Соціальний інститут

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства.

Поняття соціального інституту часто застосовують поряд із поняттями соціальної ролі та соціальної групи. Проте, поняття «соціальний інститут», так само позначаючи усталені зразки поведінки, є, порівняно з поняттям ролі, поняттям вищого порядку, яке включає багато ролей. Деякі науковці проводять межу між соціальним інститутом та соціальною групою лише у кількісному вимірі, оскільки соціальним групам також властиві певні групові моделі поведінки. Проте, група -- це, в першу чергу, сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, а інститут -- система соціальних зв'язків та сукупність соціальних норм, що реалізуються на практиці.

Дотепер соціологи не змогли дійти згоди щодо того, що ж таке соціальний інститут, тому наведемо кілька варіантів визначення поняття «соціальний інститут»:

Соціальний інститут -- набір правил, що пов'язаний з певним соціальним контекстом, який допомагає реалізації важливих соціальних функцій.

Соціальний інститут -- організована система зв'язків та соціальних норм, яка об'єднує важливі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. В даному випадку, суспільні цінності -- поширені ідеї та цілі, суспільні процедури -- стандартизовані зразки поведінки у групових процесах, система соціальних зв'язків -- переплетіння ролей та статусів, завдяки яким ця поведінка здійснюється та утримається у визначених межах.

За польським соціологом Яном Щепанським, усю сукупність значень поняття «соціальний інститут» можна звести до чотирьох основних:

1. певна група осіб, що мають виконувати важливу для спільного життя роботу, тобто група людей, що виконує суспільні функції;

2. певні організаційні форми комплексу функцій, що виконуються деякими членами групи від імені всієї групи;

3. сукупність матеріальних установ та засобів, які дозволяють уповноваженим індивідам виконувати суспільні без особистісні функції, що мають на меті задоволення потреб та регулювання поведінки;

4. деякі соціальні ролі, що є важливими для групи.

Задоволення найважливіших індивідуальних і суспільних потреб забезпечуються взаємодією, що відіграє особливу роль у соціальних зв'язках, діях. У повсякденному житті багато явищ: безпека людини або її освіти, здоров'я або господарська діяльність, науковий пошук або відпочинок, дозвілля, становлять реальний щоденний сенс життя, який набуває інституалізованого характеру, тобто гарантованого від випадковості, спорадичності, стійкості, самовідновлення. Саме в житті хаосу, нестабільності, неорганізованості, випадковості, протистоять інституалізовані соціальні явища, зв'язки, дії. Основним у розвитку суспільства є формування чітко налагоджених, регламентованих, контрольованих і стійких соціальних взаємодій, соціальних зв'язків.

Система соціальних інститутів визначає суспільний устрій суспільства і відповідно економічний, політичний устрій суспільства, тип культури освіти та ін. Багато в чому розвиток суспільства йде через формування і діяльність соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв'язків, тим більшими можливостями володіє суспільство. Зрілість суспільства саме і визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професіонально задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільностей людей.

Інституалізація як соціальний феномен

інституалізація суспільство соціальний

Для суспільства як складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій, зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були обовґязковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.

Цій меті мають служити такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати соціальний порядок, необхідний для задоволення обґєктивних потреб щодо безпеки, збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.

Соціальний інститут -- відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.

Найзагальніше поняття «соціальний інститут» виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм повґязував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як «фабрики відтворення» соціальних відносин і звґязків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:

-- соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики, освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;

-- соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для розвитку суспільства завдання. Наприклад, інститут освіти реалізує свою діяльність щодо навчання, виховання, професійної підготовки через школи, університети та ін.

Соціальні інститути, забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням: за формою -- це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних та інформаційних засобів), за змістом -- це функціональний механізм (сукупність соціальних норм у конкретній сфері соціальних відносин).

Інституціалізація -- процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.

Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:

1. Обґєктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.

Відомий соціальний дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:

-- потреба комунікації (мова, освіта, звґязок, транспорт);

-- потреба у виробництві продуктів і послуг;

-- потреба у розподілі благ і привілеїв;

-- потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;

-- потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);

-- потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).

Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого -- кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.

2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) -- системи цінностей, соціальних норм і правил.

Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних ролей, повґязаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють, пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними, корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сімґї подружня зрада, позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених) вимог. З цієї точки зору інституціалізація -- це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей, еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб, прийнятній поведінці.

3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.

Інституціалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна, а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни -- появу нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії. У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і охоплюють:

-- певну сферу діяльності та суспільних відносин;

-- установи для організації спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські ролі та функції;

-- норми і правила відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;

-- систему санкцій за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;

-- матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання, фінанси тощо).

Види і функції соціальних інститутів

Соціальні інститути багатогранні та різноманітні. Можна виділити різноманітні критерії їх класифікації. Зупинимося на двох: предметному (змістовному) і формалізованому. На підставі предметного критерію, тобто характеру змістовних завдань, які виконують інститути, виділяють:

- політичні інститути (держава, партія, армія);

- економічні інститути (розподіл праці, власність, податки і т. ін.);

- інститути спорідненості (шлюбу, сім'ї);

- інститути, що діють у духовній сфері (освіта, культура, масові комунікації) та ін.

На підставі другого критерію, тобто характеру організації, інсти­тути поділяються на формальні та неформальні. Діяльність перших заснована на суворих нормативно та можливо юридично закріплених приписах, правилах, інструкціях. Це держава, армія, суд тощо. У неформальних інститутах така регламентація соціальних ролей, функцій, засобів і методів діяльності та санкцій за ненормативну поведінку відсутня. Вона замінюється регулюванням неформальним через традиції, звичаї, соціальні норми та ін. Від цього неформальний інститут не перестає бути інститутом та виконувати відповідні функції.

Соціальні інститути, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Витоками розвитку виступають ендогенні, тобто внутрішні та екзогенні (зовнішні) фактори. Зміна соціальних інститутів під впливом культурних підсистем обумовлена, скоріше накопиченням людством нових знань. Крім того, на еволюцію соціальних інститутів значною мірою впливають зміни у ціннісних орієнтаціях, особливо засоби оцінки об'єктивної реальності, які формують «світогляд» конкретної культурної спільноти.

Значний вплив на соціальний інститут може справити особистість. Дії особистостей часто змінюють не тільки функціонування окремих соціальних інститутів, а й цілих суспільств. Водночас самі соціальні інститути відіграють не останню роль у формуванні світосприйняття та світогляду індивідів, наприклад, інститут сім'ї, освіти та ін.

Ендогенні зміни соціальних інститутів відбуваються взагалі через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає поставленої мети, не реалізує потреб та інтересів якихось соціальних груп. Надати нового імпульсу роботі соціального інституту можна шляхом його реорганізації, поглибленої спеціалізації, тобто створити нові, значно диференційовані структури, які будуть діяти на основі інших норм та приписів.

Історія розвитку соціальних інститутів -- це, по суті, поступове перетворення інститутів традиційного типу в сучасний інститут, на­приклад, інститут сім'ї, права, церкви та ін. Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються суворо встановленими ритуалами, століттями освяченими звичаями, а також спорідненими зв'язками та відносинами.

Це найбільше виявляється на рівні родових відносин. Рід та багатосімейна община були провідними інститутами первісного суспільства.

Вже тоді з'явилися інститути, які регулювали відносини між родами, багатосімейними общинами, що перебували немов над цими історично першими соціальними осередками. Передусім, це інститути обміну виробленими продуктами, тобто інститут економічних зв'язків. Далі формувались і політичні інститути, які щодо функціонування ставили собі конкретні цілі.

Розвиваючись, інститути все більш спеціалізувалися за функціями; залежно від важливості функцій деякі з них посідали в системі соці­альних інститутів провідне становище. У житті суспільства у міру його розвитку лідирували ті чи інші соціальні інститути: вожді племен, рада старійшин, церква, держава та ін. У Новому та Новітньому часі як провідні виступають інститути держави, науки, освіти та ін., які часто вже не залежать від системи моральних принципів та норм, що певною мірою призводить до відчуження особистості.

Так, на думку американських соціологів, процес інтенсивної індустріалізації суспільства, який розпочався у США в 30-ті роки ХХ ст., призвів до значного загострення соціальної стратифікації, яка взяла на себе ряд соціальних функцій, що їх традиційно виконувала сім' я.

«Подібні погляди складалися у США в 50-ті роки, коли інститути державно-монополістичного капіталу ставили собі за мету -- тотальний контроль над усіма суспільними процесами. Такі тенденції визначав ще в ХІХ ст. Г. Спенсер. Проаналізувавши регулятивну роль суспільства, тобто інститут влади, він привернув увагу до механізму соціального контролю. Політичне правління Г. Спенсер розглядав як один із видів цього контролю. Основоположник вчення про соціальні інститути стверджував, що весь соціальний контроль тримається в решті-решт на «жаху перед живими і перед мертвими». Жах перед живими підтримує держава, а жах перед мертвими -- церква. Ці два інститути, на його думку, виникли і поступово розвивались із «ембріональних» форм, які з'явилися ще у родовому устрої, у первісному суспільстві. Соціальний контроль за повсякденною поведінкою людей, вважає Спенсер, здійснюється «церемоніальними інститутами», що є давні­шими за церкву і державу, а діють значно ефективніше. Церемонії регулюють спілкування, символізують «статус» і «ранг» суб'єктів, які вступають у відносини, підтримуючи «відчуття субординації».

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв'язків взаємодії і відносин конкретних суб'єктів (індивідів, груп). Соціальний інститут має надіндивідуальний характер, володіє власною, новою системою якостей та своєю логікою розвитку. Соціальні інститути -- це організовані соціальні системи, які виконують певні функції, зі стійкою структурою, інтегрованими елементами. Вони включають систему цінностей, норм, ідеалів, зразків діяльності і поведінки всіх суб'єктів соціокультурного процесу. Для того щоб соціальний інститут функціонував, мало мати в його структурі повний набір соціокультурних елементів. Важливо, щоб вони стали частиною внутрішнього світу особистості, переросли в соціальні ролі і статуси. Процес формування ціннісних орієнтацій особистості, її сподівань -- вагомий компонент інституціоналізації.

Кожний інститут виконує характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як окремих видів соціальної системи. До них можна віднести такі.

1. Функція закріплення та відтворення суспільних відносин. Кожний інститут володіє системою правил та норм, у межах яких має відбуватися діяльність кожного члена інституту. Тим самим інститут забезпечує стійкість соціальної структури суспільства.

2. Регулятивна функція полягає в тому, що функціонування со­ціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки. Яким би видом діяльності не займався індивід, він завжди стикається з інститутом, який регламентує його поведінку в цій галузі. Таке регулювання є необхідним для спільної діяльності людей.

3. Інтегративна функція. Ця функція містить процеси групування, взаємозалежності та взаємовідповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціоналізованих норм, правил, санкцій та систем ролей. Будь-яка інтеграція в інституті складається з таких елементів, як: консолідація (поєднання зусиль); мобілізація, коли кожний учасник групи вносить свої ресурси в досягнення мети; комфортність особистих цілей індивідів з цілями інших індивідів чи з цілями групи в цілому. Інтегративні процеси, що здійснюються за допомогою інститутів, необхідні для координації діяльності людей, створення організацій.

4. Транслююча функція. Кожний соціальний інститут передає соціальний досвід, кожне нове покоління соціалізується щодо цінностей, норм та ролей конкретного соціального інституту. Наприклад, сім' я, що виховує дитину, прагне орієнтувати її на ті цінності сімейного життя, яких дотримуються її батьки.

5. Комунікативна функція. Інформація, що створена в інституті, повинна поширюватись як усередині інституту з метою управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодії між інститутами. Комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально призначені для передачі інформації (засоби масової інформації), інші мають досить обмежені можливості для цього; одні активно сприймають інформацію (наукові інститути), інші пасивно (видавництво).

Виконуючи свої функції, соціальні інститути стимулюють дії суб'єктів, згідно зі стандартами поведінки, і стримують девіантну поведінку, тобто контролюють поведінку суб'єктів. Кожний інститут виконує свою соціальну функцію. Їх сукупність складає загальні соціальні організації інститутів, як елементів, видів тих чи інших соціальних систем. Існують декілька основних соціальних інститутів: інститут сім'ї, який виконує важливу функцію -- відтворення членів суспільства: інститути охорони здоров' я, соціального захисту. У надрах держави, де діють й інші інститути, наприклад освіти, реалізується важлива функція -- соціалізації. У межах держави є функції виробництва і розподілення. Вони забезпечуються економічними, соціальними, політичними інститутами. Неабияка роль тут належить інститутам управління і контролю, тобто органам влади. Ці функції реалізують органи управління і контролю, спираючись на систему соціальних норм.

Функціональні якості різних соціальних інститутів відрізняються одна від одної. Наприклад, власність, обмін, банки, господарські об'єднання перебувають у віданні інституту економіки. Втім казати, що цей інститут та інші, наприклад, політичні, соціальні, відокремлює Велика Китайська стіна, було б помилково. У реальному житті їх функції взаємодіють так тісно, що провести будь-яку грань між ними дуже важко. Політичні інститути -- держава, партії, профспілки та інші суспільні організації -- займаються питаннями виробництва, обміну, соціального захисту і санкцій. Крім того, вони регулюють виробництво та збереження моральних, правових, ідеологічних цінностей, підтримують соціально-класові структури.

Свої специфічні функціональні якості мають соціально-культурні та виховні інститути. По-перше, вони допомагають вирішувати проблеми соціалізації суб'єктів, індивідів, робиться це через засвоєння закріплених у свідомості, у нормах права стійких соціокультурних стандартів поведінки. Такі стандарти підтримуються і регулюються чи силою суспільної думки, чи силою закону. Обов'язковість виконання норм забезпечується примусово силою відповідних органів, системою інститутів держави, що мають особливі повноваження.

Існують ще специфічні функції соціальних інститутів, які називають церемоніально символічними. Вони регулюють акти групової, міжгрупової, індивідуальної поведінки, визначають порядок у діяль­ності суб'єктів.

Чим стабільніше, впорядкованіше функціонують усі соціальні інститути, тим сильнішим є суспільство та динамічнішим його розвиток. Але процеси, які відбуваються в суспільстві, постійно змінюють потреби різних суб'єктів (людей, груп, класів), тому змінюється характер взаємодії соціальних інститутів у соціальному середовищі.

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем називається дисфункцією соціального інституту. Як зазначалося раніше, основою формування та функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного перебігу суспільних процесів, соціальних трансформацій може виникнути ситуація, коли суспільні потреби, що змінилися, не знаходять адекватного відображення у структурі та функціях відповідних соціальних інститутів. У результаті їх діяльності може виникнути дисфункція. З точки зору змісту дисфункція виступає як нечіткість цілей діяльності інституту, невизначеності функцій, у спаді його соціального престижу, авторитету, виродження його окремих функцій у «символічну», ритуальну діяльність, тобто діяльність, що не спрямована на досягнення раціональної мети. Такий інститут починає долати труднощі: нестачу матеріальних засобів, кваліфікованих кадрів, зростання організаційних проблем. Усе це -- зовнішні, формально-організаційні прояви дисфункції, а не змістові, про що зазначалося вище.

У такій ситуації втрачається основна якість соціального інституту -- деперсоналізація. Принцип деперсоналізації полягає в тому, що функціонування соціального інституту, який задовольняє соціальні потреби, в основному не залежить від індивіда, від його нахилів, настанов, ціннісних орієнтацій та інших суб'єктивних характеристик. Оптимальна діяльність соціального інституту досягається за рахунок об'єктивно діючого механізму, який забезпечує розподіл соціальних ролей (коли кожен суб'єкт знає свій маневр), тим самим забезпечується виконання завдань інституту. Дисфункція в діяльності інституту змушує спрямовувати його діяльність на реалізацію інтересів окремих осіб залежно від їх персональних якостей.

Однією з явних ознак дисфункції соціального інституту є персоналізація його діяльності. Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїм об' єктивно діючим механізмом, де кожна людина на підставі норм та зразків поведінки, згідно зі своїм статусом, має певні ролі. Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб та об'єктивно встановлених цілей, змінюючи свої функції залежно від інтересів окремих осіб, їх персональних якостей та властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може викликати стихійну появу нормативно неврегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм та правил.

У своїх крайніх формах активність такого роду може виявлятися у протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною існування так званої «тіньової економіки», що відбувається у суб'єктивних характеристиках. Прикладом дисфункцій є незареєстрованість злочинів у системі МВС. Для вирішення головного завдання МВС -- боротьби зі злочинністю -- повна та своєчасна реєстрація всіх виявлених злочинів є вкрай необхідною. Але вона заважає особистому внутрішньому завданню міністерства -- показати високу ефективність своєї роботи. Так загальна мета поступається особистій.

Основні риси соціальної організації

Суспільство як соціальна реальність упорядковано не тільки інституціально, а й організаційно. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням -- обґєднанням людей, закладам, установам тощо.

Соціальна організація -- соціальна група, орієнтована на досягнення взаємоповґязаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них риси:

1. Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) вирішення завдань. Переслідувана організацією мета не обовґязково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.

2. Соціальна організація має чіткий загальнообовґязковий порядок, система її статусів і ролей -- ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно правила, регламенти, розпорядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких -- чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію).

3. Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна організація повинна мати координуючий орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища.

Диференціація завдань і координація дій на етапі їх реалізації впливають на структуру і форму організації. Основний критерій структурування соціальних організацій -- ступінь формалізації існуючих у них відносин. З урахуванням його розрізняють формальні й неформальні організації.

Формальні організації. Будують соціальні відносини на підставі регламентації звґязків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове підприємство, фірма, університет, муніципальна структура (мерія). В основі формальної організації лежить розподіл праці, її спеціалізація за функціональною ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша структура організації. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Крім горизонтального розподілу праці, їй притаманна координація, керівництво (ієрархія посадових позицій) і різні спеціалізації по вертикалі. Формальна організація раціональна, для неї характерні виключно службові звґязки між індивідами.

М. Вебер розглядав організацію як систему влади і розробляв теоретичні основи її управління. На його думку, вимогам спеціалізованої і багатогранної організації найліпше відповідає бюрократична система. Переваги бюрократії найпомітніші, коли їй (бюрократії) під час виконання службових обовґязків вдається виключити особисті, ірраціональні та емоційні елементи. Відповідно до цього бюрократії притаманні: раціональність, надійність, економічність та ефективність, невиразність, нейтральність, ієрархічність, законність дій, централізація влади. Головний недолік бюрократії -- відсутність гнучкості, шаблонність дій.

Неформальні організації. Ґрунтується на товариських взаєминах та особистому виборі звґязків учасників і характеризується соціальною самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства, симпатій тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.

Переважна більшість цілей, які ставлять перед coбою люди, соціальні спільноти, неможливо досягти без соціальних організацій, що зумовлює їх повсюдність і різноманітність. Найбільш значущі серед них:

-- організації з виробництва товарів і послуг (промислові, сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи, банки);

-- організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади, заклади додаткової освіти);

-- організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоровґя, відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази, стадіони);

-- науково-дослідні організації;

-- органи законодавчої, виконавчої влади.

Їх називають ще діловими організаціями, які виконують суспільно корисні функції: кооперацію, співробітництво, підпорядкування (співпідпорядкування), управління, соціальний контроль.

Загалом кожна організація існує у специфічному фізичному, технологічному, культурному, політичному і соціальному оточенні, повинна адаптуватися до нього і співіснувати з ним. Немає організацій самодостатніх, закритих. Усі вони, щоб існувати, функціонувати, досягати цілей, повинні мати численні звґязки з навколишнім світом.

Висновки

Отже, інститут - це своєрідна форма людської діяльності, заснованої на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за їхнім виконанням. Інституціональна діяльність здійснюється людьми, організованими в групи чи асоціації, де проведений поділ на статуси і ролі, відповідно до потреб даної соціальної групи чи суспільства в цілому. Інститути, таким чином, підтримують соціальні структури і порядок у суспільстві.

Соціальні інститути відрізняються своїми функціональними якостями:

1) Економіко-соціальні інститути - власність, обмін, гроші, банки, господарські об'єднання різному типу - забезпечують усю сукупність виробництва і розподілу суспільного багатства, з'єднуючи разом з тим, економічне життя з іншими сферами соціального життя.

2) Політичні інститути - держава, партії, профспілки й іншого роду громадські організації, які переслідують політичні цілі, спрямовані на встановлення і підтримку визначеної форми політичної влади. Їхня сукупність складає політичну систему даного суспільства. Політичні інститути забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей, стабілізують домінуючі в суспільстві соціально-класові структури.

3) Соціокультурні і виховні інститути ставлять метою освоєння і наступне відтворення культурних і соціальних цінностей, включення індивідів у визначену субкультуру, а також соціалізацію індивідів через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, і нарешті, захист визначених цінностей і норм.

Нормативно-регламентовані інститути - визначають суспільно-соціальну регуляцію поводження на основі норм, правил і розпоряджень, закріплених у юридичних і адміністративних актах. Обов'язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій.

5) Церемоніально-символічні і ситуаційно-конвенціональні інститути. Ці інститути засновані на більш-менш тривалому прийнятті конвенціональних (за договором) норм, їх офіційному і неофіційному закріпленні. Ці норми регулюють повсякденні контакти, різноманітні акти групового і межгруппового поводження. Вони визначають порядок і спосіб взаємного поводження, регламентують методи передачі й обміну інформацією, вітання, звертання і т.д., регламент зборів, засідань, діяльність якихось об'єднань.

Список використаної літератури

1. Кравченко А.И. Социология: Учеб. пособие для вузов. -- М., 2000.

2. Піча В.М. Соціологія: Загальний курс: Навчальний посібник. - К.: 1999.

3. Соціологія: Курс лекцій / За ред.В.М.Пічі. -- Львів: 2001.

4. Соціологія / За загальною редакцією В.П.Андрущенко, М.І.Горлача. - Київ-Харків, 2003.

5. Харчева В.Г. Основи соціології: Підручник.-М.: Лотос,1997

Размещено на Allbest.ru