Соціально-комунікативна парадигма публіцистики Віталія Карпенка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

УДК 070 : 82-92 (007) В. Карпенко

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій

Соціально-комунікативна парадигма публіцистики Віталія Карпенка

27.00.01 Ї теорія та історія соціальних комунікацій

Лебедєва-Гулей Олена Зіновіївна

КиївЇ2009

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Серажим Катерина Степанівна, професор кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університу імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Мегела Іван Петрович, професор кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук Романюк Світлана Дмитрівна, завідувач відділу «Науково-інформаційної і організаційно-виставкової роботи» Відділення «Палац мистецтв імені Т. і О. Антоновичів» Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника

Захист відбудеться “13” жовтня 2009 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені О. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01107, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано “11” вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук В.М. Корнєєв

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Період відновлення незалежності України позначився виступами багатьох видатних публіцистів Ї А. Москаленка, П. Мовчана, С. Плачинди, А. Погрібного, В. Яворівського тощо. Їхні творчі доробки ще чекають на окремі дослідження. Проте на цьому тлі яскраво вирізняється В. Карпенко, який у 1985 р. очолив газету “Вечірній Київ”. Саме тоді “Вечірка” зайняла державницьку позицію, ставши першим і єдиним часописом, який відверто протистояв комуністичній системі. Газета фактично набула статусу загальнонаціональної, адже у виданні з'явилися доти небачені за своєю відкритістю, правдивістю, безкомпромісністю матеріали.

Віталій Карпенко особисто відгукувався на важливі, суспільно значущі події у “Колонці головного редактора”. Як редактор часопису він скерував роботу редакційного колективу на підтримку проголошеної гласності, ставши неабиякою перепоною для партійних керівників. Газета, а найбільше публіцистичні виступи В. Карпенка, набували широкого розголосу серед громадськості, відігравши помітну роль у ствердженні Української держави, зокрема в національному вихованні українців, в їхній політичній боротьбі, у становленні, розвитку і формуванні української національної ідеї. Цю тезу підтвердили й експерти (яких було обрано за опитуванням 65 журналістів НРКУ, УТ-1, ТРК “Ера”, “Нового каналу”, “Сіті”, видавництва “Нора-Друк”): лауреати Шевченківської премії: прозаїк А. Дімаров (8,7 бала), письменник С. Колесник (6,9), літературознавець В. Дончик (8,6), публіцист Д. Кремінь (9,6); публіцист С. Плачинда (9,4), Герой України Л. Лук'яненко (8,2), журналіст М. Сидоржевський (4,7), головний редактор журналу “Вітчизна” О. Глушко (5,5), головний редактор газети “За вільну Україну плюс” Б. Вовк (7,8).

Експерти зазначають, що В. Карпенко входить до першої десятки видатних публіцистів сучасності (за рейтинговою таблицею Ї сьоме місце), а у царині політичної журналістики впевнено посідає перше місце.

Водночас публіцистика В. Карпенка як важлива частина загальноукраїнського журналістського процесу ще малодосліджена. Зокрема, мовностилістичні, ідейно-тематичні, жанрово-стильові аспекти його творчості, а також особливості комунікації журналіста із суспільством досі не були предметом наукових досліджень. Однак його публіцистична спадщина актуальна для української журналістики передусім тим, що вона активно сприяла соціалізації суспільства у дуже складний час. Дослідження соціально-комунікативної парадигми текстів В. Карпенка дасть змогу проаналізувати журналістський досвід автора, який може бути використаний у практиці й теорії масової комунікації.

Тож, на нашу думку, нині існує потреба науково осмислити творчість публіциста в контексті розвитку суспільно-політичної думки 1980--2008 років.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з комплексною науковою темою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” (номер державної реєстрації 01БФ045-01), що виконується в межах програми “Наукові проблеми державотворення”.

Мета дослідження Ї з'ясувати місце і вагу В. Карпенка в публіцистичному процесі, комплексно вивчити соціально-комунікативну парадигму (систему переконань, поглядів) його творів, вписану в соціальний, комунікативний та політичний дискурси кінця ХХ -- початку ХХІ ст.

Реалізація сформульованої мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

1) визначити роль публіцистики в соціальній комунікації;

2) розглянути основні етапи творчості В. Карпенка, прослідкувавши еволюцію його розуміння суспільно-політичних процесів;

3) з'ясувати смислову парадигму публіцистики В. Карпенка, зокрема ідейно-тематичні аспекти та провідні мотиви його творів у контексті національного відродження;

4) проаналізувати інтертекстуальні елементи та зробити історіософський зріз творчості публіциста;

5) дослідити парадигму стилю В. Карпенка як своєрідну манеру спілкування з читацькою аудиторією;

6) визначити вплив журналістської позиції автора і з'ясувати його роль в українській публіцистиці.

Об'єктом дослідження є публіцистичний доробок В. Карпенка, його журналістська та редакторська діяльність. У науковому дослідженні проаналізовано 18 літературних та публіцистичних збірників автора, 618 газетних і 30 журнальних публікацій, його наукові та навчально-методичні праці, а також 83 матеріали про В. Карпенка. З них: 28 Ї у книжкових виданнях, 15 Ї у журнальних та 40 Ї у газетних виданнях.

Хронологічні межі дослідження Ї від 1977 до 2008 року, оскільки саме в цей період В. Карпенко найяскравіше виявився як публіцист.

Предметом дослідження є соціально-комунікативна парадигма публіцистичних текстів В. Карпенка та їх функціонування у конкретному суспільно-політичному та духовному контекстах кінця ХХ Ї початку ХХІ ст.

Методи дослідження. У дисертації використано загальнонаукові методи: індуктивний, дедуктивний, тематичного аналізу і синтезу, узагальнення, історичні, а також методи експертних оцінок та контент-аналізу.

Різновиди історичного методу дослідження Ї біографічний і бібліографічний Ї дали змогу проаналізувати публіцистичну та громадсько-політичну діяльність журналіста в контексті подій, явищ і процесів відновлення незалежності України. Аналіз життєвого і творчого шляху публіциста дав змогу з'ясувати його світоглядну еволюцію -- від комуніста-інтернаціоналіста до переконаного патріота-націоналіста. Порівняльно-історичний метод застосовано для дослідження соціально-комунікативної парадигми публіцистики в контексті політичного і культурного життя доби.

За допомогою методу експертної оцінки публіцистичної творчості В. Карпенка з'ясовано місце творчості публіциста в сучасній журналістиці. Метод контент-аналізу уможливив аналіз провідних тем публіцистики журналіста.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше визначено місце В. Карпенка у рейтингу українських публіцистів другої половини ХХ ст., з'ясовано роль та вплив його поглядів на громадсько-політичні процеси в Україні, заповнивши ще одну прогалину в українському журналістському процесі.

Досліджено проблеми, які порушував В. Карпенко, його авторський стиль, мотивацію творчості. Особливу увагу звернено на два аспекти публіцистичного доробку журналіста: ідейно-тематичний, який дав змогу проаналізувати тексти, зважаючи на дискурсивні обставини часу, а також жанрово-стилістичний, що розкрив авторську манеру діалогу публіциста з читачем.

Теоретичне значення дисертації. У дослідженні розроблено методику оцінювання рівня публіцистичної майстерності. Положення та висновки дисертації можна застосовувати у подальших наукових пошуках із соціальних комунікацій.

Практичне значення дисертації. Матеріали, одержані в процесі виконання наукової роботи, можна використовувати під час читання лекцій “Основи професіональної комунікації”, “Журналістська майстерність”, “Теорія публіцистики і публіцистична майстерність”, “Журналістський фах”, “Національна ідея (спецкурс)”, а також для створення відповідного спеціального навчального курсу. Результатами дослідження можуть скористатися науковці, викладачі, аспіранти, студенти і журналісти-початківці у своїй професійній практиці. Ці матеріали також слугуватимуть основою для подальших наукових досліджень творчої спадщини публіциста.

Уперше укладено повний перелік праць публіциста (394 позиції).

Особистий внесок здобувача. Дисертацію, автореферат та опубліковані наукові статті, в яких викладено основні положення роботи, здобувач виконала самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації оприлюднено на: ІІІ Міжрегіональній студентській науковій конференції “Українська державність: історія і сучасність” (Маріуполь, 2006), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку” (Черкаси, 2007), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Культура, свідомість, мова в інформаційному суспільстві” (Харків, 2007), Міжнародній науковій конференції “Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії” (Харків, 2008).

Публікації. Результати наукових досліджень відображено в 10 публікаціях, із них: 4 Ї у наукових фахових виданнях, 1 Ї у нефаховому виданні, 4 Ї у тезах доповідей міжнародних та всеукраїнських наукових і науково-практичних конференцій, 1 Ї у ЗМІ, а також у двох бібліографічних збірниках за темою дослідження (2005, 2008).

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків (загалом 191 с.), списку літератури (296 позицій) і трьох додатків, в яких подано біографію публіциста, методом контент-аналізу визначено тематичне наповнення його текстів та за допомогою експериментального дослідження з'ясовано місце і роль творчості В. Карпенка в сучасній публіцистиці.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан дослідження наукової проблеми, її значення в умовах зміни наукової парадигми журналістикознавства, визначено мету і завдання, конкретизовано об'єкт, предмет, методи дослідження, сформульовано практичне й теоретичне значення дисертації, її наукову новизну, ступінь апробації одержаних результатів.

У першому розділі Ї “Суспільствознавча сутність публіцистики: теоретичний аспект”, який складається з трьох підрозділів, Ї розглянуто сутність та інтертекстуальний характер публіцистики в контексті становлення української журналістики, з'ясовано її роль і місце в соціально-комунікативному середовищі, вплив на формування громадської думки.

Акцент першого підрозділу Ї “Публіцистика у парадигмі соціальної комунікації” Ї зроблено на тому, що нині журналістикознавство змінило свою наукову парадигму із суто філологічної на соціальних комунікацій, що збагачує спектр осягнення і усвідомлення ролі комунікації в житті суспільства. Розглядаючи публіцистику в парадигмі соціальної комунікації, звернуто увагу на поняття парадигми як систему переконань, поглядів та ціннісних настанов, що поділяють представники певної наукової спільноти та мають широке світоглядне значення (Г. Бергман, Т. Кун, В. Стьопін).

Соціальну комунікацію розуміємо як процес взаємодії між двома або більше соціальними суб'єктами через безпосереднє спілкування та обмін інформацією з використанням відповідних засобів. Принципово важливий критерій соціальної комунікації Ї її публічний характер. Діяльність журналіста ґрунтується на контакті з масовою аудиторією, тому журналістика об'єднує і використовує всі види комунікації.

Простежено особливості поняття публіцистики з погляду різних науковців (В. Горохов, О. Гриценко, С. Єфремов, В. Здоровега, Й. Лось, О. Лошакова, А. Москаленко, М. Подолян, О. Пономарів, Є. Прохоров, В. Шкляр та ін.), які здебільшого визначають її сутність як сприяння правильній, глибокій, усебічній орієнтації суспільства в дійсності. Публіцистика не лише висвітлює стан речей і транслює новини суспільного життя за задумами журналістів, а й створює соціально значущі образи дійсності за допомогою особливих правил складання текстів. Вона спрямована на осмислення суспільних реалій і проблем, а її розвиток тісно пов'язаний із розвитком суспільного життя, тому вона є невід'ємною частиною соціальної комунікації.

Другий підрозділ Ї “Розвиток публіцистики на тлі суспільно-політичних процесів України” Ї розкриває становлення української публіцистики, зокрема звернено увагу на те, що українська журналістика історично не мала державної підтримки, оскільки сама Україна не була державою в повному значенні цього слова. Українська преса була під забороною, бо в роки тоталітарного режиму чи колоніальної залежності, під тиском якої перебувала Україна кілька століть, публіцистика мала виразно національне чи й націоналістичне забарвлення. Існує кілька схем періодизації розвитку української преси (О. Маковей, А. Животко, М. Нечиталюк тощо). Однак за основу ми обрали періодизацію М. Романюка, котрий виокремлює 14 періодів (для нашого дослідження актуальним є останній період класифікації Ї преса періоду розбудови української державності Ї 1991 рік і до наших днів).

Громадянська та журналістська позиція українських публіцистів завжди протистояла тискові на українство, будила суспільну свідомість. Завдяки науковим та літературним силам України у XIX ст. розпочалося нове національно-культурне відродження, яке спонукало до глибинного осмислення історичного минулого, поєднавши прадавні джерела з новітніми ідеями сучасності. На зламі ХІХЇХХ ст. саме в публіцистиці обґрунтовується ідея державної незалежності України. Із розгортанням в Україні радянської влади відбувалася ступенева, але рішуча ліквідація національної української преси. Наприкінці 80 Ї на початку 90-х років ХХ ст., за доби духовного і національного відродження, публіцистичне слово потужно активізувалося. Оскільки преса є дзеркальним відображенням розвитку суспільства, від журналіста-публіциста, його життєвої, громадянської позиції часто залежить, що саме і як сприймуть люди, якими в їхній уяві будуть відображатися актуальні суспільно-політичні процеси у світі та Україні. Тому завдання публіциста полягає у соціальному вихованні суспільства, сприянні формуванню або зміні спрямованості соціальних настанов, цінностей і ціннісних орієнтацій аудиторії.

Третій підрозділ Ї “Інтертекстуальність публіцистичних текстів” Ї присвячений аналізові інтертекстуальності в журналістиці.

Інтертекстуальність властива всім словесним жанрам, і журналістським текстам також. У цій роботі вперше запропоновано в такому ракурсі дослідити публіцистику, яка ще більше, ніж художня література, є інтертекстуальною за своєю природою. Адже вона соціальна за своїм спрямуванням, належить до активної сфери комунікації Ї журналістики. Публіцистика вписана в усі суспільні дискурси, тому вона завжди інтертекстуальна. Публіцист звертається до інтертекстуальності, коли прагне поглибити свою думку, активізувати написане.

У другому розділі Ї “Публіцистика Віталія Карпенка як соціально-комунікативна позиція”, який складається з двох підрозділів, Ї досліджено смислову парадигму творчості журналіста як ментальну модель митця, що включає його фундаментальні погляди, поняття тощо і є невід'ємною частиною соціокомунікативного середовища.

У першому підрозділі Ї “Тематика творів: інтерпретація реалій українського суспільства кінця ХХ ст. -- початку ХХІ ст.” Ї проаналізовано весь комплекс публіцистичної спадщини журналіста, окреслено основні ідейно-тематичні напрями його творчості.

Віталій Карпенко, обираючи тему, керується комунікативною стратегією, орієнтованою на діалог, прагне вплинути на читача, пояснити ідею, яка хвилює суспільство, запропонувати розв'язання проблеми. Публіцистичні виступи журналіста заторкують ті проблемно-тематичні лінії, які були закладені в його творчості попередніх років: чітко відстоюються демократичні принципи, обґрунтовується потреба пришвидшення національного державотворення, пробудження історичної пам'яті народу, його національної самосвідомості. Творчий доробок журналіста характеризується аналітичністю публіцистичного слова. У цьому ніби парадоксі (з погляду теорії журналістських жанрів) міститься іманентна риса поетики публіциста.

Ідея національної свідомості українців Ї лейтмотив публіцистики В. Карпенка. Її чинниками є єдина державна українська мова, українська національна ідея, патріотизм і єдність народу. На основі проблематики публіцистичний доробок В. Карпенка поділяємо на п'ять груп: 1) політична ситуація в країні; 2) відносини України та Росії; 3) соціальні чинники сучасного життя; 4) релігійні, духовні аспекти; 5) взаємини журналістики і влади в незалежній Україні.

Від початку перебудови В. Карпенко зосереджує увагу на політичних перипетіях. Цій темі автор присвятив 293 публіцистичних виступи (або 45,1 %). Тема українського політикуму постала з власного досвіду, оскільки головний редактор часопису був обраний до Верховної Ради України першого скликання. Журналіст вражає своєю прямотою поглядів, чіткими визначеннями, персонізацією.

У період т. зв. перебудови публіцист заторкує таке спірне питання, як відносини двох держав Ї України та Росії. Ця тема від часу проголошення незалежності Української держави не лише не вичерпала себе, а й набула нових нюансів у доробку автора. За нашими підрахунками, їй присвячено 76 статей, або 11,7 % доробку. Журналіст наголошує на неприйнятній політиці Російської Федерації стосовно України, категорично висловлюється щодо економічного майбутнього Української держави в ретроспективі її відносин із Російською Федерацією.

Віталій Карпенко у своїх виступах ніколи не відмежовував національного від соціального. Соціальним питанням присвячено 80 статей (12,3 %), серед них: 1) життя українців за кордоном; 2) реалії київського життя; 3) морально-етична тема; 4) соціальні заходи влади; 5) проблеми вітчизняного виробника. Публіцист знає проблеми соціуму, частиною якого є сам, уміє добирати до своїх текстів авторитетні докази.

У 90-ті роки В. Карпенко активно звертається до аналізу причин сучасного занепаду духовності українського народу, доводить його право на єдину помісну православну церкву. З часом таке трактування проблеми не лише не змінилося, а й посилилося новими аргументами. Загалом журналіст присвятив цій темі 15,1 %, або 98 статей, зокрема варто виокремити розділ “Опора нашого духу” у книжці “На нашій, не своїй землі…” (1998). Року 1999 вийшла книжка В. Карпенка “Час каміння збирати...”, в якій висвітлено поїздку патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета по православних парафіях Америки та пекучі проблеми української церкви в історичній ретроспективі. Публіцист зосереджує увагу на діяльності Конгресу української інтелігенції, адже сам був одним з ініціаторів його створення, очолював Київське відділення.

Доробкові автора належить кілька книжок про стосунки журналістики і влади (“Феномен ?Вечірнього Києва? наприкінці 80 Ї на початку 90-х років (Нотатки головного редактора)” (2002), “Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988Ї1998 рр.” (2003), “На крутому повороті. ?Вечірній Київ? від ?перестройки? до Незалежності” (2004), “Інформаційна політика та безпека” (2006)). У кожній публіцистичній збірці журналіст обов'язково присвячує цьому питанню щонайменше розділ (його спадщина містить 103 статті на цю тему, або 15,8%). Публіцист наголошує, що за роки незалежності не вдалося створити цілісної системи демократичних і вільних мас-медіа, причиною чому Ї рудименти тоталітарного режиму.

Другий підрозділ Ї “Смислова парадигма публіцистики” Ї присвячений історіософському зрізу та аналізу інтертекстуальності творчості публіциста.

У публіцистиці В. Карпенка увагу зосереджено на проблемі побудови історії українського народу. Автор пріоритетні завдання українського руху та інтелігенції вбачає у національному самопізнанні: усвідомленні та відтворенні української національної ідеї, підвищенні культурного рівня народних мас. Публіцист зауважує, що українська ідеологія повинна бути насамперед не класовою, як тлумачить марксизм-ленінізм, а, як у кожній демократичній державі, національною. Журналіст переконує, що історія українського етносу настільки глибока, що може на рівних змагатися з найдавнішими цивілізаціями. Він повертає українцям усвідомлення себе давнім і цивілізованим народом, відводить украм-русам гідне місце у світовій історії. публіцистика творчість карпенко журналістський

Досліджуючи інтертекстуальні пласти публіцистичного доробку В. Карпенка, треба зауважити, що своєрідність творчості автора та особливості його індивідуального стилю полягають у наскрізних мотивах, що постали у зв'язках з іншими смисловими мотивами і перегукуються у багатьох його статтях: шевченківські (панщина, московські раби, пристосуванство, наймичка та ін.), біблійні (добро і зло, мораль, хамство, церква, смертний гріх, віра та ін.), донцовські (українська національна ідея, інтереси нації понад усе, державна незалежність України, свідомість нації тощо), міхновські (самостійна держава, національна свідомість, українська інтелігенція, боротьба за права нації та ін.), самчуківські (право на рідну мову, церкву, територію, державу тощо), айтматовські (манкурт, зрада тощо) та ін. У публікаціях В. Карпенка за допомогою інтертекстуальності створено й узагальнені образи Ї історія, влада, майбутнє, перспективи, доля України тощо, а також образи-символи (світло, червоний слід, дух нації тощо). Засобами інтертекстуальності журналіст послуговується і в назвах текстів та епіграфах.

У третьому розділі Ї “Парадигма авторського стилю Віталія Карпенка”, який складається з трьох підрозділів, Ї досліджено парадигму стилю як множину елементів поетики автора, що охоплює жанрово-композиційні особливості та прийоми творчої техніки.

У першому підрозділі Ї “Публіцистичні жанри в системі журналістської генерики” Ї окреслено поняття жанру (О. Гриценко, Г. Кривошея, А. Москаленко, М. Подолян, В. Шкляр тощо) й акцентовано, що жанри виникли водночас із зародженням самої журналістики. Жанри засобів масової інформації демонструють нестійкість, схильність до постійної трансформації при взаємодії з новим матеріалом дійсності. Творча особистість у межах певного жанру завжди накладає на публіцистичний матеріал свою неповторну індивідуальність.

Другий підрозділ Ї “Жанри як комунікативні форми задуму публіциста” Ї розглядає провідні жанри публіцистики В. Карпенка, які за роки його творчої діяльності становлять викінчену систему зі своєю сформованою поетикою: 1) проблемні й теоретичні статті; 2) подорожні й портретні нариси; 3) рецензії; 4) есе.

У статтях В. Карпенка виразно виявляється концепція автора, побудована на аналізі сукупності фактів і явищ; вона має чітку структуру, засновану на розгорнутій аргументації висловлених положень й обов'язково містять висновки і пропозиції.

У жанрі подорожнього нарису автор написав здебільшого ранні твори, зокрема збірки “Кінбурнська коса” (1977), “Скарби південного степу” (1978), “Подорож на острови” (1979), “Крізь шторми” (1981), “Тут, біля самого моря…” (1989), “Японія в глянці і без нього” (1989). Це пояснюється не лише тим, що за радянських часів публіцист не прагнув возвеличувати чинний режим, а й певною трансформацією становлення особистості В. Карпенка. Водночас цей жанр представлений у книжках “Українські студії під небом Баварії” (1998) та “Українці в Казахстані” (2000), де автор описує особисті враження та зустрічі з українською діаспорою, природу, побут, традиції тощо.

У середині 90-х років ХХ ст. журналіст часто звертається до портретного нарису. Автор реальні життєві явища досліджує через людські долі, щоб впливати на соціальну практику формування особистості, її орієнтацію у системі соціально-політичних та духовних цінностей. У творчості В. Карпенка є і політичні портрети, проте найчастіше вони викривальні. Він зазвичай звертається до певної особистості, яка схибила стосовно Української держави та української нації.

Жанром рецензії публіцист послуговується не часто. Його появу у творчості можемо спостерігати від 90-х років ХХ ст. Автор намагається навіть не рецензувати твори, а популяризувати їх для українського читача. Він керується позитивними емоціями, намагається розкрити сутність описуваної праці кількома рядками і це йому майстерно вдається.

У творчості журналіста жанр есе представлено лише книжкою “Тут, біля самого моря…” (1989) у поєднанні з нарисами, оскільки його межі досить розмиті. Проте це не применшує значущості цього жанру у його доробку. Есе автора виражає нове, суб'єктивне слово і має історико-біографічний характер.

Третій підрозділ Ї “Стилетвірні чинники публіцистики” Ї розглядає лексичне наповнення, синтаксичні конструкції, тропи і стилістичні фігури публіцистичних виступів журналіста.

Лексика творів В. Карпенка є чи не найкращим зразком вживання нейтральних слів у переносному значенні, особливої групи лексики (професіоналізмів, термінологізмів, неологізмів, розмовної та просторічної лексики). До просторічної лексики автор вдається свідомо і підкреслює це лапками, поясненням через синонім, а іноді вибудовує цілу мікроновелу. Деколи він послуговується росіянізмами, зумисне неперекладеними цитатами задля дистанціювання від негативних осіб чи дій, наголошування на їх неадекватності. Думка журналіста розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено, часом дискусійно.

Щоб відтворити історичний колорит, мовні характеристики, надати вислову гумористичного відтінку, журналіст широко використовує і фразеологізми. Використовуючи складнi синтаксичнi конструкції, публiцист нi в якому разi навмисне не ускладнює викладу своїх думок, а, навпаки, шукає ту оптимальну за складністю синтаксичну одиницю, що найефективніше донесе до читача зміст.

До тропів автор вдається, коли відоме явище прагне розкрити в якомусь новому, незвичному зв'язку з іншими явищами людського буття. Особливістю парадигми стилю публіциста є те, що йому притаманна риса називати негативні явища за прізвищами призвідців, найчастіше Ї відомих посадовців. Стилістичні фігури індивідуалізують мовлення творів В. Карпенка, збагачують його емоційними нюансами, увиразнюють художнє зображення. Публіцист широко використовує еліпс, замовчування, градацію, антитезу, тавтологію, лейтмотив, повтори (прості та композиційні), риторичні фігури. Варто зазначити, що автор майстерно оперує у заголовках такими звуковими повторами, як алітерацією та асонансом, що привертає увагу читача.

Публіцистика В. Карпенка образна, побудована на враженнях та емоціях; вона апелює до почуттів читача і не втрачає своєї актуальності, оскільки в ній сфокусована мудрість народу, його духовний досвід, влучне публіцистичне слово.

Висновки

Комплексне дослідження соціально-комунікативної парадигми публіцистики В. Карпенка засвідчило, що вона зреалізована в політичному, комунікативному та соціальному дискурсах кінця ХХ -- початку ХХІ ст. Аналіз елементів цієї цілісної множини дає підстави зробити такі висновки:

1. Засобам масової комунікації належать провідні позиції в житті соціуму, оскільки саме мас-медіа мають змогу трансформувати громадську думку. У цьому контексті публіцистика відіграє провідну роль, адже становить невід'ємну частину соціальної комунікації і є найвищим рівнем журналістики. Соціальними комунікаціями вважаємо процеси соціальної дії, взаємодії та соціальних відносин, що виникають під час взаємообміну інформацією між індивідами, групами, спільнотами, класами та інститутами.

Публіцистика не лише висвітлює стан речей і транслює новини суспільного життя за задумами журналістів, а й створює соціально значущі образи дійсності. Вона як один із потоків мас-медійної інформації виконує головні функції ЗМІ: оперативне інформування, тлумачення подій і фактів, висловлення і формування громадської думки тощо.

2. У контексті становлення власне української журналістики і публіцистики зокрема на початку 1990-х років важливим був приклад окремих публіцистів й окремих видань. Український публіцистичний дискурс постійно висував на авансцену особистості, наділені певною місією. Яскравим зразком справді високої громадянської постави на початку незалежності була газета “Вечірній Київ” та її редактор В. Карпенко. Аналітична праця журналіста, його аргументовані погляди на актуальні проблеми суспільного життя збуджували суспільну свідомість, впливали на формування громадської думки.

Аналіз соціально-комунікативної парадигми публіцистики журналіста дає підстави виокремити такі етапи його творчості:

1) рання публіцистика Ї від 1977 до 1985 року (переважно матеріали краєзнавчої, соціальної, неполітизованої тематики);

2) публіцистика періоду “Вечірнього Києва” Ї від 1985 до 2000 року (актуальні, викривальні твори; становлення В. Карпенка як майстерного публіциста);

3) новітня публіцистика Ї від 2000 року й дотепер (злободенна політична публіцистика).

Незважаючи на те, що В. Карпенко працює на терені журналістики вже понад п'ятдесят років, перший етап творчості автора ми досліджуємо оглядово і в дисертаційній роботі за основу беремо спадщину, що належить до 14-го періоду розвитку української публіцистики, за періодизацією М. Романюка (від 1990 року і дотепер), яка, вважаємо, має більшу цінність, оскільки публікації автора цих років будили свідомість, спонукали до дії, сприяли соціалізації суспільства.

3. Смисловий спектр творів В. Карпенка має виразно патріотичне спрямування. Національна ідея Ї це макроідея його публіцистики, її духовна основа. Вона конкретизується, витрактовується у множині ідей публіциста. Ідейно-тематичний аналіз засвідчує, що основою виступів автора є питання національної єдності: утвердження української ідеї, відтворення історичної справедливості, здобуття Україною гідного місця у світі.

Публіцистична творчість журналіста налічує кілька провідних тем: 1) політична ситуація в країні; 2) відносини України та Росії; 3) соціальні чинники сучасного життя; 4) релігійні, духовні аспекти; 5) взаємини журналістики і влади в незалежній Україні.

Характерною ознакою творчості В. Карпенка є вміння вибудовувати ефективну комунікацію, оскільки він дивиться на світ небайдужим поглядом, вичленовує головне, узагальнює і в цікавій формі подає читачеві. Провідна концепція журналіста, його ставлення до дійсності виявляються в майстерності документального відгуку на подію. Журналіст чітко відстоює високі гуманістичні ідеали, демократичні принципи, обґрунтовує потребу пришвидшення національного державотворення, пробудження й утвердження історичної пам'яті народу, його національної самосвідомості.

4. Прочитання публіцистики В. Карпенка в історіософському плані дає змогу простежити, як у ній переплітаються суперечності історичного процесу та вічні питання людства. Автор історичними розвідками сприяє соціалізації суспільства, підвищує культурний рівень українського народу, спонукає переглянути історію своєї держави. Він заторкує й аналізує переважно новітню історію України Ї ХХ століття, відкриває широкому загалові секретні матеріали, розвінчує міфи радянських істориків, розгортає невідомі сторінки життя борців за незалежність України, реабілітує заплямовані імена, звертається до почуттів та сумління нації тощо. Водночас журналіст апелює і до історичних постатей козацької доби Ї Б. Хмельницького, І. Мазепи тощо.

Нині журналістику неможливо розглядати поза межами інтертекстуальності, адже її елементи посідають чільне місце в сучасній публіцистиці і становлять глобальний інтертекст. Завдяки інтертекстуальності (цитати, ремінісценції, алюзії тощо) В. Карпенко кодує приховані смисли, уникає багатослів'я, актуалізує теми, мотиви, образи й надає їм нового змісту, співзвучного своєму світоглядові, потребам часу, що вирізняє його публіцистику. Різноманіття форм інтертекстуальності свідчить про велику творчу майстерність В. Карпенка, оскільки він є продовжувачем традицій української національної публіцистики.

5. Дослідження парадигми стилю дало змогу дійти висновків, що в жанровому спектрі публіцистики В. Карпенка переважають проблемні й теоретичні статті (“Колонка головного редактора”), подорожні та портретні нариси, рецензії, менше Ї есе. Провідні жанри творчості публіциста становлять цілісну систему зі сформованою поетикою.

Незважаючи на те, що В. Карпенко є професійним літературним критиком, жанром рецензії він послуговується нечасто. Бурхливі події наприкінці ХХ ст. змусили журналіста звернутися до найпоширенішого аналітико-публіцистичного жанру Ї статті. Саме вона якнайповніше відображає світогляд автора, редактора, публіциста. У його творчому доробку найчастіше можна натрапити на проблемні і теоретичні статті. Вони становлять основу чи не всіх публіцистичних збірок автора, в яких він порушує наболілі для українців проблеми політичного, економічного, екологічного, національного, освітнього, міжконфесійного характеру тощо. Проблемні статті журналіста відповідають усім вимогам цього піджанру. Їхня циклічність проглядається протягом тридцятиліття, оскільки публіцистика В. Карпенка пронизана кількома наскрізними темами. Послуговуючись піджанром теоретичної статті, публіцист робить науково-теоретичний аналіз конкретної проблеми і в межах жанрового матеріалу досліджує її та шукає шляхи розв'язання.

Жанр нарису представлений у творчості публіциста двома підвидами Ї подорожнім і портретним. У жанрі подорожнього нарису написані здебільшого ранні твори, зокрема збірки “Кінбурнська коса” (1977), “Скарби південного степу” (1978), “Подорож на острови” (1979), “Крізь шторми” (1981), “Тут, біля самого моря…” (1989), “Японія в глянці і без нього” (1989), що пояснюється тим, що за радянських часів автор не прагнув возвеличувати чинний режим. За часів незалежності, очолюючи газету “Вечірній Київ”, журналіст звертається до портретного нарису, який найкраще передає сутнісні характеристики особистостей, з якими довелося йому зустрітися.

Есе у творчості В. Карпенка представлене лише у збірці “Тут, біля самого моря…” (1989), проте це не применшує майстерності автора в цьому жанрі.

Дослідження парадигми стилю журналіста дає підстави стверджувати, що він, уміло використовуючи величезне багатство мовних засобів, апелює до почуттів читача, що робить його публіцистику переконливою та легкою для сприйняття.

Аналіз лексичних, фразеологічних і синтаксичних засобів виразності показав, що В. Карпенко вживає стилістично нейтральну, забарвлену лексику, різноманітні тропи, влучно застосовує прислів'я і приказки, афоризми світової літератури; залежно від комунікативних потреб вільно і майстерно будує різні за структурою речення, що дає змогу майстерно й доступно висловлюватися про гострі проблеми сучасного суспільства. Журналіст вживає у заголовках звукові повтори, що засвідчує індивідуальну, властиву лише цьому авторові, манеру звукового інструментування. Слово журналіста стильово оригінальне на усіх рівнях мовної системи. Його висловлювання Ї експресивні, інтелектуально вагомі, викладені в образній, а водночас з високою дисципліною думки, формі.

Журналістові вдалося виробити власний стиль, складовими якого є суспільно важлива аргументована тема, аналіз-роздум, простота і логічність викладу, чіткі висновки, позначені прислівниками або цифрами.

6. Журналістська позиція В. Карпенка суттєво вплинула на формування преси незалежної України. Газета “Вечірній Київ”, очолювана ним, чимало зробила для пробудження національної свідомості українців, а після відновлення незалежності доклала великих зусиль для утвердження української державності, ставши потужною національно-організаційною силою у суперечливий період 1990-х років. Гострою проблемною тематикою, громадянською мужністю редактор і публіцист В. Карпенко зажив заслуженої слави у читачів. Наклад часопису досягав майже 600 тис. примірників. У цьому великий особистий внесок журналіста не тільки як головного редактора газети, а й як журналіста, чиїми статтями захоплювалася мільйонна читацька аудиторія.

Віталій Карпенко Ї гідний представник національної публіцистики, він належить до першої десятки (за рейтинговою таблицею Ї сьоме місце) провідних українських публіцистів. Творчість журналіста і редактора газети “Вечірній Київ” започаткувала нову віху в історії національної журналістики, а його публіцистичний доробок є взірцем найвищої майстерностi, мужності та інтелігентності журналiста, органічною сферою виявлення політичної, інтелектуальної, творчої енергії і є невід'ємною частиною соціокомунікативного середовища.

Публіцистична і редакторська майстерність В. Карпенка заслуговують на докладніше вивчення, зокрема щодо того, як діяти журналістові, редакторові видання в складних політичних ситуаціях, як зробити часопис дієвим, згуртувати і скерувати колектив, які засоби найкраще обрати для тих чи тих проблемних колізій, тобто перспектива подальших досліджень полягає в аналізі не лише соціально-комунікативної парадигми його творчості, а й політичної та громадської діяльності.

Результати наукового дослідження відображені у таких публікаціях

Cтатті у наукових фахових виданнях

1. Лебедєва-Гулей, О. 3. Публіцистика Віталія Карпенка [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Наукові записки Інституту журналістики. Ї 2006. Ї Т. 20. Ї Лип. Ї верес. Ї С. 73Ї80.

2. Лебедєва-Гулей, О. 3. Тенденції розвитку української газетної публіцистики 1991Ї2006 рр. [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Наукові записки Інституту журналістики. Ї 2006. Ї Т. 25. Ї Жовт. Ї груд. Ї С. 81Ї85.

3. Лебедєва-Гулей, О. 3. Мовностилістичні особливості публіцистики Віталія Карпенка [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Наукові записки Інституту журналістики. Ї 2007. Ї Т. 27. Ї Квіт. Ї черв. Ї С. 55Ї65.

4. Лебедєва-Гулей, О. 3. Інтертекстуальні пласти публіцистики Віталія Карпенка [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Наукові записки Інституту журналістики. Ї 2008. Ї Т. 31.

Статті в інших виданнях

5. Гулей, О. Флобер мав рацію [Текст] : мовностилістичні особливості публіцистики В. Карпенка / О. Гулей // Урок української. Ї 2004. Ї № 3 (61). Ї С. 20Ї22.

6. Віталій Карпенко Ї редактор, публіцист, науковець [Текст] : бібліографічний покажчик та матеріали (станом на 1 січня 2005) / упор. Олена Лебедєва-Гулей. Ї К. : Інститут журналістики, 2005. Ї 158 с. Ї (Серія “Бібліографічні покажчики”).

7. Віталій Карпенко [Текст] : бібліографічні матеріали та покажчик (станом на 1 січня 2008 року) / упор. Олена Лебедєва-Гулей. Ї 2-ге вид., доп. і перероб. Ї К. : Університет “Україна”, 2008. Ї 160 с. Ї (Серія “Бібліографічні покажчики”).

8. Лебедєва-Гулей, О. 3. Тенденції розвитку української газетної публіцистики 1991Ї2006 рр. [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Збірник наукових праць “Українська журналістика: умови формування та перспективи розвитку” / МОН України ; Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького ; відп. ред. С. М. Квіт, Т. Г. Бондаренко. Ї Черкаси, 2007. Ї С. 420Ї425.

9. Лебедєва-Гулей, О. 3. Тенденції розвитку української газетної публіцистики 1991Ї2005 рр. та її вплив на становлення Української держави [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Збірник тез ІІІ Міжрегіональної студентської наукової конференції “Українська державність: історія і сучасність” 24 листопада 2006 р. / за ред. К. В. Балабанова. Ї Маріуполь : МДГУ, 2006. Ї С. 21.

10. Лебедєва-Гулей, О. З. Публіцистика Віталія Карпенка Ї виразник національної свідомості [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Зб. Всеукраїнської науково-практичної конференції “Культура, свідомість, мова в інформаційному суспільстві” 19Ї20 квітня 2007 року, м. Харків. Ї Харків : Вид-во НФаУ, 2007. Ї 416 с. Ї (Серія “Наука”).

11. Лебедєва-Гулей, О. З. Мовностилістичні особливості публіцистики Віталія Карпенка [Текст] / О. З. Лебедєва-Гулей // Зб. Міжнародної наукової конференції “Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії” / за заг. ред. канд. філол. наук, доц. О. С. Черемської. Ї Харків : Вид. ХНЕУ, 2008. Ї Ч. 1. Ї 256 с.

12. Лебедєва-Гулей, О. Творчий ювілей Віталія Карпенка [Текст] / О. Лебедєва-Гулей // Гадяцький вісник. Ї 2008. Ї № 23 (11024). Ї 19 берез. Ї С. 2.

Анотація

Лебедєва-Гулей О. З. Соціально-комунікативна парадигма публіцистики Віталія Карпенка. Ї Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук із соціальних комунікацій за спеціальністю 27.00.01 Ї теорія та історія соціальних комунікацій. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ї Київ, 2009.

Дисертація присвячена аналізу соціально-комунікативної парадигми публіцистичної діяльності журналіста і редактора часопису “Вечірній Київ” 1985Ї2000 років Віталія Карпенка, висвітленню його становлення як українського публіциста, громадсько-політичного діяча, науковця, активного захисника української національної ідеї, мови, культури.

Проаналізовано смислову парадигму творчості журналіста як ментальну модель митця, що включає його фундаментальні погляди, поняття тощо і є невід'ємною частиною соціокомунікативного середовища, а також парадигму стилю як множину елементів поетики автора, що охоплює жанрово-композиційні особливості та прийоми творчої техніки. Досліджено місце та роль публіциста в сучасному українському журналістському процесі.

Ключові слова: соціальна комунікація, парадигма, публіцистика, журналіст, інтертекстуальність, тема, ідея, жанр.

Аннотация

Лебедева-Гулей Е. З. Социально-коммуникативная парадигма публицистики Виталия Карпенко. Ї Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата наук социальных коммуникаций по специальности 27.00.01 Ї теория и история социальных коммуникаций. Институт журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. Ї Киев, 2009.

Диссертация посвящена анализу социально-коммуникативной парадигмы публицистической деятельности журналиста и редактора газеты “Вечерний Киев” 1985Ї2000 гг. Виталия Карпенко, освещению его становления как украинского публициста, общественно-политического деятеля, научного работника, активного защитника украинской национальной идеи, языка, культуры.

Проанализирована смысловая парадигма творчества журналиста как ментальная модель мастера слова, которая включает его фундаментальные взгляды, понятие и т. п. и является неотъемлемой частью социокоммуникативной среды, а также парадигму стиля как множественное число элементов поэтики автора, которая охватывает жанрово-композиционные особенности и приемы творческой техники.

Публицистика В. Карпенко как важная часть общеукраинского журналистского процесса еще мало исследована. Одновременно его творчество актуально для украинской журналистики, ведь, по словам С. Плачинды, является “энциклопедией современных государственно созидательных проблем”. Деятельность В. Карпенко Ї пример честной, независимой и патриотической публицистики, поскольку он четко отстаивает высокие гуманистические идеалы, демократические принципы, обосновывает потребность ускорения национального создания государства, пробуждения и утверждения исторической памяти народа, его национального самосознания.

В этой работе впервые определено место журналиста В. Карпенко в рейтинге известных украинских публицистов второй половины ХХ ст.; исследованы роль и влияние его публицистических взглядов на общественно-политические процессы в Украине; выяснены идейно-тематические аспекты и ведущие мотивы в контексте национального возрождения; выделены темы и жанры, основные этапы его творчества; проанализированы интертекстуальные пласты и сделан историософский срез творчества публициста; определены влияние и роль журналистской позиции В. Карпенко в украинской публицистике. Также исследованы труды журналиста, его авторский стиль, творческую мотивацию как эволюцию понимания общественно-политических процессов в современной Украине. Осмыслено журналистский опыт и позицию автора, активно вписанных в социальный, коммуникативный, политический дискурс конца ХХ -- начала ХХІ вв.

Впервые заключен полный список трудов публициста (394 позиции).

Внимание акцентировано на организаторских способностях журналиста как редактора одной из первых независимых отечественных газет “Вечерний Киев”, который сумел сделать издание влиятельным и действенным. “Вечерний Киев” стал мощной национально организационной силой в противоречивый и драматический период возобновления независимости. Твердой национальной позицией, острой проблемной тематикой, гражданским мужеством редактор и публицист зажил заслуженной славы у читателей. Деятельность В. Карпенко как редактора газеты “Вечерний Киев” положило начало новой вехе в истории национальной журналистики, а его творческая наработка является образцом наивысшего мастерства, мужества и интеллигентности журналиста.

Ключевые слова: социальная коммуникация, парадигма, публицистика, журналист, интертекстуальность, тема, идея, жанр.

Summary

Lebedeva-Guley O. Z. Socially communicative's paradigm of Vitaly Karpenko's publicism. Ї Manuscript.

Thesis for taking the academic degree of the candidate of social communication in speciality 27.00.01 Ї theory and history of social communications. Institute of journalism, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, 2009.

Thesis is devoted to the analysis of social communication's paradigm of Vitaly Karpenko's publicism. This thesis is about Vitaly Karpenko as journalist and editor of magazine “Evening Kyiv” (“Vechirniy Kyiv”) 1985Ї2000 years, his becoming as the Ukrainian publicist, social and political figure, researcher, active defender of the Ukrainian national idea, language and culture.

In thesis takes place an analysis of semantic paradigm of journalist's creation as mental model of artist which includes his fundamental opinions and ideas, that is inalienable part of social communicative environment, examines also paradigm of style as plural elements of author's poetic that cover genre composition peculiarities and methods of creative technique. The research is about a place and role of publicist in modern Ukrainian journalistic's process.

Key words: social communication, paradigm, publicism, journalist, intertextual, theme, idea, genre.

Размещено на Allbest.ru