудовою громадянського суспільства одним із пріоритетних суб'єктів суспільних відносин була визнана територіальна громада. У зв'язку з цим теоретики та практики соціальної сфери все більше уваги приділяють організації соціальної роботи на рівні громади...[12]. Проте маловивченою сьогодні залишається проблема оптимальної організації, управління та технологізації волонтерської діяльності як вагомого ресурсу соціальної роботи у громаді.

Соціальна робота в громаді має різний зміст та напрями. Відомий теоретик у галузі соціальної політики та соціальної роботи Малком Пейн, зокрема, виокремлює наступні...[9, с. 58-59]:

· Координація діяльності різних агенцій, які працюють у громаді;

· Створення можливостей для членів громади брати активну участь у житті громади, у виробленні та реалізації тих рішень, які впливають на їх благополуччя;

· Соціальне планування на рівні громади, яке має на меті аналіз соціальних умов, потреб членів громади, з метою їх покращення та задоволення;

· Розвиток системи допомоги в громаді, орієнтованої на створення добровільних груп, надання необхідних соціальних послуг як спеціалістами, так і членами громади, організація груп самодопомоги.

Таким чином, ефективність роботи волонтерського загону у громаді забезпечується шляхом реалізації циклу діяльності, який включає: ціле покладання та змістове обґрунтування діяльності; конкретизацію цілей та напрямків діяльності відповідно до конкретики соціальної ситуації у громаді; адекватне цілям та ресурсам технологічне забезпечення діяльності; активізація внутрішніх ресурсів загону; активізація зовнішніх ресурсів та зв'язків.

Український народ дуже рано, раніше від деяких інших народів, відчув прихильність до громадянських (демократичних) цінностей і вже в середні віки був їх "експортером" навіть у Західну Європу. Він завжди дотримувався віри в ідеали добра і намагався переносити їх на своє суспільне життя. Про це переконливо свідчать наші правові джерела: "Руська правда", "Литовський Руський статут" та кодекс "Прав, по котрим судиться". Наші правові норми заперечували кару смерті та невільництво, з пошаною ставилися до цінностей родинного життя. В цьому контексті демократична конституція Пилипа Орлика не була винятком.

Не зайвим буде навести і свідчення відомого мислителя XIX от. П. Куліша: "...Не жалюгідний народ приєднався у XVII ст. до Московського царства. Він переважно складався із характерів самостійних, гордих усвідомленням своєї людської гідності; він у своїх правах і поняттях зберігав і зберігає начало вищої громадянськості; він дав Росії безліч енергійних діячів, вплив яких сприяв розвитку державної сили російського народу"

Самоуправління українських громад має дуже давню традицію. На загальному сході обирали старосту села (війта), десятських та ін. Демократизм таких громад найповніше втілився в організації Запорозької Січі та Гетьманської влади...[7]

Архаїчна форма допомоги у слов'ян формувалась у рамках «холізму», відчуття належності до цілого - людської спільноти, природи, космосу. Побудована на цих принципах допомога і взаємодопомога мала культові, общинно-родові, господарські форми .

Культова модель допомоги тісно пов'язана із міфологічним світом давніх слов'ян (оберегами, язичницькими богами). Люди зверталися до жреців або віщунів задля вирішення конкретних життєвих проблем.

З оформленням інституту релігійних свят виникають «братчини» (мирщини, зсипки), під час яких жителі одного або кількох поселень виділяли певну частку продуктів на суспільні потреби. Це служило своєрідним механізмом перерозподілу матеріальних благ.

Общинно-родова форма допомоги розрізняла індивідуальні та колективні моделі. До індивідуальної відносять підтримку найменш захищених членів спільноти (людей похилого віку, сиріт, вдів): відведення їм земель, улаштування на постій, всиновлення дітей-сиріт членами громади. До колективної відносили допомогу родині, громаді та цілому роду.

Господарська форма допомоги базувалася на взаємній підтримці та існувала переважно для взаємодопомоги в екстремальних ситуаціях (пожежах, повенях, падежах худоби, захворюваннях працездатних членів родини). Основними її формами були селянські «помочі», «наряди громадою», толоки, складчини, супряга, спільне використання робочої худоби і т. ін.

Практика здійснення захисту в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були:

а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;

б) общинно-родові в рамках роду, сім'ї, поселення;

в) господарські.

Існували як індивідуальні, так і колективні форми підтримки та захисту.

Допомога надавалась людям похилого віку, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист).

Турбота про перестарілих на ранніх етапах суспільних відносин не проявлялась. Існує твердження (проф. Горілий А.Г.), що серед наших давніх предків існував інфатицид (узаконене вбивство) і стосовно дітей, і стосовно старих. Пізніше до визначення “старий” додається “мудрий” і до них з'являється шанобливе і турботливе ставлення.

Форми підтримки людей похилого віку були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Вона могла прийняти рішення про спеціальне відведення перестарілим земель, що давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі були зовсім немічними, вони доглядалися громадою. Похилу людину визначали на постій (харчування, проживання) на декілька днів до різних членів громади. Такий вид допомоги став своєрідною суспільною повинністю.

Не менш цікаві підходи до підтримки склались у ставленні до дітей-сиріт. Проводилось усиновлення дітей всередині родової общини, так зване “приймацтво”. Приймали в родину сироту, зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім'ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством і т.д.

Інша форма підтримки сироти громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити “громадських” батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями.

Виникли форми допомоги вдовам. Їм надавали допомогу продуктами, що проходило, як правило, після збору урожаю. Сільська община надавала вдовам також землю. На них поширювались такі ж форми мирської опіки, як на перестарілих...[18]

1.2 Особливості розвитку соціальної роботи в громаді в Україні 20-21 ст.

На початку XX ст. в Україні, як і в Російській імперії загалом, намітився перехід від благодійності до організації соціальної роботи на професійних засадах за британською й американськими моделями професіоналізації соціальної роботи, було засновано навчальні заклади, які займалися підготовкою жінок до професійної діяльності у соціальній сфері.

Соціальну роботу як суспільний інститут фактично підмінили відомства, що належали до системи освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та внутрішніх справ. Деякі функції соціальної роботи перебирали на себе партійні, комсомольські та профспілкові органи.

Турбота про матеріальний добробут здійснювалась через механізми централізованого регулювання державою зайнятості, заробітної плати, житлового забезпечення, освіти та охорони здоров'я...[4]

За радянських часів система соціальної допомоги була у цілковитому віданні бюрократії, а соціальні проблеми людей або не вирішувались, або ігнорувалися з ідеологічних міркувань. Державна система соціальної допомоги, за відсутності благодійних організацій, обмежувалась соціальним забезпеченням, передбачаючи мінімум соціальних гарантій для громадян. Вона була безадресною й ґрунтувалася на патерналістичні моделі (модель соціальної політики, що сформувалась у країнах із директивною економікою, централізованим розподілом соціальних благ та послуг; характеризується «батьківською» опікою держави над своїми громадянами, цілковитим одержавленням соціальної сфери, нерозвинутістю структур громадянського суспільства, зростанням соціальної пасивності, безконтрольним бюрократизмом).

За словами британського фахівця Волтера Лоренца, «комуністичні режими схильні патологізувати соціальні проблеми», свідченням чого була відсутність нестаціонарних соціальних служб для багатьох груп населення. Люди похилого віку, інваліди або опинялися у великих будинках-інтернатах, які мали переважно медичну орієнтацію, або їх доглядали родичі. Тривалий час їм доводилося перебувати в госпіталях, психіатричних лікарнях. Дані про дитячу смертність, злочинність, наркоманію було засекречено.

Суттєві зміни в соціальній сфері почалися у 80-ті роки XX ст. Пов'язані вони передусім із формуванням нових державних соціальних служб, призначених для надання послуг за місцем проживання. Так, у 1985 р. Міністерство соціального забезпечення УРСР зініціювало експеримент із соціально-побутового обслуговування самотніх непрацездатних престарілих громадян, які потребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах. До експерименту було залучено працівників будинків-інтернатів Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Львівської областей і м. Києва. Було створено 10 спеціалізованих служб, а також налагоджено необхідну професійну підготовку. Крім того, розроблено тимчасове положення про організацію надомного обслуговування, посадові інструкції, необхідні форми обліку роботи і звітності. Експеримент засвідчив ефективність спеціалізованих служб, утримання яких обійшлося для держави в 10 разів дешевше, ніж утримання самотніх пенсіонерів у будинках-інтернатах. Для розвитку цієї практики у 1987 р. затверджено Типові положення про територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів і відділення соціальної допомоги вдома. Того ж року взято на облік 186 тис. самотніх непрацездатних громадян, котрі потребували стороннього догляду та допомоги в домашніх умовах.

У державному класифікаторі було зафіксовано професію «Соціальний робітник» (робітнича посада, що не потребує особливих умінь і навичок). На той час соціального працівника ще не сприймали як людину високого рівня знань з проблем запобігання, нейтралізації та усунення соціальних проблем.

Із початком перебудови набули гласності соціальні проблеми в суспільстві та почалося проникнення із Заходу інформації про концепцію соціальної роботи як важливого інституту громадянського суспільства, посилилася увага до соціально-психологічних проблем і методів їх розв'язання...[6]

Соціальний розвиток у XXI ст. супроводжується в більшості країн світу нагромадженням гострих проблем життєдіяльності людей і пошуками шляхів і можливостей їх розв'язання. Спроби реформувати українське суспільство, що в цей історичний період здійснюються непослідовно, волюнтаристськими методами, спричинюють невиправдано різкий злам соціальних відносин. Це призводить до ускладнення умов людського буття в усіх сферах суспільства, загострення проблем існування та гідного самоутвердження особистості. За таких умов потрібно як теоретично, концептуально осмислити нові суспільні реалії, так й ініціювати технологічні, методичні розробки для адекватної соціальної політики.

Ефективним механізмом реалізації соціальної політики зарекомендувала себе соціальна робота. Цей прийнятий в усьому світі вислів виражає гуманне ставлення однієї людини до іншої. Наприкінці XIX ст. так почали називати професію, що своїм головним змістом має полегшення невдалого пристосування індивіда (соціальної групи) до суспільства, інтенсивна індустріалізація якого супроводжувалася зростанням міст, посиленням соціальної диференціації і пауперизації населення, поширенням безробіття, злочинності тощо. Загострення соціальних проблем як потенційна загроза стабільності та порядку буржуазного ладу стимулювали емпіричне вивчення соціальних аутсайдерів, проведення реформ, пошук ефективних методів соціальної роботи, її методологічного обґрунтування і кадрового забезпечення. Нині соціальна робота стала професійно зрілою, могутньою науковою і практичною індустрією, якою займаються мільйони людей в усьому світі.

На Заході існують різні визначення поняття соціальної роботи. У США, наприклад, переважає розуміння її як системи програм і послуг, що виконуються за допомогою трудових колективів, спеціальних служб і працівників на базі сучасних знань та надають законної форми потребам соціального захисту індивідів, груп людей і товариств. А як наукова дисципліна соціальна робота дедалі більшою мірою використовує комплексний (по суті, соціологічний) підхід...[24]

2. Особливості розвитку соціальної роботи в громаді в зх країнах світу

Для успішності процесів становлення і розвитку соціальної роботи і соціальної педагогіки в Україні величезне значення має вивчення, осмислення і адаптація досвду, нагромадженого зарубіжними країнами, особливо країнами Західної Європи, США і Великою Британією.

Перші теоретичні аспекти соціальної роботи були розроблені Мері Річмонд (США) в її книзі „Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих в благодійних організаціях” (1899). Більшість дослідників соціальної роботи сходяться на думці, що у цій книзі обґрунтовані основні методи соціальної роботи.

Згодом у своїй наступній роботі „Соціальні діагнози” (1917 р.) Мері Річмонд більш детально схарактеризувала свій метод соціальної роботи, який згодом отримав назву „індивідуальний метод соціальної роботи”. Дана праця стала навчальним посібником для перших шкіл соціальної роботи, які виникли приблизно в цей час і займалися підготовкою професійних соціальних працівників.

Зарубіжний досвід соціальної роботи представляє для нас, безсумнівно, значний теоретичний і практичний інтерес. Але при цьому ми повинні бути свідомі необхідності розробки власних концептуальних ідей як технологій здійснення соціальної і соціально-педагогічної роботи з врахуванням особливостей історичного розвитку і сучасного стану соціальної ситуації в нашій країні, так і власної моделі підготовки відповідних професійних кадрів. Цілком очевидно, що недоцільно заново відкривати „соціальний велосипед”, коли у світовій практиці уже існують апробовані методики і технології соціальної і соціально-педагогічної роботи і підготовки відповідних фахівців. Проблема полягає у вивченні і виваженій адаптації кращих надбань зарубіжних країн з обов'язковим врахуванням особливостей нашої країни.

Соціальні працівники і соціальні педагоги не лише займаються вирішенням одних і тих самих проблем, але й “їх завдання знаходяться в одній суспільній площині” (Mollenhauer, 1966). Про це свідчить успішне функціонування у Німеччині численних сфер соціальної діяльності з соціально-педагогічною спеціалізацією. Такими сферами є:

- дошкільна освіта (обслуговування, виховання та освіта в яслах, дитячих садках, класах для підготовки дітей до школи);

- робота з молоддю (виховання, організація вільного часу в молодіжних освітніх закладах та молодіжних клубах);

- виховання в дитячих притулках (виховання, формування сімейних груп, ідентифікація і підготовка до самостійного життя, організація житлових комун);

- розробка форм, змісту і методів освіти дорослих (робота з волонтерами, формування навичок управління і самодопомоги, освіта і підвищення кваліфікації, соціальна робота на підприємствах, сімейна освіта). Із вступом в силу закону про допомогу дітям і молоді до сфери діяльності соціальної роботи додалась соціально-педагогічна допомога сім'ї (консультації, допомога у вирішенні повсякденних питань в індивідуальній формі, підтримка сімей, а також шкільна соціальна робота (поряд з навчанням - організація соціально-педагогічної допомоги в школі).

У багатьох країнах Європи, в тому числі і у Німеччині, в структуру соціальної роботи введені організатори вільного часу. Ці спеціалісти іменуються аніматорами. Термін цікавий тим, що він відбиває специфіку роботи такого керівника (фр. "animer" значить надихнути, спонукати до якоїсь діяльності). Аніматор намагається створити умови для цікавої діяльності, спонукає людину нею займатися. Він сприймається як член групи, який бере участь у її житті, а не знаходиться поза або поруч із нею, відповідальний за соціальне і культурне вдосконалення групи. Діяльність аніматора може бути різнобічною або мати визначену спеціальну спрямованість. Сучасний організатор вільного часу намагається завжди бути з клієнтами, добре їх знати і жити їхніми інтересами. Часто, сам будучи особистістю, він створює і для інших умови стати такими.

Особливо це важливо для дітей. Дитина уважно спостерігає за організатором і намагається наслідувати його. Будь-яка діяльність, що організовується, не є самоціллю. Це лише засоби для створення середовища, у якому кожна людина могла б успішно розвиватися. У такому випадку центр до організації вільного часу сам по собі як заклад перетворюється в життєвий і привабливий осередок. Правильно організоване соціальне середовище дуже впливає на підвищення загального рівня розвитку особистості. Аніматор створює сприятливі умови для її вдосконалення і більш легкої інтеграції в суспільстві.

У Німеччині декілька років діє єдина державна молодіжна програма, у рамках якої працюють служби соціального захисту дитинства і молоді. Одна з них - Консультаційна служба для підлітків і молоді створена в 1978 p. у Дюссельдорфі, Геттінгені і Мюнхені. Фінансується вона державою і муніципалітетом. Так, консультаційна служба Дюссельдорфа на 70% фінансується земельним урядом Північної Рейн-Вестфалії і на 15% муніципалітетом міста.

Приміщення служби містить кімнату відпочинку, кімнату бесід, молодіжний бар. Основні напрямки діяльності - психологічна допомога дітям і підліткам, батькам і вчителям у кризових ситуаціях, посередництво між роботодавцями і підлітками (наприклад, спільні походи з підлітками до адміністрації підприємства), всебічна допомога підліткам і молодим людям, що живуть поза сімґєю.

Ведеться робота із ресоціалізації -- педагоги центру турбуються про підсудних, засуджених і звільнених, після звільнення супроводжують їх з увґязнення, встановлюють контакти з правоохоронними органами.

Як бачимо із наведеного вище аналізу зарубіжного досвіду соціальна і соціально-педагогічна робота представляє собою особистісну службу допомоги людям і направлена на вирішення всієї сукупності проблем в контексті “особистості і навколишнього середовища”, де в епіцентрі завжди повинна стояти людина і зусилля соціальних працівників/педагогів повинні бути спрямовані на вирішення її проблем. Поряд із допомогою людині в періоди особистісного і соціального неблагополуччя соціально-педагогічна допомога передбачає захист її прав, інтересів, людської гідності і права на гідне життя.

Соціальний працівник/педагог працює з людьми різного віку незалежно від їх соціального стану, релігійних переконань, етнічної приналежності. Клієнтом соціального педагога може бути як окрема людина, так і сім'я, група, об'єднання, організація. Надаючи соціально-педагогічну допомогу клієнтам, соціальний педагог працює як в умовах інституційного середовища, так і в умовах відкритого сімейно-побутового мікро середовища та його оточення.

Соціальний працівник/педагог має справу як з окремою людиною, групою людей, так і з соціальним оточенням, в якому вони проживають. У процесі соціальної допомоги він повинен сприяти обом сторонам, які вступили у взаємодію - як клієнту так і установі.

Новими сферами соціальної роботи стала соціальна робота за місцем проживання, в тому числі і в сільській місцевості, на підприємствах, в геріатричних центрах, з біженцями, переселенцями, іноземними громадянами, на вулицях, в групах самодопомоги та ін.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника/ соціального педагога повинна бути адресована людям в різних соціумах і в різних сферах діяльності: соціально-педагогічній, правозахисній, просвітницькій, дозвільнєвій, організаційно-методичній, управлінській, дослідницькій, агітаційно-пропагандистській.

Виходячи із аналізу зарубіжного досвіду можна стверджувати, що соціальний працівник/ соціальний педагог може і повинен працювати в різноманітних установах, які за відомчою приналежністю можна класифікувати на установи освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, комітетів у справах сім'ї і молоді, установи, що відносяться до системи органів внутрішніх справ і юстиції та ін.

У сфері практичної діяльності перед соціальними працівниками і соціальними педагогами у багатьох країнах стоять одні і ті ж завдання:

- підтримувати, підбадьорювати і стимулювати людей на розвиток їх власних сил, конструктивну діяльність, на використання наявних у них власних резервів;

- пропонувати допомогу, організовувати її, встановлювати різноманітні необхідні для цього зв'язки і контакти;

- супроводжувати людей протягом певного життєвого періоду, проявляти особисту участь, організовувати контроль за ситуацією з метою захисту клієнта;

- представляти інтереси клієнтів, які потребують допомоги, якщо останні не можуть це зробити самостійно;

- звертати увагу на можливі негативні наслідки і вносити пропозиції щодо їх попередження, пом'якшення чи ліквідації;

- викликати співчуття та активізувати людей для надання допомоги тим, хто її потребує;

- здійснювати вплив на органи влади й управління з метою поліпшення якості обслуговування і соціального захисту;

- інформувати інстанції на всіх рівнях про фактори, які негативно впливають або можуть вплинути на життєдіяльність певних груп населення.

За нашим глибоким переконанням, діяльність соціального працівника і соціального педагога повинна бути зорієнтована на роботу з усіма категоріями населення, дітьми, дорослими, їх сімґями, людьми похилого віку; вона повинна бути направлена на активізацію соціокультурних і соціально-педагогічних функцій суспільства, сім'ї, громади та особи. Соціальний працівник/педагог покликаний створювати систему соціальної допомоги розвитку і саморозвитку особистості, створювати умови найбільшого сприяння психологічному комфорту. З метою досягнення мети - допомогти людині - повинні об'єднуватися зусилля соціальних педагогів, соціальних працівників, усіх фахівців соціальної і соціально-педагогічної сфер.

Проте на завершення даного питання вважаємо за необхідне зауважити, що необхідно вкрай обережно підходити до використання зарубіжного досвіду, тому що і теорія і практика соціальної і соціально-педагогічної діяльності у будь якій країні обумовлюється культурно-історичними традиціями, соціально-економічними і політичними умовами...[25]

2.1 Соціальна робота в ком'юніті в США

Однією з пріоритетних тенденцій в освіті США поряд із вирішенням проблем індивідуалізації в навчанні та вихованні виступають проблеми соціалізації особистості. Це знайшло свій вираз у нових формах "кооперованого" навчання і морального виховання, у здійсненні "ми - орієнтації" поряд із "я - орієнтацією". В етичній площині це відобразилося на переході від політики "ціннісного нейтралітету" та "вульгарного індивідуалізму" до етичного буму, результатом якого стало створення таких професійних організацій, як: "Педагоги за соціальну відповідальність", "Акцент на взаєморозуміння" та ін.

У сфері особистісних та соціальних цінностей важливі зміни останнім часом пов'язані з уже згаданим усвідомленням необхідності безперервного характеру освіти; з трансформацією свідомості від стану "холодної війни" між двома світовими системами до відчуття відповідальності за вирішення глобальних проблем людства; переходу від політики "плавильного котла", в якому емігранти з усіх куточків світу засвоювали цінності "середнього" американця, до мультикультурної ідеології та "міжкультурної компетенції" з характерним для неї позитивним ставленням до різноманітних культур, звичаїв, традицій, філософських основ світосприйняття.

Теорія і практика соціально-педагогічної діяльності в США мають столітню історію, хоча пов'язані переважно з такими поняттями, як "соціальна робота" та "соціальний працівник". Ця діяльність започаткована в 1889 році, коли Джейн Адамс допомагала переселенцям адаптуватися в нових для них умовах життя. Нові імпульси їй були дані у 1920 році у зв'язку із створенням Американської ліги допомоги дітям, а в 1921 році Американської асоціації соціальних робітників.

Важливим центром соціалізації підростаючого покоління залишається школа. У країні існує давня традиція її міцного зв'язку з общиною, оскільки в США школи завжди будувалися на кошти платників податку місцевих общин - сукупності населення певних територіально-адміністративних одиниць, які представлені житловими кварталами у великих містах, окремими поселеннями, містечками, селищами. На цих територіях, як правило, існувала ціла низка соціальних інститутів: школа, сім'я, батьківсько-общинні асоціації, общинні клуби, релігійні об'єднання, різноманітні інші установи, організації, а також промислові підприємства.

Соціальній роботі та в її складі соціально-педагогічній діяльності в школі надається велике значення. Починаючи з 70-х років ХХ-го століття в країні регулярно проводяться науково-практичні конференції, присвячені проблемам шкільної соціальної роботи. Видаються журнали "Соціальна робота в системі освіти" та "Журнал шкільної соціальної роботи".

Окремою ділянкою роботи соціального працівника школи є його соціально-педагогічна діяльність у колі батьків учнів. З одного боку, він вивчає особливості кожної окремої сім'ї, її ставлення до школи та дитини, а з іншого боку, допомагає батькам налагодити тісніші зв'язки зі школою та краще зрозуміти глибину проблем дитини в школі. Надає їм потрібні психолого-педагогічні консультації і у випадку необхідності допомагає зв'язатися з різноманітними агентствами, наприклад, агентством сімейної служби.

Соціальний працівник, використовуючи низку федеральних соціальних програм і таких програм окремих штатів, виявляє учнів, які потребують матеріальної допомоги (одяг, навчальне обладнання, книги, безплатні або частково оплачувані сніданки, гаряче молоко).

Як правило, соціальний працівник співпрацює з так званою мультидис-циплінарною бригадою, в завдання якої входить обстеження певних учнів з метою отримання ними соціальної освіти. До його обов'язків входить отримання від батьків письмового дозволу на обстеження їхньої дитини та залучення її до спеціальної освіти, на збір відповідної медичної та іншої діагностичної інформації, гарантує її конфіденційність. Вивчаючи історію розвитку дитини, соціальний працівник звертає увагу на те, чи спостерігаються порушення, характерні для учня в школі, у сімейному або ширшому соціальному оточенні. Адже згідно з законом про спеціальну освіту вияв аномальної поведінки тільки в умовах школи засвідчує, що проблема полягає в школі, а не в дитині. У цьому випадку необхідна консультація з вчителями стосовно відповідних змін у шкільних програмах з метою задоволення потреб дитини. Проводиться збір іншої важливої інформації, на основі якої можна було б визначити нормально чи аномально розвивається школяр. Важливими тут стають виявлення ставлення батьків до народження дитини, ставлення дитини до батьків, часу першого самостійного кроку і першого сказаного слова, найефективніших виховних впливів, ставлення дитини до братів і сестричок, якщо вони є тощо.

Окремою ділянкою роботи соціальних служб США є безпосередньо сім'я. У цьому випадку таку роботу класифікують за такими двома напрямами: "Робота в домашніх умовах" та "робота поза домом". Робота в домашніх умовах передбачає такі соціальні послуги: соціальний захист, сімейна терапія, фінансова допомога, денний догляд, послуги, пов'язані з веденням домашнього господарства.

Соціальний захист стосується, насамперед, дітей, яких дома ображають (биття, насильство, непосильна праця), або позбавляють належного піклування (незадовільний догляд, погане харчування, відсутність медичної допомоги). З метою виявлення соціальної незахищеності по телебаченню час від часу показують номери телефонів соціальних служб захисту, за якими дитина може зателефонувати у випадках образ та насильства.

Соціальні працівники, працюючи з неблагополучними сім'ями, вивчають мікроклімат у них, інформують батьків про правові наслідки та правове поле їхньої діяльності, надають інформацію стосовно корисних для сім'ї служб.

Особливих соціально-педагогічних підходів вимагає робота з "важкими" підлітками і неповнолітніми з групи ризику. Стосовно них існує ціла низка програм, частина з яких ініційована урядами штатів чи общинами, а частина реалізується приватними організаціями за дозволом штатів. Програми штатів, як правило, сприяють створенню невеликих відкритих виправних закладів і служб, які допомагають дітям залишатися поблизу їх сімей. Соціальні працівники за таких умов отримують можливість інтегрувати власний виховний вплив із впливом сім'ї з метою перевиховання підлітка. Через те основні зусилля спрямовуються на те, щоб вирвати неповнолітнього з формальної системи суду і передати його під опіку місцевим організаціям, віддаленим від системи правосуддя, огородивши його від перевиховання у стінах закритих інтернатів, колоній та тюрем. Такий підхід певним чином запобігає формуванню негативних сугестивних комплексів злочинця у неповнолітнього правопорушника. Створені в 1967 році бюро соціальних послуг молоді координують діяльність, спрямовану на недопущення залучення підлітка у сферу діяльності судів у справах неповнолітніх. Більшість із них не пропонують власних послуг, а, виступаючи в ролі посередника, контролюють діяльність сервісних організацій з метою задоволення потреб неповнолітніх.

Для підлітків, які позбавлені свободи і відбувають покарання, існують дві категорії закладів:

1) закриті місця позбавлення волі;

2) закриті виховні заклади.

До перших відносять заклади, що обмежують фізичну свободу неповнолітніх злочинців, які знаходяться в попередньому ув'язненні на період перевірки фактичних обставин справи. До других-державні або приватні організації, які обмежують свободу пересування неповнолітніх, направлених сюди за рішенням суду. Функціонують такі типи цих закладів: школи для перевиховання, молодіжні табори і ранчо, закриті притулки і дитячі будинки, центри цілодобового нагляду.